Текст книги "Кінець Великого Юліуса"

Автор книги: Татьяна Сытина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 13 страниц)

– Не вважали себе зобов'язаною думати! – виправив Смирнов. – Уміння для цього багато не потрібно. Так я вас слухаю! Звуть мене Гарасим Миколайович!

– А мене – Кіра… – сказала дівчина, закусила губу, і в її очах, тільки-но ясних і спокійних, з глибини погляду піднялось щось таке, що насторожило Смирнова. Так дивляться люди, які вже призвичаїлись до постійного і сильного фізичного болю.

– Гарасиме Миколайовичу, ви вірите, що можна розлюбити близьку людину за те, що вона зробила поганий вчинок? Я не вірю. Якщо люди так говорять про себе, вони брешуть іншим. Якщо людина так думає, вона бреше собі.

Я прийшла тому, що люблю свою матір. Може, їй ще можна допомогти. Вона ж злочинів не вчиняла. Просто – безвольна, нещасна людина, яка не зуміла побудувати своє життя.

У моєї мами є один «пунктик». Перший її чоловік, якийсь Кирило Мещерський, був під час непу дуже багатим. Я так і не зрозуміла, чим він займався, – інколи мати каже, що він адвокатував, інколи називає його інженером. Але вона глибоко переконана, що жила по-справжньому тільки в той період, як була його дружиною. «А після нього, – каже вона, – я не жила, а існувала…» Навіть мене на честь нього назвала Кірою. Безглузде, лялькове ім'я, терпіти його не можу.

Все лихо в тому, що моя мама була дуже вродливою. Такою гарною, що дивишся на її давні фотографії і не віриш, що це зображення звичайної жінки. Схоже на картину. А більше, Гарасиме Миколайовичу, у неї за душею нічого не було й немає: людина вона дріб'язкова, сварлива, несправедлива. Можливо, негарно так говорити про матір, але що правда – то правда!

У мами було багато чоловіків. Мін батько найпорядніший. Він командував артилерійським полком і загинув під час війни під Варшавою. Вони розлучились через маму, звичайно, коли мені сповнилось три роки. Кожного разу, коли батько приїжджав у Москву, він заходив до нас, кілька годин мовчав, потім прощався з мамою, і я йшла його проводжати. Ви знаєте, він завжди показував мені в Москві щось цікаве. Одного разу повів до свого друга в Ленінську бібліотеку, у відділ рукописів. Батько поїхав, а я й до цього часу ходжу до його друга, тільки вже додому. Він найстаріший реставратор рукописів. От я до нього прийду, він мене посадить у куточку, дасть лупу, якусь незвичайну книжку, і я годинами розглядаю нарисовані букви, заставки, ілюстрації, зроблені багато років тому людськими руками, а він мені розповідає про цих людей так, наче жив з ними. А ще одного разу батько повів мене до викладачки консерваторії, я також і в неї буваю до цього часу, хоч у мене й немає здібностей до музики. Просто приходжу і слухаю, як вона грає. У неї в квартирі багато квітів, мало меблів і завжди є люди. У мене там на підвіконні є моє місце, і вона нічого туди не ставить, а я приходжу, забираюсь в амбразуру з ногами, слухаю, дивлюсь на Москву, і так не хочеться потім іти додому!.. Їздили ми з батьком на завод «Машинобудівник» до майстра, у якого він колись працював слюсарем, і вони якось влітку взяли мене з собою в село, де я пробула до самої осені. Їздили ще до різних батькових товаришів по службі, і всюди з ним було цікаво і гарно. Перед тим як зі мною попрощатись, батько вів мене в магазин, щоб я вибрала собі подарунок. І з ним я завжди вибирала що-небудь дуже красиве. Я рада, що батько розвівся з мамою, друга його дружина хороша жінка, а мама б його засмикала. З нею ніхто не може ужитися, оце тільки я та останній чоловік, і то через те, що не живе з нею в одній квартирі.

І мені і маминим чоловікам життя зіпсував Кирило Мещерський. Як це робилось? А ось як.

Якщо мама одержувала гроші, то, перелічивши їх, вона завжди повторювала, що це нужденні копійки, а от гроші їй приносив тільки Кирило. Тисячі! Якщо вона купувала пальто, то обов'язково говорила при цьому, що Мещерський зірвав би з неї цю злиденну ганчірку. При Мещерському вона носила тільки дорогоцінні хутра, при Мещерському у неї була дача в Ялті, брильянтові сережки, машина – і так без кінця, з будь-якого приводу на докір нам, тобто мені і маминим чоловікам, згадувався Мещерський.

