Текст книги "У вогні"

Автор книги: Сюзанна Коллінз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 21 страниц)

РОЗДІЛ 7

 Шкіряна торба з їжею і термос гарячого чаю. Пара шкіряних рукавиць хутром усередину, які забув Цинна. Три гілочки, що я зламала з голих дерев і розклала на снігу, щоб позначити напрямок мого руху. Ось що я залишила для Гейла на нашому звичному місці зустрічей першої неділі після Свята врожаю.

Я рухалася крізь холодний туманний ліс, прокладаючи стежку, яка для Гейла буде незнайомою, але мої ноги легко її відшукали. Вела вона до озера. Я більше не вірила, що наше звичне місце побачень і досі гарантує приватність, а сьогодні приватність була мені вкрай необхідна, бо я збиралась вилити Гейлові душу. Та чи він узагалі прийде? Якщо не прийде, мені доведеться ризикнути і вночі піти до нього додому. Є речі, які він повинен знати... речі, які він повинен допомогти мені зрозуміти...

Тільки-но зміст того, що я побачила по телевізору в будинку мера Андерсі, дійшов до мене, я вибігла з кімнати і спустилась у передпокій. Дуже вчасно, бо мер саме піднімався сходами нагору. Я тільки помахала йому рукою.

– Шукаєш Мадж? – привітно спитав він.

– Так, хочу показати їй свою сукню, – відповіла я.

– Ну, ти знаєш де її знайти.

В цю мить із його кабінету знов пролунав сигнал тривоги. Обличчя мера спохмурніло.

– Вибач, маю йти, – сказав він і попрямував до кабінету, щільно причинивши по собі двері.

Я стояла в коридорі й чекала, доки трохи заспокояться нерви. Стояла і нагадувала собі, що маю поводитися природно. Потім рушила до кімнати Мадж – подруга сиділа за туалетним столиком і перед дзеркалом розчісувала біляві кучері. Вдягнена вона була в ту саму чудову білу сукню, що і на Жнива. Мадж побачила моє віддзеркалення позаду себе і всміхнулася.

– Яка ж ти красуня! Ніби щойно з вулиць Капітолія.

Я підійшла ближче. Мої пальці торкнулися переспівниці.

– Навіть моя брошка. Завдяки тобі зараз у Капітолії переспівниці – це писк моди. Може, візьмеш її назад? – спитала я.

– Не мели дурниць, це ж був подарунок, – відповіла Мадж і заплела у коси святкову золоту стрічку.

– Тоді розкажи мені, де ти її взяла, – попросила я.

– Це тітчина брошка, – була відповідь. – Але думаю, що в родині вона вже віддавна

– Переспівниця – дивний вибір, – промовила я. – Беручи до уваги те, що трапилось під час повстання округів. Як Капітолій наколовся на сойкотунах і все таке.

Сойкотуни були мутантами – генетично модифікованими самцями птахів, виведеними в Капітолії навмисно, аби шпигувати за повстанцями в округах. Сойкотуни мали здатність запам’ятовувати й відтворювати чималі уривки людської мови, тож їх відсилали підслуховувати, про що балакають повстанці, а потім відтворювати це в Капітолії. Првстанці швидко все зметикували і використали птахів проти самого Капітолія, годуючи їх побрехеньками. Коли це з’ясувалося, птахів покинули на погибель. За кілька років вони справді зникли з дикої природи, але встигли спаритися з самками пересмішника, і таким чином з’явились абсолютно нові пташки – переспівниці.

– Але ж переспівниці ніколи не використовувались як зброя, – сказала Мадж. – Вони просто співочі пташки. Хіба ні?

– Так, думаю, так, – відповіла я.

Але це було не зовсім так. Переспівниця не просто співоча пташка. Переспівниця – істота, існування якої Капітолій не передбачав. Ніхто й подумати не міг, що цілковито керовані сойкотуни зможуть адаптуватися у дикій природі, передати свій генетичний код і продовжити рід. Капітолій не передбачив жагу до життя у маленької пташки.

І зараз, мало не тонучи в снігу, я угледіла чимало переспівниць, які стрибали по гілках навколо мене, підхоплювали співи інших пташок, повторювали їх, а потім переспівували по-новому. Як завжди, вони нагадали мені про Руту. Я спам’ятала свій сон минулої ночі, в якому я бігла через ліс за Рутою-переспівницею. Як хотіла б я, щоб мій сон протривав трохи довше і я змогла зрозуміти, куди вона хоче мене привести!

