Текст книги "У вогні"
Автор книги: Сюзанна Коллінз
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 21 страниц)
РОЗДІЛ 8
Моя витівка приголомшила продюсерів. Хтось навіть тихо скрикнув. Хтось випустив із рук бокал з вином, і він із дзенькотом розлетівся на друзки. Ще двоє, здавалося, зараз просто знепритомніють. Я однозначно вразила всіх.
Отеперечки я привернула увагу Плутарха Гевенсбі. Він пильно дивився на мене, а крізь його пальці сочився сік персика, що його він розчавив просто у руці. Нарешті Плутарх прочистив горло та промовив:
– Ви вільні, міс Евердін.
Я шанобливо вклонилась і розвернулася, щоб іти, але останньої миті не змогла здолати бажання пожбурити відерце з ягідним соком через плече. Не обертаючись, я почула, як уміст відерця заляпав манекен і на підлогу гримнуло ще кілька бокалів із вином. Переді мною вже відчинилися двері ліфта, а ніхто з продюсерів так і не поворухнувся.
«Ото я їх здивувала», – подумалось мені. Витівка була необачною та небезпечною, і, без сумніву, мені доведеться дорого, дуже дорого за неї заплатити. Але в ту мить я перебувала в такому піднесеному гуморі, що мені було байдуже – я просто дозволила собі насолоджуватися цим станом.
Я хотіла негайно розшукати Геймітча й розповісти йому про свій виступ, але його ніде не було. Мабуть, усі вже готуються до вечері, тож я вирішила прийняти душ, оскільки руки і досі були брудні від соку. Ставши під воду, я знову згадала свою витівку. Чи мудро я вчинила?
Зараз я маю повсякчас відповідати на єдине запитання: «Чи допоможе це зберегти Піті життя?» Моя сьогоднішня витівка, може, й не допоможе. Показові виступи засекречені, отже зараз немає сенсу мене карати, адже ніхто не знатиме, чим я завинила. Власне, минулого року за свою зухвалість я була, навпаки, винагороджена. Але цього року все по-іншому. Якщо продюсери розлютяться на мене й вирішать покарати на арені, під гарячу руку може потрапити Піта. Либонь, я діяла занадто імпульсивно. Але все одно... не можу сказати, що я про це жалкую.
Коли ми всі зібрались на вечерю, я помітила, що руки Піти і досі в різнобарвних плямах від фарби, хоча волосся в нього мокре: він нещодавно купався. Мабуть, зрештою він вирішив знову показати себе в камуфляжі. Коли подали суп, Геймітч одразу ж перейшов до справи:
– Отже, як минули показові виступи?
Ми з Пітою обмінялись поглядами. Чомусь мені не дуже хотілося розповідати про те, що сталося. В атмосфері спокою, що царював у кімнаті, моя витівка здавалася занадто екстремальною.
– Ти перший, – звернулась я до Піти. – Ти їм щось таки показав. Я чекала своєї черги сорок хвилин.
– Ну, я... Я продемонстрував навички камуфляжу, як ти і порадила, Катніс... – Піта завагався. – Ну, не зовсім камуфляжу. Але я скористався фарбами.
– Для чого? – спитала Порція.
Я згадала, якими збентеженими були продюсери, коли я увійшла в спортзал. Запах миючих засобів. Мат, яким затулили пляму в центрі зали. Невже під ним сховали щось, чого не змогли відмити?
– Ти щось намалював, так? Картину.
– Ти її бачила? – спитав Піта.
– Ні. Її сховали дуже старанно, – промовила я.
– Ну, це стандартна процедура. Трибутам не дозволяється бачити виступи інших, – безтурботно пояснила Еффі. – То що ти намалював, Піто? – поцікавилася вона. – Це був портрет Катніс?
– Еффі, чого б це він малював мій портрет? – роздратовано спитала я в неї.
– Щоб показати, що він зробить усе, аби тебе захистити. До речі, всі в Капітолії саме цього й очікують. Хіба він не зголосився добровольцем замість Геймітча, щоб бути з тобою поряд? – пояснила Еффі, ніби то була найочевидніша річ на світі.
– Взагалі-то я намалював Руту, – промовив Піта. – Пам’ятаєте, як Катніс уквітчала її тіло?
