Текст книги "У вогні"
Автор книги: Сюзанна Коллінз
сообщить о нарушении
Текущая страница: 18 (всего у книги 21 страниц)
Пролунав гарматний постріл. Далеко в джунглях вертоліт забрав тіло. «Дванадцять», – подумала я.
Водоверть повільно заспокоїлася, поглинувши гігантську хвилю. Ми повернулися на вологий пісок і тільки-но збиралися розкласти все, як було, аж я побачила їх. Три постаті, десь за дві спиці від нас, спотикаючись, дибали по піску.
– Дивіться, – шепнула я, кивнувши на гостей.
Піта й Фіней обернулися. Як по команді, ми сховалися в тінь дерев.
Всі троє були виснажені – це було видно навіть із такої віддалі. Одна постать буквально тягнула на собі другу, а третя витанцьовувала дивні кола, як божевільна. Вони були червоні як цегла, мовби їх цілком занурили у фарбу й лишили підсихати.
– Хто це? – спитав Піта. – Чи що це? Мутанти?
Я дістала стрілу, готуючись до бою. Але той, кого тягли, важко повалився на пісок. А той, хто його тягнув, у розпачу почав тупати ногами, а потім розвернувся і штовхнув божевільного.
Обличчя Фінея осяяла усмішка.
– Джоанно! – покликав він і побіг до червоних створінь.
– Фінею! – почула я у відповідь голос Джоанни.
Ми з Пітою обмінялися поглядами.
– І що тепер? – спитала я.
– Ну, ми ж не можемо залишити Фінея, – відповів він.
– Так, маєш рацію. Ходімо тоді за ним, – промовила я буркотливо, бо навіть якщо б я і вирішила скласти перелік союзників, Джоанна Мейсон стовідсотково б у нього не потрапила.
І ми пошкандибали вздовж узбережжя, спостерігаючи теплу зустріч Фінея і Джоанни. Коли ми підійшли ближче, я побачила її компаньйонів – і моєму подиву не було меж. То були Вариста і Біпер. Біпер лежав на землі горілиць, а Вариста, яка знову підвелася на ноги, колами пританцьовувала по піску.
– З нею Вариста і Біпер.
– Клепка і Вольт? – уточнив Піта, так само здивований, як і я. – Хотів би я дізнатись, як це сталося.
Коли ми дісталися дивної компанії, Джоанна щось швидко-швидко розповідала Фінею й тицяла в напрямку джунглів.
– Ми думали, що то буде звичайний дощ, була ж блискавка і все таке. А ще ми так хотіли пити! Та коли дощ упав, на нас полилася кров! Густа гаряча кров. Неможливо було ані очей, ані рота розліпити, щоб її не наковтатися. Ми тицялися то туди, то сюди, сподіваючися десь сховатися від того страшного дощу. А потім Бласт наскочив на силове поле.
– Джоанно, мені так прикро, – промовив Фіней.
Я не одразу згадала, хто такий Бласт. Мабуть, як і Джоанна, трибут з Округу 7, але я геть не пам’ятала його зовнішності. А потім пригадала, що він навіть на тренування не з’явився.
– Дякую. Нічого особливого, просто, розумієш, він мені нагадував про домівку, – відповіла вона. – И ось він залишив мене з цими двома.
Вона буцнула черевиком Біпера, який ледь тямив, що коїться навколо.
– Вольтанутому встромили ножа в спину ще біля Рогу достатку. А вона...
Ми поглянули на вкриту засохлою кров’ю Варисту, яка ходила колами й бурмотіла:
– Цок-цок, цок-цок.
– Ага... Цок-цок. Клепка останню клепку загубила, – промовила Джоанна.
Вариста ніби відчула, що мова про неї, і нахилилася до Джоанни, яка відразливо штовхнула її на пісок.
– Відпочинь там трохи!
– Забери від неї руки, – різко промовила я.
Джоанна звузила очі та з ненавистю подивилася на мене.
– Забрати від неї руки? – прошипіла вона, швидко ступила вперед і, не встигла я зреагувати, так мені зацідила, що перед очима аж зірочки закрутились.
– А хто, ти думаєш, вивів їх для тебе з тих кривавих джунглів? Ти...
Раптом Фіней закинув її на плече, і хай як вона звивалася змією, доніс до води і кілька разів занурив із головою, а Джоанна верещала й поливала мене брудом. Але я не вистрілила. Через те, що вона була з Фінеєм, а головне, через її слова: вона вивела Варисту й Біпера для мене.
