Текст книги "Кінець Великого Юліуса"

Автор книги: Татьяна Сытина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 13 страниц)

Через півгодини в інститут прибув Миша Соловйов, зняв копію з корінця перепустки, виданої Клебанову, і додатково поговорив з Пономарьовим.

Того ж дня капітан Захаров послав запит у Челябінськ про те, чи працює там Клебанов і чи є у Сені Горбачової подруга Валя Макарова, яка хоче вступити в Московський держуніверситет на фізичний факультет.

У справі Горелла настав найтяжчий час. Події перестали відбуватися, дані перестали надходити. Всі мовчали, чекали, нервували і займалися буденними справами відділу.

Але затишшя було фальшивим. Події відбувалися, тільки люди, зацікавлені в них, поки що нічого не знали.

Переживши багато нудотних приступів страху, перед якими навіть астма здавалася задоволенням, Крюгер не витримав. Він вибрався з-під даху, ледве натягнув одяг і черевики і, задихаючись, плутаючи обривки молитв, що запам'яталися ще з дитинства, виповз на вулицю. Добравшись до телефону-автомата і віддихавшись, він подзвонив.

– Благаю зайти до мене! – довго хрипів він у трубку. – Є надзвичайно важливі новини.

І одразу ж нова спазма страху стиснула тіло Крюгера. Звичайно, подзвонивши в бюро, він зробив гірше… А що, коли, почавши розкопувати, чим цікавився Штарке і для кого, вони докопаються й до того, що вибовкав він, Крюгер? А якщо їм взагалі не сподобається, що він ще живий? Кімната міститься в кутку горища, під самим дахом, тут і жильців поблизу немає, лише комірки…

За короткий строк повідомлення Крюгера пройшло складний шлях і потрапило, нарешті, до рук чоловіка з військовою виправкою, який відправляв Горелла через кордон у Радянський Союз.

Він довго сидів над аркушем паперу, на якому було розшифроване донесення про Штарке, Крюгера і Горелла. Потім пішов до начальства.

Начальник – сивий, блідий полковник – ніколи не підвищував голосу на підлеглих, але коли йому принесли повідомлення Крюгера, повітря в кімнаті, здавалось, перетворилося в льодяні голочки.

– Звичайно, Штарке міг цікавитися особою Стефена Горелла тільки за дорученням радянської розвідки, – спокійно сказав він, відкладаючи повідомлення. – Отже, Горелла виявили на радянській території. Вся справа тільки в тому, чи арештовано його! От що значить піддаватися дурній жалості і лишати життя таким людям, як Штарке і Крюгер…

– Штарке уже ліквідований, – зауважив чоловік з військовою виправкою.

– Крюгерові теж нема чого валятися на цій землі! Сьогодні ж уживіть заходів. І підготуйте повідомлення в Москву для Робертса.

Зашифроване повідомлення, супроводжуване колкостями на адресу Робертса і інструкціями, було негайно відправлено в Москву.

Робертс і Білліджер спочатку злякалися, потім продумали кожне слово повідомлення, вивчили кожне слово інформації, одержаної від Горелла через кравця, і прийшли до заспокійливого висновку.

– Тільки смикають даремно! – роздратовано сказав Робертс. – Горелл живий, здоровий, з ним усе благополучно. Що ж із того, що ним зацікавились? До здійснення нашого плану лишилися лічені дні, навряд чи радянська розвідка встигне щось за цей час. От кравець мені не подобається. Якби у мене була заміна, я негайно усунув би його!

– Підготувати повідомлення для Горелла? – спитав Білліджер.

– Навіщо? – заперечив Робертс. – Він дуже обережна людина. Таке повідомлення тільки знервує його. Почекаємо.

Багатьом людям властиво помилятися. Сталося так, що розумний пан Робертс, людина з великим стажем в організації міжнародних злочинів, помилився.

Справді, кравець дуже боявся. Але сильніше за страх у нього було бажання відкрити в Будинку моделей, що на Кузнецькому мосту, свій магазин елегантного одягу.

Так йому обіцяли. Так казала людина, яка дуже рідко зустрічалася з ним.

Одного разу вони бачились у приватній квартирі. Хазяйка квартири, красива жінка з великими чорними зіницями і ротом, що весь час сіпався, вийшла, залишивши їх удвох.

Кравець жадібно розглядав свого співрозмовника і думав: невже ось ця вузькоплеча косоока людинка і е вершителем долі світу?

