Текст книги "Кінець Великого Юліуса"

Автор книги: Татьяна Сытина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 13 страниц)

Думаючи про старого капельдинера, він розумів, що ця самотня людина, яка прожила складне, невдале життя, збожеволіла від болю та страху за сина і зробила злочин. Але в той же час у характері цієї людини знайшлися сили осудити себе за легкодухість і прийти з повинною. Дуже важливий був також момент, у який прокинулося в ньому почуття відповідальності, – це трапилося після випивки з кравцем, коли він відчув у словах кравця загрозу Батьківщині, загрозу народові.

Ні, старик повинен справитися.

Відклавши в сторону інструкцію, Смирнов пішов до Захарова.

Коли він ввійшов у кімнату, капітан розмовляв з якимсь незнайомим, надзвичайно засмученим хлопцем.

– Чудак ти, розумієш! – з досадою говорив Захаров відвідувачеві. – Хіба на хороші справи так гроші кидають? Чесна людина – це обов'язково трудящий, а трудящий копійку шанує! Чого ж ти раніше не прийшов?

– Та я все думав… – заїкався від розгубленості хлопець. – З одного боку, начебто нічого особливого немає. Поспішала людина, ну й попросила через світлофор стрибнути. А з другого боку, якщо розсудливо міркувати, виходить, що я гроші взяв за незаконну справу. Порушення, одним словом.

– Отже, він тобі спочатку сто дав, потім іще сто?

Смирнов кивком подав капітанові знак продовжувати розмову і сів рядом до столу.

– Спочатку він повісив мені на баранку сто карбованців, коли ще через світлофор стрибали! – старанно пояснював хлопець. Він навіть бровами рухав од старанності, намагаючись пояснити якомога зрозуміліше. – А вдруге він раптом причепився: «Обжени – мені треба подивитися, хто в другій машині сидить!» Я кажу: «Тут не можна обганяти». Тоді він знову сотню на баранку вішає…

– І ти обігнав?

– Обігнав… Чого ж я тепер відмовлятимусь? Винен у цьому ділі. Мені й батько сказав: нехай вони там як хочуть, а ти кажи все, як було…

– Виходить, ти з батьком радився? А хто такий твій батько?

– Теж шофер. Тільки він на грузовику, хліб возить. Він, значить, з'їздив до свого брата, до мого, значить, дядька, порадитись, і дядько теж сказав: «Нехай Борис зараз же йде, куди треба, і все розповість, – каже. – Хіба мало різних людей є? При теперішній міжнародній обстановці від них усього можна чекати…»

– Отже, і з дядьком радились… А дядько хто ж буде?

– Викладач військової академії. Артилерист.

– Гроші у тебе цілі, ті, що цей тип дав?

– Аякже, цілі! Мені батько одразу сказав: «Поклади і не чіпай тих грошей!» Ось!

– Добре! Отже, давай ще раз усе по порядку. Спочатку ти одвіз його на Велику Грузинську.

– Еге ж! Він, значить, спочатку до мене сів, на друге сидіння. А коли ми на Велику Грузинську завернули, перша машина під'їхала до будинку і зупинилася. Клієнт вийшов, почав розплачуватись. Друга машина пройшла мимо, не зупиняючись, і мій, значить, каже: «їдь за другою!» Ну, я потягнув за другою машиною. Тепер клієнт із другої машини на ходу зіскочив і вже нам назустріч іде. Я його в кабіні помітив, коли машину обігнав, такий собі юнак, у білій тенісці, волосся світле. А зараз він іде нібито прохожий. І ось тут мій, немов кіт, через сидіння назад перескочив і в заднє скло дивиться…

Я йому, звичайно, кажу: «Громадянине, що ж це ви, наче й не п'яний, а дозволяєте собі!» Він промовчав, і я чогось теж змовчав, вирішив не заводитися з ним… Потім він командує: «Завертай зараз же назад!» Я розвернувся, поїхали назад. Таксі, яке було першим, стояло ще біля будинку, клієнт усе ще розплачувався, мабуть із здачею не могли розійтися. Ну, ми проїхали мимо, вийшли на Пресню, і тоді мій каже: «Добре, давай до Ермітажу!..» Я одвіз його в будинок двадцять сім біля Ермітажу…

– А чому ти будинок запам'ятав? – спитав капітан Захаров.