Дістатися озера – завдання безсумнівно не з простих. Якщо Гейл узагалі вирішить прямувати за мною, йому доведеться витратити багато зусиль, які ліпше було б зберегти для полювання. Вчора на вечері у мера його відсутність була особливо помітною, адже решта його родини прийшла. Гейзел сказала, що він захворів і залишився вдома, – це щирісінька брехня. І на Святі врожаю я також не змогла його знайти. Вік сказав, що Гейл пішов на полювання. Це, може, і правда.

За кілька годин я досягла старої хати на березі озера. Мабуть, слово «хата» – це занадто гучно як на цю споруду, бо вся хатина – одненька кімната чотири на п’ять кроків. Мій батько припускав, що колись навколо озера було чимало будівель, бо й досі можна де-не-де відшукати підвалини, і що люди приїздили на озеро відпочивати й рибалити. Ця хатина збереглася краще за інші, бо збудована була з бетону. І підлога, і стеля, і дах. Лише в одному з чотирьох вікон залишилася шибка – вона хиталась і пожовкла від часу. В хаті не було ні водопроводу, ні електрики, але коминок і досі був цілий, а в кутку лежав стос дров, які ми з батьком заготували колись давним-давно. Я розпалила невеличке вогнище, сподіваючись, що туман приховає від чужих очей зрадницький дим. Доки полум’я розгорялось, я вимела сніг, що накопичився під порожніми вікнами. Віник батько мені зробив із хмизу, коли мені було років вісім і я гралась тут у господиню будинку. Потім я всілася біля маленького бетонного коминка, відігріваючись та очікуючи на Гейла.

На диво, минуло зовсім небагато часу, аж він з’явився. На плечі в нього висів лук, а на поясі гойдалась мертва дика індичка, яку він, імовірно, підстрелив по дорозі. Гейл зупинився в дверях, ніби міркуючи, заходити чи ні. В руках він тримав неторкану торбу з їжею, термос і рукавиці Цинни. Він не міг прийняти від мене подарунки, бо дуже гнівався. Я точно знала, як він почувається. Хіба не так я поводилася колись із власного матір’ю?

Я зазирнула йому в очі. Його обличчя не могло приховати болю зради, якого йому завдали мої заручини з Пітою. Сьогоднішня зустріч – мій останній шанс не втратити Гейла назавжди. Я могла б кілька годин поспіль пояснювати йому, що трапилось, і все одно він відвернувся б від мене. Тому я одразу виклала на стіл свій головний козир.

– Президент Снігоу особисто пригрозив мені вбити тебе, – промовила я.

Гейл звів брови, але не виказував ні справжнього подиву, ні страху.

– Когось іще?

– Взагалі-то він не оголошував повного переліку. Але міркуєш ти правильно – обидві наші родини в переліку є.

Цього було достатньо, щоб Гейл підійшов до коминка. Присів біля вогнища погрітися.

– І тепер що?

– Вже нічого, – відповіла я.

Звісно ж, його питання вимагало детальніших пояснень, але я не знала, з чого почати, тож сіла поряд і похмуро витріщилась на полум’я.

За кілька хвилин Гейл порушив мовчанку.

– Що ж, дякую за оптимістичний прогноз.

Я розвернулась до нього, готова вибухнути, але побачила вогник у його зіницях і мимовільно всміхнулась. У цю мить було не до сміху, але я і так уже засмутила Гейла. Хай там що, а нас усіх зітруть на порох.

– Знаєш, а я маю план.

– Закладаюся, він геніальний! – промовив він і кинув рукавиці мені на коліна. – Ось, тримай, я не хочу доношувати старі рукавиці твого нареченого.

– Він не мій наречений. Це була просто вистава. І це не його рукавиці – їх забув Цинна, – відповіла я.

– То давай їх назад, – промовив Гейл і натягнув рукавиці, кілька разів стиснув і розтиснув пальці та схвально кивнув. – Принаймні я помру в комфорті.

– Оце точно оптимістичний прогноз... Певна річ, ти ж не знаєш, що трапилося, – сказала я.

– То розкажи мені, – почула я у відповідь.

