Текст книги "Кінець Великого Юліуса"

Автор книги: Татьяна Сытина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 13 страниц)

Берестов вирішив, що Горелл негайно ж відходитиме в місто по шосе, де багато людей і машин і легше сховатися.

Добравшись до того місця, де шлагбаум перекриває шосе, Берестов підійшов до сторожа біля шлагбаума, показав свій документ і сказав:

– Слухай, голубе, ми з тобою ось як домовимось! Я зараз залізу на той стовп і начебто ремонтуватиму лінію. Тепер так. Як тільки я подам сигнал, ти держиш шлагбаум закритим, поки я не залізу в машину… Зрозумів?..

– Наче зрозумів! – погодився старий.

Берестов порився в комірчині старого, взяв моток проводу, кліщі і поліз на стовп.

З цієї високої позиції йому було видно кожну машину, що під'їздила до шлагбаума. І якраз у ту хвилину, коли він більш-менш укріпився на старих гаках, забитих кимсь у стовп, на нього гукнув міліціонер.

Сподіваючись перехопити на шосе Горелла, Берестов боявся тільки одного – спізнитись. Він розумів, що Горелл намагатиметься випередити його групу. В розпорядженні Берестова не було спеціальних кігтів, якими користуються електротехніки; він ледве тримався на стовпі, щохвилини рискуючи зірватись, і до того ж повинен був весь час нахилятись, переглядаючи кузови і кабіни машин.

– Громадянине! – скрипуче сказав міліціонер, закинувши голову, жмурячись і притримуючи кашкет, – злізьте негайно.

– Навіщо? – з досадою спитав Берестов, розуміючи, що від міліціонера не так-то легко відкараскатнсь.

– Вам сказано, злізьте!

В цю мить шлагбаум піднявся, машини рвонулись уперед. Берестов скористався паузою і, нагнувшись, заспокійливо сказав:

– Товаришу міліціонер, все в порядку! Документ у мене є!

– Громадянине, вам ясно сказано – злізьте в одну і ту ж секунду! – ламким від обурення голосом сказав міліціонер.

Помітивши, що назріває конфлікт, до стовпа підійшла дівчина з кошиком запиленої зеленої цибулі. Здалека також до стовпа бігли хлопчаки, підхльостуючи себе лозинами. Поважний сивий дідусь у полотняній толстовці і яскравочервоних пластмасових тапочках спинився і почав протирати носовою хусточкою окуляри, готуючись грунтовно вивчити обставини затримання Берестова.

– Товаришу! – хрипло сказав Берестов; він майже оглух від приливу крові. – Товаришу міліціонер, я військовослужбовець, я не можу скинути вам вниз свій документ. І я не можу злізти із стовпа.

– Громадянине! Досить базікати, – твердо сказав міліціонер. – Пройдете у відділ міліції, там розповісте, які у вас такі права, щоб на стовпи зв'язку лазити!

У цей час до шлагбаума підійшла машина, навантажена морквою. В кузові на зелених в'язках лежав ниць Горелл. Берестов обімлів від радості. Він сподівався, але не смів, не міг припустити, що його розрахунок буде таким точним. Наздоганяючи поїзд, Горелл скинув плащ, але Берестов уже впізнав запилену, червонувату шкіру черевиків, коричньовий костюм, костисту потилицю – і з запалом застукав кліщами по залізному болту.

– Громадянине! – запротестував міліціонер, якому не сподобався звук ударів кліщами. – Громадянине, громадянине, припиніть зараз же бешкет!

Шлагбаум швидко опустився. Машина спинилась за кілька кроків од переїзду.

Берестов сковзнув униз і потрапив в обійми міліціонера.

– Правильно! – сказала жінка, що тільки-но підійшла з пляшечкою ліків у руці. – Отакі й лазять по дачах. Учора в Черниченка цілий окіст із льоху вкрали…

Натовп навколо стовпа розростався з кожною хвилиною. Хтось уже пояснював із знанням справи, що Берестов і є той самий злочинець, що вкрав окіст у Черниченка.

Берестов подав старому знак, і шлагбаум повільно поповз угору. Машина незадоволено фиркнула, ніби досадуючи на затримку, і пішла вперед, за переїзд.

– Відійдемо вбік! – скрипнув Берестов зубами і розкрив перед міліціонером посвідчення. Той прочитав, побагровів, скинув і знову надів кашкет, ляснув себе долонями по боках і з відчаєм звернувся до натовпу:

– Ну, що тут цікавого? Зовсім нічого цікавого нема, навіть зовсім навпаки! Проходьте, громадяни.

