Текст книги "До зір крізь терня, або Хочу бути редактором"

Автор книги: Святослав Караванський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 14 страниц)

49. НА ВСІ РУКИ МАЙСТРИНЯ

Частка аж в українській мові побиває всі рекорди ряснозначности серед коротких слівець. Словник Грінченка наводить дев’ять значень цієї частки, називаючи її сполучником. Пізніші словники мало чого додають до цього реєстру, називаючи аж часткою і сполучником. Я підійду до цього словечка чисто статистично: до кожного значення наведу приклад, а тоді підсумую.

Значення	Приклад	Як це висловити без частки
1. просто	аж диво бере	= просто диво бере
2. (так) що навіть	аж пекло сміється	= що навіть пекло сміється
3. цілих	аж три роки	= цілих три роки
4. нарешті	аж одного дня	= нарешті одного дня
5. якось	аж одного дня	= якось одного дня
6. лише	аж потім	= лише потім
7. абсолютно	аж по всіх кутках	= абсолютно по всіх кутках
8. мало не	аж улесливо	= мало не улесливо
9. вже	аж занадто	= вже занадто
10. просто таки	аж проситься	= просто таки проситься
11. самий	аж на вершечок зліз	= на самий вершечок зліз
12. не скорше, як	аж за рік	= не скорше, як за рік
13. щойно	аж тепер	= щойно тепер
14. доти	аж поки не вийде	= доти поки не вийде
15. так	аж ось коли!	= так ось коли!
16. майже	синій, аж чорний	= синій, майже чорний
17. навіть	ніби аж личить	= ніби навіть личить
18. ще	знак, узятий аж від ґотів		=знак, узятий ще від ґотів
19. настільки, що	тонкий, аж світиться	= тонкий настільки, що світиться
20. щойно	ні не був. Аж оце й тут	= ні не був. Щойно оце й тут
21. ніж коли	не раніше, аж вийде указ		= не раніше, ніж коли вийде указ
22. насправді ж	ніби спить, аж він умира		= ніби спить, насправді ж він умира

Отже, я нарахував аж 22 значення, з якими ця частка (часом сполучник) спливає з язика мовців. Як на таке мале слівце, то аж задосить. Але її можливості на цьому не кінчаються. Дальше дослідження “ролей” частки аж привело до ошелешливих висновків. Частка ця заступає у мовному потоці більше, як 50 значень! Поза тим, паруючись з іншими слівцями, частка аж творить ще десятки зворотів. Для прикладу наведу кілька таких зворотів, а повніше розроблю її співпрацю з “побратимами” у другому виданні праці “Секрети української мови”, яке має вийти незабаром, де наведу і всі 50 із гаком значень рекордсменки без співпраці з партнерами та кілька десятків її сполук з іншими словами.

	Пара	Значення	Приклад	Як це сказати без частки
1.	аж такий	= дуже:	не аж такий довгий	не дуже довгий
2.	аж ось	= нарешті:	аж ось настав піст	нарешті настав піст
3.	аж ніби	= майже:	синій, аж ніби чорний	синій майже чорний
4.	трохи аж	= дещо:	трохи аж сувора	дещо сувора
5.	аж десь	= зовсім:	аж десь у іншому селі	зовсім у іншому селі
6.	аж воно	= коли ж	аж воно і тут є вихід	коли ж і тут є вихід
7.	аж дуже	= надто	не аж дуже глибокий	не надто глибокий
8.	аж ось	= щойно	аж ось у цю мить	щойно у цю мить
9.	аж воно	= а втім	аж воно і тут є вихід	а втім і тут є вихід
10.	аж он як	= дуже	аж он як до речі	дуже до речі
11.	аж до	= а. до самого	аж до Києва	до самого Києва
		б. не виключаючи		аж до незалежности	не виключаючи не-сти
12.	аж такий	= настільки разючий		аж такий збіг?	настільки разючий збіг?
13.	аж потім-потім	= значно пізніше:		аж потім-потім випив	значно пізніше випив

До наведених вище зразків і додати нема чого. Які невичерпні можливості має наша мова! Це мала частка такі плоди пожинає. А мова ж має багато і часток, і сполучників, і прийменників, і числівників, і прислівників, і іменників, і прикметників, і дієслів. Хай беруть приклад з такої мацюпулі! А разом з ними і письменники з редакторами!

