Текст книги "У вогні"
Автор книги: Сюзанна Коллінз
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 21 страниц)
РОЗДІЛ 2
Мені здавалося, що президент Снігоу може стояти тільки на тлі мармурових колон, прикрашених велетенськими прапорами. Я була вражена, угледівши його в кімнаті посеред звичайних меблів. Ніби, знявши покришку з каструлі, виявила там отруйну гадюку замість тушкованого м’яса.
І що він тут робить? Я пригадала дні відкриття попередніх Турів переможців. Пам’ятаю трибутів-переможців, а також їхніх менторів і стилістів. Іноді з’являлись навіть деякі високопосадовці. Але президента Снігоу я не бачила жодного разу. Він відвідує лише врочистості в самому Капітолії. Крапка.
Якщо він подолав таку відстань від столиці, це могло означати лише одне. В мене великі неприємності. Якщо я втрапила в халепу, то і моя родина також. Я здригнулась – у голові майнула думка про те, як близько зараз мої мама й сестра до чоловіка, якому я осоружна. І завжди такою буду. Адже я перехитрувала його садистські Голодні ігри, пошила Капітолій у дурні, а отже, підірвала його авторитет.
А я лише намагалася зберегти життя собі та Піті – оце й усе. Моє бунтарство – то чистісінький збіг. Проте якщо Капітолій постановив, що тільки один трибут може одержати перемогу, гадаю, сама лише спроба оскаржити це вже може вважатися бунтом. Для мене єдиним виходом було вдавати, що я з глузду з’їжджаю від кохання до Піти. Щоб нам обом зберегли життя. Коронували як переможців. Дозволили поїхати святкувати додому – попрощатися нарешті з камерами х залишитись на самоті. До сьогодні.
Може, на мене вплинув якийсь новий вигляд будинку, чи шок від того, що я постала перед президентом, чи наше з ним обопільне усвідомлення, що він одним помахом руки здатен мене знищити, але я почувалася вдома чужою. Ніби це його будинок, а я в ньому – непрохана гостя. Тож я не привітала президента і не запропонувала сісти. Я взагалі не промовила ні слова. Поводилася так, ніби він – справжній отруйний змій. Стояла незворушно, втупивши в нього очі, і прораховувала варіанти відступу.
– Думаю, ми значно спростимо ситуацію, якщо домовимось не брехати одне одному, – промовив президент. – Що ви з цього приводу думаєте?
Я гадала, що мій язик відсох і що мені відібрало мову, тому дуже здивувалася, почувши власний рівний голос:
– Так, думаю, це заощадить час.
Президент Снігоу посміхнувся, і я вперше звернула увагу на його вуста. Я очікувала побачити зміїні губи, не здатні балакати. Але вони виявились пухкими, тільки от шкіра була занадто сильно напнута. Цікаво, йому рот підправляли, щоб зробити президента привабливішим? Якщо так, то він змарнував час і гроші, бо привабливості підтяжка йому не додала.
– Мої радники занепокоєні тим, що з вами може бути нелегко, але ж ви не збираєтеся завдавати мені клопотів, правда? – спитав він.
– Не збираюсь, – відказала я.
– Я їм те саме торочив. Запевнив, що дівчина, яка пішла на такі крайнощі, щоб вижити, не відштовхуватиме життя двома руками. Крім того, їй потрібно піклуватися про свою родину. Про матір, сестру та всіх... кузенів.
З того, як він розтягнув слово «кузенів», можу заприсягнутися: він у курсі, що ми з Гейлом не належимо до одного генеалогічного древа.
Що ж, карти розкриті. Може, це навіть на краще. Я не дуже добре розуміюся на двозначних погрозах. Волію знати, які ставки.
– Давайте присядемо.
Президент Снігоу сів біля великого полірованого дубового столу, за яким Прим робила уроки, а мати підраховувала прибутки. Займати це місце (як, власне, і весь наш дім) президент не має права – і водночас має повне право. Я сіла навпроти нього на різьблений стілець із прямою спинкою. Стілець був зроблений для людини вищої на зріст, тож до землі я діставала лише кінчиками пальців.
– Міс Евердін, у мене з’явилася проблема, – почав президент Снігоу. – Проблема, яка виникла в ту мить, коли ви знайшли на арені отруйні ягоди.
