Текст книги "Кінець Великого Юліуса"

Автор книги: Татьяна Сытина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 13 страниц)

– Толю, візьми Настусю!

– Донька ваша? – запитав Соловйов, з задоволенням розглядаючи дівчатко, товстеньке, заклопотане, з такими ж веселими і чорними очима, як у батька.

– Так, це Настуся. Вона гралася з дівчинкою сусідки. Ні, донько, до мене зараз не можна! Я занята. Тебе візьме з собою тато, ви разом лагодитимете велосипед!

Дівчинка висунула вперед пухлу губу, над якою золотився пушок, діловито набрала повітря і завела голосну руладу, починаючи з низької вимогливої нотки, послідовно проходячи всі тональності, аж до верхнього «ре». Але вона не встигла закінчити, смугляві сильні руки підхопили її, підняли в повітря, двері зачинились, і рулада затихла в коридорі.

– Дуже тяжко засмучувати вас, Маріє Миколаївно! – знову заговорив Миша. – Але, повірте, якби не треба було, я б не приїхав!

Якийсь час Марія Миколаївна збиралася з думками… Потім стомлено зітхнула і кивнула, ніби згоджуючись. Соловйов поспіхом розкрив записну книжку, готуючись робити необхідні замітки.

– Що знаю – розповім! – сказала Марія Миколаївна. – Невже ця людина жива? Це велике нещастя! Скільки лиха встиг натворити він з того часу? Погані люди гірші за вовків… Ні, ні, ви куріть, будь ласка. Мене це не турбує. Зараз я вам усе розповім… А коли я щось зайве скажу, ви мене зупиніть… Тільки для того, щоб зрозуміти цю людину, треба багато чого знати! Ось треба розповісти вам про Сосновськ. Звичайно, адже там, власне, все й почалося… Ні, що ви, я себе добре почуваю… Задишка зараз мине. Це іноді буває, це не страшно… Так я розповідатиму, а ви все докладно запишіть. Я розумію, треба. Добре, що ви приїхали.

– Мій батько, товаришу Соловйов, був шофером, людиною доброю і легковажною. Найбільше на світі він любив далекі рейси і веселі компанії. Він купив патефон і зібрав понад тисячу пластинок. Я зробила йому каталог пластинок, і за це він купив мені нові туфлі на білій каучуковій підошві. Перша красива річ, яка належала мені. Пам'ятаю, лягаючи спати, я взяла їх з собою в постіль.

Найперше, що зробили німці, захопивши наше містечко, – розстріляли вісімдесят два чоловіки з міського партійного активу і відкрили в клубі залізничників кафе-бар з веселими дівчатами і окремими кабінетами. Людей розстрілювали вночі, і говорили про це пошепки. Бар гримів на все містечко і не закривався цілу добу.

Моєму батькові бар сподобався. Мати в сім'ї голосу не мала, вона, як завжди, боялась, що в одну з поїздок батько зустріне ще більш незлобиву, люблячу жінку, ніж вона, і покине нас. З часу приходу німців вона перебувала в стані безперервного страху за мене, тому що в місті наполегливо поширювалась чутка, ніби німці заберуть усіх дівчат: найкрасивіших пошлють у бар, а решту – на роботу до Німеччини. Як і кожна мати, вона вважала мене красивою і боялася. Крім того, перед приходом німців під час бомбування маму контузило, і вона іноді поводилася трохи дивно. Вона вмерла хорошою смертю.

Вийшла по тріски у двір, сіла на ґанок, сказала: «Марійко, батько…» – і вмерла, казали, від розриву серця.

Мені було тоді чотирнадцять років. Школа закрилась, я сиділа дома. Батька мобілізували возити німецькі вантажі. Одного разу він випив зайве, щось переплутав і нагрубіянив німцеві. Трапилося це на подвір'ї автобази при народі. Батька роздягли і висікли на очах у людей.

Усю ніч батька трясло від болю і злості. До нього зайшов товариш. Він переконував, що батько легко відбувся, німці за менше розстрілювали. Батько бився головою об спинку ліжка і лаявся страшними словами. Над ранок від випив усю горілку, яка залишилася в домі, і сказав мені:

– Я, дочко, звичайно, не цукор. Але холуєм не був і не буду! Я йду в одне місце, в ліс, де люди вільніше живуть, а ти видряпуйся сама, як можеш. Пристань до тітки Полі і живи, вона добра.

