Текст книги "До зір крізь терня, або Хочу бути редактором"

Автор книги: Святослав Караванський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 14 страниц)

16. БУТИ СОБОЮ чи МАВПУВАТИ?

Редактори 20-их, 30-их років XX століття могли покладатися на коректорів, коли йшлося про “виловлювання мовних та друкарських помилок”. Тодішні коректори чули питому українську мову від своїх батьків або дідів, і це помагало їм виловлювати авторські ляпсуси. Сьогодні становище змінилося. Сучасні коректори, якщо й чули українську мову, то переважно з радіо або від учителя в школі. За часів СССР ні радіо, ні вчителі не володіли питомою українською мовою, а мусіли користуватися офіційним койне, зафіксованим у “нормативних” російсько-російських словниках. Через це сучасні коректори не виправляють текстів нинішніх “текстовиробників”, де рясніють такі кавалки, як зраджувати кому, а не кого, вчитися чому, а не чого, згідно чого, а не з чим, відповідно чого, а не до чого. Отже, на Редактора сьогодні лягає ще й повинність “доброго коректора”.

У сучасних текстах багато слів та виразів живцем змавпованих з інших мов – переважно з російської мови, але є прецеденти і з польської (спротив = sprzeciw) та англійської через російську (ноу-хау = know-how = досвід). Іншими словами, ми перестаємо бути собою й уподібнюємось до своїх далеких-далеких предків. Цій тенденції Редактор має засвітити червоне світло.

НІЧОГО НЕ ЗАЛИШАЛОСЬ чи НЕ БУЛО ІНШОЇ РАДИ?

Пише добре підкутий автор: “…Іллічу… нічого не залишалось, як погодитись”. Звучить гладко для наших “двомовних” вух. Звикли ми до позичених форм. А де ж наша самобутність неповторна? Чи ж не соромно нам, коли чужинці трактують нас як свого роду младоросів? Ось що пише про переклад з української мови чеська перекладачка Рита Кіндлер: “…перш, ніж перекладати український текст, перекладач мусить засвоїти, бодай елементарно російську (!) мову”.

А ми бідкаємось, що нас мало знають на Заході! Та як же нас знати, коли для зрозуміння наших текстів треба вивчити не одну, а дві мови! Додам: часом ще й третю – польську. Чи не варто нам бути вимогливішими до самих себе? От і в наведеному прикладі по-нашому треба сказати “…Ілліч… не мав іншої ради, як погодитись”.

ПЕРЕХОПЛЮВАТИ ПОДИХ чи ЗАБИВАТИ ДУХ?

Деякі змавповані форми закорінились у нашій мові завдяки тому, що їх запозичили з іншої мови наші класики і докопатися до питомих українських форм можна хіба з поміччю свого роду мовної археології. Візьмім пару перехоплювати подих. Українці у живій мові віддавна практикували пару забивати дух, і це відбито в літературі: “Денисові знову забило дух, але вже не зі страху…” (Грінченко). Соловецький класик Собко пише вже трохи інакше: “…холод перехоплював дух”. А ще один його сучасник пише так: “Лють перехоплювала Тарасові подих…” (Ільченко). Крок за кроком наше забивати дух обернулося на перехоплювати подих. Коротку форму заступила довжелезна позичена. Мовознавче КҐБ називало цей лінгвоцид взаємозбагаченням мов. Редактор від Бога має перехоплювати такі форми й не давати їм “оприявнюватись” на сторінках довірених йому творів.

МАРНОСЛАВСТВО чи ПИХА або ПОРОЖНІЙ ГОНОР?

