Текст книги "У вогні"
Автор книги: Сюзанна Коллінз
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 21 страниц)
Коли зачіска була готова, я спустилась униз і побачила у вітальні Цинну – єдиний погляд на нього приніс мені надію. Мій стиліст був такий самий, як і завжди: простий одяг, коротко стрижене темне волосся, лише натяк на золотаву підводку для очей. Ми обнялись, і я ледь втрималася, щоб не вибовкати все про президента Снігоу. Але ні, я вирішила, що першому розкажу Геймітчу. Він ліпше знатиме, хто ще витримає цей тягар. Хай там як, із Цинною легко спілкуватися. Останнім часом ми багато розмовляли по телефону – той дістався нам разом із будинком. Сміхота – майже ніхто з наших знайомих телефону не має. Піта має, але природно, що йому я не дзвоню. Геймітч зірвав свій телефон зі стіни десь рік тому. Ще телефон має моя подруга Мадж, донька мера, але якщо ми хочемо поспілкуватися, ми просто зустрічаємося. Спочатку ми навіть не торкалися телефону. Але потім почав дзвонити Цинна – час було попрацювати над моїми талантами.
Кожен переможець повинен мати талант. Щось, чим він починає займатися, коли вже не потрібно ні працювати, ні ходити до школи. То може бути все що завгодно, аби тільки про це можна було розповісти в інтерв’ю. Виявилося, що у Піти вже є талант – він малює. Він роками глазурував торти й печиво в пекарні своїх батьків. Тепер, коли він забагатів, може дозволити собі малювати на справжньому полотні. А в мене таланту немає, хіба що незаконне полювання, але це не рахується. Чи, може, співи, але співати для Капітолія я не буду і через мільйон років. Мати намагалась мене зацікавити бодай чимось із величезного переліку можливих варіантів, що їй надіслала Еффі Тринькіт. Кулінарія, флористика, гра на флейті. Я не вибрала жодного, хоч як Прим старалась мене підохотити. Врешті-решт утрутився Цинна і запропонував мені допомогу – він розвиватиме мою пристрасть до моделювання одягу; тут і справді було що розвивати, оскільки я в цьому геть нічого не тямила. Але я погодилась, бо моя згода означала, що я зможу спілкуватися з Цинною, а він пообіцяв усе робити за мене.
Зараз він розкладав по вітальні речі: одяг, тканини, альбоми з ескізами моделей, які він намалював. Я взяла один з альбомів і уважно роздивилася сукню, яку нібито створила я.
– Знаєш, як на мене, я – багатообіцяючий дизайнер, – промовила я.
– Давай одягайся, нездаро, – відповів він, кидаючи мені купу речей.
Може, моделювання одягу мене і не цікавить, але сам одяг, що його Цинна шиє для мене, ще й як мені подобається. Наприклад, сьогоднішнє вбрання. Струмливі темні штани, скроєні з цупкої теплої тканини. Зручна біла сорочка. В’язаний светр, у якому переплітаються зелена, блакитна й сіра вовна. Шкіряні чоботи на шнурівці, які не тиснуть на пальці.
– Це я змоделювала своє вбрання? – спитала я.
– Ні, ти тільки прагнеш моделювати власний одяг і бути схожою на мене, свого героя зі світу моди, – відповів Цинна. Він простягнув мені стосик карток. – Читатимеш оце вголос, поки камери зніматимуть одяг. І побільше впевненості в голосі.
В цю мить у кімнату влетіла Еффі Тринькіт у помаранчевій, як гарбуз, перуці, щоб нагадати усім:
– Не вибивайтеся з графіку!
Вона розцілувала мене в обидві щоки і махнула рукою команді операторів, потім звеліла мені приготуватися. Тільки завдяки Еффі ми в Капітолії всюди встигали вчасно, тож я спробувала їй догодити. Застрибала кімнатою, як лялька в ляльковому театрі, підхоплюючи різне вбрання і бурмотячи безглузді фрази на кшталт: «Ну хіба не диво?» Звукооператори записали, як я натхненним голосом читаю текст із карток, – озвучку робитимуть пізніше, – а потім нас вигнали з кімнати, щоб вони могли спокійно познімати мої (себто Циннині) ескізи.
