Текст книги "Кінець Великого Юліуса"

Автор книги: Татьяна Сытина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 13 страниц)

– Виходить, другої машини справді не було! – сердито відповів полковник. – Що там іще? Давайте подивимось.

Далі докладно перелічувалися випадки крадіжок рано-вранці. З грузовика украдено ящик апельсинів. Украдено килим, вивішений для просушування у дворі. Біля черги, яка чекала, поки відкриється молочна, затримано кишенькового злодія. З вікна першого поверху зняли цуценя мисливської породи… І ще безліч таких фактів з датами, цифрами, адресами.

– Та-ак… – похмуро зітхнув Смирнов, не думаючи вже про те, що й з приводу цього запиту могли бути розмови, узагальнення, здогади…

Якби люди тільки знали, якої величезної шкоди може завдати іноді пуста фраза, сказана без будь-якого поганого заміру.

– Небагато! Даремно ми з вами, Олексію Даниловичу, людей турбували…

– Ну, як сказати! – невесело пожартував Захаров. – Я тепер принаймні знаю, що цуценят не можна на підвіконня саджати!

– А може, все-таки ще раз підняти архіви?

– Даремно, товаришу полковник! – похмуро відповів Захаров. – Немає в наших даних імені Горелл! Я до двадцятого року переглянув, глибше вік не витримає…

В двері постукали, і на порозі з'явився Миша Соловйов.

– Прибули? – спокійно зустрів його Захаров так, наче Миша не в Одесу літав, а ходив купити папірос. – Здавайте документи по відрядженню і знову йдіть у розпорядження капітана Берестова.

– Хіба я… – Миша спохватився і змовк, глянув з розпачем на полковника, розкрив рот, але не вимовив ні звуку, почервонів і знову глянув на полковника.

Смирнов з Захаровим мовчали, і Миша зробив ще одну марну, наївну спробу.

– Я думав… Товаришу полковник, дозвольте звернутись! Я думав, що мене вже підключать до цієї справи! Я прошу вас, товаришу полковник! Адже я повинен виправдати… я…

Захаров одвернувся і, немов не чуючи Соловйова, пішов у коридор. Смирнов окинув Соловйова поглядом і запитав:

– Молодший лейтенанте Соловйов, що з вами? В якому ви вигляді?

– Я? – перепитав Миша слабким голосом. – Вибачте, товаришу полковник… А що?

– Якщо ви надягаєте цивільний одяг, умійте носити його! Ваш піджак пом'ятий, сорочка несвіжа! Ви схожі на загулялого командировочного!

– Я тільки що з аеродрому, товаришу полковник! – сказав крізь зуби Миша, відчуваючи, що в нього аж у носі щипає від образи.

– А чи була необхідність приходити у відділ прямо з аеродрому? Чи може, ви могли заїхати додому, прийняти ванну, вимити, наприклад, голову, якою вам давно пора зайнятися? І вже потім приходити з рапортом!

– Я міг заїхати додому, товаришу полковник!

– Чому ж ви цього не зробили? – з огидним спокоєм, навіть добродушно запитав Смирнов. – Ви вільні, молодший лейтенанте.

Вийшовши в коридор, Миша набрав повітря і глибоко зітхнув. «Жодного слова!.. Він жодного слова не спитав про те, як я з'їздив! Я не міг навіть розповісти про Марію Миколаївну! Потім… потім – це вже буде не те! Жодного слова!.. Їхати зараз додому! – в думках обурювався Миша, спускаючись по сходах до під'їзду. – Переходити в розпорядження капітана Берестова, який знову засадить за канцелярщину! Бути усуненим від справи Горелла? А якщо я слово дав відомстити за Бориса Володимировича? Якщо зобов'язаний? Їхати мити голову в той час, як Смирнов, і Захаров, і, мабуть, інші займаються бойовою роботою!»

– Пропуск! – різко сказав вартовий.

– Ну ось він, пропуск! – розлютовано відповів Миша.

Вартовий холодно подивився на документ, на Мишу і зробив легкий рух головою до дверей.

– Проходьте!

– Ну проходжу…

За хвилину Соловйов ішов до зупинки тролейбуса. Від душевного піднесення, з яким він поспішав у Москву, не лишилось і сліду.

Перед світанком, коли діти і щасливі люди сплять особливо міцно, в шибку спальні пані Штарке стукнув маленький камінець.

Етель Штарке вміла прокидатися від зовсім слабеньких звуків. Вона сіла на ліжку, провела долонями по обличчю, і пальці її стали вологими від поту.