А «вершитель долі світу» сидів рядом з ним і говорив:

– Голлівуд, нейлон і атомна бомба – найбільші завоювання людства!

– Звичайно, звичайно, – мимрив кравець, прикро вражений, що косоокий прийшов у звичайному костюмі, пошитому на радянській швейній фабриці. І черевики, і носки у нього були нецікаві, звичного для ока зразка. Та й весь він якийсь дуже вже звичайний, у натовпі й не помітиш!

– Голлівуд допомагає забути всі ваші неприємності! – продовжував неквапливу розмову косоокий, димлячи сигаретою «Дукат».

– Безумовно! – схлипнув кравець. – Безумовно!

– Нейлон допомагає жінкам економити гроші і подобатися чоловікам. Ви звернули увагу, що жіноча нога в нейлоні має зовсім іншу, сучасну фактуру?

– Звичайно, – почав усміхатися кравець. – Безумовно!

– І, нарешті, атомна бомба є атомна бомба! – сухувато сказав косоокий.

– Так… – завмираючи від жаху, підхопив кравець. – От іменно!.. Тут уже нічого не скажеш…

– Міжнародна обстановка дуже напружена! – вів далі косоокий. – Ви це самі знаєте!

– Так, так, аякже! – вмить виразив на обличчі обережне і шанобливе незадоволення кравець. – Дуже напружена ситуація…

– Все може бути! – загрозливо сказав косоокий. – Ви мене розумієте? Я не можу говорити з вами ясніше… Це секретна тема. Але як нашу людину я завжди зможу вас попередити! І от, судіть самі! Оскільки ви допомагаєте нам, для нас буде цілком закономірно допомогти вам у тій новій структурі, що виникне в Росії внаслідок третьої імперіалістичної, як у вас кажуть, війни. Ви станете багатою людиною. Відкриєте магазини де захочете! Ми вас підтримаємо.

Косоокий стримано засміявся. У кравця млосно йокнуло щось під серцем.

– Ось так! – закінчив косоокий. – Старайтесь!

І він старався. Боявся і зраджував. Збирав гроші, обдурюючи клієнтів, і ночами видумував для своїх магазинів реклами, облицювання на будинках, вивіски і форму для продавців…

«І обов'язково треба буде зразу ж придбати якнайбільше землі на Алтаї і в Башкирії! Земля буде дешева, а населення ми знову до нігтя приберемо. Спочатку ж сум'яття виникне, а. я, поки інші розберуться, що до чого, захоплю собі наділи!»

Кравець уже бачив себе у машині, в спортивному костюмі, схожому на венгерку, в рукавичках, з доброю нагайкою… Він об'їжджає свої далекі угіддя… Населення кланяється, виносить подарунки. Дзвонять дзвони!

Ні, задля всього цього варто рискнути!

І кравець ціною неймовірних зусиль переборював страх і робив усе, що від нього вимагали.

Безумовно Робертс помилився!

Буря грянула зовсім з іншого боку.

Спектакль закінчився. Костюмерші винесли з акторських убиралень балетні пачки, що переливалися райдужними тонами, пера і атласні туфлі з потворними пробковими набалдашниками на носках, під атласом.

У залі капельдинери опускали на оксамитові бар'єри лож полотняні чохли. На сцені було пусто, і тільки вгорі на колосниках перемовлялись робітники, піднімаючи декорації, готуючи сцену до завтрашньої ранкової репетиції. Пахло полотном, клеєм, пудрою, пилом.

В цей час, коли в театрі заспокоюється все, крім акторів, які все ще переживають збудження після зіграного спектаклю, по сцені, прямуючи до чоловічих акторських вбиралень, пройшов літній капельдинер з хворобливим обличчям, той самий, у якого завжди купував програми пан Робертс, любитель балету.

Він піднявся по сходах, увійшов у вузький коридорчик і постукав у двері, на яких була пригвинчена скляна дощечка з написом: «Народний артист республіки Іван Леонідович Глєбов».

– Увійдіть, – увійдіть! – пролунав голос із-за дверей.

Капельдинер увійшов і побачив Глєбова, що дрімав на короткому диванчику.

– Це ви, Афанасію Гавриловичу? – здивувався Глєбов. – Від кого? З запискою?

– Від себе, Іване Леонідовичу, – напружено сказав капельдинер, стоячи біля дверей. – Дозвольте поговорити з вами. Я до вас як до секретаря партійної організації.

