Текст книги "Кінець Великого Юліуса"

Автор книги: Татьяна Сытина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 13 страниц)

– Квола ти! – нарешті вирішила Пелагія Іванівна. – Нічого, ось поздоровішаєш після хвороби, звикнешся з своїм горем, діло й піде. А поки що ми тебе на легку роботу, в контору переведемо!

Юлю перевели на роботу у відділ праці. Їй дали маленький, критий чорною клейонкою стіл, арифмометр, рахівницю і декілька ящиків з карточками. В цих ящиках зберігались історії перемог і поразок, літописи життя цехів, бригад, людей і навіть верстатів. Кожного дня Юля одержувала зведення виробітку і розносила цифри по карточках. Завод перебудовувався, в цехах була гарячка, люди днями й ночами не виходили з цехів, намагаючись використати кожну секунду часу, кожен кусок металу, і все це відбивалось у лаконічній мові цифр, що заповнювали графи рапортичок, які надходили у відділ праці.

Завідуюча відділом праці Ніна Борисівна, товста вусата жінка, мовчки і несхвально придивлялась до роботи Юлії.

Для неї кожна цифра в картонці була священною. Ніна Борисівна працювала у відділі праці з дня його заснування і в звітності вбачала не просто купку рапортичок чи оберемок карточок, а відображення дуже складних процесів, що відбувалися в організмі заводу, процесів, у яких все було надзвичайно важливе і цікаве.

Ніна Борисівна говорила різким чоловічим голосом, рухалась поривчасто, одягалась як попало і робила перманент, стежити за яким не встигала і не вміла, а тому замість зачіски носила щось безколірне і пом'яте, схоже на торішнє гніздо.

Але в малюсінькому кабінетику її, відгородженому од відділу фанерою, завжди було повно людей. Якщо хтось починав на заводі нову справу або в кого-небудь щось не ладилось, усі в першу чергу йшли за порадою до Ніни Борисівни, до неї навіть у їдальні підсідали за столик і радилися.

На думку Ніни Борисівни, Юля робила дивовижні речі: плутала записи, не встигала заносити відомості в рапортички, затримувала їх по два, три дні.

Іноді вона дорікала Юлі за недбальство; та не виправдувалась, і Ніні Борисівні здавалося, що Юля ледве стримується від глузливої посмішки.

Людські характери давно перестали бути для Ніни Борисівни загадкою, адже все своє життя вона займалася тим, що вивчала ділові якості людей. І якби на місці Юлії була інша молода жінка із звичайною долею, Ніна Борисівна просто звільнила б її як таку, що не справилася з роботою, бо все в характері Юлії не влаштовувало її, та й самої основи для виправлення вад вона не бачила.

Але Ніна Борисівна жаліла Юлю простою жіночою жалістю. Вона розуміла, що у Юлі нема ніякої підтримки: родичі, які були, залишились у Білорусії, захопленій окупантами. І скільки вистачало сил – терпіла.

Одного разу вона спробувала поговорити з Юлею. Вона затримала її після роботи і без ніякого вступу сказала:

– Давайте, Харитонова, ще раз спробуємо домовитися. Може, ви просто не розумієте суті нашої справи? Як ви уявляєте собі функції відділу праці?

Юля мовчала. Вона сиділа по той бік стола і покірно слухала. Волосся у неї почало відростати і вилося крупними короткими золотими колечками. Ніна Борисівна подивилась на ці колечка, на худенькі ключиці, що виступали у вирізі бездоганно чистої і добре випрасуваної білої кофточки, і розгублено зітхнула.

– Просто не знаю, що з вами робити! – сказала вона. – І як це Харитонов вас ні до чого не привчив? Сам він був дуже зібраною і глибокою людиною! А втім, що ж зараз про це говорити… – спохватилась вона.

Юлія, ухиляючись од відповіді, мовчала, а Ніна Борисівна дивилася на її блідорожеве лице з важкими темними очима і згадала історію одруження Харитонова, про яку в свій час багато говорили на заводі. Харитонов поїхав у відрядження в Мінськ на зліт стахановців Білорусії і повернувся одруженим. Казали, що Юля – дочка відповідального працівника в Мінську, що батьки пестили й берегли її, потім мати вмерла, батько одружився вдруге, і вередлива Юля не поладнала з мачухою. Харитонов познайомився з нею на вулиці в той момент, коли вона пішла з дому назавжди. Юля стояла, уткнувшись лобом у стіну будинку, і плакала по-дитячому солідно, сопучи і тяжко зітхаючи. Харитонов почав її втішати, повів додому, помирив з батьками і через два дні зареєструвався з нею.

