Текст книги "До зір крізь терня, або Хочу бути редактором"

Автор книги: Святослав Караванський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 14 страниц)

37. ЩО БІЛЬШЕ НАУКИ, ТО ДОВШІ РУКИ!

У попередній бесіді ми говорили про ритмомелодику – чинник, що у процесі спілкування поколінь сприяє виробленню людських мов. Кому-кому, а Редактору треба бути з ритмомелодикою на “ти” – це поможе йому професійно редагувати тексти і молодих і немолодих авторів. Особливу увагу на вимоги ритму й мелодики слід звертати в діялогах. Чи ж можна в мові персонажа допустити таке: “Я неспроможен до Вас прийти”? Підкутий редактор одразу відчує фальш – великою мірою ритмомелодичний – у слові неспроможен і переробить сказане.

У СЕМИ НЯНЬОК ДИТЯ БЕЗ ОКА чи СТО БАБ, СТО РАД, А ДИТЯ БЕЗ ПУПА?

У статті про державність української мови авторка пише: “Адже у семи няньок, як стверджує народна мудрість, дитя без ока”. А у збірочці приказок шістьма мовами укладач наводить іншу редакцію цього афоризму: У семи няньок дитина без носа. Цей варіянт уже грішить проти ритмомелодики – з’явився зайвий склад (дитина замість дитя), який розтягає вираз, і він тратить лаконічність. Крилатий вираз, коли він пройшов усі стадії досконалення, має звучати як команда: сто баб, сто рад, а дитя без пупа! Так виглядає мовний самоцвіт, що його нас змусили забути, і ми забули, і який у статті про державність нашої мови варто пригадати.

З ГАРМАТИ ПО ГОРОБЦЯХ чи НА МУХУ З ОБУХОМ?

Читаючи сучасну публіцистику, та й літературу, можна подумати, що мав рацію міністр освіти Російської імперії Валуєв, коли казав, що нашої мови “не було, нема й не може бути”. Бо ж у текстах нашої духовної еліти фігурують переважно перекладені з іншої (не з інших!) – з одної-єдиної іншої мови – афоризми й крилаті вирази: курчат восени рахують, скатертю дорога, ворон ворону ока не виклює тощо. Наших же – коротших, влучніших, українськіших – не було, нема і т. д. Пише український літературознавець і першим, любим Валуєву варіянтом згаданої приказки називає окремий розділ: З гармати по горобцях. Але – будьмо справедливі – літературознавець не винен у тому, що держава навмисно гальмувала “українські студії”. Більшість наших словників, зокрема жоден РУС, не наводять приказки на муху з обухом. Лише фразеологічний словник АН спромігся цей вираз зафіксувати. Але до масових видань його – на два склади коротшого від валуєвської приказки – не внесено. Чи ж не свинство? З того всього нагадую молодим і завзятим – ідіть на україністику, там є для вас невідкриті Америки!

ВИДНО ПАНА ЗА ХАЛЯВАМИ чи ВИДНО ПАНА ПО ХАЛЯВІ?

У текстах гумористичних, а надто полемічних, вживання крилатих слів та афоризмів просто необхідне. І наш брат перодряп не нехтує цю необхідність, обігруючи відомі афоризми, що додає оповіді додаткових барв: тихо їдеш – далі будеш від того місця, куди їдеш. Але всяка переробка – це палиця о двох кінцях. Можна переробити не на користь тексту, а на шкоду. Афоризми виробляються століттями, і всяка переробка потребує уміння. У полемічному тексті читаю: “Якщо НН вживає… “на Україні”, то… пана й так видно за халявами”. Полеміст узяв на себе невдячний труд – виправити неправильно, на його думку, скомпановану приказку видно пана по халяві. Серед людей, незнайомих з українською живою мовою, поширено забобон, що прийменник ПО неукраїнський, і його треба заміняти на прийменник за. Важко заперечити, що там, де росіяни кажуть по, українець деколи (не скрізь!) може вжити за. Але це не значить, що нашій мові прийменник по невластивий. Навпаки. По нам аж ніяк не чуже. Пише І. Нечуй-Левицький: “Микола… пізнав її по високому зросту… по хустці на голові”. Такий ужиток має цілком зрозуміле філологічне коріння. Ми ж кажемо по-Божому, по-нашому, по-літньому. Ці форми відповідають на питання по якому? що дуже близьке до питання по чому? І цілий ряд наших дієслів відповідає саме на це питання.

