Текст книги "Кінець Великого Юліуса"

Автор книги: Татьяна Сытина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 13 страниц)

– Спасибі! – сказала Кіра, похитуючись на затерплих від напруження ногах і з усіх сил намагаючись усміхнутись. – Дайте… Я віддам… Я нічого не буду говорити. До побачення. Я постараюсь!

– Час добрий! – кивнув Смирнов і, коли дівчина була вже біля дверей, ще раз повторив: – В добрий часі Бажаю удачі.

Слідство закінчувалось. У полковника Смирнова зібрався довгий список термінових справ. У ньому кілька разів повторювалось: «Дзвонив Пономарьов. Обов'язково відповісти».

– Гарасим Миколайович? – зрадів полковникові академік Пономарьов. – Слухай, я тебе прошу, приїжджай! Та ні, ну чого ж ми будемо зустрічатись у місті! Не поговоримо як слід… Тебе смикають, мене шарпають. Слухай, Гарасиме Миколайовичу, ти в цьому році купався в річці?

– Ні, ще! – усміхнувся Смирнов. – Ніяк не доберусь до берега. Ось уже під час відпустки поїду в Крим, тоді…

– Що – Крим! – закричав у трубку Пономарьов. – Ні, ти приїжджай до мене! Я тебе таким пляжем почастую – ахнеш! Слухай, я серйозно прошу, приїжджай. Мені порадитись треба…

У найближчу неділю полковник зранку поїхав до Пономарьова.

– Ні, ні, я тебе в дім не кличу! – сказав Пономарьов, вітаючись. – Їдемо прямо на річку!

Коли добрались до річки, Смирнов зняв капелюх, розв'язав галстук і сів на пеньку.

– Справді, – сказав він майже благоговійно. – Дивна природа у нас, в Середній Росії. Спокійна. І весела разом з тим. І мила – розумієш, Олександре Петровичу? Мила серцю!

Річка справді була гарною. Вузька, глибока, з чистою, прозорою водою, вона нетлями звивалась між берегами. А понад берегом, біля самої води, лежали сріблястосірі кулі верб. На протилежному боці починалось поле жовтіючої пшениці, вдалині темніла смужка лісу, і над усім цим сяяло щедре, високе, синє небо.

– Ну, що я тобі казав? – з захопленням підхопив Пономарьов. – Почекай, зараз купатись будемо за моїм методом, з комфортом.

Він приніс із машини дві запасні камери і накачав їх насосом.

– Та ну їх, я й сам умію плавати! – запротестував був Смирнов, але коли вони розляглися і ухаючи влізли у воду, Гарасим Миколайович поплавав, а потім за прикладом Пономарьова розпластався по-жаб'ячому на камері і завмер, намагаючись не рухатись у теплому верхньому шарі води, біля берегів яскравозеленому від відображення верб, а на середині – голубому.

– Хороше! – похвастався він перед самим собою і зажмурився. – В цілому дуже здорово!

Пізніше, поки Смирнов сидів на траві, обсихав і курив, Олександр Петрович знову пішов до машини і повернувся з чемоданчиком. У чемоданчику були дві пляшки пива, хліб, огірки, помідори і круто зварені яйця.

– Чудний, пиво треба було в річку опустити! – забурчав Смирнов. – Поки ми купались, воно б нахолонуло. Ну, про що ти хотів порадитись?

– Почекай, ось під'їмо, ще раз викупаємось, тоді поговоримо, – запротестував Пономарьов.

– Та ні вже, давай зараз! – наполягав Смирнов. – Ти в цих розкошах щодня буваєш, а я хочу перед від'їздом ще хоч годинку ні про що не думати… Я слухаю тебе, Олександре Петровичу!

– Розумієш, у чому справа, – почав схвильовано Пономарьов, – хочеться обмінятись думками. Розумієш, в чому справа! Давно, років п'ятнадцять тому, переглядаючи нові англійські публікації з мого предмета, я наткнувся на цікаву статтю одного молодого вченого біолога.

Пономарьов розповів, як поступово у нього виникло тепле, дружнє почуття до молодого англійського вченого. Він почав стежити за його працями і щиро засмутився, коли вони зникли.