Як ми все це терпіли? Знаєте, не звертали уваги. Жартували, огризались. Ми вважали це за дивацтво у мами. Бувають же люди з примхами? І звичайно, всі ми були переконані, що мама більше видумує про Мещерського. Так, для куражу, щоб похвастатись.

По-моєму, він був страшенною поганню. Запевняв маму, що жити без неї не може, а в двадцять шостому році поїхав за кордон начебто в командировку і не повернувся. Огидний тип!

На жаль, він мамі писав час від часу. А вона носилась з кожним його листом по півроку – до нового! Іноді при нагоді він присилав лахміття, над яким мама також трохи не плакала від захоплення.

Як на лихо, з роками культ Мещерського у мами не згасав, а навпаки, розгорявся. Вона почала твердити, що вони скоро з'єднаються. Він здійснює якийсь складний план, в результаті якого вони будуть разом. Так він писав. Щоправда, про те, як це буде, – чи мама поїде до нього, чи він повернеться в Радянський Союз, – говорилось туманно. Але поєднаються вже на все життя. Від мами він просив одного – вірити йому і чекати!

Вона від таких листів втрачала розум! А тут іще раз на півтора-два роки з'являлись ід нього люди з привітами, листами і посилками. Все це були наші, за їхніми словами, радянські люди і з Мещерським зустрічались у відрядженні за кордоном.

Якби ви знали, Гарасиме Миколайовичу, які це огидні люди! Жартують, а очі холодні, недобрі, підлабузнюються до мами, а не поважають її, я ж це все бачу! Появляться, зайдуть кілька разів і зникнуть.

А мама наче сліпа! Вона нічого не бачить і не чує! Досить з'явитись на порозі якому-небудь пройдисвітові і сказати, що він од Мещерського, як мама тане і ладна на колінах стояти перед ним!

Та найважче навіть не це! Дома в нас стало страшно, начебто хтось смертельно хворий і всі чекають його смерті…

Я б давно пішла з дому, але мені шкода маму, Гарасиме Миколайовичу! Вона дуже змінилась, сіпається вся, не спить ночами, весь час приймає аспірин. Останнім часом ми живемо, як на залізничній станції. Мама перестала займатись господарством. Ми не ремонтуємо квартири, ми харчуємось всухом'ятку, ми живемо так, начебто все, що з нами відбувається, це начорно, а ось скоро почнеться зовсім інше, нове, справжнє життя. Яке? Чого мама жде? Я пробувала з нею поговорити, вона не слухає, вона кричить мені, що я обмежена, тупа істота і нездатна зрозуміти її. В той день, коли я одержала атестат зрілості, вона поїхала в Гагри і навіть не поздоровила мене! Кілька місяців вона не знала, що я вступила до медичного інституту, а коли дізналась, знизала плечима і сказала, що це схоже на мене – вибрати таку нецікаву професію…

Весь останній час вона була дуже похмура, майже не розмовляла зі мною, за кожну дрібницю сварилась. І ось звершилась «велика» подія! Минулого тижня прибув новий посланець від Мещерського. І мама ожила!

Він прийшов до нас і захворів чимсь схожим на малярію. Добу пролежав непритомний. Наступної ночі вони говорили до світанку. А після цього він пішов, і більше я його не бачила. Але мама стала іншою людиною. Вона енергійна, весела, вона весь час жартує і навіть голубить мене, чого не бувало багато років, Гарасиме Миколайовичу!

Я спробувала поговорити з нею серйозно. Просила, щоб вона сказала мені правду. Чого вона жде від Мещерського? Хто ці люди? Чому вони приходять у наш дім, як господарі, і поводяться з нами, як із слугами? Про що вона говорила вночі з цим останнім?

І ось що мені мама відповіла. «Кіро, – сказала вона. – Я зрозуміла, що тобі краще жити окремо. Ти не приймаєш до серця моїх інтересів, мені чужі твої. Ти доросла людина, а в природі є закон, згідно з яким молоді ідуть від батьків… Іди від мене на будь-яких умовах. Квартиру ми розділимо або я виплачу грошима… Я віддам тобі мій золотий годинник і котикову шубу». – «Мамо! – сказала я. – Про що ти говориш? За законом природи живуть звірі. Ми люди. Для нас обов'язкові закони суспільства. Як я можу тебе покинути? Ти нещасна, хвора людина! Я нікуди від тебе не піду!»

