Текст книги "До зір крізь терня, або Хочу бути редактором"

Автор книги: Святослав Караванський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 14 страниц)

8. СЛОВНИКИ БРЕШУТЬ – Я САМ СОБІ ПЕРЕКЛАДАЧ!

Попередня бесіда розглянула один погляд на словники (№ 1). Розгляньмо тепер другий погляд (№ 2).

Неповний переклад словниками іншомовних лексичних одиниць змушує деяких працівників пера не покладатися на словники, а робити переклад самотужки. Такий вибір письменника, кажучи образно, має два “кінці”:

1. Автор дуже добре володіє мовами і блискуче дає собі раду з перекладами.

2. Переклади автора далеко не досконалі.

Спробуймо заглянути у цей другий “кінець”.

Коли автор, обравши цей “кінець”, не зможе бути на висоті, він нашкодить сам собі, бо текст, насичений неоковирностями зробить ведмежу послугу його стилю, а заразом і йому як письменнику. У дальшому тексті ітиметься про авторські переклади з інших мов, а саме з російської мови.

ДО ЧОГО ЛИХИЙ чи СТРАХ, ЯКИЙ ЛИХИЙ?

Читаю в гумористичному тексті: “До чого у нас кримінальна країна! Поки я грабував банк, у мене вкрали авто”. Безперечно, що пару до чого вжито автором як переклад пари до чего, дуже поширеної в росіян:

 
До чего хороша, до чего красива! (З пісні)
 

Вдавшися до іншомовного звороту, гуморист знехтував наявні словники, де у гнізді что вираз до чего перекладено як як або який: “до чего он испугался!” передано як “як він злякався!”, а “до чего холодный” – “який холодний!”. Переклад, треба визнати, неповний. Насправді, щоб по-нашому повністю відтворити емоційність російських виразів, треба сказати “страх, як він злякався!” і “страх, який холодний!”. До перекладу у словнику треба додати словечко страх. Тоді розповідь гумориста виглядатиме так: “Страх, яка в нас кримінальна країна! Поки я грабував банк, у мене вкрали авто”.

У деяких текстах замість словечка страх доцільно вжити слово Господи! або Боже!. Тоді уривок з вищенаведеної пісні перекладеться так:

 
Господи, яка хороша, Боже, яка гарна!
 

НЕ ВТОМЛЮЄТЬСЯ робити чи ЗНАЙ робить?

Пише ще один гуморист “Отой, який з екрану телевізора не втомлюється розповідати про себе як про велике цабе”. Тут без вагань можна твердити, що пару не втомлюється автор запозичив з мови сусідів, бо в нашій мові такої пари не зафіксовано. Російська ж мова знає пару не устает або не уставая, яку словники перекладають як невтомно, без утоми, безустанно, без упину тощо. Очевидно, що наш гуморист до словників не заглядав, а просто “здер” кальку з іншої мови. Усякий потяг до незалежности у творчості, безперечно, вартий похвальби, але коли вже унезалежнюватись від словників, то треба показати себе не “живодером”, а добрим знавцем рідної мови. Бо наша мова має якнайвідповіднішого відповідника до російської ідіоми не уставая / не устает. І цей відповідник зовсім не довге слово, а навпаки – коротке. Згадаймо хрестоматійне:

 
Ідуть дівчата в поле жати
Та, знай, співають ідучи…
 

Словечко знай і є те, чого недобачив наш автор. Його текст з цим слівцем матиме такий вигляд: “Отой, який з екрану телевізора, знай, розповідає про себе як про велике цабе”. І коротше, і краще, і таки по-нашому.

НЕУНИКНИЙ чи НЕМИНУЧИЙ?

Переклади безкебетних сам-собі-перекладачів понадусім ще й свідчать про “творчу лабораторію” цієї автури: замість бути самостійними мовотворцями (а письменник мусить бути мовотворцем), вони паразитують на іншій мові, тобто те, що вони пропонують – це товар з других рук або, як вони самі полюбляють висловлюватися, – “секенд-генд” (в їхньому арго “секонд-хенд”).

Щоб нікого не ображати, не цитую авторів, яким до смаку слова неуникний, неуникно (А). Що це за форми?