Та ось, після тривалої кілька років перерви знову з'явилась стаття знайомого англійця. З ряду ознак, зрозумілих тільки вченому, Пономарьову стало ясно, як скрутно було англійському біологові в роки мовчання. Всі його попередні статті були зв'язані з вивченням проблеми процесів обміну речовин в організмі людини. Цього разу стаття розглядала процеси забруднення пор шкіри і по суті рекламувала новий сорт крему, що очищає шкіру обличчя. Ім'я ученого з'явилось серед працівників великого косметичного концерну. Все це свідчило про поразку, все говорило про те, що в англійця не вистачило сили і коштів продовжувати роботу над основною своєю темою, він втомився від злиднів, від тривоги за завтрашній день і – здався.

– Можете уявити собі, Гарасиме Миколайовичу, як я зрадів, коли через деякий час знову прочитав велику статтю мого англійського невідомого друга, присвячену дослідженням з основної його теми! – говорив Пономарьов. – І яка це була талановита, розумна стаття! У нього хороша голова, він зрозумів, що важкі проблеми, що постають сьогодні перед людством у питанні здоров'я народів, тісно пов'язані з економікою країн… Він зрозумів це, і захищав, і доводив свою точку зору як учений біолог. Я зрадів і в той же час подумав: «Чи це надовго? Чи вистачить у тебе сили триматись?».

– Та й навряд, щоб він довго протримався у промисловості з такою точкою зору. Цей великий косметичний концерн, напевне, належить Америці! – зауважив Смирнов.

– Кілька років він боровся! – продовжував свою розповідь Пономарьов. – З'явилось ще кілька його публікацій. І знову мовчання. Коли він знову надрукував статтю, вона була присвячена проблемі корозії металевого посуду і рекламувала мазь для чищення каструль… Я подумав: «Мабуть, у мого англійця велика сім'я. Можливо, у нього на руках старі батьки…» Словом, я багато думав про нього. І торжествував і злякався за нього, коли з наступної партії свіжих публікацій дізнався, що його ім'я більше не згадується серед працівників хімічної фірми.

– Так минав час, – продовжував розповідь Пономарьов, – і ось недавно, кілька тижнів тому, я одержав від нього листа. Про що він мені написав? По-перше, погоджувався з рядом моїх положень, про які він знає також із публікацій. Розповів про свою основну працю, зв'язану з обміном, яку продовжує у важких умовах. Але не в цьому найголовніше! Він, Гарасиме Миколайовичу, чудово мріє у своєму листі. І знаєш про що? Він пише, що всі свої сили покладе зараз на те, щоб допомогти створенню Ради колективної безпеки миру в Європі. І він вважає, що в цій Раді повинен бути відділ, що об'єднує працівників культури, в тому числі і вчених. І що разом у поступовому, дружньому, творчому контакті ми можемо дуже багато зробити для народів. А ти ж знаєш, Гарасиме Миколайовичу, я теж про це не раз думав! Наука вже давно вийшла з глибинних протоків знання до основних річищ законів природи. Уже небезпечно й шкідливо для прогресу науки розробляти ряд її галузей розрізнено, за методом «хто на що здатний»! Уже давно час об'єднуватись!

– Дозволь, а хіба ми проти творчої дружби із Заходом? – перервав Гарасим Миколайович потік збуджених думок Пономарьова. – Та ми до біса витрачаємо сили, часу і грошей на найрізноманітніші спроби зближення…

– От я й хочу…

– Та ні, дозволь, я думку закінчу! Ти, Олександре Петровичу, і приятель твій англійський – ви хочете оздоровити людство. А імперіалісти хочуть убивати, тому що, на їх думку, це найефективніший спосіб наживи. Ось основна наша розбіжність, і не з Заходом, а з невеликим, але поки що сильним угрупованням імперіалістів Заходу. Ми шукаємо способів полегшити життя народу – імперіалісти вимагають руйнівної війни, тому що зубожілим народам легше диктувати свої умови. У цьому наша розбіжність!

– Але ж усе це дуже просто і, я б сказав, загальновідомо! – роздратовано перебив Пономарьов.

– Авжеж, звичайно… – погодився Смирнов. – Але я повинен тобі сказати, що один з ефективних способів підтримувати ворожнечу між країнами – це ускладнення простих питань. Нагромадження навколо найпростіших загальновідомих істин різноманітних видуманих труднощів! Так не про це ж ти хотів говорити зі мною? У чому справа?