І винувато поплівся за Берестовим.

– Що мені тепер із тобою зробити? – шипів, ідучи поруч з ним, Берестов. – Адже я навіть зробити з тобою нічого не можу, ось що прикро! Ідол ти, і більш нічого! Як я його тепер наздожену!

– Так ви б… Ви б натякнули, товаришу капітан! – з щирим жалем бубонів міліціонер.

– Голову ти з мене стяв, з живого, а більш нічого… – втомлено сказав Берестов, уперше за день згадавши, що він курить, і закурив. – Я через тебе таку сволоту випустив!

– Хвилиночку! – вигукнув міліціонер, віддано дивлячись у вічі Берестову. – Все! Товаришу капітан – все! Хвилиночку!

Він побіг кудись за паркан і незабаром повернувся, ведучи за собою мотоцикл, наче козла за роги. Він вивів мотоцикл на шосе і гукнув Берестову:

– Сідайте в люльку, товаришу капітан! Наздоженемо! Все! Будьте певні! Коли Масютін сказав, значить точно! Все!

– Дякую, товаришу Масютін! – трохи охолонувши, сказав Берестов, виходячи на шосе. – Тільки хіба я можу його наздоганяти на міліцейському мотоциклі? У мене завдання – простежити! Та так, щоб йому це і на думку не спало…

– Можна! – із захватом сказав міліціонер. – Все, товаришу капітан! І це – можна!

Він одвів мотоцикл за паркан, знову вийшов на шосе і спинився.

– Хіба його тепер доженеш? – зітхнув Берестов, витираючи обличчя чорною від пилу хусточкою. – За переїздом надто багато роздоріж. Я це шосе знаю…

– Будьте певні, товаришу капітан! – радо сказав Масютін. – Коли б я не знав, куди машина йде, то, звичайно, наздогнати майже неможливо. А це ж машина Лешаківського радгоспу і йде в нормальний рейс на базу дитячих садків. Стій!..

Він підняв руку, і поряд з ним спинився чистенький зелений «Москвич».

– Миколо Миколайовичу! – сказав міліціонер, прикладаючи руку до козирка. – Вибачайте. Миколо Миколайовичу, як ваше здоров'я? Здрастуйте! Велике прохання, Миколо Миколайовичу, – продовжував він, не чекаючи відповіді. – Ось капітан повинен наздогнати одну машину.

– Стривайте, товаришу Масютін, – почав незадоволено Берестов. – Навіщо ви…

– Товаришу капітан, коли б я не знав людей у своєму районі, тоді інша справа! – рішуче сказав міліціонер. – Микола Миколайович – надійна людина, культурний, архітектор, споруджує будинки. Це ж мій район, невже я своїх людей не знаю! Хвилиночку, товаришу капітан, я вас зараз сам на слід виведу! Коли Масютін сказав…

Він знову побіг по мотоцикл, привів його і скочив у сідло.

– Сідайте, товаришу капітан! – лаконічно сказала людина за рулем і відчинила дверки машини.

Збоку з оглушливим тріском, охоплений, мов полум'ям, ентузіазмом і каяттям, вилетів уперед Масютін. Він оглянувся, зробив привітний і підбадьорливий жест рукою і знову пригнувся до руля.

Берестов мало вірив обіцянкам Масютіна. Але міліціонер упевнено вів свій мотоцикл по шосе, час від часу повертався і кивав тим, що сиділи в машині.

Іноді він, мов жук на ниточці, виривався далеко вперед, перетворюючись у темну точку, і знову вертався до машини з оглушливим тріском, залишаючи вздовж кювету смугу чорносинього диму.

І раптом Берестов упізнав вантажну машину попереду!

Вони порівнялись. Так, це вона! Ось вона, пляма вапна на борту! Покривлені дверки кабіни і вигорілий синій у білу смужку рукав шофера. Та чи в кузові ще Горелл? Він міг зіскочити під час погоні! Щоправда, Берестов уважно стежив за шосе, але все-таки!

Вантажна машина зупинилась біля воріт продуктової бази дитячих садків приміського району Москви.

Шофер нетерпеливо сигналив, вимагаючи відчинити ворота. Берестов на ходу відчинив дверки і, не встигши навіть подякувати власникові машини, вистрибнув на шосе.