Тоді вона шпурнула на мене попільницю і заперлась у своїй кімнаті.

І ось я прийшла до вас за порадою. Що мені робити? Що з нами робиться? Інколи у мене з'являється догадка, від якої стає так моторошно, що стискається дихання! Допоможіть мені розібратись у нашому житті! Хто такий Мещерський? Чому він має владу над мамою? Про яке «нове» життя вона твердить? Допоможіть нам, Гарасиме Миколайовичу! Я знаю тільки одно: так жити, як ми живемо, не можна… Дайте мені, будь ласка, папіросу, я інколи курю, як ніхто не бачить, а вас мені не соромно… Дякую! Ні, сірник я сама запалю… Я люблю вогонь. Це все, Гарасиме Миколайовичу… Більше мені нічого розповісти!

Кірине обличчя щосекунди мінилось, як смуглорожева поверхня черепашки, по якій ковзають тіні.

– Значить, ви прийшли до нас, тому що вам важко живеться дома?

– Так, я хотіла…

– Ви хотіли, щоб я за вас зрозумів, що у вас дома добре, а що погано?

Кіра мовчала, з тривогою і здивуванням стежачи за полковником.

– Ви хотіли, – продовжував Смирнов приязно, – щоб ми навели порядок у вашому домі? Але ж ми, Кіро, організація, яка викриває злочинців! Ми не втручаємось в особисте життя людей, та й ніхто не має права цього робити, якщо немає до того серйозних даних.

– Я хотіла…

– Ви, Кіро, хотіли, щоб я сказав вам, добре чи погано робить ваша мати? А от ви самі як про це думаєте?

– Я не знаю, все це дуже складні питання… – квапливо сказала Кіра. Вона знову закусила губу, в її очах спалахнули вогники образи. – Я прийшла до вас з відкритою душею… – повільно сказала вона і кинула недокурену папіросу в попільницю. – Ви начебто осуджуєте мене!

– Кіро, скільки вам років?

– Двадцять два! З половиною. Ні, ви вже, будь ласка, не вичитуйте мені. Я не для цього прийшла! – твердо сказала вона, труснувши головою.

– Ну що ви, хіба я смію! – усміхнувся полковник. – Я просто хотів ось про що спитати. Доки вас треба виховувати? Ні, справді! Ну, припустімо, вашій мамі ніколи було. В школі виховували? В комсомолі теж? В інституті знову виховують? Чи не час уже почати проявляти свою самостійність?

– Людина проявляє себе в праці! Ось, коли я…

– У вчинках проявляє себе людина! Праця – також вчинок!

– Мені здаються підозрілими люди, що приходять від Мещерського! – твердо сказала Кіра.

– А чому ви терпіли їх до цього часу?

– Я живу у мами… – знехотя заперечила Кіра.

– Ось уже чотири з половиною роки ви повнолітня людина! В чому ж воно проявилось, ваше повноліття? Ви одна їздите в метро? Ходите в дощову погоду без калош. Ну, ось бачите, їй цілих двадцять два з половиною роки, а вона плаче!

– По-вашому, я і боягузка, і безвольна, і…

– Це не по-моєму. Це справді так. Ви ж і до нас прийшли не з власної ініціативи, правда? Збрехати ви, мені здається, не зможете.

– Правда… – схлипнула Кіра, витираючи очі рукавичкою. – Дайте мені ще одну папіросу!

– Обійдетесь і без папіроси! Хто вам порадив прийти до нас?

– Володя! Тобто Олешин. Один студент наш. Ні, ви справді вважаєте, що я ні на що не здатна?!

– Та ні, я вам такої дурниці не говорив. І Володя, мабуть, десь поблизу чекає?

– У скверику… А звідки ви знаєте? – сльози у Кіри враз висохли, і вона усміхнулась, з цікавістю дивлячись на Смирнова.

– Старий я, Кіро! Зараз вас проведуть до під'їзду. – Смирнов підписав Кірі перепустку і натиснув кнопку дзвінка. – Ну, бажаю щастя! – сказав він Кірі.

– А… – Кіра підвелась із стільця. – Ви мені нічого не скажете? Нічого не порадите?

Смирнов встав. Увійшов черговий.