– Та от… – зам'явся Пономарьов. – Обставина одна є, з приводу якої я хочу порадитись! Розумієш, цей самий мій англійський невідомий приятель пише, що дуже хоче зустрітись зі мною і можливість така в цьому році передбачається: взимку в Чехословаччині буде проводитись з'їзд біологів. Він одержав запрошення приїхати і пише, що піде на все, але приїде в Прагу. Розумієш, Гарасиме Миколайовичу, як важко пояснити, це зрозуміло тільки нам, ученим… Ми з ним ніколи не бачились, але багато разів, запевняю тебе, багато ночей просиділи поруч за одним мікроскопом, спостерігали одні й ті ж процеси і одночасно приходили до висновку. Ми – близькі люди! Мені з ним так само хочеться побачитись, як і йому зі мною. Разом подумати, посперечатись, перевірити нашу близькість в інших питаннях. Можливо, будуть розчарування у чомусь, але в цілому, Гарасиме Миколайовичу, він хороший хлопець. Адже не так просто для нього було опублікувати свою статтю, скажімо, про те, що які б великі не були сьогодні окремі наукові відкриття, вони не можуть допомогти людині в обстановці роз'єднаності, недовір'я і великої незабезпеченості… Ну, чого ти мовчиш?

– Я все хочу зрозуміти, що вимагається від мене, – відповів Смирнов.

– Ну як, що… – знизав плечима Пономарьов. – Зрозуміла річ. Хлопець він хороший, а все-таки я не хочу промахнутись! Ось я й хотів порадитись з тобою!

– Дивак! – засміявся Смирнов, потягуючись на сонце.

– Хто дивак? – ображено спитав Пономарьов.

– Та ти, звичайно! Що ж, по-твоєму, ми є головним управлінням забезпечення душевної рівноваги?

– Ну навіщо ж зводити до абсурду? – спалахнув Пономарьов. – Я, по-моєму, цілком закономірно хочу вияснити його фігуру.

– Зустрінешся, подивишся, послухаєш і виясниш.

– А якщо помилюсь?

– Погано! Для всіх буде погано.

– Дозволь, а якщо спровокує?

– Дивак! – Смирнов підвівся, сів і простягнув руку до папірос. – Оце вже я можу тобі сказати зовсім точно – нісенітниця! Що це значить – «спровокувати?» Зіграти на твоїх негативних якостях? Значить, тебе можна залякати або купити?

– Ти що, здурів? – деренчливим від люті голосом спитав Пономарьов. – Це просто… просто… Це неподобство! Я зовсім інше мав на увазі!

– Та ні, чого вже тепер лавірувати. Ти якраз це мав на увазі, – твердо повторив Смирнов. – Тобі хочеться застрахуватись у держави від помилок, як страхуються від пожежі? Це дурниця, Олександре Петровичу.

– Я пропоную змінити тему розмови! – Пономарьов скочив на ноги. Голубі його очі округлились від злості, він почервонів і задихнувся. – Ходімо купатись.

– Як тобі завгодно… – погодився Смирнов. – Тільки, знаєш, я хочу трохи подрімати. Ти йди купайся, а я на сонечку полежу…

Пономарьов пішов. Смирнов чув, як він зітхав і плескався за вербами, а потім затих. І Смирнов задрімав. Він прокинувся від дотику до плеча, розплющив очі і побачив над собою Пономарьова. Той сидів навпочіпки і зосереджено дивився в обличчя полковникові.

– Ну що? – спитав Смирнов, підводячись і позіхаючи. – Накупався? Дивись-но, ти весь синій і в мурашках. Розітрись рушником, простудишся!

– Слухай, Гарасиме Миколайовичу, – невже ти погано про мене думаєш? – убито спитав Пономарьов.

– Звичайно, ні! – відповів Смирнов. – Ти неохайно мислиш, ось у чому справа. Дай мені папіросу, мої скінчились… От поїдеш ти на з'їзд, побачишся там із своїм англійцем, невже не розберешся в людині?

– А якщо важко буде розібратись?

– Ну, так у нас у народі є правило – у важких випадках радитись. Це вже природно. Але сьогодні тобі ще не важко, а ти просиш поради. От я й кажу, неохайно мислиш.

– Неохайно – значить, часто неправильно!..

– Можливо! Час їхати, Олександре Петровичу. Я ще своїх як слід не бачив, тиждень був важкий, і сьогодні зранку до тебе поїхав. Час. Збирай своє господарство.

