Текст книги "До зір крізь терня, або Хочу бути редактором"

Автор книги: Святослав Караванський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 14 страниц)

45. У ЗГОДІ З МОВНИМ СМАКОМ І БЕЗ

Говоривши про лексичні новотвори, треба підкреслити, що вдала словотворчість можлива тоді, коли вона не суперечить мовному смаку. Дехто може спитати “А що воно таке мовний смак? Як його можна визначити?”. Почнім із смаку взагалі. Беру тлумачний словник. Слово смак має кілька визначень. До мовного смаку найкраще підходить таке: Розвинуте почуття прекрасного, здатність до естетичної оцінки.

Наша мова з естетикою – нерозлийвода. Що ж до того, як визначити почуття прекрасного і естетичну оцінку, то не лізьмо у нетрі людської мудрости, а поставмо крапку. Мовний смак – це мовний смак, і цим усе сказано. Правда, ми знаємо, що “смаки різняться” і “на колір та смак товариш не всяк”. Тим-то і мовний смак і “почуття прекрасного” можуть бути різні. Як тут бути? А дуже просто – я висловлюю свою точку зору, а хто має іншу – хай висловить свою. І вовки будуть ситі й кози цілі. Приклади ж розставлять усі крапки над “і”. Домовмось лише, що новотвором зватимем слово, не зафіксоване у більшості відомих словників або яке вжито з невідомим досі значенням.

ВІДШУКОВУВАТИ чи ВІДШУКУВАТИ?

Взявши попереднє до уваги, читаю: “Відшуковуючи в земному неземне..”. У жодному з наявних у мене словників слова відшуковувати не значиться. Значить – новотвір. У згоді з мовним смаком? Мабуть, – ні. Наш мовний смак, поза всім іншим, не схвалює задовгих слів. Нащо говорити відшуковувати, коли існує коротше відшукувати? Чи відшуковувати має якісь естетичні переваги перед словом відшукувати? Жодних. Як бачимо, мовний смак якоюсь мірою узгоджується і із звичайною побутовою логікою: нащо зайві звуки?

ВІДЧУТИ ВПЕВНЕНІСТЬ У СОБІ чи ВІДЧУТИ ТВЕРДИЙ ҐРУНТ ПІД НОГАМИ?

До новотворів слід зарахувати переробки сталих зворотів з протилежним або трохи іншим значенням. Відомий автор пише: “Прошу пробачення, – …втрутився Лібіх, відчувши твердий ґрунт під ногами…”. Існує ряд сталих зареєстрованих зворотів із словом ґрунт: вибити ґрунт з-під ніг, втратити ґрунт під ногами, мати твердий ґрунт під ногами тощо, але звороту відчути ґрунт під ногами – нема. Це авторська новація, авторська праця над словом. Новотвір образний і пасує до художнього твору. Мовний смак схвалює.

ВПАСТИ В ДИТИНСТВО чи ЗДИТИНІТИ?

Іноді авторові доводиться для точного зображення події чи факту іти проти течії усталеного слововжитку, і то навіть, вдаючись до запозичень. Критерієм доречности такого кроку буде художній успіх або невдача. Усе вирішує творча доцільність. Про європейське Різдво міркує письменниця: “Різдво – це шанс і право кожного стати дитиною… – радіти, впасти в дитинство”. Згідно з нормами української мови вираз впасти в дитинство – русизм, бо ми маємо слово здитиніти.

Але звороти із словом впасти цілком українські: впасти в розпуку, впасти у гріх, впасти в непам’ять, впасти в амбіцію тощо. У даному тексті сказати “…стати дитиною… – радіти, здитиніти”, просто нема як, бо тимчасово стати дитиною – це таки не здитиніти, а впасти в дитинство. І наша мова має всі права на користування цим виразом, коли того потребує розповідь. Але впадати в дитинство треба обережно. Цей вираз не слід вживати, наприклад, як це зробив інший автор: “…просторікування… скидалися на маячіння… людини, яка на старості впала в дитинство”. Тут якраз на місці буде здитиніла.

ПОЧУВАТИ СЕБЕ В РІДНІЙ СТИХІЇ чи ЧУТИСЯ У СВОЇЙ ТАРІЛЦІ?

До переробок стандартних виразів належить і вживання звороту чутися не в своїй тарілці без заперечення: чутися (почуватися) у своїй тарілці. Пише авторка: “Серед книг – я почуваюся у своїй тарілці”. Мовний смак таку переробку може тільки привітати. І коротко, і просто, і зрозуміло.

ШПИГАЮЧИЙ чи ШПИГУЧИЙ?