Ми поремо по шву, шукаємо когось по сліду або по слідах, розуміємо щось по собі, судимо по ділах, говоримо по секрету, плачемо по померлому, влаштовуємось на працю по знайомству або по блату. Це все ми робимо у відповідь на питання по чому? або по кому? Пана ж пізнаємо по халяві. Можемо пізнати й по шапці, а в разі потреби можемо й дати по шапці тому, хто на це заслуговує.

ДАВАТИ СОБІ ВІДЛІК чи [З]ДАВАТИ СОБІ СПРАВУ (ЗВІТ)?

Українська мова має багату й цікаву історію. Було в цій історії усяке – і сумне, й комічне. Були в Галичині на світанку українського відродження так звані москвофіли, відомі своїм суржиком – язичієм, який полягав на копіюванні мови сусідньої з Галичиною імперії. Язичіє, хоч і було штучним витвором, лишило в нашій мові, як і всі інші говірки, жаргони тощо, по собі пам’ятку. Деякі слова, люблені язичієм, таки зайшли до живомовної лексики, хоч вони, щиро кажучи, не відповідають стандартам сучасности. До таких слів можна віднести хоч би й слово спротив – карикатурне скорочення російського – сопротивление, на взір польського – sprzeciw. Сюди може належати й скопійований око-в-око з російського слова отчёт іменник відлік. Калька ця не має майбутнього хоч би й тому, що ми послуговуємося формою відлік як іменником від дієслова відлічити: відлік часу. Дехто скаже, що слова можуть мати кілька значень, і це о’кей. А я скажу, що не всім словам з кількома значеннями добре ведеться в нашій мові. Візьмім, слово благий. Воно має два цілком протилежні значення. Чи ж ми часто чуємо це слово? В усталених зворотах – так. Позатим – ні. Така ж доля чекає і на слово відлік у значенні звіт.

* * *

Ще раз звертаюсь до метких, завзятих і не конче молодих. Українська мовна стихія аж он як потребує вашого розуму, завзяття, спостережливости й винахідливости. Невідкриті Америки чекають на вас!

38. ПАСЕМО ЗАДНІХ!

Чим пояснити? Українську мову колись наслідували. Приклад: “Рыльце в пушку” мало би бути у росіян “в пушке”. Аж ні – українське закінчення. Або “Язык до Киева доведёт”. Мало би бути “в Киев приведёт”. Аж ні – знову таки українська стилістика. Або до лампочки кому, тобто до одного місця. Це чисто український зворот. А в “Толковом словаре русского языка” С. Ожегова наводиться як російська ідіома. Позичено у нас. Сьогодні ж – навпаки – володарі українського пера копіюють своїх колишніх копіювальників.

НАМАЦАЛЬНО чи ДОТИКОМ РУКИ?

Пише літератор, а редактор не заперечує (бо ж є у словниках!): “…юне ж покоління має нагоду намацально познайомитися із …(чимось)”. Слово намацально з роду самоперів та мордоляпів. А словники такій творчості сприяють, бо не наводять там, де треба, слова дотиком руки. Редагую: “…юне покоління має нагоду познайомитися із …(чимось) дотиком руки”. Все одно не дуже дуже. Бо скопіювати чужий стиль не так легко. Шукаймо своїх засобів, а не мавпуймо.

НІЧОГО НЕ ПОРОБИШ чи НЕМА РАДИ?

Кожна мова має свої усталені звороти, які її характеризують. Українці кажуть: “Нема ради. Такі вимоги”. А носії койне мавпують єдину мову, яку знають: “Нічого не поробиш. Такі вимоги…”

В ОЧІ КИДАЮТЬСЯ чи В ОЧІ ВПАДАЮТЬ?

Не думаю, що треба роз’яснювати цей хрестоматійний приклад російсько-українського мовного співжиття, який повторювано чи не на всіх кафедрах мови. На жаль, декому ще й досі помилки кидаються в очі.