Смирнов обтрусився і почав натягувати піджак.

Коли Пономарьов поставив чемодан у машину, Смирнов затримав його за рукав біля відкритої дверки і сказав:

– Відправ шофера одного, а ми пішки дійдемо. Тут же недалеко, кілометрів зо три. Я хочу пройтись.

Пономарьов почав було підговорювати, посилаючись на спеку і втому, але полковник м'яко настоював на своєму.

– За азимутом підемо! – вирішив він і попрямував межею через овес до переліску.

Пономарьов поплівся за ним, бурчачи і скаржачись.

– Заблудимось! – бурмотів він. – Проблудпмо бог знає скільки! Тут ліс серйозний!

– Нічого, якось вийдемо! – посміхався Смирнов. Вони увійшли у перелісок, потім у ліс, і Смирнов знову збочив від стежки і повів Олександра Петровича навпростець по кущах.

– Слухай, та це ж, їй-богу, неподобство! – обурився Пономарьов, але полковник обернувся і знаком зупинив його.

– Давай трохи помовчимо! – попросив він. – І намагайся йти тихіше.

Спочатку Пономарьов злився, але потім, придивившись до полковника, розважився і забув про досаду. Смирнов брів через кущі і ярки легко і нечутно. Іноді він зупинявся, жмурячись дивився на верхівки дерев, приглядався до стовбурів і, визначивши напрям, рухався далі. Жодна гілка не хруснула під його ногою, і, – вступивши в чагарник, він спритно прихвачував і розсував гілки, пропускаючи Пономарьова.

Якось він зупинився, прислухався, помовчав, сплюнув з досадою, закурив і сказав:

– З тобою, звичайно, нічого не вийде. Ломишся, як ведмідь! Треба було йти самому! – і підвищивши голос, сказав: – Товариші, виходьте з «секрету»! Свої!

Але навкруги дихав і шелестів ліс. Було тихо і безлюдно.

На мить Пономарьову здалось, що полковник розігрує його. Але Смирнов дістав з кишені порожній портсигар і монетою простукав об кришку складний ритм, який не відразу можна уловити вухом. І в той же час кущі розсунулись, і назустріч підвівся збентежений, усміхнений чоловік.

– Ну, як справи? – спитав полковник, здоровкаючись.

– Нормально, товаришу…

– Полковник… – підказав Смирнов.

– Товаришу полковник… Дозвольте доповісти! Старшина особливого батальйону охорони Чекін виконує завдання. Подій і фактів за час чергування не виявлено. Дозвольте опитати, товаришу полковник!

– Питайте…

– Товаришу полковник, ви мене виявили чи випадково наткнулись?

– Я вас шукав і знайшов, – сказав Смирнов, піднімаючи суху колючу гілочку малини і показуючи її старшині. – Ось бачите: поруч кущі, обсипані малиною, а на тих гілках, за якими ви маскувались, пусто. Поєднуєте приємне з корисним?

– Вибачте, товаришу полковник, винен, не подумав! – з прикрістю признався Чекін. – Согрішив з малиною!

– Але, між іншим, я на те й полковник, щоб старшину виявити! – посміхнувся Смирнов. – На майбутнє врахуйте. До побачення! Тепер можна йти по стежці! – додав він, звертаючись до Пономарьова.

– Це ж хто? – здивовано спитав Пономарьов, оглядаючись на те місце, де тільки що стояла людина, а тепер повільно розпрямлялись вузькі прозорі травинки. – І куди він подівся?

– Ну, тепер ми його так просто не знайдемо! – посміхнувся Смирнов. – Тепер він врахує! А це, Олександре Петровичу, один з тих людей, життя яких зараз полягає тільки в одному прагненні – зберегти від ворога тебе і твою лабораторію… Не турбуйся, де треба – самі бережемо.

Смирнов допитував Горелла.

– Значить, уже тоді, в сорок третьому році, в Сосновську ви виконували наказ вашої розвідки, намагаючись знайти, і знищити професора Гордіна з його групою?

