Текст книги "У вогні"
Автор книги: Сюзанна Коллінз
сообщить о нарушении
Текущая страница: 19 (всего у книги 21 страниц)
І можливо, саме ця порядність, яка лежить в основі його натури, здатна розворушити публіку – ні, країну – й одним простим реченням змусити її стати на його бік.
Я загадала свої міркування про те, який дар повинен мати революційний лідер. Хіба не в цьому переконував усіх Геймітч? Що Пітине слово матиме більшу силу проти Капітолія, ніж фізична міць, хай якою вона буде. Не знаю. Коли я дивлюсь на деяких трибутів, не вірю, що їх переконали б такі аргументи. Взяти хоча б Джоанну Мейсон. Але як іще пояснити спільні зусилля переможців зберегти Піті життя?
– Катніс, втулка в тебе? – спитав Фіней, повертаючи мене до дійсності. Я розрізала ліану, якою втулка була прив’язана до пояса, і простягла Фінеєві металеву трубку.
Аж тут пролунав зойк. Сповнений такого страху й болю, що в мене кров захолола в жилах. І такий знайомий! Я вронила втулку, миттю забувши, де я і що переді мною; знала тільки, що мушу дотягнутися до тієї, хто плаче, захистити її. Мов божевільна, я побігла на голос, не думаючи про небезпеку, продираючись крізь сплетені ліани й гілки, які стояли на шляху до неї.
На шляху до моєї маленької сестрички.
РОЗДІЛ 6
«Де вона? Що з нею роблять?»
– Прим! – гукнула я. – Прим!
У відповідь почувся ще один болісний зойк. «Як вона сюди потрапила? Як опинилася на Іграх?»
– Прим!
Гілляччя дряпало мені обличчя й руки, виткі повзучі рослини обплітали ноги. Але я наближалася до неї. Ближче. Вже зовсім близько. Піт лився по обличчю, обпікаючи незагоєні рани, полишені кислотним туманом. Я хекала, бо у важкому вологому повітрі, здавалося, зовсім не було кисню. Прим озвалася – зойк був розгублений і нещасний, я навіть не могла уявити, що можна було з нею зробити, щоб дівчинка так плакала.
– Прим!
Я прорвалася крізь стіну зелених хащ на галявину – і знову почула скрик просто над собою. Наді мною? Я задерла голову. Невже її тримають на дереві? Я відчайдушно шукала бодай якоїсь зачіпки, але нічого не бачила.
– Прим? – благально гукнула я.
Я чула її, але не бачила. Знову розкотився тривалий тужливий зойк, чистий як дзвін, і вже не було сумнівів, звідки він лущє. Кричала чорна пташка з чубчиком, яка сиділа високо наді мною на гілці. І я все збагнула.
То був сойкотун.
Я цих пташок іще не бачила, думала, їх більше не існує в природі. Якийсь час я розглядала сойкотуна, притулившись до стовбура дерева, бо від бігу в боку кололо. Мутант, пращур, батько. В мене в голові постав образ пересмішниці, я з’єднала її з сойкотуном – ось звідки взялися переспівниці. Пташка зовсім не схожа була на мутанта. Якби не дивні звуки, які нагадували зойки Прим, але чомусь лунали з її дзьоба. Я змусила її замовкнути, пустивши їй у горло стрілу. Пташка впала на землю. Я витягла стрілу, а тоді про всяк випадок скрутила пташці шию. І пожбурила бридку істоту в хащі. Навіть якби я вмирала від голоду, все одно не спокусилася б на її м’ясо.
«Це все не насправді, – втішала я сама себе. – Так само, як минулого року вовки-мутанти не були справжніми трибутами. Це лише садистський жарт продюсерів».
На галявину вломився Фіней – я саме витирала стрілу мохом.
– Катніс?
– Усе добре. Я в нормі, – збрехала я, адже добре я не почувалась. – Мені почувся голос сестри, але...
Раптом мене вразив іще один пронизливий скрик. Це був голос когось іншого, не Прим, – зойк молодої жінки. Я не впізнала його. Але на Фінея він справив ефект миттєво. Його обличчя зблідло, і я навіч побачила, як його зіниці розширилися від страху.
– Фінею, стривай! – потягнулась я до нього, але він уже зник. Побіг шукати катовану жертву, так само бездумно, як бігла на пошуки Прим я. – Фінею! – кликала я його, але напевне знала, що він не обернеться і не чекатиме на мої раціональні пояснення. Тож мені не залишалося нічого, як помчати за ним.