Прокинувшись остаточно, вона розміркувала, що вбивця не попереджав би про свій прихід, і перевела подих.

– Гейнце! – спокійно окликнула Етель, сідаючи на край ліжка і відшукуючи ногами на килимку нічні туфлі. Вона знала, що Штарке стоїть по другий бік ліжка босий, в пом'ятій піжамі і широко розплющеними очима вдивляється у темряву, визначаючи напрям і характер звуку, який розбудив його.

– Я, муттерхен, – зараз же відповів Штарке. – До нас стукають, муттерхен. Зараз я з'ясую, хто наш гість.

– Не підходь до вікна, Штарке, я подивлюсь сама! – почала благати Етель, але Штарке посміхнувся коротким тріскучим смішком і почвалав до вікна.

Він притиснувся лобом до шибки і розглядів у темряві під вікном на клумбі фігуру людини без капелюха, закутану в довгий макінтош.

– Я відчиню! – заспокійливо сказав він Етель. – Я знаю, хто це. Не хвилюйся, спи і не здумай виходити до нас.

Він провів гостя, не запалюючи світла, в темну кімнату, спустив щільні зимові портьєри, яких у будинку Штарке не знімали і влітку, і запалив маленьку лампочку під глибоким бронзовим абажуром. Весь цей час гість стояв біля дверей, засунувши руки в кишені плаща і стежачи за Штарке сонними очицями, схожими на ведмежі.

– Якщо вам спаде на думку ще раз провідати мене вночі, орієнтуйтесь на третє вікно від ринви зліва, – незадоволено сказав Штарке. – Бог знає, що ви наробили з моїми трояндами, у вас не ноги, а сани!

– Як поживає пані Етель? – ввічливо спитав гість, знімаючи макінтош і акуратно складаючи його на стільці.

– Вона спить і почуває себе чудово! – буркнув Штарке. Він дістав із шафи графинчик з коньяком, два маленькі циліндрики з товстого кришталю, сів на диван по-турецькому, підібгавши під себе змерзлі ноги, і зразу став схожим на старого сердитого гнома. – Ви там даремно вбили собі в голову, що вона впливає на мене! Етель тут ні до чого.

Без макінтоша гість виявився людиною з помітною військовою виправкою і невиразним, глухим обличчям. Він сів у крісло біля дивана, відставив кришталевий циліндрик, пройшов до буфета, взяв склянку для води, наповнив її на дві третини коньяком, випив половину і закурив.

– Так добре живеться на покої, Штарке? – спитав він добродушно і поблажливо.

– Непогано! – усміхнувся Штарке, оглянувся на двері і налив собі коньяку. – Настільки непогано, – додав він, – що я не хочу ніяких змін.

– Чого вам хочеться, мені ясно! – сказав гість, придивляючись до Штарке – Ви думаєте, я знову прийшов вас умовляти? Нічого схожого! Я прийшов тому, що ви мені потрібні. Але я не умовлятиму вас!

– Новий варіант? – усміхнувся Штарке.

Гість допив коньяк і акуратно відставив склянку далі від кінця стола.

– Ви старий дурень, Штарке! – сказав він з жалем. – Сучасний хімічний завод коштує кілька мільярдів. Але завод можна побудувати багато разів. Вас не відновиш. Ви унікальний інструмент розвідки. Ось чому ви досі живі і проживете ще якийсь час, якщо схаменетесь. Час повертатися до нас, Гейнце.

– Безглузда розмова! – сердито відповів Штарке і хвацько ковтнув коньяк. – І даремно ви тішите мене компліментами. Я не хлопчик, щоб піддатися на цю вудочку.

– Дивно! – терпляче зітхнув гість. – От ніколи б не подумав, що ви перестанете працювати…

– Я хворий! – сказав Штарке. – А якби я був здоровий, я працював би проти вас. Слухайте, ми про все говорили! Нічого нового від мене ви не почуєте…

– Кому ви брешете? – незадоволено похитав головою гість. – Розвідник не хворіє. Розвідник тільки вмирає. Вам хочеться працювати. Як хочеться вам працювати, Штарке! Хіба ви забули, що неробство для вас згубне? Послухайтесь свого голосу! Простежте за собою в дзеркало! Ви метушитесь, кидаєтесь то в один, то в другий бік, з іншими, мабуть, багато базікаєте. Так завжди буває з нами, коли ми зупиняємося. Звільнення загальмованих реакцій! Може перейти в психоз, якщо не влізете назад у звичні робочі лещата. Пам'ятаєте Бернарда? Вам подобається вмирати в домі для божевільних? Починайте працювати, Штарке, і всі ваші хвороби зникнуть самі собою…

– Ні! – уперто сказав. Штарке. – Я вам сказав. Ні!

