Текст книги "До зір крізь терня, або Хочу бути редактором"

Автор книги: Святослав Караванський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 14 страниц)

12. ПОРЯДОК СЛІВ У ІДІОМАХ

Порядок слів у вкраїнських текстах часом підпорядковано вимогам ритміки. Це один з проявів “солов’їности” нашої мови. Наприклад, у реченні “Вислухавши анекдот, ми всі засміялись” (1) пару ми всі не можна розміняти місцями: фраза “Вислухавши анекдот, всі ми засміялись” (2) звучить недоладно. Очевидно, у мовному потоці грає роль чергування наголошених і ненаголошених складів, бо припустити, що тут якась інша причина, нема підстав: уже фразу “Нас усіх попередили”, де ми всі вжито в похідному відмінку, можна вимовити і так “Усіх нас попередили”. Отже пара ми всі нероздільна лише в реченні (1), там, де наголошені склади утворили певну лексичну єдність.

Порядок слів у ідіомах може залежати від різних причин. Іноді це просто стандарт, який закріпився в даній мові, і порушувати цей стандарт, коли треба, щоб читач повірив у написане (а це потрібно завжди), – не тільки не бажано, але й протипоказано, бо підкутий читач одразу відчує фальш.

ВСЕ ТЕ чи ТЕ ВСЕ?

В історичному творі про повстання Довбуша письменник, описуючи хід думок свого героя пише таке: “Досі й подумати про все те… не мав часу”. Авторові слова тут ніби повторюють думки його героя. Це досить вдалий художній засіб. Але…і тут є своє “але”.

В українській питомій мові, якою володіли ватажани Довбуша, існувала пара се все або те все. Ось цитата зі словника Грінченка (гніздо помок): “Як би я се все у помку держала!”. Такий порядок мовці засвоїли тому, що сказати все се не звучало через повторення підряд приголосних звуків С. Були й інші причини. Відмінювати цю пару було легше саме в порядку се все або те все, ніж у порядку все се або все те. Люди говорили “З того всього вийшов пшик”, і це було легше сказати, ніж “З усього того вийшов пшик”. Слово все в парі се все або те все ніколи не потребувало чергування В з У, бо звук В у слові все вимовлявся після голосівки (голосної) Е у слові се або те, і тому не підлягав чергуванню з У. Отже, наші предки ніколи не казали “Усі ці діти – сироти”, а тільки “Ці всі діти – сироти”.

Саме такий порядок слів у згаданій парі вживає Г. Барвінок та інші класики XIX ст. “Ти – [каже] – при корцмі состоїс, і се все при корцмі.” (Г. Барвінок, “Збірник до 170-річчя від дня народження”, Київ: Рада, 2001, С. 28).

У мові сучасників під впливом ряду причин порядок слів у парі це все і те все змінився. Сьогодні серед носіїв пост-совєтського ніби-українського койне мало хто вживає пару це все, здебільшого все це. Але письменник, який хоче зберігати солов’їну неповторність нашої мови, а надто у творі на історичну тематику, не має права відходити від цієї неповторности, за чим має стежити і Редактор. Тоді, наведена наприпочатку цитата виглядатиме так: “Досі й подумати про те все… не мав часу”. Читач із Прикарпаття, який практикує незамулену українську мову, на цій парі слів відчує або фальш (все те) або повірить розповіді автора (те все).

ДО НЕ КРАЩОГО МІСЦЯ чи НЕ ДО КРАЩОГО МІСЦЯ?

У статті критика натрапив я на такий пасаж: “Чи варто… робити її… заручницею чиїхось “добрих намірів”, якими… викладено дорогу до не кращого місця”.

Порядок слів у сполуці до не кращого місця невдалий: мало того, що він суперечить усталеному порядку слів у таких сполуках, він ще змушує читача затриматись і подумати: “Що це я прочитав?”. Щоб уникнути цього, найкраще вживати зрозумілий кожному порядок слів: “Чи варто… робити її… заручницею чиїхось “добрих намірів”, якими… викладено дорогу не до кращого місця.”