Не треба бути доктором філології, щоб зрозуміти, що форми ці – живцем здерті копії з “братніх” слів неизбежный, неизбежно, перекладаних у словниках на нашу мову як неминучий та неминуче. І це єдино правильний на сьогодні переклад. Жоден український словник, і то виданий у СССР(!) не фіксує форм (А).

Тепер зацитую автора з правильним українським слововжитком, а тоді перекладу цей вжиток на форму “з-других-рук”, щоб показати усю карикатурність останньої: “Неминуче й невблаганне ходило вже близько біля княжича Святослава…” (С. Скляренко). А ось переробка цього пасажу відповідно до смаків неуникнолюбів: “Неуникне і невблаганне ходило вже близько біля княжича Святослава…”.

Поклавши руку на серце, скажіть, який варіянт кращий?

НІ-НІ ТА Й… чи НЕМА, НЕМА ТА Й…?

Російський вираз нет-нет да и… – безперечний українізм. Вираз нема-нема та й… зафіксовано у творах Шевченка: “…мене, спасибі, люди добрі книгами не забувають. Нема, нема та й пришле хто-небудь… ”. Це написано із заслання, тобто до 1859 року. “Толковый словарь живого великорусского язика” В. Даля (1880) ідіоми нет-нет да и… не фіксує. Першу появу цієї ідіоми в російській літературі засвідчено у творі Ґаршина (1855-1888) “Из воспоминаний рядового Иванова”, написаного 1883 року. Нема слова, що в тодішніх літературних колах Росії мали місце українські впливи на російську мову: був цілий ряд двомовних або пов’язаних з Україною письменників – Мордовець, Стороженко, Данилевський, Старицький, – перекладалися твори Марка Вовчка, Шевченка. І така образно-емоційна ідіома, як нема, нема та й… перекочувала до російської мови у формі нет-нет, да и… Отже, самоперекладена форма ні-ні та й – це переклад з перекладу, який зайвий раз підтверджує думку, що заки хтось має перекладати самотужки з іншої мови, хай не полінується глянути у словник.

* * *

Словники недосконалі – це факт, але ніколи не шкодить перед самоперекладом удатись до словника, часом і словник може стати у пригоді, і не допустить “перевертнів” на взір ні-ні та й…

9. СТИСЛІСТЬ – СЕСТРА ТАЛАНТУ

Уявімо, що новачок-літератор пише есей чи оповідання за наперед заданими параметрами: не довше трьох сторінок машинопису. Таку умову поставило журі конкурсу, де наш початківець має надію здобути премію. Попередній варіянт вийшов у конкурсанта аж на чотирьох аркушах. Почав правити, викинув усе зайве: повтори, недоречні місця тощо. Вийшло три сторінки і два рядки на четвертій. Ці два рядки треба “підтягнути”, а викидати вже нема чого. Що його й робити? Один вихід: замінити довгі словоформи на коротші, а саме: книжкову крамницю – на книгарню, багатоколірний – на барвистий, співпадіння – на збіг, стягувати – на стягати, розповсюджений – на поширений, продовгуватий – на довгастий, з дитинства – на змалку, знаменитість – на світило, і мети досягнуто! Абзаци, що мали “хвостики” – по два-три слова в останніх рядках, “підтягли” ці хвости, і праця уклалася у три аркуші машинопису.

Хто пише, має широчезний вибір лексичних форм. Уміти стисло викласти свої думки – це і є запорука творчого успіху. Успіх цей не є дар з неба, а наслідок праці. І тут Редактор може розкрити свої мовні потенції.

ЯК БИ НЕ БУЛО ВАЖКО чи ХАЙ ЯК ВАЖКО?

Шукач пригод пише приблизно таке: “Життя з пригодами – як би не було важко їх долати – дарує мені насолоду”. Лексеми як би не, коли б не, хто б не, скільки б не тощо поширено у нас під впливом книжної освіти, а ми маємо свої некнижні форми хай як, хай коли, хай хто, хай скільки. Наприклад, думку “Яка б не була завтра погода – рушаймо” можна висловити так “Хай яка завтра погода – рушаймо”. У той же спосіб слова любителя пригод скоротяться так: “Життя з пригодами – хай як важко їх долати – дарує мені насолоду”.

ЗАКАЧАЄШСЯ! чи УМРЕШ!?