– Як гадаєш, що вона мала на увазі? Коли казала, що вивела їх для мене? – спитала я Піту.
– Не знаю. Ти ж від самого початку хотіла їх у союзники, – нагадав він.
– Так. Хотіла. Від самого початку...
Але це не відповідь на питання. Я поглянула на непорушне тіло Біпера.
– Та якщо ми не вживемо заходів, отримаю я їх ненадовго.
Піта підняв Біпера, а я взяла за руку Варисту, і ми повернулися до нашого маленького табору на узбережжі. Я посадила Варисту на мілководді, щоб вона хоч трохи помилася, та вона лише плескала в долоні й час від часу бурмотіла: «Цок-цок». Потім я розстібнула пояс Біпера – на ньому висіла на ліані важка металева котушка. Не знаю, що то було, та коли вже Біпер вважає, що це потрібно зберегти, я її точно не загублю. А поки що я поклала котушку на пісок. Просяклий кров’ю одяг прилипнув до тіла Біпера, і в мене забрало чимаАо часу, щоб його зняти. Піта тримав Біпера у воді, а я відклеювала тканину. Коли ми нарешті впорались, виявилося, що спідня білизна також геть брудна. Вибору не було: щоб вимити Біпера, нам довелося роздягнути його догола. Але, маю зізнатися, це більше не справляло на мене враження. За цей рік на нашому кухонному столі побувало стільки голих чоловіків, що зрештою ми з Прим просто до цього звикли.
Ми постелили сплетений Фінеєм килимок і долілиць поклали на нього Біпера, щоб можна було оглянути йому спину. Від плеча до ребер тягнувся поріз завдовжки близько шістьох дюймів. На щастя, він був не надто глибокий. Шкіра була страшенно бліда, тож Біпер утратив чимало крові, до того ж рана й досі кривавилася.
Я сіла навпочіпки й замислилася. Що в нас є під рукою? Солона вода? Либонь, так само почувається мама, коли в неї єдині ліки – це сніг. Я вирішила перейтися лісом. Тут напевне ростуть усі необхідні ліки, але якби ж то я знала, як їх використати! Знайомих рослин не знайшлося, тож я згадала про мох, який Магс мені дала замість носовичка.
– Я скоро, – попередила я Піту.
На щастя, того моху в джунглях було хоч греблю гати. З найближчого дерева я нарвала його цілий оберемок, дотягла назад на узбережжя, а тоді товстим шаром наклала на поранення та щільно прив’язала ліанами до тіла. Ми дали Біперу трохи води, а потім відтягли його в тінь дерев.
– Думаю, більше ми нічим не зарадимо, – промовила я.
– І так добре. Ти молодець, – відгукнувся Піта. – Цілительство у тебе в крові.
– Ні, – похитала я головою. – Я успадкувала батькову кров.
Моя кров оживала під час полювання, а не лікування.
– Піду погляну, як там Вариста.
Я взяла ще пригорщу моху, щоб використати як ганчірку, та приєдналася до Варисти на мілині. Вона не пручалася, коли я зняла з неї комбінезон і заходилася витирати з її тіла кров. Але очі її були розширені від жаху. Коли я до неї заговорила, Вариста не відповіла, а тільки настирливо повторювала своє «цок-цок». Здавалось, вона намагається щось мені сказати, але не було поряд Біпера, який завжди розтлумачував її слова, і я ніяк не могла нічого втямити.
– Так, цок-цок, – повторила я. – Цок-цок.
Здавалося, це трохи її заспокоїло. Я випрала комбінезон, щоб на ньому не залишилось ані крапочки крові, й допомогла Варисті знову його вдягнути. Він був не такий дірявий, як наші. З поясом також усе було гаразд, тож я її підперезала. А спідню білизну я поклала сушитися поряд із білизною Біпера.
Поки я полоскала Варистине спіднє, до нас приєдналася чистесенька, аж лискуча Джоанна разом із Фінеєм, у якого почала лущитися шкіра. Я вмовляла Варисту бодай щось з’їсти, а Джоанна тим часом хлебтала воду з мушлі. Байдужим, майже неживим голосом Фіней розповів про туман і про мавп, але про найголовнішу подію не згадав ані словом.
Побути на варті, доки інші відпочинуть, хотіли всі, але врешті-решт залишилися чатувати ми з Джоанною. Я – адже вночі дійсно відпочила і почувалася добре, вона ж бо просто відмовилася лягати. Поки інші вмощувалися спати, ми вдвох мовчки сіли на пісок.