НІКОЛИ БУЛО чи НЕ БУЛО КОЛИ?

Звороти ніколи було подбати, нікому буде передати, ніде було сісти, ні з ким буде поговорити тощо, поширилися у нас під впливом книжної освіти. У народній же мові мало й має поширення інша модель цих виразів: не було коли подбати, не буде кому передати, не було де сісти, не буде з ким поговорити тощо.

Великої різниці між наведеними варіянтами нема, але знати про їх наявність мусить, якщо не письменник, то Редактор. І там, де автор починає говорити устами своїх героїв, вживаючи книжні звороти замість живомовних, там Редактор має втрутитися і виправити авторський недогляд.

* * *

Українська мова протягом віків під впливом різних обставин зазнавала змін. Одні зміни були корисні для неї, інші – ні. Ті зміни, які “вилущували” з нашої мови її неповторні лексичні риси були не на користь мові, а на користь лінгвоциду. Ці зміни обертали нашу мову на псевдо-українське койне. Сучасній українській еліті варто в міру можливостей відроджувати неповторність нашої мовної стихії. І в цьому відродженні не можна недооцінювати роль Редактора.

13. ДІЯЛОГИ

Вірогідність зображуваного в літературному творі великою мірою залежить від діялогів, які відбуваються між героями твору. Якщо ці діялоги відповідають стандартам, узвичаєним у живій мові, то читач навіть фантастичного твору не матиме підозри, що те, що він читає – вигадка. Тому літератор, який хоче, щоб йому вірили, має приділяти належну увагу діялогам, і якщо він навіть “вироблений” письменник, не гребати порадами Редактора.

Діялог, як і всі інші деталі художнього полотна, повинен підтверджувати реальність описуваного. Від того, наскільки це вдається автору, залежить і його успіх як письменника.

НА! ОТРИМУЙ! чи НА! ДЕРЖИ!?

Напівбожевільний афганець, жбурнувши в героя досить цікавого оповідання ручну гранату, супроводить цю акцію словами: “На! Отримуй! Гад!”. Чи це реальний вигук для української мовної стихії? Це переклад з російського “На! Получай! Гад!”. Автор українського оповідання, очевидно, задумувався над цим вигуком. Швидше за все афганець був російськомовний. Отже, під цим оглядом його мову не треба було б українізувати, а написати просто “На! Получай! Гад!”. Але автор підійшов до подій з позиції українського спостерігача, який українською мовою розповідає спостережене українським же читачам. І тому в його творі всі герої говорять по-українськи, в тому числі й афганець. Інакше кажучи, ветеран війни говорить так, як зрозумів його мову український автор. А раз так, то афганець має говорити мовою автора, тобто українською мовою. Українець у такій ситуації навряд чи скаже “Отримуй!”, бо в нашій мові усталилися інші вирази: “На тобі!”, “Нате Вам!” або “Маєш!”, “Маєте!”. Коли ж “дарунок” доручувано кидькома, то українець скаже “На! Держи!”. Саме так і належить казати згаданому афганцеві: “На! Держи! Гад!”.

У ЩО ТИ ПЕРЕТВОРИВ СВІЙ ОДЯГ? чи ДЕ ТИ ТАК ВИМАЗАВСЯ?

У цьому ж оповіданні дівчина, яка вчиться у швейній фабриці на швачку, зустрічає свого кавалера, – курсанта міліції, – що прийшов на побачення обліплений землею, – таким вигуком “Боже! У що ти перетворив свою… форму?”. Я маю великий сумнів, що навіть майбутній доктор філософії в описаній сцені буде так кучеряво висловлюватися. Найперша реакція людей у такій ситуації буває така: “Де ти так вимазався?” або “Де ти так вимазав свій одяг?”. Слово вимазатися у значенні забруднитися фіксує Словник Грінченка, Словник Желехівського, Українсько-англійський словник Андрусишина, а також РУС А. Кримського. Підсовєтські ж словники не знати чому “мали зуб” на це слово, і там, де його треба було “засвічувати”, пропонували цілу низку синонімів, а його – найпоширенішого в живій мові слова – не наводили. Може, тому й автор новели замість живого питання з уст дівчини, наділив її пасажем, який у декого викликає “реакцію відторгнення”.