– Іване Івановичу, проведіть громадянку Прейс! – наказав Смирнов черговому. Потім обернувся до Кіри і, співчутливо усміхаючись, сказав: – Самі, самі вирішуйте. Час! Голова на плечах є. Серце б'ється. Володя також близько, це для вас важливий фактор. Він вам, очевидно, правильно радить. А ви все-таки спробуйте своїм розумом жити! До побачення.

– А… можна мені коли-небудь ще раз до вас прийти? – спитала Кіра посмутнівши.

– Зайнятий я дуже, Кіро! – просто сказав Смирнов, зробивши крок до дверей. – Хіба якщо тільки щось надто вже важливе…

Черговий нетерпеливо кашлянув.

Кіра щось хотіла сказати, але передумала.

– Добре! Сама! – сказала вона і, зітхнувши і махнувши рукавичкою, вийшла в коридор.

– Іване Івановичу! – затримав Смирнов чергового. – Пришліть до мене зараз же Олександра Даниловича.

– До побачення, Гарасиме Миколайовичу! – неголосно сказала в коридорі Кіра, але Смирнов неуважно кивнув їй. Він уже не бачив її і не чув… Його на мить оглушив і засліпив раптовий здогад.

Коли Берестов квапливо увійшов до кабінету, Смирнов стояв біля вікна, спершись обома руками на підвіконня. Він обернувся назустріч прибулому, і Берестов побачив, що в Смирнова блищать очі, що він був одночасно роздратований чимсь і обрадуваний.

– Тільки що була в мене дочка Аделіни Прейс, – сказав він, повертаючись до столу. – Дівчина непогана, але ще дуже сира людина. Розповідала вона цікаві речі, капітане! Точка ж у Прейс давня. Так, так… Ми її не раз відчували в дії у ряді питань. Проґавили, Олександре Даниловичу! Але нічого, зате, по-моєму, у нас закриється ряд нерозв'язаних питань. Як поводиться Горелл? – несподівано і уривчасто спитав полковник.

– Спить. Їсть. Мовчить. Зовсім спокійний, навіть прикро, товаришу полковник! – відповів Берестов, з цікавістю спостерігаючи за обличчям Смирнова.

– Подзвоніть зараз же в прокуратуру і повідомте, що вони можуть сьогодні пред'явити Гореллу обвинувачення у вбивстві Окунева і в звірячому нападі на малюка Юру Столбцова і капітана Захарова. Далі. Подивіться, чи у вас в архіві немає відомостей про якогось Мещерського Кирила. Період непу і пізніше.

Коли Берестов вийшов, полковник зняв трубку, набрав номер телефону генерала і, з'єднавшись, сказав:

– Дозвольте зайти до вас, товаришу генерал! Виникло одно міркування виняткової ваги. Єсть! Через кілька хвилин буду у вас.

Прокурор пред'явив Гореллу обвинувачення у вбивстві.

За маленьким столиком, що був ніби продовженням письмового стола Смирнова, сиділа стенографістка, крутила в руках олівець і в думці прикидала, чи вдасться їй сьогодні скласти в інституті залік з німецької мови.

Та раптом вона відчула, що людей, які були в кабінеті, охопило напруження. Стенографістка підвела голову і подивилась на присутніх. Прокурор читав матеріал слідства. Смирнов сидів, низько схиливши голову до заміток, які він тільки що накидав на аркуші паперу.

Генерал в цивільному сидів тихий і непомітний на стільці біля книжкової шафи. Берестов уважно вивчав старовинний дубовий футляр годинника. Горелл сидів у кріслі, як завжди сонно опустивши плечі, і його напівзакриті, дрімаючі очі нічого не бачили. Він, як і раніше, мовчав.

– Професор токсиколог Федоровський Сергій Яковлевич, дослідивши препарати, взяті у покійного Окунева і тяжко пораненого капітана Захарова, встановив, що холодна зброя в обох випадках була покрита отрутою, що уражає нервові центри, в першу чергу серцево-судинну систему.

Стенографістка подивилась на обвинуваченого. Повіки його відкрились, погляд став осмисленим і тривожним.

Він ворухнув губами, зробив рух кадиком, ніби щось проковтнув. Оглянувся на Смирнова і знову перевів погляд на прокурора. Той дочитував останні абзаци обвинувачення. Стенографістка зненацька помітила, що на обличчі ув'язненого чітко виступили синюваті плями, а шкіра між ними була мертвого білого відтінку. Губи його потемніли, дихання стало переривчастим.