50. ТРИМАЙМО ВІЖКИ У СВОЇХ РУКАХ

Передача думки сигнальною системою спілкування – людською мовою – вимагає, щоб задіяні у словесному потоці сигнали (тобто слова) мали між собою логічний зв’язок. Цей зв’язок між дієсловами та іншими частинами мови досягається тим, що дієслова керують відмінками інших частин мови з поміччю прийменників і без них. Наприклад: дякую мамі. Слово дякувати вимагає, щоб іменник після нього відповідав на питання кому?. Сказати дякую мамо або дякую мама не можна. Моделі керування у різних мовах різні. Так, російське слово благодарить вимагає після себе питання не кому? а кого!: благодарю маму. Скажете благодарю маме, і вас можуть не зрозуміти. Моделі керування у кожній мові вироблялися продовж спілкування десятків і сотень поколінь, і становлять одну з особливих рис кожної окремої мови.

Сучасні генії, на жаль, не дуже добре володіють моделями керування українських дієслів іменниками і часто вдаються до неукраїнських моделей керування. Процес цей почався давно, ще за царів та цісарів, коли українці діставали виключно неукраїнську освіту. Навчені “штокати” або “дзекати” особи нерідко вдавалися до невластивих нам моделей керування. Хай як прикро, але подеколи під впливом імперської освіти імперські моделі керування витісняли наші споконвічні. Так, ще на початку XX століття в устах українців слово коштувати вимагало після себе питання кого?: “Мене (кого) це коштувало десять рублів”. Сьогодні ж це вже, як пишуть совєтські словники, застарілий вжиток. Насправді ж – це наш споконвічний вжиток, а коштувати мені (кому) – це суржиковий вжиток, який сьогодні став єдиним нашим вжитком. Втрата нашою мовою самобутніх моделей керування триває. Сьогодні щораз частіше знавці “украінской” мови зраджують кому замість кого, сміються над ким, замість із кого, нехтують чим, замість що (див. Бесіду 51), легковажать чим, замість легковажать що (див. Бесіду 25), учать чому, замість чого (див. Бесіду 51).

Поборювати цей шовковий лінгвоцид мусить Редактор.

НАСЛІДУВАТИ кому чи НАСЛІДУВАТИ кого?

Пише викладач української мови: “…деякі в’язні знаходили… втіху в тому, що… наслідували есесівцям (кому)..?. Цією фразою викладач викриває своє “малоросійство”: він викладає українську мову для заробітку, а думки думає російською мовою, бо це росіяни подражают кому. Українці ж наслідують кого. Думаючи по-російськи цей викладач автоматично переносить керування російського дієслова подражать (кому) на українське слово наслідувати, яке логічно ставить після себе питання кого. Правильно ж по-українськи треба сказати “…деякі в’язні… наслідували есесівців…”

ОПАНОВУВАТИ чим чи ОПАНОВУВАТИ що!

А це пише не хто, а редактор журналу: “…дівчина уперто опановувала науками…”. Той самий феномен. У попередньому абзаці викладач заробляв на українській мові, тут теж головна мета – заробіток, тільки на цей раз на ниві журналістики. Російське слово овладевать, яке має свого українського близнюка-кальку оволодівати, ставить після себе питання ким/чим. Наше ж некальковане слово опановувати ставить після себе питання кого/що:

“…І пустиню (що) опанують Веселії села” (Т. Шевченко).