Тепер я розумію: у нього не було батьківських почуттів. Я зв'язувала його, і він не задумуючись покинув мене, мов кошеня, на добрих людей. Тоді я дуже ображалася, плакала і уявляла собі, як ми з ним знову зустрінемось і я все йому висловлю. Пізніше мені розказали, що він загинув у партизанському загоні в першому ж бою, зчепившись врукопашну з гітлерівцями.

Так от… Батько пішов у ліс, а я міняла речі на картоплю і вечорами сиділа без світла, бо «на вогник» заходили гітлерівці.

У мене був знайомий хлопець Гена Волков. Ми вчинися в одній школі, він був старший за мене на один клас, не боявся купатись під мостом, де була найсильніша течія, і сам вигадував довгі історії про пригоди різних людей, і вони мені здавалися цікавішими за будь-які книги. Ми дружили, і я з деякого часу почала помічати, що у Гени з'явився від мене секрет. Я догадувалась, у чому справа: партизани посмілішали в нашому районі, і гітлерівці вечорами боялися носа на вулицю висунути, а їхнє начальство їздило тільки в броньованих машинах. Якось я сказала: «Гено, невже ти мене не візьмеш допомагати партизанам?» Він пояснив, що допомогти мені не може. Сам тільки допомагає декому, та й потім він сказав, що я до цих справ непридатна, характер у мене м'який. Ну що ж, я посоромилась наполягати, хоч мені дуже хотілося допомагати партизанам.

Незабаром я потрапила в облаву на базарі. В комендатурі німець під час обшуку повівся зі мною нахабно, і я вчепилася йому нігтями в обличчя. Півроку мене держали в тюрмі на Забродинці, в підвалі, де гнила вода стояла майже до колін. Між ув'язненими був один дідусь із селища, Федір Іванович. Гітлерівці забрали його на городах, він торішню картоплю копав, ну, вони й посікли старого лопатою. Рани у Федора Івановича не заживали, перев'язувати не було чим, а умирати старому не хотілося. Дуже він просив, щоб ночами розмовляли з ним, тільки ув'язнені у нас були трудні, здебільшого смертники, люди не хотіли ятрити себе розмовами, мовчали і чекали або випадку втекти, або смерті. А ще, звичайно, запах ішов важкий від дідуся, і сидіти з ним рядом було неможливо. Але я незабаром звикла, рани йому очищала, перевертала його разів зо три на день, щоб тіло не мертвіло. А ночами він мені про своє життя розповідав. Він працював театральним перукарем і багато бачив цікавого…

При гестапо був відділ по боротьбі з партизанами, і в цьому проклятому відділі сидів росіянин, на прізвисько Жаба; прізвища його ніхто не знав.

Що вам сказати про цю людину? З дев'яти ранку до години дня він допитував. Потім обідав і спав. Увечері грав на більярді в барі і там же десь до третьої години ранку напивався так, що солдат, який виконував різні доручення, привозив його додому наче мертвого.

Жабу в місті страшенно ненавиділи і кілька, разів робили спроби вбити. Тільки він, як той звір, учував замах і в найостаннішу хвилину тікав з небезпечного місця.

Він був не просто жорстокою людиною. Адже, товаришу Соловйов, навіть у найжорстокішого є своя, хай мерзенна, а все ж логіка – злитися і мучити. Жаба ніколи не злився. Він мучив спокійно і за якимсь одному йому відомим вибором. Бувало арештує людину, яка й близько до партизанів не підходила, іноді навіть пройдисвіта якогось наглядить і не поспішаючи, повільно замучить на допитах. Навіть самі гітлерівці не любили його і боялись, були чутки, що він нікому з них не підвладний і зв'язаний з якимось дуже високим начальством.

Ось так ні з того ні з сього замучив дідуся Федора Івановича. А потім викликав мене. Який він був на вигляд? Добре, я вам його опишу. Чому він залишив мене в живих? І досі не розумію. А залишив. Навіть із тюрми звелів викинути.