– Гейнце, ви справді не хлопчик! Ви ж знаєте, що від нас не йдуть! – уже серйозно сказав гість. – Ви живі досі тільки тому, що я все ще сподіваюся повернути вас до роботи. Хоча б ненадовго.

– Але ж я хворий. Чуєте ви? – дуже спокійно сказав Штарке, хоч у нього набрякли жили на скронях. – У мене грудна жаба. Я можу вмерти кожної хвилини, виконуючи завдання…

– За моїми відомостями, протягом останніх двох років у вас не було жодного припадку! – зауважив гість.

– Знаєте що? – роздратовано сказав Штарке. – Давайте припинимо цю безглузду розмову. Якщо вже ви прийшли і не даєте мені спати, розкажіть принаймні, що робиться в нашому рідному тераріумі! Як поживають Борделез, Шванке, Анрі? Як почуває себе Марі-Роз? – усміхаючись запитував Штарке.

– Борделез процвітає, він зараз далеко. Шванке щось не дає про себе знати, – як і раніш терпляче повідомляв гість. – Але були сигнали про те, що він балується героїном, так що може бути просто – параліч серця. – Гість говорив усе це розміреним, глухуватим, тихим голосом людини, яка звикла до того, що її завжди уважно слухають. Вираз його обличчя майже не змінювався. Шкіра на обличчі була суха і землистосіра, шкіра, яка не знає, що таке сонце і кисень. – Ваша учениця Марі-Роз розумниця, кращає з кожним днем і радує нас. От бачите, значить усе-таки тягне до старих друзів!

– Друзі? – похмуро усміхнувся Штарке. – Кожен з них із задоволенням викроїть собі пару підметок з моєї шкіри! Просто – цікаво.

– Та-ак! – сухувато кивнув гість. – Ви завжди були тверезою людиною. Словом, пора працювати! – новим, суворим тоном, що не допускав заперечень, сказав він. – Якби ми знайшли вас у сорок четвертому році, ви були б повішені. У сорок шостому ми дуже сердились. У сорок сьомому зм'якшилися і згадали ваші заслуги. Починаючи з сорок дев'ятого, ми зрідка зустрічалися, наче подружжя, що хоч і розведені, але зберігають ввічливий інтерес одне до одного. Тепер обстановка визріла. Нам потрібні досвідчені люди. Вам довіряють.

– Що ви хочете від мене, шефе, я ж усе вам сказав! – розізлився Штарке. – Якби я міг працювати, я віддав би останні роки свого життя Німеччині. Знаєте таку країну? По-моєму, ви теж вимовили своє перше слово по-німецьки.

– Ви дуже відстали, Штарке! – поважно сказав гість. – Німеччина, Франція, Англія, Італія – все це застарілі поняття. Нові часи – нова географія. Тепер існує фінансово-політичний центр світу і його економічні басейни…

– Німеччина… теж басейн?

– Німеччина – це Крупп і Фарбеніндустрі. Все інше нічого не варте.

– Так… Англія?

– Аеродром!

Штарке закашлявся, вдихнувши надто густий клубок сигарного диму.

– А Росія?

– Росія – суперник існуючого фінансово-політичного центра, її необхідно знищити якнайшвидше, – діловито сказав гість, – бо доки вона живе, у інших існують ілюзії, що вони можуть зберегти самостійність.

– Зрозуміло! – задумливо кивнув Штарке. – Як же, зрозуміло. Басейн. Цікаво! А Франція це, звичайно, місце веселого відпочинку фінансових і політичних діячів центра?

– Так! – визивно сказав гість.

– Зрозуміло, зрозуміло! – квапливо відповів Штарке. У нього знову позначилися темні вузли вен на скронях. – Справді, знаєте, Гітлер був щеням! Він усе-таки діяв під вивіскою німецьких національних інтересів!

– Буде новий хазяїн світу, – посміхнувся гість. – Це треба розуміти. І пора б уже почати поводитися розсудливо, Штарке! Час уже зрозуміти!