Заради такої події Прим повернулася зі школи раніше. Зараз вона на кухні давала інтерв’ю іншій знімальній групі. Вона була дуже милою в своїй небесно-блакитній сукні, яка личила до її очей, а її русяве волосся було ззаду перев’язане стрічкою. Взута у білосніжні чобітки, вона трохи нахилилась уперед, ніби збиралася битись, як...
БАМ! Мене мов у груди вдарили. Ніхто мене, певна річ, не бив, але біль був такий реальний, що я аж хитнулась і на крок відступила. Я примружила очі – й перед моїм внутрішнім зором постала не Прим, а Рута, дванадцятирічна дівчинка з Округу 11, яка була моєю союзницею на арені. Рута, яка вміла літати, мов пташка, з дерева на дерево, хапаючись за найтонші гілочки. Рута, яку я не врятувала. Рута, якій я дозволила загинути. В мене перед очима постав спогад: вона лежить на землі, а з її живота і досі стирчить спис...
Кого ще я не зможу врятувати від помсти Капітолія? Хто ще загине, якщо я не задовольню президента Снігоу?
Я відчула, що Цинна намагається вдягнути на мене пальто, і розкинула руки. Воно було хутряне і зсередини, і ззовні та м’яко облягало тіло. Такого хутра я зроду не бачила.
– Горностай, – пояснив мені Цинна, коли я погладила білий рукав.
Шкіряні рукавички. Яскраво-червоний шарф. На вуха – теж хутро.
– Тепер хутряні навушники знову будуть у моді.
«Ненавиджу навушники», – подумала я. В них погано чути, а відтоді як на арені я оглухла на одне вухо, то незлюбила їх іще дужче. Після перемоги Капітолій вилікував мені вухо, але я й досі час від часу перевіряю слух.
До мене підбігла мати, вона щось стискала в руках.
– Це на щастя, – промовила вона.
То була брошка, яку дала мені Мадж перед Іграми. У золотому кружечку летить переспівниця. Я намагалась віддати її Руті. Але вона не взяла. Сказала, що саме завдяки цій брошці вона і довірилась мені. Цинна прикріпив брошку на вузол мого шалика.
Поряд вигулькнула Еффі Тринькіт і заплескала в долоні:
– Прошу уваги! Зараз ми знімаємо першу сцену надворі: переможці зустрічаються і вітають одне одного перед початком своєї чудової подорожі. Отже, Катніс, хочу бачити широку усмішку – ти ж у захваті, правда? – промовила вона і – я не перебільшую – виштовхала мене за двері.
Секунду я нічого не бачила – такий лапатий падав сніг. Потім я розгледіла Піту, що спускався зі свого ґанку. В голові знову пролунала настанова президента Снігоу: «Переконай мене». І я знала, що мушу це зробити.
Моє обличчя розпливлося в усмішці, і я попрямувала назустріч Піті. А потім, мов більше не могла чекати, побігла до нього. Піта підхопив мене і закрутив, посковзнувся – він і досі не звик до своєї штучної ноги, – і ми впали на сніг: спочатку він, а я на нього, і вперше за багато місяців поцілувалися. Той поцілунок був повний хутра, і сніжинок, і губної помади, але попри це, в ньому була впевненість, як і в усьому, що робив Піта. І я усвідомила, що не сама. Хай якого болю я йому завдала, він ніколи не покине мене напризволяще перед камерами. Він не образиться на мене за цей нерішучий поцілунок. Він піклуватиметься про мене. Так само, як і на арені... На думку про це я мало не розплакалась. Але натомість я допомогла Піті звестися на ноги, взяла його попід руку і весело потягла за собою.
Решта дня злилася в одну суцільну пляму: не пам’ятаю, як ми дістались вокзалу, як прощалися з рідними, як від’їхав потяг, як наша стара команда – ми з Пітою, Еффі та Геймітч, Цинна та Порція (стиліст Піти) – з’їли неймовірно смачну вечерю... Аж ось я в піжамі й широчезному халаті сиджу в своєму плюшевому купе і чекаю, доки всі поснуть. Певна, що Геймітч не лягатиме ще довго. Не любить він спати, коли надворі темно.
Тільки-но мені здалося, що нарешті в потязі запанувала тиша, я вдягла капці й навшпиньках пішла до його купе. Мені довелось постукати кілька разів, перш ніж Геймітч відчинив двері. Він був насуплений, ніби напевне знав, що я прийшла не з гарними новинами.
– Чого тобі? – буркнув він, перегаром мало не збивши мене з ніг.