Під впливом мавпування до нашої лексики зайшло багато слів та виразів, які через свою штучність не приживаються в живому мовленні і, відверто кажучи, відвертають часом самих українців від своєї мови. До таких форм я б відніс слова марнославство, марновірство, марнолюбство, марнослів’я та ще деякі. Їх створено штучно шляхом копіювання російських книжних і застарілих форм тщеславие, суеверие, суесловие. З цих слів лише марновірство фіксує словник Грінченка, але не наводить прикладів, вказуючи, що його запозичено із словника Желехівського, який приписує це слово Кулішеві. Що ж, і Куліш не святий, він міг часом ужити й невдале слово. Марновірство (калька від суеверия) по-українськи – це забобонність. Щодо слова марнославство, то я б назвав його “словниковим” словом. Його рекомендують РУС-и УССР і фіксує СУМ АН УССР, але не наводить прикладів з літератури. З літератури ж відомо цілу низку живих синонімів цього слова пиха, пихатість, славолюбство, гонористість, гординя, порожній гонор. У будь-якому стилі нашої мови краще обходитись без книжних штучно зляпаних слів. Назву твору Теккерея “Vanity fair” я б переклав “Ярмарок гордині”.

ВЕРТІТИСЯ, ЯК БІЛКА В КОЛЕСІ чи КРУТИТИСЯ, ЯК МУХА В ОКРОПІ?

Деякі запозичені звороти легко написати, але їх не завжди легко вимовити. Пише авторка оповідання: “Він вертівся по таверні, як білка в колесі…”. Оригінал цього виразу вертелся, как белка в колесЕ має наголос на останньому Е і цей наголос в українській версії не так легко перенести на О: в кОлесі. Практикування таких форм у двомовному середовищі спричинить перенаголошення українського слова кОлесо. Неправильне наголошення українських слів у живому спілкуванні є однією з рис псевдоукраїнського або київського койне. Щоб не допускати переголошення слів нашої мови і щоб бути собою, варто по змозі не вживати перелицьованих форм, коли є свої, пристосовані до своєї вимови вирази. Таких виразів на заміну наведеної вище кальки ми маємо досить: крутитися, як муха в окропі, вертітися, наче в’юн в ополонці, крутитися, як посолений в’юн, крутитися, як дзиґа. Чи ж не краще звучатиме “Він крутився по таверні, як дзиґа…”?

НІЧОГО ГРІХА ТАЇТИ чи НІДЕ ПРАВДИ ДІТИ?

Партнером білки в колесі в сучасних текстах виступає вираз нічого гріха таїти. Де тільки на нього не натрапиш! Не таять гріхів письменники, журналісти, літературознавці, академіки, не кажучи про високих посадовців. А своє і неповторне ніде правди діти приречено вікувати у хрестоматіях з літератури, та й то скорохвацькі лицювателі класиків збираються і цим самобутнім виразам скрутити в’язи, усучаснивши “застарілих” письменників. Тим-то я, грішним ділом, часом собі думаю: Чи не краще переробити їх на “общепонятну” мову і не мати клопоту з класикою? Ніде правди діти – думаю.

17. ХТО ВІД БОГА, А ХТО Й НІ

Прийшов до мене лист від читачки, де вона пише таке: “По-перше це дуже умовне й суто особисте поділення редакторів на тих, “хто від Бога” і “хто не від Бога” – за якими критеріями їх розрізняєте? Звісно, що кожний посадовець вважає себе й “від Бога” і “від найвпливовіших батьків та родичів”, оскільки не знаю як там в Америці, а в Україні майже всі посади, навіть реалізаторів на базарі, тепер передаються в спадщину”.

Я відповів цій читачці, що “редактори від Бога – це реалія життя: є артисти і є народні артисти”. Не можна не погодитись із думкою, що всякий поділ – є умовний поділ. Таж заки стати народнім артистом актор мусив бути просто артистом. Так само й посередній сьогодні редактор може завтра стати редактором від Бога. Щоб це сталося, я й пишу свої бесіди. Але з життєвого досвіду знаю, що думки, відверто висловлені моєю читачкою, можуть роїтися в головах інших читачів, тому гадаю, що не зле буде показати на прикладах різницю між деякими редакторами.

ПРИСЛІВНИК ОТЖЕ чи ДІЄСЛОВО ЗНАЧИТЬ?