НУМО, ПІДНІМІТЬ СОРОЧКУ! чи А ПІДНІМІТЬ-НО СОРОЧКУ!?

Ідеться про переклад з російської мови. В українському перекладі лікар так звертається до пацієнта: “Нумо, підніміть сорочку…”. З цього незграбного перекладу випливає, що російський текст мав такий вигляд: “Ну-ка, поднимите рубашку…”. Слово нумо, що з’явилося в перекладі, тут абсолютно не до речі. Воно було б на місці, якби лікар звертався до кількох пацієнтів “Ну-ка, поднимем рубашки!”; тоді треба було б ужити це слово: “Нумо, піднімім сорочки!”. Отже, переклад неадекватний. Перекладач не знайшов нічого відповідного у словниках, і помилково обрав форму нумо, не зрозумівши ремарки, яка засвідчувала, що це форма для першої особи множини, звертання ж в оригіналі було до другої особи множини: (Вы) поднимите. В такому разі треба по-українськи сказати (чого нема у РУСах): “А підніміть-но сорочку!”.

Що саме так має звучати українська форма свідчать не лише українські класики, а й напівросійський класик Гоголь. Гоголів Тарас Бульба звертається до сина так: “А поворотись-но, синку!”, що кондовою російською мовою передається так: “Ну-ка, поворотись, сынок!”. Отже, російське “ну-ка + дієслово” по-нашому треба віддати “а + дієслово + – но”. Маємо приклади такого вжитку і в українській літературі: “А дай-но вогню – люльку закурити (М Коцюбинський). По-російськи це треба віддати так: “Ну-ка, дай огня – трубку закурить”. Брак всеосяжного перекладу форми ну-ка в РУСах, причинився до неякісного українського перекладу, що й собі впливає на попит на українську книжку. Цей попит перебуває у прямій залежності від якости словників. А це значить, що українство мало б залучити до укладання словників щонайдосвідчених філологів, в тому числі письменників і практиків живого українського слова. Без надійної словникової бази сподіватися на підвищення попиту на українську книжку підстави невеликі. Реклама в даному разі матиме протилежний ефект. Розрекламований неякісний продукт може відбити охоту у читачів і від якісного.

ТИХІШЕ! чи ТИХО! або ТИХШЕ! або ЦИТЬ!?

Діялоги у мові письменника дуже багато важать, коли йдеться про відтворення дійсности у тексті. Коли автор вкладає в уста своїх персонажів незвичну для даної ситуації лексику, такому автору годі сподіватися на мистецький успіх. Читаю в новелі: “Хтось крикнув: “Тихіше, друзі! Передають щось важливе!”.

Чи ж слово тихіше надається, щоб його можна було крикнути? Слово довге і в побуті не вживане. Коли люди кричать, то це звучить так: Тихо! Тихше! Цить!. Кілька зайвих літер і правдивість картини зіпсовано. У діялогах треба орієнтуватися на мовну реальність, схвалену поколіннями мовців, а не на словникові зразки.

14. НОВЕ ВИНО У СТАРІ МІХИ!

Українська мова через ряд історичних обставин, а надто в останні 70 років перед незалежністю, розвивалася під тиском, який не давав їй розкрити на повну силу свої лексичні можливості. Це відбилося на офіційно канонізованій лексиці, яка “збагачувалась” на штучну (щоб не сказати мертву) лексику, без уваги на її практичну доцільність, на зразок хоч би й таких форм як полоненик капіталу замість бранець капіталу або перетинчастокрилий замість плівкокрилий. Мові ж, щоб розвиватися, потрібен пошук, опертий не на мавпуванні чужих зразків, а на своїх словотворчих моделях. Розкайданена мовна стихія сучасности дає нам приклади словесних пошуків у мові окремих авторів. Дуже вдалою, хоч може і запозиченою, є форма наїв замість наївність а ще багатіти духом замість одухотворятися.