– Чорт його знає! Коли від'їжджав, узяв та й подивився для чогось на дощечку з номером. Ну от. Спочатку я ніби навіть задоволений був, – от, думаю, дві сотні за якихось двадцять п'ять хвилин заробив. А потім чогось почав хвилюватись… Увечері батькові розповів, він каже: «Дурень ти і паразит! Відняли б, – каже, – у тебе права на півроку за порушення, от тоді й живи на ці дві сотні…» Після цього три дні нічого не говорив. Потім сказав, що треба до дядька з'їздити, порадитись. У неділю з'їздив, увечері повернувся, вилаяв мене та й каже: «Іди і все розкажи, бо при сучасній міжнародній обстановці…»

Смирнов підвівся і сказав Захарову:

– Коли закінчите з товаришем, зайдіть до мене.

У дверях він знову почув сповнений досадою голос капітана Захарова:

– Чудак ти, більш нічого! Де ж ти раніше був?

Смирнов зачинив двері.

Відпустивши шофера, капітан Захаров зайшов до Смирнова і потім, не затримуючись у нього, пішов з відділу..

Він повернувся через день і поклав на стіл Смирнова дві фотокартки – Юлії і Горелла.

– Живе у цієї громадянки. Прописаний як Клебанов Костянтин Іванович.

– Та-а-ак!.. – зосереджено протягнув Смирнов, розглядаючи фотографії. – Шофер пізнав? Ну що ж, тепер можна спокійно чекати відповіді з Челябінська. Новин для нас у ній не буде. Ви не розкрили себе?

– Все благополучно, товаришу полковник! Ручаюся, що вони не підозрівають, коли і як їх сфотографували.

– Це дуже важливо. У мене на вас серйозні види, Олексію Даниловичу! – повільно промовив полковник, розминаючи папіросу в пальцях. – Ви повинні йти у відпустку?

– Повинен був, Гарасиме Миколайовичу! Нічого, почекаю.

– Родина ваша у матері в селі?

– Так… Літо ще тільки почалося. Встигну, Гарасиме Миколайовичу.

– Я думаю, що встигнете. Навряд чи операція затягнеться. Передайте всі поточні справи капітанові Берестову. Ні про що стороннє більш не думайте. Треба в кулак зібратись, Олексію Даниловичу!

– Зрозуміло, Гарасиме Миколайовичу. Дозвольте йти до Берестова?

– Так, виконуйте. Скажіть йому, коли прибуде повідомлення з Челябінська, нехай подзвонить мені додому. Я приїду.

Повідомлення з Челябінська прибуло того ж вечора. В ньому було сказано, що інженер Клебанов Костянтин Іванович справді працює головним інженером ремонтно-механічних майстерень, але у відрядження до Москви не виїжджав, перебуває на місці. Горбачови пам'ятають По-номарьова і ставляться до нього дуже добре. Подруга Соні Горбачової, Валя Макарова, вчиться у Челябінську, вступати на фізичний факультет не думає, і, головне, Горбачови ніколи не дозволили б собі просити рекомендаційний лист для вступу в інститут «по блату»…

Надійшла також довідка з Ленінської бібліотеки, з якої Смирнов довідався, що Георг Білліджер протягом кількох днів вивчав челябінську газету.

Так зв'язалися, нарешті, в струнке ціле розрізнені обривки відомостей.

Тепер уже не тільки було ясне обличчя Горелла, а й стали відомі імена його керівників, відома навіть адреса диверсанта.

Що ж, мабуть, усе вже зроблено.

Лишилося розповісти про останній, заключний епізод із недовгих пригод шпигуна і диверсанта Горелла на нашій землі, і повість закінчено.

Насправді ж усе багато складніше.

Від Робертса, Білліджера, Горелла та кравця, можливо протягнулися злоякісні паростки, які ведуть до ще не викритих зрадників. Викрити їх і піймати на гарячому керівників – таке завдання розвідника.

Ось чому генерал, відмітивши на карті будинок біля Ермітажу значком, кинув олівець і сказав Смирнову:

– Ну що ж, Гарасиме Миколайовичу! Мабуть, почнемо! Отже, ви пропонуєте кандидатуру капітана Захарова? У мене заперечень немає! Згоден!

Горелла до нестями дратувала Юля.

Давним-давно минув той час, коли близькість із жінкою примушувала його відчувати щось, крім тяжкого напруження. Він сходився з жінками тільки тоді, коли це було потрібно, і поривав у ту секунду, коли втрачав діловий інтерес.