Повисла довга пауза – всі перетравлювали почуте.
– І що ти хотів цим довести? – стримано спитав Геймітч.
– Я не впевнений. Але в ту мить мені хотілося, щоб вони відчули свою відповідальність, – пояснив Піта. – Відповідальність за вбивство маленької дівчинки.
– Це жахливо, – промовила Еффі, наче готова розплакатися. – Так думати... заборонено, Піто. Абсолютно. Вам із Катніс від того тільки гірше буде.
– В цьому я змушений погодитися з Еффі, – сказав Геймітч.
Ні Порція, ці Цинна не зронили ні слова, але обличчя їхні були дуже серйозні. Звісно, всі вони мали рацію. Але попри те, що й мене ситуація дуже непокоїла, я була приємно вражена вчинком Піти.
– Думаю, зараз не найкращий момент розповідати вам про те, як я повісила манекен, підписавши його іменем Сенеки Крейна, – мовила я.
Моя репліка справила бажане враження. Хвилька недовірливого мовчання – і на мене, як тонна цегли, звалилась одностайна огуда.
– Ти... повісила... Сенеку Крейна? – перепитав Цинна.
– Так. Я показувала нові навички з зав’язування вузлів, і врешті-решт він якось опинився в зашморгу, – пояснила я.
– Ах, Катніс, – прошепотіла Еффі. – Як ти взагалі про це дізналась?
– А хіба це секрет? Президент Снігоу не наголошував, що це таємниця. Навпаки, не міг дочекатися, щоб мене про це повідомити, – відповіла я.
Еффі притиснула до обличчя серветку й підвелася з-за столу.
– Ну ось, я засмутила Еффі. Слід було збрехати, що я стріляла з лука.
– Мабуть, ви думаєте, що ми змовилися, – сказав Піта, ледь помітно всміхнувшись мені.
– А хіба ні? – спитала Порція.
Вона притиснула пальці до заплющених повік, ніби ховаючись від яскравого світла.
– Ні, – відповіла я, вдячно дивлячись на Піту. – Перед виступом ми самі гадки не мали, що показуватимемо.
– До речі, Геймітчу, – почав Піта. – Ми вирішили, що на арені нам не потрібні союзники.
– Добре. Так я не відчуватиму відповідальності за те, що ви через свою дурість повбиваєте моїх друзів, – відповів він.
– Ми так і подумали, – мовила я.
Ми закінчили вечерю в тиші, та коли всі підвелися, щоб перейти у вітальню, Цинна обійняв мене і промовив:
– Ну що, ходімо подивимося, скільки балів ви заробили своїми витівками.
Ми зібрались навколо телевізора; до нас знов приєдналась Еффі – її очі були червоні. З’являлись обличчя трибутів, округ по округу, під світлинами спалахували бали. Від одного до дванадцятьох. Передбачувано високі бали отримали Кашеміра, Глянець, Брут, Енобарія та Фіней. Інші отримали шість і менше.
– Хтось колись отримував нуль? – спитала я.
– Ні, але на цих Іграх все може трапитись уперше, – відповів Цинна.
І він мав рацію. Бо ми з Пітою отримали по дванадцять, уперше в історії Голодних ігор. Але ніхто не мав охоти святкувати.
– Навіщо це? – спитала я.
– Щоб усі трибути полювали тільки на вас, – спокійно сказав Геймітч. – Ідіть спати. Не можу на вас дивитись.
Піта провів мене до кімнати; ми йшли мовчки, але перш ніж побажати йому на добраніч, я пригорнула його за шию і поклала голову йому на груди. Його руки ковзнули моєю спиною, а щока притулилась до волосся.
– Вибач, якщо я все зіпсувала, – промовила я.
– Не більш, ніж я. До речі, навіщо ти так учинила? – поцікавився він.
– Не знаю, і Може, щоб показати їм – я не пішак у їхніх Іграх? – промовила я.
Він усміхнувся, либонь, згадавши ніч перед минулорічними Іграми. Ми сиділи на даху, оскільки не могли заснути. Піта сказав мені тоді щось подібне, але я не зрозуміла, що він мав на увазі. А тепер нарешті втямила.
– Я також, – мовив Піта. – І не думай, що я не спробую... не спробую повернути тебе додому. Та якщо бути справді чесним...