Знати можливості словотворчости рідної мови мають не лише Майстри Пера, а й Редактори. А можливості ці, практично, невичерпні.

РОЗДИРАЮЧИЙ ДУШУ КРИК чи РОЗДЕРИ-ДУШУ-КРИК?

Українська мовна стихія знає форми вернигора, голиборода, чаруйзілля, ломикамінь тощо, які на ділі заступають дієприкметникові форми той, що пере-верта гори, той, що голить бороди, зілля, яке чарує, те, що ломить камінь. Форми ці цілком зрозумілі сучасникам, але, на жаль, вони, ніби законсервовані, не мають аналогій у сьогоднішній практиці. Чи це закономірно для нової доби, чи ми просто не вміємо користуватися залишеним нам у спадок багатством?

Мені здається, що друге ймовірніше. Модель, уживану предками, можна розумно застосувати і в наші супермодерні часи. Спробую показати це на прикладі. Читаю: “Роздираючі душу крики жертв… і досі стоять в її вухах”. А що, як висловитися так: “Роздери-душу крики жертв… і досі стоять у її вухах”? Чи зміниться ефект впливу на читача? Як на мене – ні. Очевидно, що наведена модель може працювати в нових умовах, а надто, коли після дієслова стоїть не один, а два іменники, бо сказати роздери-крик замість роздираючий крик якось не випадає. Коли ж після дієслова ідуть аж два іменники, то предківська модель працює не гірше від нових запозичених.

Тому, я б у тексті “Не розраховуйте… на поглинаюче увагу письмо…”, вдався б до новаторства або “стараторства”: “Не розраховуйте… на поглинай-увагу письмо…”. Коли таких прецедентів сучасні тексти матимуть більше, то читач звикне до цих нових (із старими дірами) форм.

ПОВІТРЯНЕ ШАМПАНСЬКЕ чи ЛЕГКОБРИЗНЕ ШАМПАНСЬКЕ?

В одному перекладі з російської мови ріже око такий кавалок: “Шампанське пити з горлечка важко. Воно повітряне, кислувате”. Якщо по-російськи воздушный напиток добре звучить у творах найкласніших класиків, то в нашій мові повітряний напій не вживано. Беру словник. Слово воздушный, коли йдеться про пиріг або тістечко, перекладено як легкий. Перекладач, очевидно, дивився у словник, але сказати про шампанське, що “воно легке, кислувате”, він не наважився, бо слово легке сюди справді не ліпиться. Але й пара повітряне шампанське, яку вжив перекладач, так само не віддає того, що хотів висловити автор оригіналу. Слово повітряний не віддає тих нюансів, які віддає слово воздушный. У такій ситуації перекладач або редактор мають виявити винахідливість. Треба покопатись у пам’яті. Існує слово сонцебризний, де друга частина – бризний може стати у пригоді. Додаймо її до слова легкий, яке тут теж частково потрібне і матимем легкобризний – епітет, що окреслює таке вино, як шампанське, краще ніж повітряний. Отже, редагую перекладача, згадавши, що українці п’ють не з горлечка (горлышка), а нахильцем: “Шампанське пити нахильцем не з руки. Воно легкобризне, кислувате”.

ПРОЗОРЛИВИЙ чи ПРОВИДЛИВИЙ?

