Текст книги "До зір крізь терня, або Хочу бути редактором"

Автор книги: Святослав Караванський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 14 страниц)

28. КРАЩЕ ПІЗНО, НІЖ НІКОЛИ!

Мовна палітра всякої мови має багату й різноманітну обойму афоризмів. Як усі інші риси окремої національности – національний одяг, національні страви, так і афоризми входять до числа національних ознак. Існує, правда, величезне число інтернаціональних афоризмів, спільних усім або більшості народів планети, але існують і афоризми, притаманні саме тій або тій етнічній одиниці. Поки усі мови світу не утворять єдину світову мову – що, може, ніколи й не станеться, ми за окремими афоризмами будемо визначати національну спрямованість того чи того літературного явища. Коли ж ідеться про українські тексти, то цілком зрозуміле бажання бачити в них ті афоризми, які виникли саме на українському ґрунті.

Якщо в перекладі з англійської мови, ми почуємо з уст персонажа вираз Скатертю дорога!, то законно буде спитати в перекладача або редактора, чому він знехтував відомий нам від віків вираз Баба з воза – кобилі легше!, який ми висловлюємо тоді ж таки, коли й росіяни свій вираз Скатертю дорога!. Як бачимо, афоризми потребують пильної уваги до себе з боку усіх редакторів, а з боку Редактора від Бога і поготів.

Народи, що живуть або жили в одній державі, а надто – в тоталітарній, здебільшого послуговуються одним і тим же “парком” афоризмів. Таке єдиномисліє на ділі ніщо інше як асиміляція й денаціоналізація “менших братів”. Коли ж настає час збору каміння, то меншим братам варто, хай і пізно, але повернути собі своє знехтуване через історичні обставини багатство.

КУДИ КІНЬ З КОПИТОМ, ТУДИ Й ЖАБА З ХВОСТОМ чи КОВАЛЬ КОНЯ КУЄ, А ЖАБА ЛАПУ НАСТАВЛЯ?

Зміст цих афоризмів однаковий, але перший прийшов до нас із літературних творів та мовної практики сусідів, а другий – це витвір нашої мовної стихії. Тому, коли ми хочемо висловлюватися своєю мовою, слід вибирати саме другий варіянт, бо з першим варіянтом наш вислів або текст звучатиме не як українська мова, а як псевдоукраїнське койне.

ВОРОН ВОРОНУ ОКА НЕ ВИКЛЮЄ чи КРУК КРУКОВІ ОКА НЕ ВИДЕРЕ?

Поява псевдоукраїнського койне – це не витвір лише XX століття. До появи цього мовного гібриду доклали рук і шановні українські класики. Дістаючи освіту в російських нижчих та вищих школах, наші попередники не могли цілком уникнути впливу освіти й оточення. І цей факт знайшов відбиття у їхніх творах. Пише український класик: “Пан і старшина – як брати рідні! Ворон воронові ока не виклює!” (П. Мирний). А це ж не український вираз. В українських фольклорних матеріялах зафіксовано подібний, але свій варіянт: Крук крукові ока не видере. Сучасникам, що хочуть закласти підвалини некалькованої української мови, хоч і пізно, але варто повертатися до своїх незапозичених форм.

СТЯВШИ ГОЛОВУ, ЗА ВОЛОССЯМ НЕ ПЛАЧУТЬ чи ЗРУБАНІЙ ГОЛОВІ БАЙДУЖЕ ЗА ЧУБОМ?

Лексикографи XX століття І. Вирган і М. Пилинська перекладають російську приказку Снявши голову, по волосам не плачут як наведено у першій частині заголовку до абзацу. Поминувши те, що згідно з нашою мовною стихією треба сказати за волосом не плачуть (як у виразі дожити до сивого волосу), зауважу, що цитований переклад – калька. А справжній український відповідник до наведеного російського первовзору пропонує письменник В. Веретенников у романі “Запороги»: Зрубаній голові байдуже за чубом. Відчуваєте різницю?

ЩО БУЛО – ТЕ СПЛИВЛО чи БУЛО, ТА ЗАГУЛО або ЩО БУЛО – ТО ЗАГУЛО?