Мене привели до нього рано-вранці, десь о дев'ятій годині. Охорона вийшла, на його допитах ніхто ніколи не був присутній. У кабінеті були сірі стіни і дуже пахло карболкою, тютюном і спиртним перегаром – могильний запах. Посередині кабінету стояв чоловік років тридцяти шести, високий, худий, мускулистий, з дуже широкими плечима і вузькими стегнами. Можливо, він був п'яний, може хворий, тільки очі в нього були безбарвні і майже не відбивали світла. Брови, густі, світлі, сходилися на переніссі, і від них тягнувся до губів тонкий довгий ніс з плоским м'ясистим кінчиком. Він стояв, обхопивши себе за плечі руками, і дрібно-дрібно тремтів, – видно, його дуже знобило.

Він довго мене не помічав, а коли від напруження у мене в коліні хруснула кісточка, сіпнувся і запитав, чи знаю я, що мій дід здох. Я зрозуміла, що він запитував про Федора Івановича, і пояснила, як була справа. Він ще раз перепитав чи справді я не внучка йому, а потім запитав: «Де зараз Федір Федорович Гордін?» Я, кажу, не знаю і ніколи про такого не чула. Він покликав солдата і звелів викинути мене з тюрми. Я з ним розмовляла спокійно тому, що була переконана в своїй смерті. А коли мене вигнали з тюрми, я довго не відходила од воріт, усе боялась… Все здавалось, що знову схоплять, арештують і тоді вже кінець…

Кілька днів я була дуже щаслива. Відмилася, виспалась, до світла звикла. Потім прибіг Гена і сказав, що Лену Жевакіну женуть разом з іншими дівчатами в Німеччину, а Лена – потрібна людина, виконує відповідальні доручення. Гена запитав, чи не поміняюсь я з Леною, є можливість за великий хабар домовитися з гітлерівським уповноваженим. Якщо я згодна, треба зараз же йти на вербувальний пункт, а Лена залишиться і продовжуватиме роботу. «А ти однаково без толку сидиш, – сказав він. – У тебе характер тихий…» Я сказала: гаразд. Усю ніч проплакала, речі, які збереглись, тітці Полі віддала, а вранці пішла з Геною на вербовку. Спочатку німець виніс мені Ленине пальто і хустку, я наділа, а своє віддала німцеві, і він пішов, а потім прийшла Лена, і солдат штовхнув мене за колючий дріт. Я навіть попрощатись не встигла, Лена пішла з Геною. А мене одвели у відділення до дівчат.

Коли нас везли на вокзал, мені все хотілося на прощання будинок свій побачити, але йшов дощ, і я нічого не побачила, та й брезент на грузовику був наглухо застебнутий. Загнали нас, мов телят, у товарний, без грубки, без нар і повезли. З даху тече, колеса стукотять, а дівчатка плачуть і співають:

 
Прощайте, мамо, вас я не побачу,
Любима земле, й ти прощай..
В неволі гірко я заплачу,
Та буде вільним рідний край.
 

Саморобна пісня, а ми її часто співали.

В Німеччині я спочатку працювала у бауера, в селі, а потім мене бауер відіслав, бо я носила продукти нашим військовополоненим, близько був табір. За це розстрілювали, але продукти ми крали, бо не можна ж було дати пропасти своїм людям? Так що я ще дешево відбулася.

З табірного розподільника мене направили на хімічний завод, і ось там я почала здавати. Кашляла, волосся випадало, нігті злізали, зуби розхиталися. Якби наші прийшли на місяць пізніше, я б пропала, – так лікар сказав.

Про те, як ми наших зустрічали, не говоритиму – це діло відоме. Нас, руських дівчат, зібрали всіх разом, почали лікувати і відправляти на батьківщину.

Одного разу я з подругами пішла в місто і зустріла Жабу. Він стояв з нашими офіцерами і сміявся, розповідав їм щось. Так гарно, по-дружньому вони стояли, і ось це найбільше налякало мене!.. Тепер подумайте, що він за людина! Він мене бачив один раз у житті. Якихось двадцять хвилин, та й вигляд я мала тоді інший, зовсім дівчинкою була… Але запам'ятав. Як побачив, перестав сміятися, попрощався з офіцерами і пішов геть…

Товаришу Соловйов, яка ж я дурна була! Мені б пояснити офіцерам, вони б самі… А я кинулась його доганяти! Він не тікав, ішов ніби й спокійно, але так швидко, що я бігом не встигала. Один раз упала, туфлю загубила… Нарешті догнала! І назустріч вийшов офіцер, такий товстенький, з добрим обличчям, танкіст. Я йому закричати хотіла, але в цей час порівнялася з Жабою…

Більше я, товаришу Соловйов, нічого не пам'ятаю…

Зараз я закінчу… Нічого, я віддишусь, це в мене буває…

Ну ось, опам'яталась я вже у палаті… Довго хворіла. Одинадцять разів оперували. Все надіялись хоч би частково зір зберегти і трошки зберегти лице.