Так, тоді я припускала: якщо продюсерам Ігор доведеться обирати між нашим із Пітою подвійним самогубством, яке означатиме, що переможця не буде взагалі, і рішенням дарувати нам обом життя, вони оберуть друге.
– Якби старший продюсер, Сенека Крейн, був мудріший, він одразу ж вибив би ці нісенітниці з вашої голови. Але йому не пощастило – він виявився сентиментальним. Тому ви тут. А тепер угадайте, де зараз він? – запитав президент.
Я кивнула, тому що з його інтонації було очевидно, що Крейна стратили. Мені в обличчя ще дужче війнуло пахощами троянд і крові, бо тепер нас із президентом розділяв лише стіл. У лацкан його піджака була застромлена троянда – це пояснювало, звідки взявся квітковий аромат, але квіти, мабуть, були генетично модифіковані, оскільки проста квітка так сильно пахнути не може. Щодо крові... я не знаю.
– Після цього нам залишалось хіба дотримуватися вашого хитрого сценарію. І ви, до речі, досить добре зіграли шалено закохану школярку. Мешканців Капітолія ви точно переконали. На жаль, не всі в округах попалися на ваш гачок, – провадив президент.
Напевно, на моєму обличчі відбився подив, бо він миттю відреагував:
– Так, ви цього, звісно ж, не знали. Доступу до інформації про настрій в інших округах у вас не було. Хай там як, у кількох округах люди трактували ваш маленький трюк із ягодами як прояв бунту, а не кохання. І якщо дівчина з Округу 12 може кинути виклик Капітолію і залишитись неушкодженою, що заважає іншим учинити так само? – спитав він. – Що заважає, скажімо, збунтуватися?
Спливло кілька секунд, перш ніж до мене дійшов зміст його останніх слів. А тоді на мене зваливсь увесь тягар розуміння.
– То вже були заворушення? – спитала я, водночас налякана й підбадьорена такою можливістю.
– Поки що ні. Але вони будуть, якщо стан речей не зміниться. А заворушення, як відомо, ведуть до революцій.
Президент Снігоу потер точку над лівою бровою – в тому самому місці й у мене боліла голова.
– Ви хоч уявляєте собі, що це означатиме? Скільки людей загине? І в яких умовах залишаться ті, що виживуть? Хай які тертя виникають у народу з Капітолієм, повірте мені на слові, якщо послабити владу в округах бодай на короткий час, уся система полетить шкереберть.
Я була приголомшена прямотою, ба навіть щирістю його мови. Ніби основною його турботою був добробут мешканців Панему, в той час як правдою тут і не пахло. Не знаю, як я наважилася промовити наступні свої слова:
– Мабуть, система дуже нестійка, якщо пригорща ягід здатна її зруйнувати.
Довгу мить президент вивчав мене. А потім просто відповів:
– Так, вона нестійка, але не в тому сенсі, який маєте на увазі ви.
Пролунав стукіт у двері, і президент підвів голову.
– Матір питає, чи не хочете ви чаю?
– Так. Я хочу чаю, – відповів президент.
Двері прочинилися ширше, на порозі стояла мама, тримаючи тацю з порцеляновим чайним сервізом, із яким вона приїхала на Скибу, коли вийшла заміж.
– Поставте тут, будь ласка.
Президент відсунув книжку на краєчок столу і показав на середину.
Мати поставила на стіл тацю – тут були чайник, чашки, вершки, цукор і тарілка з печивом, прикрашеним квіточками м’яких кольорів. Лише Піта вміє робити таку глазур.
– Який гостинний жест! Знаєте, люди часто забувають, що президентам також потрібно їсти, – мило промовив президент Снігоу.
Ну, бодай це дозволить матері трохи розслабитися.
– Може, принести вам щось іще? Я можу приготувати щось суттєвіше, якщо ви зголодніли, – запропонувала вона.
– Ні, дякую. Все чудово, – відповів президент, ясно лаючи зрозуміти, що вона вільна.
Мати кивнула, кинула на мене швидкий погляд і вийшла. Президент Снігоу налив дві чашки – собі й мені, в свою додав іще цукру та вершків, а потім довго розмішував чай. Я відчувала, що він уже сказав усе, що хотів, і тепер чекає на мою відповідь.
– Я не хотіла піднімати бунт, – промовила я.