– Так, так, я розумію! – Штарке схопився, скуйовдив обома руками волосся на голові і почав бігати по кімнаті, шльопаючи босими ногами. – Зрозуміло, зрозуміле… – повторяв він, бігаючи. – Поводитись розумно. Житель басейну! Цікаво звучить. Значить, буде кілька категорій жителів? Одну – знищите. Другу – каструєте. Третю… Знаєте, я думаю, що третьої вже не буде!

– Про деталі говорити поки що передчасно! – зауважив гість. – Але, звичайно, не весь людський матеріал на землі пригодиться!

– Слухайте, Вальтер, ви справді так думаєте? – з жахом спитав Штарке, зупиняючись перед гостем. Зараз Штарке здавався дуже старим і хворим. – Я розумію, – продовжував він скоромовкою, – ці думки можна використовувати як політичний шантаж… Але залишатися з ними на самоті? Вірити їм? У вас три сини, Вальтер, значить це їм доведеться корчитись у страшному світі басейнів, душогубок і кастратів…

– Ну, ми з вами можемо не турбуватись про свою долю! – розсудливо сказав гість. – Без нас вони не обійдуться. Треба тільки розумно поводитись і займатися ділом.

Він поклав перед Штарке розгорнутий клаптик паперу. Штарке взяв клаптик, довго перечитував коротенький список із п'яти прізвищ, потім за багатолітньою звичкою спалив його на вогнику сірника і, стомлено хруснувши пальцями, сказав:

– Даремно все це… Я нічого не робитиму.

– Штарке, досить строїти дурня! – суворо сказав гість і поклав на стіл вузеньку металеву коробочку. – Ви знаєте цих людей. Вам легко знайти привід зустрітися з кожним із них!

– Звичайно, знаю, – кивнув Штарке. – Хороші люди, прості німці. Народ обрав їх на державні пости, і вони чудово працюють. Один із них – лікар із світовим ім'ям. Він щоденно рятує людські життя. Номер третій – учителька. Під час війни вона врятувала багато голодуючих дітей…

– Слухайте, що ви там бурмочете! – перебив гість і розкрив коробку. На дні лежали чорні горошинки, схожі на звичайний перець. – Інформація про них непотрібна, ми знаємо все, що треба. Це розчиняється в будь-якій рідині, найкраще – алкоголь. Слідів в організмі не залишає, людина вмирає від буденного паралічу серця.

Штарке довго дивився на горошинки. Потім просто сказав:

– Я, знаєте, розвідник. Вбивством у прямому розумінні ніколи не займався. Бували неприємні сутички з людьми, які намагалися мені перешкодити. Але то – інше…

– З вами стало трудно, Штарке! – роздратовано підвищив голос гість. – Ми змінилися за останні роки. Звичайно, ми, як і раніше, вивчаємо сейфи політичних діячів. Але значно важливіше усунути багатьох із них. І ось цим ми тепер головним чином і займаємось. Хороший розвідник перебудовується за тиждень.

Штарке підвівся.

– Ідіть, генерале, – промовив він рівно, без інтонації. – Ми не домовились.

Якийсь час гість мовчав, потім знизав плечима, підвівся і почав надівати макінтош.

– Старий ідіот! – сказав він через плече, не дивлячись на Штарке. – Замолюєте гріхи? Він, бачите, не бажає вбивати! А чим ви займались усе життя? Перестаньте ламатися! Одне ваше повідомлення відправляло на той світ більше, ніж полк бомбардувальників. Ханжа!

Штарке мовчки вивів його через кухню в задню. частину саду, перетворену на город. Генерал пішов у темряву не прощаючись. Штарке повернувся в будинок і за звичкою замкнув двері на всі замки та засуви.

– Гейнце? – тихо окликнула через кімнату фрау Етель.

– Спи, спи, муттерхен, – голосно відповів Штарке і пройшов до кабінету.

– Ти схвильований? – запитала Етель.

– Нітрохи! – хоробро відповів Штарке. – Все йде як і треба! – і повернув ключ у замку.

Уловивши щось у голосі чоловіка, фрау Етель схопилася з ліжка і підбігла до дверей кабінету.

– Ти знову йдеш, Гейнце? – злякано сказала вона. – Адже ти обіцяв мені, що ніколи більше…

– Не заважай мені, спи! – пролунав різкий голос із-за дверей, і фрау Етель замовкла. Це був чужий голос чужої людини, якої вона ніколи не бачила, до якої іноді відчувала гостру ненависть, як до ворога, що занапастив її життя.