Той же хто думає по-російськи, а тоді береться писати “по-украінскі”, не опанувавши як слід нашої мови, переносить керування іменниками російського слова овладевать на українське слово опановувати. Відбувається таке миле серцю русифікаторів “злиття” мов, а на ділі лінгвоцид однієї мови і розширення сфери панування з боку другої. Наведену ж на початку абзацу цитату по-нашому слід віддати так: “…дівчина уперто опановувала науки…”.

ЗРАДЖУВАТИ кому чи ЗРАДЖУВАТИ кого!

Сьогодні можна дістати “удар у спину” там, де й не подумаєш. Пише зрілий письменник та ще й галичанин!: “…татари зрадили Хмельницькому (кому)…”. (Не думаю, що в сучасній літературній газеті це може бути правка мовного редактора).

Дієслову зраджувати в українській мові споконвіку властиво ставити після себе питання кого?. У найстародавніших записах народніх пісень, в українських думах ХVІ-ХVІІІ ст. і до XX століття існувало тільки таке керування. Брак української освіти породив у середовищі інтелігенції відхилення від норми під впливом керуваня російського слова изменять (кому). Це були поодинокі відхилення. Наприклад, у пісні, поширеній в УССР:

 
Ми стали волі на сторожі,
Ми їй (кому) не зрадимо ніде…
 

Вороги нашої мови ухопилися за цей шанс “зближення мов” і у словниках стали з’являтися приклади саме такого керування іменниками дієслова зраджувати, зафіксовані у “творах” “украінскіх пісатєлєй”. Піонером такого вжитку був зокрема О. Полторацький, письменник, який у студентські роки, як свідчить Докія Гуменна, виявляв цілковите презирство до української мови, а тоді раптом став “украінскім пісатєлєм”. У останні десятиліття існування СССР, цей вжиток став ширитися, а у вільній Україні це нікого не обходить і лінгвоцидна практика, започаткована ворогами України, триває і набуває розмаху Тут на допомогу редакторам мають стати президенти, прем’єри, міністри. На жаль, не стають.

50а. ТРИМАЙМО ВІЖКИ У СВОЇХ РУКАХ (продовження)

ПОСТАЧАТИ кого чим чи ПОСТАЧАТИ кому чого/що?

Слово постачати походить від мало вживаного тепер слова стачити, синоніму слова вистачати: “нам (кому) не стачить сил (чого)”. Слово стачити, як і вистачити, ставить після себе два питання: кому? і чого/що? Цілком логічно, що й похідним від стачити словам настачити, настачати, достачити, достачати, постачити, постачати властива та сама модель керування іменниками:

“Матері (кому) буду усього постачати чого забажа (чого)” (Квітка-Основ’яненко);

“Приятель мій постачав мені (кому) книжки (що)…” (М. Коцюбинський).

Так було до появи СССР. А вже “украінскіє пісателі” запозичили модель керування слову постачати у російського слова снабжать кого чем. В умовах двомовности і добре підкуті письменники давали маху:

“Ферма… постачала… госпіталь (кого) молоком… (чим)” (О. Гончар).

Коли дає маху письменник, який перший з числа українських літераторів вийшов з КПСС, то що вже говорити про професорів, докторів наук, академіків. Ті вперто постачають нас (кого) “украінской мовой” (чим).

СМІЯТИСЯ НАД кимчи СМІЯТИСЯ З кого?

Ще одне споконвічне українське керування під загрозою стати жертвою “імпернаціоналізму”.

У цілій низці слів українські дієслова закріпили після себе прийменника “З”: сміятися з кого, глузувати з кого, кепкувати з кого, знущатися з кого, глумитися з кого, дивуватися з чого (Грінченко). Це одна з характерних рис нашої мови. А що ми бачимо і чуємо сьогодні? Під добротворчим впливом “злиття мов” ця характерна риса в устах знавців “украінской мови” почала зникати. Лихо в тому, що згаданим знавцям волею антинароднього соловецького режиму доручено викладання української мови у школах, і слідом за “знавцями” зникають українські риси і з мови молодшого покоління. Пише член НСПУ: “І вже в душі сміявся над недавньою скрутою”. І це у творі про XVIII століття та ще й на Заході України. У цьому ж творі подибую і такі кавалки: 1. “Гуцули над тим і досі кепкують”, 2. “Хтось там з янголів вирішив познущатися над нами”.