– Я вам вірю. Та байдуже. У виборі гардероба ваш стиліст виявився пророком. Катніс Евердін, дівчино у вогні, ви кинули іскру, яка, якщо її занедбати, може розростися до пекельного вогню, що зруйнує Панем , – відказав він.
– То чому б вам просто не вбити мене? – випалила я.
– Публічно? – перепитав він. – Підлити палива у вогонь?
– Тоді влаштуйте нещасний випадок, – сказала я.
– І хто на це купиться? Тільки не той, хто дивився Ігри.
– Тоді просто скажіть, що мені робити, і я це зроблю, – буркнула я.
– Якби ж усе було так просто, – президент узяв печиво з квіточками і почав його роздивлятися. – Яке миле. Це ваша мати пекла?
– Це Піта.
І вперше я відчула, що не можу витримати президентового пильного погляду.
Я простягла руку по чай, але швидко поставила чашку на місце – вона зацокотіла на тарілочці. Щоб приховати це, я миттю схопила печиво.
– Піта. І як там поживає ваше кохання на все життя? – спитав президент Снігоу.
– Добре, – кивнула я.
– І коли ж саме він зрозумів ступінь вашої до нього байдужості? – не припиняв розпитувати мій візаві, зануривши печиво в чай.
– Я не байдужа до нього, – промовила я.
– Але не така вже й закохана, як змусили повірити всю країну, – провадив він.
– Як вам знати? – і далі опиралась я.
– Та вже знаю, – відповів президент. – І якби я був єдиною людиною, яка має сумніви щодо вашого кохання, не довелося б мені їхати в таку далечінь. А як там ваш красунчик кузен?
– Я не знаю... не знаю... – задихнулась я від обурення розмовою – обговоренням із президентом Снігоу моїх почуттів до двох найближчих мені людей.
– Не мовчіть, міс Евердін. От його я легко можу вбити, якщо ми з вами не дійдемо згоди. Ви не робите йому послуги, щезаючи з ним у лісі щонеділі.
Якщо президент знає про ліс, що ще може бути йому відомо? І звідки взагалі він про все дізнався? Чимало людей могло розбовкати, що ми з Гейлом по неділях полюємо. Після кожного полювання ми вертаємося з повними торбами дичини. Вже багато років поспіль. Але питання в тому, що, на думку президента, відбувається в лісах навколо Округу 12. Безперечно, там за нами не стежать. Чи стежать? Невже за нами пантрують повсякчас? Це неможливо. Принаймні людина не може стежити за нами. Мабуть, камери? Досі мені таке й на думку не спадало. Ліс завжди був нашим притулком, місцем, де Капітолій не в змозі нас дістати, де ми могли висловити все, що думаємо, і бути тими, хто ми є насправді. Принаймні до Ігор. Якщо після них за нами стежили, то що побачили? Хлопця і дівчину, які полюють і заодно висловлюють крамольні думки щодо Капітолія – так. Але не двох закоханих – а це, здається, і є козир президента Снігоу. Проте тут нам нічого не загрожує. Хіба що... хіба що...
Було одного разу. Все сталося швидко й неочікувано, але таки було.
Потому як ми з Пітою повернулися додому з Ігор, спливло кілька тижнів, перш ніж я побачилася з Гейлом наодинці. Спочатку тривали примусові святкування. Бенкет на честь переможців, куди були запрошені тільки найвищі посадовці. Свято для всього округу – з безкоштовною їжею та артистами з Капітолія. День доброчинності, перший із дванадцятьох, коли кожному жителю округу доставляли пакунки, повні харчів. Мій улюблений день. Так чудово споглядати голодних дітлахів, що бігають по Скибі, розмахуючи банками з яблучним пюре, м’ясними консервами і навіть льодяниками. А вдома вже чекають мішки з зерном і каністри з олією – їх не дотягнеш власноруч... Знати, що впродовж року раз на місяць усі знову отримають такий самий пайок. Це був чи не єдиний раз, коли я майже зраділа своїй перемозі на Іграх.