– Будь ласка, звільніть мене! – попросила одного разу Юля. – Я вас дуже прошу! Будь ласка!

– А як ти житимеш? – здивувалася Ніна Борисівна. – Може, попросимо перевести тебе на іншу роботу, легшу?

– Ні, ні… – поспішно відповіла Юля. – Ви тільки звільніть. Я влаштуюсь! У мене є можливості!

Вона сказала це так переконано, що Ніна Борисівна, просвітлівши, з легким серцем звільнила її і тут же почала клопотатися про переведення в свій відділ працівника, який уже давно впав їй в око.

Але тижнів через три, проходячи повз повий шестиповерховий будинок, де Харитонов одержав минулого року двокімнатну квартиру, вона згадала про Юлю і зайшла навідати її.

Назустріч вийшла Юля в голубій легкій кофточці, як завжди дуже чистенька, гладенька, і стурбовано привіталася з гостею.

В глибині кімнати хтось сконфужено кашлянув, і назустріч Ніні Борисівні підвівся Аносов, начальник заводського будівельного відділу, літній мовчазний чоловік у напіввійськовому одязі. На ногах у нього були тапочки, на носі окуляри, в руках він тримав розгорнуту книжку, видно тільки що встав з дивана…

– Я проходила мимо, зайшла… – червоніючи з ніяковості, сказала Ніна Борисівна.

– От і добре, от і добре, що зайшла! – сконфужено м'явся Аносов. – Сідай, чаю вип'ємо…

– Я поспішаю! – похмуро сказала Ніна Борисівна і пішла.

Кілька годин її мучило невідчепне відчуття ніяковості, винуватості і неясної образи.

Юля прожила з Аносовим до сорок четвертого року. На початку сорок четвертого року з евакуації повернулась його дружина з двома дітьми. За місяць до її приїзду Аносов почав рідше бувати у Юлії, перестав давати гроші, а за тиждень зовсім кинув заходити.

Передчуваючи недобре, Юля наділа найкращу свою шапочку з голубої білки і прийшла до нього на завод.

Він прийняв її в кабінеті, похмурий і зовсім чужий.

– Може, мені на роботу знов треба влаштуватися? – невпевнено запитала Юля.

– Звичайно, треба! – сухо відповів Аносов. – Як можна в нашій державі не працювати! – осудливо додав він, не дивлячись на Юлю, з незадоволенням відчуваючи, як через стіл доходить до нього знайомий запах її духів. – Я б тільки радив вам орієнтуватись на інше підприємство, – поважно говорив він. – І квартиру вам слід перемінити. Як для вашого теперішнього становища квартирка великувата! Догадається хтось і поставить питання про ущільнення.

Юля зрозуміла погрозу, ввічливо попрощалась і пішла. Більше вона не намагалася з ним зустрітися.

По телефону вона запросила в гості Костю Юрочкіна, агента заводського відділу постачання, поскаржилася на свою долю.

– Кошмар! – співчутливо сказав Костя. – Але нічого, не сумуйте, Юленько! Я вас завтра ж влаштую на роботу… Хочете працювати диспетчером? Або… секретарем?.. Що вам більше подобається?

Юля закусила прозорий нігтик і задумливо подивилась на Костю.

– Ви мені спочатку квартиру допоможіть обміняти! – попросила вона. – А про роботу я подумаю. Я, Костю, дуже хвора людина. У мене недавно цілий день боліла голова… Ось поправлюсь, поздоровію, тоді…

Юрочкін запевнив Юлю, що вперше бачить такий ніжний колір обличчя, як у неї, і що обміняти квартиру – це дурниці.

– Розраховуйте на мене в усіх відношеннях! – палко запропонував Костя.

Незабаром він привів до Юлі огрядного чоловіка і відрекомендував його як «лікаря-спеціаліста». Лікар гидливо оглянув бездоганно чисту квартиру Юлі і пішов, нічого не сказавши, а через два тижні приїхав і вручив їй ордер на малесеньку однокімнатну квартиру біля Ермітажу.