Повзуча денаціоналізація української мовної стихії завдає нам найбільшої шкоди у лексикографічних довідниках. Потрапивши до словника калькований вираз стає вже нібито своїм, а проте він таким не є. Беру довідник “Прислів’я та приказки шістьма мовами”. Видання, безперечно, варте найвищих похвал. Актуальна і потрібна праця. Але й тут не обійшлося без окремих досадних ляпсусів. Автор, як безперечно українську, фіксує ідіому Що було – те спливло. А це ж калька російського Что было – то сплыло. У нас має поширення інша форма: Було та загуло. Словесні форми не є раз на завжди даними. Їх можна змінювати, удосконалювати. Коли є така потреба, то виходити треба із своїх питомих форм. Такою удосконаленою формою буде вираз Що було – то загуло.

Два слова про частку ТО. Коли у тексті звороту вжито займенника ЩО, то в дальшому тексті ми вживаємо тоді частку ТО, а не ТЕ: Що правда, то правда; що буде, то буде. Отже, Що було – то загуло.

КУРЧАТ РАХУЮТЬ ВОСЕНИ чи НЕ КАЖИ “ГОП” ПОКИ НЕ ПЕРЕСКОЧИВ?

Хто тільки сьогодні в Україні не рахує курчат? І письменники, і журналісти, і літературознавці, і модерністи, і традиціоналісти, не кажучи вже про міністрів та депутатів Верховної Ради. Усі рахують курчат, і то не лише восени, а під усяку пору року. Що ж, ідіома образна, заперечити годі. Але коли йдеться про переклад на українську мову, скажімо з еспанської чи китайської, то тут треба вжити таки нашу ідіому. На жаль, наші лексикографи досі не збагнули, що відповідником до російського афоризму Курчат рахують восени, наша мова має не менш поширений і не менш образний афоризм Не кажи “гоп”, поки не перескочиш, і саме його треба вживати, якщо не у Верховній Раді, де курчата звили собі гніздо на довгі роки, то бодай у перекладах з інших мов на українську.

* * *

Я не думаю, що на порушену (або заторкнуту, як дехто полюбляє висловлюватись) тему треба аж так багато розводитись. Думка тут така: будьмо тими, ким ми є, і не пнімось у новоспечених громадян землі (наразі їх ще нема – кожен хазяйнує на своїй грядці). Хай про нас не складеться думка, висловлена ще в одній народній мудрості: “свого одбіг – чужого не доскочив”.

29. УБРАВСЯ ГРИБОМ – ЛІЗЬ В БОРЩ!

У редакторській праці дуже помічними є словники: тлумачні, правописні, а також перекладні – двомовні. В Україні в наслідок історичних обставин необхідними у редакторстві є російсько-українські словники (РУСи). По-перше тому, що навіть досвідчені автори під дією двомовности часом можуть ужити неукраїнське слово, яке найвірогідніше буде словом російським, часом польським і рідко ще якимсь. У таких випадках потрібні словники, бо Редактор – людина, і може помилитися, а словник не допустить цього. Наприклад, пише письменник: “Послала йому повітряний поцілунок і з тим пішла”. А словник каже, бо так писала ще Л. Українка, що тут краще вжити поцілунок рукою: “Послала йому поцілунок рукою і з тим пішла”. На жаль однак, РУСи, залишені нам з часів УССР і майже без змін перевидавані сьогодні, відстають від сучасних вимог. Це відставання спричинив намір окупантів злити всі мови Союзу в одну “соловецьку” мову, а також тим, що до укладання словників бралися люди, що були заразом і письменниками і вченими інших напрямків (А. Кримський – арабіст, С. Єфремов – літературознавець), і праця над словниками була для них не першим ділом. А для того, щоб словник був на висоті, треба словникарям нічим не займатися крім словникування.

Отже, Редактор з великої літери має ще одну повинність: заповнювати білі плями наявних словників. Важка повинність, але як кажуть у діяспорі – невідклична.

ДОТОШНИЙ чи ДОСКІПЛИВИЙ?