– Маю з вами поговорити, – прошепотіла я.
– Просто зараз? – перепитав він. (Я кивнула). – Сподіваюсь, ти нічого не накоїла.
Він чекав, але я була впевнена, що кожне слово, яке ми вимовляємо в капітолійському потязі, записується на плівку.
– Ну? – гаркнув Геймітч.
Потяг почав пригальмовувати, і в голові раптом майнуло: президент Снігоу стежить за мною і не схвалює мого рішення звіритися Геймітчу, тому вирішив не зволікати і вбити мене. Але ми просто зупинились на дозаправку.
– В потязі така задуха, – промовила я.
Невинна репліка – але я побачила, як Геймітч звузив очі, втямивши, до чого я хилю.
– Ходімо.
Він підштовхнув мене до дверей тамбура і хиткою ходою попростував за мною. Коли нарешті він не без зусиль відчинив двері, нам в обличчя бухнув сніг. Геймітч поточився й зістрибнув на землю.
Капітолійський провідник поквапився на допомогу, але Геймітч добродушно відмахнувся і промовив:
– Просто хочу подихати свіжим повітрям. Лише хвилиночку.
– Вибачте. Він напився, – промовила я, перепрошуючи. – Я про нього подбаю.
Я теж зістрибнула і, спотикаючись, рушила слідом за Геймітчем, набираючи снігу в капці. Ми пройшли до кінця вагона, де нас уже не могли почути. Тут Геймітч обернувся до мене.
– Ну, що там?
Я розповіла йому геть усе. І про візит президента, і про Гейла, і про те, що нам усім гаплик, якщо я схиблю.
Його обличчя, яке в світлі червоних вогнів потяга здавалося значно старшим, протверезішало.
– Тоді ти не можеш схибити.
– Якби ви допомогли мені не схибити бодай під час подорожі... – почала була я.
– Ні, Катніс, справа не лише в подорожі, – відповів Геймітч.
– Що ви маєте на увазі? – озвалась я.
– Навіть якщо зараз усе минеться добре, за кілька місяців по нас усе одно повернуться, щоб забрати на Ігри. З цього року ви з Пітою будете менторами. І щороку знову і знову за вашим романом стежитимуть і фільмуватимуть найменші подробиці вашого приватного життя, і тобі нічого не залишається, як жити з тим хлопцем довго і щасливо.
На мене впала тяжка правда його слів. Мені ніколи не жити з Гейлом, навіть якби я захотіла. Мені не дозволять жити самій. Я змушена буду вічно кохати Піту. Капітолій наполягатиме на цьому. Може, в мене є кілька років у запасі, адже мені лише шістнадцять, тож мені дозволять іще пожити з мамою і Прим. А потім... А ось потім...
– Ти розумієш, що я маю на увазі? – тиснув на мене Геймітч.
Я кивнула. Якщо я хочу залишитися живою сама і вберегти від смерті близьких, є тільки один вихід. Я мушу вийти заміж за Піту.
РОЗДІЛ 4
Назад до потяга ми пленталися мовчки. В коридорі, вже перед дверима до мого купе, Геймітч поплескав мене по плечу і промовив:
– Тобі ще пощастило, сама знаєш.
Він розвернувся і попрямував до свого купе, забираючи з собою дух перегару.
В купе я скинула намоклі капці, вологу піжаму і халат. У шухлядах було повно одягу, але я просто в спідній білизні завалилась на ліжко. І витріщилась у темряву, міркуючи про нашу з Геймітчем розмову. Все, що він сказав про очікування Капітолія, про моє майбутнє з Пітою, навіть його останнє зауваження – все це щира правда. Звісно, мені буде гірше, ніж Піті. Але не в цьому справа... хоча, може, саме в цьому? В Окрузі 12 ми мали принаймні одну свободу – право одружуватися, з ким хочемо, або не одружуватись узагалі. І тепер навіть цей вибір у мене відібрали. Цікаво, президент Снігоу наполягатиме, щоб ми з Пітою мали дітей? Якщо в нас таки будуть діти, вони щороку братимуть участь у Жнивах. Хіба не цікаво подивитися, як на арену потрапить дитина не одного, а відразу двох переможців? Діти переможців брали участь в Іграх і раніше. Це завжди викликало велику цікавість і купу розмов про те, як родині не щастить – такий збіг! Але траплялося таке занадто часто, щоб бути звичайним збігом. Гейл був переконаний, що Капітолій махлює під час жеребкування, щоб додати події драматизму. Враховуючи всі проблеми, які я створила Капітолію, майже на сто відсотків можу гарантувати, що моя дитина неодмінно візьме участь у Голодних іграх.