Під час церемоній і заходів, коли репортери документували кожен мій рух, а сама я сиділа в президії, висловлювала нескінченні подяки й публічно цілувала Піту, особистого життя в мене не було зовсім. Минуло кілька тижнів – і все нарешті почало затихати. Знімальні групи й репортери зібрались і поїхали додому. Відтоді наші стосунки з Пітою стали прохолодними. Моя родина оселилась у новому будинку в Поселенні Переможців. Шахтарі спустилися в копальні, діти пішли в школу: повернулося звичне життя Округу 12. Я почекала, доки на обрії зовсім розвидніє, і якось у неділю, не сказавши нікому, прокинулася ще до схід сонця і втекла в ліс.
Погода і досі була теплою, тож куртка мені не знадобилась. Я взяла з собою торбу, напхану всілякою смакотою: тут були і холодне курча, і сир, і свіжий хліб, і апельсини.
В нашому колишньому будинку я перевзулась у свої мисливські черевики. Як завжди, напруга на паркані була вимкнена, тому я легко прослизнула в ліс і відшукала свій лук і стріли. Я вирушила на наше з Гейлом місце, де ми снідали на Жнива, які вирішили мою долю – я опинилася на Голодних іграх.
Я прочекала щонайменше дві години. Вже була подумала, що за тижні моєї відсутності Гейл вирішив мене зректися. Що я йому байдужа. Навіть що він ненавидить мене. Думка про те, що я втрачаю мого найкращого друга, єдину людину, якій я могла довірити свої секрети, була невимовно болючою. Ні, тільки не це, на додачу до всього, через що я вже пройшла! Я відчула, як очі мої наповнюються сльозами, а в горлі стає клубок – як завжди, коли я засмучена.
Аж тут я підвела голову і побачила його; він стояв за кілька кроків од мене і спостерігав. Без жодної думки я підскочила й обійняла його, сміючись і плачучи водночас. Він пригорнув мене так міцно, що я не могла зазирнути йому в обличчя, і спливло чимало часу, перш ніж Гейл відпустив мене – і то лише тому, що на мене напала страшенна гикавка і слід було негайно ковтнути води.
Того дня ми робили те, що й завжди. Снідали. Полювали, рибалили і збирали ягоди. Балакали про людей у місті. Але не про нас: не про Гейлову нову роботу на шахті, не про час, який я провела на арені. Просто про все на світі. Коли ми опинилися біля найближчої до Горна лазівки в паркані, я і справді повірила в те, що все може бути, як раніше. Що ми зможемо жити так, як жили. Відтоді як у нас удома з’явилась купа їжі, я вирішила віддавати всю здобич Гейлові на продаж... Я сказала йому, що сьогодні не піду на Горно (хоч і мріяла туди потрапити), бо не попередила ні матір, ні сестру, що йду на полювання, тож вони, либонь, хвилюються. А тоді, геть неочікувано, бо я щось торочила про нові капкани, Гейл узяв моє обличчя в долоні й поцілував.
Я була зовсім до цього не готова. Можна подумати, що після всіх годин, проведених із Гейлом, коли я спостерігала, як він говорить, сміється й насуплюється, важко не здогадатися, які в нього вуста. Але я навіть не могла собі уявити, які вони теплі, коли торкаються моїх. Або які в нього руки – вони завиграшки можуть встановити найскладнішу пастку, вони так легко полонили мене! По-моєму, я зронила якийсь гортанний звук, і ще смутно пам’ятаю, як стисла руки в кулаки і вперлась Гейлові у груди.
Він відпустив мене і промовив:
– Я мав це зробити. Бодай раз.
І пішов.
Незважаючи на те, що сонце сідало і, мабуть, моя родина вже і справді хвилювалась, я вмостилася під деревом неподалік паркана. Я силкувалася зрозуміти, як я сприйняла поцілунок – сподобався він мені чи розлютив, але я тільки й пам’ятала дотик Гейлових вуст і аромат апельсинів, якими пахла його шкіра. Було безглуздо порівнювати цей поцілунок із тими, якими ми обмінювалися з Пітою. Я й досі не визначилася, чи їх узагалі можна вважати за поцілунки. Нарешті я рушила додому.
Того тижня я ставила капкани та приносила здобич Гейзел. Але Гейла до неділі не бачила. Я заготувала цілу промову: мовляв, хлопець мені не потрібен, і заміж я взагалі не збираюсь, – але так і не виголосила її. Гейл поводився так, ніби нічого не трапилось. Можливо, він і чекав, що я скажу бодай щось. Чи поцілую його у відповідь. Натомість я також удала, що нічого не трапилось. Але це таки було. Гейл зруйнував якийсь невидимий бар’єр між нами, а з ним – і мою надію на повернення нашої старої безтурботної дружби. Хай що там я вдавала, але більше не могла дивитись на його вуста байдуже...