Я написав був коротенький лист, призначений для публікації, і хоч із скрипом, мій лист таки сподобився оприлюднення. Сподобитись він сподобився, але зазнав кількох редакторських правок. Я писав у оригиналі так: “…доручати адаптацію творів класиків носіям… койне, значить наперед приректи ці твори на спотворення”. Наявне в тексті дієслово значити – цілком нормальне літературне слово, синонім слова означати. У цьому значенні подибуємо його у М. Коцюбинського, Г. Хоткевича, М. Рильського. Має це дієслово ще й особливу прикмету: вжите у формі значить, воно може виступати як вставне слово і тоді стає синонімом прислівника отже: “…щоб, значить, був більший розгін…” (Г. Тютюнник). Хоч ці дві форми й синоніми, проте слово значить у живій мові та у творах “добре наслуханих” письменників присутнє частіше, ніж отже. Але це все не має до мого тексту жодного стосунку! У мене ж слово значить виконує роль не вставного слова, а дієслова, що його може заступити тільки дієслово. На цьому має розумітися кожен редактор, і то не конче від Бога. Що ж ізробив з моїм текстом невідомий мені редактор? Наведений угорі уривок він відредагував так: “…доручати адаптацію творів класиків носіям… койне – отже, наперед приректи ці твори на спотворення”. Текст із чітко висловленою думкою, редактор обернув на об’єкт для “Перця”. Текст позбувся рушійної сили дієслова, заміненого на прислівник. І це безглуздя підписано моїм ім’ям! Яким правом?

ПАЛКА НА ДВА КІНЦІ чи ПАЛИЦЯ О ДВОХ КІНЦЯХ?

Дістав я якось дуже сердитого листа від філолога, котрий зробив мені цілу купу зауваг, де серед досить слушних (бо не помиляються лише ті, хто нічого не робить) є й чимало “від лукавого”, або точніше від гіперпуризму, який іноді надихає гіперпуристів таврувати питому українську лексику як неукраїнську. Автор листа твердить таке: “Палиця о двох кінцях (рос. палка о двух концах) по-українському буде – палиця на два кінці”. Категоричність не завжди іде в парі з істиною. По-перше вирази о двух концах, о двух головах – не є органічно російські вирази – це архаїзми, запозичені із старослов’янських (староукраїнських) книжних джерел, на які українці мають чи не більше прав, ніж росіяни. Чи можна подібні вирази мати за неукраїнські? Звернімось до фолклору. “Летів птах об восьми ногах” (Номис). Це що – русизм? Росіяни засвоїли староукраїнські вирази, бо вони ритмомелодичніші від сучасних лексичних форм. Легше сказати палка о двух концах, ніж палка с двумя концами. Ми ж, завдяки гіперпуристам, відмовляємось від своїх ритмомелодичних виразів, замінюючи їх на “повстяні”. Де тут логіка? Чому ми маємо послуговуватися важкомовними формами замість легкомовних? Ми ж практикуємо вирази нічтоже сумняшеся, многая літа, блудний син, тим паче тощо. А це все старослов’янізми, а не русизми, як сказав би автор сердитого листа. Ці вирази не збіднюють, а збагачують нашу мову – розширюють її виразові можливості. Щождо прийменника О, то у значенні, вжитому в заголовку до параграфу, його подибуємо і в наших сучасників: “…вірніше не хата, а курінь о чотирьох стінах” (Григір Тютюнник). Тому я застерігаю собі право вживати вираз палиця о двох кінцях, тим більше, що так сказати краще, ніж палка на два кінці, як записано у прикладі, який наводить фразеологічний словник НАНУ.

ВОЛОССЯ вони чи ВОЛОССЯ воно?

Приклади недбалого редагування сьогодні не дивина. Зупинюся на одному, сказати б, характерному, бо він ніби узагальнює цілу серію ляпсусів. Цей приклад показує, що виправляючи чи перекладаючи з іншої мови, треба дивитися, щоб решта невиправлених або перекладених слів узгоджувалась із виправленим або перекладеним словом. У короткому дописі про Сальвадора Далі студентка, на підставі російських джерел, написала таке: “Своє довге волосся він обрізав – вони заважали йому”. Треба було сказати воно заважало йому”. Саме так мав виправити написане редактор. Але цього не сталося. Редактор читав текст і лишив його без змін. То до якої категорії він належить?

* * *

Робимо такі висновки:

1. Редактор, який хоче бути, не те, щоб від Бога, а просто порядним редактором, не має жодного права псувати авторський текст, і, отже, підводити автора під манастир, ставлячи під своїм недотепством авторове ім’я.