Я вирішила розпочати з того вечора, коли нас із Пітою оголосили переможцями Голодних ігор, а Геймітч попередив мене, що Капітолій розлютиться. Я розповіла Гейлові про тривогу, що не відпускала мене, навіть коли я повернулася додому, про візит президента Снігоу до мене додому, про страти в Окрузі 11, про збуджений натовп, про останню відчайдушну спробу запобігти заворушенням – заручити мене з Пітою, про те, як президент Снігоу натякнув мені: цього замало, про мою впевненість, що мені ще за все доведеться заплатити.

Гейл не переривав мене. Поки я розповідала, він сховав рукавиці в кишеню і заходився з харчів у торбі рихтувати для нас пристойний обід. Краяв хліб і сир, вирізав серцевини з яблук, смажив на вогні каштани. Я дивилась на його руки, на його чудові вмілі пальці. Всі в шрамах, як були і мої, перш ніж над ними попрацювали в Капітолії, але дужі та спритні. Руки, здатні видобувати вугілля і в той сам час сплести витончене сильце. Руки, яким я довіряла.

Я на мить замовкла, щоб зробити ковток чаю з термоса, а тоді розповіла Гейлу про повернення додому.

– Так, заварила ж ти кашу, – сказав Гейл.

– Якби ж то я її варила, – відповіла я.

– Я вже почув достатньо. Оминімо подальшу розповідь і одразу поговорімо про твій план, – запропонував Гейл.

Я набрала повні груди повітря.

– Тікаймо.

– Що? – перепитав він.

Моя заява заскочила його зненацька.

– Тікаймо в, ліс і ховаймося там, – промовила я.

З обличчя Гейла я не могла зрозуміти, що він із цього приводу думає. Візьме він мене на кпини – чи подумає, що я збожеволіла? Я схвильовано підвелась, готуючись до сварки.

– Ти сам казав, що ми змогли б! Пам’ятаєш, перед Жнивами. Ти сказав...

Він зробив крок уперед – і я відчула, що відриваюсь від землі. Кімната закрутилась, і мені довелось схопити Гейла за шию, щоб не впасти. Він щасливо сміявся.

– Гей, що ти дієш? – запротестувала я, також сміючись.

Гейл поставив мене на землю, але не відпустив.

– Гаразд, тікаймо, – погодився він.

– Справді? Ти не думаєш, що я з’їхала з глузду? Ти втечеш зі мною?

З плечей моїх мов тягар звалився – тепер мене підтримував Гейл.

– Я таки думаю, що ти божевільна, але й досі згоден із тобою втекти, – промовив він.

Гейл погодився, і не просто погодився, а схвалив моє рішення!

– Ми зможемо. Я знаю, що зможемо. Заберемося звідси і ніколи не повернемось

– Ти впевнений? – перепитала я. – Бо це важка справа – з нами з будуть діти і все таке. Я не хочу заглибитись у ліс на п’ять миль, а потім...

– Я впевнений. Абсолютно, цілком, повністю, на сто відсотків упевнений.

Він схилив чоло і притулився до мого, пригортаючи мене міцніше. Його шкіра, все його єство випромінювало тепло, і я заплющила очі, розчиняючись у ньому. Пахло шкіряними рукавицями, димом і яблуками, а також усіма тими зимовими днями, що ми провели разом до Ігор. Я не намагалася звільнитися з Гейлових обіймів. Та й навіщо?.. Голос його стишився до шепоту:

– Я тебе кохаю.

Ось навіщо.

Знов я вляпалася – не встигла й оком кліпнути. Я запропонувала план утечі, а натомість... змушена мати справу з освідченням. І відповіла я так, як не можна було відповідати в цій ситуації:

– Я знаю.

Прозвучало це жахливо. Ніби я впевнена, що він без тями мене кохає, але сама я до нього нічого не почуваю. Гейл трохи відсунувся, але я схопила його за руку.

– Я знаю! І ти... ти сам знаєш, ким ти став для мене.

Але цього було недостатньо. Він висмикнув руку.

– Гейле, зараз я не можу про таке думати. Все, про що я думаю щодня, щохвилини з тої миті, коли на Жнива випало ім’я Прим, це про те, як я боюсь. У моїй душі немає місця іншим почуттям, окрім страху. Якщо ми дістанемось якогось безпечного місця, можливо, все зміниться. Я не знаю.

Я помітила, як він намагається приховати розчарування.

