Текст книги "Кінець Великого Юліуса"

Автор книги: Татьяна Сытина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 13 страниц)

Тетяна Ситіна
КІНЕЦЬ ВЕЛИКОГО ЮЛІУСА

_{Художнє оформлення О. АЛЕКСАНДРОВА}

– Ого… Спартаківці дружно захищають свої ворота! Дуже трудний м'яч тільки що взяв воротар! Ви чуєте, як аплодують москвичі чудовій атаці сталінградців! Ось м'яч знову на середині поля…

Полковник Смирнов з жалем вимкнув радіоприймач. Від дверей кабінету до його столу поспішно йшов маленький товстий чоловік у розстебнутому пильовику. З правої кишені пильовика стирчав кінчик зеленого галстука. Обличчя товстуна пашіло, в круглій дитячій ямочці на підборідді блищали крапельки поту.

– Нелегко добитися до вас, товаришу полковник! – задихаючись сказав він. – Мені довелося двом товаришам пояснювати свою справу! І обидва, не вислухавши до кінця, передавали мене один одному, мов папірець. Ви третій!

– Сідайте, будь ласка! – ввічливо перебив Смирнов відвідувача.

– Дякую! – з полегкістю сказав товстун і витер обличчя картатою хусткою, зібганою в кулаку. – Важко! В таку спеку відчуваєш кожен кілограм своєї ваги. Дуже важко…

Товстун буркотливо скаржився, а Смирнов мовчки його розглядав. Особливого довір'я відвідувач не викликав. Мабуть, доведеться довго вислухувати плутану розповідь, а в результаті «справа» виявиться дурницею. Такі випадки, на жаль, бувають…

– Ви віддихайтесь, перепочиньте, а потім розповісте мені, що з вами трапилось, – запропонував він товстунові, напружено прислухаючись до апетитного говірка Синявського, що долітав тепер з відчиненого вікна верхнього поверху. Раптом говірок потонув у могутній наростаючій лавині звуків. «Гол! – здригнувся Смирнов. – Але кому? Незабаром кінець другого тайма… Цей гол може вирішити гру».

– Я вже віддихався! – покірно сказав товстун і глибше усівся в крісло. – Справа в тому, що в 1945 році, перебуваючи в рядах Радянської Армії, на території Німеччини, у місті Мюнстенберзі, 11 серпня, о другій годині дня, я йшов вулицею… – несподівано складно і коротко почав розповідати товстун.

І Смирнов раптом перестав прислухатися до Синявського.

Спочатку його увагу привернула ділова інтонація відвідувача. Глянувши йому в обличчя, він побачив тугі рум'яні щоки, світлоголубі очі і в них зосередженість почуттів, яка зробила б честь людині з більш мужнім виглядом. Це були очі людини, що вирішила боротися до кінця. В них світилась упертість і веселе зухвальство.

– Вибачте, як вас звати? – перервав товстуна Смирнов, виймаючи з ящика коробку «Біломорканалу» і простягаючи її відвідувачеві.

– Дякую, не курю! Звуть мене Окунєв Борис Володимирович. По спеціальності механік. В армії служив у танковій частині. Тепер працюю в складальному цеху головним майстром.

– Так… так… Значить, о другій годині дня 11 серпня 1945 року ви йшли вулицею Мюнстенберга…

– Авжеж! – підхопив Окунєв. – Я йшов повз великий будинок, перетворений на руїни, і збирався вже повернути за ріг, коли почув жіночий крик. По мостовій назустріч мені йшов чоловік у сірих штанях і товстому зеленому светрі. Я можу розповісти вам окремо про кожну риску обличчя цього типа, бо те, що він при мені зробив… Словом, я впізнаю його вдень і вночі в будь-якому костюмі, навіть у гримі. За ним бігла дівчина в коричньовому платті, без панчіх, в одній ганчір'яній туфлі. Другу вона, мабуть, загубила під час погоні. Пам'ятаю, що волосся у неї було зовсім світле, рідкісного сріблястого відтінку, воно розплелось і хмаркою летіло за нею на вітрі. Помітивши мене, чоловік зупинився і повернувся до дівчини, чекаючи її. А дівчина кричала, і я пам'ятаю кожне її слово. «Негіднику! – кричала вона – Держіть його, товаришу! Зрадник! Скільки людей він знищив у катівні! Кат!» Звичайно, я винен! – Окунєв змовк і зморщився, немов від болю. Потім сильно хлопнув себе по коліну зім'ятим капелюхом. – Ніколи собі цього не прощу! Адже в мене була зброя, я міг підстрелити його, скажімо, в ногу. Але мене збила саме та обставина, що він не втікав. Він стояв і спокійно чекав її. За десять кроків від мене. А коли між ними лишилась відстань не більше п'яти-шести кроків, коли вона вже підняла руку, щоб схопити його за плече, він раптом нагнувся, узяв цеглину і, розмахнувшись з усієї сили, кинув її в обличчя дівчини. І тут же метнувся в руїни… Тут… – Окунєв знову витер обличчя хусткою. – Я зробив другу помилку. Я кинувся до дівчини.