– Якщо бути чесним, ти думаєш, що президент Снігоу дав чіткі вказівки: ми обоє маємо загинути на арені, – промовила я.
– Є в мене такі підозри, – погодився Піта.
І в мене з’являлись такі підозри. Неодноразово. І хоч я точно знала, що я з арени живою не вийду, я й досі сподівалася, що Піті це таки вдасться. Це ж не він вигадав трюк із ягодами, а я. Ніхто не мав сумнівів, що Пітине зухвальство – наслідок щирого кохання. Тож, може, президент Снігоу вирішить зберегти йому життя, щоб він, розчавлений і з розбитим серцем, став живим застереженням усім бунтівникам.
– І хай що трапиться, всі знатимуть, що ми загинули в боротьбі, правильно? – спитав Піта.
– Так, усі знатимуть, – відповіла я. І ніби вперше забула про свою особисту трагедію, яка гризла мене з моменту оголошення Червоної чверті. Я згадала старого, застреленого в Окрузі 11, згадала Бонні та Твіду, згадала чутки про повстання по всій країні. Так, справді, всі в округах спостерігатимуть, як я тримаюсь, одержавши смертний вирок – останній вияв влади президента Снігоу. Вони шукатимуть знаку, що їхні бунти не були марними. Якщо я доведу, що й далі зневажаю Капітолій і зневажатиму його до скону, Капітолій знищить мене... але не мій дух. Хіба існує кращий шлях подарувати повстанцям надію?
Привабливість ідеї зберегти Піті життя ціною власного сама по собі вже була виявом непокори. Відмовою грати в Голодні ігри за правилами Капітолія. Мої негласні наміри цілком збігалися з гласними. І якщо мені справді вдасться врятувати Піту... для повстання це просто ідеально. Бо з мертвої мене більше зиску. Мене оголосять чимось на кшталт мучениці за ідею, малюватимуть моє обличчя на плакатах, і це об’єднає людей краще, ніж будь-які мої вчинки, якщо я зостанусь живою. А ось Піта цінніший живий і зболений, бо він зуміє вкласти свій біль у слова, які перемінять людей.
Якби Піта здогадувався, про що я думаю, він би вибухнув од гніву, тож я тільки промовила:
– То як проведемо останні дні?
– Решту свого життя, кожну його хвилину, я хочу провести з тобою, – відповів Піта.
– Тоді заходь, – сказала я, відчиняючи двері своєї кімнати.
Яка розкіш – знову спати з Пітою! До сьогодні я не усвідомлювала, як бракувало мені людської близькості. Як не вистачало відчувати в темряві Пітину присутність. Як би хотіла я повернути ті кілька останніх ночей, коли я замикалась від нього! Я поринула у сон, огорнена його теплом, а коли розплющила очі, з вікна струменіло сонячне світло.
– Жодних кошмарів, – промовив Піта.
– Жодних, – підтвердила я. – А у тебе?
– І в мене. Я майже забув, який він – міцний нічний сон, – відповів він.
Ми ще трошки полежали, не кваплячись починати день. Завтра ввечері за розкладом – телевізійне інтерв’ю, тож сьогодні Геймітч та Еффі даватимуть вказівки. «Знову високі цідбори й саркастичні зауваження», – подумала я. Але в кімнату увійшла рудокоса дівчина-авокс і принесла записку від Еффі: оскільки нещодавно ми здійснили Тур переможців, вони з Геймітчем вирішили, що ми і так добре тримаємося на публіці, тож на сьогодні інструктаж відміняється.
– Невже? – здивувався Піта, вихопивши записку з моїх рук і ретельно її перечитавши. – Ти знаєш, що це означає? Це означає, що ми цілісінький день можемо бути тільки вдвох!
– Шкода, що не можна нікуди виходити, – промовила я задумливо.
– Хто сказав, що не можна? – вигукнув Піта.
Дах. Ми замовили купу харчів, взяли кілька покривал і вирушили на пікнік на дах. Пікнік на цілий день у квітковому садку, де від найменшого повіву вітру дзвенять дзвіночки. Ми їли. Лежали на сонечку. Я ламала виноградні лози та вправлялась у плетінні сіток і зав’язуванні вузлів. Піта малював мене. Ми бавилися з силовим полем, яке оточувало дах: хтось один жбурляв у нього яблуко, а другий повинен був його піймати.