Найстрашніше те, що й редактор або редактори не добачили тут не якої, а чисто граматичної помилки. Камо грядеши, Україно?

ЗАПОБІГАТИ ЛАСКИ ПЕРЕД ким чи ЗАПОБІГАТИ ЛАСКИ У кого?

Читаю в перекладному творі: “Сусіди султана запобігали перед ним ласки”. Лексично, а отже й граматично засвічений вираз неправильний. Правда, у цьому разі не винна ні двомовність, ні взаємозбагачення мов. Винне нетверде знання мови, а вірніше лінощі або поспіх. Слово запобігати, коли вжите у значенні лататися до кого, таки послуговується прийменником перед: “Панас Мирний ніколи не запобігав перед начальством”.

А в ідіомі із значенням домагатися ласки в кого, пара запобігати ласки, послуговується прийменником “У”: “Він підходив під смак старого, щоб запобігти в його ласки” (І. Нечуй-Левицький).

Уживаючи у своїй писанині мовні звороти, ніколи не шкодить зазирати для певности у гідний довіри словник.

УЧИТИ й УЧИТИСЯ чому чи УЧИТИ й УЧИТИСЯ чого?

Почну із зразків народньої мови: “Пригоди учать згоди (чого?)” (Номис).

Перейду до класиків:

“…треба Кириликові вчити сестер грамоти (чого)” (П. Мирний);

“…корову… продав, щоб навчити московської мови (чого)” (Т. Шевченко).

Учити й учитися чого – це споконвічний наш вжиток.

Але української науки під окупантами не було. І це вплинуло на мову інтелігенції. Навчені в імперських школах, пишучи українською часом плутали керування, вживаючи керування російського слова учить чему. Такої помилки допустився і Шевченко, написавши “…і чужому научайтесь”, що у дореволюційних виданнях “Кобзаря” виправлювано на “…і чужого научайтесь”. І це цілком виправдано; помилково написане можна зберігати в академічних виданнях, а у масових публікаціях треба зберігати правильні українські форми. Цей помилковий вжиток академіки від КҐБ узяли на озброєння для підтримки ідеї злиття мов. Але не так легко було порушити традицію. Виданий 1963 року УРС АН УССР у гніздах Учити та Учитися пише, що ці слова вимагають після себе питання чого? і рідко чому? Академік же Білодід 1979 року у СУМі вже опускає ремарку рідко перед питанням чому? і всі приклади наводить пише із формами, що відповідають саме на це питання.

Наслідки не забарилися. Сьогодні форму учити чому, вживають не лише “украінскіє” депутати й міністри, а навіть учителі української мови. Цитую: “Чому Ґонта учить своїх дітей?…” – пише викладач мови українського ліцею.

* * *

Посіяне кремлівськими україножерами дає рясний урожай у вже незалежній Україні. А що ми, що наші письменники, академіки, культурні діячі, “Просвіта”, “Конгрес інтелігенції”?

Один клопіт – як би вхопити премію, не Нобелівську, річ ясна.

51. ЗВІМО РЕЧІ СВОЇМИ ІМЕНАМИ

Коли читаєш сучасні тексти, мимоволі спадають на думку рядки Лесі Українки:

 
Ми паралітики з блискучими очима,
Великі духом, силою малі –
Орлині крила чуєм за плечима,
Самі ж кайданами прикуті до землі.
 