– Будь ласка, будь ласка… – Глєбов встав і жестом запропонував капельдинерові сісти в крісло. – А я машину чекаю, – сказав він, закурюючи, – та ось приліг трошки. Мало не заснув, уже наче й сон якийсь устиг побачити! То чим можу вам допомогти?

– Допомогти мені вже ніхто не може, – сказав капельдинер, і Глєбов, який нахилився в цей час до столу, щоб сховати коробку з гримом у ящик, швидко обернувся – стільки щирості і горя було в словах старика.

– Зараз я вам усе розповім, – сказав старий капельдинер, простягаючи руку до графина з водою. – Дозвольте, я вип'ю води. Ось уже кілька днів у мене щось пече в горлі, і я ніяк не можу напитися.

– Ми з вами, Леоніде Івановичу, давно працюємо в одному театрі. Аякже, ви дебютували в двадцять другому році, а я вступив у театр в двадцять четвертому. Правильно. Між іншим, до цього часу ніхто в театрі не знає справжньої причини, з якої я обрав професію капельдинера. Коли хтось цікавився цим питанням, я пояснював безробіттям. Пам'ятаєте неп? Біржу праці? Хазяїв? От я на все це й посилався.

А як було насправді? Важко пояснити. Мене колись вигнали з багатьох провінціальних театрів. Так, уявіть собі, я служив у оперних трупах! Хто б міг подумати, правда? Нічого доброго з цього не вийшло, тенорок у мене був поганенький, і поводитися з ним я не вмів.

Матуся моя… Ви вибачте, я здалека починаю! Надто довго, Іване Леонідовичу, моїм життям ніхто не цікавився. Ходила людина на роботу, без квитків не пропускала, свою групу місць держала в порядку, що ж іще від неї треба? Птах на фоні талантів невеликий! Так, Іване Леонідовичу, я маю підстави говорити про себе в минулому часі! Ось послухайте, що я вам далі поясню…

Значить, матуся моя одного разу смертельно отруїлася театром. Як я вже після її смерті встановив по старих щоденниках і листах, у матусю мою, коли їй не було ще сімнадцяти років, закохався на кілька днів проїжджий актор оперного театру.

Ну, він закінчив у місті гастролі і поїхав, а вона, бідна, так до кінця своїх днів і не зрозуміла, що ж усе-таки з нею трапилося – щастя чи горе?

З одного боку, нібито горе. Діло було у Вологді, батьки матусі були старовіри, так що, коли все відкрилося, на неї впала ганьба, прокляття – словом, весь антураж того часу.

Але з другого боку, перед нею відкрилися ворота в наш полотняний мальований рай. От вона туди забігла і назад на світ божий не вийшла! І коли дід вигнав її з дому в одному платтячку, вона прибігла в оперний театрик, що саме гастролював у той час, і упросила взяти її швачкою дарма, за кусок хліба… На її просьби зглянулись, і все своє дальше життя вона провела в костюмерній.

І це вона, бідна, вважала за щастя.

Минув час, відведений на те природою, і народився я.

Вона по добрості і наївності душі прийняла й мене як щасливий дар.

Актори, самі знаєте, люди чутливі. Зібрали дещо для матусі. Колоратурне сопрано мало вплив на директора й упросило залишити нас обох у театрі.

Життя у матері так і не налагодилось. Поволі у неї визріло маніакальне рішення – виростити з мене знаменитого співака. Їй усе здавалося, що я дуже схожий на героя її юності! Взагалі кажучи, напевно, був схожий, – все-таки цей тип здійснив щодо мене деякі функції батьківства…

От, значить, матуся й вирішила, що я повинен співати. Учили мене всі, хто хотів розважатися. В ті часи у кожного співака була своя «школа», своя «постановка». Отже, над моїм кволеньким тенорком трудився кожен по-своєму. Ну й вийшла дурниця, та й до того ж манер я нахапався найгірших.

Словом, погано мені було на співацькому поприщі, Іване Леонідовичу! Ой, як погано! І сміялися наді мною, і зі сцени проганяли… Більше двох-трьох місяців ніде не держали.

А тут матуся вмерла. Прочитав я щоденники її, листи та н запиячив. Дуже вже безжалісно обійшлася з нею доля. Ну, людині, що має більш ніж скромні матеріальні можливості, пиячити скрутнувато. Сяк-так протримався я в цьому свинському становищі майже шість років. Де тільки не співав! У циганському хорі. В естрадному ансамблі. В церковному хорі. На кладовищах біля могил. У поїздах…

І от, саме в той момент, коли мене вже до самого носа в грязюку затягнуло, зустрілася хороша жінка і пожаліла невідомо за що.