“Приходьте до мене, – закликає гуморист своїх знайомих – я маю такий апарат – закачаєтесь!”. Усі ми знаємо: гумор – штука серйозна. Але стислість не шкодить і гумору. Що стисліше гумористична розповідь, то влучніше вона ціляє “в десятку”. Слово закачаєтесь ужито тут для комічного ефекту. Ефекту досягнуто – нема слова – але яким коштом? Автор запозичив у сусідів довжезну форму, коли ми маємо свою коротшу. Редактора бракує цьому автору! Ще й добре підкутого! Та на жаль, цей автор – сам редактор. Сам п’ю, сам гуляю. А шкода, бо Редактор “закачав” би слова гумориста по-іншому: “Приходьте до мене, я маю такий апарат – умреш!”.

КВАЛІФІКОВАНИЙ чи ПІДКУТИЙ?

Любов до іноземних слів часом шкодить стислості викладу. Щоб не стати жертвою іноземної довгомовности, не забуваймо, що майже всі позичені слова мають у нашій мові своїх “близнюків”, і то часом коротших від заморян. Візьмім слово кваліфікований. Дехто скаже: “То й як його замінити? Не маємо ж ми слів кваліфікувати й кваліфікація. Не викаблучуймось і терпімо заброд”. Те, що без позичок не обходиться ні одна мова, доводити не треба. Часом же, коли є можливість замінити над міру довгого іноземця, а автору треба підігнати текст під певний параметр, тоді нема чого молитися на чужака, краще дати йому по шапці. Має поширення в нашій мові слово підкутий. А походить воно з виразу підкутий на всі чотири, попервах ужитого до коня, а потім перенесеного і на людей. Пише радянський класик: …читаю, вчусь…. Одним словом, підковуюсь на всі чотири”. Засвічені слова в устах сучасника обернулися б на здобуваю кваліфікацію. Коні тепер не в моді ні підкуті, ні непідкуті. Аж це не боронить нам вживати “кінську” лексику. У наш електронний вік ми досить часто чуємо “Дарованому коневі в зуби не дивляться” або “Кінь на чотирьох ногах, і той спотикається”. Тільки не зрозумійте мене, що я закликаю замість слова кваліфікація казати підкутість-на-всі-чотири. Боронь Боже! Але часом у тексті, де йдеться про кваліфікованого майстра, варто заради стисло– й легкомовности називати його підкутим майстром.

АБИ ЛИШЕ чи просто АБИ?

Пише молодий критик “…шкода людини, яка змушена щось… вигадувати, аби лишень триматися на плаву…”. Чи не є тут частка лишень паразитом? Таж слово аби в українській мові – не в київському койне – саме і має значення щоб тільки або щоб лише. Згадаймо приказку “Хоч гірше, аби інше”. Аби тут – як і в питомій нашій мові – якраз і значить щоб тільки. Але через надмірне, а часом виключне вживання сполучника аби у значенні щоб, питоме значення слова аби починає стиратися з пам’яті носіїв київського койне, і вони для передачі значення аби (Аби день до вечора. Словник Грінченка) змушені казати аби лише (Аби лише день до вечора). Тут стислість у програші. Слова критика, наведені вище, після скорочення мають виглядати так: “…шкода людини, яка змушена щось… вигадувати, аби триматися на плаву”.

ДОСТАТНЬО ЛЕГКО чи ДОСИТЬ ЛЕГКО?

Слова досить і достатньо – синоніми. Але це не значить, що вони абсолютно взаємозамінні в усіх випадках мовлення. Їхнє вживання корегує мовний смак і легкомовність. У живій мові просто нема як сказати “Це достатньо легко зробити”. Натомість ми кажемо “Це досить легко зробити”. Правда, достатньо легко (дешево, цікаво) досить легко написати, і це проходить без труднощів у більшості українських видань. Я готовий битися об заклад (і виграю у 90 випадках із 100), що той, хто полюбляє довші форми замість коротших, вживає українську мову лише на письмі, бо сказати “Я купив достатньо цікаву книжку”, в україномовця не повернеться язик. Таку мову народ нарік повстяною. Тож, коли я читаю, що “в Польщі та Україні достатньо розумних… людей”, мене бере сумнів щодо вірогідности цього твердження, і я сам собі кажу: “Мабуть таки не досить”.