Джоанна коротко поглянула на Фінея, щоб переконатися: він заснув, а тоді обернулася до мене:
– Що сталося з Магс?
– Це все через туман. Фіней ніс Піту. Я якийсь час тягнула Магс. А потім у мене відмовила нога, і не змогла підняти Магс. Фіней сказав, що обох не донесе. І тоді Магс поцілувала його та зробила крок просто в отруйний туман, – розповіла я.
– Вона була ментором Фінея, – мовила Джоанна, мов звинувачуючи мене.
– Справді? Я не знала, – відповіла я.
– Вона була йому як рідна, – додала Джоанна трохи згодом, але тепер в її голосі було менше отрути.
Ми дивились, як вода облизує пісок.
– А навіщо тобі Клепка і Вольт? – спитала я.
– Я ж сказала: я привела їх для тебе. Геймітч пояснив: якщо я хочу до тебе в союзники, маю привести їх до тебе, – відповіла Джоанна. – Це ж ти йому так сказала, правильно?
«Ні», – подумала я. Але кивнула.
– Дякую. Я ціную це.
– Сподіваюсь.
Вона подивилась на мене з такою огидою, ніби я – тягар усього її життя. Цікаво, отак воно – мати старшу сестру, яка тебе ненавидить?
– Цок-цок, – почула я в себе за спиною.
Я озирнулася – Вариста повзала по колу. Її очі витріщалися на джунглі.
– О Боже, знову вона за своє! Добре, піду посплю, а ви з Клепкою чергуйте, – промовила Джоанна.
Вона підвелась і попрямувала до Фінея, щоб умоститися поряд із ним.
– Цок-цок, – прошепотіла Вариста.
Я привела її туди, де ми сиділи, вклала на пісок і, щоб розрадити, заходилася гладити по руці. Неспокійно здригаючись, вона почала засинати, але й досі час від часу шепотіла: «Цок-цок, цок-цок».
– Цок-цок, – м’яко погодилась я. – Час поспати. Цок-цок. Засинайте.
Сонце піднімалось, доки не застигло просто над нами. «Мабуть, полудень», – неуважливо подумала я. Мені було байдуже. На тому боці моря, праворуч від мене, вдарила велетенська блискавка, долинув хрускіт поціленого дерева, і знову почалась електрична свистопляска. В тому самому місці, де й минулої ночі. Напевно, хтось забрів на ту ділянку і спровокував атаку. Я трохи посиділа, спостерігаючи за громовицею, заспокоюючи Варисту, сама заколисана мирним плескотом води. Я міркувала про минулу ніч, про те, як блискавки спалахнули після ударів дзвону. Дванадцятьох ударів.
– Цок-цок, – знову пробурмотіла Вариста, на мить виринувши із забуття і знову занурившись у нього.
Дванадцять ударів минулої ночі. Полуніч. Потім блискавка. Зараз сонце просто над головою. Полудень. І знову буря.
Я повільно підвелася й оглянула арену. Блискавка спалахнула там, де вчора падав кривавий дощ, під який потрапили Джоанна, Біпер і Вариста. Ми, либонь, були в третій секції, де стояв отруйний туман, просто поряд із секцією з блискавками. Тільки-но туман розсіявся, в четвертій секції почали збиратися мавпи. Цок-цок. Я обернула голову в інший бік. Кілька годин тому, близько десятої, з другої секції ліворуч од тієї, де зараз миготять блискавки, прийшла велика хвиля. Опівдні. Опівночі. Опівдні.
– Цок-цок, – промовила Вариста уві сні.
Блискавки вщухли, праворуч од того місця упав кривавий дощ, і слова Варисти раптово набули сенсу.
– Ах, – видихнула я. – Цок-цок.
Я пробігла очима по колу арени і зрозуміла, що Вариста має рацію.
– Цок-цок. Це ж годинник.
РОЗДІЛ 5
Годинник. Я майже навіч бачила стрілки, що цокають на дванадцятьох секторах арени-циферблата. Щогодини починається новий жах, нова зброя продюсерів вистрілює, а попередній жах закінчується. Блискавка, кривавий дощ, туман, мавпи – це трапилося за перші чотири години на арені. О десятій – хвиля. Я не знаю, що коїлося інші сім годин, але тепер я знаю, що Вариста права.