Слово дотошний – пряме запозичення з мови сусідів. До нього вдаються ті, що пишуть українською мовою, бо їх, очевидно, не задовольняє переклад цього слова у РУСах: тямущий, дійшлий, досвідчений, допитливий, точний, акуратний, пунктуальний, скрупульозний. Жодне з наведених перекладів не віддає змісту, закладеного у слово дотошный. Слів же, які точно передають зміст дотошного, словники не наводять. А такі слова наша мова має. Це доскіпливий і занудний. Слово занудний і Грінченко і словники УССР нехтують, хоч це живе наше слово. Його фіксує Ф. Піскунов у “Словнику живоі, народнеі, письменноі і актовоі мови руських югівщань Россійскоі и Австрійско-Венгерскоі цесаріі” (видання друге, Київ, 1882). Слово ж доскіпливий СУМ пояснює так: “який любить наполегливо, завзято вивідувати що-небудь”. А от як пояснює слово дотошный СРЯ (Словарь русского языка. Москва: Русский язык, 1981): “Настойчиво, придирчиво, пытливо вникающий в каждую мелочь”. Чи ж не те саме?

ПОЖУХЛИЙ чи ВИБЛЯКЛИЙ?

Подібне сталося і з поширенням сусідського слова пожухлий в україномовних творах. Рекомендації словників не задовольняють авторів. Словники рекомендують як український відповідник до пожухлого слова померхлий, потемнілий, полинялий. Але сказати померхла (потемніла, полиняла) трава жоден хоч трохи підкутий письменник не скаже. Тому й уживають у творах пару пожухла трава (пожухле листя). Словники ж передруковують один одного, почавши від РУСу А. Кримського, де пожухнуть і жухнуть пояснено не повністю. А ми маємо чудові відповідники і до жухнуть і до пожухлий. Пише Яків Щоголів: “Паростки… блякнули і жовкли”. “Блякнути – каже СУМ – втрачати свіжість, в’янути, прив’ядати”. А СРЯ пояснює жухнуть (про траву, листя) так: “Утрачивать свежесть, сохнуть”. Отже, жухнуть (про траву) – це блякнути, а пожухнуть – виблякти, поблякнути. Звідси пожухлий – це вибляклий.

ШВИДКОПСУВНИЙ чи СКОРОГНИЛИЙ?

Деякі рекомендації словників інакше як карикатурними не назвеш. Російське слово скоропортящийся усі словники, видані під маркою АН УССР, а тепер НАН України, перекладають як швидкопсувний. Навряд чи треба переконувати читачів, що це штучне слово, у живому спілкуванні просто карикатурне своїм епігонством – рабським повторенням первотвору. А наша ж мова знає вдалі рішення для таких закрутистих форм. Замість скороспіючий ми кажемо скороспілий, і цю форму повторює російське слово скороспелый. А ще ми кажемо низькорослий (низькоросла рослинність), що можна розуміти як низькоростучий. То чому не вжити цю модель і до слова швидкопсувний? Чи ж форма скорогнилий буде незрозуміла й викликатиме заперечення?

НАСМІЛЮСЬ ДОПОВІСТИ чи ЗГОЛОШУЮ З ЛАСКИ ВАШОЇ?

Хто з нас не читав “Пригод бравого солдата Швейка” Гашека? Навряд чи знайдеться такий нечитайло. У цім творі автор вживає багато різних гумористичних засобів, і серед них часте повторюване Швейком звертання до офіцерів “Насмілюсь доповісти…”. Саме це звертання уже несе в собі гумористичний заряд, який потім підсилює самий рапорт. Твір Гашека у нас – це переклад з чеської мови, але фразу “Насмілюсь доповісти…” перекладено не з чеської мови, а з російського перекладу “Пригод”. Перекладачі пішли за словниками. Чесько-українських не було, тож брали чесько-російські, а тоді російсько-українські. І з того перекладацтва виходило, що Швейк по-нашому говорив скалькованою з російщини мовою. А якраз тут, бо це гумор, треба відійти від кальки і шукати інших засобів передачі змісту. Форма може бути іншою, а зміст той самий. У чеській мові доповідати має форму hlásiti – дуже близьку до нашого зголошувати. Тому, формою, яка зберігала б зміст і кольорит чеського виразу, буде форма “Зголошую з ласки Вашої…” Слова з ласки Вашої “опосередковано” (як кажуть учені мужі замість непрямо) відповідають дієслову насмілюсь. Читаємо у Грінченка: “Робив те, що з ласки Вашої звеліли”. А слово ж насмілюсь несе в собі подібний підтекст – далі підкреслено: “насмілюсь, сподіваючись на Вашу ласкаву згоду (або Вашу ласку)”. Ці міркування навернули мене на думку запропонувати такий чесько-український гібрид для перекладу крилатого виразу, обіграного Гашеком: “Зголошую з ласки Вашої…”.