Юрочкін перевіз Юлині речі, допоміг їй влаштуватися і дістав довідку для будинкоуправління, в якій чорним по білому було написано, що громадянка Харитонова Юлія Сергіївна працює на базі № 9 Головдіпрометтехбуду на посаді товарознавця-консультанта з оплатою сімсот п'ятдесят карбованців.

Через деякий час він забіг удень; не знімаючи пальта, не сідаючи, розповів кілька анекдотів і попросив Юлю дати на тиждень притулок одному знайомому, командированому з Дніпропетровська.

– Хлопець хороший, розумієш, у готелі номера ніяк не може дістати. А ти все ж таки заробиш! Він на диванчику влаштується.

Спочатку для Юлі були тягарем чужі люди, що приїжджали в її дім у будь-який час дня і ночі. Спочатку після кожного постояльця вона мила підлогу, кип'ятила посуд, але незабаром звикла до безладдя і стала помітно опускатися. Обважніла, навчилася пити горілку і вимагати гроші за ночівлю наперед, по кілька разів на день ворожила на картах на «несподівану радість» і залюбки ходила по магазинах, скуповуючи «промтовари», які перепродувала постояльцям втридорога, мов справжній спекулянт.

Одного разу до неї подзвонили пізно ввечері, близько дванадцятої години. Заглянувши через ланцюжок на площадку сходів, Юля побачила високого чоловіка з чемоданом у руці.

– Вибачте, будь ласка! – сказав чоловік усміхаючись. – Мене направив до вас товариш Фесенко, Ілля Ілліч… Дозвольте ввійти?

Цей постоялець поводився так самісінько, як і всі. Насамперед попросив дозволу прийняти ванну, потім охоче пив чай і розпитував Юлю про її життя. Завчено і роздратовано Юля повторювала, що чоловік загинув під час війни, спеціальності вона не має, жити важко, от і викручується як може… Постоялець, що назвав себе Костянтином Івановичем Клебановим, співчутливо похитав головою і сказав:

– Так, жінці важко самій. Якщо дозволите, Юліє Сергіївно, я у вас поживу тиждень-два. Ось мій паспорт. Якщо потрібна прописка, будь ласка. І – аванс…

Він поклав перед Юлією на стіл двісті карбованців.

– Живіть! – апатично сказала Юля. – З пропискою можна почекати. Якщо причепиться кербуд – інша справа… А краще б – так!

– Як хочете, мені однаково! – задоволено погодився Клебанов. – З вашого дозволу я ляжу спати…

Він швидко роздягнувся в темряві, засунув щось під подушку і за кілька хвилин заснув, рівно і глибоко дихаючи.

Ні, ніяких підозрінь не викликав у Юлі новий постоялець. Як усі командировочні, він ішов рано-вранці у справах, іноді забігав серед дня і лежав на дивані, переглядаючи якісь книги і журнали. На вечір завжди приносив щось смачне і ділився з Юлією. Він жив на диво розмірено і акуратно, навіть обгорілого сірника не залишалось після нього, так що майже не доводилось прибирати.

Єдине, що трохи ображало Юлю, це те, що Костянтин Іванович не робив спроб зблизитися з нею. Відносини у них були рівні, Клебанов був ввічливий, в міру жартував, в міру мовчав і хоч не розкидався грошима, але й не скупився.

Тільки раз Юля відчула, що за його ввічливістю приховані й інші почуття. Несподівано приїхав один з постійних гостей – юрисконсульт з уральського заводу. Юлі було жаль йому відмовляти, і коли Клебанов прийшов, вона запитала, чи не заперечуватиме пін, якщо з ними в кімнаті на розкладушці переночує ще один товариш. Усього три ночі! Вдень його не буває дома…

– Заперечую! – коротко сказав Клебанов, і у Юлі чомусь від страху затремтіли руки й ноги. – Категорично заперечую, – повторив Клебанов, недружелюбно, з досадою, як здалося Юлі, глянув на неї і несподівано обняв.

Увечері вона відмовила уральцю, і той пішов засмучений, тягнучи за собою чемодан.

Клебанов прийшов додому пізно, о другій годині, приніс пляшку вина і торт. Він поводився звичайно і навіть слова якісь говорив з претензією на чутливість, але Юлі чомусь було з ним страшно і образливо. Коли він заснув, Юля пішла у ванну, замкнулась там і довго плакала, сякаючись в мохнатий рушник, і запитувала себе: невже правда, що ця розтовстіла жінка в дзеркалі, з пухким лицем і запалими очима, і є вона, Юлька, у якої були колись Харитонов, дім, друзі і все інше нормальне людське життя!