Читаючи вдало написані описи талановитих авторів, мимоволі помічаєш промахи й у майстрів пера. Пише першокласний стиліст: “…вороновані вінчестери визирали з-поміж… топірців, сікачів і ще якихось ріжучих, колючих, шпигаючих знарядь убивства”. Чи не краще звучало б “…ріжучих, колючих, шпигучих знарядь убивства”? Ми ж кажемо стрибучий від стрибати, співучий від співати, а чому не сказати шпигучий від шпигати? Мовний смак не проти.

БОРЗОПИСЕЦЬ чи АКУЛА ПЕРА?

Політичні системи своєю настирливою пропагандою можуть аж так заялозити окремі лексичні одиниці, що вони викликають оскому в читача. Тому поява вдалих синонімів на зміну “зачовганим” виразам буває просто необхідним профілактичним засобом у мові. Під цим оглядом поява у сучасній публіцистиці виразу акули пера на означення певної категорії газетярів, що їх преса “зрілого соціялізму” охрестила борзописцями, свідчить про безперечний мовний смак тих, хто вживає цей новітній синонім. Так само як з епохою царату відійшли в небуття слова й вирази прикажчик, жовтий білет, престольний град тощо, відходить або й уже відійшов цілий жмут слів та виразів, характерних для преси соловецьких часів. Канучи у прірву забуття п’ятирічки, ударні будови, парткоми й профкоми тягнуть за собою й улюбленця червоної пропаганди борзописця. Хай земля буде їм пухом!

* * *

Якось треба підсумувати ці роздуми. А ось як: хочеш бути оригінальним у мові? Плекай мовний смак і почуття прекрасного!

46. ЗА ВСЕОСЯЖНУ МОВНУ ПАЛІТРУ!

Коли глянути в українські словники, видані до 1917 р., то можна подумати, що українська лексика досить обмежена у стилістичних нюансах. Так, словник Желехівського згадує лише кілька стилістичних шарів нашої лексики: евфемічний, іронічний, застарілий, образний, поетичний, тривіяльний і жартівливий. Словник Уманця і Спілки розрізняє вже трохи інший діяпазон стилістичних відтінків, виділяючи збірні, здрібнілі, книжні, пестливі, церковнослов’янські словесні одиниці, а також медичні та музичні терміни. Грінченко, лишивши нам один з найдовершеніших словників, виділяє у словнику такі шари лексики зоологічні, пестливі, орнітологічні (птахи), ботанічні (рослини), збірні, збільшувальні та зменшувальні. І це все.

Ці словники навіюють думку, що наша мова бідна стилістично, бо у словниках не згадано вульгарної, дитячої, діялектної, жаргонної, лайливої, військової, релігійної, фамільярної, урочистої лексики, а також термінів біології, астрономії, філософії тощо. Але від мовознавчих праць самодіяльних ентузіястів годі вимагати більшого. Подякуймо їм і за те, що зроблено самовідданою працею.

Так було з нашими словниками до 1917 року. А після? На початку революції та радянської епохи словники дещо покращили стилістичну палітру нашої лексики. Так, РУС УАН за редакцією А. Кримського пропонує стилістичні позначки майже до всіх різновидів лексики в тому числі й урочистої. Зате виникає інша проблема. Стилістична позначка для урочистої лексики є, а самої урочистої лексики у словнику нема. Той же РУС Кримського (а за ним і всі інші РУСи), слово возвеличивать, перекладає формою звеличувати, а урочисто вживаного возвеличувати не наводить. Не обходиться совєтська лексикографія і без анекдотів. Так, УРС АН УССР у шести томах наше слово глагол рівняє з російським глаголом, не пояснюючи, що це не граматичний термін (не дієслово). Такий неточний переклад може збити читача з пантелику. Насправді ж глагол – це урочистий відповідник до слова слово: “Читаєм Божії глаголи!..” (Т. Шевченко). Гляньмо ж на деякі з цих глаголів.

ЗАСЯТИ чи ВОЗСІЯТИ?

РУС А. Кримського слово воссиять перекладає як засяти. Пізніші РУСи додають до цього засіяти, засяяти. Чому така обмежена палітра? А наші ж колядники співають “…звізда ясна возсіяла…”.