– Зрозуміло… – сказав Смирнов.

Відчинились двері, на порозі кабінету з'явився працівник відділу капітан Захаров. Він хотів щось сказати, але Смирнов спинив його запитанням:

– Терміново?

– Терпить, товаришу полковник! – сказав Захаров, ступив крок назад і обережно причинив за собою двері.

– Так, ви кинулись до дівчини, а невідомий тим часом зник у руїнах…

– Так! – промурмотів Окунєв і підозріло глянув на полковника. – Скажіть, а ви слухатимете мене далі? На цьому місці обидва товариші перебивали мене і посилали далі…

– Я вас вислухаю до кінця. Отже, невідомий зник.

– Так, я сплохував. Дівчину відвезли в хірургічний госпіталь.

– Вона щось розповіла?

– Два тижні свідомість не поверталась до неї, а на третій ми виїхали з Мюнстенберга. Єдине, що я знаю про неї, – ім'я і вік. Її звуть Маша Дорохова, і в той час їй було сімнадцять років.

– Ну що ж, ви багато знаєте! – сказав полковник. – Далі, Борисе Володимировичу. Тільки ви не хвилюйтесь, ви спокійніше…

– Спокійніше я про це не можу. Далі… Сьогодні, через десять років, я зробив другу непростиму помилку. Я впізнав його там!

Окунєв ткнув капелюхом в сторону звуків, які долітали з вікна.

– На стадіоні? Борисе Володимировичу, ви могли помилитися! Минуло десять років!

– Товаришу полковник, не треба мені цього говорити. Я скромна людина, але я чесно прожив своє життя. Те, що я не зумів затримати негідника, – єдина темна пляма на моїй совісті. Ви можете не повірити, але коли я хворію, я завжди бачу все спочатку – вулицю, дівчину і її обличчя, потім у госпіталі. Ручаюсь, я бачив його на стадіоні сьогодні. Я впізнав його в ту хвилину, коли він підійшов до свого місця в шістнадцятому ряду на північній трибуні.

– Борисе Володимировичу! – перервав Смирнов. – У мене до вас прохання. Постарайтеся зараз точно відновити кожну дрібницю вашої зустрічі. Розкажіть, що він зробив і як ви поводились…

– Я поводився, як останній дурень. Я схопився і уставився на нього. Я почав пробиратися до нього вздовж ряду…

– Зрозуміло. Він утік?

– Не зразу. Нас розділяв натовп. Він закурив і не поспішаючи почав пробиратися до виходу. Я побіг за ним, крикнув щось, мене зупинив міліціонер і довго не розумів, що я… що в мене…

– Зрозуміло, зрозуміло… – повторив Смирнов, з силою пригасив папіросу в попільничці і якийсь час мовчав. – Хвилинку, Борисе Володимировичу, – заговорив він нарешті. – Я ще раз прошу вас пригадати деталі. Як він закурив, як пішов, що у нього було в руках, у вас склалося враження, що він один на стадіоні чи з ним був ще хтось?

– Не знаю. Я про це не думав. Закурив… Вийняв цигарку з коробки і звичайно закурив.

– Звичайно! Так, значить, він зник, а ви подалися сюди, до нас?

– Так, я скочив на першу машину, яка мені трапилася, і приїхав. Ні, мабуть, він був один. У всякому разі в мене немає відчуття, що він прийшов не сам! А втім, не можу твердити.

В кабінеті стало тихо. Смирнов мовчав, розглядаючи свої руки. Окунєв стомлено зітхнув і відкинувся на спинку крісла. У простінку між книжковою шафою і дверима неквапливо відбивав секунди старовинний годинник у високому футлярі з полірованого дуба.