Мова сучасних текстів свідчить, що, попри “орлячі марення”, нас прикуто ланцюгами до нашого малоросійства. Ланцюг цей має багато ланок. Одна з цих ланок – наше небажання опанувати мову, яка є центральним пунктом нашого політичного кредо, і яку ми боронимо від усіх лих, до кінця її не знаючи. Хоч як це прикро, ми органічно не відчуваємо духу цієї мови. Не відчувають його ні літератори, ні академіки, ні доктори наук.

Становище не з найкращих. Але нема безвихідних ситуацій. Вихід з нашої ситуації один: не забираймо собі в голови, що ми досконало володіємо рідною мовою, а шукаймо шляхів як удосконалити свої мовні знання, начхавши на всіх мовознавчих ґуру. Не відкидаймо класиків, прислухаймось до сучасників, які бодай частково, а зберегли органічний зв’язок з рідною мовою. Зрештою, думаймо над кожним словом, яке пускаємо в люди, публікуючи свої твори, статті тощо. Тобто повертаймо розумом, коли його маємо. Коли ж не маємо, то краще перекваліфікуймось на якусь іншу професію.

ЛИШИТИ в спокої кого чи ДАТИ СПОКІЙ кому?

Гнівно критикуючи мовні недоліки цілого видавництва, знавець мови радить видавцям схаменутись і “полишити в спокої україномовну літературу”. Вираз лишити у спокої кого – вираз неукраїнський. Українці на цей випадок мають ідіому дати спокій кому. Вжитий у тексті зворот лишити у спокої перекреслює усе до того сказане про мовні огріхи видавництва, бо викрешує з пам’яті афоризм: “Лікарю, зцілися сам!”. Я б не звертав уваги на цей ляпсус, якби він не “світився” і у творах інших “просунутих” геніїв. Рада тут одна: “Засвоюймо мову не від деукраїнізованих міщан, а шукаймо таки українських джерел, бодай і словникових”.

НЕХТУВАТИ чим чи НЕХТУВАТИ що?

У тому ж тексті читаю і такий пасаж: “пан М. нехтував… важливою деталлю”. Нехтувати чим стало нормою в київському койне, але не в українській мові. Пише С. Скляренко: “Воїни бачили… сміливу людину, яка нехтувала смерть”. Нехтувати що – це наша норма. Я розумію, що вихованому на койне поколінню не легко позбутися його неукраїнських рис, зокрема повідомляти кого замість засвоєному в койне кому, або навчати чого замість чому, або легковажити що замість чим. Але той, хто бачить соломинку в очах інших, має знати свою мову на всі сто. Якщо цього не буде, ми ніколи не розірвемо кайданів, якими нас прикуто до землі імперії.

НАНОСИТИ УДАР чи ЗАВДАВАТИ УДАРУ?

Читаю ще одного автора. Ідеться про військові справи. Усе нібито добре з мовою. Аж на тобі!: “Ця нація вміє наносити… удари…”. Академіки з ласки КҐБ доклали аж он яких зусиль для торжества мовного імперіялізму, практикованого в СССР. Зокрема старалися викорінити наші самобутні звороти. Де тільки могли, пропихали форми наносити удар, наносити поразку тощо. Але той, хто не мириться з імперіялізмом взагалі, не може миритися і з мовним імперіялізмом і має дбати про чистоту своєї мови. Читаємо у О. Довженка: “Він [Б. Хмельницький]… завдав йому [польському війську] нищівної поразки…”. Прислухаймося до мови старшого покоління літераторів, коли хочемо тримати високо марку українського слова.

ОБОЛВАНЮВАТИ чи ОБАРАНЮВАТИ або ОСТУПАЧУВАТИ?