2. Редактор має толерувати відступи автора від лексичних норм, поки з ним не сконтактується. Правки робити, лише узгодивши з автором, а не “гуляти по буфету” без авторської згоди.

3. Редактор не може пропускати огріхів авторів там, де йдеться про узгодження слів у родах, числах та відмінках.

18. ДО ДЖЕРЕЛ!

За часів “бурхливого розвитку української культури в сім’ї народів-братів” наявні в нашій мові стилістичні засоби, які не мали аналогів у російській мові, оголошувано застарілими і їх ретельно виполювано з українських текстів шляхом лінгвоцидного редагування. До таких “опальних” стилістичних засобів потрапили зокрема безособовий пасив (І) та перша особа множини наказового способу (II).

Редактори з великої літери мають бути обізнані з цими засобами стилістики, нехтуваними за часів “дружби народів”, і там, де ці засоби розмаїтять, скорочують або пожвавлюють виклад, давати їм зелену вулицю.

І. БЕЗОСОБОВИЙ ПАСИВ

Приклад безособового пасиву:

 
Ой, убито, вбито,
Затягнено в жито,
Червоною китайкою
Оченьки прикрито.
 

Вживання цієї стилістичної риси можливе у текстах різних жанрів (взято на облік, покликано на комісію). Крім скорочення викладу думки, ця риса запобігає стильовому одноманітно тексту. Замість казати й писати “У такий спосіб були визначені норми нашої поведінки”, краще й коротше сказати “У такий спосіб визначено норми нашої поведінки”. Зміст не змінився, але скоротився і якоюсь мірою українізувався.

БУЛО НАКЛАДЕНЕ ТАБУ чи НАКЛАДЕНО ТАБУ?

Пише доктор наук: “…на теми дисертацій про репресованих… письменників було накладене… табу”. Цей стиль прищеплювано нашій науковій еліті шляхом ряду лінгвоцидних заходів продовж десятків років. Так навчали студентів, які потім ставали вчителями, науковцями, письменниками, академіками. Стиль цей точно копіював стандарти, властиві російській мові. Щождо своїх питомих стилів, то українці мусили їх забувати, бо їх не вчила жодна школа включно з вищою. Наслідок цього лінгвоциду ми спостерігаємо сьогодні. Безособові пасивні форми дуже рідкі гості в сучасних текстах. Було б незле для добра української мови організувати для навчених “під зорями Кремля” вчителів та науковців курси підвищення кваліфікації, які б доповнили совєтську мовознавчу освіту репресованими в СССР рисами української мови. Відвідавши такі курси, цитований науковець сам відредагував би наведений уривок так: “…на теми дисертацій про репресованих… письменників накладено… табу”.

ВОНИ БУЛИ ПРОДЕМОНСТРОВАНІ чи ЇХ ПРОДЕМОНСТРОВАНО?

Уявлення про переваги у деяких виразах саме українського стилю дає і такий приклад. Пише дочка письменника: “…гостям… обіцяли… продемонструвати… унікальні технології. І вони таки були продемонстровані”. А тепер подивімось на відредагований варіянт: “…гостям… обіцяли… продемонструвати, унікальні технології. І їх таки продемонстровано". Чи не краще? І коротше, і легкомовніше, і таки по-українськи.

II. ПЕРША ОСОБА МНОЖИНИ НАКАЗОВОГО СПОСОБУ

Приклад цієї граматичної форми:

 
Заспіваймо пісню веселеньку
Про сусідку молоденьку!
Про сусідку заспіваймо,
Серце наше звеселяймо!
 

Коли мовлене містило в собі не те, щоб наказ, а просто пропозицію або заохочення щось зробити, українці вживали наказового способу: “Перейдім[о] до іншої кімнати" (А), а не “Перейдемо до іншої кімнати". Вжиток (А) характерний для західньо-слов’янських мов, зокрема для чеської та польської. Мабуть, ненависть до всього західнього змушувала кремлівську мафію викорінювати все, що різнилися від східніх стандартів, в тому числі й у мові (хоч західній білизні, а надто бюстгальтерам, московські партійні дами віддавали перевагу).