Ці думки майнули в моїй голові за одну секунду, а президент Снігоу, зронивши свою погрозу вбити Гейла, втупив у мене погляд. Якою ж я була дурепою, коли думала, що Капітолій забуде про мене, тільки-но я повернусь додому! Можливо, про ймовірні заворушення я і не знала. Але ж я знала, що влада на мене розлючена. І замість поводитись максимально обережно, як того вимагала ситуація, що я робила? З точки зору президента, я почала ігнорувати Піту й надала перевагу товариству Гейла, ще й демонструвала це перед усім округом. І через цю мою поведінку для Капітолія стало очевидно, що я фактично його дражню. А тепер через мою необачність Гейл і вся його родина в небезпеці, та й моя родина також, і Пітина.
– Будь ласка, не чіпайте Гейла, – прошепотіла я. – Він просто мій друг. Він був моїм другом багато років. І все. До речі, зараз усі думають, що ми двоюрідні.
– Мене цікавить лише, як це впливає на розвиток ваших стосунків із Пітою і як це позначиться на настроях в округах, – відповів президент.
– Упродовж Туру усе буде, як раніше. Я буду такою самою закоханою, як і була, – відповіла я.
– Як і є досі, – виправив мене президент Снігоу.
– Як і є досі, – підтвердила я.
– І навіть дужче, якщо ми хочемо запобігти заворушенням, – докинув він. – Тур – ваш єдиний шанс повернути все на свої місця.
– Я знаю. Я все зроблю. Переконаю мешканців округів, що я не кидала виклик Капітолію, а просто була шалено закохана, – відповіла я.
Президент Снігоу підвівся й витер пухкі губи серветкою.
– Цілься вище.
– Що ви маєте на увазі? Куди – вище? – перепитала я.
– Переконай мене, – була відповідь. Він поклав серветку і підхопив зі столу свою книжку. Я не дивилась, як він іде до дверей, тож здригнулася, коли він прошепотів мені на вухо.
– До речі, я знаю про поцілунок.
А потім двері з клацанням зачинилися.
РОЗДІЛ 3
Запах крові... він був у його подиху.
«Як він це робить? – думала я. – П’є її?» І я уявила, як президент потягує з чашки кров. Занурює туди печиво, дістає, а з нього крапає червоне.
За вікном, м’яко і тихо, ніби кішка замуркотіла, ожив автомобіль і щез удалині. Зник, як з’явився, – непомітно.
Здавалося, кімната повільно обертається навколо мене якимись кривобокими колами, і я подумала, що, мабуть, я непритомнію. Я гойднулась уперед і схопилась однією рукою за стіл, а другою і далі стискала чудове Пітине печиво. Здається, колись воно було оздоблене тигровою лілією, але зараз перетворилось на купу крихт у моєму кулаці. Я навіть не усвідомлювала, що розчавила його, – гадаю, мені просто було необхідно за щось ухопитися, коли світ вислизнув у мене з-під ніг.
Візит президента Снігоу. Округи на межі бунту. Пряма погроза, що Гейл помре, а за ним й інші. Всі, кого я люблю, приречені. І як знати, хто ще розраховуватиметься за мої вчинки? Хіба що під час Туру я поверну все на свої місця. Зможу притлумити незадоволення в округах і заспокоїти президента. Але як? Довівши всій країні, що я кохаю Піту Мелларка, щоб ні в кого не залишилось ані тіні сумнівів.
«Я не зможу цього зробити, – подумала я. – Не настільки з мене гарна акторка».
А ось Піта – актор чудовий, а ще він привабливий. Він здатен примусити людей повірити в будь-що. І я, стуливши рота, сідаю позаду і дозволяю йому перебрати балачки на себе. Але не Піті потрібно довести свою відданість. А мені.
З коридору долинула легка та швидка хода матері.
«Вона не повинна здогадатися, – подумалось мені. – Ні про що».
Я швидко струсила крихти печива з долоні на тацю і сьорбнула чаю.
– Катніс, усе гаразд? – спитала мама.
