Текст книги "До зір крізь терня, або Хочу бути редактором"

Автор книги: Святослав Караванський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 14 страниц)

32. ОДИН У ПОЛІ НЕ ВОЇН

Редактор може й собі вчитися у письменника, бо справжньому лицарю пера завжди бракує лексики: письменник сам творить її, або прислухається до живої мови і знаходить там те, чого у жодному словнику не записано. Ще дехто, коли йому бракує слів, вдається до ненормативної лексики – це теж свого роду творчий пошук. Правда, хто полюбляє ненорматив, часом “плаває” у нормативі. Але менше з тим. Наша тема: співпраця Редактора й письменника. Поговоримо про те, що Редактор може запозичити у творі Павла Загребельного “Роксолана”.

З ТІЄЮ РІЗНИЦЕЮ, ЩО чи ТІЛЬКИ й того, ЩО?

Шукаючи за місткою і влучною лексикою, письменник вдається до живої мови – до джерел нашої мовної стихії. І це дає свої плоди. Пише автор: “Він… довго дивився на неї [колону],, мов вуличний… чоджук, тільки й того, що не роззявляв рота…”. Лексичний зміст виразу тільки й того, що літературна мова засвоїла у формі з тією різницею, що. Живий же вираз короткий, простий і цілком зрозумілий без залучення додаткових слів як різниця. Вираз для XXI століття.

ТИМ БІЛЬШЕ, ЩО чи НАДТО, ЩО?

“…проти… не наважувався виступити навіть всемогутній володар, надто, що й причин для суперечки… не було”. Коротку пару надто, що замінить лише тим більше, що.

ПИХАТО чи ЧЕРЕЗ ГУБУ?

Губа в нашій мові творить цілу низку зворотів, які тепер забувано на догоду “імпернаціоналізмам”. Персонаж роману “…спитав через губу…”. Сучасник напише пихато, гордовито, бундючно. А що образніше, що ближче до української стихії?

ЧУДОВИЙ чи ХІБА Ж ТАКИЙ?

Деякі місткі ідіоми літературна мова нехтує, мовляв, не годяться для літератури. Наш автор повертає їм життя: “…пройдисвіти… крутилися довкола…, маючи хіба ж таку нагоду, щоб втертися в довір’я до падишаха”. Хіба ж такий відповідає епітетам чудовий, рідкісний, якнайкращий, щонайзручніший.

ПРОСТО НЕ ВІРИЛОСЬ чи АЖ ДИВО БРАЛО?

Ідіома аж диво брало із серії подібних виразів – аж зло бере, аж сум узяв, аж завидки беруть тощо – коротка, зрозуміла, проста. Саме такі звороти мають фігурувати в українській літературі: “…заспівала по-перськи, тоді по-азербайджанськи, аж диво брало”. Ці звороти свідчать, що твір написано не якоюсь, а українською мовою. У літературі ж фігурує стандарт: просто не вірилось.

“Мустафа ж переніс… випробування… гордо і мовби аж з радістю”. Як часто стає у пригоді авторові це маленьке словечко аж – це маленьке диво української лексики! Ця пара значить: “майже з радістю” або “мовби навіть з радістю”.

ДО ДЕЯКОЇ МІРИ (рос: В НЕКОТОРОМ СМЫСЛЕ) чи СКАЗАТИ Б?

Сказати б? Звичайна пара слів – скаже дехто – що в ній аж такого цікавого? А от слухайте: “…тривало змагання у вигадливості, вмілості й, сказати б, розбещеності”. У цьому тексті дана пара значить далеко не прості речі, а саме до деякої міри або по-російськи в некотором смысле. Затямте, лексикографи: це переклад даної ідіоми на нашу мову!

СПРЯМУВАТИ ПОГЛЯД НА чи ВЧЕПИТИСЯ ПОГЛЯДОМ ЗА?

Романіст, де може, уникає канонізованих ідіом, натомість творить зрозумілі читачеві власні мовні звороти: “Роксолана… вчепилася поглядом за мармурові стовпи…”. Стандартно це б мало звучати так: “спрямувала свій погляд на мармурові стовпи”.

* * *

Мораль? Редакторам треба читати хорошу літературу з двох причин:

1. Дечого навчитися.