* * *

Тема цікава, і є ще пари визивно чи зачіпкувато, підмога чи підпертя, які варто було б оглянути зусебіч, але для обдумування, схвалення чи заперечення наведених прикладів цілком досить. Тож, добраніч!

30. ЛЮДЕЙ СЛУХАЙ, А СВІЙ РОЗУМ МАЙ

Щоб не стати жертвою мовних криворекомендацій, Редактор має критично підходити до порад титулованих і нетитулованих мовознавців. Річ у тім, що пишуться мовні поради під впливом політичних поглядів та особистих уподобань окремих осіб. Тому редактор має бути аж так озброєний знанням мови, щоб відчути, де порада слушна, а де її викликано іншими причинами, в тому числі й слабкими знаннями самих порадників. Редактор мусить мати власний мовознавчий світогляд і під кутом свого світогляду сприймати всі поради. Так, у поважному виданні оглядач мови закидає рецензентам вживання форми феномену (род. відмінок слова феномен). Оглядач взорується на “соловецьку” норму, коли слово феномен в усіх значеннях мало закінчення – а в родовому відмінку. Але ж, це слово має два значення: 1. проява (людина) і 2. явище (абстракція). Вжите в абстрактному значенні слово феномен у родовому відмінку має закінчення – у: феномену (так само як і слова плуг, смолоскип, поріг і десятки інших, коли їх вжито в абстракт-них значеннях чи як назву організації). У рецензіях слово феномен здебільшого вживано в абстрактному значенні. Отже, оглядач замість корисної поради, збиває редакторів з пантелику, але аж ніяк не Редактора, що має свій мовознавий світогляд. Додам, що “Правописний словник” НАНУ 1999 року фіксує два значення у слові феномен, із закінченнями – а та – у в родовому відмінку.

З цього прикладу видно, що не варто слухатися порадників, не перепустивши їхніх порад через призму власного світогляду. Саме такого перепуску і потребують мовні поради сучасних або минулих знавців, чиї поради, висловлені кілька десятиліть тому, “працюють” і нині серед людей, вихованих за тих часів. Тому молодому поколінню буде цікаво ознайомитись із практикою рекомендацій минулого, щоб на цих хибних рекомендаціях краще розуміти й рекомендації сьогоднішні.

ПІДОЗРІВАЮЧИЙ чи ПІДОЗРІЛИВИЙ?

Про те, що на високі титули порадників не можна покладатися, свідчать критичні напади двох високотитулованих осіб у тих же 70-х роках XX століття на мову тогочасних перекладачів. У розлогій статті ці блюстителі “соловецьких” мовних норм демонструють своє, скажу так, недостатнє знання української мови. “Протаранивши” цілий жмут української лексики і забракувавши десятки слів, вони нарешті вчепилися і до слів підозрілий та підозріливий, маючи їх за синоніми. Мовознавці з досить високими титулами мали б розуміти, що ці два слова не є синоніми, а цілком окремі слова. І не хто, а 11-томний СУМ, виданий через два роки після появи згаданої статті, пояснює цю різницю: підозріливий – це той, що підозрює або підозріваючий, а підозрілий – це той, що викликає підозру, тобто аж ніяк не підозріваючий. Не розуміючи до кінця цієї різниці, високі науковці висловлюють думку, що слово підозріливий непотрібне слово у нашій лексиці. Але такий стиліст, як М. Стельмах, розумів цю різницю і слово підозріливий вживав як синонім слова підозріваючий: “…висвічували одне одного підозріливим оком”. Тут підозріливий відповідає слову підозріваючий. Виступаючи проти слова підозріливий згадані “знавці” на ділі пропагували збіднення виразових засобів нашої мови і штовхали письменників вживати далеко слабшу із стилістичного та ритмомелодичного погляду форму підозріваючий.

НА ЗРАЗОК чи НА ВЗІР?