– Так, я вже пояснював вам… – злобливо погоджувався Горелл. – В той час три країни серйозно займались розв'язанням проблеми атомної енергії: Америка, Німеччина і Росія. На сорок третій рік всі показились на цьому пункті, і почались скачки з перешкодами. Ставка була надто великою – перемога у війні! Тому наше розвідувальне бюро покинуло всі справи і займалось тільки цим питанням. Велика група атомних розвідників працювала в Німеччині. Мене послали в Росію. Моє становище ускладнилось тим, що я працював на території Росії, захопленій німцями…

– Ускладнилось? Нагадую, ви вчора вирішили говорити тільки правду. Ми з вами погодились, що брехня безглузда!

– Ну, звичайно, гестапо допомагало мені! – вихопилось у Горелла. – Авжеж. Яка рація приховувати?

– За що ж гестапо було таким великодушним до вас?

– Цього я не знаю. Домовлялось начальство, я тільки працював. Ну, звичайно, не даром. Я не знаю, чим ми платили урядові Гітлера – людьми чи…

– Чи чим?

– Ну ви ж доросла людина! У німецькій промисловості були наші капітали… І навпаки! Я не знаю, як вони там торгувались, мені цієї сторони справи не відкривали.

– Подумайте, пригадайте! До цієї сторони справи нам ще доведеться повернутись. Що вам вдалося відкрити в Росії?..

– Мало. Гордін із своєю групою пішов у партизани. Я робив спроби захопити його за допомогою німців, але це не вдалось. Лабораторію вони висадили в повітря, відступаючи.

– Про це ви розповідали докладно і відносно правдиво. Отже, ви стверджуєте, що в сорок п'ятому році в Мюнстенберзі шукали архів доктора Фігнера?

– Так… Його син льотчик Густав Фігнер розповів, що старий, спускаючись у сховище, носив з собою в чемодані всі матеріали по темі. Там його завалило під час бомбування. Я вже почав розкопки під виглядом далекого родича, який нібито хотів достойно поховати останки ученого і його дружини. І якраз в цей час мене впізнала одна росіянка…

– Марія Миколаївна Дорохова, яку ви скалічили.

– Хіба? Я повинен був її вбити. А що б ви зробили на моєму місці?

– Не будемо відхилятись від справи, – сказав Смирнов, перемагаючи напад нудоти. – Процес і страта, організовані нашими союзниками, були, звичайно, інсценовані?

– Ні, повісити-то вони когось замість мене повісили, – пояснив Горелл. – Я подробицями не цікавився. Цю справу організував мій ангел-охоронець майор Даунс.

– Що було потім? Ви все ще багато дечого приховуєте і видумуєте! Обміну не буде. Перестаньте тішитись ілюзіями!

Та ні. Ілюзій у мене нема, – сухо схлипнув Горелл. – Які там ілюзії. Я все сказав, що було потім.

Розкажіть те, що ви приховали про диверсію в Інституті врожайності в 1946 році…

– Я все сказав! – з тривогою заперечив Горелл.

– Далеко не все! – зупинив його Смирнов. – Наприклад, мені не ясний один пункт. Як ви пробрались у сховище зразків зерна?

– Я вже пояснював, – сказав Горелл, з усіх сил намагаючись стримати озноб. – Я пояснював. Мені вдалося домовитись з охоронницею зразків Акімовою. Вона давно хотіла поїхати за кордон до родичів. Я дав їй велику суму у нашій валюті і допоміг перебратись через кордон. По-моєму, якщо пам'ять мені не зраджує, вона з Польщі виїхала в Мексіку, до сестри… Природно, – продовжував пояснювати Горелл, справившись нарешті з хвилюванням, – вона виконала мою вимогу. Вона ввела мене у сховище і показала найцінніші зразки. – В інститут ви приходили з відношенням від станції юннатів? Чому ви вибрали дитячу установу?

– Ну, це природно! – з роздратуванням відповів Горелл. – У вас дуже дбають про дітей. І до людей, які приходять від дитячих установ, більше уваги і довір'я.

– Тому ви й зустрілись з Робертсом у дитячій лікарні! Значить, Акімова в Мексіці?

– Не знаю, може в Парижі. Це її справа. Дозвольте зробити заяву. Я втомився.