Але через якийсь проклятий збіг жінки завжди шукали близькості з Гореллом. Для нього це було і благо і нещастя. З допомогою жінок він здобував найбільші свої перемоги, і вони ж завдавали йому багато ускладнень і клопоту.

Ось тепер Юля. Вона все плакала. Вона підозрівала і ревнувала його, намагалася вистежувати і довела до того, що Горелл уже ледве стримувався в її присутності.

Горелл намагався заспокоїти Юлю подарунками. Кілька разів він приносив їй цінні речі: каблучку, золотий годинник, сережки.

– Тварина! – кричала Юля, кидаючи годинник на підлогу. – Чого ти не скажеш, як мені далі жити? Тридцять два роки! Що далі? У мене ж життя пропадає, розумієш ти це чи ні? Я хочу бути, як усі, людей бачити! Чого у нас дома люди не бувають? Чому ти не можеш, як усі?

Горелл не розумів, чого їй треба. Він робив усе, що до цього часу влаштовувало найвимогливіших жінок. «Признавшись», що він спекулянт, Горелл перестав обмежувати себе в грошах. Юля могла тепер витрачати майже стільки, скільки хотіла… Чого ж іще?

– Чому ми ні до кого не ходимо? – кричала Юля. – Де твої батьки? Чого не розкажеш про себе? Криєшся? Покинути мене хочеш, так?

Горелл скрипів зубами і вигадував для неї ще одну біографію.

Звичайно, він давно б пішов від неї, але дуже вже зручною була ця маленька, добре ізольована квартирка з трьома, як установив Горелл, виходами. Незважаючи на малюсінькі розміри, в ній були чорний і парадний ходи, а вікно в кухні лише на метр піднімалося над дахом сусіднього двоповерхового будинку, який виходив до того ж у провулок.

Справа, задля якої він прибув сюди, наближалася до кінця.

Робертс повідомив, що переправляє першу серію апаратури.

Другого липня, як і було наказано в інструкції, група іноземців вирушила на пікнік у передмістя Москви. Тільки два чоловіки знали про мету пікніка – Робертс і Білліджер. Усі інші щиро раділи можливості подихати свіжим повітрям, випити за рахунок Робертса і потанцювати на зеленому лужку.

Прибувши на місце, Робертс завів свою машину в кущі. Мадж і місіс Робертс за допомогою шофера з другої машини розіслали на траві килими і дістали посуд та продукти.

Чоловіки нарізали гілок, щоб підкласти під килими, і розчистили лужок для танців.

Це був справжнісінький веселий пікнік. Спочатку всі випили за здоров'я рідних там, дома. Згадали студентські пікніки. Дружина Робертса докладно розповіла, як вони провели свій медовий місяць, подорожуючи по містах Європи, оглядаючи собори. Робертс повідомив, що він зараз пише книгу про собори Англії, Мадж з ентузіазмом підхопила, що вона передруковує глави з цієї книги і часто не може витримати, кидає друкувати і читає наступну главу до кінця, так зворушливо і цікаво розповідає автор про собори. Білліджер сказав, що хотів би провести свій медовий місяць на яхті, він завзятий яхтсмен – це спадкова пристрасть у їх родині: він почав під керівництвом батька з того, що побудував легку яхту. Дружина Робертса зауважила, що для медового місяця Білліджерові було б непогано знайти спочатку жінку, і очима підказала Мадж, щоб вона ще поклала Білліджерові крабового салату. Мадж почервоніла і слухняно взялася за ложку. Випили за майбутнє весілля Білліджера.

Робертс завів патефон. За кілька хвилин усі танцювали, сміючись і ковзаючи по траві. Мадж почала навчати Білліджера танцювати самбо, та незабаром Робертс відкликав його до своєї машини. Мадж почала було танцювати з шифрувальником, але дружина Робертса похитала головою і очима показала їй в сторону машини, майже схованої в кущах, де возилися над чимсь Білліджер і Робертс. Мадж покинула шифрувальника і слухняно попрямувала до Білліджера, але на півдорозі її зупинив голос Робертса.

– Ми трохи зайняті, Мадж! – сказав Робертс зовсім службовим тоном. – Містер Білліджер допомагає мені розібратися в одній технічній трудності. Не йдіть сюди, ми в трусах, ми роздяглися, щоб легше було возитися біля машини…

Мадж почервоніла і повернулася на лужок. Випили за Білліджера в трусах.