«Москвич» покотив далі, а Берестов розлігся на скаті кювету; прикривши кепкою обличчя. З-під козирка він побачив, як Горелл підвівся в кузові і, вхопившись довгими руками за борт, вискочив на шосе.

– Тварюка! – з обуренням сказала жінка, проходячи повз Берестова з оберемком кошиків. – Серед білого дня пиячиш. Люди працюють, а ти що робиш, паразите?

– На свої п'ю! – з тривогою відповів Берестов, побоюючись, що жінка приведе нового міліціонера.

– Убивати вас таких мало! – щиросердо продовжувала жінка, прямуючи до воріт бази.

Зіскочивши на асфальт, Горелл обтрусився по-собачому, всім тілом, вийняв сигарети і закурив; потім він озирнувся і, переступивши через кювет за кілька кроків од Берестова, пішов через поле до стогів, де дівчата перевертали граблями важкі пахучі брили сіна, прибитого недавнім дощем.

Берестов бачив, як він підійшов до дівчат, деякий час постояв похитуючись і, судячи з голосного сміху дівчат, розповідав щось смішне. Потім він одібрав у однієї з них граблі і заходився перегрібати сіно.

Він пробув у полі кілька годин.

Берестов бачив, як дівчата пригощали Горелла, розіклавши свої запаси на білій хустці. Потім дівчата працювали, а він дрімав, притулившись спиною до стогу.

Коли почало смеркати, Горелл пішов через поле проводжати одну з дівчат, високу в жовтому, гарно пошитому сарафані. На той час Берестов перебрався під прикриття щитів для затримання снігу, складеного на краю поля. Тут його виявили діти – хлопчик і дівчинка, маленька, з товстими ніжками, з круглою бритою загорілою голівкою. Берестов почав розповідати дітям про птахів, і вони пішли полем проводжати його. Найтрудніше було пройти за Гореллом через відкритий простір поля, але допомогли діти. Берестов узяв дівчинку на руки і, продовжуючи розповідати все, що знав про птахів і гнізда, не криючись, пересік поле і ввійшов у першу вулицю, що зв'язувала передмістя з містом.

Відправивши дітей назад, Берестов учинив незаконний акт присвоєння чужої власності: знявши з огорожі велику високу корзину, він поставив її на плече і під цим новим прикриттям пішов далі за Гореллом і високою дівчиною в жовтому сарафані.

Так вони йшли довго, кружляючи в провулках, і Берестову багато разів доводилось змінювати прикриття, зовнішній вигляд і ходу.

Нарешті, дівчина привела Горелла в старий, що вже перекосився і осів, флігель на Піонерській вулиці і зникла з ним у глибокому темному під'їзді.

Берестов заліг у дворі, поблизу флігеля, в купі колод, завезених для ремонту.

Він бачив, як дівчина, вже сама, вибігла з сумкою з під'їзду і бігом зникла в воротях. «У магазин пішла!» догадався Берестов. Сутінки згущались з кожною хвилиною. Берестову треба було перевірити, чи не має флігель виходу в задній частині двору, але він не наважувався вийти із схованки – у дворі весь час були люди.

Особливо завдавали клопоту Берестову діти. З настанням темряви вони раптом почали гратися з величезним азартом, ганяючись один за одним, видираючись на штабель дров, на паркан і колоди. Щосекунди капітан ждав, що його знайдуть маленькі всевидющі очі і швидкі руки.

Час минав. Повернулась дівчина все так само бігом, несучи тепер уже важку сумку.

Нарешті, на полегкість Берестову, матері і батьки позаганяли дітей додому. Деякий час у всіх вікнах флігеля горіло яскраве світло, в розчинені вікна було чути, як дзвенять об тарілки ложки і виделки і втомлено перемовляються дорослі.

У Берестова нестерпно занило в шлунку. Останній раз вія їв близько десятої ранку, а зараз наступила одинадцята година вечора.

Заревіли діти, вимолюючи «ще півгодинки погратись», почулися шльопанці, умовляння і окрики. Наставав час сну.

На колоди, зовсім близько від Берестова, посідали дівчата.

– А може, й справді старий знайомий! – сказала одна з них. – Невже ж таки чужого, з вулиці, та в хату привела?

– Та хай їй, дурепа якась незграбна! – сказав майже дитячий голос. – Хлопці узнають, усім нам буде…

– Льолько, додому! – сердито покликав голос з будинку.