Не загубити його було неважко, бо попри те, що рухався Фіней швидко, він, занадто збуджений, залишав по собі чітку стежку. Але пташка була ген за чверть милі, дорога йшла вгору, тож коли я нарешті наздогнала Фінея, геть захекалася. Той ходив навколо величезного дерева. Стовбур був товстезний, а гілки росли щонайменше на три людські зрости від землі. Пронизливий жіночий зойк лунав із крони дерева, але сойкотуна видно не було. Фіней також раз по раз скрикував:
– Енні! Енні!
Він був у паніці, до нього зараз не достукатися, тому я зробила те, що й так збиралася зробити. Я залізла на сусіднє дерево, визначила, звідки лунає крик, і випустила в сойкотуна стрілу. Птах рухнув просто Фінеєві під ноги. Він підняв його, повільно усвідомлюючи зв’язок між подіями, та коли я спустилася вниз і приєдналась до нього, здавався ще більш засмученим.
– Усе гаразд, Фінею. То був просто сойкотун. Продюсери з нас знущаються, – промовила я. – Той крик був несправжнім. То була не твоя... Енні.
– Так, то була не Енні. Але голос був її. Сойкотуни відтворюють те, що чули. Де вони навчилися так пронизливо кричати, га, Катніс? – спитав він.
Щоки мої зблідли, як у Фінея, тільки-но я втямила, що саме має він на увазі.
– Ні, Фінею,; ти ж не думаєш, що...
– Так, саме це я і подумав, – промовив він.
Я уявила Прим у білій кімнаті; прив’язана до столу, вона верещить, а постаті в уніформі й масках скупчилися навколо. Зараз над нею десь знущаються, чи вже познущалися, бо ж звідки взятися тим зойкам? Мої ноги зробилися ватними, і я сіла на землю. Фіней силкувався щось мені сказати, але я його не чула. А тоді ліворуч, зовсім неподалік, закричав іще один птах. Цього разу то був голос Гейла.
Фіней устиг схопити мене за руку, щоб я не зірвалася з місця:
– Ні, це ж не він!
І почав тягнути мене вниз до узбережжя.
– Забираймося!
Але в голосі Гейла було стільки болю, що я запручалася.
– Це не він, Катніс! Це мутант, – закричав до мене Фіней. – Ходімо!
Він то тягнув мене, то ніс на собі, аж поки я не усвідомила, що він каже. Фіней мав рацію, це просто ще один сойкотун. І вбивши його, я не можу допомогти Гейлові. Але це не змінювало того факту, що то справді був голос Гейла, і хтось, десь, колись примусив його видати цей страшний лемент, щоб сойкотун запам’ятав.
Я припинила опиратися Фінею і, як і в ніч, коли ми втрапили у туман, почала втікати від того, з чим не можу боротись. Від того, що мене лише мучить. Тільки цього разу пекло не тіло, а серце. Мабуть, ще одна зброя годинника. Четверта година, здогадалась я. Коли стрілки перемістилися на цифру чотири, мавпи повернулись у свою схованку, а в гру вступили сойкотуни. Фіней мав рацію: вибратися звідси – єдине правильне рішення. Тільки от Геймітч не зможе прислати з парашутом нічого, що могло б допомогти мені чи Фінею одужати від ран, яких завдали нам пташки.
Угледівши Піту й Джоанну біля смуги дерев, я відчула суміш полегшення та гніву. Чому Піта не прийшов мені на допомогу? Чому ніхто не побіг за нами? Навіть зараз він відступає, руки його підняті долонями вперед, губи ворушаться, але не чути жодного слова. Чому?
Стіна виявилася такою прозорою, що ми з Фінеєм з розбігу на неї налетіли – й нас відкинуло назад у джунглі. Мені пощастило. Я врізалась у стіну плечем, а от Фіней наскочив на неї обличчям, і тепер з його носа юшила кров. Ось чому Піта, Джоанна і навіть Біпер, який, невесело похитуючи головою, чимчикував за ними, не прийшли нам на допомогу. Невидима стіна заблокувала від нас решту арени. Це було не силове поле. При бажанні стіну, тверду та гладеньку, можна було помацати. Проте ані ніж Піти, ані сокира Джоанни не могли лишити на ній бодай подряпини. Пройшовши уздовж стіни кілька кроків, я збагнула, що вона оточує весь сектор аж до п’ятої години. Що ми сидітимемо, як миші в мишоловці, поки не спливе година.