Стенографістка подивилась на Смирнова і ясно побачила, як у нього прискорено б'ється жилка на виску. Генерал прикрив обличчя долонею, як козирком. Стенографістка зустрілась поглядом з Берестовим, і той швидко відвів очі.

«Чого вони так хвилюються? – здивувалась вона. – Що діється?»

Прокурор замовк, дочитавши останній рядок, У стенографістки раптом застукало серце, таким гнітючим стало напруження. Вона знову подивилась на ув'язненого. Нижня губа в нього одвисла, відкривши жовті від нікотину зуби. Він підвівся і знову важко сів на стілець. Усі мовчали. Ніхто не рухався.

– Це помилка! – сказав ув'язнений і встав, не випрямляючись, тримаючись за ручки крісла. – Я нікого не вбив і не поранив. – Він схопився руками за горло. – Мене ніхто про це не попереджував! – майже викрикнув він. – Це підлість! За вашими законами, вбивство карається смертю! Я знаю закони! Я не погоджувався на смерть!

– Цікаво! – різко сказав генерал, не віднімаючи долоні від очей. – Джентльмен поганенько володіє мовою! Чуєте, товариші, який грубий акцент? Як же він розгулював у нас?

Ув'язнений не чув генерала. Ним оволоділа одна ідея – образи, жорстокої, зрадницької образи, заподіяної йому кимсь із-за рогу. Він метався і кричав, він ридав і рвав на собі одяг. Смирнов викликав лікаря, ув'язненому дали валер'янки з бромом.

Через кілька годин, коли ув'язнений опам'ятався, всі знову зібрались у кабінеті Смирнова.

– Значить, ви стверджуєте, що не винні у вбивстві? – спитав прокурор.

– Мені все одно ніхто не повірить! – апатично сказав ув'язнений. – Мене розстріляють, і цим справа скінчиться. Звичайно, я не вбивав! Я лише дубль Великого Юліуса!

Берестов не витримав і свиснув. Генерал опустив руку і, ледь усміхнувшись, кивнув Смирнову.

– Я – двійник! – повторив ув'язнений. – Вони зрадили мене, і я не збираюсь мовчати! Я тільки допомагаю Великому Юліусові: коли йому треба виграти час або втекти, він підставляє мене під удар, а сам продовжує виконувати завдання.

– Великий Юліус… – пробурмотів Смирнов. – Ну, цього ми знаємо! А ім'я Стефен Горелл вам відоме? – звернувся він до ув'язненого.

– Ні! – поспішно озвався той. – Але у Юліуса багато імен. Він бере нове ім'я майже для кожної справи. Постійний номер і кличка рано чи пізно розшифровуються. Для того щоб розшифрувати Юліуса, треба зіставити багато імен.

– У чому тепер полягало ваше завдання у нас? – спитав генерал.

– Сьогодні я вам все скажу!.. – квапливо відповів ув'язнений і, підвівшись, обернувся в бік генерала, інстинктивно відчуваючи, що з ним говорить найстарший званням і становищем з усіх присутніх у кімнаті. – Я тепер усе скажу! – з відтінком загрози повторив він. – Я прибув у Росію кілька днів тому в ящику для книжок у дипломатичному багажі. Шеф, пан Робертс, дав мені документи на ім'я Морозова і серед них військовий документ, ніби випадково забутий мною серед нових документів, на ім'я Клеб… Клебанова. Дуже трудне прізвище. У мене скінчились сигарети, дозвольте закурити вашу… Дякую. Ось так, тепер добре. Ви мені не повірите, але я щасливий, що нарешті можу віддячити цим мерзотникам сповна і розповісти вам все, все, все… З цими документами я повинен був прийти в квартиру на Великий Афанасіївський, пробути там кілька годин і вже звідти направитись до військового об'єкта і там необережно провести зйомку, щоб мене арештували. Робертс сам висадив мене з машини, катаючись з дружиною за містом, і я пішов виконувати завдання…

– Вам було наказано мовчати на допитах? – спитав Смирнов.

– Звичайно! – підхопив ув'язнений. – Мовчати і відтягувати час. Щоб ви думали, що він у вас в руках, і не заважали йому закінчити справу…

– А суть завдання Великого Юліуса вам відома?