– Я вас довго не затримаю. – Смирнов присунув до себе пухлу справу з багатьма паперовими смужками, закладеними. між сторінками. – Значить, Акімова або в Мексіці, або в Парижі. Так, це схоже на правду, – сказав він, розкриваючи одну з закладок. – У її кімнаті було знайдено записку, написану олівцем і не закінчену. Очевидно, чорновик листа, написаного і відправленого пізніше. У цій записці, адресованій чоловікові, з яким вона незадовго перед тим розійшлась, Акімова пише таке:

«Льоню, скоро мене тут не буде. В останні дні, що зв'язують мене з Росією, всі хороші і теплі думки з тобою. Я все простила, я виїжджаю без лихих почуттів. Будь щасливий і іноді…»

На цьому записка переривається… Чому вас так цікавив сорт пшениці «Перемога буде за нами»?

– Дивне питання, – посміхнувся Горелл. – Це чудовий сорт, який не боїться засухи.

– І ви знищили весь запас інституту! Запас, підготовлений до розсилання по колгоспах засушливих районів!

– Так мені було наказано! – злобно огризнувся Горелл. – Сорок шостий рік був засушливим. Коли б засуха повторилась у сорок сьомому, Росія опинилась би у скрутному становищі… Мене зобов'язали в першу чергу вивести з ладу сорти, які не бояться засухи. Я це зробив. Потім підпалив архів і бібліотеку. Приміщення незручне – окремі будиночки, розрізнені, розташовані далеко один від одного. Я до цього часу не розумію, як мені вдалось виконати операцію. І вибиратись було важко!

– А що ви зробили з тілом Акімової?

Горелл опустив голову на руки і мовчав.

– От бачите, ви вже взагалі нездатні говорити правду! – сказав Смирнов. – Я попереджав, що спроба скористатись щирим признанням як обставиною, що пом'якшує присуд, для вас нездійсненна!

– Ні, я можу, я можу, я обіцяю! – викрикнув Горелл. – Я вже відповідаю на всі ваші запитання. Як ви дізнались, що я вбив Акімову?

– Просто, – відповів Смирнов. – Я не повірив, що вона здатна зрадити. Зоя Акімова сирота, вона виросла в дитячому будинку. Батьківщина допомогла їй вирости. Дівчина-безпритульниця стала науковим працівником. А втім, до вашої свідомості все це не може дійти. Ви вбили Акімову і викрали ключі від сховища!

– Ні. Я, звичайно, спочатку викрав ключі, а потім уже… – апатично сказав Горелл. – При ній могло не бути ключів… Потім я затримався в інституті після роботи. Там майже не було охорони. У всякому разі, такої, яка могла б перешкодити мені. Важко було тільки переходити від будинку до будинку непоміченим. І надто швидко помітили пожежу в бібліотеці. Я не встиг утекти, мені довелось разом з усіма до світанку гасити пожежу і розбирати уламки стін в архіві.

– Де було тіло Акімової?

– У мене в машині. Я це зробив у машині. Я запропонував підвезти її додому з інституту.

– А навіщо вам треба було її вбивати?

– У неї були недобрі очі, коли вона дивилась на мене. Я не сумнівався в тому, що, як тільки виявиться диверсія, вона назве мене як… автора, – все так же апатично продовжував Горелл. – Вона була трудною і неприємною людиною. Тільки мої ідеальні документи допомогли налагодити хоч який-небудь контакт…

– Як було підкинуто «листа до чоловіка»? І яким чином ви дізнались про особисту трагедію Акімової?

– Машиністка інституту виявилась привітнішою… А листа я підкинув сам. Я спробував увечері зайти до Акімової.

– Як вона вас прийняла?

– Погано. Я попросив води, вона вийшла в кухню, в цей час я кинув за ліжко листа. Вона дала мені води, як негрові, на порозі кімнати.

– Як же вам удалось умовити її сісти в машину?

– Чудом. Вона поспішала відвезти на вокзал посилку з зерном. Хтось кудись виїжджав. Заявляю вам, я втомився.

Смирнов поглянув на годинник і натиснув кнопку дзвінка.

– Звичайно, коли б не допомога ще однієї людини… – обережно почав Горелл. – Я б не справився з операцією. Ваша людина! – повільно сказав Горелл. Зіниці його звузились і втратили блиск, губи запеклися. – Один відповідальний працівник! – продовжував Горелл. – Заступник директора інституту врожайності, якийсь Ковальов…

– Брешете ви! – роблячи над собою величезне зусилля, стримався і спокійно сказав Смирнов. – Адже я перевірю, і знову виявиться, що ви звели наклеп!