– Так, цілком. Нам ніколи не показували цього по телевізору, але президент Снігоу завжди відвідує переможців перед Туром, щоб побажати їм успіху, – відповіла я впевнено.
Материне обличчя розгладилося від полегшення.
– Ох, а я вже була подумала, що в нас неприємності.
– Та ні, – сказала я. – Неприємності почнуться, коли моя підготовча команда побачить, як я відростила брови.
Мати розсміялась. А я подумала, що вороття немає – ще відтоді, як в одинадцять років я взяла на себе відповідальність за родину. Я завжди змушена буду захищати її.
– Давай я наповню тобі ванну? – запропонувала вона.
– Давай, чудово, – відповіла я – і миттю зауважила, як вона зраділа.
Повернувшись додому, я постаралась налагодити стосунки з матір’ю. Повсякчас просила її щось для мене зробити замість відхиляти її допомогу, як я зі злості чинила багато років поспіль. Віддавала їй усі гроші, які виграла. Часто обнімала її, а не просто терпіла її обійми, як раніше. Час, проведений на арені, змусив мене усвідомити, що пора вже припинити карати її за те, чого вона не може виправити, – за ту депресію, яка розчавила її, коли помер батько. Бо іноді з людьми трапляється таке, до чого вони просто не готові й тому не здатні з цим упоратись.
От як я, наприклад. Зараз.
До речі, коли я повернулася в округ, мати зробила одну чудову річ. Потому як рідні та друзі привітали мене й Піту на вокзалі, репортери почали ставити питання. Хтось поцікавився у матері, що вона думає про мого нового хлопця, а вона відповіла, що Піта, звісно, поводився чемно, як і має поводитись вихований юнак, але я ще замала для хлопців. Сказала й уважно поглянула на Піту. Звідусіль залунав сміх, і хтось із журналістів зронив: «У декого проблеми», – а Піта відпустив мою руку і відступив на кілька кроків убік. Цього вистачило ненадовго – на нас тиснули, й ми змушені були вдавати закоханість і далі, але її слова дозволили нам поводитися стриманіше, ніж у Капітолії. І можливо, це стане виправданням, чому я так мало часу проводила в товаристві Піти відтоді, як знімальні групи поїхали.
Я попрямувала нагору до ванної кімнати, де на мене вже чекала паруюча ванна. Мати додала трохи сушених трав, і в повітрі витав приємний аромат. Ми не звикли до такої розкоші – відкручуєш кран, а звідти ллється необмежена кількість гарячої води. В хатині на Скибі ми мали тільки холодну воду, і щоб скупатися, слід було гріти її на вогні. Я роздяглася, занурилася в оксамитову воду – мати ще й олії якоїсь додала – і спробувала зібратись на думці.
По-перше, кому розповісти, якщо взагалі комусь варто розповідати. Не мамі й не Прим – це очевидно: вони лише страшенно розхвилюються. І не Гейлу. Навіть якби я отримала змогу з ним перемовитися. Та й у будь-якому разі, що він робитиме з цією інформацією? Якби він був сам, я могла б переконати його втекти. Певна річ, він здатен вижити в лісі. Але він не сам і нізащо не полишить родину. Чи мене. Коли я повернусь додому, змушена буду сказати йому, чому наші з ним неділі вже в минулому, але зараз я про це думати не можу. Тільки про свій наступний крок. До речі, Гейл зараз такий розлючений на Капітолій, що іноді мені здається: він здатен сам підняти бунт. Все, що йому потрібно, – це привід. Ні, нікому, хто зостається в Окрузі 12, я нічого не казатиму.
Залишаються тільки три особи, яким я можу цілком довіряти, і перший із них – Цинна, мій стиліст. Але думаю, що Цинна вже в групі ризику і тому я не хочу створювати йому додаткові проблеми, поділившись своєю таємницею. Ще є Піта, мій партнер у шахрайстві, але як почати розмову про таке? «Гей, Піто, пам’ятаєш, я тільки прикидалася, що буцімто кохаю тебе? Слухай, давай про це забудемо і вдамо, що ми ще дужче закохані одне в одного, а то президент погрожував убити Гейла».
Ні, так я вчинити не можу. До того ж Піта чудово зіграє свою роль незалежно від того, знатиме він про щось чи ні. Залишається Геймітч. П’яний, дратівливий, злий на всіх Геймітч, на якого я нещодавно вилила миску крижаної води. В його обов’язки як мого ментора на Іграх входило зберегти мені життя. Сподіваюся, що він і зараз на це згодиться.