З цього часу життя моє почало виправлятись. Але від театру я все-таки відбитись не міг! Пересилив себе, кинув співати і поступив у капельдинери. Хоч повітрям театральним дихати – і то щастя. Звичайно, дуже страждав. На тому й хворобу печінки нажив.

У моєї дружини був дядько в Москві. Коли настав час йому іти на пенсію, він занудився і виписав нас до себе жити. Ми, звичайно, вчепилися за його пропозицію, ось тоді я й поступив сюди працювати. Через кілька років дядько вмер і все своє майно залишив нам. Так що Володька мій ріс уже в достатку. Всього йому було досхочу,

І почалась у нашій сім'ї стара гірка пісня! Чим більше ми з дружиною для сина старалися, тим гірше було: син хуліганив, багато разів кидав учитися. Чого тільки я не перепробував! Бив. Життя своє розповідав, щоб знав, негідник, як то воно без освіти, без пошани по людях поневірятися. З дому виганяв. Нічого не допомагало.

Так що, коли його в сороковому році призвали служити в армію, особисто я був дуже задоволений. Ну, думаю, хоч там його до рук приберуть.

А в сорок першому році почалася війна…

Дружина сподівалася, молилась, а я одразу зрозумів – добра нічого ждати! В такому відповідальному випробуванні, як війна, людині потрібні справжні душевні сили. На чужій спині довго не проїдеш – скинуть. І відсиджуватись не дадуть. А наш синок звик до чужої спини.

В сорок другому році довідалися про його долю. Пропав безвісти.

Син же, Іване Леонідовичу, своя кров! От яка справа…

З того часу я й втратив здоров'я. Розлилася жовч, відкрився туберкульоз. Якби ще загинув, може тоді помучився б і якось віддихався… А то ж «безвісти». Жінка мені кричить: «Брешеш, живий!» Я сумніваюсь. Уночі обоє лежимо без сну, мовчимо, всі сто смертей його переживаємо…

Спочатку ждали з партизанів. Не прийшов. Почали наводити довідки, може в полон потрапив! Не знаходять для нас відповіді…

У сорок восьмому році дружина вмерла. А наприкінці п'ятдесятого я звістку про Володьку одержав.

Так ось… Словом, діло було так.

Був я дома в понеділок. Десь о восьмій годині до мене ввійшов незнайомий чоловік. Сам на вигляд такий гладкий, лупою засипаний, лицем на жінку схожий.

Перепитав двічі моє прізвище, ім'я, по батькові. Спитав про жінку. Потім знову запитує, якого я року народження і де працюю. Потім каже:

«Замкніть, будь ласка, двері на ключ, щоб ніхто ненароком не зайшов!»

Я кажу:

«Що це означає? Навіщо мені у себе дома замикатися? Сусіда у нас гарні, доброму – порадуються, горю – поспівчувають. А самі ж ви хто будете?»

Він знов мене всього поглядом обмацав і відповідає:

«А ви все-таки замкніть двері! Я до вас із великою радістю! Тільки ця радість потребує обережності. Ви про свого сина давно звісток не мали?»

Ох, Іване Леонідовичу! Я весь обмер… Наче мене в окріп кинули. От же яке це владне почуття – батьківство! Ніби збожеволів, двері спиною загородив, кричу йому:

«Кажи, негіднику, поки живий!..»

Ні, добра я не ждав, Іване Леонідовичу, такі гості щастя не приносять. Щастя любить чистоту!

Ну, він заметушився, бурмоче:

«Ради бога тихше! Ради Христа обережніше…»

Коли я заспокоївся трохи, двері на засув замкнув, він і каже:

«Пам'ятайте, що тільки від вас тепер залежить майбутня доля і навіть життя-вашого сина!» І пояснив, у чому справа.

Виявляється, Володька ще на початку сорок другого року попав у полон під Вязьмою. Як там уже його носило, по яких дорогах, – не знаю, але опинився він у «робочому таборі»'. Працює на плантації, бавовник вирощує.

Спочатку ця гладка гнида тягнула трохи, а потім лист від Володьки дістала й подає.