Горелл-Клебанов та іноземний підданий Білліджер ніколи не зустрічались. Але з якогось часу їх життя було зв'язане надзвичайно тісно.

Всі думки Білліджера були з Гореллом. З думкою про те, чи в надійному місці переховується цієї ночі Горелл, він засинав і, прокидаючись, думав тільки про те, як би не обірвалася надзвичайно тоненька ниточка, що давала їм змогу підтримувати зв'язок один з одним.

Маленькому, хворобливому Білліджеру жилося тепер дуже важко. Він приходив у Ленінську бібліотеку, як тільки вона відкривалась, і до п'яти-шести годин вечора рився в комплектах газет і журналів. Робертс звільнив його від усіх обов'язків, тому що Білліджер виконував надзвичайно складне завдання – шукав для Горелла «підхід» до професора Пономарьова.

Гореллові ледве вдалося перейти кордон. Приїхавши в Москву, він направився до Юлі, квартира якої була відома начальникові і вважалася «спокійним місцем, де можна закріпитися». Переждавши кілька днів, він пішов на явку.

У підвальному приміщенні маленького дерев'яного будиночка за Київським вокзалом Горелла зустрів «зв'язковий» – старий кравець, який був покритий лупою, брудом і салом, шепелявив і присідав від страху.

– Рано! – твердив він, оглядаючись то на двері, то на вікно. – Ще немає нічого для вас! Приходьте за тиждень…

– Починається! – зітхнув Горелл, різко, із свистом випустив повітря крізь зуби і пішов.

Найважче виявилось «підійти» до професора Пономарьова. Адреси його в телефонних книжках не було. Довідкове бюро відповіло, що такий у Москві не проживає. Коло установ і сімей, що їх відвідував професор, було зовсім недоступне для Робертса, Білліджера і Горелла. Ще менше шансів було знайти його лабораторію.

Але й адреса ще не вирішувала успіху. Пономарьов, зайнятий і останнім часом особливо замкнутий, не приймав людей по телефонному дзвінку чи записці. Випадкові відвідувачі, як правило, зверталися до референта. Отже, Білліджер повинен був знайти такий хід, який напевне забезпечував би прийом у самого Пономарьова. Треба сказати, що природа зло пожартувала з Білліджером. Душа його з дитинства була сповнена честолюбних замислів. Білліджер любив полювання на лисиць, жорстоке і важке, у мріях він бачив себе дипломатом, полководцем, спокусником світських красунь, вожаком боїв у парламенті. Але природа, не бажаючи рахуватися з прагненнями Білліджера, підсунула йому вузькі плечі, маленькі, темні, неспокійні очі і тихий голос. І все ж Білліджер знайшов собі заняття, в якому вмістилися всі його честолюбні пристрасті. Він став розвідником.

Білліджер був «відкритим» розвідником. Він збирав відомості в легальних місцях, відкрито..

В сірому потертому костюмі і запилених черевиках він відвідував лекції, наукові демонстрації, виставки і годинами терся в юрбі, прислухаючись до розмов, схоплюючи уривки, натяки, півфрази. Він намагався запам'ятати їх, а повернувшись у посольство, записував і потім просиджував над записами іноді до ранку, докопуючись до смислу. Білліджер щоденно по кілька годин працював у різних бібліотеках, переглядаючи періодику, аналізуючи репортерські замітки і наукові статті.

Коли плечі у нього дерев'яніли від перегортання газетних комплектів, коли починало нудити від голоду, він ішов у буфет і там рядом з гостинними, привітними людьми їв хліб їх і, розмовляючи, продовжував обдумувати чергову партію матеріалу, зібраного за ранок, прикидаючи, як би влучніше нашкодити цим людям. Кінець кінцем він знайшов засіб.