* * *

Під завісу хочеться побажати українській творчій еліті – більше уваги приділяли стислості викладу своїх непересічних думок.

10. ДІЄПРИКМЕТНИКОВІ “СТРАДАНИЯ”

Серед україномовців нема єдиного погляду на вживання дієприкметників типу читаючий, благаючий у ролі прикметників: хвилюючий фільм, караючий меч. Сказати, що ці форми неукраїнські і тому їх не варто практикувати, значить обмежити лексичні можливості мови. З другого боку, пошук заміни цим формам іде на користь мові теж, бо збагачує її на синоніми. Ще з іншого боку глянувши, не треба забувати, що вжиток цих форм у дієприкметникових зворотах: хвилюючий громаду фільм, караючий ворогів меч навіть в УССР визнавали за ґандж. А що пересічний мовець та й писець не дуже підкутий у тонкощах, де прикметник, а де дієприкметник, то в україномовних колах існувало неписане правило уникати цих форм узагалі. Не беручи під захист цього правила, наведу приклади, коли заміна дієприкметникових форм покращує й унаочнює написане.

Іноді для заміни активних дієприкметників теперішнього часу цілком підходять дієприкметники минулого часу: побутуюча форма = поширена форма. Іноді стає в пригоді іменник: початкуючий ілюзіоніст = новачок-ілюзіоніст або початківець-ілюзіоніст. Може бути корисною і стилістична переробка тексту.

ВИРУЮЧИЙ, ПАЛАЮЧИЙ чи РОЗБУРХАНИЙ, РОЗПАЛЕНИЙ?

Пише поет:

 
Схрестилися і “слава” і “ганьба”,
Вируюча, палаюча, нетлінна
Постала перед світом Україна!
 

Форма вируюча в даному тексті не є аж така образна. Вона копіює російську форму бушующая, незамінну в російській поезії: бушующее море, бушующая стихия. У росіян ця форма добре “працює”. Але це не значить, що в інших мовах буде те саме. У нас – відповідно до наших лексичних можливостей – набула поширення інша форма: розбурханий натовп, розбурхане море. Форма ця відома і в поезії і в живому мовленні. З точки зору образности розбурханий (А) образніше від вируючого (Б), бо форму (А) наш мовний центр засвоїв у ряді образних зворотів, яких форма (Б) не творить.

Щодо слова палаючий, то його тут вжито не зовсім до речі. 1991 року, про який ідеться у вірші, в Україні не палали пожежі, пожежі палали в душах громадян. Це краще віддати словом розпалений. І я радив би автору такий варіянт:

 
Схрестилися і “слава” і “ганьба”,
Розбурхана, розпалена, нетлінна
Постала перед світом Україна!
 

ВИСТУПАЮЧИЙ чи ВИПНУТИЙ?

Звертання до дієприкметників полегшує працю автора, але воно може знизити якість викладу. Пише перекладач з польської мови: “Наталка мала великий, виступаючий живіт”. Можливо, що в польській мові така форма звучить добре. Але в нашому мовному одязі слово виступаючий відгонить міліцейським протоколом. Знову таки тут може зарадити дієприкметник минулого часу: “Наталка мала великий, випнутий живіт”.

ОТЯМЛЮЮЧИЙ чи отямливий?

У тексті літературознавця читаю таке: “Школа життя – то… школа… болісного прозріння й отямлюючої мудрості”. Бажання давати хід новим формам слів варте найвищих похвал. Слово отямлюючий у нашому мовному просторі безперечний новачок, і тому його слід вітати. Воно значить те саме що той, що отямлює або витверезливий. Привітавши новачка, починаю міркувати: чи не можна його якось скоротити? Хтось скаже: “А чим погане слово? Ви ж не відкидаєте цих форм просто з мосту”. Не відкидаю. Але пригадалася мені така історія з життя слів. М. Коцюбинський колись писав “Щемлячий тусок погнав його в гори”. Майстер ужив форму щемлячий, відкинувши меншовартий, на його думку, варіянт щемливий, визнавши, що близькість до російської форми щемящий піде на користь щемлячому. Аж на ділі вийшло навпаки. Сьогодні форма щемливий майже монопольно панує в художній літературі, відсунувши на задній план класикове щемлячий. Ця історія підкидає мені думку, що те саме може трапитись і з формами отямлюючий та отямливий. Не буду наполягати, що це так станеться, але спробую підставити свого похресника у наведену цитату: “Школа життя – то… школа… болісного прозріння й отямливої мудрості”. Остаточний присуд винесе його незбагненність Час.