КРИХІТКА ЦАХЕС чи МАЛИЙ ЦАХЕС?

На назву “Крихітка Цахес” видавництвом застережено всі права. Тобто права на мавпування. Бо в українському побуті малих дітей не звуть крихітками чи крихтами, як ведеться у росіян. У нас на мале дитя можуть сказати манюня, або мацюпуля, або маля, або (про хлопця) малюк, як перекладач і переклав. Аж його переробили. А чому не сказати просто: “Малий Цахес”, як у І. Франка “Малий Мирон”? Це ж ближче до дитячого світосприйняття. А крихітки дитина в українській сім’ї не почує. Переклад має бути не буквальний, а дохідливий.

З’ЇХАТИ З ГЛУЗДУ чи ЗДУРІТИ?

Словники й норми, привчили нас до ідіоми з’їхати з глузду, достосувавши її до північного сойти с ума. У знавців бракувало розуміння, що на те, що в одній мові треба кількох слів, інша мова може передати і передає одним словом, хоч може й кількома. Приклад: кровельное железо – бляха. Так само в нашому побуті слово здуріти вживано куди частіше, ніж з’їхати з глузду. Прикладів – вагон!

…здурів парубок, закохався” (Г. Барвінок). Чи ж із’їхав з глузду краще?

“Неначе люди подуріли…” (Т. Шевченко). Знавці б написали поз’їжджали з глузду.

“Хіба я здурів…” (І. Нечуй-Левицький). По-мавповченому: “Хіба я з’їхав з глузду…”.

ПОДИВИМОСЬ чи ПОБАЧИМО?

“…заходи… планують там. Подивимось. Новий рік… недалеко”. Якою мовою це написано? Коли треба сказати “час покаже”, ми кажемо: Побачимо. “Що було – бачили, що буде – побачимо”. Це вимога нашої ритмомелодики, дарма що у Москві в цьому разі кажуть: посмотрим – подивимось. І цей факт словники таки фіксують. РУС АН УССР у гнізді посмотреть пише: посмотрим! – побачимо!. То чого ж Ви вчите студентів, панове професорове: української мови чи цяпляпного койне? Чи не тому такі жнива, що ви не мови (чого) вчите, а мові (чому)? І не кивайте на Шевченка. Шевченко – людина, – міг помилятись і таки помилявся.

РОЗПОВСЮДЖЕННЯ чи ПОШИРЕННЯ?

У XXI столітті швидкість, стислість, ощадливість, як у вождя всіх народів – кадри вирішують, коли не все, то багато чого. Воно і в мові треба бути стислим, коротким, лаконічним, щоб вивільняти наші мозкові клітини від баласту. Короткі слова й форми витискають довжелезних мастодонтів з лексики. Правда, не в модерній українській. Тут, ніби змовилися з Московським Патріярхатом, який під носом у СБУ торочить про невгодні Богу мови. Тут що довше слово, то більше йому раді. Наше щоб скорочувати нема куди – один склад. Аж ми його розтягаємо і вживаємо аби. Нераз (не раз) і собі коротюще слово, то ми воліємо казати неодноразово або багаторазово – шість складів, щоб було, як неоднократно чи многократно. І маємо ж освіту куди твоє діло. Тільки XII вік “приволікає” нас, як той каже, невідворотньо, а XXI – “відволікає”. Є слово розповсюдження – он яке довге – аж п’ять складів, ще й оброслих приголосними. А є й синонім довгуна: поширення – коротше на один склад і не обросле приголосними. То ми вживаємо довше. Чому? Щоб ближче до распространения, яке одне й сидить у вченій голові. Недурно ж регіонали римують: “Украинец и белорус – пожалуйте в русский Союз!”.

Сміх – сміхом, а довгунів з нашої мови треба виполювати. Бо ж прикметник від розповсюджувати ще довший – розповсюджувальний. Це слово не для XXI віку. І тут треба бути і винахідливим і рішучим. Я б і поширення скоротив на ширення. Приклад з газети: “…ринок… стає… місцем розповсюдження… книжок”. А що, як сказати: “…ринок… стає… місцем ширення… книжок”. Чи буде незрозуміло?