– Ма, я ще трохи! – зачастив напівдитячий голос. – Усі дівчата тут, мамо, справді, всі… Ще півгодинки…

– Додому сказано тобі! Ти що, такою, як Вірка, хочеш бути? – наполягав голос із вікна. – Додому!

– Івго, додому зараз же! Батькові скажу, що не слухаєш! – полетів окрик з іншого вікна. – Як через хвилину не прийдеш, ремінь візьму!:

– Так ото зразу й ремінь! До яких же пір, цікаво?

– Людо, де ти? Спати…

– Посиділи! – зітхнула якась із дівчат, підводячись. – Ігор хотів з гітарою прийти… А все-таки Вірка гарно «Голубку» співає. Як актриса!

– А що хорошого, що хорошого? – знову зачастив дитячий голос. – Дуже низько бере.

Дівчата пішли. Через деякий час до колод підійшли юнаки. У одного з них в руках біліла гітара.

– Пізно вже, не прийдуть, – сказав хтось із них.

– А я нікого не жду! – різко перебив той, що з гітарою. – Ще та дівчина не народилась, яку б я ждав!

– Орли, ходімо у скверик!

– Чого там не бачили? Я спати піду! – рішуче сказав власник гітари і пішов до дверей флігеля. За ним, тихо перемовляючись, пішли й інші.

Тиша тривала недовго. На колоди сіли жінки. Вони говорили неквапливо, відпочиваючи після важкого, заповненого турботами дня, втішаючись тим, що діти і чоловіки нагодовані, умиті, заспокоїлись до ранку.

Вони сиділи довго, і розмова то вщухала, то знову розгорялась навколо слова, кимось кинутого.

В кімнатах з розчиненими навстіж вікнами на різні голоси цокали і били годинники.

Звідкись із глибини будинку долинув низький жіночий голос, що заспівав «Голубку».

Жінки, не змовляючись, замовкли. Мовчання, з яким вони слухали пісню, було важким, осудливим.

– От люди бувають! – сказала, нарешті, одна з них, оглядаючись в бік будинку, звідки вже не лилася пісня. – Пускають себе на розпал. Чуже життя потішають. А від розпалу тепла нема – спалахне і погасне.

– У них вся сім'я така, – відгукнулась інша. – Василь Петрович од горілки згорів, Ганна сім'ю покинула, Федька за крадіжки на фабриці – посадили… Сама Вірка зосталась, та й та в розход пішла.

– А хто в неї сидить?

– Шантрапа якась! Хіба хороша людина з першого разу запівніч залишиться? На добраніч, сусідоньки, ноги самі додому несуть! У мене завтра всі на першу зміну йдуть. А відносно Вірки треба, сусідоньки, завтра дружніше зібратись та поговорити з нею. Не послухає по-доброму, знайдемо іншу управу. У нас діти, нам не личить бруд у домі розводити.

Берестов розумів, що йому без допомоги не справитись. Він вважав, що Горелл навряд чи залишиться ночувати у незнайомому місці. У всякому разі на нього це не схоже… Значить, у першу-ліпшу хвилину він може вийти і піти далі. Вночі, на безлюдних вулицях, освітлених місяцем, стежити за людиною одному важко.

Жінки порозходились. Одна з них стояла і наполегливо й лагідно кликала:

– Васю, Васю, пес обідраний, іди я тобі супку дам, а тоді знову підеш шаландать.

З даху сарайчика сплигнув довгий і плоский чорний кіт із зухвалими зеленими очима. З мурчанням він кинувся до жінки і заходив навколо її ніг, виляючи твердим хвостом, загнутим на кінці, мов у скорпіона.

Берестов уже знав по голосу цю жінку. З її реплік у загальній розмові він дізнався, що її кілька дорослих синів і чоловік працюють на одному заводі. Дочка – лікар, поїхала з чоловіком-льотчиком на Чукотку, і ще росте в сім'ї вихованка-сирота, що зосталась після смерті старих друзів. У розмові вона нікому не суперечила, чужих слів не осуджувала, та коли звертались до неї, твердо висловлювала свою думку.

– Ходімо додому, супку поїмо! – повторила жінка котові, і він, завищавши, першим кинувся до дверей флігеля.

– Матусю! – тихо покликав Берестов.

Жінка спинилася і огляділась.

– Матусю, підійдіть сюди, будьте ласкаві! – тихо повторив Берестов.