Вона лежала, укрившись із головою ковдрою і, плачучи, тремтячи від ознобу, чекала, коли скрипне мостина перед вхідними дверима в кухні і брязнуть замки.

Це означатиме, що чужий пішов з дому і що у неї знову є заняття, яке забиратиме всі її думки і почуття. Вона ненавидітиме того, чужого, і чекатиме Гейнце.

Можливо, станеться диво, і діва Марія, у якої давно розпухла голова від усіх людських злигоднів, збереже і приведе його додому.

Замки брязнули через кілька годин, коли стало вже зовсім видно.

Фрау Етель встала і пішла до кабінету.

В кабінеті все було, як завжди після того, коли Штарке ішов на завдання. Клуби сигарного диму під стелею. Купка попелу в каміні. Тихо і дуже порожньо.

Але цього разу на столі біліла записка. Фрау Етель, задихаючись від болю в грудях, прочитала:

«Етель, поцілуй Маргариту. Не чекай мене на цей раз, продай будинок і переїжджай до дівчинки. Там тобі буде тепліше доживати.

Усі вмирають, що ж із цим поробиш. Ти хороша жінка і була гідна кращої долі, хоч мені ти допомогла. Гейнце».

Вийшовши з дому, Штарке довго бродив по вулицях. Дерева, обважнілі від роси, фіолетова імла над асфальтом, рожеве небо, діловий стукіт черевиків перших прохожих на тротуарах, сонні коти, що стомлено плелися додому, зализуючи свіжі дряпини, чвари перших горобиних зграй, що вилетіли на промисел, – вулиця жила своїм звичайним життям.

Штарке не оглядався і не прислухався. Поблукавши якийсь час у провулках, він піднявся на горище потворного дев'ятиповерхового будинку, що розтягнувся на цілий квартал, і постукав у двері, оббиті куском старого пледа.

Кімната була вузькою, брудною і дуже нагадувала нору. Наче в норі, у ній валялись на підлозі і на підвіконні, що заміняло стіл, рештки їжі і обривки книг та одягу. Потворно товстий чоловік хриплячи вибрався з-під заяложеної перини.

– Це ви, Крюгер? – запитав Штарке, вдивляючись у розпухле, почорніле обличчя, всякому не лишилося жодної виразної риси – все розплилося в складках жиру.

– Як бачите! – задихаючись сказав Крюгер, сидячи на краю ліжка і намагаючись зберегти рівновагу. – Що, гарний? А ви не змінюєтесь, Штарке! – з заздрістю продовжував він. – І я б не змінився, якби не астма! Вона не дає мені рухатися! Сідайте де хочете, скрізь однаково брудно і незручно.

Штарке скинув якесь ганчір'я з табурета і сів біля ліжка. Енергія, затрачена на привітання, викликала у Крюгера приступ. Він прийняв дві плоскі, схожі на ґудзики, таблетки. Притулився до стіни, потів і з стражденним виглядом кліпав очима. Незабаром ліки вплинули, і Штарке, уловивши момент, коли очі Крюгера прояснились, заговорив:

– Ми не ходимо в гості один до одного. Я не вдаватиму, що мене цікавлять ваші справи, тим більше що не бачу у вас нічого доброго. Скажіть, Крюгер, ви коли-небудь чули прізвище Горелл?

Щілинки, які заміняли Крюгерові очі, стулились. Якийсь час він мовчав, потім тихо сказав:

– Штарке, ви знаєте, ми живі, поки мовчимо…

– А навіщо вам жити? – просто запитав Штарке, і ліжко затріщало і загойдалося. Крюгер сміявся, тримаючись за серце і охаючи від болю.

– Я згадав, що мені подобалось у вас тоді, тисячу років тому, в молодості! – сказав він. – Ви завжди говорили прямо те, що думали. Вас цікавить Горелл? Справді, навіщо мені жити?

А потім Штарке сидів у високому напівтемному і прохолодному кабінеті уповноваженого в особливо важливих справах.

– Сьогодні вночі мене знову відвідали, – говорив Штарке, розкурюючи сигару. – Старий знайомий, і розмова йшла про ті самі речі. Ось…

Він написав олівцем на клаптику паперу п'ять прізвищ.

– Бережіть цих людей, – сказав він. – Учора я відмовився вбити їх, але завтра якийсь негідник може погодитись.

Уповноважений прочитав список і спалив клаптик паперу на сірнику.