Пікнік був у самому розпалі. Почали перекидатися на траві, інсценували бій биків. Співали хором російські пісні.

Робертс і Білліджер усе ще возилися біля машини. Білліджер маленькою лопатою копав яму, зсипаючи кожну жменю землі рядом на місце, спеціально очищене від листя. Коли яма стала глибшою, сер Робертс швидко передав йому невеликий шкіряний чемоданчик, не більший ніж ті, з якими ходять футболісти і балерини. Білліджер теж швидко втиснув його в яму і почав закопувати. Потім вони акуратно закрили яму зрізаною раніше кришкою з дерну, закидали листям. Покурили відпочиваючи, витерлись одеколоном, наділи штани і повернулися на лужок.

– Не розумію, любий, куди ти сховався! – ображено сказала дружина. – Адже тут немає балету!

– Так!.. – з жалем погодився сер Робертс. – Тут немає цих чарівних створінь. У вісімнадцятому столітті були надзвичайно поширені балетні пасторалі на свіжому повітрі. В парках! Уявляю собі, яке це видовище!

– Мадж! – з тихою лютістю сказала дружина сера Робертса. – Затанцюйте моєму чоловікові буггі-вуггі. Це майже те ж саме!

Мадж ніяково посміхнулась і встала.

А через два дні тут же влаштували пікнік Горелл і Юля. Горелл сам запропонував поїхати за місто на знак примирення. Юля хотіла взяти на весь день машину. Горелл відмовився. Він заявив, що вони поїдуть поїздом, – так приємніше, по-студентському.

– А я хочу на машині! – уперто наполягала Юля. – Пішки я не піду. І що це за пристрасть лізти в якусь глушину? Поїдемо, як усі нормальні люди, в Хімки, в ресторан!

Бачачи, що йому не вдасться відрадити Юлю, Горелл вилаявся і «признався».

– Мені треба товар узяти! – грубо сказав він. – Лак закордонний! Тепер ти розумієш?

– Розумію! – злісно сказала Юля. – Хіба ти що-небудь зробиш просто так? Від душі? Як усі люди?

«Гаразд, – у думці сказав собі Горелл. – Колись я все-таки уб'ю її. Коли йтиму назовсім. Задушу, причому повільно».

Від цієї думки йому одразу стало легше, він поцілував Юлю і застебнув їй туфлі. Вона ставала все товстішою і не любила тепер нахилятися.

Горелл взагалі дуже легко орієнтувався, до того ж Робертс переслав йому точний план, і він легко вийняв із дерну чемоданчик, поклав його в рюкзак і одразу ж почав квапитися додому.

Дома він напоїв Юлю, а коли вона заснула, вийшов на кухню і розкрив чемоданчик.

Зверху лежали гроші і документи. Під ними – частини приладу, загорнуті в чорну замшу. Горелл знав цей прилад; розгорнувши невеличкий пропелер, він глянув на фіолетовий блиск металу і похитав головою. Втікати буде важко: ця штука поставить на ноги багато небезпечних для нього людей.

Тепер лишалося одержати вибухівку, і можна буде розпочати диверсію.

Горелл замкнув чемоданчик у шафу і ліг спати.

Спав він спокійно.

Вранці несподівано прийшов кравець.

Увійшовши в передню, він оглянувся і спитав, чи немає в домі сердечних крапель, він забув узяти з собою нітрогліцерин, а почуває себе погано…

– Ви що, збожеволіли? – злісно спитав Горелл, витіснивши його на кухню і зачиняючи двері кухні перед носом Юлі. – Хто вам дозволив ходити до мене?

– Є термінове повідомлення! – сказав кравець, мацаючи свій пульс. – Думаєте, цікаво йти до вас? А якщо у мене трапиться інфаркт? Ось, візьміть!

Він всунув у руку Горелла капсулу і пішов. Юля рвалася в кухню, Горелл відчинив їй двері, а сам замкнувся у ванній. Ставши на табурет, під лампочкою в лупу він прочитав позачергове повідомлення Робертса.

«Міняємо зв'язкового. Перша зустріч за містом, карта додається, сьомого липня о дванадцятій дня. Про дальше домовитесь особисто».

«Ідіотство! – майже вголос промовив Горелл. – Міняють зв'язкового! Невже старик погорів? І в такий час, коли залишилися лічені дні!»