На сторінці газети «Пионерская правда» Білліджер прочитав замітку про те, що п'ять років тому професор Пономарьов, лауреат Сталінської премії, побував у школі-десятирічці і розмовляв з учнями. Пономарьов розповів дітям, як він учився, як, будучи аспірантом у найтяжчий перший рік Великої Вітчизняної війни змушений був виїхати в Челябінськ і продовжувати там роботу над дисертацією. У Челябінську йому дала притулок велика робоча сім'я токаря по металу Андрія Аникійовича Горбачова. Помітивши, як напружено працює молодий Пономарьов, як соромно йому, що він, молода, здорова людина, перебуває в тилу, Горбачови зробили все, що від них залежало, для полегшення життя Саші Пономарьова. Повертаючись із заводу, де він провадив свою дисертаційну роботу, Пономарьов завжди одержував тарілку гарячого супу і кухоль чаю. Дружина Андрія Аникійовича лагодила йому одяг так само дбайливо, як і своїм дітям, а сам Андрій Аникійович часто підсідав у вільну хвилину до юнака і розмовляв з ним про все, що непокоїло Пономарьова, допомагав йому правильно розібратись у своїх думках, знайти своє справжнє місце в житті. «Багато чим я зобов'язаний цій чудовій сім'ї потомствених челябінців і тепер не пориваю дорогого для мене зв'язку…»

Білліджер важко засопів у ніс, прочитавши замітку. Він виписав її повністю і зараз же замовив комплекти челябінських газет за всі роки, починаючи з 1941.

Він був терплячий і витривалий, мов кінь. Він переглянув усі комплекти і виудив із них деякі матеріали про Горбачова. Там були подробиці про родину Горбачова: як переїжджали вони в новий будинок, як Андрій Аникійович із своїм молодшим внуком Вітею ходив голосувати під час виборів до Верховної Ради. Білліджер побачив фотографію Соні Горбачової, талановитої молодої робітниці, найкращої лижниці міста. Портрет її був надрукований тут же, рядом з заміткою, і Білліджер уважно розглянув веселу дівчину у в'язаному ковпачку, з-під якого спадали на плечі вогкі від снігу товсті коси.

Два дні Білліджер аналізував добутий матеріал, а потім подав Робертсові схему: Горелл легально розшукає Пономарьова і прийде до нього, немовби від родини Горбачових з проханням допомогти Сониній подрузі Валі Макаровій вступити в університет на фізичний факультет.

Горелл спробує установити з Пономарьовим контакт. Якщо це не вдасться, він придивиться до вченого, готуючись до диверсії, і, головне, постарається встановити місцезнаходження його лабораторії.

Слухаючи Білліджера, Робертс довго м'яв у долонях своє кругле червоне обличчя і зітхав. Усе це йому не подобалось. Не подобалась поспішність. У таких справах не поспішають, а його майже щоденно запитували по телеграфу, вимагаючи прискорити хід подій.

Робертсові не подобався кравець, який виконував обов'язки зв'язкового, – він явно боявся і, що було найгірше, перестав цікавитись грошима. Але іншого зв'язкового не було.

– Добре!.. – невесело сказав Робертс. – У всякому разі це найрозумніший варіант. Підготуйте інформацію для пеедачі, Білліджер! Сьогодні ввечері я йду в театр.

Пан Робертс любив балет.

У той момент, коли машина зупинялася перед театральним під'їздом, маленький пом'ятий носик його червонів, ніздрі починали тремтіти.

Зовсім інші почуття переживала папі Робертс, входячи в ложу театру.

Кожна балерина була смертельним ворогом – адже на неї пожадливо дивився Робертс у польовий бінокль. Просто неможливо було відірвати його від цього жахливого бінокля. Пані Робертс посміхалась, відповідаючи на поклони дипломатів, які були в сусідній ложі, але серце її, як воно страждало, бідне, змучене ревнощами, серце, яке стікало чорною їдкою кров'ю!

– Ви аморальна людина! – казала вона ледве чутно. Бінокль здригався, проте залишався біля очей пана Робертса. Ви гидкі мені! – твердила пані Робертс, з жахом вдивляючись у зеленуваті сутінки сцени. Оркестру вже не було, це саме тіло Стручкової, майже неправдоподібне в своїй красі, виливало хвилі музики… – Ви смішні, так, так, ви смішні, гидка людино! – задихаючись від образи, шепотіла пані Робертс. Зуби пана Робертса скрипіли, але бінокль лишався притиснутим до очей… Адже єдине, чого не могла зробити залізна Елеонора, як звали її в посольстві, це вирвати з рук чоловіка бінокль!

Сьогодні, ввійшовши в ложу, Робертс обернувся до капельдинера і сказав:

– Програму, будь ласка!