Ідучи за схваленими у зореносному Кремлі стандартами, витворені у зашторених кабінетах “літературні норми" приписували міняти форми, засвічені у цитованій пісні, на форми заспіваєм, звеселяєм (Форми дійсного способу, властиві у такому вжитку мові старшого брата). Не почнім, а почнемо, не візьмім, а візьмемо, не створім, а створимо тощо.

ПОЛИШИМО чи ПОЛИШІМ, ЗВЕРНЕМОСЬ чи ЗВЕРНІМОСЬ?

У тексті письменника, який довгенько працював у совєтських ЗМІ, подибуємо такий кавалок: “Тож полишимо оту легкість безжурну, ту сюжетність… пригодницьких шкіців…, полишимо такому ж невибагливому… споживачеві… пригодницької… продукції…, та й звернемося до прози серйозної….". На манері письма цього літератора відбився стаж його роботи в “соловецьких" ЗМІ, де дуже прискіпливо стежено, щоб на шпальти газет не потрапляв “націоналістичний" (читай український природній) стиль. Тим-то цей автор і вживає форми полишимо і звернемось замість полишім і звернімось, які в такому кучерявому тексті мали б пожвавлювати виклад думки, відповідно до української стилістичної традиції.

Спробуймо відредагувати корифея літературної праці: “Тож лишім оту легкість безжурну, ту сюжетність… пригодницьких шкіців…, лишім такому ж невибагливому… споживачеві… пригодницької… продукції…, та й звернімось до прози серйозної…". Текст ожив, набув динамічних рис.

* * *

Мовно-стилістичні стандарти, вироблені сотнями поколінь мовців, таки варто наслідувати, а не ігнорувати.

19. ШТУЧНОСТІ – ВІЙНУ!

Наявність штучної лексики у мові будь-якого словесного матеріялу шкодить не лише художнім, але й усім іншим друкованим чи виголошуваним текстам. Візьмім далеке від літератури військо, де мову вживають переважно для команд і наказів. “РУС для військовиків” (Київ-Львів: Варта, 1995), приміром, рекомендує таку команду: “Розпочати самообслуговування і прання білизни!”. Штучність команди викликало дослівне мавпування стислої російської: “Начать самообслуживание и стирку белья!”. Стисла формула команди обернулася на мовного динозавра. Врятувати становище може відступ від шаблону: “Година самообслуги і прання!”. Коротко, чітко і, головно, натурально – не штучно.

Вживання штучних форм та слів у творі – це свого роду рак, який прирікає твір на смерть. Цей рак спричинюють ряд обставин: незнання живої (часом і літературної) мови, відсутність мовного смаку, зацикленість на протокольно-газетних штампах. Наприклад, досить таки штучне слово особистісний, яке може вживатися у значенні суб’єктивний: “Дуже вже особистісний її погляд”, дехто вживає там, де місце для слова особистий: “Це позначилося на її особистісних стосунках”. Так само канцелярією віддає вислів “Я поїду в який-завгодно час і з ким-завгодно”. Чи не простіше: “Я поїду будь-коли і будь з ким”? Рак літературних творів має лікувати мовний онколог – Редактор.

ХАЙ ВОНА ПОДОРОСЛІШАЄ чи ХАЙ ВОНА ПІДРОСТЕ?

Слова дорослішати, подорослішати та похідні від них – це приклад штучно створених в українській мові лексичних одиниць. Наші предки, коли треба було висловити поняття, передаване цими словами, послуговувалися цілою гамою живомовних конструкцій: підростати, підрости, доходити літ, доростати розуму, виходити з дітей, вбиватися в пір’я, прийти в літа тощо. Потреба синонімічного вибору покликала до життя форму дорослішати, скопійовану з мови сусідів. Форма ця цілком доречна у певних мовних ситуаціях, але є ситуації, де її вживання просто протипоказано. Такі ситуації – це жива мова. Літератор, котрий хоче, щоб йому повірили, мусить максимально наближати діялоги своїх персонажів до мови, якою люди говорять. У цікавій психологічній замальовці далеко не бездарної письменниці герой висловлюється в такий спосіб: “Я беріг її для себе. Чекав, коли вона подорослішає”. Важко повірити, щоб у живій розмові люди вдавались до такого книжного стилю. Найшвидше в такій ситуації людина скаже: “Чекав, поки вона підросте”.