Ніщо не викликало в Горелла такої люті, як несподівана зміна зв'язкових.

По-перше, це означало додаткове тріпання нервів. Безпосереднього зв'язку з керівництвом немає. Перевірити повідомлення немає змоги. Чи довірятися новому зв'язковому? А що, коли провокація?

І, як на зло, в цей же день довелося їхати по вибухівку.

Після півторагодинного переїзду в електричці Горелл і Юля добралися, нарешті, до місця, вказаного на карті Робертса. На траві ще виднілися залишки від другого пікніка. Юля постелила плащ, лягла навзнак і почала розглядати розмиті хвилясті хмари.

– Як багато неба! – сказала вона Гореллу. – Іди сюди, подивись разом зі мною! Яке воно чисте і велике…

Горелл мовчав. Він курив і бродив по кущах, прощупуючи носком правої ноги грунт, шукаючи кусок підрізаного дерну.

– Не хочу я мандаринового саду! – сказала журливо Юля. – Нехай сосонки будуть, аби дома, в Росії… І навіщо нам цілий будинок? Все одно дітей нема. Купимо півдачі де-небудь під Москвою, і досить… Сусіди за стіною будуть…

– Помовч! – різко сказав Горелл. Він тільки що відчув, як зсунувся під ногою трав'янистий покрив. – Можеш ти помовчати хоч трохи?

Повертались вони додому вже присмерком, втомлені і мовчазні. Юля з жахом питала себе, навіщо їй цей чужий злобний чоловік. Ніби вгадавши її думки, Горелл нахилився і спитав:

– Втомилася? Нічого, скоро прийдемо.

Юлі стало ще страшніше. Як ніколи гостро вона відчула, що за теплою інтонацією його голосу немає почуття. Нічого немає, порожнеча… Що ж це таке? Як далі жити?

А Горелл, відкинувшись на спинку сидіння, думав про зустріч з новим зв'язковим. Що ж, може, Робертс просто страхується? У Горелла якось був випадок, коли підмінили зв'язкового тільки через те, що він надто багато знав. Мабуть, і тут так само.

Про зустріч із Пономарьовим Горелл не думав. Сам Пономарьов не справив на нього особливого враження… Горелл цілком точно відчув, що зв'язатися з ним неможливо. Цей бритоголовий, курносий чоловік з дуже світлими голубими очима зараз весь захоплений якимись своїми подіями і думками, і йому не до нових людей. Горелл відчув також, що Пономарьов надто насторожений, насторожений і напружений… Ні, з ним одно необережне слово може наробити багато клопоту…

Отже, перша частина завдання відпадає. Дізнатись про роботу Пономарьова не вдасться. Не треба рискувати найголовнішим!

Проблема, над якою працював Пономарьов, також мало турбувала Горелла. Він вважав, що безглуздо піклуватися про здоров'я людини, приреченої на смерть. Все одно в найближчі п'ять років доведеться знищити дуже багато людей, навіщо ж витрачати гроші і силу на лікування хвороб? Безглуздо!

Повернувшись додому, Горелл знову напоїв Юлю і, поклавши її спати, пішов у ванну оглядати другий чемоданчик.

У футлярі з чорної замші лежали великі кубики маси, ізольовані оболонкою з особливого свинцевого сплава. Коли прилад буде складено, він підніметься в повітря, досягне заданої висоти, заданої точки. Кубики зависнуть на підвідному пристрої, в потрібний момент кігті зчеплення розімкнуться, звільнять ізоляційну оболонку, вона впаде, і тоді станеться вибух, сила якого змішає все – цеглу, скло, бетон і людей.

Акуратно застебнувши замшові футляри, Горелл уклав кубики і замкнув чемоданчик у шафі.

Цю ніч він спав неспокійно. Заважала думка про нового зв'язкового. Вона застряла, як колючка, і нила десь біля мозочка.

Капітан Захаров прокинувся раніше, ніж звичайно. Він примусив себе повернутись на другий бік і заснути. Це довго не вдавалось. Нарешті, він задрімав, і в ту ж хвилину мати труснула його за плече і сказала:

– Льошо, уже час… Чого це ти сьогодні на роботу не встаєш?

– Ага, – пробурмотів Захаров, борючись зі сном, – мені сьогодні пізніше треба. Зараз!