– Що ж, тоді тікаймо. І дізнаємось.

Він обернувся до коминка, в якому вже почали підгорати каштани. Швиденько витягнув їх із полум’я.

– Маму, щоправда, нелегко буде переконати.

Незважаючи ні на що, він і досі збирається тікати.

Але його гарний гумор розвіявся як дим, залишилася тільки така знайома втома.

– Мою також. Доведеться їй усе пояснити. Взяти з собою на прогулянку. Переконати, що в іншому разі ми просто не виживемо.

– Вона все зрозуміє. Ми з нею та з Прим Ігри дивилися разом. Вона тобі не відмовить, – промовив Гейл.

– Сподіваюсь на це.

Мені здалося, що за пару секунд температура в хатині впала на кілька градусів.

– Ось кому буде складно, то це Геймітчу.

– Геймітчу? – Гейл покинув каштани. – Ти що, пропонуєш і Геймітчу тікати з нами?

– Гейле, так треба. Я не можу покинути його й Піту напризволяще, тому що... – (Гейл так скривився, що я не закінчила речення). – Що таке?

– Вибач. Я не знав, що наша вечірка буде такою велелюдною, – огризнувся він.

– Їх закатують до смерті, намагаючись дізнатися, куди я поділася, – гаркнула я.

– А як щодо Пітиної родини? Його рідні ніколи не погодяться. Власне кажучи, вони чекають не дочекаються, щоб донести на нас. Я думаю, твій Піта досить розумний, щоб самому це усвідомлювати. А що як він вирішить залишитися? – спитав Гейл.

Хотілося відповісти байдужо, але голос затремтів:

– Що ж, хай залишається.

– І ти покинеш його? – спитав Гейл.

– Щоб урятувати маму та Прим – так, – відповіла я. – Хоча ні! Я переконаю його тікати.

– А мене... мене ти покинула б? – обличчя Гейла закам’яніло. – Якби, наприклад, якби я не зміг переконати матір тягти трьох малолітніх дітей взимку в лісову глушину.

– Гейзел не відмовиться. Вона все зрозуміє, – промовила я.

– Припустімо, що вона не зрозуміє, Катніс. Тоді що? – наполягав він на своєму.

– Тоді тобі доведеться примусити її, Гейле. Думаєш, я все вигадую? – від гніву я теж підвищила голос.

– Ні. Не знаю. Може, президент лише маніпулював тобою. Я маю на увазі твоє весілля. Ти ж сама бачила, як відреагували на заручини капітолійці. Не думаю, що президент може дозволити собі вбити тебе. Чи Піту. Як він тоді викрутиться? – сказав Гейл.

– Враховуючи заворушення в Окрузі 8, не думаю, що він проводить багато часу, вибираючи нам весільний торт! – вигукнула я.

Хотіла б я забрати свої слова назад! На Гейла вони подіяли миттєво – на щоках з’явився рум’янець, а в сірих очах запалав вогник.

– В Окрузі 8 – повстання? – тихо перепитав він.

Я позадкувала. Спробувала вгамувати його, як намагалась угамувати округи.

– Я не знаю, чи справді це повстання. Просто там неспокійно: люди на вулицях... – промовила я.

Гейл схопив мене за плечі.

– Що ти бачила?

– Нічого! Особисто. Я тільки дещо чула.

Як завжди, цього було замало, щоб переконати Гейла. Та й запізно. Я здалась і все йому розповіла.

– Я дещо бачила по телевізору в будинку мера. Те, що бачити була не повинна. Натовп на майдані й пожежі, а миротворці навмання стріляли в людей, але ті не вступалися...

Я закусила губу й хотіла продовжити оповідь... А натомість вигукнула те, що гризло мене зсередини:

– І це моя провина, Гейле! Через те, що я зробила на арені. Якби я отруїлася тими клятими ягодами, нічого цього не відбулося б. Піта повернувся б додому і жив собі далі, і ніхто з цих людей не постраждав би.

– Не постраждав? – промовив Гейл м’якішим голосом. – Ці люди вмирають із голоду. Працюють, як раби. Посилають своїх дітей на Жнива. І це ти не вважаєш стражданням? Ти не заподіяла людям шкоди, ти подарувала їм шанс. Їм тільки потрібна мужність, щоб прийняти твій подарунок. Про це вже говорили в копальнях. Люди, які хочуть боротися. Хіба ти не розумієш? Це сталося! Це нарешті сталося! Якщо в Окрузі 8 повстання, чому тут не може відбутися те саме? Нарешті те, чого ми так довго...