2. Знайти у доброго майстра якісь ляпи, щоб і собі докласти рук до процесу творчости.

Про цю другу причину поговоримо в наступній бесіді.

33. ОДНА ГОЛОВА – ДОБРЕ, А ДВІ – КРАЩЕ

У попередній бесіді ішла мова про співпрацю письменника й Редактора, і то співпрацю, як тепер модно говорити віртуальну, тобто не реальну, а заочну, несанкціоновану. Редактор бере книжку письменника і шукає там поживи для себе з двох причин: 1. дечого повчитися і 2. декого повчити. Розглянувши в попередній бесіді перший пункт, перейдім до другого: що саме викликає заперечення Редактора у романі Загребельного “Роксолана”.

НОРОВИТИ чи ВОЛІТИ?

Чи варто позичати лексику з інших мов? Усі “світові” мови не гребували позичками. Деякі з цих гігантів більше як 50 % своєї активної лексики позичили. І це їм аж ніяк не шкодить. Отже, позичати можна. Найкраще тоді, коли нема своїх слів. Пише автор “Роксолани”: “…люди й норовлять скинути цей тягар…”. Норовити зайшло до сучасних словників, але у Грінченка його нема. Це слово – позичка. А ми ж маємо, хоч і не цілком відповідне, але таке слово, що його частіше вживаємо там, де росіянин скаже норовить: слово це – воліти. Грінченко пояснює його як хотіти, бажати. А воно ж має ще й значення визнавати за краще. Може воно часом значити пнутися (норовити). Що, як сказати: “…люди й воліють скинути цей тягар…”. Звучить гірше?

ДО СТАМБУЛА чи ДО СТАМБУЛУ?

Кастратори нашої мови позбавили нас питомих закінчень родового відмінку для іноземних міст: замість до Риму, до Парижу, до Стамбулу, нас змушено казати до Рима, до Парижа, до Стамбула. В історичному романі та ще й у незалежній Україні, де нема правописного КҐБ, автор цілком має право вживати природніх українських закінчень у згаданих словах. Дивіться, яка єзуїтщина: “…голова завойовника БелградА й РодосУ… помандрувала до СтамбулА…”. Це так ми маємо ламати язик, замість сказати: “…голова завойовника Белграду й РодосУ… помандрувала до Стамбулу…”. На ділі ж кажуть навпаки: БелградА, РодосА, СтамбулА, бо хто ж це буде у процесі мовлення доглупуватись, де – А, а де – У? Кастратори знали, що робили: нищили мову.

И ПАЧЕ СНЕГА УБЕЛЮСЯ чи И ПАЧЕ СНІГА УБІЛЮСЯ?

Ідеться про старослов’янський текст. У словах снЕга та убЕлюся замість Е у старослов’янському тексті стояла буква е (ЯТЬ). Цю літеру українці вимовляли як І. Така вимова існувала в наших церквах до 1709 року, коли цар Петро заборонив її (щоб не було разлічія). У Галичині й досі у церквах, де служать по-старослов’янському, вимовляють е (ЯТЬ) як І. І це єдино правильна українська вимова старослов’янщини. У XVI столітті в Україні могла бути тільки така вимова. Большевицьке мовне КҐБ взяло на озброєння указ Петра І, і змушувало читати й вимовляти е (ЯТЬ) як Є. Але це суперечить правді історії та українській традиції. Зрозуміло, що в часи “дружби народів” П. Загребельний не міг змінити цього мрякобісся. Але у виданні 2005 року – така транскрипція – це анахронізм.

ВІДЦУРАТИСЯ ВІД кого ЧИ ВІДЦУРАТИСЯ кого?

У Номиса читаємо: “Коли б пан за плуга взявся, то й світа б відцурався”. А ось наш автор: “…султан Селім назавжди відцурався від неї…”. Чи треба тут від? Це наслідування форми отрекаться от чего, а ми ж кажемо зрікатися й цуратися чого без ніякого від.

УПОДІБНИТИСЯ кому чи уподібнитися до кого?

Тому що ми кажемо подібний до кого, а не кому, то й уподібнюємось до кого, а не кому: “…тільки… весною… уподібнювалась до справжньої річки…” (С. Добровольський). Імперія ж робила все, щоб ми відбігали свого й хапали чуже. Тим і Роксолана “…ніколи не уподібниться… звіру…” (П. Загребельний).