Я подумала про Геймітча: в нього немає ані дружини, ані родини, він затопив свій світ у спиртному. А міг би обрати будь-яку жінку в окрузі. Натомість обрав самотність. Не ту самотність, що приносить спокій. А ту самотність, яка мов ув’язнення. Чому так сталося? Може, через те, що, побувавши на арені, він вирішив: так краще, ніж ризикувати майбутнім? Я відчула те саме, коли на Жнивах оголосили ім’я Прим і я побачила, як вона прямує до сцени – на вірну смерть. Але я як сестра мала змогу посісти її місце, а от матір була такого вибору позбавлена.
Мій розум божевільно шукав вихід. Я не дозволю президентові Снігоу прирікати мене на таку долю. Навіть якщо доведеться розпрощатися з життям. Але спершу я принаймні можу спробувати втекти. Що робитиме влада, якщо я просто зникну? Розчинюся десь у лісі й ніколи не повернусь? Може, навіть примудрюся забрати з собою близьких і почати в лісовій гущавині нове життя. Малоймовірно, але не неможливо.
Я потрусила головою, щоб прояснити її. Зараз не час будувати неймовірні плани втечі. Я повинна зосередитися на Турі переможців. Забагато людських доль залежить від того, наскільки гарне шоу я влаштую.
Заснула я тільки на світанку – й ось уже Еффі стукає в мої двері. Я натягла на себе перше-ліпше, що трапилося під руку в шухляді, й попленталась у вагон-ресторан. Оскільки весь день ми проведемо у потязі, я не могла зрозуміти, навіщо вставати так рано. Але потім з’ясувалося, що вчорашніх маніпуляцій, проведених наді мною підготовчою командою, досить було тільки для того, щоб доправити мене на вокзал. А сьогодні на мене чекає ще чимало процедур.
– Навіщо все це? Холодно, я все одно буду вдягнена, – нарікала я.
– Тільки не в Окрузі 11, – відповіла Еффі.
Округ 11. Наша перша зупинка. Як би хотілося мені почати з іншого місця! Врешті-решт, це ж домівка Рути. Але такі правила Туру переможців. Зазвичай він стартує в Окрузі 12 і далі пересувається з округу в округ – аж до Округу 1, а потім у Капітолій. Округ-переможець випадає – він лишається наостанок. Оскільки святкування в Окрузі 12 простеньке – зазвичай це лише вечеря для трибутів і святковий мітинг на площі, де ніхто з городян не почувається ні щасливим, ні веселим, – то з ним краще покінчити зразу. Цього ж року, вперше відтоді, як переміг Геймітч, останньою зупинкою Туру буде Округ 12, і представники з Капітолія прибудуть на святкування до нас.
На пораду Гейзел я постаралась насолодитися їжею. Кухарі стовідсотково хотіли мене потішити. Серед інших смаколиків вони приготували мою улюблену тушковану ягнятину з чорносливом. На столі біля тарілки на мене вже чекала склянка апельсинового соку й горнятко гарячого шоколаду. Я наїлася під зав’язку, їжа була бездоганною, але не можу сказати, що я насолодилась. А ще я була роздратована тим, що, крім мене та Еффі, на сніданок більше ніхто не з’явився.
– А де всі? – спитала я.
– Ох, навіть не знаю, де той Геймітч може бути, – відповіла Еффі.
Взагалі-то якраз Геймітча я і не чекала, адже він, мабуть, тільки-но вклався спати.
– Цинна ліг пізно, бо розкладав твої речі в купе-гардеробній. У нього для тебе понад сотня нарядів. Вечірні сукні дуже вишукані. А команда Піти, мабуть, іще спить.
– Хіба його не потрібно готувати? – поцікавилась я.
– Потрібно, але не так, як тебе, – почула я у відповідь.
І що це означає? А означає це, що я весь ранок маю терпіти, як мені висмикують волосся з тіла, а Піта тим часом спокійнісінько собі сопітиме. Я про це якось раніше не замислювалась, але на арені кільком хлопцям таки дозволили залишити волосся на тілі, в той час як дівчаткам – нікому. Як зараз пам’ятаю, як я купала Піту в струмку. Коли змилися бруд і кров, виявилося, що в нього біляве волосся. Тільки обличчя було гладеньким. Ні в кого з хлопців не росли бороди, хоча багато хто був для цього достатньо дорослим. Цікаво, як цього домоглися?