– Я помилився! – злякано пробурмотів Горелл, відводячи очі під погляду Смирнова. – Мені здалось. Я втомився, і в мене наморочиться голова… Ні, ні, він мені не допомагав… Він навіть не помітив мене в інституті.

– Виведіть арештованого! – з полегшенням сказав Смирнов, коли на порозі з'явився черговий.

Через кілька хвилин увійшов Миша з поштою.

– Товаришу Соловйов! – сказав полковник, витираючи обличчя і шию носовою хусточкою. – Коли Наташа закінчить розшифровувати останні сторінки допиту Горелла, перегляньте їх і випишіть дані, що стосуються Акімової Зої Іванівни. А потім напишіть листа у партійну організацію Інституту врожайності, в якому скажіть… В якому напишіть те, що треба написати в тому випадку, коли про хорошу, чесну людину довго живе несправедлива, недобра слава. Ви мене зрозуміли?

– Так! – охоче і квапливо кивнув Миша. – Цілком зрозумів, Гарасиме Миколайовичу…

Смирнов подивився на Мишу і ледве помітно всміхнувся. Миша помітив його усмішку і густо почервонів від образи. Смирнов перехопив його невпевнений, ображений погляд і тепер усміхнувся широко, з задоволенням.

– Ви мене не зрозуміли, молодший лейтенанте! – сказав він. – Це добре, що ви радієте можливості реабілітувати людину. Це дуже важливо для нашої роботи – уміти радуватись людській чистоті і чесності. А ось поспішну образливість треба в собі ламати. Вона поганий порадник! Виконуйте…

Миша зітхнув, зробив чіткий поворот кругом і стройовим кроком попрямував до дверей, але на порозі затримався, обернувся і широко посміхнувся у відповідь полковникові.

Стихли його кроки в коридорі, і Смирнов заходився приводити в порядок записи, зроблені за день.

Так, слідство закінчувалось. Власне, це, звичайно, формальне визначення. Горелл сказав майже все. Матеріал згрупований, перевірений по всіх пунктах обвинувачення. Незабаром злочинець стане перед закритим судом. Закритим, тому що кожний пункт обвинувачення потягне за собою дальшу копітку, складну роботу. Адже багато хто з тих, про чию злочинницьку діяльність розповідав Горелл, ще на волі, на нашій землі і за межами країни. Справа не тільки в тому, щоб викрити й ізолювати злочинців. Найважливіше для спокою і безпеки народу – виявити і вилучити злоякісні парості опуху. Попереду ще багато роботи… А позаду – не тільки самі збитки.

Ось про це думав полковник Смирнов. Ні, не тільки самі збитки і прикрості позаду!

Недовго лишилось прожити старому Воскобойникову. Але ті небагато років, які доведеться йому прожити, він проживе чесною людиною. Смирнов у цьому не сумнівався.

Важке випробування випало на долю Кіри Прейс. Дівчина прозріла від душевної сліпоти, зрозуміла, що кожний з нас відповідає за своє життя і вчинки близьких. А головне, вона зрозуміла, що скільки б не ухилялась людина від виправлення своїх провин і помилок, вони заявлять про себе, і чим далі ухилятись, тим сильніше заявлять!

«Нічого! – думає Смирнов, згадуючи відкритий, палкий погляд Кіри. – Така виправиться. Основа добра! І урок дістала хороший!»

Смирнов пригадує, з яким болісним соромом розповідав шофер про те, як спокусили його «ліві легкі дві сотні». Смирнов дозволив Берестову сказати юнакові, для кого він порушив правила. Нічого, нехай помучиться! Йому ще доведеться свідчити на суді. Нелегко буде вийти і признатись у тому, що чужак купив тебе за дві сотні. Багато передумав і передумає хлопець. І ніколи більше не спокуситься легкими карбованцями!

А як гірко, надривно плакала в кабінеті Смирнова дівчина Віра, яка дала притулок Гореллу у своїй хаті на одну ніч!

– Як я тепер житиму? – все допитувалась вона у Смирнова. – Всі знають, що я пропаща! А я не хотіла, – повторювала вона, – слово честі, я не хотіла, товаришу начальник, щоб у мене так життя склалось! Один раз не повезло, і чим далі, тим гірше…

– Тому що ти поступаєшся перед невдачами! – сказав Смирнов дівчині. – Ти знаєш, що таке невдаха?