Піта притиснув долоні до стіни, а я в свою чергу притисла свої, ніби могла відчути його крізь перепону. Вуста його ворушилися, але я не чула слів, не чула нічого, що відбувалося за стіною. Я намагалася прочитати по губах, але не могла зосередитися, тож прикипіла очима до його обличчя, щоб не з’їхати з глузду.
А потім почали злітатися птахи. Один по одному. Вони сідали на навколишні дерева. І з їхніх дзьобів полилася жахлива симфонія. Фіней здався одразу: впав на землю, затуляючи долонями вуха, ніби силкуючись розчавити череп. Якийсь час я боролася, стріляючи в ненависних птахів із лука. Але щоразу, коли один із сойкотунів падав мертвий, інший миттю займав його місце. Врешті-решт і я здалась і скрутилася калачиком біля Фінея, намагаючись відгородитися від нестерпних, сповнених муки голосів Прим, Гейла, мами, Мадж, Рорі, Віка і навіть Пізонії, маленької безпомічної Пізонії.
Я здогадалася, що все минулося, коли відчула на собі Пітину руку, відчула, що мене підняли й винесли з джунглів. Але я так і не розплющила очей, не забрала долонь із вух і не розслабила жодного м’яза. Піта всадовив мене собі коліна, муркотів щось заспокійливе й ніжно колисав. Минуло чимало часу, перш ніж крижане заціпеніння почало трохи мене відпускати. Коли я нарешті розслабилась, то всім тілом затремтіла.
– Катніс, усе гаразд, – прошепотів Піта.
– Ти не чув, – відповіла я.
– Я чув голос Прим. На самому початку. Але то була не вона, – промовив він. – То був сойкотун.
– То була вона. Десь. Сойкотун тільки скопіював її голос, – відповіла я.
– Ні, продюсери хочуть, щоб ти так думала. Точно як минулого року я думав, що в мутанта були очі Глорії, пам’ятаєш? Але то були не її очі. І сьогодні то був не голос Прим. А якщо і її, то його, либонь, узяли з інтерв’ю абощо й обробили. Щоб він звучав, як їм треба, – наполягав Піта.
– Ні, її катували, – відповіла я. – Напевне, вона вже мертва.
– Катніс, Прим жива. Як її могли вбити? Нас залишилося всього восьмеро. А це означає... – почав був Піта.
– Що ще семеро помруть, – сказала я безнадійно.
– Ні, я маю на увазі не арену. Що буває, коли на Іграх залишаються останні вісім трибутів?
Він підняв моє підборіддя і змусив подивитися на нього. Тримати зоровий контакт.
– Що відбувається? Га? З фінальною вісімкою?
Я усвідомлювала, що Піта намагається мені допомогти, тож примусила себе думати.
– З фінальною вісімкою? – перепитала я. – У родини та друзів трибутів беруть інтерв’ю.
– Правильно, – підтвердив Піта. – Беруть інтерв’ю в родини та друзів. А як його зможуть узяти, якщо всі будуть мертві?
– Не зможуть? – невпевнено мовила я.
– Ні, не зможуть. Ось тобі свідчення, що Прим жива. Вона – перша, в кого братимуть інтерв’ю, хіба ні? – запитав він.
Я хотіла вірити Піті. Дуже хотіла. Але... ці голоси...
– Спочатку Прим. Потім твоя мати. Потім твій кузен Гейл. Далі Мадж, – провадив він. – Це був трюк, Катніс. Жахливий трюк. Але від нього постраждати могли лише ми. Це ж ми на Іграх? Ми – мішень. Не вони.
– Ти справді так гадаєш? – запитала я.
– Справді, – відповів Піта.
Я здригнулась, подумавши про Пітину здатність примусити будь-кого повірити в будь-що. Щоб переконатись, я поглянула на Фінея – той уважно дивився на Піту.
– Ти віриш у це, Фінею? – запитала я.
– Схоже на правду. Я не знаю, в що мені вірити, – промовив він. – Біпере, невже це можливо? Отак узяти і скопіювати чийсь голос, а потім?..
– О так. Це навіть не дуже складно, Фінею. У нас діти вивчають цю технологію ще в школі, – сказав Біпер.