Якщо я почувалася просто знервованою, то моя підготовча команда була в набагато гіршому стані: вони пили багато кави й обмінювались якимись маленькими яскравими пігулками. Наскільки я знаю, вони ніколи не прокидалися раніше опівдня, хіба що трапиться надзвичайна ситуація національного масштабу – наприклад, мої неголені ноги. Я була така щаслива, коли в мене на тілі знову повиростало волосся! Ніби це був знак, що все може повернутися на свої місця... Я провела пальцями по м’яких кучериках на ногах – і віддалась на милість своєї команди. Вінія, Флавій і Октавія ще недосить прокинулися, щоб розводити теревені, як зазвичай, тому я чула, як з фолікул висмикуються волосинки. Потім довелося висидіти у ванні, повній драглистої рідини з гидотним запахом, доки волосся й обличчя намащували різноманітними кремами. Дві наступні ванни, як на мене, були не такі бридкі. Мене общипували, мили, масажували й намащували.
Флавій задер мені підборіддя й зітхнув.
– Е-е-ех, шкода, що Цинна наказав нічого не чіпати.
– Так, ми могли б зробити з тебе цукерочку, – додала Октавія.
– Коли вона подорослішає, – якось суворо промовила Вінія, – йому доведеться нам дозволити.
І що вони збираються зі мною зробити? Надути губи, як у президента Снігоу? Наколоти татуювання мені на грудях? Пофарбувати шкіру начервоно й інкрустувати в неї коштовне каміння? Вирізати на моєму обличчі декоративні малюнки? Зробити мені закручені кігті? Чи котячі вуса? На мешканцях Капітолія бачила я ще й не таке. Невже вони і справді не розуміють, якими диваками здаються нам?
Думка, що я віддана на милість модних примх моєї підготовчої команди, додалася до всіх нещасть, які змагалися за мою увагу: мого понівеченого тіла, нестачі сну, примусового одруження та страху, що я не зможу задовольнити вимоги президента Снігоу. В обід, який Еффі, Цинна, Порція, Геймітч і Піта почали без мене, я була занадто обтяжена важкими думками, щоб розмовляти. Вони ж теревенили про страви та про те, як добре спиться в потязі. Через Тур усі були дуже збуджені. Власне кажучи, всі, окрім Геймітча. Він мучився з похмілля! й жував кекси. Я була зовсім не голодна, можливо, через те, що забагато з’їла вранці, а можливо, почувалася занадто нещасною. Я довго ганяла по тарілці фрикадельку в бульйоні, та з’їла всього одну чи дві ложки. Не могла навіть підвести погляд на Піту – мого майбутнього чоловіка, хоч і знала, що в моїх проблемах він не винен.
Мій кепський гумор не лишився поза увагою: мене спробували втягнути в розмову, але я відмахнулася. Потяг зупинився на якійсь станції. Провідник повідомив, що ми не на дозаправку стали, а щось там зіпсувалось і потрібно зробити заміну. Ремонт триватиме приблизно годину. Ця подія мало не вбила Еффі. Вона вихопила розклад і почала вираховувати, як ця затримка невідворотно змінить всеньке наше життя. Аж поки мені не урвався терпець.
– Еффі, всім начхати на ваш розклад! – гаркнула я.
Всі за столом витріщились на мене, навіть Геймітч, якого я, щиро кажучи, вважала своїм союзником, враховуючи той факт, що Еффі і його доводить до нестями. Довелось мені оборонятися.
– Так-так, усім начхати! – промовила я і вийшла з вагона-ресторану.
В потязі раптом стало задушливо – здалося, що мене зараз знудить. Я знайшла двері, з силою рвонула їх – залунав сигнал тривоги, але я проігнорувала його й зістрибнула на землю, очікуючи приземлитися на сніг. Але повітря було теплим й ароматним. Дерева й досі були вдягнуті в зелене листя. Цікаво, як далеко на південь ми заїхали за день? Я йшла вздовж вагона, мружачись від яскравого сонця, і вже шкодувала про те, що нагримала на Еффі. Вона абсолютно не винна, що я опинилась у такому становищі. Слід мені повернутись і вибачитися. Мій зрив – то прояв неприпустимої невихованості, а для Еффі манери – це все. Але ноги несли мене вздовж колії, далі й далі, уже й потяг залишився позаду. Годинна затримка. Я можу погуляти двадцять хвилин в один бік, стільки ж ітиму назад – і ще й час залишиться. Натомість за кількасот кроків я присіла на землю і втупилась у небокрай. Цікаво, чи зупинилась би я, якби в мене були лук і стріли?