Зараз падає кривавий дощ, а ми на пляжі нижче сектора з мавпами, як на мене, занадто близько до туману. Цікаво, різноманітні небезпеки чатують на нас лише в межах джунглів? Не обов’язково. Хвиля, наприклад, вийшла за їхні межі. А що як туман вийде зі свого сектора, або мавпи повернуться...
– Підйом, – розштовхала я Піту, Фінея та Джоанну. – Вставайте – час забиратися геть.
Однак часу було доволі, тож я пояснила всім годинникову теорію. Що мала на увазі Вариста своїм «цок-цок»: у кожній секції рухи невидимих стрілок запускають смертоносну зброю.
Думаю, мені вдалося переконати всіх, хто був при здоровому глузді, окрім Джоанни, яка просто не хотіла сприймати жодні мої пропозиції. Але згодом навіть вона погодилася, що ліпше перестрахуватися, ніж потім шкодувати.
Поки інші збирали наше скромне майно й одягали на Біпера комбінезон, я збудила Варисту. Вона прокинулася з панічним «цок-цок» на вустах.
– Так, Варисто, цок-цок, це циферблат годинника. Арена – це годинник. Ви мали рацію, – промовила я. – Мали рацію.
На її обличчі читалося полегшення – мабуть, тому, що хтось нарешті втямив те, що вона знала, можливо, ще з перших ударів дзвона.
– Полуніч.
– Так, це розпочинається опівночі, – підтвердила я. В голові почали спливати образи. Годинник. Ні, це не просто годинник, це кишеньковий годинник, який лежить на долоні Плутарха Гевенсбі. «Все починається дванадцятій», – сказав мені тоді Плутарх. А потім на мить засвітилась моя переспівниця і зникла. Невже Плутарх давав мені підказку щодо арени? Але з якого дива? Тоді з мене був такий самий трибут на Іграх, як з нього. Можливо, він подумав, що це допоможе мені як менторові. А може, він уже тоді все знав.
Вариста кивнула на кривавий дощ.
– Пів на другу, – промовила вона.
– Саме так. Пів на Другу. А о другій отам ляже жахливий туман, – сказала я, вказуючи на джунглі. – Тож нам час рухатися кудись у безпечне місце.
Вона всміхнулась і покірно підвелася.
– Хочете пити? – я простягла їй плетену миску, і Вариста випила майже половину.
Фіней дав їй останній шматок хліба, і вона миттю його згризла. Тепер, коли вона нарешті донесла до нас важливе повідомлення, до неї повернулась тяма.
Я перевірила зброю. Зав’язала втулку і тюбик із маззю в парашут і ліаною прикріпила до пояса.
Біпер і досі не усвідомлював, що коїться навколо, та коли Піта спробував його підняти, почав пручатися.
– Де? – промовив він.
– З нею все гаразд, – сказав йому Піта, – Вариста в нормі. Вона також тут.
Але Біпер не заспокоювався.
– Де? – наполягав він.
– О! Я знаю, чого він хоче, – нетерпляче промовила Джоанна.
Вона пройшлась по пляжу і підібрала котушку, яку ми відв’язали від Біперового пояса, коли його купали. Котушка також була вимащена товстим шаром засохлої крові.
– Оце барахло. Якийсь дріт чи щось таке. Саме через дріт він отримав поранення. Біг до Рогу достатку по цю штукенцію. Не знаю, яку зброю він збирався з цього зробити. Може, хотів відтинати по шматку й використовувати як удавку? Але ви можете уявити Біпера, який когось душить?
– На своїх Іграх він переміг завдяки дроту. Встановлюючи електричні пастки, – пояснив Піта. – Для нього це найкраща зброя, ліпшої і не уявити.
Дуже дивно, що Джоанна сама до цього не дотумкала. Неправдоподібно. Навіть підозріло.
– Ти б мала сама здогадатися, – відкрито сказала я, – Це ж ти дала йому прізвисько Вольт.
Очі Джоанну небезпечно звузилися.
– Так, дурницю впорола, еге ж? – промовила вона. – Занадто захопилася, зберігаючи життя твоїм друзям. Поки ти... що? Послала Магс на смерть?
Мої пальці стисли держак ножа на поясі.
– Ану давай. Спробуй, убий мене. Мені до одного місця, що ти з пузом, я тобі горло перегризу, – проричала Джоанна.
Я усвідомлювала, що вбити її просто зараз не можу. Але для нас із Джоанною це тільки питання часу. Рано чи пізно хтось когось прикінчить.