БАЧЕНО-НЕ-БАЧЕНО чи ВИДИМО-НЕ-ВИДИМО?

Іноді бажання автора чи авторки українізувати свій виклад веде до створення штучних псевдоукраїнських форм. Ідіома видимо-не-видимо цілком українська, хоч через її часту вживаність їй варто іноді знаходити синоніми. У “котячій” оповідці молода авторка змушує свого словомовного кота говорити так: “Серед каміння мишви бачено-не-бачено”. Слова видиво, видимий, видющий, видко, видно, видовище, не кажучи про діялектні видіти, видати тощо, споконвіку українські. Ідіому видимо-не-видимо подибуємо у Квітки-Основ’яненка. Отже, бажання позбавити цю форму українського громадянства нічим не виправдано. Коли ж автор з якихось причин “має зуб” на цю ідіому (як зачовгану), то є широчезний вибір синонімів, які можуть її заступити (див. бесіду “Ніж-на-ніж із повстяним койне”, стор. 25). Нема слова, що мова повинна розвиватися і шукати нових форм передачі думок. Але бачено-не-бачено ніяка не нова форма – це те саме в іншій тарілці або калька. Вона навряд чи захопить широкий загал. Коли вже авторка обділила кота даром мови, то хай ця мова відповідає котячому способу мислення. Тоді кіт говоритиме приблизно так: “Серед каміння мушви, як у шолудивого пса бліх”. Варто додати, що “українізуючи” вираз видимо-не-видимо, авторка заразом толерує такі слова, як взаправду (направду) або ніяк у значенні російського никак (у тексті авторки слово ніяк значить виглядає): “Ніяк ти у пастку потрапила?”. Цей пасаж по-нашому мав би звучати так: “Виглядає, ти у пастку потрапила?”.

СПЕКОТНО чи ГАРЯЧЕ або ПАРКО або й ЖАРКО?

До абсолютно штучних слів належать і слова спекотний та спекотно. Цих слів не зафіксовано в українській живій мові. Їх нема у словниках виданих до 60-х років минулого століття. Хибна думка, породжена вихованими в російськомовній культурі “украінскімі” інтелігентами, ніби слова жаркий і жарко неукраїнські, змусила письменних українців скалькувати (по-етапно) з російської мови слова спекотний і спекотно. Хід думок у по-етапному калькуванні такий: російське жара – по-нашому спекота; отже, російське жаркий – по-нашому спекотний. І це неживе слово, заряснівши у творах різних жанрів, здобуло популярність серед “писателів”, зайшло до словників, хоч живим – розмовним – так і не стало. Я дуже сумніваюся, щоб хтось колись говорив: “Як сьогодні спекотно!”. Не згадуючи слова жарко, що його почуємо найвірогідніше, наведу кілька можливих варіянтів: “Як сьогодні пече (палить, шкварить, парить, пражить)!”. Цікаво, що навіть РУС, виданий у 80-х роках XX століття, перекладаючи російське жарко (у значенні присудка) не наводить слова спекотно, а лише жарко, гаряче, варко.

Молоді літератори, взоруючись на старше покоління, й собі полюбляють слово спекотний. А воно не додає природности їхньому письму. Пише молода авторка: “Обідали в кімнаті – тут не так спекотно, як у саду…” і далі “…серпень почався з нестерпного спекотного штилю”. Якби на мене, я б виправив ці кавалки так: “Обідали в хаті – тут не так гаряче, як у саду…” і “…серпень почався з нестерпного пекучого штилю”. Але, як кажуть, смаки не збігаються.

* * *

Безперечно, що всі слова нашої мови кінець-кінцем утворено штучно. Штучно створені вони пройшли випробу часом продовж десятків, коли не сотень поколінь мовців. Це забезпечило їм знак мовної якости. Але, як казав товариш Сталін, винищуючи однопартійців, незамінимих нема. Тож і якісні слова можна міняти. Тільки треба знаходити не гірші, а кращі зразки.