За деякий час я почула позаду кроки. Це, либонь, Геймітч – прийшов, щоб задати мені прочуханку. Не те щоб я на це не заслужила, але мені аж ніяк не хотілося вислуховувати нотації.
– Я не в гуморі для лекцій, – носаком черевика я буцнула кущик бур’яну.
– Тоді я коротко.
Біля мене присів Піта.
– Я думала, це Геймітч, – мовила я.
– Ні, він і досі жує свої кекси.
Я спостерігала, як Піта вмощує свою штучну ногу.
– Важкий день, га?
– Нічого, – промовила я.
Піта глибоко вдихнув.
– Послухай, Катніс, я давно хотів побалакати з тобою про те, як я поводився в потязі. Маю на увазі минулого разу. В тому потязі, що віз нас додому. Я здогадувався, що в тебе щось було з Гейлом, і ревнував тебе до нього – навіть іще до того, як ми по-справжньому познайомилися. Несправедливо було вимагати чогось від тебе тільки через те, що відбувалося на Іграх. Мені дуже прикро.
Пітині перепрошення заскочили мене зненацька. Це правда, що Піта віддалився від мене, коли я зізналась: під час Ігор я тільки вдавала, що закохана в нього. Але я його в цьому не звинувачую. На арені я зіграла свою роль, і це було того варте. Бували хвилини, коли я не могла сказати, що насправді я відчуваю до Піти. Я й сама досі не знаю.
– Мені також прикро, – промовила я. Не була певна, через що саме мені прикро. Може, через те, що дуже скоро я, схоже, зруйную все його життя.
– Не вибачайся. Ти дала нам шанс вижити. І я не хочу, щоб ми й далі ігнорували одне одного в реальному житті, зате в обнімку падали на сніг щоразу, коли нас знімають камери. Я подумав, якщо я припиню... е-е-е... ображатися, ми можемо спробувати просто бути друзями, – промовив він.
Дуже схоже, що всі мої друзі приречені на смерть, але відмова від дружби з Пітою нікого не врятує.
– Згода, – відповіла я.
Його пропозиція трохи піднесла мені настрій. Хоч почуття мої і досі були суперечливі. Було б непогано, якби Піта прийшов до мене з цією пропозицією раніше, перш ніж я дізналася, що в президента Снігоу інші плани і що просто бути друзями для нас тепер замало. Але з іншого боку, я була рада, що ми принаймні знову розмовляємо.
– То що трапилося? – спитав Піта.
Я не могла з ним поділитися, тому неуважливо зірвала травинку.
– Гаразд, почнімо з чогось простішого. Дивина: я знаю, що ти ризикувала своїм життям, аби мене врятувати... але не знаю, який твій улюблений колір, – мовив він.
Я не могла стримати усмішки.
– Зелений. А твій?
– Помаранчевий, – відповів він.
– Помаранчевий? Як волосся Еффі? – перепитала я.
– Ні, більш приглушений, – сказав він, – як захід сонця.
Захід сонця. Я негайно уявила собі картинку: диск призахідного сонця, небо де-не-де забарвлене м’якими відтінками жовтогарячого кольору. Гарно. Я згадала печиво з тигровою лілією... й оскільки Піта знову розмовляє зі мною, мало не вибовкала йому все про президента Снігоу. Знаю, Геймітч би цього не схвалив. Краще вестиму світські розмови.
– Знаєш, усі навколо тільки і розводяться про твої малюнки. Я почуваюсь якось ніяково від того, що навіть їх не бачила, – промовила я.
– Та в мене все купе ними завалене, – Піта підвівся і простягнув мені руку. – Ходімо покажу.
Приємно знову відчувати, як наші пальці сплітаються – не напоказ, а як у справжніх друзів. Ми йшли назад до потяга рука в руці. В дверях я згадала:
– Спочатку я повинна вибачитись перед Еффі.