«А його не дуже-то й зацікавила моя розповідь! – з розпачем подумав Окунєв. – Ось тільки що було загорівся, коли запитав про деталі, і погас». Ні, мабуть, романтика залишилась тільки на сторінках пригодницьких романів. Ніщо в цьому будинку, прохолодному, чистому і тихому, не нагадує про неї. І в чоловікові, що сидить перед ним, немає нічого романтичного. У нього лице, в якому все буденне: товстий кирпатий ніс, великі губи, широкий лоб, пригладжене світле волосся з сивиною на висках. Навіть простої зацікавленості немає на цьому обличчі, тільки ввічлива увага і тінь деякої упередженості, скептичної і розхолоджуючої. Окунєву раптом стало тоскно, він відчув, що втомився, захотілося додому, шкода стало потраченої енергії і прогавленого шансу виправити свою велику помилку.

– Не пам'ятаю я деталей!.. – втомлено повторив він. – Але навіть зараз я бачу перед собою його обличчя. Розумієте, у цього типа є характерна риса. Взагалі кажучи, ніс у нього довгий і тонкий, але донизу, – Борис Володимирович підняв свої товсті ручки і торкнув себе за кінчик носа, – донизу він розширяється ось таким м'ясистим трикутничком…

Смирнов підвівся. Він пройшовся по кабінету, зупинився перед годинником, постояв так хвилину, опустив руку і, зітхнувши, повернувся до столу.

Знову якийсь час у кімнаті було тихо. Смирнов мовчав, зосереджений і, як здавалося Окунєву, розчарований.

– Я розумію! – з розпачем сказав Окунєв. – Ви маєте право сумніватися в тому, що я розповів…

– Та ні, Борисе Володимировичу! – квапливо перебив Смирнов. – Я ні в чому не сумніваюсь. Я ось про що вас попрошу… – він відчинив ящик, вийняв пачку паперу і простягнув її Окунєву. – Сядьте он за той столик біля вікна і напишіть усе, про що ви мені розповіли, і все, що ще пригадаєте.

– Я-а-ак? – Рот Окунєва округлився, і на обличчі з'явився вираз такого щирого обурення, що Смирнов мимоволі усміхнувся. – Що ж, товаришу полковник, значить, немає на землі такої установи, щоб без папірців, без бюрократизму? Обов'язково канцелярщина?

– Порядок! – усміхнувся Смирнов. – У всьому повинен бути порядок, Борисе Володимировичу. А я, щоб не заважати вам, займусь поки що своїми справами.

Смирнов вийшов. Десь поблизу стрекотала друкарська машинка. Домовито гудів ліфт. Окунєв похитав головою, потягнувся до письмового приладдя, взяв ручку, розгладив аркуш паперу і почав сумлінно заповняти сторінку крупним почерком, у якому всі букви «б» мали хвацькі хвостики, загнуті вверх, а «с» нагадували равлика.

Смирнов прийшов хвилин через сорок, а Окунєв усе ще боровся з словом «який» – прямо неможливо було написати рядок, щоб не довелося застосовувати це слово щонайменше тричі. Нарешті, замінивши частину «яких» словом «даний», товстун підписався і, полегшено зітхнувши, простягнув Смирнову пачку аркушів.

– Як ви думаєте, товаришу полковник, можна буде спіймати даного негідника?

– В нашій справі вгадувати не можна! – буркнув Смирнов, нумеруючи сторінки. – А спіймати треба! Ну, так… Дозвольте тепер, Борисе Володимировичу, подякувати вам за допомогу.

– Та що ви! – з обуренням перебив Окунєв, підвівся і пройшовся, обсмикуючи на собі пом'ятий пильовик дитячими, метушливими рухами. – Хороший би я був, якби…

– Ну, тоді давайте попрощаємось! – усміхнувся Смирнов, і обличчя його на мить здалося раптом Окунєву таким щирим і добродушним, що він з жалем подумав: «Ось тепер би й почати розмову!»

Але вони вже стояли на порозі, і Смирнов жестом, ввічливим і одночасно холодним, розчиняв перед відвідувачем двері.

– До речі, вибачте, ще одне питання, Борисе Володимировичу! – затримався на порозі Смирнов. – Ви ж людина сімейна?

– Дружина, двоє дітей – син і донька. Але, товаришу полковник! – ображено зауважив Окунєв. – Я людина доросла і розумію, про що можна розмовляти в сім'ї і про що не слід.