– Нам усім слід охолонути, – встряв Фіней, раптово глянувши на мене. Він узяв котушку дроту й повісив її у Біпера на грудях. – Ось твій дріт, Вольте. Наступного разу конкретно кажи, що ти маєш на увазі.
Піта підняв на руки нарешті заспокоєного Біпера й запитав:
– Куди тепер?
– Думаю, слід прогулятися до Рогу достатку і трішки поспостерігати. Просто аби переконатися, що ми праві щодо годинника, – відповів Фіней.
Кращого плану в нас усе одно не було. До того ж непогано пошукати ще якусь зброю. Тепер нас шестеро. Навіть якщо не брати до уваги Біпера й Варисту, ми маємо чотирьох управних бійців. І наше становище дещо відрізняється від мого минулорічного досвіду, коли я змушена була все робити сама. Так, мати союзників – це чудово, поки можна заплющувати очі на те, що рано чи пізно доведеться їх убити.
Біпера й Варисту, ймовірно, вбивати не доведеться. Уявіть, що нам треба швидко тікати, – скільки вони пробіжать?.. Далі візьмімо Джоанну. Відверто кажучи, її я спокійно зможу вбити, якщо доведеться захищати Піту. А може, просто щоб примусити її замовкнути. От тільки бажано, щоб Фінея хтось убив замість мене. Не думаю, що я здатна зробити це власноруч. Врешті-решт, він чимало зробив для Піти. Може, якось нацькувати на нього кар’єристів? Ні, не вийде. Але який у мене вибір? Оскільки ми знаємо про годинник, у джунглях Фіней навряд чи загине, а значить, залишається єдиний варіант: хтось повинен подужати його в сутичці.
Навіть думати про це було бридко, і мозок відчайдушно намагався змінити тему. Але єдине, що здатне витіснити такі думки, це мрії про вбивство президента Снігоу. Гадаю, це не надто гарні мрії для сімнадцятирічної дівчини, але особисто для мене – дуже приємні.
Ми попрямували найближчою стежкою, скрадаючись до Рогу достатку обережно: раптом там ховаються кар’єристи. Я сумнівалася, що там хтось є, адже ми просиділи на узбережжі не одну годину й не помітили жодного руху. Як я і очікувала, там нікого не було. Тільки великий золотий Ріг і купа зброї, яка нікому не знадобилася.
Поклавши Біпера в затінку Рогу достатку, Піта покликав Варисту. Вона присіла поряд із Біпером, і Піта вклав котушку з дротом їй у долоні.
– Помийте це, гаразд? – попросив він.
Вариста кивнула й почимчикувала до води, де заходилася змивати з дроту кров. І тихенько заспівала якусь смішну пісеньку про мишу, котра біжить по годиннику. Пісенька була дитяча, але Вариста страшенно тішилася, наспівуючи її.
– О ні, тільки не цю пісню знову, – буркнула Джоанна, закотивши очі. – Вона співала її кілька годин поспіль, а тоді почала цок-цокати.
Зненацька Вариста випросталась і тицьнула на джунглі.
– Друга, – промовила вона.
Я простежила за її пальцем – стіна туману саме почала просочуватися на узбережжя.
– Так, Вариста має рацію. Зараз друга година, і на джунглі спустився туман.
– Точно за годинником, – промовив Піта. – Ви кмітливі, Варисто, про все здогадалися.
Вариста всміхнулась і знову заспівала, вимочуючи котушку.
– Не просто кмітлива, – заговорив Біпер. – У неї інтуїція. – (Ми всі озирнулися на Біпера, який, здається, повернувся до життя). – Вона все відчуває раніше за інших. Як канарки у ваших вугільних копальнях.
– Що він має на увазі? – запитав мене Фіней.
– Шахтарі беруть із собою в забій пташку, щоб знати, коли станеться викид газу, – пояснила я.
– Чому пташку – вона здихає? – поцікавилася Джоанна.
– Спочатку припиняє співати. Це значить, що час забиратися з копальні. Та якщо газу забагато, тоді, звісно ж, канарка помирає. І люди разом із нею.
Мені не хотілося говорити про вмираючих птахів. Ці розмови навіювали мені думки про батькову смерть, і про смерть Рути й Мейсилі Доннер, і про маму, яка успадкувала канарку Мейсилі... Чудово, тепер я почала думати про Гейла, який зараз перебуває глибоко під землею, в цих страшних копальнях, і про президента Снігоу, який погрожував його вбити. Влаштувати там, унизу, нещасний випадок дуже просто. Замовкає канарка, спалах – і все.