Найпильніше про чистоту мови треба дбати письменникам-претендентам на міжнародні премії. Дістати міжнародню премію, очевидно, зможе той, чиї твори перекладено на інші мови. Отже, треба заохочувати переклади. А як їх заохотити, коли для перекладу творів українських письменників треба знати аж дві – російську та українську – (часом ще й польську) мови? Тому охочих перекладати з української не так багато. Перекладають здебільшого на польську, чеську, болгарську мови. Тут у разі чого знають і російську мову, і дадуть раду засміченому русизмами стилю деяких письменників. А до такого стилю вдаються часом і добре мовно підкуті літератори, відомі стилісти української мови. Тому прикро буває знаходити невиправдані запозичення у авторській мові досить кваліфікованих майстрів. Наприклад, подибувати такі слова, як ущелля (ущелина), оболванювати (обаранювати), ошалілий (очманілий). Це ж найпростіші слова, добре відомі та й перекладені у низці словників. Як пояснити їхню появу в непересічних авторів? Очевидно, певною зарозумілістю і небажанням вдаватися до редакторів. Редактори ж – ясна річ відповідного рівня – потрібні найгеніяльнішим геніям, бо в океані мови можуть зазнати аварії усі без винятку. Правда, рекомендації редакторів не мають бути остаточні і безапеляційні. З рекомендаціями редактора автор має ознайомитися і щось схвалити, а щось відкинути. Це найкращий варіянт співпраці автора й редактора.

* * *

Я міг би наводити десятки, коли не сотні, прикладів безграмотности – інакше не скажеш – наших і молодих і немолодих рабів пера. Але це навряд чи покращить ситуацію на мовному фронті. Для покращання ситуації треба, щоб кожен, хто береться за перо, усвідомив, що нашу мову до кінця не вироблено, їй прищеплено низку невластивих їй рис, і отже до рекомендацій академічних норм і словників треба підходити критично, обирати словники, найменше зачеплені хворобою двомовности, аналізувати мовні факти самостійно, прискіпливо і без огляду на широкий вжиток обдумувати кожне слово. Часом поширення мають не найкращі зразки. Вимагати від наукових установ, редакцій газет і телебачення влаштувати конференції, симпозіюми та диспути, присвячені мовним питанням. Твердо усвідомити: на фронті мови нас оступачили і обікрали мовні імперіялісти.

ПІСЛЯМОВА

Як бачимо з усього прочитаного – становище на фронті українського літературного слова не таке безхмарне, як у інших слов’янських культурах. Однак – це не є підставою для розпачу. Ми знаємо з практики всесвітньої історії, в тому числі й нашої, що нема невзятих фортець, що з найскладніших і найнесприятливіших ситуацій є вихід. Тому, вдаривши лихом об землю, берімось до праці.

Гуртуймось у товариствах, які не на словах, а на ділі розробляють конкретні заходи з подолання мовної кризи в Україні. Заходів цих я не буду перелічувати, але один з них наведу. Знання правильної мови молодому поколінню прищеплює школа. Отже патріотичне українство має стежити на громадських засадах за викладанням української мови у школах. Це пряма повинність товариства “Просвіта”. Воно має взяти шефство над викладанням української мови в школах усіх рівнів: відвідувати години мови у школах, вказувати на недоліки й заохочувати позитиви. Це один із заходів, без якого діяльність “Просвіти” буде яловим пошуком за преміями.

На індивідуальному рівні кожен україномовний громадянин має дуже прискіпливо ставитися до своєї мови і не заспокоюватися на тих знаннях, які здобуто в школі, а систематично удосконалювати їх: цікавитися літературою, присвяченою мові, і ставши членом товариства “Просвіта” дбати, щоб до керівництва цього товариства добирано людей, не хворих на манію геніяльности, а щирих, завзятих і непримиренних оборонців української мови в усіх сферах її функціонування.

Знаючи потенції нашого народу, не маю сумніву, що й цей залишений нам від колоніяльного минулого горіх ми таки розлущимо і заговоримо щирою, незамуленою українською мовою. І тоді слова нашого Пророка і мученика за нас узгодяться з дійсністю:

 
Орися ж ти, моя ниво,
Долом та горою
Та засійся, чорна ниво,
Волею ясною!
 

Діл – це Степ, гора – Карпати.