– Що ви? Ні, ні!., – з непідробним переляком вихопилося в ув'язненого. – Що ви! Навіщо мені знати? Я зараз поясню, як я з ним працюю. Це дуже просто! Ось наприклад, недавно поблизу Парижа. Вілла одного ученого. Юліус – його гість. Учений працює в кабінеті. Юліус у саду перед вікнами кабінету, в шезлонгу читає. Я в кущах жду сигналу. Настає зручна хвилина, ми міняємось місцями. Я читаю перед вікнами ученого, Юліус фотографує в лабораторії. А вчений бачить: Юліус сидить на сонці і читає… Багато різних комбінацій бувало. Я все скажу. Адже це підлість наразити мене на таку небезпеку, як страта за вбивство. І це після того, як вони мучили мене стільки років…

Ув'язнений знову почав судорожно схлипувати. Смирнов подав йому води і виждав, поки той заспокоїться.

– Француз? – спитав генерал.

– Так, мосьє! Філіпп Дестен – це моє справжнє ім'я…

– Як ви потрапили до Юліуса? – обірвав генерал викрики ув'язненого.

– Нещастя завжди звалюється на голову несподівано! – здавлено сказав Дестен. – Я – парикмахер, мосьє. В сорок п'ятому році я був у матері в Бретані. Я подорожував на велосипеді – це дешево і приємно. По дорозі додому, в Париж, мене помітив Великий Юліус. Я ночував у пансіоні для туристів, у містечку Боширо. Вночі мене розбудило яскраве світло, я розплющив очі і побачив над собою поліцаїв. Вони наділи на мене наручники. Мене арештували за вбивство. Я трохи не збожеволів, коли на другий день мене підвели до трупа: я ніколи не бачив цієї людини! Через кілька днів Юліус увійшов у камеру і сказав, що схожість з ним може врятувати мене від смертної кари. Ось так я й поступив у його розпорядження. Двічі намагався втекти, і кожного разу Юліус люто бив мене за це. Я не зважився тікати втретє. Ну оце і все, що ж іще? Я не повернувся в Париж, до сім'ї. Дружині сказали, що я загинув під час автомобільної катастрофи на шосе. Я не знаю, що з сім'єю. Вони обіцяли не займати Катарини і маленької Катрін. Та хіба їм можна вірити? Це собаки!

– Ну, загалом на сьогодні все ясно! – сказав генерал Смирнову, підводячись. – Пан Дестен може зайнятись складанням свого докладного життєпису, а в нас з вами є терміновіші справи. Прошу зайти до мене, полковнику. І вас прошу, капітане! – додав генерал Берестову.

– Так де ж Горелл, шановні товариші? – спитав генерал Смирнова і Берестова, коли вони залишились на самоті в кабінеті генерала. – Ваш здогад, Гарасиме Миколайовичу, виявився правильним. На об'єкті тридцять чотири було взяти двійника. Але під того, що наш здогад підтвердився, нам стало не легше, а трудніше. Виходить, Горелл знову вислизнув із рук! Як же це трапилось, капітане Берестов?

– Голову мені треба відтяти, товаришу генерал! – з відчаєм сказав Берестов. – Я винен. Тільки зараз розумію, як винен! Це було так. Ми, значить, провели Горелла до Афанасіївського і почали вести спостереження. Далі. В той самий день, коли Дестен відправився на об'єкт тридцять четвертий, товариш із нашої групи, Рябушепко, доповідає по телефону: «Підшефний повернувся на точку». Я йому кажу: «Тобто як це «повернувся»? Він же не виходив!» Рябушенко відповідає: «Так, не виходив, товаришу капітан!» – «Чого ж ти, – кажу, – рапортуєш, що повернувся?» Рябушенко мовчить. Я прийшов на місце, ми з ним зустрілись. Ну, я…

– Насіли на Рябушенка? – спитав генерал.

– Було! Я йому тверджу: «Значить, ти пропустив, як він вийшов! І не тільки ти, а й інші пропустили!» Щоправда, там умови для спостереження дуже складні, і Горелл міг зірватись з першого-ліпшого місця. Викликаю інших. Ніхто не бачив, як Горелл виходив з квартири.

– Ну, ви, звичайно, розходились… – підказав генерал.

– Та ні, чого ж бушувать. Я все хотів з'ясувати, хто ж із моїх людей приховує свою помилку. Адже це остання справа, товаришу генерал-майор!

– Він не бушував, він їх умовив! – похмуро буркнув Смирнов.