– Припини! Ти не знаєш, що верзеш. Миротворці з інших округів, вони зовсім не такі, як Дарій, і навіть не такі, як Крей! Людське життя для них геть нічого не важить! – вигукнула я.

– Саме тому ми і повинні приєднатися до боротьби! – різко мовив він.

– Ні! Ми повинні втекти, перш ніж повбивають не тільки нас, а й ще чимало безневинних душ!

Я знову кричала і не могла зрозуміти, що керує Гейлом. Невже він не бачить очевидного?

Гейл грубо відштовхнув мене.

– Тоді тікай. А я ніколи в житті не втечу.

– П’ять хвилин тому ти радо пристав на мою пропозицію. Не розумію, чому заворушення в Окрузі 8 зупинило тебе, хоча мало б навпаки переконати, що втеча – наш єдиний вихід. Ти просто розлючений через... – Ні, я не могла сказати йому в обличчя про Піту. – А як же твоя родина?

– А як же всі інші родини, Катніс? Ті, що не можуть нікуди втекти? Хіба ти не розумієш? Більше не йдеться про нас. Не тепер, коли нарешті почалося повстання! – Гейл похитав головою, не ховаючи обурення. – Ти так багато можеш зробити!

Він кинув рукавиці Цинни мені під ноги.

– Я передумав – я не хочу нічого, зробленого в Капітолії!

І пішов.

Я подивилась на рукавиці. Не хоче нічого, зробленого в Капітолії? Мене це теж стосується? Чи вважає він мене продуктом Капітолія і тому більше не хоче? Від такої несправедливості я розлютилася. Проте лють змішалася зі страхом, що Гейл може накоїти дурниць.

Я сіла біля вогню, відчайдушно шукаючи розради в теплі, й почала міркувати, як мені чинити далі. Заспокоювала себе тим, що повстання не піднімаються за один день. Гейл не зможе перемовитися з шахтарями до завтра. Якщо я дістануся Гейзел першою, вона зможе відмовити сина. Але ще не зараз. Якщо Гейл досі неподалік, він мене зупинить. Може, навідаюсь до Готорнів уночі, коли всі спатимуть... Гейзел часто працює допізна, закінчуючи прання. Саме в цей час можу завітати я, постукати у вікно і розповісти їй усе, а вона в свою чергу вбереже Гейла від дурниць.

Мені згадалась розмова з президентом Снігоу в нашій вітальні.

«Мої радники занепокоєні тим, що з вами може бути нелегко, але ж ви не збираєтеся завдавати мені клопотів, правда?»

«Не збираюсь».

«Я їм те саме торочив. Запевнив, що дівчина, яка пішла на такі крайнощі, щоб вижити, не відштовхуватиме життя двома руками».

Я подумала, як важко працює Гейзел, щоб прогодувати родину. Звісно ж, вона стане на мій бік. А раптом ні?

Либонь, уже перевалило за полудень, а взимку дні короткі. Без особливої потреби не варто залишатись у лісі після того, як споночіє. Я загасила вогнище в коминку, прибрала рештки їжі й заткнула Циннині рукавиці за ремінь. Нехай поки що побудуть у мене. Може, Гейл змінить свою думку. Я згадала вираз його обличчя, коли він жбурнув рукавиці на землю. Яку відразу він почував до них і до мене...

Назад крізь ліс я ледь пленталась, але дісталася нашої колишньої хати ще завидна. Суперечка з Гейлом – ще одна перешкода на шляху до здійснення мого плану, але я й досі була сповнена рішучості втекти з Округу 12. Слід розшукати Піту. Дивно, але після Туру переможців мені, можливо, буде легше переконати його, ніж Гейла... Я наскочила на Піту на околиці Поселення Переможців.

– Ти з полювання? – спитав він. З його виразу обличчя було очевидно, що він цього не схвалює.

– Не зовсім. Прямуєш до міста? – поцікавилась я.

– Так. Мене вдома чекають на вечерю, – відповів він. – Ну що ж, ходімо, я тебе проведу.