– Без сумніву, Піта має рацію. Вся країна обожнює меншу сестру Катніс. Якби її вбили, то підняли би повстання власноруч, – промовила Джоанна категорично. – А ніхто цього не хоче, правда?
Вона відкинула голову і загукала:
– Вся країна у вогні повстання! Такого точно нікому не треба!
В мене від приголомшення одвисла щелепа. Ніхто ніколи не зважувався на таке на Іграх. Безперечно, цього не пустять в ефір, виріжуть, змонтують по-новому. Але я чула те, що вона сказала, і ніколи більше не подумаю про неї, як думала раніше. Вона не отримає винагороди за цю добру справу, проте вона відчайдушна. Чи божевільна. Тим часом Джоанна підняла кілька мушель і рушила до джунглів.
– Я таки збираюся попити, – промовила вона.
Я не втрималась і схопила її руку.
– Не ходи туди. Там птахи...
Я згадала, що сойкотуни, мабуть, уже полетіли, але я й досі не хотіла, щоб хтось туди йшов. Навіть Джоанна.
– Мені не зможуть завдати болю. Я не така, як усі. На світі не зосталося нікого з тих, кого я любила, – промовила Джоанна і нетерпляче вивільнила руку. Коли вона принесла мені мушлю з водою, я мовчки взяла її, лише вдячно кивнувши, бо знала, що жаль у моєму голосі тільки розлютить її.
Поки Джоанна цідила воду та збирала мої стріли, а Фіней їй допомагав, Біпер бавився з дротом. Мені потрібно було привести себе до ладу, але я досі лежала в Пітиних обіймах – зовсім розклеїлася.
– Ким це вони катували Фінея? – запитав він.
– Якоюсь жінкою на ім’я Енні, – відповіла я.
– Напевно, Енні Креста, – припустив Піта.
– Хто-хто? – перепитала я.
– Енні Креста. Дівчина, замість якої зголосилася Магс. Енні перемогла на Іграх років п’ять тому, – пояснив Піта.
Отже, це було наступного літа по смерті мого батька, коли мені довелося годувати родину – тоді все моє життя було підпорядковане боротьбі з голодом.
– Я майже не пам’ятаю тих Ігор, – сказала я. – То був рік землетрусу?
– Ага. Енні збожеволіла, коли її партнеру по округу відтяли голову. Просто втекла і сховалася. Але землетрус проламав дамбу, і більшість арени затопило. Вона виграла, бо вміла плавати ліпше за всіх, – розповів Піта.
– Вона одужала? – запитала я. – Маю на увазі її душевний стан.
– Не знаю. Не пригадую, щоб я бачив її на наступних Іграх. Але цього року під час Жнив вона мала вигляд не зовсім здорової, – сказав Піта.
«То ось кого кохає Фіней, – подумала я. – Не тих знаменитих коханців із Капітолія. А бідолашну божевільну дівчину зі свого округа».
Гучні гарматні постріли привели нас на узбережжя. В зоні, яку ми визначили як зону з шостої до сьомої години, з’явився вертоліт. Металева лапа опускалася разів зо п’ять, виловлюючи шматки роздертого тіла. Неможливо було визначити, хто то. Хай що трапилось о шостій, знати цього я не хочу.
Піта накреслив на листку нову мапу, додавши напис «сойкотуни» у зоні від четвертої до п’ятої години, і просто написав «жах» у зоні, де вертоліт збирав трибута по шматочках. Ми вже знали всі небезпеки, які підстерігають нас сім годин із дванадцятьох. А від сойкотунів була навіть користь: тепер ми знову знали, де саме опинилися на циферблаті годинника арени.
Фіней сплів іще один кошик для води і сітку для риболовлі. Я швидко викупалась у морі та знову намастила на тіло мазь. А потім сиділа на березі й чистила рибу, якої наловив Фіней, і спостерігала, як сонце сідає за обрій. Яскравий місяць уже піднімався, розсіюючи на арену дивне ясне сяйво. Ми вже зібралися повечеряти сирою рибою, як зачулися звуки гімну. І на небі з’явились обличчя...
Кашеміра. Глянець. Вариста. Магс. Жінка з Округу 5. Морфліністка, яка врятувала Піті життя. Бласт. Чоловік з Округу 10.
Загинуло восьмеро. Плюс іще восьмеро за першу ніч. Дві третини трибутів відійшли в кращий світ за півтора дня. Мабуть, це новий рекорд Ігор.