* * *

То скільки мов знають сучасники: дві чи одну? Прикладів на те, що одну, на воловій шкурі не спишеш. Сюди ж додаймо й такі перли, як відслідковувати, отримувати можливість або насолоду (коли і те і те можна просто мати), позаурочний час, (коли простіше вільний час). Чому нас тягне на протокольний стиль? Чи ж ми так і вдома говоримо, серед своїх: “Відслідкуймо в позаурочнии час, як нам отримати можливість для розповсюдження книжок”, або “Чи Ви знайомі з нею намацально?”. Говоримо так? Тоді краще нічого не пишім!

39. НАГОЛОС – ДУША МОВИ

Наголоси у словах багато важать. Візьмім, насИпати і насипАти. На письмі, де не позначено наголосів ці два слова годі розрізнити. А вони значать не одне й те саме. Засвоюючи мову з тексту, читач не може засвоїти правильного наголосу. Найкраще засвоювати правильний наголос з живої мови, з радіо або ТБ, чи на виставі в театрі, якщо ці заклади під опікою Редактора від Бога. Редактор радіо чи ТБ відповідає за правильне наголошення. У цій царині політика злиття мов наробила чимало шкоди. Мовознавство під зорями Кремля спотворило наш наголос у низці слів, і це не сприяє розвитку мови, а навпаки збиває з пантелику мовців. Псують наголос у мові також і поети, які заради рими міняють наголос. І то не якісь початківці, а й метри. Пише М. Рильський:

 
“Як же так убого ви живЕте
Чом так занепали ви, скажіть,
Щоб у дні космічної ракЕти
Солов’я не в силі зрозуміть?”
 

Якби метри вдавались до редакторів, і редактором був би автор цих рядків, то ця строфа звучала б так:

 
Як же живетЕ ви так дрімуче,
Чом так занепали ви, скажіть,
Щоб у дні ракет до-зір-ідучих
Солов’я не в силі зрозуміть?
 

Слова несетЕ, беретЕ, живетЕ, даєтЕ ми наголошуємо на останнім складі. Інакше – це київське койне.

ГАРАЗДИ чи ГАРАЗДИ?

Слова гаразди і негаразди часті гості сьогодні у ЗМІ. Але на радіо й телебаченні вони, очевидно, часом або й завжди звучать неправильно, бо словники не одностайні щодо наголосу в цих словах. Якщо Б. Грінченко та СУМ АН УССР наголошують його на И: гараздИ, то РУС АН УССР наголошує на А: гарАзди. І словники незалежної України повторюють цей нонсенс. Так РУС, виданий ”Абрисом”, пише “бажати усяких гарАздів”. Чисте тобі койне, а не українська мова. Почну з приказки: “Нема бідИ, щоб не вийшли гараздИ, і нема гараздУ, щоб не вийшов на бідУ”. Ця приказка свідчить, що слово гарАзд й у непрямих відмінках треба наголошувати на закінченні: у гаразді, гараздОм тощо. І на це є доказ. Словник Желехівського: “оставайтеся в гаразді”.

РУКОПИСНИЙ чи РУКОПИСНИЙ, ПРАВОПИСНИЙ чи ПРАВОПИСНИЙ?

У “Букварі южноруському”, укладеному Т. Шевченком, рукою Шевченка у слові рукописна, посталено наголос на О. І це відповідає нашій традиції наголошення: коли від три-і-більше-складових іменників з жіночим наголосом (на другому складі від кінця) ми творимо прикметники, то наголошеним у прикметниках лишається той самий звук, хоч тепер цей наголос – дактилічний:

Ямпіль – Ямпільський, колОдязь – колОдязний,

дурИсвіт – дурИсвітський, коштОрис – коштОрисний,

ненАвисть – ненАвисний, літОпис – літОписний (А. Кримський ),

отже рукОпис – рукОписний, правОпис – правОписний.

Так ці слова наголошувано, поки до них не взялися “академіки”. Хоч правильний наголос у слові рукОписний зберігся в РУСах АН УССР до 1962 р. Але Академія УССР поклала край такому відхиленню від братніх мов. А незалежні від логіки сучасні фахівці не можуть, та й щиро кажучи, не хочуть щось із цим робити.

ТІСНЯВА чи ТІСНЯВА, ТРІСКОТНЯВА чи ТРІСКОТНЯВА?