– Так, і не бійся перестаратися, – сказав мені Піта.
Отож коли ми повернулись у вагон-ресторан (усі ще обідали), я вибачилась перед Еффі – як на мене, дуже вичерпно, але як на неї, заледве компенсувавши свою нечемність. Слід зауважити, що мої вибачення вона прийняла дуже милостиво. Сказала, що розуміє, як мені зараз нелегко. А її нотація про те, що бодай хтось має перейматися дотриманням розкладу, тривала тільки хвилин п’ять. Справді, я легко відбулась.
Коли Еффі нарешті скінчила промову, Піта забрав мене в своє купе, щоб показати малюнки. Не знаю, чого саме я очікувала. Мабуть, знову квітів, як на печиві, тільки збільшених. Але побачила я геть інше. Піта малював Ігри.
З деяких малюнків важко було щось зрозуміти, якщо ви не бачили цього на власні очі на арені. Вода крапає крізь тріщини в нашій печері. Висохлий ставок. Руки, власні Пітині, руки, копають корінці. Були й малюнки, зрозумілі всім. Золотий Ріг достатку. Клівія впорядковує ножі в потаємних кишенях куртки. Білявий зеленоокий мутант, у якому легко було впізнати Глорію, гарчить і пробивається до нас. І я. Всюди я. Ховаюся високо на дереві. Перу сорочку в річці. Лежу непритомна в калюжі крові. І ще один малюнок – незнайомий: мабуть, такою я привиділася Піті в гарячці – з’являлася з туману, сріблясто-сірого, як мої очі.
– Ну, що думаєш? – спитав Піта.
– Мені бридко, – відповіла я. Майже фізично я відчувала запах крові, болота і неприродного подиху мутантів. – Останнім часом я тільки й намагаюся забути те, що відбувалося на арені, а ти навпаки оживлюєш спогади. І як ти все так чітко пам’ятаєш?
– Мені щоночі це сниться, – почула я відповідь.
Я знала, що він має на увазі. Нічні кошмари, часті мої гості й до Ігор, тепер, коли я засинала, мучили мене щоразу. Але старі кошмари, в яких мого батька розриває на шматки в копальні, сняться рідко. Їм на заміну прийшли марення про те, що було зі мною на арені. Марна спроба врятувати Руту. Піта стікає кров’ю. Роздуте тіло Глорії, що розпадається у мене в руках. Жахливий кінець Катона від зубів мутантів. Ось мої найчастіші відвідувачі.
– Мені також. А це допомагає? Оці малюнки?
– Не знаю. Думаю, тепер мені не так страшно засинати вночі – або я просто запевняю себе в цьому, – відповів Піта. – Але кошмари не минулися.
– Мабуть, і не минуться. Як у Геймітча.
Геймітч мені ніколи про це не казав, але я думаю, що саме тому він і не любить спати, коли темно.
– Мабуть. Але як на мене, краще я прокидатимусь із пензлем у руках, аніж із ножем, – відповів Піта. – То тобі справді бридко?
– Так. Але водночас малюнки надзвичайні. Чесно, – відповіла я.
І це була правда. Проте більше дивитися на них я не хотіла.
– А хочеш дізнатися про мій талант? Цинна добре над ним попрацював.
Піта засміявся.
– Може, згодом.
Потяг рушив – за вікном попливла земля.
– Дивись, ми вже майже в Окрузі 11. Ходімо поглянемо.
Ми попрямували до останнього вагона. Там були стільці й дивани, але найчудовіша річ – те, що в цьому вагоні задні вікна піднімаються аж під стелю – їдеш собі, дихаючи свіжим повітрям, роздивляєшся краєвиди. Величезні просторі поля. Де пасуться стада молочних корів. Цей округ такий не схожий на наш рідний лісистий дім!
Потяг почав пригальмовувати, і я подумала, що це чергова зупинка, аж тут перед нами виросла огорожа. Щонайменше десять метрів заввишки, а згори облямована величезними витками колючого дроту. Порівняно з цим парканом наш паркан в Окрузі 12 – просто дитяча забавка. Я швидко пробігла очима по нижній частині огорожі, захищеній величезними металевими плитами. Під такий не підкопаєшся і на полювання не втечеш. Потім я побачила вартові вежі, розташовані через рівні проміжки, – на кожній була озброєна охорона, яка зовсім не пасувала до безмежних диких лук навколо округу.