Іноді на допомогу шукачу нових форм може прийти забортна лексика, тобто лексика, яка існувала в нашій мові, але не знати чому опинилася за бортом словників та літературної мови і, щиро кажучи, забулася, хоч вона відповідала і відповідає стандартам літературного мовлення і до того є органічно українська. До такої лексики належить слово провидливий, що відповідає канонізованим тепер, не без впливу сусідніх мов, словам передбачливий і прозорливий. Слово це вживає Марко Вовчок у повісті “Три долі”: “Очі ж мої усе бачили добре – де ж провидливість моя непомилешна?”. Слово провидливість не виникло само собою. Очевидно, існував прикметник провидливий, досі ніде не зафіксований, хоч і подибуваний у живій мові. Щождо слова провидливість, то його фіксує “Русько-німецький словник” Желехівськоо із вказівкою, що його вжито у творах М. Вовчка. Але Грінченко зігнорував провидливість, і це визначило долю цього слова. Його нема ніде більше. А слово ж наше питоме. Існують же слова провидець, а ще провидіти, яке значить передбачати, прозирати. Від слова провидіти й походить провидливий, а від нього – провидливість. Натомість у нашій мові запанувало слово прозорливий або прозірливий, яке має аналоги у російській та польській мовах. Своє ж оригінальне і неповторне провидливий ми забули. Тож чи не буде закономірним відродження цього слова як нової форми? Пише сучасний автор “Ніколи він… не був таким прозорливим у стосунках із жінками…”. Автор пише так, як склалося історично через пасинкове становище нашої мови під окупантами. Чи ж не краще й оригінальніше буде звучати: “Ніколи він… не був таким провидливим у стосунках із жінками…”? На мій смак, краще.

* * *

Редактор-шукач нових форм має бути дослідником, і результати своїх досліджень використовувати у практиці. Тут допоможе глибоке почуття мови і розвинений мовний смак. Не можна пересичувати тексти новими формами, але не можна і нехтувати їх, коли цього вимагає текст. Пильне око Редактора не може допустити, щоб герої довірених йому творів пили з горлечка будь-які напої, а надто повітряне шампанське.

15. З НЕБА НА ЗЕМЛЮ

Письменник (і редактор) трагічної долі (заподіяв собі сам на еміграції смерть) – Василь Гайдарівський у розмові з поетом В. Біляєвим казав так: “Саме виловлення мовних і друкарських помилок – це функція доброго коректора. А редактор… крім досконалого знання мови, стилів і смаків, мусить відчувати пульс, дихання твору. Він не сміє пропустити жодного недогляду автора. Справжній редактор – додатковий творчий чинник для автора. Він мусить також мати відвагу і обов’язок, чуєте – обов’язок! – підказати, а де треба, наполягти на потрібних поправках, додатках, скороченнях і змінах…”.

До згаданого конечного мінімуму редакторської ерудиції: “знання мови, стилів, смаків” треба додати ще й глибоке знання літератури – класичної та сучасної, а також історії, плюс знання – хай і не аж дуже глибокі – кількох іноземних мов.

HOMO HONORARUS чи HOMO HONORARIUS

Деякі сучасні писателі, бажаючи показати свою освіченість, або справити гумористичний ефект, називають свої твори чужомовними словами. Один такий скорохвацький автор назвав свою книжку Homo honorarus, де йшлося про людей, що прагнуть гонорарів. Очевидно, що першим, кого мала б “узяти на зуб” згадана книжиця, це сам автор, бо, він якраз і є представник “гонорарної людини”. У гонитві за нібито чужим йому гонораром і славою гумориста, він оскандалився, довівши, що марно тер штани на університетській лаві, бо не засвоїв елементів латини, яку мусив вивчати. Латинською ж мовою “гонорарна людина” – Homo honorarius. Як тут не згадати монологу ревізора з комедії Гоголя: “З кого смієтесь? Із себе смієтесь!”. Нема сумніву, що твір гумориста ніхто не редагував, а якщо й редагував, то такий же ерудит, як і автор.

Кортячка ошелешувати читача іноземними словами у назві книжок має неабияке поширення. Читаю таку назву: Personae verbum і тут таки в дужках переклад (Слово іпостасне). Питається, нащо така подвійна бухгалтерія? Чи не досить назви в одній мові? Воно й українська назва так само замудра. 90 % читачів не зрозуміють, що воно таке іпостасне слово. Автор, безперечно, не “спускався” до розмов з добрим редактором. І сам собі пошкодив.