Одного разу хірург Андрій Севастянович, випивши, підсів до мене на ліжко, обняв і сказав: «Машо, Машо, вибач, нічого я тобі більше не можу зробити. Партач я, а не хірург!» І заплакав.

Коли поправилась трохи, мене повезли в Москву, а вже з Москви – в Одесу, до професора Філатова, все хотіли зір повернути. Вчитися я почала ще в Німеччині, на слух, за сьомий і восьмий. класи. Андрій Севастянович інколи. читав, іноді сестри, із хворих теж, хто був вільний, приходив і казав: «Давай, Машо, почитаю». У Москві склала іспити за десятирічку, вступила в заочний педагогічний інститут. І все було нічого. А от в Одесі стало погано на душі. Філатов подивився, каже: «Дівчино, не треба від людини чекати більше, ніж вона може! Я не святий дух. Поки що нічого зробити не можу…» Ось тоді я відчула, якою сильною була в мені надія видужати! Треба жити, перебудовуватись на становище справжньої сліпої, а у мене руки опустились. Лишився рік до закінчення інституту – я навчання покинула. І знаєте, товаришу Соловйов, страшне відчуття було, неначе я не тільки сліпа, але й глуха до того ж! Не чую людей, не можу звуків розрізнити, все зливається в гуркіт, усі машини летять на мене.

Почала вчитися вулиці переходити з паличкою – не виходить! Соромно, страшно просити, щоб перевели. Люди, життя – усе повз мене, мов річка, і я за течією вже не встигаю! Бачите, тут ще, звичайно, була причина: в дзеркало я дивитись не могла, але руками своє обличчя добре вивчила і розуміла, як то воно людям на мене дивитися.

Одного разу стою ось так на розі, мучусь і відчуваю: хтось узяв під руку і повів на другий бік вулиці… Я подякувала і знову зупинилась. Чую, та ж сама людина знову підходить і запитує: «Ви що, не вмієте ще самі ходити?» Це був Анатолій Васильович. Він мене повів у клініку. По дорозі ми розговорились, я дещо розповіла. Він тоді дуже хороше зі мною поговорив. «Переживаєте ви, – каже, – Машо, законно. Горе у вас величезне. А жити треба. Навчання кидати вам не можна, тому що зв'язок з людьми існує тільки через працю. А без людей ви загинете. Хоч як тяжко, закінчуйте інститут…» Його слова на мене дуже вплинули. Спочатку він приходив рідко, з жалості провідував. Ну, а потім почав бувати частіше. Настав час виписуватись мені з клініки, а йти нема куди. Я вирішила виїхати нишком, щоб не зв'язувати своїм горем Анатолія Васильовича. Мені дали пенсію, я вже домовилася з нянею, щоб вона мені чемодан купила, квиток додому, в Сосновськ, продукти на дорогу і провела на поїзд. Надвечір прийшов Анатолій Васильович і забрав мене з клініки. Привіз сюди, каже: «Машо, живіть скільки хочете. Закінчуйте інститут, сил наберіться. Там побачимо, як ваше життя складеться. Мені ви не заважатимете, я однаково більше на кораблі буваю». Так ми прожили ще з півроку. Коли його мати довідалась, що він зі мною одружився, приїхала з Ростова і на колінах перед ним при мені стояла, плакала, щоб він одступився від мене. Прокляла мене. І поїхала назад в Ростов. Так і не помирилася з нами до цього часу, навіть внучку не хоче бачити… Ну, та це я вам уже зайве розповідаю…

Кілька разів повторила Марія Миколаївна подробиці своїх зустрічей з Жабою. Соловйов шифровкою стенографував необхідне.

У дверях з'явився капітан. Він підійшов, глянув на крапельки поту, що вкрили обличчя дружини, на її руки і скоса похмуро подивився на Соловйова.