Я ковзнула під воду, дозволяючи їй відрізати всі зовнішні звуки. Як мені хотілося, щоб ванна розширилась і я могла вільно поплавати, як колись спекотними літніми неділями в лісі з батьком! Ті дні були особливими. Ми вирушали рано-вранці й заходили далі, ніж зазвичай, – аж до маленького озерця, на яке батько натрапив під час полювання. Навіть не пам’ятаю, як я вчилася плавати: коли батько навчив мене, я була ще зовсім крихітна. Зате пам’ятаю, як ми пірнали, робили під водою сальто та плескалися. Пригадую під пальцями мулисте дно озера. Аромати квітів і зелені. Пам’ятаю, я лежала на спині (як от зараз) і дивилась у блакитне небо, а вода приглушувала шум лісу. Батько ставив сильця на водоплавних птахів, які гніздились уздовж берега, а я збирала яйця і трави, і вдвох ми копали на мілководді корінці стрілолиста – рослини, яку індіанці називали «катніс» і на честь якої батько охрестив мене. А ввечері, коли ми повертались, мати вдавала, що не впізнає мене – така я була чиста. Потім вона готувала чудову вечерю з тушкованої качки й печених бульбин стрілолиста з підливою.
Я ніколи не брала Гейла з собою на озеро. Хоча могла б. Дорога туди забирає чимало часу, але качки – така легка здобич, що цілком компенсують змарнований на дорогу час. Але озеро було єдиним місцем, яке я не хотіла ні з ким ділити, яке належало лише нам із батьком. По закінченні Ігор, коли справ у мене стало зовсім небагато, я кілька разів навідувалася туди. Поплавати в озері й досі було приємно, але здебільшого візити туди мене пригнічували. За останні п’ять років озеро – на диво – зовсім не змінилось, а ось я змінилася до невпізнанності...
Навіть під водою я зачула звуки метушні. Автомобільні гудки, привітні вигуки, хряскіт дверей. Це означало, що прибула моя підготовча команда. Отже, я маю лише кілька хвилин на те, щоб витертися рушником і швидко натягти халат, перш ніж вони увірвуться до ванної кімнати. Тут питання про приватність навіть не постає. Коли мова йде про моє тіло, жодних секретів від цієї трійці я не маю.
– Катніс, твої брови! – одразу вереснула Вінія, а я не змогла втримати усмішку, навіть попри чорні хмари, що вже нависли наді мною. Прозоре волосся Вінії стирчить гострими шпичаками по всій голові, а золоте татуювання, яке раніше було тільки над бровами, тепер в’ється золотими завитками і навколо очей, і все це тільки посилює враження, ніби я й справді її шокувала.
Слідом підійшла Октавія і заспокійливо погладила Вінію по спині; на тлі худорлявої Вінії розкішні її форми здалися мені ще пишнішими.
– Ну-ну. Ти виправиш це за п’ять хвилин. А от що мені робити з цими нігтями?
Вона схопила мене за руку і затисла її своїми горохового кольору долонями. Взагалі-то зараз її шкіра не зовсім горохової барви. Радше просто світло-зелена. Без сумніву, зміна кольору – це спроба не відставати від примхливих тенденцій моди в Капітолії.
– Справді, Катніс, ти що, не могла залишити бодай трошки, щоб мені було з чим попрацювати? – насварила вона мене.
Це правда. За останні кілька місяців я обгризла нігті мало не під корінь. Я думала викорінити цю звичку, але так і не знайшла переконливих підстав.
– Вибач, – пробурмотіла я.
Чесно кажучи, до сьогодні мене не вельми турбувало, як це сприйме моя команда.
Флавій підняв кілька пасом мого вологого сплутаного волосся і несхвально похитав головою, від чого його помаранчеві кучері гойднулися.
– Ніхто не торкався цього відтоді, як ми бачились востаннє? – спитав він суворо. – Пам’ятаєш, ми навмисно просили тебе не чіпати волосся.
– Так! – відповіла я, вдячна за те, що можу довести: бодай щось я виконала. – Тобто ні, я маю на увазі, ніхто не підрізав його. Я не забула про ваше прохання.