ПУШКІН чи ЛЕРМОНТОВ?

Говорить письменниця і її слова йдуть у друк: “Я отак дивлюсь печально, як ото Пушкін писав, на наше покоління, і думаю…”. На жаль, писав це не Пушкін, а Лєрмонтов. Письменниця помилилась. Цю помилку треба ставити на карб не їй, а редактору. Редактор, зрештою, теж може не знати, хто писав ці рядки. Але володіючи досвідом, він у цій ситуації мав би віддати слова письменниці так: “Я отак дивлюсь печально, як ото один поет писав, на наше покоління, і думаю…”. Такий варіянт покриває недоліки знань і письменника і редактора. Письменники й редактори є люди і їм властиво помилятися і дечого не знати. Але на таку можливість у підкутого редактора завжди знайдеться вихід. Коли не знаєш чийогось імени, а знаєш його фах чи покликання, зігноруй ім’я і вживай тільки фах.

ЦІЛУЙ її, ЦІЛУЙ ЇЇ! чи ЦІЛУЙ, ЦІЛУЙ, ЦІЛУЙ ЇЇ!?

У літературознавчій статті автор цитує рядок з поезії О. Олеся: “Цілуй її, цілуй її – знов молодість не буде!”. Знавець поклався на свою пам’ять, але наша пам’ять не бездоганна, як у комп’ютері, а має провали. Тим-то редактору варто перевіряти цитати, наводжувані у творах письменників. О. Олесь насправді писав трохи інакше: “Цілуй, цілуй, цілуй її – знов молодість не буде!”. Отож редактор дістає ще й додаткове навантаження – перевіряти цитовані вислови у довірених його опіці творах. Хай яка це величезна робота, але її не можна нехтувати: хоч кара й велика – треба відбувати.

ЧИ БУДЕ ДІВЧИНА, ПРИЙШОВШИ НА ПОБАЧЕННЯ, ЧЕКАТИ ПАРТНЕРА ПІВГОДИНИ?

Досить підкутий автор у доволі цікавому й оригінальному оповіданні змушує молоду дівчину чекати на свого кавалера цілих півгодини. Цей факт у творі засвідчено так: “Лера мене дочекається, хоч я забарюся аж на цілих півгодини…”. Очевидно, автор не пройшов за молодих літ університету побачень, або, якщо й пройшов, то забув. З власної практики знаю, що більше як 5-10 хвилин дівчина не буде чекати приходу на побачення свого партнера. Звичайно, всяке правило має винятки, але у згаданому творі виняткових ситуацій і так чимало, тож навряд, чи доцільно переобтяжувати твір винятковими ситуаціями. Можливо, що захоплений сюжетом читач не зверне уваги на згаданий факт, але цього не можна сказати про читачку. Гонорова читачка не повірить наведеному вгорі пасажу, і після цього може не повірити й усьому твору. Щоб уникнути зайвих надзвичайних ситуацій, краще факт спізнення героя на побачення не згадувати, або згадати, не наголошуючи на тривалості запізнення. Можна же сказати коротше: “Лера мене дочекається, хоч я і забарюся…”. Можна факт спізнення на побачення не згадувати зовсім, і це нічого не змінить в оповіді. Доскіплива точність в описові подій не завжди сприяє донесенню описуваного до читацької свідомости.

* * *

Як бачимо, обов’язки редактора вимагають від нього неабиякої ерудиції. Редактор мусить мати до своїх послуг велику бібліотеку. Найпрактичніше, звичайно, відвідувати публічну бібліотеку, бо мати вдома чи в редакції твори усіх своїх та зарубіжних класиків, на ділі, неможливо. Отже, той, хто думає, що редакторська праця – це свого роду відпочинок, глибоко помиляється. Редактор, якщо це справжній редактор, працює більше й “мозольніше”, ніж письменник. Талановитий письменник на крилах свого хисту літає у хмарах, відриваючись від землі. Приземлювати письменника і є покликання Редактора.