Текст книги "Кінець Великого Юліуса"

Автор книги: Татьяна Сытина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 13 страниц)

Коли Берестов пішов, Смирнов закурив, сів до столу і почав уважно читати повідомлення з України.

«… На березі знайдено парашут,

– читав Смирнов. —

На стропах виявлено сліди крові, очевидно диверсант, приземлюючись, поранив руки об скелі. Старанне обслідування місцевості дало можливість виявити у найближчих заростях «держи дерева» сліди крові і нитки. Очевидно, диверсант блудив у чагарнику, в темряві тікаючи з берега. Експертиза показала ідентичність крові на каменях, на гілках чагарника і на стропах. Експертиза показала також, що такі шерстяні нитки, які були зірвані колючками чагарника, застосовуються у нашому виробництві для виготовлення матеріалу, з якого шиють кітелі офіцерському складові Радянської Армії. Вдалося встановити, що тієї доби на залізничній станції майор або підполковник купив квиток на Москву. Точно сказати, майор чи підполковник, касирка не могла, так само як і не визначила роду військ. Касирка заявляє, що звернула на нього увагу тільки тому, що на правій руці у нього був свіжий бинт із слідами крові. В цей же час зроблено заяву колгоспником виноградарського і баштанного колгоспу Микитою Івановичем Клетіним. Товариш Клетін показує, що близько семи годин ранку його зупинив майор авіації і спитав, чи не підвезе він його на машині до станції. Клетін відмовився підвезти, тому що поспішав на виклик агронома, і ще тому, що майор, як він заявляє, йому «не сподобався». За повідомленням Клетіна, у майора забинтована права рука в області долоні і кисті. Майор запропонував Клетіну за доставку на станцію сто карбованців, після чого Клетін вирішив, що про нього треба повідомити.

Агроном затримав товариша Клетіна тому, що треба було зробити термінові аналізи зразків виноградних лоз, і Клетін звільнився тільки під вечір, після чого і зробив заяву. Спостереження за поїздом, на який «офіцер», згідно з заявою касирки, купив квиток не дало результатів. Сліди дальшого просування «офіцера» не виявлені».

– Поспішає! – пробурмотів Смирнов, ще раз переглядаючи повідомлення. – Чому він так поспішає?

«А якщо вся ця історія з «офіцером» – помилка? Збіг даних? – спитав себе Смирнов, відкладаючи аркуші з повідомленням. – Парашут у каменях із слідами крові на стропах… Малувато! Чому вони не дали характеристики Клетіна? Йому не сподобався майор. Антипатії людей різні. Чому він не сподобався Клетіну? Хто такий Клетін? Через кілька годин цей поїзд прийде в Москву. Звичайно, «офіцера» на ньому немає. Він уже кілька разів змінив маршрут. Не абсолютний же ідіот? Як він міг демонструвати касирці поранену руку? Свідомо! Значить… Значить, йому бажано, щоб ми повірили в те, що він направився до Москви… Це вже цікавіше. Куди ж він тоді направився?»

Смирнов подзвонив. Увійшов капітан Берестов.

– Олександре Даниловичу, наскільки я пам'ятаю, тижнів три-чотири тому до нас надійшла заява одного техніка на прізвище Певзнер. Принесіть!

У своїй заяві Леонід Певзнер повідомляв, що він працює на цілком секретній дільниці, що створює безпеку побережжя. Зовсім недавно їхня дільниця прийняла на озброєння нову апаратуру, що дає можливість швидко й точно визначити літак у повітрі на будь-якій висоті. Товариш Певзнера, також технік, Билинкін, випиваючи у компанії малознайомих людей, бовкнув за столом про нову апаратуру. «Я прошу врахувати, – пише Певзнер, – що Билинкін бовкнув із самим хорошим наміром, він хвастався нашою військовою могутністю. Я його знаю кілька років близько, ручусь за нього як комсомолець і громадянин у тому розумінні, що він не ворог. Але у нього, як кажуть у гуртожитку, пустотливий характер, він спочатку ляпне, а потім уже подумає. За всім своїм складом він не може тепер перебувати на секретній роботі, тому що від таких людей буває велика шкода Батьківщині.

Змовчати про те, що сталося, не вважаю можливим, так само як і не вважаю необхідним приховувати свою заяву від Билинкіна…»

– Мова йде про нові потужні радіолокатори, – пробурмотів Смирнов. – Ану, подивимось по карті співвідношення викидання «офіцера» і місцезнаходження бази радіолокаторів.

Перевіривши співвідношення по карті, Смирнов хвилин на двадцять замовк.

Він сидів, курив і машинально прислухався до буденних, зрозумілих шумів вулиці, що доносились з вікна. Потім набрав номер.

– Товаришу генерал! – сказав Смирнов. – Дозвольте зайти зараз до вас. Є термінове питання…

Повісивши трубку, Смирнов докурив папіросу і натиснув кнопку дзвінка…

– Олександре Даниловичу, – сказав він, коли увійшов капітан Берестов. – Треба замовити два квитки на літак, південний напрям. Сьогодні вночі я відправляюсь у відрядження. Треба допомогти українським товаришам. Виходить досить вдало – у справі Горелла зараз потрібна перерва на кілька днів, поки звіряємо старі показання і визначається доробка останніх закритих питань. Ви продовжуєте оформляти справи. Викличте мені молодшого лейтенанта Соловйова.

Коли Берестов повернувся у відділ, Миша сидів, схилившись над. столом, і робив виписки з протоколу, необхідні для складання листа, реабілітуючого Акімову.

– Щось, як я подивлюсь, ти в нас звикати почав до канцелярщини, – сказав Берестов, зупиняючись біля столу Миші. – З натхненням строчиш!

– Канцелярщина різна буває! – поважно відповів Миша, дописуючи рядок. – Буває така, що…

– Спасибі за роз'яснення! – подякував Берестов. – Полковник кличе!

– Мене?

– Атож. Так і сказав, покличте мені молодшого лейтенанта Соловйова. Треба, каже, порадитись з ним у важливій справі. Без нього не можу вирішити! – І вже серйозно додав: – Іди скоріше!

– Єсть з'явитись до полковника! – поспішно сказав Миша, замкнув документи у сейф і метнувся до Смирнова.

Він повернувся через п'ять хвилин. Берестов подивився на нього і посміхнувся. Стільки явних зусиль потрібно було Миші, щоб пережити радісну звістку так, як це належить справжньому врівноваженому, досвідченому розвідникові.

– Яке тобі місце в літаку брати? – усміхаючись спитав Берестов, з задоволенням поглядаючи на Мишу. – Як ти любиш літати – біля вікна чи на другому сидінні?

– Біля вікна! – поспішно сказав Миша. – Якщо можна, звичайно, – додав він, потім подивився на годинник, подумав і розгублено сказав: – А додому я й не встигну з'їздити! Мені ще цілу гору довідок треба підготувати для полковника! Ще в архів треба!.. Як же бути, товаришу капітан?

– А ти без речей! – порадив Берестов. – По-солдатському! Рушник та мило завжди в дорозі знайдеш.

– Бере мене з собою на операцію! – вихопилось все-таки у Миші. – Мабуть, трудна справа, якщо сам…

– З полковником завжди буває трудно, – вже серйозно сказав Берестов. – Але ж хтось повинен виконувати важку роботу! – потім почекав і додав: – Ну що ж! Щасливої дороги. Бажаю тобі удачі, Малий.

І стільки теплоти було в голосі Берестова, що Миша здивовано і вдячно подивився на капітана і навіть забув образитись на прізвисько Малий, яке він тепер усе рідше і рідше чув від товаришів.