Українським словесним формам великою мірою властивий дактилічний наголос – на третьому складі від кінця: кОлесо, пОдруга, зАчіпка, пОдушка, рЕшето, рішення, серЕдина. Саме такий наголос фігурує й у словах пліснява, тупОтнява, тИскнява (Грінченко), шамОтнява, пИскнява (Грінченко), гуркОтнява.

Ці приклади відбивають акцентологічну модель, за якою наголошувано слова такої структури. Та, на жаль, логіка не часто гостює у тих, хто записав у совєтських, а потім і в “незалежних” словниках форми тіснЯва, тріскотнЯва, пискотнЯва, стрекотнЯва. Чи ж може мовець, який стало говорить тупОтнява, гуркОтнява, шамОтнява, говорити раптом тріскотнЯва, пискотнЯва? Або після плІснява і тИскнява – говорити тіснЯва?

Десь-таки, моделі, схвалені нашим мовним центром, не так легко ламати згідно з примхами не дуже підкутих спеців. Але словники видруковано, розтиражовано і ними керуються вчителі та творці мовних конкурсів. Наш поет-мученик заклинав: “Орися ж ти, моя ниво, долом та горою…”. Ореться академіками. А що виростає?

ОПІКУВАТИСЯ чи ОПІКУВАТИСЯ?

Сучасні словники, як і в УССР, наголошують це слово на А: опікувАтися. Цей неправильний наголос має довгу історію. М. Комар у своєму “Словарі російсько-українському” (1893 р.) наводить слово опікувАти і зазначає, що запозичив його із словника Желехівського. Однак у Желехівського слово це наголошено інакше: опІкувати. Помилку Комаря повторюють усі пізніші словники вже й у слові опікувАтися, яке мовці вимовляють лише опІкуватися. Що саме так треба наголошувати це слово свідчать похідні форми опІкуваний та опІкування, наголошені на І у тих самих словниках, що слово опікувАти наголошують на А. Якби наголос у слові опікувАти був на А, то похідні форми були б опікувАння й опікувАний.

* * *

Тему цю годі вичерпати на одній сторінці. Хибних наголосів у словниках – не буду гатити гать, – є й переє: дорОбок, тріпАти, нестИ, плестИ (треба нЕстИ, плЕстИ). Доведеться до цієї теми вертатися не раз.

40. СЛОВА-РОБОТИ

Вираз жива мова дає підставу гадати, що й слова у живій мові – живі. А раз так, то мають бути й неживі або мертві слова. І вони є – слова забуті й невживані. А як назвати слова неживі, але вживані? Тут на поміч приходить техніка: такі слова найкраще визначить слово робот. Слова-роботи – слова неживі, які діють у книжній мові так само, як у техніці – роботи. Слова-роботи ніколи не виникають у живій мові. Їх творять укладачі словників, звідки вони потрапляють до книжно-бутафорної мови, а з неї можуть потрапити і до живої мови, поповнюючи лави повстяної лексики. Зробити з живого слова слово-робота неважко: варто лише змінити наголос. Так наше слово осідок (наголос на О) СУМ обернув на робота, змінивши наголос на І: осідок. Слово осідок уже не живе слово, а слово-робот у бутафорній мові Радянської України. Редактор XXI ст. має поборювати роботів, бо їхня щораз більша присутність у мові загрожує обернути живу мову на царство роботів.

ПРОВАДЖЕННЯ чи СУДОЧИНСТВО?

Чи можна “з маху” зрозуміти, що значить слово провадження? Його найчастіше вживано з додатком: провадження робіт, провадження слідства тощо. Окремою одиницею це слово практично незрозуміле. Що ж роблять наші вчені юристи? Затим що це слово відповідає в наведених виразах російському производство, вони перекладають производство (судове) як провадження. Але слово производство в російській юридичній практиці утворилося скороченням слова судопроизводство. Производство із судопроизводства – це не провадження, а судочинство. Росіяни скорочують судопроизводство (6 складів), а ми судочинство (4 склади) – ні. І коли вираз “провадження справи закінчено” можна терпіти, то вираз “Почалося судове провадження” і подібні вирази звучать по-нашому карикатурно. Тут треба сказати просто “Розпочато судочинство”.