Він добре розітерся мочалкою під холодним душем і сів снідати, не дозволяючи собі думати про те, що через півгодини він піде з дому на небезпечне бойове завдання. Власне, про що зараз думати? Все вирішено з Гарасимом Миколайовичем.

З досвіду Захаров знав: чим буденніше, спокійніше поставишся до справи, тим вона легше вдається.

Якщо йому не вдасться добитись від себе урівноваженого стану, нічого не вийде!

Але він доб'ється.

Захаров з'їв цілу сковорідку картоплі, запеченої, як він любив, зі сметаною і маслом у духовці. Полагодив матері електричний утюг. Почистив чоботи, хоч він повинен був сьогодні йти в цивільному. Витріпав килимок.

Усі ці дрібні хатні справи розсіяли його думки і привели, нарешті, в той спокійний, урівноважений стан, якого він добивався.

Телефон мовчав. Але Захаров знав, що полковник уже у відділі і, так само як і він, скоса поглядає на апарат, розуміючи, що дзвонити безглуздо! Нового нічого не скажеш, тільки вдариш один одного по нервах.

– Листів немає, мамо? – спитав Захаров, хоч знав, що листів нема, виходив на площадку сходів і дивився в отвори поштової скриньки.

– Немає, Льошенько. Так позавчора ж був. Оля писати не любить. Хіба що через тиждень тепер прийде…

«Нічого, звикне, то й полюбить! – думаючи про дружину і матір, вирішив Захаров. – Винен, звичайно, занадто самостійний характер Олі. Вона хоче все вирішувати і робити сама!» У всіх родинах дітей виховують бабусі, якщо вони є. Оля заявила, що відбавить дочку в дитячий садочок, а дома виховуватиме сама. Баба ходить навколо з повними очима сліз і мовчить, бо Захаров при першому ж натяку на сімейний конфлікт заявив, що ні материна, ні Олина дудка йому не підходить, він буде у всіх випадках поводитися так, як велить совість. «І не жалійтесь одна на одну, і не ходіть до мене з претензіями…» сказав він і, треба сказати, тримається з тих пір досить твердо.

Коли Оля виїздила в село, бабуся ночами не спала, переживала – як же мале справиться з порогами в хаті! Вже певно гуль наб'є! Потиличкою б не впала! Оля написала, що з першого ж дня в селі вони почали вчитись переходити пороги. І тепер освоїли завдання, уже переступаєм, тільки іноді сідаєм верхи на поріг. Ні, звичайно, у Ольги система правильна! Мама певно цілими днями перетаскувала б Аську через цей самий поріг на руках!

– Льошо, ти що?

– Іду, мамо! Бувайте здорові! Повернусь, як завжди, якщо затримаюсь на роботі, подзвоню!

Захаров насунув на ліве око м'який сірий капелюх і вийшов.

Дивно, як змінюється людина, одягнувши цивільне вбрання. В лілуватосірому костюмі, в різьблених сандалях Захаров зразу став схожим на актора. Він і йшов тепер якоюсь особливою ходою, широко розвернувши плечі, ледь пружинячи і похитуючись.

У зубах він покусував янтарний мундштук, очі звузились, губи розпливлися, втративши попередню форму.

Тепер він уже не думав про те, що через годину зустрінеться з чужаком вовчої породи.

Зміна зв'язкових завжди дратує. Він довго придивлятиметься до Захарова і прощупуватиме його запитаннями. Так вони поговорять, і кінець кінцем Горелл повинен буде заспокоїтись. Повинен за всяку ціну. Заспокоїтися і розповісти Захарову про свої плани. Попросити допомоги.

І найголовніше – те, заради чого посланий Захаров, – треба спонукати Горелла скористатись його резервним зв'язковим.

Такий, як Горелл, обов'язково повинен мати дві нори. Десь у місті є зрадник, зв'язаний з ворогами, його адреса і пароль були повідомлені Гореллу в останню хвилину перед засиланням на нашу землю. Горелл може скористатись його допомогою тільки в хвилину найбільшої небезпеки, коли не буде більше засобів триматись на поверхні самому…

Такий, як Горелл, міг і сам пустити злоякісну парость. Треба виявити її! Треба ввійти до нього в довір'я, стати його помічником, посередником, правою рукою. Все це дуже непросто.