– У мене до вас прохання! – сказав Штарке. – Передайте, будь ласка, ось це органам радянської державної безпеки… – І він простягнув уповноваженому аркуш паперу, на якому було написано кілька фраз дрібним старечим почерком.

– Чому б вам не зробити це самому? – спитав уповноважений, схиляючись над паперами і відкладаючи аркуш Штарке в сторону.

– Я можу не встигнути! – діловито сказав Штарке. – Пане уповноважений, – продовжував він, – я хочу дещо сказати вам на прощання. Настав дуже відповідальний час. Ми часто говоримо: «Насувається нова війна». Ні, те, що може трапитись, якщо ми схибимо, – не війна. Знищення націй, кидок назад, до кам'яного віку. Треба захищатися разом. Розумієте? Треба працювати разом, особливо нам! Треба за всяку ціну зламати в собі прокляте упередження перед дружбою між народами, яке в нас стільки віків виховували… Дивіться, що виходить. Навіть ви, німець нового складу, громадянин демократичної Німеччини, поморщились, коли я передав вам цей аркуш. Ось що страшно, пане уповноважений!

– Пане Штарке, ви стаєте політиком, – посміхнувся уповноважений. – Вас цікавлять дуже складні питання!

– Це трапилося зі мною в останні години життя… – сказав Штарке. – Страшенно драматично звучить, – зазначив він, винувато посміхаючись, – але ж ви розумієте, що я кажу правду.

– Ми можемо дати вам захисток!

– У мене є сім'я, – тихо відповів Штарке. – Дочка недавно одружилася. Племінники. Всіх не захистиш! Але не думайте про мене. Зараз важливо інше. Прості люди всього світу воювати не хочуть, а спекулянтів людською кров'ю зовсім мало порівняно з ними, і потім у них гнилі душі, вони не витримають справжньої боротьби. Страшні хитання в нас! Небезпечні наші помилки. Усуньте недовір'я, неприязнь один до одного, і ми переможемо…

– Ви говорите серйозні і правильні речі, – тихо сказав уповноважений, уважно розглядаючи Штарке. – Ви справді почали дещо розуміти. Ваше прохання буде виконано! – Він узяв аркуш паперу, списаний почерком Штарке, склав учетверо і сховав у внутрішню кишеню піджака. – Я обіцяю вам зробити це протягом найближчої півгодини.

– Дуже добре, – полегшено зітхнув Штарке. – Бо мій старий нюх підказує мені дещо… Спасибі вам, пане уповноважений…

І, потиснувши руку, простягнуту йому через стіл, Штарке круто повернувся й вибіг із кабінету.

Вдень він поспав кілька годин у сквері, йому ні про що не хотілося думати. Надвечір стомився і забрів у кафе. Він не відчував смаку їжі. Випив скляночку коньяку, і ноги перестали тремтіти. Спробував пригадати своє життя, все воно складалося з безперервної низки зусиль, які завжди перевищували звичайні людські здібності.

«Так, здорово я старався… – з подивом подумав Штарке. – От якби знати раніше. Якби я з самого початку жив для того, щоб зберегти цей веселий, сонячний світ, в якому так багато тепла і молодості! На що пішли мої роки?»

– Ще щось, пане? – нетерпляче запитала офіціантка.

– Ні, дякую… – стомлено сказав Штарке, розплатився і вийшов.

Теплий прозорий вечір, наповнений вогнями, звуками і людьми, зустрів його за дверима кафе.

Штарке зупинився, роздумуючи, куди б йому піти. Додому не можна. За все своє нестерпне життя Етель заслужила право легко пережити його смерть. Ідучи від нього, генерал нічого не сказав, але Штарке розумів, що в найближчі години його вб'ють. Якщо він заховається, – небезпека нависне над його сім'єю. Тепер треба якось прожити ці кілька годин. Іти до друзів? Їх у нього ніколи не було. Та н навіщо тягнути за собою до людей хвіст, який, мабуть, з самого ранку волочиться за ним? Він жодного разу не перевірив, чи стежать за ним, бо тепер це його не цікавило.

Покінчити з собою? А справді, чому б і ні?

І раптом Штарке зрозумів, що не може заподіяти собі смерть.

Він добре розумів, що у нього ніколи не вистачить хоробрості це зробити. Останні обривки романтичних ілюзій відлетіли з свідомості Гейнце Штарке. Яка там романтика! Що, хіба так уже цікаво було жити страшним життям напівлюдини, напівінструмента? Він боявся, що його вб'ють, тому й видавлював із свого мозку і тіла все, що міг. Єдині роки, коли він працював без страху, це були роки війни, бо він працював для народу, для простих людей світу. Але потім прийшла хвороба, і все закінчилось. А він же прожив таке довге життя і так багато…

– Одну хвилину!