Жінка підійшла і з мовчазним, недовірливим здивуванням глянула на Берестова, який ще й досі лежав між колодами.

– Матусю! – сказав Берестов, не підводячи голови. – Близько од вас перебуває одна шкідлива людина. Мені її вистежити треба. Я вам дам папірець з номером телефону, куди треба подзвонити, ви йдіть зараз в автомат і акуратненько скажіть, що Берестов просить прислати людей, Піонерська вулиця, двадцять один. Все, більше нічого не треба, зрозуміють, тільки ви скоріше!

Олівцем він написав на клаптику паперу номер телефону і простяг папірець жінці. Вона взяла його руку разом з папірцем своєю сильною, теплою рукою, не випускаючи пригнулась низько, до самого обличчя, заглянула в очі і, кивнувши, не сказавши й слова, встала і пішла до воріт.

Минуло щось із півгодини.

Нарешті, Берестов помітив, що темрява в кутку воріт ніби згустилась. Берестов підняв руку і ребром монети відбив на колоді умовлений дроб. Тінь ковзнула вздовж паркана і незабаром матеріалізувалась у купі колод поруч з Берестовим.

– У флігелі! – шепнув Берестов, не рухаючись. – Схоже на те, що кімната вікнами на той бік виходить. Співали там, по звуку визначив. Перший поверх. Обов'язково треба на тому боці поставити, може втекти у вікно.

– Зробимо, товаришу капітан! – шепнула тінь. – Вам полковник наказав негайно у відділ їхати. Машина в кінці вулиці стоїть, у дворі будинку № 4. Все буде в порядку!

– Скільки вас прибуло?

– Вистачить! – запевнила тінь. – Оточимо увагою з усіх боків!

– Як Захаров?

– Погано! Ні, товаришу капітан, він од нас більше не втече. Їдьте спокійно!

Віра і її кімната не сподобались Гореллу.

Кімната була стиснута з усіх боків сусідами. Стіни її пропускали голоси. В коридорі весь час возились діти і проходили дорослі. Горелл відчував, що його відвідини привернули увагу всього будинку; він жалкував, що прийшов.

І перш ніж піти, він вирішив пересвідчитись, що за ним не стежать, обійшов двір, заглядаючи в темні кутки, вдивляючись у тіні.

Оглянув купу колод, скинутих коло флігеля.

Навкруги було тихо і безлюдно.

Горелл вийшов за ворота.

Починало світати. Темрява вицвітала в деревах, будинки і предмети ніби слабо світились у півтемряві. Горелл пішов вулицею.

Шкода, що не міг бачити в цей момент капітан Захаров, як його товариші «проводжають» Горелла! Дуже вже здорово цього разу в них виходило.

Шкода, що не бачив полковник Смирнов своїх працівників у цю тривожну, довгу ніч. У нього відлягло б від серця.

Вулиця була безлюдна. Нею йшов тільки Горелл. Для нього зараз було життєво важливим визначити, чи нема за ним переслідувачів. Од цього залежали всі його дальші плани і вчинки, доля справи і, треба прямо сказати, його власне, неоціненне життя.

Кілька разів він спинявся, вдивлявся і прислухався.

Двічі він застосовував безпомилковий спосіб перевірки. Першого разу перестрибнув через паркан і не побіг, а припав очима до щілини в дошках і довго вслухався в дихання безлюдної вулиці.

Ні, він був сам. Ні звуку, ні тіні!

Другого разу він шмигнув у ворота і знову довго вдивлявся і вслухувався.

Таки справді він був однісінький у цей білий глухий ранок.

Він вийшов з воріт і тепер уже пішов рівним кроком втомленої людини, яка з задоволенням повертається додому, на відпочинок.

А по п'ятах за ним ішли люди в огидно вологому від величезного напруження м'язів одязі, готові йти так, якщо буде потрібно, багато годин і днів, поки не замінять товариші або не буде розпорядження вийти ворогові назустріч і назавжди відрізати йому відступ.

Неправильно було б сказати, що Миша Соловйов у ці напружені для його товаришів дні нічого не робив або виконував незначні доручення.

Він працював багато і старанно, але все, що він робив, не мало ніякого відношення до Горелла. Смирнов наче забув про юнака. Нагадувати про себе було марно, і Соловйов вирішив, що він невдаха і що його життя в основному зіпсоване.