Капельдинер, сутулий чоловік з хворобливим темним обличчям, подав програму. Робертс засунув руку в кишеню і, вийнявши складену вдвоє троячку, подав її капельдинерові.

– Дякую вам! – сказав капельдинер і відступив назад, затискуючи в долоні троячку.

Люстри потьмяніли, потім погасли. Почалась увертюра до «Лебединого озера». Робертс полегшено зітхнув і опустив спітнілі тремтячі пальці на бінокль.

У цей час капельдинер, замкнувшись в чоловічому туалеті, розгорнув троячку, вийняв з неї вузьку резинову трубку і вклав її в отвір, підпоротий під кантом обшлага уніформи.

Відкрилася завіса.

Несподівано залізна Елеонора простягнула руку, взяла бінокль і, вчепившись в нього всіма десятьма пальцями, приклала до очей, нічого не бачачи, але торжествуючи. Робертс неспокійно засовався. Потім він кашлянув. В середині акту він набрався хоробрості і голосно і ласкаво сказав:

– Люба, дозволь мені глянути…

Сусіди оглянулися, і залізна Елеонора змушена була здатися… Вона повернула чоловікові бінокль.

Наступного ранку капельдинер зайшов відвідати кравця і передав йому резинову трубочку.

Ще через день Горелл прийшов до зв'язкового, і той, як завжди, знемагаючи від страху, вручив йому трубочку, одержану від капельдинера, і майже виштовхнув за двері.

Повернувшись додому, Горелл послав Юлю по квас, а коли вона пішла, ввімкнув настільну лампу і, пінцетом витягнувши з трубочки аркушик паперу, через лупу прочитав усе, що зібрав Білліджер про Пономарьова, і дальші інструкції Робертса. Вивчивши записку, він спалив її на газовому пальнику саме вчасно, бо Юля вже відмикала двері своїм ключем.

– Навіщо ти грієш чайник! Я квас принесла… – роздратовано сказала вона, ставлячи бідон на кухонний стіл.

– Пити хочеться! – буркнув Горелл. – Я думав, що ти й до вечора не прийдеш…

– Я прийшла! – чомусь загрозливо сказала Юля. – Пий квас і давай поговоримо. Мені ця волинка набридла!

Обмиваючи над раковиною розчервоніле обличчя, сердито розкидаючи речі, Юля сказала, що таке життя її не влаштовує.

– Тобі це, звичайно, зручно! – казала вона, з усіх сил намагаючись стримати сльози. – Прийшов, пообідав, виспався і пішов. А я в якому становищі?

– По-моєму, я не перший обідаю і ночую в тебе! – стримано сказав Горелл, ще не розуміючи тактики Юлії.

– Це зовсім інша справа! – закричала Юля і кинула мильницю. – Вони для того й приходили, щоб переночувати й піти. А ось ти чого до мене приїхав? Другий місяць живеш, а хто ти мені?

– І я прийшов переночувати! – з образою відповів Горелл. – Але потім у мене виникло почуття до тебе… Ти ж сама все знаєш!

– Нічого я не знаю! – з болем сказала Юля. – Якщо у тебе справді почуття, чому ти нічого не говориш… не робиш нічого… Порядна б людина на твоєму місці…

– Не знаю, чого ти від мене хочеш! – з м'якою образою почав Горелл, притягуючи до себе Юлію. – Я тебе люблю, ти це чудово знаєш!

– Чого ж ти тоді… – мучилась Юля, силкуючись випросити у нього те, що вже багато років було її найзаповітнішим прагненням, і не могла. – Чого ти на роботу не влаштовуєшся? – зі злістю крикнула вона, сердячись на себе і на Горелла. – Всі люди як люди, тільки ти якийсь неприкаяний!

– Я працюю! – знизав плечима Горелл. – Я перебуваю у відрядженні…

– Не знаю я, нічого не знаю! – вигукнула Юля. – Все у тебе не так, як у людей! Якщо любиш, то чого не женишся на мені? – вирвалось, нарешті, у неї з болем.

– Будь ласка! – знизав плечима Горелл. – Якщо ти хочеш зареєструватися, давай зробимо це…

– Ні, ти серйозно? – сказала Юля, ніяковіючи, вірячи і не вірячи. – Ти правду кажеш?