– Точно так, товаришу полковник! – винувато погодився Берестов. – Тепер я розумію, що умовив їх визнати неіснуючу помилку. Ну, вони люди дисципліновані, справі добра бажають, от і повірили мені!

– Отже, коли Дестен вийшов з Афанасіївського, вся група пішла слідом за ним…

– Так! – похмуро кивнув Берестов. – А коли його на тридцять четвертому об'єкті з таким завзяттям схопили, наші пішли у відділ висловити своє незадоволення. А Горелл, значить, у цей час обіграв спостерігача, що лишився чергувати на Афанасіївському. З однією людиною він справився… І втік! Моя вина, товаришу генерал!

Генерал встав із крісла і деякий час мовчки ходив по кімнаті, намагаючись ступати так, щоб носки ботинок попадали в квадрати рисунка килима.

– А по-моєму, так! – роздратовано сказав він, спиняючись. – Боязнь помилок далеко небезпечніша за саму помилку! Чуєте, товариші? Боячись помилитись, людина перестає бути активною. Вона труситься за свій авторитет і кінець кінцем, намагаючись з усіх сил, за всяку ціну врятувати підмочену репутацію, втрачає найкращі свої якості. До речі, один з таких способів «рятуватись»– це негайне і безвідмовне визнання своєї вини. Мовляв, чим скоріше і повніше визнаю, чим сильніше себе розкритикую, тим менше будуть вимагати. А ось коли б Рябушенко обстоював своє, твердив, що, мовляв, «не виходив – та й годі», – ми б задумались і кінець кінцем зміркували б, у чому справа. Ні, таки справді! – гаряче продовжував він, знову заходившись крокувати по квадратиках килима. – Хіба ми не люди? Люди! З живою людиною все може трапитись! Та якщо існує серед нас цілковита правдивість, якщо люди віддані, помилка не страшна. Ось давайте обміркуємо, як тепер виходити з становища. Горелла треба знайти сьогодні ж, це – наказ! Чуєте, капітане Берестов? Бойовий наказ!

Миша Соловйов прийшов навідати Захарова. У маленькій палаті світло було біле і нерухоме. Захаров напівсидів у подушках, і Миша не відразу впізнав його – капітан весь ніби висох і почорнів. Миша поздоровкався і сів на стілець, підігнувши під сидіння ноги і підібравши поли твердого, з неприємним запахом халата.

– Ну, чого скис? – обережно розсунув губи в посмішку Захаров. – Думаєш, що я вже тепер назавжди зморщився? Ні, я таким буду років у шістдесят. Ось видужаю, знову помолодшаю… Як живеш, Мишко?

Миша через силу усміхнувся.

– Нічого, дуже добре, спасибі, товаришу капітан! – сказав він, одводячи очі від погляду Захарова. – Нормально!

– Навіщо говориш неправду? – Захаров помовчав, набираючись сили. – Знову за папірці полковник посадив?

– Авжеж! – сумовито кивнув Миша. – Я рапорт хочу подавати, щоб послали назад у частину.

– Чого це так? – втомлений і далекий погляд Захарова заглянув Миші в очі.

– Не виходить у мене, товаришу капітан! – покірно відповів Миша. – Соромно. Наче я найгірший за всіх. Навіть до справи тепер не підпускають. Так, у дрібницях, дещо допомагаю… А я… – Миша пригнічено замовк.

– А ти подвиг хочеш зробити? – тепло усміхнувся Захаров.

Миша мовчки зітхнув. Вуха його почервоніли.

– Подвиг, Малий, це не тільки вчинок. Подвиг – це ще й характер! – повільно, заощаджуючи силу і дихання, сказав Захаров. – Я інше зараз подумав, – продовжував він… – Може, в тебе немає покликання до нашої роботи? Адже ти знаєш, що одна справа – професія, а інша – покликання! Лікарем, наприклад, бути – потрібне покликання! Педагогом – також. Буває, що людина закінчить інститут з відзнакою, а працювати як слід у своїй галузі не може. І йому недобре, і людям з ним важко!

Захаров замовк. Повіки його впали, дихання стало ледь чутним. Минуло кілька хвилин, Миша вглядівся в його обличчя і зрозумів, що капітан спить. Та коли Миша скрипнув стільцем, підводячись, капітан розплющив очі.