– Молодший лейтенанте! – сказав Смирнов, викликаючи одного ранку до себе Соловйова. – Відправляйтесь на цю адресу і привезіть до мене товариша Кубикова Ігоря Олександровича.

Дорогою Ігор Олександрович безперервно говорив, і все, про що він заводив мову, було новим і цікавим для Миші. І в самій зовнішності Кубикова було щось дуже молоде, привабливе.

Вони приїхали на квартиру, де мало відбутись побачення Кубикова і Смирнова, рано і ще близько півгодини сиділи вдвох. Разом з полковником Смирновим прибув якийсь чоловік. Як тільки Кубиков побачив цього чоловіка, його пухнасті світлі брови знялися вгору, і він почав захоплено усміхатись.

– Так, так, ви добре знайомі! – поспішно сказав Смирнов, помітивши вираз обличчя Кубикова. – Тим краще, мені не доведеться знайомити вас із професором Коротковим.

– Здрастуйте, Ігоре Олександровичу! – тихим, м'яким голосом промовив Коротков.

– Товариші, у нас дуже мало часу, тому їдьмо зразу ж на місце, без всяких попередніх розмов… – сказав Смирнов. – Михайле Петровичу, звернувся Смирнов до Соловйова, – ви відправитесь з нами. Візьміть у мого шофера чемодан і не випускайте його з рук. Він буде потрібен на місці. Їдьмо, товариші.

Коли вони вийшли з машини біля Петровських воріт і попрямували до Ермітажу, вони здалися б цікавому прохожому людьми, які вирішили відвідати денний сеанс кіно. Кубиков розповідав Короткову якийсь новий анекдот, той сміявся, ніяково поглядаючи на полковника, а Смирнов з цікавістю розглядав новий будинок біля Петровських воріт, який тільки-но звільнився від риштовання.

Коли дійшли до Ермітажу, Смирнов несподівано звернув до арки саду. Миша з досить важким чемоданом у правій руці не зупиняючись пройшов за полковником. Кубиков і Коротков нерішуче затоптались на місці, перезираючись, але до них підійшла людина, що розглядала афіші біля входу, і, посміхаючись, швидко сказала:

– Не затримуйтесь, товаришу Коротков! Проходьте, будь ласка!

Коротков і Кубиков перезирнулись і заспішили, наздоганяючи Смирнова.

Полковник пройшов по алеї, оглядівся, вибрав вільну лавку і сказав, сідаючи:

– Відпочинемо, товариші, кілька хвилин! Ну й спека стоїть! Виключна, я б сказав. Ви легко переносите спеку, Ігоре Олександровичу?

Кубиков не встиг відповісти, тому що Смирнов, помітивши щось, тільки йому зрозуміле, біля входу в сад, підвівся з лави і сказав:

– Пробачте, Ігоре Олександровичу, але час іти далі…

Вони ще раз зупинились, зайшовши в під'їзд, і там до Короткова і Кубикова приєднався ще один чоловік, який потім виявився прокурором району.

Миша і Смирнов пішли, Коротков, Кубиков і прокурор мовчки чекали. Нарешті, в під'їзд увійшла людина в цивільному і квапливо сказала:

– Ідіть, товаришу! Тільки тримайтесь вільніше, одним словом, начебто знайомих прийшли навідати!

Вони піднялися на третій поверх; і в той момент, коли Коротков, який виявився попереду, поставив ногу на площадку сходів, одні з трьох дверей, що виходили на площадку, відчинились і Миша Соловйов, мовчки кивнувши Короткому, запросив увійти.

– А я сподівався, що за дверима буде людина в масці! – з нервовим смішком сказав Кубиков.

– Тихше, Ігоре Олександровичу! – спинив його Смирнов, що стояв на порозі прихожої. – Прошу заходити, товариші, і не відвертати своєї уваги сторонніми розмовами. У нас мало часу.

Юлин обідній стіл був відсунутий до вікна; на підлозі, де стояли ніжки стола, Миша зробив крейдою позначку. Простір підлоги, що звільнився, він накрив білою простинею і поставив на неї два невеликі шкіряні чемоданчики, подібні до тих, з якими ходять балерини і футболісти. Трохи далі від них стояв третій чемодан, який Миша приніс із машини. Тепер він був розкритий, і у відділеннях виднілись інструменти, коробки з матеріалами, електричний паяльник, прилади.