Штарке не встиг закінчити думки. Його зупинив невисокий кремезний чоловік, який чимсь нагадував боксера. На ньому був новий костюм, покритий сальними плямами, ліве плече було трошки вище за праве. За ним стояв ще один, худий і тонкий, дуже молодий.

«Надто молодий для таких справ», подумав Штарке, впізнавши в цих людях свою долю.

– Ну, давай тут, поки близько немає людей! – сказав молодий.

Обличчя у нього було синє від дешевої пудри, очі, помутнілі від хвилювання, ніяк не могли взяти у фокус обличчя Штарке.

– Швидше! – повторив молодий.

– А може, це не він! – відповів старший. – Слухай, тебе звуть Гейнце Штарке?

– Так, це я! – стомлено промовив Штарке, байдуже дивлячись на оранжовий круг світла навколо ліхтаря.

– Тоді ходімо! – сказав старший і перший пішов до руїн, закритих щитом для афіш. – Він не пищатиме! – сказав він діловито молодому. – Він уже готовий. По очах видно.

Вони увійшли в тінь, і Штарке з розпачем подумав, що не може зачепитися за якусь думку чи почуття, щоб продержатись на них ці кілька останніх хвилин. У голову лізли всякі дурниці про те, на які гроші живе тепер Крюгер і що літо в цьому році раннє і тепле.

– Швидше! – прохально сказав молодий.

За кілька хвилин вони вийшли з руїн – молодий і той другий, старший – і ввійшли в смугу світла.

– Чого ти сіпаєшся? – сказав роздратовано старший. – Хіба це ми рішили старика? Люди старші і розумніші за нас вирішили, що він своє оджив! Ти звідки прийшов до шефа?

– Я член організації юних захисників Німеччини… – переборюючи озноб, сказав молодий. – А ти?

– Ну, я – інша справа! – ухильно відповів старший. – Я… – він запнувся і вилаявся.

Вони мовчки дійшли до рогу, і старший сказав:

– Я піду доповім шефові, а ти вільний… Юний захисник! – повторив він і сплюнув під ноги парубкові.

За рогом був вхід у ресторан, і вони, як тільки розійшлись, одразу ж загубилися в натовпі.

Пізно ввечері Смирнов доповідав генералові.

Генерал був новим начальником, недавно призначеним у Комітет державної безпеки. Смирнов ніяк не міг звикнути до його молодості і, доповідаючи, з інтересом поглядав на нього. Тридцять п'ять років, дві Золоті Зірки, одержані в мирний час, загоріле обличчя…

В свої п'ятдесят років Смирнов повністю відчував трудність дорученої йому роботи. Всупереч сподіванням ця трудність з роками зростала. Читаючи чи слухаючи донесення, Смирнов уже мимоволі в першу чергу вдумувався не в самий факт, а в думках прикидав обсяг справи, простежував слабкі місця, і саме повнота досвіду, яка одразу розкривала всі труднощі, заважала іноді рискнути там, де потрібен був риск, спонукала зволікати…

Ось чому його не висунули на підвищення. На посаду, яку він, здавалося б, мав усі підстави зайняти, прибув веселий і ввічливий молодий генерал.

Смирнов розумів, що начальство вирішило правильно, і не відчував образи. І ця здатність бути об'єктивним навіть у такому дражливому для себе випадку примушувала полковника особливо відчувати свій вік.

– У мене не було ніяких даних! – говорив Смирнов. – Подумав: а чи Цванцік не зустрічався з Гореллом? Тинявся ж по світу! Я поїхав до нього в тюрму, поговорив, виявилось – зустрічався! Одного разу, – розповідав Смирнов далі по своїх записах, – зв'язковий Цванціка, артист вар'єте Лайхтер, повідомив, що з ним хоче зустрітись якась висока особа, судячи по опису, – Горелл. Зустріч відбулася вдень у саду духовної семінарії в Кракові вісім місяців тому. За словами Цванціка, «особа» запропонувала йому зробити диверсію на будівництві Палацу культури у Варшаві. Цванцік категорично відмовився.

– Бреше! – озвався генерал. – Просто злякався.