– Звичайно, правду! – спокійно сказав Горелл, голублячи Юлю, і під цієї ласки вона раптом почала жалібно плакати. Вона розуміла, що він бреше, що ніколи не одружиться з нею і любові ніякої між ними немає. Але навіть не це було найтяжчим і найобразливішим. У житті Юлі було багато чоловіків. І з жодним із них вона не почувала себе такою безправною, занепалою, приреченою жінкою, як з Гореллом. «Навіщо він мені бреше? – марно запитувала себе Юля. – Жилплоща моя потрібна? Дурниці, у нього ж є гроші, він скрізь кімнату може найняти! Чого йому треба?»

І тут же завмирала від страху: а що як усе – правда? Може, Горелл не бреше, а вона сама вигадує, чіпляється… І сама ось такими причіпками занапастить своє щастя! Що коли він розсердиться і піде?

– Ну, перестань, перестань! – ласкаво просив Горелл, розгладжуючи волосся Юлі. – Все буде добре! От слухай, ти хотіла купити собі шубу. Візьми ось це… і пошукай собі підходящу! Принаймні буде заняття… Перестань, чуєш?

Він витягнув із своєї глибокої кишені пачку грошей і поклав Юлі на коліна.

Схлипуючи, ображена Юля підвела голову і глянула на Горелла. Ліва щока його ледь-ледь тремтіла, і він швидко відвів очі, так багато злості і роздратування в них було… І тут вона вперше злякалася Горелла.

Вночі Горелл сказав Юлі «правду» про себе.

– Тільки мовчи! – попередив він її. – Нікому ні слова, інакше і мене підведеш, і сама постраждаєш. Ти все ж таки мені дружина, хоч ми поки що й не зареєстровані. Ти повинна берегти мене! Офіціально я працюю інженером-товарознавцем в одному главку. Але це тільки для документів. Ширма! Насправді я переправляю з Грузії шкіри і лак для шевців-кустарів. Це дуже вигідне діло…

– А якщо попадешся? – злякано спитала Юля.

– Не попадусь! – посміхнувся Горелл. – І взагалі через рік я це діло кінчаю. На той час у мене будуть великі гроші, ми з тобою купимо будиночок десь у Сухумі, сад мандариновий і заживемо.

– Костю, невже це буде? – спитала Юля і, пригортаючись до нього, беззвучно заплакала. – Костю, гріх тобі! Я нещасна жінка з розбитим життям… Якщо тільки ти мене обдурюєш, тобі відомстить за мене доля! – твердила вона, притуляючись мокрою щокою до плеча Горелла.

– Безглуздо все це! – раптом чітко сказав уголос Горелл.

– Що безглуздо? – злякано підвела голову Юля. – Про що ти, Костику?

– Лежи, лежи, це я так! – напружено засміявся Горелл. – Сваритися нам з тобою безглуздо. Ось я про що… – заспокійливо пояснив їй.

Не міг же він їй сказати, що згадав у цю хвилину, як кілька місяців тому в Парижі дружина одного комерсанта, зв'язаного з лабораторіями видатних учених, ось так же плакала у нього на плечі. «Я роблю задля вас злочини, Аллан! – схлипувала вона. – Я зраджую чоловіка, добуваю для вас ці жахливі відомості… Але пам'ятайте, є бог! Я нещасна жінка з розбитим життям, і якщо ви обдурюєте мене, – він вам відомстить!»

«Та-ак! – подумав неприязно Горелл. – Якби я боявся тільки господа бога! Яке б це було чудове, спокійне життя!..»

Але так чи інакше Юля на якийсь час заспокоїлась і з ранку до вечора ходила по магазинах, прицінюючись до шуб, відрізів і комірів.

Горелл вирушив до Пономарьова.

Досить багато часу довелося потратити на телефонні дзвінки, перш ніж він розшукав Олександра Петровича в одному з московських інститутів Академії наук. Білліджер натрапив на вірний канал: при першій же згадці про родину Горбачових голос Пономарьова втратив будь-яку офіціальність, а хвилин через двадцять, одержавши перепустку, Горелл уже заходив до нього в кабінет.

Пономарьов був сам.

– Ну, як там вони поживають? – жваво заговорив він, виходячи назустріч Гореллові. – Як почуває себе Андрій Аникійович?

– Коли як! – стримано посміхнувся Горелл, потискуючи руку Пономарьову. – Ви ж знаєте, у старика хворе серце. Останнім часом почав здавати, але бадьориться!