Я повернулася до мрій про вбивство президента.
Хоча Джоанну і дратувала Вариста, вона все одно здавалася щасливою – вперше за весь час на арені. Поки я збирала побільше стріл, вона довго вешталася навколо Рогу, а тоді з’явилася перед нами з парою величезних смертоносних сокир. Цей вибір здався мені дивним, доки я не побачила, як вона жбурнула одну з них у Ріг достатку – з такою силою, що та застромилася в м’який золотистий метал. Певна річ. Джоанна Мейсон. Округ 7. Лісозаготівля. Закладаюся, що вона вчилася метати сокири, відколи зіп’ялася на ноги. Як і Фіней зі своїм тризубцем. Чи Біпер із дротом. Або Рута з її знанням усіх рослин. І тут я усвідомила: ось іще один недолік трибутів Округу 12. Працювати в копальнях ми починаємо у вісімнадцять років. А трибути з інших округів отримують якісь навички мало не з пелюшок. Знання, які людина набуває в шахті, на Іграх також можуть стати в пригоді. Володіння киркою, наприклад. Або знання вибухівки. Це дає перевагу. От як моє полювання. Але вивчаємо ми це запізно.
Поки я копирсалась у зброї, Піта присів навколішки, щось рисуючи вістрям ножа на великому гладкому листку, який він приніс із джунглів.
Я зазирнула йому через плече – він креслив мапу арени. У центрі він розташував Ріг достатку, навколо нього – піщане кільце, від якого відходять дванадцять рівних смуг. Схема нагадувала пиріг, покраяний на дванадцять однакових тонких скибочок. Далі він намалював інше коло, що символізувало лінію води, і ще одне трохи більше за попереднє – край джунглів.
– Подивись, як розташований Ріг достатку, – промовив він до мене.
Я роздивилася Ріг і зрозуміла, що він має на увазі.
– Хвіст Рогу вказує на дванадцяту годину, – промовила я.
– Правильно, тобто це верх нашого годинника, – підтримав мене Піта і швидко надряпав числа від одного до дванадцятьох по колу умовного циферблата.
– З дванадцятої до першої – це зона блискавки.
І він маленькими літерами нашкрябав «блискавка» у відповідному клині, потім за годинниковою стрілкою в кожній наступній секції написав: «кров», «туман», «мавпи».
– Аз десятої до одинадцятої – хвиля, – підказала я.
Він додав і хвилю. В цей момент до нас приєдналися Фіней і Джоанна, озброєні до зубів тризубцями, сокирами й ножами.
– В інших секторах було щось незвичайне? – спитала я у Джоанни і Біпера – раптом вони бачили що-небудь, чого ми не відзначили на мапі. Але вони бачили тільки багато крові.
– Думаю, продюсери ще щось для нас притримали.
– Я відмічу пастки продюсерів, які, ми вже знаємо, виходять за межі джунглів, – промовив Піта, креслячи діагональні лінії, які захоплювали узбережжя, в секторах туману і хвилі. Він сів на землю. – Що ж, зранку ми й цього не знали.
Всі ми закивали, і тут я звернула на дещо увагу. Навколо панувала тиша. Наша канарка припинила співати.
Не зволікаючи, я вихопила стрілу й зарядила лук, розвернулась – і побачила блискучого від води Глянця, біля якого сповзала на землю Вариста з розтятим від вуха до вуха горлом. Наконечник стріли встромився йому в праву скроню, а поки я перезаряджала лук, Джоанна поцілила лезом сокири в груди Кашеміри. Фіней відбив спис Брута, що його той жбурнув у Піту, і висмикнув зі свого стегна ніж – його підрізала Енобарія. Якби не Ріг достатку, за яким можна було сховатись, обоє трибутів з Округу 2 уже б загинули. Я погналася за ними. Бум! Бум! Бум! Гарматні постріли підтвердили, що Варисті вже не зарадити, але прикінчувати Глянця чи Кашеміру теж немає необхідності. Ми з союзниками оминули Ріг, переслідуючи Брута й Енобарію, які бігли піщаною доріжкою в напрямку джунглів.
Несподівано під ногами різко сіпнулася земля, і я впала на пісок. Піщане кільце, на якому стояв Ріг достатку, почало швидко-швидко обертатися навколо своєї осі, джунглі довкруж перетворилися на невиразну пляму. Я відчувала відцентрову силу, яка тягла мене до води, і силкувалася закопатись у пісок, знайти хоч якусь точку опори на нестійкій землі. У голові паморочилося, пісок летів у очі, тож довелося заплющити повіки. Не могла нічого вдіяти – тільки міцно триматися, поки земля так само нагло не стала як стій.