– З нами не церемоняться, – промовила Джоанна. – Хто ще живий, крім нас п’ятьох і трибутів з Округу 2? – запитав Фіней.
– Чич, – відповів Піта без затримки. Либонь, він стежив за ним через те, що той був другом Геймітча.
На землю опустився парашут зі зв’язкою невеличких, на один укус, квадратних булочок.
– Це з вашого округу, правда, Біпере? – запитав Піта.
– Так, з Округу 3, – підтвердив той. – Скільки їх там?
Фіней заходився їх рахувати, обдивляючись кожну булочку, перш ніж скласти їх охайною пірамідкою. Не знаю, чому Фіней так носиться з хлібом, але він, здається, на хлібі схиблений.
– Двадцять чотири, – нарешті промовив він.
– Рівно дві дюжини, – зауважив Біпер.
– Двадцять чотири на всіх, – сказав Фіней. – Але як ми їх ділитимемо?
– Нехай кожен візьме по три, а ті, що доживуть до ранку, поділять решту, – запропонувала Джоанна.
Не знаю чому, але це викликало в мене усмішку. Коли я хихикнула, Джоанна подивилася на мене майже схвально. Ні, не схвально. Але точно трішки задоволено.
Ми дочекалися, поки величезна хвиля затопить сектор із десятої до одинадцятої години і нарешті відступить, і тільки потому вирушили на узбережжя ладнати табір. Теоретично, в нас попереду цілі дванадцять безпечних годин, коли можна не остерігатися нападу з джунглів.
Там, у секторі з одинадцятої до дванадцятої години, дзижчав цілий хор якихось – вочевидь, злющих – комах. Але хай хто це дзижчав, за межі свого сектору він не потикався. Проте ми про всяк випадок трималися подалі від джунглів – на той раз, якщо комахи так і пантрують на необережний рух, щоб усім роєм накинутися на жертву.
Не знаю, як Джоанна й досі трималася на ногах. Відтоді як розпочалися Ігри, вона поспала лише годину. Ми з Пітою добровільно погодилися стати на варті перші, оскільки і спали більше, і до того ж хотіли трохи побути на самоті. Інші відразу ж відключилися. Сон Фінея був тривожний: він раз у раз бурмотів ім’я Енні.
Ми з Пітою сиділи на вологому піску, спинами прихилившись одне до одного. Я дивилася на воду, а він – на джунглі; для мене так було краще. Мене й досі переслідували крики сойкотунів, що їх, на превеликий жаль, комахи заглушити не могли. Трохи згодом я схилила голову Піті на плече. І відчула, як його долоня гладить мені волосся.
– Катніс, – промовив він тихо, – немає сенсу вдавати, ніби ми не знаємо, що намагається зробити другий.
«Ні, – подумала я, – немає сенсу». Але й обговорювати це мені не хотілося. Принаймні не зараз. Глядачі в Капітолії, мабуть, приклеєні до своїх телевізорів, тож вони не проґавлять жодного слова.
– Не знаю, яку угоду ти уклала з Геймітчем, але ти маєш знати, що мені він також дещо пообіцяв.
Певна річ, я здогадувалася. Геймітч сказав Піті, що вони рятуватимуть мене, аби той нічого не запідозрив.
– Тому я вважаю, можна з упевненістю стверджувати, що одному з нас він збрехав.
Це привернуло мою увагу. Угода – і вашим, і нашим. Обіцянка – і вашим, і нашим. І лише Геймітч знає, кому він не збрехав. Я підвела голову і зустрілася з Пітою поглядом.
– Чому ти саме зараз про це заговорив?
– Бо не хочу, щоб ти забувала: ми в різних умовах. Якщо ти помреш, а я ні, без тебе мені в Окрузі 12 життя не буде. Ти – це моє життя, – пояснив він. – Без тебе я щасливим не буду.
Я хотіла заперечити, але він притиснув палець мені до вуст.
– Для тебе все буде по-іншому. Я не кажу, що буде легше, але в твоєму житті є інші люди, заради яких тобі варто жити.
Піта зняв із шиї ланцюжок із золотим кулоном. Підставив його під сяйво місяця, щоб я змогла роздивитися переспівницю. Його палець сковзнув до застібки, якої я не помічала раніше, і прикраса відкрилася. Це був не просто кулон, як я думала, а медальйон. Усередині – світлини. З правого боку – мама і Прим, вони щиро сміються, а з лівого – Гейл. Теж – не повірите – усміхнений.