ПРАГНУТИ ДО чого чи ПРАГНУТИ чого?

“Всі покою щиро прагнуть” – писав не хто, а І. Мазепа. Але Мазепу прокляли, його мову спаплюжили і змусили нас прагнути до ковбаси. Один тільки мій – не Ярема – ні, а М. Рильський, хоч і похилився, а писав: “Нова доба нового прагне слова”: прагне чого. Писемну ж братію гнули, гнули і таки навчили прагнути до чого, тобто стремиться к чему. Чи ж могли письменники іти проти течії?

СТЕЖИТИ ЗА ким чи СТЕЖИТИ кого?

Сьогодні майже годі довести, що нам властиво казати стежити кого, а не за ким, аж так поширилася форма із за в нашому мовному просторі. Але у творі про XVI століття цілком доречно вживати саме питомі українські форми. М. Вороний: “Я стежу творчости закони…”: стежу що. І той же Рильський: “Зайців даремно цілий день я стежив…”. Лукавить СУМ, кваліфікуючи такий вжиток як мисливський. Це питомий український вжиток. Наш же автор пише: “Місяці… витратив… на… стеження за тим…”. Тут було б на місці: “…на… стеження того…”.

ЗІБРАННЯ чи ЗБІРКА? ЗІБРАННЯ чи ЗБОРИ?

“[Султан] звелів спалити… зібрання… музичних інструментів…” – тут зібрання варто замінити на збірка. А в тексті “…як потрапив цей… черевань у шановне зібрання… дивану” зібрання – це збори. Творці койне воліли, щоб скрізь було собрание.

* * *

Чи є користь і кому з такого віртуального редагування? Романіст же й гадки не має, що його хтось отак з доброго дива редагує. Коли авторові “Роксолани” ці зауваги, як той каже, до лампочки, то читачам “До зір крізь терня” вони можуть стати у пригоді. Якась користь комусь то буде. І не так від беззастережного дотримання редакторських зауваг, як від заявки на дискусію. У дискусії ж народжується істина. А раз так, то хай живе дискусія!

34. НА ПЕРЕПРАВІ КОНЕЙ НЕ МІНЯЮТЬ

Ми перетрясли “Роксолану” Загребельного. То й що ж? На ній і обмежитись? Таж романіст ісписав паперу, майже як Л. Толстой! Для пильного редактора там поживи й поживи! Тому не варто спускати цього автора з ока. Перетрусімо ще й роман “Диво”, поділивши цей трус на дві бесіди: одну – за здоров’я, а другу – за упокій.

СТОРОПІЛИЙ чи ЗНЕТЯМЛЕНИЙ?

Письменник є заразом і мовотворець: він добирає з мовної скарбниці найкращі зразки та й додає щось і від себе. Дехто робить це без душі, і така лексика відгонить штучністю. Наш же автор творить лексику там, де є потреба якнайточніше висловити думку. Така лексика має нахил улитися в мовну стихію. Слово знетямитися – автору дуже з руки і він часто його вживає. Чому? Бо від нього легко творити похідні форми: знетямлений, знетямленість, знетямлюваний. “Вони стояли…, знетямлені гамором…”. Звучить – перша кляса, а стандартно це треба було б сказати: “…стояли…, сторопілі від гамору…”. Автор же творить свою лексику і її тримається.

БУРКНУТИ У ВІДПОВІДЬ чи ВІДБУРКНУТИ?

Коли пишеться багато, то всяке скорочення – це полегшення і авторові і читачеві. “Спитайте… поета… – відбуркнув Отава.” Чи буде краще “буркнув у відповідь”?

НАДАТИ ВИГЛЯДУ СПРАВЕДЛИВОСТИ чи УСПРАВЕДЛИВИТИ?

Лексику “світових” мов виробляли віки, і молодим та ще й упосліджуваним “братами” мовам не так легко конкурувати з цими гігантами. Наш же автор конкурує, виходячи з потенцій рідного слова. Він пише: “…щоб якось усправедливити… вчинок…”. Форму усправедливити не так легко відтворити іншими мовами. Так, по-російськи треба сказати придать вид справедливости. Саме так висловиться той, хто йде за порадами “украінскіх” мовознавців: “…щоб якось надати вигляду справедливости… вчинку…”. Чи знайде прихильників такий стиль?