Мало хто користується дорогою від Поселення Переможців до площі, тож тут можна цілком безпечно побалакати. Але я не могла вичавити ні слова – згадувала жахливі наслідки розмови з Гейлом. Площа наближалася з кожним кроком. Та більше слушної нагоди може й не бути. Я глибоко вдихнула і швидко-швидко промовила:

– Піто, якби я запропонувала тобі втекти з округу разом зі мною, ти б погодився?

Піта зупинився й узяв мене за руку. Йому не довелося зазирати мені в обличчя, аби впевнитися, що я кажу серйозно.

– Залежно від твоїх мотивів.

– Я не переконала президента Снігоу. В Окрузі 8 – повстання. Отож нам слід чимшвидше забиратися геть, – випалила я.

– Під «ми» ти маєш на увазі тільки тебе й мене? Хто ще піде з нами? – спитав Піта.

– Моя родина. Твоя також, якщо захочуть. Можливо, ще Геймітч, – відповіла я.

– А Гейл? – спитав Піта.

– Я не знаю. Здається, в нього інші плани.

Піта похитав головою і сумно мені всміхнувся.

– Авжеж, у нього інші плани. Певна річ, Катніс, я піду з тобою.

В моїй душі зажевріла надія.

– Підеш?

– Так. Але я не думаю, що підеш ти, – сказав він.

Я висмикнула руку.

– Тоді ти не знаєш мене. Готуйся. Зволікати нам не можна.

Я рушила геть, але Піта не відставав.

– Катніс, – гукнув Піта.

Я не стишила кроку. Якщо він вважає, що моя ідея нездала, то я не хочу нічого про це чути, бо інших ідей у мене немає.

– Катніс, стривай!

Я буцнула зі стежки замерзлу грудку брудного снігу й почекала на Піту. Від вугільного пилу навіть сніг здавався бридким.

– Якщо хочеш, я справді втечу з тобою. Але мені здається, нам варто спершу обговорити це з Геймітчем. Аби переконатися, що наш учинок не завдасть тільки більшої шкоди.

Раптом Піта підвів голову.

– А це що таке?

Я задерла підборіддя. Я була така заклопотана власними переживаннями, що навіть не зауважила – з площі лине дивний гамір. Свист, удар, дивний звук, наче всі одночасно затамували подих.

– Ходімо швидше, – мовив Піта, ураз спохмурнівши – невідомо чому. Не уявляю, що то за звуки, що відбувається на площі. А Піта, схоже, приготувався до найгіршого.

Коли ми дісталися площі, стало очевидно, що там щось коїться, але натовп був надто щільний – нічого не видно. Піта заліз на коробки, які стояли попід стіною цукерні, подав мені руку і, поки я намагалася залізти до нього, уже пробігав очима площу. На півдорозі, ще я не видерлась нагору, він перегородив мені шлях.

– Злазь. І тікай мерщій! – прошепотів він, але голос його був твердий і наполегливий.

– Що таке? – я силкувалася залізти на коробки.

– Катніс, іди додому! Присягаюся, за хвилину я тебе наздожену! – промовив він.

На площі точно коїться щось жахливе. Я висмикнула руку і почала пробиватися крізь натовп. Люди бачили мене, впізнавали – і лякалися. Чиїсь руки намагалися мене відштовхнути. Зусібіч линули стишені голоси:

– Дівчино, забирайся.

– Зробиш тільки гірше.

– Чого ти хочеш домогтися? Щоб його вбили?

Але в цю мить моє серце калатало так швидко і несамовито, що я заледве розрізняла слова. Я знала одне: те, що відбувається в центрі площі, призначене саме для моїх очей. Коли я нарешті продерлася крізь натовп, виявилося, що права. І Піта був правий. І голоси теж були праві.

Гейл за зап’ястки був прив’язаний до дерев’яного стовпа. Над ним, прибита за шию цвяхом, висіла дика індичка, яку він уполював у лісі. Гейлова куртка валялась на землі, сорочка була подерта. Він без тями впав на коліна – тільки мотузки на зап’ястках тримали його. Замість спини в нього був закривавлений шмат м’яса.

Позаду Гейла стояв незнайомець – я впізнала його однострій. Це форма старшого миротворця. Втім, то не був старий Крей. Незнайомець був високий на зріст, м’язистий, із ретельно напрасованими стрілками на штанях.

Картинка ніяк не складалась у моїй голові, аж поки я не побачила, як його рука здійняла батіг.