Якщо Горелл учує недобре – другого побачення не буде. Більше того, з цієї хвилини Горелл уже нікого не підпустить до себе. Обірве всі зв'язки, скаламутить воду, піде на дно, в баговиння, і буде там відлежуватись, ждатиме нагоди вийти. Може втекти!

Можливо також, що Горелл піде з побачення один. Судячи з того, як він розправився з Окуневим, можна напевно сказати, що Горелл з ворогами не церемониться.

А Захаров має право тільки захищатись! Знищити Горелла зараз не можна. Він став ніби ключем до ряду питань. Ні, Захаров не має права сьогодні помилятись!

«Нічого, постараємось справитись! – сказав собі в думці Захаров ще вчора ввечері. – Треба справитись!»

Захаров ще здалеку помітив Горелла – чужак стояв за деревом в алеї старих сріблястих беріз, що зрослися кронами. Тут було зручно розмовляти, безлюдно і тихо.

Звичайне людське око не побачило б Горелла – він стояв, щільно притиснувшись до стовбура берези, і його білий плащ зливався з корою. І Захаров «не помітив».

Він вставив у янтарний мундштук сигарету, відшукав у кишені сірники, закурив, повернувся до стежки і обережно поглянув: «Чи не йде той, до кого він прийшов на побачення». Захаров викурив більше половини сигарети, коли Горелл злегка кашлянув.

Уже без награвання Захаров здригнувся. Він не почув, як підійшов Горелл.

Горелл мовчав і розглядав Захарова.

– Я приїхав з Ленінграда, – нерішуче сказав пароль Захаров і відступив на два кроки.

– Ніколи не бував у цьому місті, – після великої паузи відповів Горелл, не зводячи очей з обличчя капітана. – Якого чорта треба було міняти зв'язкових? – запитав він, не змінюючи інтонації.

– А ви про це їх і спитайте! – спокійно відповів Захаров. – Я звідки знаю?

– Є для мене що-небудь? – запитав Горелл, не сідаючи і все ще не одводячи погляду від обличчя капітана.

Захаров мовчки подав капсулу.

– Ви знаєте, про що тут говориться? – запитав Горелл, підкидаючи на долоні резинову трубочку.

Замість відповіді Захаров мовчки здвигнув плечима.

– Як ви зустрічаєтесь із шефом? – поцікавився Горелл.

– А вам яке діло? – Захаров сплюнув і почав вибивати мундштук об стовбур берези, що поросла бархатистими голубуватими смужками моху.

– Що вам ще доручили передати мені? – допитувався Горелл.

– Він звелів робити все, що ви скажете, – неохоче сказав Захаров. – Більше я нічого не знаю.

Знову Горелл промовчав.

Новий зв'язковий йому сподобався. Вже добре, що не боягуз. Не допитливий. Поки що ясно одно – це серйозна людина. Але на чию дудку він грає? Сам Горелл був надзвичайно схвильований і чекав, чи не проявиться в новому хоча б мізерний слід напруження, того особливого, добре відомого йому напруження, з яким зустрічаються два розвідники.

Можна замаскувати його як завгодно і чим завгодно, але воно обов'язково проявиться, і перемагає в таких випадках той, хто перший уловить його в другому.

Горелл знову і знову вдивлявся в Захарова. А той, як і раніше, стояв, притулившись до стовбура берези, гриз янтарний мундштук і жмурився від сонця.

Горелл мовчав. Ні, нехай тепер заговорить оцей новий, хоч про що-небудь та спитає! Запитання – це дуже важливо! У запитанні іноді проявляється вся людина!

Захаров усе мовчав.

Хлопчик років п'яти показався на алеї. Босий, у сірих штанцях, що трималися на одній підтяжці, він діловито біг підтюпцем, розмахуючи великою консервною банкою на дротяній дужці. Він поспішав у якихось своїх, важливих справах.

– Ей! – ліниво гукнув на нього Горелл. Хлопчик спинився і, не припиняючи свого заняття, втупився очима в Горелла і Захарова.

– Хочеш цукерку? – спитав Горелл і усміхнувся.

– Давай! – зневажливо погодився хлопчак, звернув із стежки і затюпав до Горелла.

Горелл ступнув йому назустріч, а коли вони зблизились, він викинув уперед ногу і носком ноги сильно ударив хлопчика в бік. Загриміла, відкочуючись, банка. Хлопчик не скрикнув. Приголомшений ударом, він лежав на спині, худенькі груди його важко піднімались і опускались, і з кожним віддихом шкіра туго обтягувала реберця.