– А ти здорово стомилась, Марійко! – сказав він і широко розчинив двері на балкон.

Тільки тепер Соловйов помітив, що в кімнаті висить хмара тютюнового диму, а світло за вікном стало оранжовим. Надходив вечір.

– Хлопці приходили, рибу якусь принесли тобі показати, та я відіслав… Обідати час, Марійко…

Марія Миколаївна мовчала. Вона вся якось знітилась і сховалася в складках своєї широкої білої сукні.

Соловйов поспішно підвівся.

– Вибачте, Маріє Миколаївно, і ви, Анатолію Васильовичу, що затримав… Ні, спасибі, обідати не можу залишитись, справи. Велике спасибі за увагу і допомогу.

Він потис руку Марії Миколаївні і з болем подосадував на себе – такою гарячою і сухою була її рука.

Капітан провів Соловйова до воріт.

– Марія Миколаївна погано почуває себе, – винувато сказав Соловйов, зупиняючись, щоб попрощатися з капітаном. – Ідіть до неї! До побачення і спасибі, Анатолію Васильовичу!

– Нічого! – посміхнувся капітан Ворошин, зі звичною обережністю потискуючи своєю величезною смуглявою рукою руку Миші. – Доньку їй підкину – все мине! Ще раз приїдете в Одесу – заходьте.

Миша пішов. Якийсь час капітан стояв, похмуро, зосереджено дивлячись йому вслід, потім повернувся і пішов додому.

Вийшовши з-під темної арки воріт, він зупинився і якусь мить стояв посеред двору, дивлячись на балкон, де стояла жінка в білому і тонкими золотистосмуглими руками притискала до грудей голеньку дитину.

Щось із силою, м'яко штовхнуло в груди капітана, і він знов – який уже раз – відчув те високе душевне піднесення, почуття, яке загострює в його душі все найкраще, сильне, розумне, – почуття, яке за все його життя, багате людьми і подіями, допомогла пізнати саме Марійка і без якого він уже не вмів, не міг наближатися до жінки.

Приблизно в той же час, коли шифроване повідомлення Миші Соловйова прийшло по телеграфу з Одеси в Москву, в передмісті Берліна йшов дощ.

Два чоловіки поспішно прямували з саду на терасу маленького кам'яного особняка. За будинком жінки з веселими криками квапливо знімали з вірьовок білизну. Дощ ішов прямий, крупний, з мутним скляним полиском.

На терасі були сутінки, пахло резедою.

– Сідайте, будь ласка, пане майор! Продовжимо нашу розмову тут… – запропонував господар і висунув назустріч крісло, плетене з білої і червоної соломи,

Жінки вбігли в будинок. Краплі дощу з свистом ударялись об листя винограду, що оповивав терасу. Господар дому ходив по терасі, перекочуючи в пальцях довгу чорну сигару. Він мав дивний вигляд: він був худий, але в той же час, глянувши на нього, не можна було не відчути, що кожен м'яз його тіла натренований і сповнений сили. Невисокий, у старомодному довгому широкому сюртуку, по-юнацькому коротко обстрижений, він рухався поривчасто. Вік його не можна було визначити, хоч саме цим займався зараз гість, радянський майор органів державної безпеки. Майор давно і багато знав про Гейнце Штарке, але зустрівся з ним уперше.

З березня 1943 року в одному з міст Радянського Союзу о чотирнадцятій годині Штарке підійшов до першої зустрічної людини, яка виявилась начальником складального цеху, і сказав чудовою російською мовою:

– Гітлер – психопат і зрадник. Решта наших «діячів» – нікчеми і зрадники. Німеччина гине, панове, треба щось робити, поки не пізно. Будь ласка, негайно передайте мене в руки ваших властей, я постараюсь хоча б чим-небудь допомогти моїм нещасним співвітчизникам. Я професіональний розвідник з великим стажем.