Лист я з першого разу від слова до слова запам'ятав. Як прочитав, так і врізалось у пам'ять. Ось який листик, слухайте!

«Любий тату, будь ласка, тільки нічого не кажи мамі. Обніми її за мене і мовчи. Вона може кому-небудь проговоритись, і тоді ми з тобою пропали.

Я живу в чудових умовах…

Любий тату. Тобі принесе цей лист благородна і смілива людина. Довірся в усьому цьому чоловікові, він хоче нам добра.

Любий тату, тепер у твоїх руках моє життя. Якщо ти допоможеш моїм благодійникам, то ми з тобою скоро зустрінемось. Якщо викажеш їх, то мене за тебе стратять як зрадника. Нічого не бійся і все роби, що вони скажуть.

Я живу і весь час згадую літо тридцять четвертого року в Малаховці, як мені тоді було гарно і весело. Шкода тільки, що мама привезла тоді Семена Павловича, без нього мені було б ще краще.

Міцно тебе обнімаю і маму теж. Нічого їй не кажи, цього не можна.

Допоможи мені, любий тату, інакше я загину.

Твій єдиний люблячий син Володя».

Так ось який лист я одержав.

Іване Леонідовичу, чого ж ви так хвилюєтесь? Усе буде в повному порядку. Я нікуди не дінусь, я ж сам до вас прийшов. Послухайте ще трохи, тепер уже недовго…

Листа цього гладкий у мене забрав назад і незабаром пішов. На прощання сказав, що звати його Яків Іванович Кипєлов і що найближчим часом він мені подзвонить і повідомить іще дещо.

І от, Іване Леонідовичу, лишився я один серед чотирьох стін вирішувати, як же мені бути.

Відносно Малаховки в тому проклятому листі син мені страшну річ написав. Літом тридцять четвертого року він захворів, думали – ангіна. І от однієї ночі він у нас почав задихатися. Жінка вдосвіта привезла лікаря, Семена Павловича, про якого Володька теж у листі пише. Виявилось, дифтерія. Семен Павлович зробив йому трахеотомію, врятував… А потім Володька цілий рік хворів, ускладнення… Жахливе літо було!

Сидів ото я серед чотирьох стін, вирішував і все чув знову, як хрипів він тоді, як Варя головою об східці билася. Страшне діло, Іване Леонідовичу! Син же, зрозумійте! Який би поганий не був, а свій, на моїх руках виріс!

Ні, нічого я тоді не зробив. Вирішив почекати. Думав, подивлюся, що далі буде! А може, не прийде більш до мене ця гладка гнида Кипєлов? Може, на моє щастя, попаде під машину? Буває ж!

Не попав! Почав дзвонити до мене і заходити.

Потім одного разу подав карточку.

«Придивіться, – каже, – до цього пана. Чи не впізнаєте його часом?»

Я придивився. Обличчя знайоме, довге, в окулярах з тонкою оправою. Видно, іноземець. Подумав і пригадав: ходить він часто на балети, в одній із моїх лож завжди сидить…

«Цей пан, – каже Кипєлов, – тепер завжди братиме у вас програму. Він вас теж по фотографії впізнає. А на всякий випадок між вами буде пароль. Він вам скаже: «Як багато сьогодні людей у театрі». А ви відповісте: «Кошмарно багато». Дивіться не переплутайте слова, відповідайте, як наказано. Тоді він знову скаже: «Дайте мені, будь ласка, програму». Ви йому дасте програму, а він вкладе вам у руку згорнуту кредитку. Ви беріть її обережно, бо всередині буде трубочка резинова… З цією трубочкою ви прямо до мене!.. А я вам відповідь дам у такій самій трубочці, і ви цю відповідь наступного разу віддасте йому в програмі…»

З того часу я приймав, передавав, знову приймав і знову передавав. Іноді Кипєлов повідомляв «новини» про сина, але я вже розумів, що все це брехня…

А десь у глибині душі, немов черв'ячок, надія ворушилась: а може, правда?

Так, цілком правильно, я негідник, Іване Леонідовичу. В цьому питанні у нас із вами розходжень немає. Тепер слухайте далі… Чому я продовжував виконувати наказ Кипєлова?

Дуже по-дурному сподівався, що вся ця історія обірветься сама собою. Злякаються і кинуть. Або щось іще трапиться…

Коли страх починав дуже дошкуляти, я твердив собі, що нічого особливого не роблю! Тільки передаю. І не сам, а мене шантажують, загрожують життю сина. Дитяча втіха, та іі годі, її, уявіть, допомагала! А втім, недовго.