– Ні, ні, я тут, – сказав він Миші. – Це зі мною тепер буває. Ні з того ні з сього начебто вимикач у мені хтось поверне… Коли поздоровію… Про що ми з тобою? Ні, я повинен сам згадати. Ага, про покликання. Я, бачиш, колись був учителем. Для мене кращої роботи нема. Але не в тому справа. Почалась війна, я пішов в ополчення. Звідти – в армію. Служив у піхоті, розвідником. За партійною мобілізацією послали мене працювати в органи. Відмовлятись я не міг, я ж комуніст, розумів: люди потрібні на важкій ділянці. І ось до цього часу. Але я, Мишко, завжди партійну роботу любив. Ще з комсомольських років звик усе з людьми, все цікавився, чого людині важко та як допомогти. І ось, коли я потрапив в органи, зрозумів – різниці нема. Тут, Малий, така ж сама партійна робота, тільки умови важчі. Завжди лише наступ! А ти ще молодий! Для тебе люди нецікаві, ти ще сам в собі не розібрався. Похизуватись хочеться, ти все ще про себе!..

– Не треба, товаришу капітан, вам важко говорити!

– Та ну, важко!.. – роздратовано зморщився Захаров. – Лікар говорить – видужаю!

Він знову заплющив очі і деякий час лежав мовчки. Миша сидів з ним, скорчившись на маленькому, незручному стільці, і злякано слухав білу тишу.

– Про що я? – голосно сказав Захаров. – Ні, сам… Лікар каже, що це пройде. Ага! Ти хочеш іти від нас? Ну що ж, Михайле. Тут без покликання служити не можна. Але я думаю, ти ще сам себе не знаєш. Я до тебе придивився. Ще трохи, і захочеться тобі всі сили віддати за те, щоб люди жили спокійно… Я раджу – почекай…

– Ось ви повернетесь у відділ, тоді я вирішу!

– Я, Малий, у відділ уже не повернусь! – однотонно сказав Захаров і відвернувся до стіни. – Здоров'я не дозволить…

– Видужаєте, товаришу капітан! Рана заживе! – квапливо підхопив Миша.

– Рана – що! Звичайно, заживе! З отрутою боровся, серце зірвав… Ну та що про це зараз говорити. Розкажи, як живеш. Цікаве що-небудь розкажи!

– Цікаве… – Миша почав усміхатись, згадавши. – Аякже, є, товаришу капітан! Ще до вас ішов, думав: обов'язково розповім. Я тут з Кубиковим познайомився. З Ігорем Олександровичем. З експертом.

– Та ну? – Захаров пожвавішав, трохи підвівся в подушках, і взяв із столика порожню люльку.

– Їздив до нього матеріали оформляти, ну, він мене залишив обідать. У неділю на глісері катались. Ось бачите, який у мене у відділі авторитет. Для всіх гарячка, а я з Кубиковим… – ображено зітхнув Миша.

– Ну гаразд, я дещо поясню, – усміхнувся Захаров, посмоктуючи порожню люльку. – Використати тебе у справі Горелла більше не можна. Ти сам винен, ти йому показався.

– Коли? – побілів Миша, враз забувши про Кубикова.

– Давно. Ще в самий перший раз, коли ти Окунева підтримував спостереженням… Горелл їхав позаду на іншій машині. Па тій, що світлофор за вами проскочила – пам'ятаєш?

– Дурень я, товаришу капітан… Ой, шляпа!

– Так про це й мова! Зачекай, я поясню, з якого боку шляпа. Біля Нікітських воріт він наказав шоферові обігнати вас спеціально для того, щоб на тебе подивитись. А ти сидів відкрито, наче на іменини їдеш… Ну ось тепер і зміркуй, як тебе використати, якщо з самого початку розшифрувався. На кого тобі ображатись? Мовчиш? Ну, ото ж то й воно. А ти рапорт зібрався подавати.

– Дурень я! – з гіркотою повторив Миша.

– Дурнів у нас не тримають. Незрілий ти ще, Михайле! І надто вже носишся з своєю персоною. Мабуть, тоді на завдання вискочив, любувався собою! Мовляв, ось він, молодий талановитий контррозвідник Михайло Соловйов, безстрашно переслідує ворога… Ти, Малий, простіше! Більше думай про людей, для яких працюєш! Ну, так що ж Кубиков?

– Нічого особливого, товаришу капітан! – мляво відповів Михайло, приголомшений тим, про що дізнався від капітана. Та зараз же інша думка витіснила прикрість. Він з новим, важким почуттям вглядівся в обличчя капітана.