ПЛУТАЮЧИЙСЯ чи ПЛУТЛИВИЙ?

Брак дієприкметникових форм декого з “писателів” змушує до позичок. Але не Павла Архиповича. Коли чогось нема, то його треба надбати. І він дбає на те, чого нема: “…скінчилися… вже й плутливі звірині тропи…”. Дехто з сучасників може написати “…скінчилися… вже й плутаючіся звірині тропи…”. Гарно?

РОЗМАХУЮЧИЙ РУКАМИ чи РОЗМАХАНИЙ, ВЕРЕДУЮЧИЙ чи РОЗВЕРЕДОВАНИЙ?

Аналіз нашої лексики поміг автору творити самобутні дієприкметники. Нерідномовні ж у побуті “українські мовознавці” культивували форми розмахуючий, вередуючий тощо. А ми ж замість форм плачучий, пустуючий кажемо розплаканий, розбещений. Тому у автора розмаханий бородань, а не розмахуючий руками бородань. Таке письмо – це ще й збільшення палітри словотворення. Від форми розмахуючий руками годі утворити іменника, а від розмаханий – будь ласка: “У варяга все приховувалося за розмаханістю в руках…”. Замість капризуючий, автор вживає розкапризований. Мовознавцям треба б повчитися у Загребельного.

ДУЖЕ ДО РЕЧІ чи АЖ ОН ЯК?

Словечко аж у П. Загребельного не сидить без діла. Це слівце – родзинка українського стилю. Пише автор: “…тітка… знадобилася б аж он як…”. Дехто висловить це інакше: “…тітка… знадобилася б дуже до речі…”, тобто как нельзя кстати. Дехто, та не автор “Дива”.

ПРИЗВИЧАЄНЕ ОКО чи ВИГОСТРЕНЕ?

Безпорадність словників не має меж. Споконвічна українська лексика до словників не потрапляє. Наприклад, російський вираз намётанный глаз, словники перекладають призвичаєне око. А це ж лише півпереклад. У “Диві” ж читаємо: “…студент мав вигострене око…” Хіба це не те саме, що намётанный глаз?

З НАЛЬОТУ чи З МАХУ?

Пише романіст “…тоді він з маху відкинув її [жіночу ступню]…”. У словниках УССР пару з маху, вживану ще Котляревським, фіксує лише СУМ. А вираз же звучить краще від ідіоми з нальоту, пропагованої словниками.

ОДЕРЖУВАТИ ЗАДОВОЛЕННЯ чи МАТИ ПРИЄМНІСТЬ?

“Просто мав приємність від… лежання…” – пише Загребельний про свого героя на березі моря. Коротко, зрозуміло, по-українськи. А якщо сказати: “Просто одержував задоволення…”? Покращає виклад?

ВЗЯТИ ХОЧ БИ “А”, ЧИ ТО “Б”, ЧИ ТО “В” чи ЩО ВЗЯТИ “А“, А ЩО “Б”, А ЩО “В”?

У своїй словотворчості П. Загребельний запозичає і розвиває українську живу мову, вдаючись до стислости живої оповіді. Усі зразки цього стилю навести годі, але один приклад може бути дуже показовим під цим оглядом: “…слов’яни замешкали наймальовничіші землі. Що взяти русичів, а що болгар, а що сербів…”. Таку конструкцію канонізований стиль віддасть так: “…слов’яни замешкали наймальовничіші землі. Взяти хоч би русичів, чи то болгар, чи то сербів…”. Авторові звороти творять стислий і, сказати б, запашний український стиль.

* * *

Розлянуті приклади – лише десята частина новотворів, що їх читач знайде у романі “Диво”. Наведу ще кілька мовних винаходів автора: надумка – ідея, напівдумка – неясна думка, підбання – внутрішня поверхня бані, скорий на поміч – помагаючий, знетерпеливлений – кому урвався терпець. Але і на сонці є плями. Словникове койне вторгається у цей мовний розмай і псує обідню. Про це в наступній бесіді.