– Ну, бажаю вам усього найкращого і ще раз дякую!

Окунєв вийшов. Смирнов повернувся до столу, зняв трубку телефону, назвав номер і сказав:

– Вийшов од мене. Нехай Соловйов іде до самого під'їзду.

Окунєв спускався в ліфті. Він відчував себе розбитим, починала боліти голова. Вийшовши з під'їзду, Окунєв зупинився, прикидаючи, як швидше добратися додому на Пресню, і вирішив ради такого випадку не пошкодувати грошей на таксі. Стомлено розмахуючи капелюхом, що втратив уже будь-яку форму, і по-ведмежому перевалюючись, він добрів до стоянки таксі, повалився на сидіння і назвав свою адресу.

В ту мить, коли таксі, м'яко здригнувшись, сковзнуло від стоянки в загальний потік машин, позаду хлопнули дверки другої машини.

Юнак у світлих літніх штанях і в спортивній білій сорочці нахилився до шофера і на мить розкрив перед ним книжечку посвідчення.

– Давай, друже, поїдемо! Не дуже близько до тієї машини, але й не надто далеко.

– Зрозуміло! – кивнув шофер і, пригнувшись, обома руками обхопив руль. – Під жовтий світлофор доведеться проскочити! – попередив він. – Чекати будемо – розминемося.

– Рискнемо! – погодився пасажир.

Шофер непомітно оглянувся на пасажира. В посвідченні він устиг прочитати тільки звання – молодший лейтенант і ім'я – Михайло. Тепер шофер побачив юнацький профіль, заклопотаний і трошки урочистий.

– Діла! – сказав шофер, але пасажир не підтримав розмови.

«Серйозний хлопчина!» схвально подумав шофер.

– От орли! Під нашу з вами марку ще одна машина через світлофор проскочила! – зауважив він, дивлячись у дзеркальце над дошкою з приладами, але й на цей раз пасажир промовчав. Шофер не знав, що молодший лейтенант Михайло Соловйов служить в органах державної безпеки другий рік і жорстоко соромиться свого юнацького вигляду і прізвиська Малий, яким охрестили його старші товариші по роботі.

«Така служба, що належить мовчати, – подумав шофер. – Серйозна служба!»

Наступного ранку Миша Соловйов, стомлений, сонний, але в цілому задоволений собою, писав рапорт полковникові.

День випав напрочуд гарний, нежаркий червневий день. На світанку пройшла злива, і всі фарби спалахнули з новою силою. Навіть старенькі особнячки в глухих провулках підбадьорились і з усіх сил намагалися хоч на якийсь час здаватися рожевими чи голубими, хоч насправді їх розбухла і вивітріла штукатурка уже давно втратила колір. У такий день навіть рапорт писати було весело, хоч звичайно Миша не любив цього заняття.

Соловйов прийшов працювати в органи державної безпеки після закінчення військової служби в прикордонному полку. Треба прямо сказати, півтора року тому Миша багато чого уявляв собі інакше. Одержуючи в політвідділі частини комсомольську путівку, слухаючи урочисті напутні побажання членів бюро, Миша в думках уявляв собі, як він глухої ночі мчить на мотоциклі, можливо через ліс, а ще краще через непрохідні гірські перевали, наздоганяє ворога і передає його радянському суду. Виходило дуже здорово і приємно. Тепер, пригадуючи свої мрії, Миша поблажливо посміхався.

«Через указані два будинки від місця проживання громадянина Окунєва, – старанно писав Миша, поглядаючи на годинник, – стоїть паркан завдовжки вісімдесят метрів, висота метр сімдесят, пофарбований у сірий колір… По той бік паркана міститься склад таксомоторного парку…»

Задзвонив телефон.

Миша неквапливо зняв трубку і, продовжуючи дописувати фразу, запитав, намагаючись надати своєму голосу того глибокого, могутнього тембру, яким славився бас полковника.

– Соловйов, давай швидко до самого! – поспішно промовив капітан Захаров, і в поспішності його Миша відчув грозу…

В кабінеті Смирнова сидів Захаров, і по обличчю капітана, відверто розгубленому і сердитому, Миша зрозумів, що його чекає не просто гроза, а якесь дуже серйозне випробування, від результатів якого залежить усе його майбутнє.

Деякий час Смирнов сидів мовчки, розглядаючи Мишу Соловйова.