Іноді мені хотілось усе кинути, піти куди слід і розповісти… Та коли я думав про те, скільки часу мовчав, як запаскудив себе, ставало страшно. Боявся, Іване Леонідовичу, тюрми, слідчого, присуду – всього того, що сам собі заробив…

Поїхав десь додому той, перший, але для мене нічого не змінилося: замість нього програму почав брати інший, кругловидий, довгов'язий.

Одного разу Кипєлов промахнувся. З часом він звик до мене і почав де в чому довірятись.

Я вже знав, що він кравець, бував у нього дома, сидів іноді годинку, слухаючи його базікання. Новин він завжди знав багато і любив похвастатися своєю обізнаністю.

Якось замовниця в подяку за добре пошитий костюм принесла йому пляшку старого вина.

Чи то настрій у нього в той день був дуже гарний, чи, може, я виглядав надто похмуро, тільки він розчулився і почастував мене.

Почали ми з однієї, а незабаром покінчили з усією пляшкою і перейшли на горілку. Мало здалося…

Почалось усе з мого запитання.

– Слухай, гладкий! – спитав я його. – Навіщо нам з тобою все це потрібно? Ну, вони метушаться, це я розумію, – їм давно хочеться до Росії дотягнутися. Дуже гарний кусочок! А ми ж із тобою – росіяни! Для чого ж нам проти своїх іти?

– Як це ти примітивно міркуєш! – усміхнувся гладкий. – Росіяни теж різні є! У одного в голові потеруха, у іншого – золото! Одному триста карбованців – капітал, іншому сто тисяч мало! От коли, нарешті, настане у нас порядок, тоді кожен дістане своє…

– Тобто як це «своє»? – не зрозумів я.

– Кому що хочеться! Мені, наприклад, по двох лініях треба вдарити: землею володіти і ательє найкраще в Москві відкрити…

– Це, значить, щоб усе було як при непі?

– Порівняв! – блиснув зіницями гладкий. – При непі у нас руки, ноги зв'язані були, то зубами дещо хапали… До головного – до землі нас не допускали! А порядок буде новий. Зайвих людей, голоту, винищать. З цього почнеться. Кого в живих залишать, той уже нам у ручки дивитиметься… Міст багато зруйнуємо, залишимо тільки ті, що будуть потрібні для управління… Електрику, газ – усі ці дурниці к чорту знищимо. Робоча людина повинна жити бідно і всі свої сили прикладати, щоб зберегти життя…

– А держава як же? – спитав я, тверезішаючи.

– Буде коло хазяїв. І ми торгуватимемо сировиною з закордоном. Промисловість усю к чорту поламаємо, – небезпечна в наші часи справа. Вигідніше сировиною жити, ну і ще сільським господарством…

Багато він мені в той вечір набазікав такого, що шкіра від мурашок затерпла.

Я вам прямо скажу, Іване Леонідовичу. Я людина невдала. Освіти мені не дали, а пізніше сам не постарався, так читав дещо, без толку, уривками… Великі ідеї, якими країна живе, не всі розумію.

Але що це таке – хазяї, я, Іване Леонідовичу, без книжок знаю. Я їх бачив, їв гіркий їхній хліб.

Ми з матусею до нового життя не зразу пристали, спочатку все за хазяїв чіплялися: хоч ґанок помити за копійку, і то на півдня ситі…

Від тієї розмови дуже погано стало мені на душі. Почав я думати, згадав ту війну і бачу – гладкий правильно обіцяє! Адже таку політику на знищення людини розпочав ще Гітлер. От для чого він Освєнцім будував і заганяв туди людей… А я все дивувався: навіщо йому так по-звірячому поводитися?

Підлість ослабляє душу. Я й раніше не був хоробрий, а тепер зовсім обм'як. І зрозумів, що невистачить у мене сил прийти з повинною. Боюсь! І мовчати більше не можу!

Про Володьку теж, звичайно, думав. Ну, він загинув, це ясна справа. Може, його вже давно й на світі немає. Або живим мертвяком на чужій землі ходить – яка різниця?

Який я йому батько, Іване Леонідовичу? Живої, здорової душі я синові не дав. Сили не дав! От він і піддався ворогові. Ось у чому моя провина, а все інше – вузли, вірьовка ж раніше була зсукана!