Насправді я забула. Просто не було потреби стригти волосся, от і все. Відтоді як я опинилась удома, єдиною зачіскою, яку я робила, була стара добра коса, яка вільно лягала на спину.
Здається, це трохи заспокоїло трійцю, ми розцілувалися, і нарешті вони всадовили мене на стілець у кімнаті й почали теревенити, не надто переймаючись, слухаю я їх чи ні. Доки Вінія реанімувала мої брови, Октавія нарощувала нігті, а Флавій втирав липку рідину мені у волосся, я слухала про Капітолій. Про те, якою подією стали цьогорічні Ігри, і яким нудним стало життя, коли все скінчилося, і як усі чекають не дочекаються, коли вже ми з Пітою завітаємо в Капітолій наприкінці Туру переможців. А після цього Капітолій почне готуватися до Червоної чверті.
– Хіба не чудово?
– Як же тобі пощастило!
– Щойно перемогла – і вже наступного року будеш ментором під час Червоної чверті.
Їхні слова тонули у морі захвату.
– Ага, – відповіла я нейтральним голосом. А що ще казати? І в звичайний рік бути ментором трибута – це нічний кошмар. А тепер я не можу спокійно проходити повз школу – повсякчас уявляю, кого з оцих дітлахів я наставлятиму. Але, що гірше, цей рік – сімдесят п’ята річниця Голодних ігор, тобто вже третя Червона чверть. Вони проводяться що двадцять п’ять років, аби гідно відзначити річницю поразки округів, і святкування відбувається набагато пишніше, ніж зазвичай, а більше розваг для Капітолія означає більше пасток для трибутів. Я, звісно ж, іще жодного такого святкування не бачила. Але, пам’ятаю, у школі нам розповідали, що в другій Червоній чверті Капітолій забажав, щоб округи послали на арену вдвічі більше трибутів. В подробиці вчителі не вдавалися, і це дивно, адже саме того року Геймітч Абернаті з Округу 12 завоював свою корону.
– Геймітчу слід приготуватися – до нього буде підвищена увага, – промовила Октавія.
Геймітч ніколи не розповідав мені про власний досвід на арені. А я ніколи не питала. І навіть якщо я і бачила повтор тих Ігор по телевізору, то була замала, щоб це запам’ятати. Але цього року Капітолій не дасть йому забути про себе. З іншого боку, добре, що під час Червоної чверті наставляти трибутів будемо ми з Пітою, бо я можу закластися, що з Геймітча толку не буде.
Коли тему Червоної чверті було вичерпано, моя підготовча команда почала натхненно розводитися про своє життя, на мою думку, цілком безглузде. Вони переповідали, хто що сказав про людей, яких я не знаю, та які туфлі вони собі придбали, а Октавія затягла довгу історію про те, який кумедний вигляд у пір’ї мали гості, запрошені на її день народження.
Скоро брови мої свербіли, волосся зробилося гладеньким і шовковистим, а нігті тільки й чекали на лак. Очевидячки, трійця мала вказівки привести до ладу лише мої руки та обличчя, либонь, через те, що погода холодна, тож тіло ховатиметься під одягом. Флавій страшенно хотів намалювати мені вуста пурпуровою помадою (його власної торгової марки), та коли мені почали робити макіяж і фарбувати нігті, обмежився рожевою. З палітри кольорів я могла судити, що Цинна вирішив створити ніжний, а не сексуальний образ.
От і добре. Я занадто непереконливо граю спокусницю. І Геймітч це дуже швидко довів, коли наставляв мене перед інтерв’ю на Іграх.
Ввійшла мама, трохи знервована, і сказала, що Цинна попросив її показати моїй підготовчій команді, як вона заплела мені коси на Жнива. Вінія, Флавій і Октавія зраділи, а потім, цілком поглинуті процесом, дивились, як вона заплітала ретельно продуману зачіску. В дзеркалі я бачила серйозні обличчя, що стежать за кожним маминим рухом, бачила нетерпіння – коли вже прийде їхня черга і собі спробувати. До речі, всі троє з такою повагою ставились до моєї матері, що мені аж прикро було через те, як сама я зверхньо ставлюся до них. Хтозна, якою була б я і про що теревенила, якби виросла в Капітолії. Можливо, і моїм найбільшим розчаруванням були б костюми з пір’я на дні народження.