Перед полковником стояв юнак з рум'яним від хвилювання обличчям, з чистими, зараз ледь потемнілими очима. Рот його був по-хлоп'ячому напіввідкритий, і в очах – Смирнов це виразно помітив – світилося більше цікавості, ніж страху.

В кабінеті стало зовсім тихо. Смирнов і Захаров почули легке зітхання. Це Миша перевів подих.

– Молодший лейтенанте Соловйов! Розкажіть нам, як ви вчора виконували завдання… – неголосно і майже спокійно почав Смирнов.

– Мені було доручено простежити за благополучним поверненням додому громадянина Окунєва, – почав Миша, виразно чуючи свій власний голос. – Громадянин Окунєв приїхав додому в таксі 86–01. О двадцятій годині сорок дві хвилини він вийшов з машини біля свого буднику, розплатився і пішов у двір, до флігеля. Я продовжував вести спостереження до шести годин ранку, тобто до повного світання, як було вказано капітаном Захаровим. Нічого підозрілого не виявлено. О шостій годині п'ятнадцять хвилин я припинив спостереження і повернувся у відділ.

– А о сьомій годині сорок п'ять хвилин Окунєва знайшли убитим в підворітті свого будинку, – рівним голосом перервав Смирнов. – Заколотий. Обставини вбивства за попередніми даними виключають випадковість. Убивця зник і ніким не був помічений. Ви, молодший лейтенанте, свого бойового завдання не виконали. Як ми й передбачали, за Окунєвим ворог вів спостереження. Ви не помітили спостерігача, ви не зберегли життя товариша Окунєва, чесного патріота, хорошої людини… Ви не виправдали нашого довір'я!

На обличчі Миші Соловйова тепер уже не було ні кровинки. Він стояв, витягнувшись, не відриваючи погляду від обличчя полковника, і капітан Захаров здивувався силі, яка тримала Соловйова на ногах. Адже Миша почув найстрашніше обвинувачення, і почув від людини, за яку він, як і багато працівників відділу, готовий був по першому ж знаку іти в огонь і воду.

– Ну що ж ти мовчиш, Соловйов? – не витримав і запитав Захаров, до болю жаліючи хлопця.

– Так, відповідайте, молодший лейтенанте! – різко сказав Смирнов, бажаючи вивести Мишу з трансу.

– Що ж я можу сказати, товаришу полковник! – ледве розтуляючи холодні тверді губи, почав Миша. – Я винен, так винен, що й казати нічого… Але не для виправдання, а тільки заради фактичної довідки скажу… Товаришу полковник, ворог спостереження не вів. Ручаюся за це! Тільки заради фактів!

– Ну як «не вів»! – спалахнув Захаров. – Ти ж не маленький.

– Там обстановка для спостереження складна, товаришу капітан! – продовжував Миша. – Ось у рапорті я вказую. Місцевість, немов блюдце, через те що три промислові склади знаходяться недалеко один від одного… Я вийшов з положення, познайомився з дівчиною і всю ніч просидів навпроти воріт на лавочці, в самому дворі гуляли! По провулку ходив з нею, мов постовий… Ворогові неможливо було сховатись від мене!

– Слухайте, Соловйов, а може, в якусь мить ви захопились розмовою з дівчиною і щось пропустили? – суворо запитав полковник.

Миша не відповів. Він стояв, витягнувшись, стиснувши кулаки, не дивився на Смирнова, і по обличчю його повільно повзли сльози…

– Ні, товаришу полковник, такого з молодшим лейтенантом Соловйовим не могло бути! – твердо сказав Захаров. – За це я вам ручаюсь!

– Почуття у вас обох, звичайно, хороші, а от справу з перших кроків провалили… – роздратовано промовив Смирнов. – Ну гаразд, що тепер докоряти один одному! Ми з вами, капітане, теж винні. Треба було послати на спостереження досвідчену людину… Ви, Соловйов, не заспокоюйте себе. Ворог спостереження вів, ви щось пропустили. На вашому місці я б примусив себе знайти, що саме пропущено. Це необхідно знайти!

Не витираючи сліз, Миша ще сильніше витягнувся і перевів погляд на Смирнова.

– Молодший лейтенанте Соловйов! – продовжував полковник. – Ви підете зараз же до сім'ї Окунєва. Ви залишитесь там до кінця похорону і зробите все, щоб допомогти Антоніні Михайлівні. Капітане Захаров! Підготуйте лист до Ради Міністрів з клопотанням про призначення персональної пенсії родині Окунєва… Виконуйте обидва!