35. І НА СОНЦІ Є ПЛЯМИ

Розглянувши здобутки автора роману “Диво” на ниві словотворення, спинімось на мовних огріхах, помічених у творі. Наперед зазначимо, що ці огріхи треба записати не так на карб автора, як на карб соловецьких редакторів. Роман написано у шістдесяті роки XX століття і він не міг не пройти редагування. Про це є свідчення у тексті. Так, у романі в мові героїв фігурує слово копченина – без сумніву штучно створене слово, підкинуте редакторами. Чому я так думаю? Бо за кілька сторінок після появи копченини у тексті твору фігурує слово вудженина, засвідчуючи, що автор знав і вживав це слово, але редакторська рука, маючи коло себе список заборонених слів, перевуджувала вудженину на копченину, а в одному місці недогледіла і пропустила крамольне слово у світ. Пригоди вудженини у творі Загребельного дають підставу вважати, що й деякі інші огріхи у мові роману належать не автору, а руці редактора.

РОЗСОВУВАТИ чи РОЗСУВАТИ?

Читаю: “Вона [дорога] лягала… закрутами, розсовуючи в боки кущі…”. Останнім часом в українських текстах спостережено дивне явище: автори з двох рівновартих синонімів обирають не коротший, а довший. Так, замість втягати, затягати воліють писати втягувати, затягувати. Щодо слова розсовувати, то появу цього синоніма, як і форм втягувати, затягувати, ми завдячуємо двомовності. Словники Грінченка та Желехівського фіксують лише форму розсувати. Очевидно, що тотальне засилля псевдоукраїнського койне не могло не поширити свого лінгвоцидного впливу і на молоде покоління літераторів.

ЗАХВАТИ (множина) чи ЗАХВАТ (однина)!

Уживання форм множини абсолютно не збігається не лише у малоспоріднених мовах, а й у споріднених.

Якщо росіяни, наприклад, можуть вживати слово стоны – множину від слова стон, то вживання множини від нашого слова стогін – стогони – звучить штучно, так само як наволочі від слова наволоч, бо і стогін і наволоч у нашій мові – це збірні поняття, які одниною передають множинність факту чи явища. Пише автор “Дива”: “…хто наважиться стати на перешкоді володарям пущі в хвилю їхніх найвищих захватів!”. Письменник взорується на мову росіян, де восторг має множину восторги. Але творити лексику, сліпо копіюючи іншу мову, нічого крім шкоди не дає. У нашій мові захват, так само як екстаз, не звучить у множині. Не звучить і край. Мовний смак не дає. І на це нема ради. Краще послухаймо цей же текст без множини: “…хто наважиться стати на перешкоді володарям пущі у хвилю їхнього найвищого екстазу!”. Чи однина не висловлює того самого, що й множина?

ДЕ ЦЕ БАЧЕНО чи ДЕ ХТО БАЧИВ або ДЕ ВИ БАЧИЛИ?

“Де це бачено, щоб у таку негоду вирушати на… лови…!” – читаємо в романі. Живомовна лексика – один із творчих козирів автора. Але й тут є своє “але”. Ідіоматичні звороти одної мови не так легко сліпо переносити до іншої мови, бо до творення ідіоматичного звороту докладають рук і милозвучність, і легкомовність, і мовний смак. Без санкції цих трьох мовних інстанцій жодний ідіоматичний зворот не дістане мовних прав. Російський зворот где это видано дістав ці права у процесі змагання кількох синонімів. І зворот-переможець живе. Скалькований же на нашу мову зворот звучить штучно, бо українська живомовна стихія знає інші, притерті до наших звукових реалій звороти; саме їх і треба тут ужити: “Де Ви бачили, щоб у таку погоду вирушати на лови!”.

ЛЕГКОВАЖИТИ чим чи ЛЕГКОВАЖИТИ що?