– Товариші, – звернувся Смирнов до Короткова. – Ми зараз покажемо вам один прилад і комплект вибухівки до нього. Треба, по-перше, визначити прилад і, по-друге, знешкодити вибухову речовину. Наш інженер зараз продемонструє вам прилад.

Миша подав Кубикову і Короткову тонкі замшові рукавички без ґудзиків, на резинці. Інженер, сива людина, що вже почала повнішати, діловито крякнув, став коліньми на простиню, розкрив перший чемодан і заходився обережно знімати чорні замшові футляри з деталей.

– Ігоре Олександровичу! – звернувся полковник до Кубикова. – Ви великий спеціаліст щодо приладів. Що, ви скажете про цю штуковину?

Кубиков мовчки розглядав одну деталь за одною.

– Лупу! – уривчасто сказав він. Миша подав сильну лупу.

Інженер відкрив другий чемодан; Коротков зразу ж потягся до пристосування, що підводило вибухівку.

– Міна! – сказав він. – І досить сучасного зразка!

– Це зброя мирного часу! – кивнув Смирнов і вимушено посміхнувся.

– Що ж, давайте приступимо до вилучення вибухівки! – сказав Коротков, розглядаючи чохол на одному з масивних кубиків. – Ігоре Олександровичу, насамперед треба приготувати ізоляційні оболонки.

– Все, що потрібно для роботи, лежить у нашому чемодані, – сказав Смирнов. – З приладом ми, власне, уже розібрались. Та й вибухівку ми зуміли б самі знешкодити. Але ви, товариші, запрошені як експерти! Колись вам доведеться виступити на суді і розповісти все, що ви сьогодні бачили!

– Різці! – сказав Кубиков, скинув піджак і закачав рукави. Інженер простяг йому ящик з набором електрорізців.

Смирнов із задоволенням спостерігав за роботою Короткова і Кубикова. Тепер він розумів, чому Пономарьов, рекомендуючи їх, назвав близнятами. Смирнов зрозумів також, чому самозаглиблений, стриманий Коротков працює з Кубиковим. Доторкнувшись до приладу, Кубиков ніби на очах переродився. Він замовк. Смирнову навіть здалося, що він схуд. А найбільше здивували полковника руки Кубикова. Інструменти, потрапляючи до нього, робились ніби продовженням пальців, і розміри нової ізоляційної оболонки, яку він тут же змайстрував, точно збіглися з оригіналом, хоч Кубиков і не вимірював його.

Інколи він перемовлявся з Коротковим лаконічними зауваженнями, півфразами, напівжестами, і важко було визначити, хто ж із них ведучий у співдружності. Ні, це було абсолютне поєднання ученого і конструктора – вони однаково мислили, тільки Коротков виражав свою думку в цифрах і формулах, а Кубиков мислив у металі, склі, пластмасі, дереві. І полковник з насолодою людини, яка вміє цінити працю і талант, стежив за цим чудовим дуетом.

Одного разу Коротков зупинився і розгублено подивився на Смирнова.

– Гарасиме Миколайовичу! А як же ми вкладемо все це назад у чемодан? Я ж забув, як були розміщені деталі! А ці речі мають свій суворий порядок.

Інженер посміхнувся і простягнув Короткову збільшені фотографії відкритих чемоданів.

– Фрези! – кинув Кубиков. Інженер подав йому другий футляр. Кубиков відкрив, ніби по струнах пробіг, обмацуючи шліфувальні пристосування; до його пальців приросла маленька кругла пластинка, і Ігор Олександрович заходився зашліфовувати тільки що запаяний шов на ізоляційній оболонці.

Десь на підлозі задзвенів телефон.

– Слухаю! – відгукнувся Смирнов. – Дивиться у вікно? Нехай дивиться! Тільки б не покликала когось. Як там машина, надійно стоїть? Так, скоро будемо закруглятись, – і він поклав трубку.

– А оця штука, – вперше за весь час заговорив прокурор, з цікавістю стежачи за всією процедурою вилучення вибухівки, – штука тобто, не може вибухнути?

– Стілець, на якому ви сидите, також у певних умовах може вибухнути, – процідив крізь зуби Кубиков, шліфуючи замшовою подушечкою місце, де тільки що був шов, а зараз сяяла рівна металева поверхня. Інженер запаював шов на іншому кубику, з якого вибухівка була вже вийнята, а її місце замінила безневинна мастика, яка вагою і виглядом нічим не відрізнялась від вибухівки.