Спотикаючись, нічого не бачачи перед собою, крім широкої спини капітана Захарова, Соловйов вийшов з кабінету полковника.

Три з половиною доби він провів у домі Окунєвих. Він майже не спав і не їв за цей час, виконуючи безліч дрібних, важливих справ, які завжди виникають у сім'ях разом з нещастям, і ні про що не міг думати.

Після похорону він одвіз Антоніну Михайлівну додому, допоміг синові Окунєва, Владику, розставити меблі на місце і надвечір, як було наказано, повернувся у відділ.

– Почекай! – сказав Захаров з болем, здивовано розглядаючи Мишу. – Я доповім, що ти прибув. Покури поки що.

Полковник Смирнов багато років прослужив в армії, з них більше ніж дві третини – в органах державної безпеки на керівних посадах. Давно минув той час, коли він, накладаючи стягнений на підлеглого, внутрішньо мучився: «Чи так?..», «Чи правий?..», «Чи треба?. У Смирнова виробився чіткий кодекс вимог до себе і до людей, і ухилятися від них тепер для нього було вже просто фізично неможливо. А останніми роками, коли обидва його сини стали дорослими, на додаток до цього морального кодексу з'явилося ще сильне почуття, яке не піддається визначенню, почуття, що було зв'язане з батьківством і допомагало йому глибше і легше розуміти людей.

– Повернулися? – запитав він, дивлячись на сіре обличчя Соловйова. – Сідайте, молодший лейтенанте.

Миша сів.

– Стомилися?

– Нічого, товаришу полковник… – мляво відповів Миша.

– Ідіть спати. Завтра ввечері вирушите у відрядження.

Миша думав про те, що зараз повинні привезти від тітки доньку, – так звали в родині Окунєвих молодшу дівчинку. Як то зустріне її Антоніна Михайлівна? Він ще згадав, що купив масло і забув попередити бабусю Окунєву, що воно за дверима на поличці…

– Полетите літаком. В Одесу. Ви мене слухаєте, молодший лейтенанте?

– Так, товаришу полковник! – мляво підтвердив Миша. – Літаком в Одесу…

– Треба закінчувати справу… – просто сказав полковник. – За ці три дні ви, мабуть, зрозуміли, що таке горе, що значить втрачати близьких. Ворог завжди приносить горе в наш дім, Соловйов!

– Я пригадав те, що ви звеліли, товаришу полковник, – так само мляво сказав Миша. – Відносно мого промаху. Коли ми пішли за Окунєвим, ще одна машина проскочила разом з нами світлофор. І головне ж, шофер сказав, а я не звернув уваги. Це, звичайно, був він. Хто ж наважиться в самому центрі на жовте світло йти?

Смирнов довго мовчав. Потім кивнув.

– Цікаво, – зауважив він. – Значить, у нього є машина. Шофер для пасажира на таке порушення навряд чи піде.

– Куди ж він потім дівся, товаришу полковник? Не для того, щоб виправдатись, а заради суті справи – не було його на території об'єкта, товаришу полковник! Що хочете зі мною робіть, не було.

– Напевне, трапилось так! – перебив Мишу полковник. – На стадіоні він помітив Окунєва, вийшов, вистежив і пішов по його сліду. Це старі хитрощі тигрів – ходити по сліду мисливця. Ось так! Установивши, що Окунєв звернувся до нас, він вирішив розправитися з Борисом Володимировичем. Адже Окунєв знав його в обличчя. І ось тут ви, мабуть, маєте рацію, Соловйов, – спостереження він не вів, він просто запам'ятав адресу, поїхав собі і повернувся на той час, коли службовці йдуть на роботу. Зухвало, але розумно! Ви з ним розійшлися в хвилинах. Але сьогодні про це не думайте. Треба виправляти нашу спільну помилку. Ви полетите в Одесу. Там живе така Марія Миколаївна Дорохова-Ворошина. Вчителька, викладає історію в школі. Тепер слухайте уважно. У серпні 1945 року в Німеччині, в місті Мюнстенберзі, на неї напав чоловік. Ваше завдання з'ясувати все, що знає про нього Марія Миколаївна. І щоб жодна душа не підозрівала про мету вашого приїзду в Одесу. Ви дістанете документи вчителя, історика. Почнете з відвідання міського відділу народної освіти. Там узнаєте адресу Марії Миколаївни. Для всіх, крім неї самої, ви ознайомлюєтесь із дисертаційною роботою Марії Миколаївни.