Це відбувалося в далекому тиловому місті, і начальникові цеху Штарке здався божевільним. Він пройшов мимо, але через декілька хвилин повернувся і для очистки совісті на всякий випадок одвів Штарке до найближчого міліціонера. У відділенні Штарке розклав перед начальником набір документів і сказав:

– Усі вони «липові», як у вас кажуть. Справжнє моє ім'я, на яке, до речі сказати, у мене ніколи не було документів, – Гейнце Штарке. Чому я піднімаю руки? Бачите, пане начальник міліції, у вашій країні я переконався в одному: людина може існувати без воєн. Досвід співдружності націй у вашій державній системі це довів. Більш того, при вашій державній системі війна невигідна ні людині, ні державі. Отже, в. світі відбувається жахливе, злочинне безглуздя. Я не можу більше в ньому брати участь. Все. Будь ласка, негайно повідомте про мене в Москву, я ще пригоджуся. Я ас – розвідник міжнародного класу!

Дальші події трохи охолодили енергію Штарке. В Москві йому пояснили, що він не «герой», а злочинець, який заявив про свої злочини. Штарке подав заяву з проханням дозволити йому спокутувати свої злочини на фронті боротьби проти фашизму. Суд прийняв до уваги заяву Штарке, і справді, два роки, які лишилися до перемоги, Штарке чесно боровся на тих дільницях фронту, на які його направляли німецькі організації опору фашизмові.

Незабаром після закінчення війни тяжке сердечне захворювання примусило Штарке піти на спочинок.

Нещодавно Штарке минуло сімдесят два роки, але майор вагався у фантастичних межах між тридцятьма п'ятьма і шістдесятьма. Обличчя без зморщок. Палкі, молоді очі, попелястосіре волосся без сивини й без блиску, легкі рухи, чистий звучний голос. Сорок шість? – Ви називаєте це збереженням принципів міжнародної солідарності? – сердито говорив Штарке, розмахуючи сигарою. – Я кваліфікую ваш вчинок як легковажність, недопустиму в справі захисту миру. Навіщо треба було віддавати його союзникам? Треба було самим судити негідника!

– Принцип міжнародної солідарності, пане Штарке, заснований на точних виконаннях юридичних зобов'язань! – терпляче відповідав майор, з інтересом стежачи за енергійними рухами Штарке. – Я з вами цілком відвертий, пане Штарке, – продовжував він. – Я не знаю, чим викликаний інтерес керівництва до фігури Жаби-Горелла, під останнім прізвищем він фігурує в берлінських даних. Я тільки що одержав термінову вказівку зв'язатися з вами і з'ясувати, чи не знайомі вам ці імена. Тепер про нашу «легковажність». Я не виправдовуюсь, це зайве, я пояснюю. Як ви вже знаєте, Горелл напав у Мюнстенберзі на російську дівчину Машу Дорохову. Судячи по наших даних, у той час, коли він був затриманий радянським патрулем, його впізнав представник розвідки союзників; з документів же видно, що на другий день Гореллу, який перебував під вартою в радянській комендатурі, були пред'явлені найтяжчі обвинувачення у фізичному знищенні цілої групи полонених американських льотчиків. Крім того, союзники подали документальні дані про те, що Жаба не росіянин, як заявляє Дорохова, а француз за походженням, народився в Берліні, має ім'я Стефена Горелла. Відомо, що в 1932 році він змінив підданство.

– А, боже мій! – обличчя Штарке почорніло від приливу крові. – Невже ви вірите всім цим дурницям?

– Бачите, пане Штарке, які б сумніви не виникали у нас, ми завжди зважаємо на факти. Союзники подали юридичну документацію, представили живих свідків. Перевірка показала, що на нашій території Стефен Горелл як розвідник невідомий. А союзники пред'явили офіціальне обвинувачення. У нас не було підстав перешкоджати здійсненню правосуддя. Ми офіціально передали Горелла суду союзників. Вони судили його і стратили 11 жовтня 1945 року. У пресі були розміщені детальні звіти про процес і страту.

– А! «Звіти»!

– Пан Штарке, ми маємо право сумніватися, але ми зобов'язані шанувати законні дії будь-якої країни, – з легким відтінком роздратування повторив майор. – Зараз потрібно уточнити одне: чи знаєте ви Стефена Горелла?

– Біда в тому, – вигукнув Штарке, – що в період з 1936 по 1943 рік я не займався організацією, мене мотало по всьому світу. І я слабо знаю нових людей. Горелл? Ім'я для мене мертве.

На терасу вийшла стара з підносом в руках, в старомодному ліловому капоті. Вона поставила піднос на низький плетений стіл і почала розставляти перед майором срібні вази з льодом і печивом, глек з фруктовим соком, пляшку рейнвейну і келихи.