Ще зовсім недавно – у 70-их роках XX століття – у пресі з’являлися статті, яких інакше як мовожерними годі назвати. В одній такій мовожерній статті автор, розглядаючи творчість 60-х років, висловлюється проти низки питомих українських слів, в тому числі і проти звороту на взір. Навівши уривок тексту: "… маленьке обійстя, щось на взір заїзду”, цей ерудит дивується: звідки взято вираз на взір? Якби “законодавець мод” літератури читав класиків, то може б не кидався із словесними кулаками на українську лексику, вживану ще Л.Українкою: “…наш Федон вже ж вирізьбив на взір твій Терпсіхору”. Має ця пара ще й значення на вигляд:

 
“Не коштовний на взір,
Вельми простий убір…” (П. Грабовський).
 

Подибуємо цей зворот і в творах пролетарських письменників. Тож на громи шукача орденів за україножерство слід не зважати.

ОСВІТЛЕНА СОНЦЕМ СТОРОНА чи ОСОННЯ?

Виконуючи вимогу партії максимально наблизити українську мову до “мови інтернаціонального єднання” титуловані “мовознавці” старалися всю оригінальну українську лексику підвести під розряд діялектної, застарілої та розмовної. Тому вони скеровували свої атаки на самобутні українські словесні одиниці, які не мали аналогів у російській мові. До таких одиниць належало і слово осоння. Не подобалося воно мовоїдам ще й тим, що воно дало поштовх до появи в українській мові слова підсоння, яке успішно конкурувало з канонізованим імперією словом клімат. Отже, не дивно, що кишенькові академіки та доктори наук не обійшли своїми атаками слова осоння. Уривок тексту “Вони вийшли з тіні на осоння…” та інші фрази з цим словом викликали роздратовання згаданих “науковців”. Замість осоння вони пропонують пари на сонце, на сонці тощо. Але якщо говорити про точність вислову, то пари на осонні чи на осоння куди точніше передають реальність, бо пари на сонці чи на сонце можна зрозуміти як на планеті Сонце чи на планету Сонце. Відкидаючи слово осоння, ревнителі “злиття мов” на ділі пропонували нам замість осоння вживати освітлена сонцем сторона, тобто втричі видовжити створену народом образну форму.

* * *

Ознайомлення з методами та практикою “соловецького” лінгвоциду допоможе сучасним редакторам знаходити правильні рішення в сучасній мовній ситуації. Це ознайомлення покаже, як під маркою уболівання за розвиток мови нечесні та схильні до українофобства особи шкодили її розвитку й удосконаленню, бо від їхніх порад не смів відступати жоден редактор. Редакторам майбутнього варто знати, як у “світлому минулому” інститут редакторства використовувано з єзуїтською метою.

31. ВІК ЖИВИ – ВІК УЧИСЬ!

Наші предки, дарма що були малописьменні або й зовсім неписьменні, дуже тонко відчували мовні недоречності – надмірну пишномовність, словесну неоковирність, переобтяженість “розумними” або канцелярськими словами. Слух людей був дуже гострий, і коли хтось відходив від усталених мовних норм, це одразу викликало відповідну реакцію. Мову, насичену недоречностями, народ охрестив повстяною мовою, а про того, хто такою мовою спілкувався, казали, що він має повстяний язик. Часи змінилися, люди стали читати, засвоїли не одну, а кілька мов, але не так гостро реагують на мовні недоречності, частково тому, що канцеляризми та неоковирні штампи поширювалися саме через офіційну канцелярську і почасти літературну мову. Як можна було сміятися чи критикувати тих, хто вживав чудернацькі слова і вислови, коли ця лексика лунала з уст представників влади? Як можна було сміятися, наприклад, із слів викладачів, що полюбляли термін внутрішньоутробна або внутріутробна кровотеча? Якщо подивитися глибше на цю пару, то її можна розуміти як внутрішньовнутрішню кровотечу. Нащо така подвійна бухгалтерія у людській мові? Але пересічний мовець не мав ради, як це суєсловіє поборювати, коли воно було освячене ореолом офіційности, тобто влади, а з владою краще не змагатися. Тому офіційна повстяна мова цвіла і процвітала, а ті народи, чию мову занедбано, і собі наслідували цю офіційщину, переносячи повстяний стиль, канонізований владою, у свої “неперспективні” мови. Наша мова якраз і була однією з цих мов. Тому ми й чуємо або читаємо сьогодні такі перли як розвиваюче навчання. Ця пара може викликати у декого уявлення про існування нерозвиваючого навчання, але це абсурд, навчання може бути тільки розвиваючим, якщо воно таким не є, то це вже не навчання, а щось інше. Слово навчання не потребує епітету розвиваюче, бо в самому слові навчання міститься поняття розвитку.