– Ні, я не з почуття страху питаю, просто цікаво знати… – червоніючи виправдувався прокурор.

– Може, Федоре Івановичу, може! – діловито підтвердив Смирнов. – Ось бачите, яку механіку наш «підшефний» у центрі Москви тримає! Наглядати за ним ми, звичайно, наглядаєм, а все-таки застрахуватись від випадковостей треба. Ось він сьогодні пішов з дому надовго, ми й скористались нагодою… А ви, Федоре Івановичу, не дали мені дозволу провести цю операцію, довелось вище начальство запитувати!

З цієї хвилини мовчання прокурора набрало героїчного характеру. Через п'ятнадцять хвилин Смирнов вирішив, що реванш за зайві турботи, яких йому завдав прокурор, взято.

– Коли б хоч один шанс був за те, що штука вибухне, Федоре Івановичу, ми б її отут у свій посуд не пересаджували… Адже, крім нас, люди навкруги! Знайшли б спосіб ізолюватись!

– Та ні, я просто з цікавості! – полегшено сказав прокурор.

– Добре! – з задоволенням сказав Кубиков і почав обережно натягувати замшовий чохол на приготований кубик з мастикою. – Тепер хоч куди!..

– Товариші, ви тільки глядіть не переплутайте! – затурбувався Смирнов, але Коротков усміхнувся і показав йому вилучений запаяний кубик, – відмічений жирною чорною цифрою «1».

– Коли б Ігор Олександрович міг помилятись, – сказав він посміхаючись, – нас би з ним давно на світі не було…

Знову задзвонив телефон.

– Слухаю! – відгукнувся Смирнов. – Послала двірника за слюсарем? Ну, затримайте його хвилин на двадцять яким-небудь ввічливим способом… Дійте!

– Закругляйтесь, товариші! – сказав полковник, і інженер почав акуратно укладати прилад у чемоданчик, уточнюючи кожний рух по фотографії. Вилучену з приладу вибухову речовину інженер упакував в окремий ящик.

– Експерти можуть бути вільні, – сказав Смирнов, дивлячись на годинник. – Товаришу Коротков, вас зараз проведуть до Ермітажу, там стоїть наша машина. Ми ще затримаємось тут хвилин на п'ятнадцять! Акт експертизи оформимо завтра, я вам подзвоню. Велике вам спасибі, товариші! – і, повернувшись до Миші, сказав: – Проведете і йдіть у відділ, тут ви більше не потрібні.

Інженер згорнув простиню і вкинув її в чемодан з інструментом. Потім він узяв лупу і почав досліджувати підлогу, перевіряючи, чи не залишилась де-небудь у щілинах металева стружка.

Миша, Коротков і Кубиков спустились по сходах і вийшли на вулицю.

– Цікаво! – сказав Кубиков, спинився і почав шарити в кишенях, шукаючи сигарети.

– Проходьте, проходьте, будь ласка! – настійливо сказав Кубикову шофер грузовика, який оглядав на краю тротуару зняту з колеса камеру.

– Що таке? – не зрозумів Кубиков і накокошився. – Що йому від мене потрібно?

– Ходімо, Ігоре Олександровичу: це наша людина! – поспішно сказав Миша, беручи під руку Кубикова. – Там, далі покуримо.

Мовчки вони дійшли до Ермітажу і сіли в машину.

Смирнов вийшов з квартири Юлі останнім. Він затримався на порозі, окинув поглядом усі речі, до яких доторкувались, і, полегшено зітхнувши, зачинив за собою двері.

Він не знав, що в цей час капітан Захаров уже лежав у траві з розрізаними легенями. Він не знав також, що Горелл ніколи більше не прийде в квартиру Юлі, не доторкнеться до чемоданчиків…

Уся ця складна операція, що потребувала величезного напруження багатьох людей, була зроблена даремно…

Втомлені, притихлі і винуваті, прибули у відділ учасники останньої операції в справі Горелла.

Захаров ще дихав, коли до нього підбігли. Трохи далі в алеї знайшли хлопчика. Виявилось, що в нього зламано два ребра. Він не плакав навіть тоді, коли його оглядав хірург, і не міг вимовити й слова. Вираз жаху і недовір'я ніби примерз до голубих, широко відкритих очей хлопчака. Лікарі визначили нервовий шок.

Захаров не приходив до пам'яті. Йому перелили кров, скликали консиліум і ждали кінця, бо надії на врятування пораненого не лишилось.