– Зрозуміло, товаришу полковник!

– Сказати мало, треба справді зрозуміти. Ось ви зараз думаєте, а чому б не запитати Одесу телеграфом, шифром… Доручити місцевим товаришам зібрати матеріал! Правильно?

Миша здригнувсь і мляво усміхнувся.

– Так, я про це подумав. Мені здалося, що треба швидше…

– Ми зобов'язані берегти людей. Завжди пам'ятайте про сім'ю Окунєва! Чим більша справа, тим менше людей повинно брати в ній участь. Ідіть спати!

Смирнов вдивлявся в обличчя Миші. Юнак… Е, ні! Перед ним стояв не юнак. За останні три дні з Соловйовим сталася зміна, на яку в звичайних умовах потрібно було б кілька років. Він витягнувся, схуд, неспокійний веселий блиск, що спалахував у його очах з найменшого приводу, зник. Рухи стали стриманіші…

«Це нічого! – подумав Смирнов. – Це змужнілість. Ну що ж, йому двадцять три роки. Час! Полковник уявив, який бурхливий вибух енергії, цікавості, захоплення і нетерпіння довелося б стримати у Соловйова, якби таке доручення він одержав три дні тому, і на мить серце у Смирнова стислося. Стало шкода щедрої і легковажної юності, яка ось так же відійшла в свій час од нього, а тепер уже минає у синів…

«Ну що ж, усьому свій час! – повернув себе до дійсності Смирнов. – Пора, пора! Соловйов вступає в новий період життя. Нічого, наш час був суворим, і возилися з нами менше! З хлопця будуть люди!»

Так думав Смирнов, а говорив він інші, сухі і образливі слова.

– Пам'ятайте, що Одеса для вас лише територія для операції. Ви не на курорт їдете. Капітан Захаров передасть гроші і квиток. Чим швидше обернетесь, тим краще. Але пам'ятайте: швидкість і поспішність – різні речі. До побачення. Виспіться як слід.

Смирнов підвівся і через стіл простягнув руку Соловйову. Той встав, відповів на потиск і з якоюсь новою красою, що вразила Смирнова, – так, саме красою, іншого слова не добереш – виструнчився прощаючись.

«Хороший буде, якщо…» і Смирнов не закінчив думки, тому що, безперервно перебуваючи на лінії вогню, він, як і всі старі солдати, не любив угадувати.

– Бажаю успіху, Малий, – сказав він, кивком даючи зрозуміти Соловйову, що той вільний.

«Це всього лише територія, де я виконую завдання! – твердив собі Миша Соловйов, розглядаючи невелику півкруглу площу, що була шедевром пропорцій, площу, куди вливався провулок, неначе вузька річка, яка не вміщає потоків сонячного світла… – Але це прекрасно! – повторяв він і намагався не помічати, що ступає по важких плитах, витесаних людськими руками і відшліфованих дощами та вітром. Старий камінь на мостовій і на стінах будинків відбивав сонячне світло, пом'якшуючи його, надаючи йому відтінків срібла.

Відшукуючи потрібний номер будинку в провулку, він заглядав у кам'яні підворіття, дивувався просторим дворам, траві, що проростала крізь щілини в плитах, і надзвичайно чистому, чудовому звуку, джерела якого він довго не міг визначити, а, знайшовши його, вперше зрозумів, як може співати струминка води, падаючи в кам'яну водойму.

«Так, чудово, але це не має ніякого відношення до мене!» повторяв він собі і відвертався од широких, гостинно розчинених навстіж вікон, за якими рухались і розмовляли красиві, засмаглі люди.

На порозі квартири Марії Миколаївни Соловйова зустрів веселий чорноокий велетень у морському тільнику, в синіх полотняних штанях. В руці у велетня був велосипед із зігнутим переднім колесом, він тримав його, мов річ, яка зовсім не має ваги. Довідавшись, що Соловйов хоче ознайомитися з дисертацією Марії Миколаївни і порадитись про свою роботу, велетень добродушно кивнув і показав велосипедом у глиб коридора.

– Ідіть, Марійка на балконі… Я ось із рейсу повернувся, господарюю. Будьмо знайомі – капітан Ворошин… Зараз проведу вас. Марійко! – гукнув велетень, підходячи до дверей балкона. – Якщо вже до нас гість прийшов, я думаю, треба покінчити з цими ягодами! Га?