– Невгамовна людина! – захоплено повторив Пономарьов, повертаючись до свого крісла за столом. – Сідайте, будь ласка…

– Костянтин Іванович! – швидко підказав Горелл.

Пономарьов і Горелл глянули один на одного і кілька секунд обидва напружено мовчали. Потім якось одночасно посміхнулись, і Горелл заговорив про родину Горбачових і про Валю Макарову, подругу Соні, яку Андрій Аникійович просить влаштувати на фізичний факультет Московського університету.

Горелл говорив також про те, яке це щастя бути молодим, вступати на перший курс університету, про стару дружбу, про Челябінськ і ще багато про що…

А Пономарьов слухав і все ніяк не міг зрозуміти, що йому не подобається в цій людині.

«Фізично сильний чоловік! – думав Пономарьов, розглядаючи гостя. – З хорошою реакцією. Але що в ньому відштовхує?» І раптом розібрав: неприємним здавався не сам Горелл, а прохання Андрія Аникійовича.

– Ви на якому підприємстві в Челябінську працюєте? – запитав він Горелла.

Горелл неквапливо назвав підприємство, вказане в списку Білліджера. І в ту ж хвилину Пономарьов помітив у очах Горелла занепокоєний вираз. Він був короткочасний, але гострий.

– Я постараюсь допомогти… – ніяково сказав Пономарьов. – Це, звичайно, не так просто, як вам здається…

– Ні, ні, якщо це хоч трошки утрудняє вас, – не треба! – швидко перебив Горелл. – Мені й Андрій Аникійович так наказував: «Якщо, каже, він не захоче – не наполягай!»

– Справа не в тому: «хочу» я чи «не хочу», – роздратовано сказав Пономарьов. – Я думаю, як це практично здійснити. Адже я зараз майже не буваю в Москві, весь час під Кам'яногорськом.

– Може, ви напишете рекомендаційний лист? – жваво підхопив Горелл. – Я певен, що листа досить.

– Лист це, мабуть, найкраще! – погодився Пономарьов. – Як, ви сказали, звати цю дівчину? Валентина Макарова?

Він сів за письмовий стіл і розгонистим почерком написав листа.

Прощаючись, Горелл раптом відчув, що настрій у нього падає. Чому? Пономарьов прийняв його надзвичайно люб'язно. Навіть запросив при нагоді заходити. І все-таки Горелл вийшов з кабінету, досадуючи на себе. Незважаючи на те, що йому явно пощастило, побачення не вийшло. В чому ж він допустив помилку? Горелл продумав кожну інтонацію Пономарьова і не зрозумів. А потім вирішив, що побоювання його марні. Нерви починають псуватись і тільки. Кам'яногорськ – ось найголовніше! І як гарненько Пономарьов це головне вибовкав!

А Пономарьов, розставшись із Гореллом, ніяк не міг позбавитися відчуття досади і тривоги.

Надвечір тривога збільшилася. Переглядаючи в думках події останнього тижня, намагаючись відшукати в них причину його тривоги, Пономарьов раптом зрозумів, що справа не в ньому самому.

Увечері подзвонив Смирнов.

– Справи мої нічого собі… – в'яло бурмотів Пономарьов. – Ні, нічого новенького. Чому голос кволий? Та так, роздосадувало дещо. Розумієш, образливо, коли хороша людина… І не просто хороша, людина, що була для тебе протягом ряду років прикладом, зразком чесності, раптом… А втім, тобі це нецікаво. Все цікаво? Ну, як би це тобі пояснити. Просто пояснити? Коротше кажучи, ти знаєш, який у нас конкурс для вступників на фізичний факультет? Величезний. І ось сьогодні до мене прийшов один тип і просив, за дорученням цього самого мого друга, влаштувати по протекції одну дівчину. Хороші люди так не роблять? Та це ж, знаєш, як складається. Так не буває? Що за тип? Ні, я його раніше ніколи не бачив. Тип як тип, неприємний, більш нічого не можу сказати. Вдень приходив в інститут. Ні, для себе він нічого не просив. Звідки я знаю, чого Андрій Аникійович сам не написав? Можливо, хворіє. Та ні. Тип цей ні при чому. Мене вразив дивний поворот думок у Андрія Аникійовича. Свята була людина, і раптом на такій справі, як студентський конкурс… Починається… Нічого в цьому цікавого для тебе немає. Будь ласка, присилай, тільки май на увазі: завтра вранці я виїжджаю.