В описі роздумів князя Ярослава є таке місце “…хоч легковажити, ясна річ, ромеями ще ніхто не міг…”. Тут слово легковажити ставить після себе питання чим (ким). А ось Леся Українка: “Невже ти так свій розум легковажиш, талан свій зневажаєш…?”. Л. Українка легковажить що. Та й сам Загребельний в іншому місці пише: “Чоловіка простого ніхто не слухає… навіть діла його щонайбільше змаловажують…”. Змаловажувати (синонім дієслова легковажити, утворений автором) ставить після себе питання що. Беру РУС Кримського. У двох позиціях: у перекладі слова пренебрегать та в перекладі слова неглижировать РУС Кримського наводить легковажити що. Такий ужиток випливає з того, що слова важити та зневажати ставлять після себе питання що. І письменник, утворивши дієслово змаловажувати, іде за цією моделлю, ставлячи після новотвору питання що, і тим самим перекреслює поширену через двомовність форму легковажити чим.

З НЕДАВНІХ ПІР чи ВІДНЕДАВНА?

Пише автор: “Чомусь у цьому клятому лісі з недавніх пір у всьому ставав похожий на свого отця…” Ідіоми з тих пір, до тих пір, з недавніх пір дуже відгонять суржиком. А надто тому, що всі вони мають своїх українських двійників: з тих пір – це відтоді, відтак; до тих пір – доти; з недавніх пір – віднедавна. Редагую: “Чомусь у цьому клятому лісі віднедавна ставав у всьому похожий на свого отця…”.

* * *

Наведені огріхи – це лише частина ляпів, що їх можна подибати в романі “Диво”. Захоплений розповіддю сюжету письменник часом не відчуває різниці між формами двох близьких мов і вживає перше, що трапляє йому на думку. Наприклад, автор уплітає у свою розповідь слова бочонок – барило, посох – патериця, требуха – тельбухи, благоухання – пахощі, затравлений – зацькований, понести втрати – зазнати втрат. Цих недоглядів од евфорії творчости соловецькі редактори не виправляли. Поборюючи українську питому лексику, вони дивилися крізь пальці на “двомовні” форми, заохочуючи письменників до суржику, тобто сприяли лінгвоциду української мови.

36. НА БІЙ З “ВІТРЯНИМИ МЛИНАМИ!”

Чого тільки не вичитаєш у сучасних “текстах”! Тут і зцілюючий бальзам (цілющий), і більш легкий (легший), і обуяла пристрасть (опосіла), і деміфологізуючий (міфоборчий), і за смаком (до смаку), і бій з вітряними млинами (вітряками), і…, і… Що не текст, то збірка ребусів та анекдотів. Хоч стій, хоч падай! Звідки й береться ця гра без правил? Освіта, мабуть, завинила. Мудрі мужі кажуть, що наш сучасник знає лише дві мови – російську та українську. Що російську (сяк-так) він знає, то, правда Ваша, панове, а щодо української – то тут прошу пробачення. Не знає наш сучасник питомої української, хоч ти гопки скачи, не знає! Цих двох мов (тобто одної) – кажете – мало для сучасників, треба ще знати бодай дві іноземних мови. Розумна річ, тільки ж тим, хто не знає своєї, не поможуть і десять іноземних. А що ми не знаємо своєї, то це факт. Усе робилося за останні 70 років до 1991 року, щоб цей факт став фактом, і він ним таки став. Після ж 1991 року нічого не робиться, щоб того, що сталося, позбутися. У висліді, як казали галичани, а тепер уже й негаличани, питомої української мови не знають ні академіки, ні доктори наук, ні професори українознавства, ні письменники, не кажучи вже про нашого брата – перодряпа. А що вчитися ніколи не пізно, нумо вчитися! Вивчення своєї мови, коли хочете, дорівнює вивченню двох іноземних мов, бо справжня українська мова для багатьох із нас – мова іноземна, і вивчаючи цю іноземну для нас мову, ми зрозуміємо краще і другу іноземну мову – псевдоукраїнське койне, джерело ребусів та анекдотів. Отже, не гаймо часу – берімось до двох іноземних мов ув одній!

Усяка мова – самобутнє твориво, яке вимагає (не потребує – вимагає!) самостійного розвитку. Бо вимоги ритмомелодики для кожної мови різні. Росіянин каже ловись рыбка малая и большая, а українець – ловись рибка велика й мала. Так само один каже всё это ложь, а другий (недвомовний) – це все брехня. Структурою мови керує не зміст, а ритмомелодика. Тому почнімо з афоризмів, де найкраще цю ритмомелодику відбито.