– Я трохи іншого очікував, – промовив Піта.
Рута мені розповідала, що в Окрузі 11 за дотриманням правил пильнують набагато суворіше, ніж у нас. Але я й уявити собі не могла, що все настільки суворо.
Далі почалися пшеничні поля – тягнулися скільки сягає око. Чоловіки, жінки і діти, вдягнені в солом’яні брилі, щоб сховатися від сонця, оберталися у наш бік, користуючись нагодою випростати спини, і спостерігали за потягом, який проїжджав повз. Удалині я розгледіла фруктові сади і подумала: невже це саме ті сади, де працювала Рута, збираючи фрукти з найтонших гілочок на верхівках дерев? Невеличкі скупчення хатинок (порівняно з ними будинки на Скибі просто висококласні) виринали то тут, то там, але всі вони були порожні. Коли починається збір урожаю, потрібна кожна пара рук.
Поля тяглися і тяглися. Я не могла повірити своїм очам – Округ 11 був просто величезний.
– Як думаєш, скільки люду тут мешкає? – спитав Піта.
Я похитала головою. В школі нам розповідали, що це великий округ – і все. Жодних конкретних відомостей про населення. Але діти, яких ми щороку бачимо по телевізору на Жнива, очевидячки, тільки невеличка кількість із тих, що насправді тут мешкають. Цікаво, як тут усе відбувається? Може, тут спочатку здійснюється попереднє жеребкування? Обирають трибутів заздалегідь і пересвідчуються, що вони присутні в натовпі на площі? І як Рута врешті-решт опинилась на сцені, де ніхто – хіба вітер – не міг зголоситися добровольцем замість неї?
Я втомилася від неосяжності й безкінечності цих просторів. Коли зайшла Еффі та сповістила, що час одягатися, я не заперечувала.
Я повернулась назад у купе і дозволила підготовчій команді взятися до моєї зачіски й макіяжу. Зайшов Цинна, в руках він тримав жовтогарячу сукню, прикрашену візерунками з осіннього листя. І я згадала про те, як Піті подобається цей колір.
Потім Еффі зібрала нас із Пітою і востаннє повторила програму на день. У деяких округах переможці проїжджають через усе місто, а жителі їх вітають. Але в Окрузі 11 – можливо, через те, що міста особливо й немає, бо хатинки розкидані задалеко одна від одної, а може, через те, що під час збору врожаю люди потрібні на полях, а не в місті, – наша публічна поява обмежувалась лише майданом. Майдан містився перед величезною мармуровою будівлею – Будинком правосуддя. Колись він, мабуть, був дуже гарним, але час узяв своє. Навіть по телевізору можна було роздивитися плющ, що обплів побитий фасад і прогнутий дах. Сам майдан був оточений брудними вітринами крамничок, більшість із яких узагалі давно не працювали. Якщо десь в Окрузі 11 і є заможні райони, то це точно не тут.
Весь наш публічний виступ проходитиме надворі – на веранді, як назвала це Еффі, а саме на мощеному кахлями портику між сходами та вхідними дверима Будинку правосуддя, затіненому дашком, що його підтримують колони. Нас із Пітою відрекомендують публіці, потім мер Округу 11 виголосить промову на нашу честь, а ми відповімо заздалегідь підготовленими в Капітолії словами вдячності. Якщо у переможця були союзники з числа загиблих трибутів, то вважається за гарний тон згадати про них і сказати щось від себе. Я маю сказати щось про Руту й Трача, але щоразу, коли я вдома сідала готувати промову про них, все так і закінчувалось порожнім аркушем паперу. Мені важко говорити про них спокійно. На щастя, Піта щось там собі написав, і якщо внести невеличкі зміни, ця промова зарахується нам обом. Наприкінці церемонії нас нагородять чимось на кшталт почесного значка, і ми зможемо ретируватись у Будинок правосуддя, де на нас чекатиме святкова вечеря.
Коли потяг під’їхав на вокзал Округу 11, Цинна саме завершив останні штрихи до мого образу, туго перев’язав мені коси помаранчевою стрічкою і причепив до сукні золоту брошку-переспівницю, з якою я не розлучалась на арені. На платформі нас ніхто не зустрічав, не було делегації від влади, лише восьмеро миротворців, які провели нас прямісінько до кузова броньованої вантажівки. Коли двері за нами з брязканням зачинились, Еффі пирхнула.