Саме цей вислів треба нагадати тим, хто безкритично ставиться до канонізованих мовних штампів, що їх інакше як повстяними не назвеш.

ЗВОДИТИСЬ ДО НАСТУПНОГО чи ЗВОДИТИСЬ ось до чого?

Найгірше звучать у текстах недоладно перекладені штампи іншої мови. Штамп, який засвоїла одна мова не так легко передати іншою мовою. Чому? Бо для того, щоб стати штампом у одній мові, вираз мусів “уписатися” у ритмомелодику мови, сказавши просто, бути легкомовним, а не “повстяним” виразом. Російський штамп сводится к следующему: крім того, що окреслює дуже влучно висловлювану думку, має ще й доброзвучну структуру, яку творить вдале чергування голосних звуків у словах. У наслідок цього штамп легко спливає з язика, чого не можна сказати про українську кальку зводиться до наступного:. Коли російський штамп звучить органічно, то від українського – тхне протоколом і канцелярією. Трохи подумавши, можна знайти і в наших мовних засобах органічний для нас варіянт: зводиться ось до чого:.

МОЖНА НЕ СУМНІВАТИСЯ чи ТАК І ЗНАЙ?

Багато виразів, що стали вживатися завдяки поширенню літератури, мають у живій мові своїх близнюків з “робочим стажем” у кілька століть, а може й тисячоліть. Літературні ідіоми мають свою красу і свій ареал вживання. Але для відтворення живої мови, де місткі народні звороти співіснують з літературними, краще віддавати першим перевагу. Наприклад, фраза: “Він, можна не сумніватися, чогось накоїть” нічого не втратить, якщо її висловити інакше: “Він, так і знай, чогось накоїть”.

ПІДДАТИСЯ НА УМОВЛЯННЯ чи ДАТИСЯ НА ПІДМОВУ?

Коли літератор вживе якесь невдале слово чи зворот, це, слів нема, факт прикрий. Але ніхто не змушує нікого повторювати хибний вжиток. Коли ж словник, який має навчати мови, пропонує хибну лексему – це завдає мовній культурі більшої шкоди. Словники УССР, наприклад, канонізували лексику, що мала на меті заховати від тих, хто вчився, кращі лексичні зразки (затавровані тавром “націоналістичних”), рекомендуючи натомість неоковирніші синоніми. РУС Академії наук УССР (1981 р.) на цій ниві досяг неабияких успіхів. Хоч словник точно розписував, який працівник яку частину словника опрацьовував, сьогодні важко встановити чи в ляпсусах винен “засвічений” філолог, чи до цього доклав руку головний “редактор”, який мав списки “забороненої” лексики і відповідно діяв. Могло бути й так, що відповідальний філолог знав кращу форму, але боявся, як би чого не вийшло, і застрахувався гіршою формою. Хай як воно було, але російський вираз поддаться на уговоры академічний РУС перекладає як піддатися на умовляння, лишивши за бортом питомий український варіянт датися на підмову: “Він… просив і закликав… щоби люди не давалися на підмову…” (Н. Кобринська).

Мовознавство від КҐБ завдало українській культурі великої шкоди, бо кадри, навчені на перекрученнях і замовчуванні кращої української лексики, передають сьогодні здобуті “знання” молодому поколінню без жодних коректив. Так, виданий 1999 р. “Новий РУС” і виданий 2003 року РУС за редакцією В. Жайворонка повторюють цілий ряд “винаходів” соловецьких РУСів, в тому числі і “повстяну” ідіому піддатися на умовляння, невідому ні в живій, ні в літературній мові, а породжену тотальним лінгвоцидом української мови під сонцем Кремля.

* * *

Хочеться побажати молодому поколінню, а надто майбутнім редакторам, що вивчають рідну мову, не обмежуватися на тому, що вони почують на лекціях від професорів, вихованих на кастрованих підручниках та словниках, а вдаватися до самоосвіти, вивчати класиків, прислухатися до мови народу, щоб вернути йому його мовні скарби.