Кашляючи і відчуваючи нудоту, я повільно сіла і роззирнулася – мої компаньйони були в тому самому стані. Фіней, Джоанна й Піта, як і я, втрималися. Три трупи злетіли в морську воду.
Весь цей хаос, відтоді як Вариста припинила співати і до цієї миті, забрав хвилину, може, дві. Ми сиділи на піску, важко дихаючи й відпльовуючи пісок.
– А де Вольт? – спитала Джоанна. Ми скочили на ноги. На нетвердих ногах зробили довкруж Рогу достатку коло і впевнилися: він зник. Нарешті Фіней його вгледів – у воді, кроків за двадцять від нас, – Біпер ледве тримався на плаву. Фіней поплив його витягати.
Саме тієї миті я згадала про дріт, такий важливий для Біпера. Я закрутила головою. Де ж він подівся? Де? А тоді я побачила: його і досі стискала в руках Вариста, яку водою віднесло вже далеченько. Мені аж стало млосно, коли я подумала про те, що маю зробити.
– Прикрийте мене, – швидко сказала я товаришам, відкинула геть свою зброю і помчала піщаною стежкою, яка була найбдижче до тіла Варисти. Не гальмуючи, я пірнула у воду й попливла. Краєм ока я бачила вертоліт, який уже з’явився в небі: механічна лапа опускалася, щоб забрати тіло. Але я не зупинялась. Я пливла щодуху і врешті-решт наскочила на тіло Варисти. Я випірнула, засапана, стараючись не наковтатися закривавленої води, яка розтікалася навколо відкритої рани на шиї Варисти.
Вона плавала на спині, підтримувана поясом, витріщаючись на немилосердне сонце. Борсаючись у воді, я видерла котушку дроту з пальців Варисти, бо затиснула вона її намертво. Я не можу нічого вдіяти – тільки стулити повіки бідолашної Варисти, пошепки попрощатися і попливти геть. Коли я дісталася берега, жбурнула дріт на пісок і вилізла з води, тіло Варисти вже зникло. Але я й досі відчувала присмак її крові, змішаної з морською сіллю.
Я повернулася до Рогу достатку. Фіней дотягнув Біпера до берега живим і майже неушкодженим, той тільки трохи наковтався води і тепер сидів її випльовував. Біпер, на щастя, не загубив своїх окулярів, тож тепер бодай бачив. Я поклала дріт йому на коліна. Котушка виблискувала, крові більше не було. Біпер розмотав трошки дроту і пропустив крізь пальці. Я вперше роздивилася той дріт – такого я ще зроду не бачила. Він був блідо-золотої барви і такий тоненький, як золота волосинка. Цікаво, який він завдовжки? Щоб заповнити таку велику котушку, довжина має бути чималою. Але я ні про що не питала, бо знала, що в цю мить Біпер думає про Варисту.
Я подивилася на спокійні обличчя своїх союзників. Тепер усі: Фіней, Джоанна, Біпер, – втратили своїх партнерів по округу. Я підійшла до Піти і міцно його обійняла, і якийсь час ніхто з нас не зронив ані слова.
– Забираймося з цього клятого острова, – нарешті сказала Джоанна.
Єдине, що нас тут тримало, це зброя, але її змило у воду, залишилося тільки те, що ми мали при собі. На щастя, ліани тут міцні, тому втулка й тюбик із ліками, загорнуті в парашут, і досі висіли в мене на поясі. Фіней зняв майку й перев’язав на стегні рану, якої завдала йому Енобарія. На щастя, поріз був неглибокий. Біпер сказав, що зможе йти сам, якщо ми рухатимемося помаленьку, тож я допомогла йому підвестись. Ми вирішили повернутися на узбережжя до сектора дванадцятої години. Кілька годин спокою – і жодної отрути. Але Піта, Джоанна й Фіней рушили у трьох різних напрямках.
– Дванадцята година, правильно? – промовив Піта. – Хвіст Рогу достатку вказував на дванадцяту.
– До того, як нас покрутили, – заперечив Фіней. – Я запам’ятав, де було сонце.
– Сонце тільки може підказати, що зараз близько четвертої, Фінею, – втулила я.
– Катніс має на увазі, що знати час не означає знати, де четверта година на годиннику. З сонця можна тільки зробити висновок про сторони світу. Не слід забувати, що зовнішнє коло джунглів продюсери теж могли покрутити, – промовив Біпер.