Ніхто нас не турбував. Ближче до вечора я лежала в Піти на колінах і плела віночок з квітів, а він грався моїм волоссям, присягаючись, що тренується робити вузли. В якусь мить його руки завмерли.
– Що трапилося? – спитала я.
– Як би хотів я зупинити цю мить, тут і зараз, і розтягнути її навіки! – вигукнув він.
Зазвичай такі слова – слова, що натякають на Пітине безсмертне кохання до мене, – змушували мене ніяковіти й почуватися винною. Але зараз мені було так тепло і затишно, всі мої тривоги про майбутнє, якого в мене немає, розтанули, тому я не намагалася стримуватись:
– О’кей.
– Ти згодна? – в голосі його чулась усмішка.
– Згодна, – промовила я.
Він знову занурив пальці у моє волосся, і я задрімала, але він збудив мене, щоб я мала змогу побачити захід сонця. За обрієм Капітолія палахкотіло неймовірно гарне жовтогаряче полум’я.
– Шкода проґавити таке видовище, – виправдався Піта.
– Дякую, – відповіла я.
Я не знала, скільки заходів сонця мені ще випаде побачити, тож і справді не хотіла проґавити жодного з них.
Ми вирішили не ходити на вечерю, але нас ніхто і не кликав.
– Я радий, що ми не пішли на вечерю. Втомився відчувати на собі жалісливі погляди. Бачити сльози. Вислуховувати Геймітча...
Продовжувати було не потреби.
Ми сиділи на даху до пізньої ночі, а потім тихенько зіслизнули вниз до моєї кімнати, нікого не зустрівши.
Наступного ранку нас збудила моя підготовча команда. Октавія, побачивши, як ми з Пітою спимо разом, знову розридалася.
– Ти забула, що звелів нам Цинна? – нагримала на неї Вінія.
Октавія кивнула і, досі схлипуючи, пішла в іншу кімнату.
Для підготовки Піті довелось повернутися до себе, і я залишилась наодинці з Вінією та Флавієм. Звичної балаканини не було. Власне, вони взагалі мало розмовляли, здебільшого просили задерти підборіддя чи обговорювали мій макіяж. Було вже недалечко до обіду, коли я відчула, наче мені на плече щось крапає. Я озирнулась і побачила,: Флавій підрізає мені волосся, а по його щоках беззвучно котяться сльози. Вінія суворо зиркнула на нього, він тихо поклав на стіл ножиці й вийшов.
Залишилася тільки Вінія, але така бліда, що здавалося, татуювання на шкірі аж випинається. З кам’яною рішучістю вона робила мені зачіску, макіяж, манікюр. Її пальці працювали швидко-швидко, щоб компенсувати відсутність товаришів по команді. Весь час вона уникала мого погляду. Тільки коли з’явився Цинна, щоб поглянути на мене й відпустити її, вона взяла мене за руки, подивилася просто в очі та промовила:
– Ми всі хочемо, щоб ти знала, яка... честь для нас – робити з тебе красуню.
І вона квапливо вийшла з кімнати.
Моя підготовча команда. Мої дурненькі, недалекі, ласкаві домашні улюбленці, закохані в пір’я та вечірки, мало не розбили мені серце своїм прощанням. Зі слів Вінії стало зрозуміло, що всі переконані: ми не повернемось. «Невже цілий світ знає про це?» – вигукнула я подумки. Я подивилась на Цинну. Він, звісно ж, знає. Але як він і обіцяв, він не плакатиме.
– То що там я сьогодні вдягаю? – спитала я, оглядаючи чохол, у якому ховалося моє вбрання.
– Президент Снігоу прислав ось цю сукню, – промовив Цинна, розшпилюючи блискавку на чохлі й дістаючи одну з весільних суконь, у яких я фотографувалась. Важкий білий шовк, глибоке декольте й висока талія, рукави, що спускаються від зап’ястків до підлоги. І перли. Всюди перли. Пришиті до сукні, низкою – в мене на шиї, оторочують вельон.
– Попри оголошення Червоної чверті в той вечір, коли показували твою фотосесію, люди й далі голосували за улюблені сукні, і ця набрала найбільшу кількість голосів. Президент Снігоу сказав, що сьогодні ввечері ти мусиш вдягнути саме її. Наші заперечення він проігнорував.