– Познайомтеся! – буркнув Штарке, сідаючи верхи на перила тераси. – Моя дружина, фрау Этель Гейнце Штарке. Ну, що ти на мене втупилася, Этель? Я не хвилююся. Я просто голосно говорю. Йди, у нас справи.

Майор встав і вклонився, але Этель Штарке, ледве відповівши на його уклін, благально подивилася на чоловіка і мовчки пішла до дверей.

«Так, – подумав майор. – Йому не менше сімдесяти, тому що їй більше»!

– Досі не вірить, що я удома! – пирхнув Штарке, роздивляючись попіл на кінчику сигари. – Так, що ж поробиш. Я не набрид їй за п'ятдесят один рік шлюбу. Нещодавно ми підрахували, в цілому ми були разом п'ять років і три місяці. Ви одружені?

– Так! – неохоче вимовив майор, дивлячись на двері. – Значить, Горелл вам не відомий? Шкода. Ваше здоров'я, пан Штарке.

Вони сиділи близько півтори годин, розмовляючи про достоїнства старої китайської бронзи, в якій Штарке знав толк. Він притягнув на терасу каталоги, фотографії, декілька екземплярів дійсно дивної скульптури. Поверхня бронзи була смуглява і тепла на око, як тіло, і фарби емалі, налічуючі два тисячоліття, не втратили свіжість.

– Я можу подекуди спробувати реакцію на це ім'я! – недбало сказав Штарке, простягаючи майорові статуетку ченця, що сидить на черепасі і перегортає товсту книгу. – Так. Це можливо. Сьогодні ж. Зверніть увагу на деталі панцира черепахи. А в книзі триста сторінок. Усі покриті ієрогліфами і малюнками. Її можна читати, і я іноді цим займаюся.

– Дійсно, бронзові листи не товщі цигаркового паперу, – сказав майор, розглядаючи в лупу листи книги на колінах ченця, – незвичайний екземпляр! Я, пан Штарке, не уповноважений давати вам доручення! – чітко сказав майор, дбайливо опускаючи статуетку на стіл. – В наших стосунках має бути абсолютна ясність. Крім того, як ви знаєте, ми усе робимо для себе самі. Словом, дякую за гостинність! Поспішаю повідомити вашу відповідь керівництву, тому вимушений перервати нашу цікаву бесіду.

Майор встав. Штарке пильно розглядав свого гостя. Акуратненький, старанний, молодий, незворушний. Почуття, схоже на свіже садно десь в далекій складочці душі, витіснило гарний настрій, що повернувся до Штарке в останні півтори години.

Заздрість! Так, він заздрив майорові. Заздрив його молодості, здоров'ю, спокою. Скільки він може зробити! Скільки він зробить! Все те, що не зумів Штарке! Усе, що не дісталося Штарке, належатиме цьому щільному здоров'якові з чистими карими очима! Штарке щулився, соромлячись своїх думок, і швидко пішов вперед по доріжці саду.

Він проводив майора до хвіртки і довго стояв, дивлячись йому услід, посмоктуючи гіркий недопалок сигари і борючись з принижуючим, тяжким почуттям – заздрістю, яке, як він це добре розумів, приходить тільки до тих людей, життя яких явно не вдалося.

– Ну що ж, усьому свій час! – пробурчав він, спльовуючи гірку слину. – В його роки я теж не сидів удома.

І стомлено попрямував до тераси.

Полковник Смирнов вийшов з під'їзду Комітету і попрямував вниз, по Кузнецькому мосту до Петрівки. Він йшов не кваплячись, немов гуляючи, часто зупиняючись у вітрин. Він любив думати на людях. Йому допомагали речі, обличчя, голоси. Що б не відбувалося в душевних коморах окремих людей, життя народу, заклопотане, веселе, вимогливе, йшло вперед своєю чергою, служити йому було радісно і необхідно. Це почуття завжди допомагало Смирнову.

Тепер, розглядаючи опудала птахів у вітрині зоомагазину, Смирнов подумки вів стару суперечку з інтуїцією.

Охорона державної безпеки – праця надзвичайно складна, і у кожного розвідника є його вірний помічник і в той же час найнебезпечніший ворог-провокатор – інтуїція.

Ось вже декілька діб інтуїція Смирнова кричала йому, що Горелл – цілком реальна фігура.