МИР ХАЛУПАМ, ВІЙНА ПАЛАЦАМ чи МИР ХАТАМ, ВІЙНА ПАЛАЦАМ?

Не треба бути підкутим мовознавцем, щоб віддати перевагу другому варі-янту. Перший варіянт – вдамся до математики – дорівнює російському виразу мир хижинам – война дворцам. Другий варіянт – не дорівнює, але він кращий. Виходить, що мова не підлягає правилам математики. Тут потрібна вища мовна математика – ритмомелодика. Щоб збагнути цю вищу мовну математику, придивляймось і прислухаймось до афористики.

СИВИНА В ГОЛОВУ, А БІС У РЕБРО чи СИВИНИ В БОРОДУ, А ДІДЬКО В ГОЛОВУ?

Перший варіянт – це переклад з єдиної іноземної мови, якою тільки й володіють і з якої тільки й перекладають сучасники. А їм не завадило б знати, що поки дана приказка дістала таку форму, вона пройшла через стадію добору найкращого варіанту, відому кожній мові у процесі її вироблення. Уже запис цієї приказки у словнику Даля свідчить про наявність варіантів Седина в голову (в бороду), а бес в ребро. Але ці два варіянти – це теж наслідок попереднього добору. Попередній добір засвідчує український фолклор, бо північне населення зростало коштом пришляків з Київської Руси, де зафіксовано таких попередників сучасного афоризму: чоловік старіє, а чорт під бік, волос сивіє, а голова шаліє, сивини в голову, а дідько в бороду, і нарешті сивини в бороду, а дідько в голову.

Цей приклад показує, який шлях проходять мовні перлини, заки стають довершеними під усіма оглядами. Наочна лекція для тих, хто, перекладаючи на коліні з мови на мову, має свої сируваті переклади за верх перекладацтва. Та лихо не в цім, а в тім, що цього останнього довершеного варіянту не наводить жоден наш словник, жодна збірка афоризмів. Як же з такою матеріяльною базою вивчати ще дві іноземні мови?

З ІСКРИ СПАЛАХНЕ ПОЛУМ’Я або З ІСКРИ РОЗГОРИТЬСЯ ПЛОМІНЬ чи ВУЛКАН ВОГНЮ ЗАПАЛИТЬ ІСКРА?

Обидва, наведені першими, варіянти, що їх пропонують І. Вирган (поет) і М. Пилинська (мовник), на мій погляд, не можуть претендувати на знак якости. Прототип цих претендентів из искры возгорится пламя аж ніяк не підстрибує з радости від таких бідних на мовну досконалість родичів. А наша ж мовна стихія лягла в основу чи не трьох слов’янських мов! І не має гідного відповідника до якогось там афоризму! Не може такого бути! Я не вірю в це. Тому й звертаюсь першим ділом, ясна річ, до редакторів, що мають діло із сучасними геніями. Нумо думати! Невже нічого не надумаєм?! Головне, не триматися сліпо за оригінал. Може, відійшовши і від іскри і від полум’я, створимо шедевр. Проба: вулкан вогню запалить іскра!

З МАЛОЇ ІСКРИ ТА ВЕЛИКА ПОЖЕЖА чи ТИХА ВОДА ГРЕБЛІ РВЕ?

Наведена альтернативна пара – наочний приклад, як можна покращити якість висловлюваного, знайшовши народній відповідник до математично правильної кальки. За цим прикладом і треба йти у пошуках перлин.

НА ЛОВИ ЇХАТИ ХОРТІВ ГОДУВАТИ чи ШИТИ-БІЛИТИ – ЗАВТРА ВЕЛИКДЕНЬ?

Ще один приклад, як наші предки вилучали зі своєї мови повстяну лексику, творивши мовні шедеври.

* * *

Треба кінчати, а скільки ще не сказано! Про те, наприклад, що нашу мову до кінця не досліджено. Білих плям, а білих плям! У товстих академічних виданнях нема десятків перлин нашої мови. Хоч би й цих: що швидко робиться, то сліпе родиться, або німий завинив, а горбатого повісили, або зрубаній голові байдуже за чубом, або нема біди, щоб не вийшли гаразди, або…, або… Якої іноземної мови треба навчити наших українознавців, щоб ми таки мали повне уявлення про багатство і лексичні можливості своєї рідної мови?