Я потерла шовк між пальцями, намагаючись зрозуміти мотиви президента Снігоу. Гадаю, оскільки я – головний правопорушник, мій біль, моя втрата, моє приниження будуть виставлені напоказ. Ось що намагається продемонструвати президент Снігоу. Варвар – він хоче перетворити мою весільну сукню на мій саван. Дошкульний удар – від нього в мене замлоїло в грудях.
– Правильно, прикро було б змарнувати таку чудову сукню, – ось і все, що я промовила.
Цинна обережно допоміг мені вбратися. Коли він застібнув блискавку, я мимохіть здвигнула плечима.
– Невже вона і була такою важкою? – не повірила я.
Пам’ятаю, кілька суконь справді були важкуватими, але ця, здавалося, важить тонну.
– Мені довелося трохи її переробити – це через освітлення, – пояснив Цинна.
Я кивнула, але так і не зрозуміла, що саме він переробив. Він допоміг мені вдягнути туфлі, намисто з перлів і вельон. Підправив макіяж. Змусив пройтися.
– Ти маєш приголомшливий вигляд, – нарешті промовив він. – Катніс, тепер запам’ятай: оскільки корсаж сидить дуже щільно, не здіймай руки над головою. Принаймні поки не покрутишся.
– Знову слід покрутитися? – спитала я, згадуючи свою минулорічну сукню.
– Впевнений, що Цезар тебе про це попросить. А якщо не попросить, сама запропонуєш. Тільки не одразу. Прибережи це для ефектного фіналу, – інструктував мене Цинна.
– Дайте мені сигнал, щоб я знала коли, – відповіла я.
– Гаразд. Є вже плани щодо інтерв’ю? Я знаю, що Геймітч залишив усе на ваш розсуд, – мовив Цинна.
– Ні, цього року я дивитимуся по ситуації. Найсмішніше те, що я зовсім не хвилююсь.
І я справді зовсім не хвилювалася. Хай як сильно президент Снігоу ненавидить мене, глядачі в Капітолії на моєму боці.
З Еффі, Геймітчем, Порцією і Пітою ми зустрілись біля ліфта. Піта був одягнений в елегантний смокінг і білі рукавички. Наречені в Капітолії вдягаються саме так.
У нас удома все було набагато простіше. Дівчата зазвичай брали в оренду білу сукню, яку до них уже вбирали сотні разів. Чоловіки ж одягали будь-що чисте, аби тільки не шахтарську робу. В Будинку правосуддя пара заповнювала папери і оголошувалась подружжям. Родичі та друзі збирались удома на вечерю, а часом навіть на пиріг, якщо молодята могли собі це дозволити. А якщо ні, все одно всі співали традиційну пісню, яку ми співаємо, коли подружжя переступає поріг своєї домівки. А ще в нас є своя маленька церемонія: молодята розпалюють своє перше вогнище, смажать на ньому хліб і ділять між собою. Можливо, це трохи старомодно, але в Окрузі 12 ніхто не почувається справді одруженим без цієї маленької церемонії.
Інші трибути вже зібралися за кулісами й тихенько теревенили, та коли з’явилися ми з Пітою, запала тиша. Я зауважила, що всі гнівно витріщаються на мою весільну сукню. Цікаво, вони заздрять мені, що вона така гарна? Чи що завдяки їй я зможу маніпулювати натовпом?
Нарешті Фіней промовив:
– Не можу повірити, що Цинна вбрав тебе в це!
– В нього не було вибору. Президент Снігоу змусив, – відповіла я, захищаючи свого стиліста. Я нікому не дозволю його критикувати.
Кашеміра відкинула з чола біляві кучері та прошипіла:
– Ти в ній просто сміховинна!
Вона схопила брата за руку і потягла в голову колони – вони з братом очолюватимуть наш вихід на сцену. Решта трибутів також почала шикуватись. Я була спантеличена: хоча всі трибути здавалися розлюченими, дехто підходив і співчутливо плескав мене по плечу, а Джоанна Мейсон узагалі зупинилась і поправила моє намисто з перлів.
– Примусь його за це заплатити, гаразд? – промовила вона.