ГЛИБОКО РЕФЛЕКТУЮЧИЙ чи ПРОПУЩЕНИЙ КРІЗЬ СЕРЦЕ?

Зацитую ще й філософа, який міркує про поезію: “Тут почуєш… відгомін… і задушевного слова О. Олеся… і тремтливого й водночас глибоко рефлектуючого Лесиного…”. Чи на місці тут слово рефлектуючий? Таж ідеться про поезію, а не про фізику. Бо, що значить слово рефлектувати? Щодо світла, то це віддзеркалювати, щодо звуків – відлунювати, а ще відоме лише науковцям – аналізувати свій психічний стан. Це останнє поети висловлюють образно (хоч, може, й не зовсім науково точно) – пропускати крізь серце. То чом би й не вжити цей термін у тексті про поезію? Спробую: “Тут почуєш… відгомін… і задушевного слова О. Олеся… і тремтливого й водночас пропущеного крізь серце Лесиного…”.

Як?

МЛЯВОТРИВАЮЧИЙ чи МЛЯВИЙ НА ПРОЯВИ?

У тексті про психіятрію я натрапив на термін млявотриваюча шизофренія. Що воно за термін? Це так “по-повстяному” перекладено російське вялотекущая шизофрения. Такі українізовані російські терміни аж ніяк не збагачують нашої мови. Мова, що “розвивається”, копіюючи іншу мову без огляду на збереження своєї оригінальности у виразових засобах, навряд чи матиме майбутнє. У нас мають поширення такі вирази: гострий на язик, меткий на вигадки, скорий на зальоти. Чи ж не варто піти за цим зразком, і назвати вищезгадану хворобу млява на прояви шизофренія?

11. НІЖ-НА-НІЖ ІЗ “ПОВСТЯНИМ” КОЙНЕ

У ЗМІ України в наслідок двомовности й за браком широкого україномовного середовища витворилось таке собі ЗМІйне койне, де замість української лексики “править бал” суміш Божого дару з яєшнею: лексика, здерта з мови “старшого брата”. На сьогодні це койне є ворогом № 1 української мови, бо воно її карикатуризує.

ОТРИМУВАТИ чи МАТИ (задоволення, насолоду, користь, щастя тощо)?

Пише критик “…читачеві запропоновано… отримати задоволення перед неминучим злом”. Українці отримують гроші, а задоволення, так само, як користь та успіх – мають. Цитую УРС АН УССР: мати користь – иметь (получать, извлекать) пользу. Російське получил пользу и удовольствие по-нашому = мав користь і задоволення. Якби росіяни не имели, а получали успех, то ЗМІ не завагалися б отримувати і успіх.

ОТРИМУВАТИ ЛЯПАСА чи ДІСТАВАТИ ЛЯПАСА?

Щождо ляпасів, стусанів, запотиличників, бебехів, то їх по-нашому не отримують, а дістають. Цитую: “Хай ще дістає він… від матері запотиличника, але має і… шану…” (О. Гончар). Так само наші горе-зальотники дістають, а не отримують по пиці, (в пику, в лице тощо). Дієслово діставати “задіяно” й коли йдеться про інформацію, назви, відповідь і т. д.: “Крейсер дістав назву Олег”. Декому ці речі вищі від зрозуміння, тому й читаємо такі перли: “…феномен отримав назву глобалізації…”, “…отримати відповідь неможливо”.

НАРОБОК, НАПРАЦЮВАННЯ чи ДОРОБОК?