Факти – ось що має бути основою розробки всякої справи. Мало фактів в справи Горелла! Вони крихкі і умовні.

Адже могло бути і так: Окунєв помилився. Людина, до якої він кинувся на стадіоні, була насправді не Горелл, а, скажемо, Іванов, що запросив на матч чужу дружину. Щоб уникнути скандалу Іванов ретирувався. Він міг бути також кишеньковим злодієм. Далі. За машиною Соловйова проскочив світлофор недосвідчений аматор. Дуже важливо з'ясувати, чи зафіксований номер порушника. Проста довідка, а возяться другу добу.

Далі. Уранці, прямуючи на роботу, Окунєв міг зіткнутися в підворітті з грабіжниками. Або на нього напали, або він кого-небудь захищав. А Карний розшук, як на зло, зволікає з відповіддю. Смирнов того ж дня запитав, чи не зафіксовані нині випадки нападів на громадян в уранішні години. Якщо такі зафіксовані – цей факт ослаблений.

Штарке нічого не знає про Горелле. Дуже серйозна обставина. Значить, до 1943 року Горелл не був великим розвідником.

Дівчинка в червоному пальті вийшла із зоомагазину. Хтось її штовхнув, і з рук дівчинки посипалися пакети. Вона стояла, розгубившись, по-пташиному підібгавши ногу, а Смирнов акуратно зібрав згортки з крупою й маслом і допоміг їй спорудити із старої газети та обривка мотузки пакет.

– Спасибі велике, – соромливо сказала дівчинка, обхоплюючи пакет двома руками.

– Нічого. Це нічого, – пробурмотів Смирнов. – Біжи швидше додому – мама чекає! – сказав він дівчинці і побрів далі.

Потрібно було вирішити: чи приступити до розробки справи Горелла або відкласти її до виникнення нових, реальних фактів.

– Легко сказати – відкласти! Щодня, проведений Гореллом на нашій землі, приносить нещастя.

І ще, інтуїція із стомливою наполегливістю підказувала Смирнову – Горелл не з числа тих, хто бовтається в коктейль-холі і витягає з п'яних усе, що хоч віддалено нагадує інформацію. Потрібно вирішувати!

Так, легко сказати, приступити до розробки! У контррозвідників ніколи не буває мало роботи, тому що світ поки що розділений на дві групи людей: тих, кому не потрібна війна, і тих, хто її домагається. Почати нову справу означає підняти тонни довідкового матеріалу, залучити нових людей, зібрати найдрібніші крихітки відомостей, іноді в десятках країн. Чи стоїть?

Контррозвідник звик дивитися на речі тверезо. Наївно припускати, що апарат контррозвідки супротивника глухий, безглуздий і сліпий. Вони також дещо уміють робити! Що стоїть за Гореллом? Новий ворожий розвідник на території – це завжди нова група питань або новий поворот старих. Яку ще авантюру ворогів світу він готує? Куди спрямований удар? Яка життєво важлива ділянка в країні знаходиться зараз під ударом?

Смирнов відчув голод. Він подивився на годинник – виявилось, що він блукає вже більше двох годин. Він оглядівся і знайшов себе на Ленінградському шосе.

«Подзвоню у відділ, якщо новин немає, поїду обідати»! – вирішив Смирнов і попрямував до станції метро.

Капітан Захаров відповів по телефону, що, мабуть, є сенс зустрітися до обіду.

У відділі Захаров з непроникним обличчям поклав перед полковником декілька листків паперу.

– Під світлофором зафіксована тільки наша машина, – сказав Захаров. – Стверджують, що не було другої. Через це і затримали відповідь, усе перевіряли.

Смирнов закурив і відклав листок. Від роздратування, схожого на озноб, він пересмикнув плечима. Ось, ось, починається. Вже обговорюється в Управлінні, може бути навіть в гаражах, запит про другу машину. Хто може знати, що ця інформація не буде підхоплена ворогом? Не Горелл, звичайно, але дрібний шпигун принесе цю інформацію більшому «збирачеві», той згадає про неї у звіті, звіт потрапить до рук шпика з дипломатичним паспортом, він негайно передасть за призначенням, там матеріал буде ретельно проаналізований, розвідника попередять, що в нього на хвості повисли радянські контррозвідники.