Горелл оглянувся на Захарова і, не відриваючи погляду від обличчя капітана, зробив крок до хлопчака.

– Назад! – різко сказав Захаров. – Не чіпайте дитини!

Та Горелл раптом втратив усякий інтерес до хлопчака. Він повернувся до нього спиною і з новим виразом вдивлявся в Захарова.

– Тікай! – сказав Захаров хлопчикові. – Чуєш? Швидко!

Без жодного звуку хлопчик перекотився на животик і на колінах і руках відповз убік. Потім насилу звівся на ноги і, притримуючи руками бік, все так само мовчки зашкандибав по стежці і незабаром зник за деревами.

– Отже, ти нічого не знаєш? – усміхнувся Горелл в обличчя Захарову.

Захаров мовчав.

Він зрозумів, що програв бій.

Ось вона, поразка! Сталося те, про що він не думав серйозно. Не смів навіть припустити про поразку!

– Що ж тепер? Як бути далі?

І «купив» же його Горелл старим способом, з метою провокації вдавшись до мерзенного вчинку. На цьому вже «горіли» наші розвідники.

Ні, Захаров нічого не міг з собою зробити! Він не міг допустити, щоб тварина вбила дитину! І виказав себе!

– Тихо, тихо! – пересторожливо сказав Горелл, помітивши, що м'яз на правій щоці Захарова здригнувся.

– Виходить, ти, сволото, хотів обдурити мене! – повторив він і, випроставши праву руку, піймав у долоню ніж, що ковзнув із рукава.

Він заніс руку і метнув короткий, важкий ніж.

Тікаючи, Горелл знав, що за ним стежать помічники Захарова. Але це його не дуже турбувало, він надто часто вислизав од погоні, щоб сумніватись цього разу.

Досадно, що прилад, вибухівка, гроші лишились на квартирі у Юлі. А втім, чорт з ними! Робертс підкине другий. Ні, ні, нічого страшного не трапилось. Звичайно, неприємно, що виникли ускладнення, але все життя Горелла – самі ускладнення, і він звик боротися з ними. Він зробив одну серйозну помилку, погодившись відправитись на футбольний матч з Юлею. Горелл був переконаний, що все почалося з тієї зустрічі з товстуном…» Нічого, все ще можна виправити. Головне зараз – стріпнути з хвоста приятелів цього «нового зв'язкового». Адже коли б не нагодився хлопчисько, Горелл довірився б йому! До того йшлося! Але чому ж все-таки важко розпізнавати в них розвідників?

Удалині за березовим гаєм загудів паровоз. Горелл прискорив ходу. Він не оглядався, він знав, що за ним стежать. Друзі покійного радянського розвідника не знають, що він, Горелл, кілька років тренувався стрибати з поїзда на поїзд. Він може вскочити у поїзд уночі і лишитись живим. У всякому разі вони зараз побачать, як це робиться.

Горелл піднявся на насип. Поїзд наближався. Горелл почекав ще кілька секунд і рвонувся вперед паралельно до руху поїзда. Найвищу швидкість Горелл розвинув якраз у той момент, коли повз нього промчався паровоз, обдавши гарячим диханням, запахами вугілля, нафти і масла…

Ось замелькали підніжки. Горелл повис на одній з них, заносячи тіло вбік, як на трапеції, потім не кваплячись, спокійно підтягнувся, сів, кілька хвилин боровся з задухою, віддихався і ще через кілька хвилин зіскочив перед самою станцією.

Вибравшись на шосе, він зупинив грузовик, що йшов у Москву, ліг у кузов на в'язки моркви і віддихався вже по-справжньому.

З Берестовим за цей час сталися такі події.

Він бачив зустріч Захарова і Горелла.

Кремезний, спокійний, може навіть трохи флегматичний Берестов завжди все робив дуже акуратно. Тому він прийшов на місце спостереження за кілька годин до строку і зумів так замаскуватися, що Горелл, який прийшов за півгодини і обслідував усю ділянку, нічого не помітив.

Коли Горелл почав тікати, Берестов, що керував групою спостереження, відправив людей за ним, а сам кинувся в інший бік, на шосе.

Він знав, що Горелл надто досвідчена людина, щоб пробувати відлежуватись де-небудь у гаю або в дачному лісі, які найближча військова частина може за першим же сигналом прочесати за півгодини густим гребінцем.