Наше слово доробок – те, що зроблене, створене – не мало аналога в російській мові. Але мови розвиваються, тож і росіяни здобулися на слово наработка з подібним до доробку значенням. Цей факт дивним дивом відбився і на нашому мовному просторі. З’явилося нове слово наробок. Говорить поетеса: “Я вдячна… В.О. …, який узявся видати мою збірочку як наробок своєї землячки…”. Тут слово наробок око-в-око те саме, що й доробок. Чому ж така зміна? Бачте, доробок декому звучить патріярхально, по-хуторянському, а наробок – престижно, бо копіює наработку. Ще дехто йде далі й українізує наработку: “…культури… неевропейського походження… погано витлумачуються з залученням лише європейських напрацювань”. Чи ж так уже тут потрібен новотвір (до речі не дуже зграбний) напрацювання, коли можна легше і краще сказати “із залученням лише європейського доробку”? Напрацювання (наработки) у множині, – це те саме, що доробок у однині.

ВИДИМО-НЕВИДИМО чи ДО ГИБЕЛІ, ЯК МУРАШВИ, ЯК НАСІННЯ В ГАРБУЗІ?

Пише публіцист “…тепер таких контор розвелося видимо-невидимо”. Сказати, що видимо-невидимо неукраїнське слово не можна. Але воно вже терте-перетерте і на язиках і на папері! Я навів лише три можливих заміни цього слова. А їх є більше: як зірок на небі, як маку, як сарани, як черви, як піску морського, як сміття, хоч греблю гати (теж заяложений зворот). Якби на мене, я б сказав так: “…тепер таких контор розвелося як мурашви”.

ЗОБОВ’ЯЗАНІ чи МУСИТЕ?

“Лікарю, – сказав майор С., – Ви просто зобов’язані повернутися і святкувати Різдво разом з нами”. Це витяг з перекладу англійського оповідання. Чому тут у живій мові героя перекладачка вжила протокольне слово зобов’язаний? Чи ж так по-повстяному говорять за морем? По-англійськи ці слова мали б виглядати так: “Doctor, You just must return…”. Must – якраз і відповідає нашому мусите або повинні. Але на перешкоді цим словам став англо-російський словник, що ним, як видно з перекладу, користувалася перекладачка. Цей словник саме й переклав англійське must як быть обязанным, бо слова мусити росіяни не знають. З цього російського перекладу і постало українське зобов’язаний, бо РУСи совєтських видань, (а їх майже без змін повторюють “незалежні” видання), і на дух не терпіли слова мусити, обминаючи його десятою дорогою. Наслідком такого запланованого державою лінгвоциду української мови, герої творів, перекладених з інших мов на українську, балакають не людською мовою, а дерев’яним язичієм. Чи ж дивно тоді, що на українську книжку невеликий попит? Читач воліє читати якісний продукт. Висловлене людською мовою наведене вгорі речення звучатиме так: “Лікарю, – сказав майор С., – Ви мусите повернутися і святкувати Різдво з нами”.

НЕ ЗМУСИТИ ДОВГО СЕБЕ ЧЕКАТИ чи НЕ ЗАБАРИТИСЯ?

У цьому ж перекладі є й такий пасаж: “Герміона не змусила довго себе чекати”. Це теж наслідок сліпої віри словникам. Можливо, що в деяких ситуаціях такий закрутистий зворот і треба вжити, але перекладаючи з іншої мови не конечно вживати канонізовані у словниках звороти. У перекладі своєю мовою слід віддати зміст перекладаного, але заразом вживати найдійовитіші засоби своєї мови, давши їй шанс показати свої можливості. Нашою мовою наведений пасаж можна без втрат для змісту передати простіше: “Герміона не забарилася”.

ЛЕДЬ ЩО чи РАПТОМ ЩО?

Багато хто з писучої братії механічно перекладає з російщини, забуваючи, що такий переклад – це здебільшого карикатура. Читаю: “Друзі були такі: ледь що і біжать жалітися мамі…”. Ледь що – це механічний переклад російського чуть что. Переклад штучний, натягнутий. Знову таки подібні мовні “знахідки” не сприяють популярності української книжки. Читач хоче читати літературу із знаком якости. А для цього “писателям” треба глибше вивчати рідну мову. Ледь що українці не говорять. Натомість вживають раптом що: “Друзі були такі: раптом що й біжать жалітися мамі…”. Раптом що – це живий, непритягнутий за вуха зворот. Його нема у словниках – це правда. І це великий недолік. Державі – саме державі! – треба взятися до вишколу лексикографів та видання словників. І це позначиться на попиті на книжки.