Мабуть, ніщо в світі не могло б у цей момент вразити мене більше за побачені обличчя. Тим паче після того, що я сьогодні чула... то була ідеальна зброя проти мене.
– Катніс, ти потрібна своїй родині, – сказав Піта.
Моя родина. Мама. Сестра. Мій удаваний кузен Гейл.
Пітин натяк ясний як день. Гейл – член моєї родини, і одного дня, якщо я виживу, стане ним офіційно. Я вийду за нього заміж. Піта водночас дарував мені і власне життя, і Гейла. Щоб мені не довелося між ними розриватися. Віддавав мені все. Ось який подарунок Піта мені приготував.
Я чекала, що він заговорить про дитину, гратиме на камеру, але він про це навіть не згадав. І я збагнула: те, що він сказав, поза Іграми. Він і справді щиро в це вірить.
– За великим рахунком, я нікому не потрібен, – промовив Піта, але в голосі його не відчувалося жалю до себе.
Це правда, він не потрібен своїй родині. Вони, звісно, тужитимуть за ним, як і жменька друзів. Але недовго. Навіть Геймітчу горілка допоможе швидко про нього забути. І знагла я усвідомила, що єдиною людиною, яка ніколи не оговтається, якщо Піта помре, буду я.
– Мені потрібен, – сказала я. – Ти потрібен мені.
Піта був засмучений; він глибоко вдихнув, приготувавшись сперечатися зі мною, і це погано, дуже погано, адже зараз він заговорить про Прим, про маму, і в мене в голові знову все переплутається. Отож щоб він не заговорив, я зупинила його поцілунком.
І я вдруге це відчула. Те, що відчувала лише раз у житті. Минулого року в печері, коли я намагалася переконати Геймітча прислати нам їжу. І під час Ігор, і потому я цілувала Піту тисячу разів. Але тільки від одного поцілунку у грудях щось ворухнулось. І мені захотілося ще. Але тоді рана в мене на голові знову закривавилася, і Піта змусив мене прилягти.
Цього разу нам нічого не заважало. Після кількох марних спроб урвати поцілунок і щось сказати Піта нарешті здався. У грудях у мене розливалося тепло, воно ширилося по всьому тілі, від пальців ніг до кінчиків волосся. Але поцілунки не вгамовували моєї спраги, вони мали зовсім протилежний ефект: хотілося більшого. Я думала, що знаю про голод усе, але це був зовсім інший голод.
До реальності нас повернув перший гуркіт грому – опівночі блискавка влучила просто в дерево. Фіней також прокинувся. Він голосно скрикнув і сів. Зануривши пальці в пісок, він намагався знайти опору, пересвідчитися, що кошмар, який йому наснився, був лише сном.
– Я більше не можу спати, – промовив він. – Хтось із вас хай відпочине.
Тільки промовивши це, він поглянув на наші обличчя й зауважив, що ми сидимо обійнявшись.
– Ліпше обоє ідіть поспіть. Я можу і сам повартувати.
Однак Піта йому не дозволив.
– Це занадто небезпечно, – сказав він. – Я не стомився. А ти, Катніс, лягай подрімай.
Я не сперечалася, бо мені й справді потрібно поспати, якщо я таки збираюся зберегти Піті життя. Я дозволила йому відвести мене в табір, де спали наші союзники. Він одягнув мені на шию ланцюжок із медальйоном і поклав руку на живіт, де мала би бути наша дитина.
– Ти станеш чудовою мамою, я знаю, – сказав Піта. Поцілував мене і повернувся до Фінея.
Згадка про дитину – то знак: коротка перерва закінчилася, Ігри тривають. І Піта усвідомлює, що глядачі здивовані, чому він не використав найпереконливіший аргумент у своєму арсеналі. Отож слід задобрити спонсорів.
Та коли я простяглася на піску, то подумала: може, то був знак чогось більшого? Наприклад, нагадування про те, що одного дня я могла б народити дітей від Гейла. Якщо так, то він помиляється. По-перше, народжувати дітей я взагалі ніколи не збиралася. А по-друге, якщо з когось із нас і буде гарний батько, то це, безперечно, з Піти.
Засинаючи, я спробувала уявити світ майбутнього – без Ігор, без Капітолія. Чудове місце, схоже на те, про яке я співала колискову Руті, коли вона помирала. Місце, де Пітині діти були б у безпеці.