Я кивнула, хоча не втямила, до чого вона веде. Аж поки Цезар Флікермен, чиї і волосся, і обличчя цьогоріч були бузкові, не виголосив свою промову й не розпочав інтерв’ю з трибутами. Тої миті я вперше усвідомила, як глибоко переможці почувалися зрадженими та як лютували. Але вони були мудрі, надзвичайно мудрі й талановито грали свої ролі, бо кожне їхнє слово спрямоване було проти уряду й, зокрема, президента Снігоу. Не всі, звісно. Були й реакціонери, як Брут і Енобарія, які не проти чергових Ігор, а ще – побиті життям морфліністи, занадто розгублені, щоб приєднатися до гри. Але й без них було достатньо переможців, кмітливих і відважних, які здатні поборотися.
Перший камінчик кинула Кашеміра: сказала, що в неї сльози навертаються на очі, щойно вона подумає, як жителі Капітолія сумуватимуть, коли ми загинемо. Глянець згадував доброзичливість, із якою тут ставилися до них із сестрою. Біпер у своїй нервозній манері ставив під сумнів законність Червоної чверті й цікавився, чи добре фахівці все перевірили. Фіней прочитав вірш, присвячений його єдиному справжньому коханню в Капітолії, і близько сотні людей знепритомніли, вважаючи, що він має на увазі саме їх. Коли вийшла Джоанна, вона зразу поцікавилася, чи не можна якось змінити ситуацію. Безсумнівно, творці Червоної чверті не передбачали такої приязні між переможцями і Капітолієм. Хто здатен на таку жорстокість – розірвати цей міцний зв’язок? Сія міркувала вголос: у них в Окрузі 11 усі вважають президента Снігоу всесильним. Отже, якщо він всесильний, чому ж він не скасує Червону чверть? А Чич, продовжуючи її думку, наполягав, що президент міг би скасувати Червону чверть, якби схотів, але він, мабуть, не думає, що це для людей так багато важить.
Коли нарешті оголосили мій вихід, аудиторія була цілком розчавлена. Люди плакали, непритомніли, дехто навіть просив змінити правила. А моя поява у весільній сукні взагалі наробила ґвалту. Не буде більше мене, не буде більше Ромео і Джульєтти, які житимуть довго і щасливо, не буде більше весілля. Я бачила, що навіть професіоналізм Цезаря дав тріщину, коли він намагався заспокоїти натовп, щоб я могла говорити, а мої три хвилини швидко збігали.
Нарешті зала трохи стихла, і він промовив:
– Ну що ж, Катніс, усім очевидно, що сьогодні дуже емоційний вечір. Може, ти хочеш нам щось сказати?
Коли я заговорила, мій голос тремтів.
– Хіба що одне: мені дуже прикро, що ви не побачите мого весілля... але я рада що ви принаймні маєте можливість поглянути на мене в цій сукні. Правда ж вона... дивовижна?
Мені не потрібен був сигнал Цинни – я і сама чудово розуміла, що зараз – найліпший момент. Я повільно крутнулася, піднімаючи рукави важкої сукні над головою.
Коли я почула зойки, то подумала: це через мій приголомшливий вигляд. А тоді я помітила, що навколо мене щось вирує. Дим. Від вогню. Не від штучного полум’я, як на колісниці минулого року, а від вогню набагато реальнішого, який пожирав моє вбрання. Дим почав гуснути, і я запанікувала. Обпалені клапті чорного шовку злітали у повітря, а перли з дзенькотом розсипалися по сцені. Але я боялась зупинятися, та й шкіру не пекло, і в разі чого Цинна поряд. Тож я крутилась і крутилась. На частку секунди мені забракло повітря, оскільки дивний вогонь повністю мене поглинув. А потім в одну мить усе зникло. Я повільно зупинилась, міркуючи, чи не гола я та навіщо Цинні знадобилося спалювати мою весільну сукню.
Але я була не гола. На мені була сукня такого ж фасону, як і весільна, але чорна як вугілля, вся з маленьких пір’їнок. Я здивовано підняла довгі рукави – і в цю мить побачила себе на телевізійному екрані. Я стояла в усьому чорному, білі смуги були тільки на рукавах. Чи ліпше сказати на крилах.
Адже Цинна перетворив мене на переспівницю.