ЗІТХАЧ чи ЗІТХАЙЛО або ПОТЕРПАЙЛО або ПОТЕРПАЧ?

Словники рекомендують слово зітхач як відповідника російського вздыхатель. Але жоден письменник, жоден перекладач слова-робота зітхач не вживає. Не наводить зітхача і СУМ, бо писемна мова його не знає. Уже ближче до української мовної стихії слово зітхайло, але і його не вживано. Існування ж зітхача в інших мовах свідчить, що така категорія закоханих людей існує у природі і потребує мати свого представника й у мові. Отже, тут потрібна винахідливість мовців, а саме літераторів, філологів та й просто словолюбів. Автор цих рядків і собі думав над зітхачем, і йому здалося можливим вживання у цій ролі слова потерпайло або потерпач. Цікаво, чи матиме цей новотвір прихильників?

САМООКУПНИЙ чи САМОВИПЛАТНІИЙ?

Слова-роботи переважно копіюють інші мови, і у двомовному середовищі їх часто розуміють через іншу мову. Наприклад, наше слово-робот обтічний двомовні особи розуміють через слово обтекаемый. Щось подібне має місце й зі словом самоокупний. Слово – без сумніву – неживе, а бездарно скопійований з російської мови робот, що його найлегше і зрозуміти через цю мову. Зате слово самооплатний, також зафіксоване у наших словниках, можна зрозуміти без посередництва іншої мови. Галичина знає ще одного – безперечно живого – синоніма слова-робота самоокупний – слово самовиплатний. То яке з них ближче до нашої мовної стихії?

ПОЧЕРГОВО чи ПО ЧЕРЗІ?

Робот у мові, як і в житті виконує свою роботу автоматично, обертаючи саму мову з живого спілкування, на спілкування “на мигах”, практиковане глухонімими. Пише кінокритик “подружки…, з якими…він… зустрічався “в алфавітному порядку”, почергово”. Де критик чув слово почергово? Ніде не чув. Він знає російське слово поочерёдно і творить робота почергово, яке заступає у даному разі живу пару слів по черзі. І таких замін у наших ЗМІ – море. То чи існує небезпека обернути нашу мову з живої на царство роботів?

ЗЕМЛЕРОБ чи ХЛІБОРОБ?

У мові, успадкованій від СССР, чимало слів-роботів. Одним з таких слів є слово землероб та ряд похідних від нього: землеробство, землеробський тощо. Де взялося це слово? У живій мові його не могло бути, бо ніхто з українців ніколи не робив землі. Наші предки робили хліб. І тому логічно в їхній мові виникло слово хлібороб. Але соловецьке мовознавство не діяло згідно з нормальною логікою. Нема нічого нерозумнішого, ніж копіювання своєю мовою недоречностей і ляпсусів іншої мови. Російське слово земледелец якраз і належить до таких логічно невмотивованих слів, бо й російські селяни землі не робили. Але ж відомо, що закони, в тому числі й закони логіки, не для всіх писано. І ті, для кого їх не писано, подарували нам – після погрому українства 1930-х рр. форму землероб, лишивши нащадкам яскраву пам’ятку своїх розумових здібностей. Уперше слово землероб з’явилося ще в досовєтських виданнях, але ні у Грінченка ні у Желехівського його нема. Цей штучний витвір безкебетних перекладачів став у пригоді справі “зближення мов”. РУС, виданий у Москві 1948 р., канонізував землероба. Підстави? У росіян існує слово землепашец, яке посприяло й появі нелогічного слова земледелец, бо землі і в Росії ніхто не робив. Але слово землепашец якоюсь мірою узаконило і слово земледелец та земледелие, тим паче, що росіяни мали цілу родину подібних слів: рукоделие, виноделие, маслоделие. Тому і земледелие не викликало заперечень. У нас же були споконвічні хлібороб та хліборобство, а ще рільник та рільництво. Це все відкинуто й накинуто безграмотного робота землероб. А незалежна Україна й усом не веде.

* * *

Який з того всього висновок? Мовцям, літераторам і редакторам слід мати уявлення про слова-роботи і в міру своїх сил давати їм по шапці.