Ви, Іване Леонідовичу, людина добра, я вас давно поважаю. Я відкрився вам, щоб ви допомогли мені до кінця зробити все як треба…

Довге і порожнє життя я прожив, але все ж таки дечого навчився, Іване Леонідовичу. Скажу вам від щирого серця – немає для суспільства страшнішої людини, ніж боягуз, бо для того, щоб зберегти своє життя, боягуз на всякий злочин піде! Яку завгодно жорстокість зробить…

Я все сказав, Іване Леонідовичу. Тепер дзвоніть, щоб по мене приїхали.

Обидва старики довго мовчали.

Зі сцени долітав стукіт молотків і далекі голоси робітників.

Прийшов настройщик, сів у залі для репетицій до інструмента і, мов дятел, почав старанно довбати клавіші.

Нарешті артист підвівся з диванчика, підійшов до вішалки і потягнувся за пальтом.

– Ходімо! – сказав він уривчасто. – Навіщо дзвонити? Ми просто прийдемо!

– Дурниці! – сказав полковник Смирнов, розглядаючи обличчя старого капельдинера. – Кожна людина може перемогти страх! Один раз ви вже зробили це, прийшовши до товариша Глєбова.

– Я розумію, що мене треба суворо покарати! – через силу вимовив капельдинер. – Я все розумію, громадянине… слідчий!

– Спробуйте хоч раз у житті подумати не тільки про себе! – заперечив Смирнов. – Знаєте, мені доводилося не раз бувати в небезпечному становищі. Що стримувало в мені найсильніший приступ страху? Проста думка: я виконую завдання Батьківщини. Мова йде про речі, настільки важливі для народу, що моя особиста доля вже не має особливого значення! Надто великі події і серйозні обставини, щоб я возився з самим собою. Ось коли я думав так, страх минав… Невже ви вважаєте, що зараз найневідкладніше державне завдання – покарати вас?

Старий капельдинер мовчав, здивовано дивлячись на полковника.

– Треба якнайшвидше паралізувати ворога! – відповів самому собі Смирнов, ніби не помічаючи розгубленості капельдинера. – Скажіть мені, тільки відверто, – продовжував він, – чого б вам хотілося найбільше на світі?

– Стати чесною людиною! – зітхнув капельдинер – Знати хоч перед смертю, що недаремно… Що, як усі… хоча б чим-небудь!

– А що робить чесна людина, натрапивши на слід ворога?

– Вона… Вона в глотку йому повинна вчепитися! – вирвалося з болем у капельдинера. – Знищити повинна!

– Знешкодити! – поправив Смирнов. – Карати має право тільки держава. Що ж, міркуєте ви зараз розумно. А чи можете ви довести, що бажання спокутувати свою провину у вас щире, глибоке?

– Коли б… – різко сказав капельдинер, і на обличчі його вперше з'явилися теплі відтінки живого лиця. – Коли б у мене була можливість…

Коли має відбутися наступний балетний спектакль?

Завтра…

– Як ви думаєте, прийде завтра іноземець?

– Звідки я можу знати?

– Послухайте, Воскобойников! – сказав Смирнов. – Давайте насамперед зрозуміємо один одного. Ви зробили злочин, і за нього вам доведеться відповісти за законами нашої Батьківщини. Ви зробите непоправну помилку, якщо вирішите, що я з вами укладаю зараз угоду! Але, розумієте, Воскобойников! – продовжував Смирнов, і капельдинер, не відриваючи погляду від його обличчя, слухав, уперше за багато місяців одігріваючись серцем від самотності, од відчуття нестерпного тягаря, про який нікому не можна говорити. – Розумієте, людина змінюється у своїх вчинках! От ви прийшли до Глєбова, ви зробили над собою зусилля, признались у злочині, і ви вже не та людина, яка робила злочин! Нове зусилля, новий вчинок, і зміни у вас стануть глибшими, значнішими. Це шлях, яким треба йти далеко, і шлях нелегкий. Але єдино правильний! Іншого немає.

І Воскобойников раптом зрозумів, що полковник каже правду. Чистота помислу, яка досягала у Смирнова великої сили, передалася старому капельдинерові, він зрозумів, що перед ним людина виключної чесності, і всією душею потягнувся до неї.

– Якби я тільки міг! – вирвалось у нього з таким відчаєм, що у Смирнова стиснулося серце.