– Що? – пожадливо відгукнулась Віра, підводячи до Смирнова обличчя, мокре від сліз. – Що, товаришу начальник?

– Невдаха – це людина з однією неприємністю, але затяжною. Так, так, це вже у мене перевірено! – кивнув Вірі полковник. – Ось ти цю неприємність повинна перемогти, зламати, і тоді побачиш, як славно піде життя!

– Виїхати б мені! – мляво сказала Віра. – Куди-небудь далі, де не знають…

– А що ж, це діло! – погодився полковник. – Їдь, станеш чесно працювати – з усіх кінців друзі будуть! Це вже завжди так у колективі. Не скривдять.

– А ви допоможіть мені хороше місце знайти, куди їхати, – нерішуче попросила Віра.

– Допоможу! – охоче погодився Смирнов. – Я тобі після суду напишу листівку і в ній скажу, куди звернутись. А ти поки що спеціальність набувай. На перший час хоч би якусь просту, – недобре з пустими руками у колектив їхати. А там коріння пустиш – учитись почнеш…

Що ж, дуже можливо, повернеться доля Віри на повий, хороший лад. Поки що дівчина дотримується своїх слів, вступила на курси штукатурів… Далі видно буде.

Полковник зім'яв і спалив аркуші з замітками у попільниці.

Тепер протягом кількох днів буде перерва у слідстві. За цей час можна буде опрацювати протоколи, подумати над ними, віддихатись. Смирнов у думці згадав кількість відкладених у зв'язку з слідством справ і зрозумів, що віддихатись не вдасться.

У всякому разі хоч би два дні! Тільки на два дні послабити напруження. Це потрібно, тому що під вечір починає боліти ліва скроня і потилиця. Треба провести хоч один вечір із синами і дружиною. Смирнов встав із-за столу і підійшов до вікна.

Насувається осінь. Це помітно по рівному холодку і спокою в тінях і фарбах. І ще з того, що на даху сусіднього будинку сонно бродить покрівельник у синій майці, у чорних футбольних трусах і у валянках. А голова, що стирчить у слуховому вікні, явно належить кербудові. Осінь – значить скоро відпустка!

Смирнов згадав сірі бетонні доріжки аеропорту, стовпи прожекторів, що погойдуються, і той особливий неспокій, з яким на довгий строк відриваєшся від роботи і близьких.

А потім літак відірветься від землі, з-під крила вбік шарахнуться дерева й будинки, і години з півтори всі в літаку мовчатимуть і дріматимуть.

А потім – повеселішають, закурять і сусід тикатиме тебе в плече жорстким пальцем і киватиме вниз, у віконце, щось завзято тобі втовкмачуючи. З досвіду багатьох польотів і великого життя Смирнов знає, що там, внизу, завод або будова, на яких працював сусід, або висотка, яку не віддав він з товаришами у трудному сорок першому.

А потім хмари стануть важчими, земля рудішою і сухішою, зелень яскравішою, небо світлішим; і в ту мить, коли ти найменше цього чекаєш, з-під крила попливе назустріч літакові плоска блідоголуба пляма. І всі в кабіні підведуться і будуть дивитись, як росте голуба смужка, набрякаючи світлом і глибиною. А сусід ткне тебе жорстким пальцем у плече і щось почне говорити запально, наполегливо, і, не вслухаючись, ти ствердно кивнеш.

Тільки тобі довелось захищати наші береги не тут, а на півночі. І ти гостро, як в останню мить сну, згадаєш зелені береги, сірувату смужку затоки під Виборгом і стовп хвиль, що виріс зовсім близько. Вибухнув на міні передній катер.

І це було…

Але вона кращає і міцніє, наша рідна земля, тому не жаль молодості, хоч вона і була трудніша, ніж у тих, кому сьогодні сповняється двадцять. Тому особливо сильна близькість тих, кому вдвоє більше. «Надто багато висоток і берегів ми відстояли разом…»

Так думав Смирнов, вдивляючись у спокійні, чисті лінії рідного міста. «Так, скоро у відпустку! Час…»

– Товаришу полковник, дозвольте звернутись!

Смирнов здригнувся і обернувся.

– Товаришу полковник, дозвольте передати розшифроване повідомлення з України, – сказав капітан Берестов і подав полковникові кілька аркушів паперу.

– Покладіть на стіл, – сказав Смирнов, насилу відриваючись од своїх думок.