– Радий, що є привід! – почувся дуже молодий веселий жіночий голос.

Миша ступив через поріг балкона, і раптом усі м'язи в його тілі напружилися від жалю, що доходив до болю.

Перед ним у низькому плетеному кріслі, залита прямими променями сонця, сиділа жінка у широкій білій сукні. Волосся її, кучеряве, дивно сріблястого відтінку, було сколоте ззаду у важкий вузол, і на лобі золотився загар. Те, що було нижче, не мало форми, а, крім того, по нахилу голови і по напружених плечах Миша догадався, що жінка сліпа. Глянувши на загорілі плечі і руки, він зрозумів, що вона дуже молода, і хвиля жалю знову захльоснула його.

– Так я зараз ягоди принесу… – прохально сказав велетень і зник в глибині кімнати. За кілька хвилин він повернувся з блюдом полуниць і пляшкою вершків.

– Не став пляшки на підлогу, знову розіллєш! – посміхнулася жінка. – І посадови гостя, він усе ще стоїть…

Ворошин господарював рішуче і просто. Він виклав усі ягоди з блюда в глибокі тарілки, залив вершками, вручив Миші столову ложку і перший почав знищувати ягоди.

– За сервіровку вибачайте! – засміялась Марія Миколаївна. – Сьогодні я не втручаюсь у господарство: в школі іспити, я трохи стомлююсь!

Соловйов раптом спіймав себе на думці, що він дивиться в обличчя Марії Миколаївни, не відчуваючи вже тяжкого почуття страху і жалю.

– Толю, це тобі! – Марія Миколаївна простягнула чоловікові свою тарілку. – Мені щось більше не хочеться!

– Гм! – сказав Ворошин, з жалем скоса дивлячись на майже повну тарілку Марії Миколаївни. – Погано ви знаєте свого чоловіка! Вирвати з рук жінки останні в сезоні полуниці? Негідний вчинок! Давай у холодильник поставлю, потім з'їси…

– Ну, як хочеш, благородний Ворошин! – засміялась Марія Миколаївна. – Тоді ось що, забирай велосипед і йди собі слюсарювати на подвір'я. А ми з товаришем поговоримо про наші справи. Ні, ні, в коридорі не можна, знову забрудниш маслом паркет і Франціска Львівна сердитиметься…

Миша вдячно глянув на Марію Миколаївну. Ворошин пішов, притискаючи до грудей тарілку з ягодами. Загримів ланцюжок на вхідних дверях, і незабаром Соловйов побачив капітана внизу на плитах подвір'я, де він розмістився біля розібраного велосипеда з безпосередністю жителя півдня, для якого дім сягає далеко за поріг.

– Що з вами сталося, товаришу Соловйов? – несподівано спитала Марія Миколаївна, прикладаючи руку до гарячих кам'яних поручнів балкона. – У вас біда?

– Так, Маріє Миколаївно! – несподівано для самого себе тихо відповів Соловйов і вперше за останні дні глибоко і легко зітхнув. – Велика біда. Тільки розповісти вам про неї я не можу. Нас тут ніхто не почує?

– Ходімо в кімнату.

Марія Миколаївна встала і пройшла в кімнату. Вона сіла на диван, передала Миші подушку і сама сперлася ліктем на валок, розгладила складки своєї широкої білої сукні.

– Маріє Миколаївно, я не вчитель, я працівник органів державної безпеки, – заговорив Миша, насилу відриваючись од відчуття спокою, відпочинку, яке несподівано прийшло до нього в цій прохолодній, затишній, великій кімнаті. – Маріє Миколаївно, у вас гарно, і, мабуть, це далося нелегко. А я мушу повернути вас на якийсь час до тяжких речей.

– Ну що ж, – тихо промовила Марія Миколаївна, – якщо треба…

– В сорок п'ятому році, в серпні, ви перебували в Німеччині. На вас напали. Мені треба знати все про людину…

Двері скрипнули і відчинились. Марія Миколаївна зробила квапливий рух вперед усім тілом і навіть руки простягнула, немов намагаючись перешкодити малій дівчинці років чотирьох увійти в кімнату.

– Толю! – голосно покликала Дорохова, і одразу ж знизу долетів голос Ворошина.

– Агов, Марійко?