– Ви можете дещо зробити навіть тепер! – сказав він. – Ми домовимось так! Ви повернетеся зараз додому і завтра, як звичайно, вийдете на роботу. Ви будете поводитись так, немов нічого не змінилося. Нехай іноземець думає, що ви, як і раніше, боїтесь його, але ж ми з вами знаємо, що це не так! Будьте обережні, ці бандити готові на будь-який злочин.

– А! Хай буде, що буде! – стомлено сказав Воскобойников. – Невже ви думаєте, що я дорожу своїм життям?

– Бачите… – Смирнов замовк, подумав і з жалем сказав: – Значить, ми з вами не зрозуміли один одного. Не дорожите життям? Але ж це злочинна і мутна дурниця! Відмовитися від права жити? Від права переробляти життя на благо людини? Це ви сказали, не подумавши! До побачення. Ми зустрінемося з вами найближчим часом.

«Не намагайтеся більш установлювати контакт з об'єктом. Небезпечно і непотрібно. Місце, де має здійснюватись операція, ви знаєте. Другого липня доставляємо для вас першу серію апаратури на ділянку, позначену хрестом на карті, що додається. Друга серія буде доставлена через чотири дні на ділянку № 2, позначену двома хрестами. Гроші і новий комплект документів додані до першої серії…»

Так було сказано в останній інструкції для Горелла, переданій Робертсом через капельдинера. Тепер вона лежала перед Смирновим.

За кілька годин капельдинер передасть кравцеві капсулу з донесенням. Чи витримає старик? Смирнов був переконаний у тому, що капельдинер не зрадить. Але він може захвилюватися, викрити себе…

Смирнов не сумнівався в щирості розкаяння старого капельдинера. Думаючи про нього, полковник чомусь завжди згадував, як три роки тому його молодший син Альошка ще в дев'ятому класі школи, падаючи з турніка, зламав ногу.

Перелом виявився тяжким, у багатьох місцях. Про те, що син його на все життя залишиться кульгавим, хірург сказав після першого ж огляду. Питання було тільки в одному – чи вдасться уникнути ампутації.

Ногу зберегли, але вкорочена, вивернута, вона перестала служити. На Альошу це вплинуло набагато сильніше, ніж думали батьки. Днями й ночами юнак лежав на спині, втупившись у стіну злими, розгубленими очима, відмовлявся бачити товаришів, одвертався, коли з ним починали говорити.

– Значить, усе-таки – доля! – люто сказав він якось уночі батькові. – Значить, проти долі не підеш!

– Бельбас! – примусив себе грубо огризнутися Смирнов, хоч йому хотілося в цей час голосно закричати і розбити вщент усе навколо себе. – При чому тут доля? Інструктор тобі казав, що без підготовки не можна вправлятися на турніку? Ні, ти не одвертай фізіономію, ти май мужність відповідати правду! Забороняв тобі інструктор одному лазити на турнік?

– Ну, забороняв… – мляво сказав Альошка і, як у дитинстві, «карнизиком» відкопилив нижню губу, щоб піймати сльози.

– А ти що зробив? – сам ледве стримуючись від сліз, вичитував синові полковник. – Спина слабка, ноги нерозвинені, він самоуком «сонце» вирішив крутити! Ти спину міг зламати, це чудо, що ти всією вагою впав на ногу! В усьому, брате, є логіка! Відмовився приймати досвід суспільства, зробив по-своєму – май мужність нести наслідки свавілля…

Так, усе це було відносно легко говорити під гарячу руку! Але півроку Смирнов ні на секунду не забував про своє горе. На вулиці, на роботі, навіть у хвилини небезпеки – іноді дужче, іноді менше – боліла в ньому думка про Альошку.

А коли він повертався додому і бачив, як схудлий Альошка, що одразу якось витягнувся, невміло стрибав на милицях по квартирі, серце починав розривати такий біль, що не завжди вистачало навіть його вміння справлятися з собою. Дружина виявилася сильнішою. В сорок другому році райком направив її завідувати дитячим будинком для сиріт – дітей фронтовиків; з того часу через її руки пройшла не одна тяжка дитяча доля, і не одна з них виправилась. Дружина поводилася так, ніби в сім'ї нічого не трапилось, і навіть у магазин за покупками посилала Альошку, як і раніше, незважаючи на його милиці. Смирнов розумів, що вона поводиться правильно, не допускаючи, щоб у душі Альошки укріпилася свідомість своєї неповноцінності, розумів – і мучився ще більше.