– Я саме так і розцінив цей момент! – згодився Смирнов. – Далі. Через тиждень Цванцік і Лайхтер під час наступної зустрічі напились, і Лайхтер почав осуджувати Цванціка за боягузтво, за те, що він не зумів сподобатись «особі». Сказав, що ця зустріч могла вирішити кар'єру Цванціка. Потім він почав хвастатнся своєю обізнаністю. Виклав йому відому «концепцію» про «центр і басейни». Заявив, що розвідувальні органи тепер переключаються на терор і диверсію…

– Це ми знаємо! – похмуро перебив генерал. – Завжди займалися вбивствами і диверсіями, що ж тут «переключатися»?

– Лайхтер твердив, що все це йому розповів якийсь Стефен Горелл, крупний розвідник…

– Вони всі про це зараз базікають! – сказав генерал. – Я вчора в одному матеріалі зустрів фразу: «В світі немає більше нез'ясованих питань. Є тільки невідкладні справи». Так ось, Гарасиме Миколайовичу, треба діяти! – сказав генерал, закриваючи папку і відкладаючи її. – Далі зволікати небезпечно. У мене склалося враження, що вигадка з диверсією на будівництві Палацу культури у Варшаві – трюк! Якби Горелл справді планував диверсію, він розкрив би завдання Цванціку тільки в самій Варшаві. Горелл для чогось знайомився з Цванціком і спробував його реакцію на гадану диверсію. Взагалі, Гарасиме Миколайовичу, ви звернули увагу на те, що Горелл весь час цікавиться «кадрами»?

– Так, я думаю про це, – кивнув Смирнов.

– Ні, справді! – пожвавився генерал. – Візьмімо його діяльність у Сосновську! Чим він займався в гестапо? Явно шукав і підбирав якихось людей! І, мені здається, не розвідників! Нам би з вами хребетик його намацати, одразу легше стане. Ні, гляньте, як виходить! Діяльність у Сосновську – кадри. Де його зустрів Крюгер? У Харта, за повідомленням Штарке. А ми ж знаємо, що Харт і досі продає інформацію про європейських діячів науки. Отже, знову питання кадрів? Зустрічі з Цванціком, знову знайомство, перевірка все той же інтерес до кадрів!

– Безпосередніх фактів поки що мало! – несхвально зазначив Смирнов. – Здебільшого все відбиття…

– Ми самі знайдемо прямі факти! – заперечив генерал. – Треба наступати, Гарасиме Миколайовичу! В такій справі вичікувальна позиція не підходить!

– Я, товаришу генерал, згоден наступати! – з ледве помітною досадою сказав Смирнов. – І, як тільки визначиться напрям…

– А ми самі визначимо напрям! – наполегливо зауважив генерал. – Обробка первинних даних закінчена?

– Закінчується, товаришу генерал!

– Поспішайте!

Здаючи чергове завдання полковникові Смирнову, Миша з повагою дивився на діло своїх рук.

На столі перед полковником лежала довідка про місто Сосновськ і його район з 1930 до 1941 року, надзвичайно акуратно зібрана і надрукована на машинці. В ній були списки установ, історія міста, карти, таблиці й багато інших даних.

Швидко переглянувши матеріал довідки, полковник узяв лупу і деякий час вивчав карту. Потім узяв список установ і заглибився в нього.

– Цілком пристойна довідка! – задоволено сказав нарешті Смирнов, швидко роблячи помітки на аркуші паперу. – До речі, знаєте, молодший лейтенанте, я ось переглядав тільки що список сільських шкіл у районі Сосновська і згадав… Довідайтесь у капітана Захарова, чи надійшла відповідь з адресного столу.

Коли Миша повернувся і приніс від капітана конверт, Смирнов швидко розпечатав його, прочитав лист і смачно закурив.

– Так… – сказав він, мружачись у клубах тютюнового диму. – Так ось, я згадав. Я ж теж учився в сільській школі. Одного разу вчителька звеліла мені прочитати вірші на шкільному вечорі. Я вивчив два вірші… – Смирнов ще раз прочитав лист з адресного столу. – Так ото, вийшов я, значить, перед народом і промовисто прочитав: «Птичка божия не знает ни заботы, ни труда, то как зверь она завоет, то заплачет, как дитя…» Тиждень у школу не приходив, соромився. Сідайте ближче, молодший лейтенанте. Ось так. Можете курити. Тепер дивіться сюди. Ви готували цю довідку кілька днів. Важко було і нудно, і ви не раз думали, що я формаліст, паперова душа, старий волокитник…