Ні, так ґрунтовно Катніс не міркувала. Біпер озвучив цілу теорію, я ж про сонце зронила просто зауваження. Але я тільки кивнула, ніби сама давно дійшла такого самого висновку.
– Так, тож у сектор дванадцятої години може вести будь-яка з цих стежок, – промовила я.
Ми зібралися навколо Рогу достатку, ретельно оглядаючи джунглі. Вони були напрочуд одноманітні. Я згадала високе дерево, яке прийняло перший удар блискавки о дванадцятій годині, але в кожному секторі росло таке дерево. Джоанна запропонувала піти по слідах Енобарії та Брута, але їх чи то звіяло вітром, чи то змило водою. Сказати, що й де, було геть неможливо.
– Даремно я згадала про годинник уголос, – розлючено промовила я. – Тепер у нас забрали навіть цю перевагу.
– Ненадовго, – заспокоїв мене Біпер. – О десятій ми побачимо хвилю – і знову будемо в курсі.
– Так, продюсери ж не можуть перепроектувати цілу арену, – додав Піта.
– Сказала – не сказала... – нетерпляче промовила Джоанна. – Ти мала нам сказати, бо ми б і з місця не зрушили, дурило!
За іронією долі, тільки її логічне, хоча й зверхнє зауваження змогло мене переконати. І справді, я мала їм сказати, щоб змусити рухатися далі.
– Ходімо, я хочу пити, – мовила Джоанна. – У кого тут гарний нюх?
Ми навмання вибрали стежку й рушили нею, і гадки не маючи, в який сектор прямуємо. Діставшись узлісся, ми роззирнулися – чи не чигають на нас небезпеки.
– Зараз, здається, година мавп, але тут нема жодної, – промовив Піта. – Тож я починаю довбати дірку в дереві.
– Ні, зараз моя черга, – промовив Фіней.
– Гаразд, я тебе прикрию, – погодився Піта.
– Прикрити може і Катніс, – втрутилась у розмову Джоанна. – А ти маєш накреслити нову мапу. Ту ж бо змило.
Вона зірвала з дерева великий листок і простягла Піті.
На мить мені в голову закралася підозра, що нас хочуть розділити і вбити поодинці. Але це безглуздо. Я матиму над Фінеєм перевагу, якщо він поратиметься з деревом, та й Піта набагато кремезніший за Джоанну. Тож я попрямувала за Фінеєм углиб джунглів – кроків за п’ятнадцять він знайшов хороше дерево й заходився колупати ножем дірку.
Я стояла зі зброєю напоготові, й мене не відпускала неприємна думка: щось відбувається і це щось має стосунок до Піти. Подумки я, шукаючи причину дискомфорту, прокрутила назад усі події – аж до миті, коли пролунав перший гонг. Фіней уплав забрав Піту з його металевого люка. Фіней оживив Піту, коли його серце зупинилося після зіткнення з силовим полем. Магс пішла в туман, щоб Фіней міг нести Піту. Морфліністка затулила його власним тілом, захистивши від мавпи. Сутичка з кар’єристами була зовсім короткою, але я пригадала: Фіней відбив списа, якого Брут кинув у Піту, хоча бачив, що Енобарія збирається встромити йому в ногу ножа. І навіть зараз Джоанна забрала його креслити мапу, тільки б він не ризикував у джунглях.
Це не підлягало сумніву. З причин, для мене незбагненних, переможці заповзялися зберегти Піті життя, навіть якщо для цього доведеться принести в жертву себе.
Я була приголомшена. По-перше, це я мала захищати Піту. По-друге, це безглуздо. Тільки один із нас зможе вибратися з арени. Чому вони вибрали для захисту Піту? Що міг Геймітч їм сказати, що запропонувати, аби змусити їх поставити життя Піти вище за власне?
Чому хочу я, щоб Піта вижив, я знала. Він – мій друг, і це мій вияв непокори Капітолію, мій виклик жахливим Іграм. Але якби мене з Пітою нічого не зв’язувало, що б могло змусити мене рятувати його, поставити його життя вище за своє? Звісно, він хоробрий, але всі ми хоробрі, коли вже витримали одні Ігри. Певна річ, Піта – особливий, він винятково порядний, але... А тоді я згадала те, що Піта робить краще за нас усіх. Він уміє говорити. На інтерв’ю він двічі затьмарив усіх учасників.