Слово запозичено із старослов’янської мови. Звідти ж запозичили його й росіяни заходами київських “вчених людей”. То чому ми не маємо права на старослов’янську спадщину, коли йдеться про урочисту лексику? Чи ж ця книжна мова прийшла на Північ не з Києва? Чи існує небезпека, що ми станемо вживати слово возсіяти, замість засяяти або зазоріти? Такої небезпеки нема: слово возсіяти має обмежену сферу вжитку, але таки належить до урочистої лексики. На те й існує у словниках позначка “ур”, щоб відповідно характеризувати такі слова у мовному реєстрі. Слова із приростком воз-: возвеселити, возгласити, воздати, воззвати, вознестися, возстати тощо, полюбляв уживати Т. Шевченко для досягнення ефекту урочистости:

 
“Послав на землю їм пророка.
Святую правду возвістить!”
 

Але згаданих тут слів у словниках нема. Чи ж можна обходитися без цього шару лексики, коли йдеться про якнайточніше відтворення явищ та подій життя?

ПІДНЕСЕННЯ, ПІДІЙМАННЯ чи ВОЗНЕСІННЯ?

На це питання дають відповідь письменники. Справжній письменник не може обійтися без урочистої лексики, коли опис ситуації потребує саме її. І він уживає її, дарма що каструвальна практика соловецького мовознавства вилучила цей шар лексики з активного словникового запасу нашої мови. Читаємо у творі радянського письменника: “…це нагадувало воскресіння мертвих і вознесіння їх з домовин…” Слова вознесіння не наводить ні шеститомний УРС ні 11-титомний СУМ. А без нього, бач, і “вода не освятиться”. А як наші “незалежні” словники? Чи реєструють цю лексику, чи копіюють доробок офіцера Червоної армії Білодіда?

ПРОМОВЛЯЄ чи ГЛАГОЛИТЬ?

Старослов’янська спадщина багата на крилаті вирази, які пожвавлюють “пісне” буденне мовлення. Хто з нас не знає виразу ”устами маляти глаголить істина”? Часте вживання цього виразу у повсякденному мовленні урізало його урочисте звучання, а втім заміни у виразі дієслова глаголить на промовляє не спостережено. А раз так, то слово глаголати має право бути канонізованим серед лексики з обмеженою сферою вживання, якою є урочиста лексика.

ЗІРКА чи ЗОРЯ?

Урочисту лексику не конче постачає нам старослов’янщина. Часом урочисте слово добирано з двох рівноправних синонімів. Слову зірка, наприклад, ми надаємо прозаїчнішого звучання, тоді як зоря звучить дещо піднесеніше: “…сині очі зорями цвітуть.” (В. Сосюра).

“Зірками цвітуть” не скажеш. Так само, мандрівних артистів ми радше звемо мандрівними зорями, а не зірками.

НАЙЩЕДРІШИЙ чи ПРЕЩЕДРИЙ?

Піднесено-урочисту лексику творять ще приросток пре– та прислівник у ролі приростка все-. Форми всечесний, всесвітлий, прехороший, пресвятий, пренепорочний, прещедрий набувають від цих префіксів урочистого звучання: “Країно рідна! Хай тобі дощі несуть прещедру благостиню…!” (М. Рильський).

Академіки з ласки Кремля ставилися до цих форм дещо поблажливіше і ця лексика зайшла до словників, хоч і тут проведено селекцію. Відомі літературі лексичні одиниці пребезумний, преласкавий, пренеповинний, всечесний не сподобилися чести бути присутніми ні в шеститомному УРСІ ні в 11-титомному РУСІ.

* * *

Прочитавши про нехтування нашої урочистої лексики в минулому, не один читач подумає: “Чи не слід тепер переглянути канони мовознавчої науки зрілого соціялізму?” А таки треба, дорогі читачі, ой, треба!

47. ШОВКОВІ ЗАЙДИ

Впливи мов одна на одну – це палиця о двох кінцях. З одного боку, взаємовпливи мов сприяють розвиткові одної з них, або й обох пов’язаних впливами мов. З другого боку, коли йдеться про мову панівного етносу та мову поневоленого етносу, то взаємовпливи обертаються вимиванням оригінальної лексики з мови “менших братів” та заміною її лексикою “старшого брата”. Цей процес, що спочатку відбувається стихійно, часом знаходить “зрозуміння” у державних структурах панівного етносу, які цей процес прискорюють. Українська мова є наочним прикладом мови “меншого брата”, де окремі форми лексики, а то й цілі її масиви, зникають, а натомість мовці засвоюють “кращу” лексику від мови з вищим соціяльно-політичним статусом. Такий процес починається із, сказати б, офіційної лексики: назов грошових одиниць, назов державних установ та достойників, тоді захоплює ширші й ширші шари лексики та добирається і до побутового мовлення.

ПОСВЯЧЕНИЙ У ТАЇНИ чи ВТАЄМНИЧЕНИЙ?

Хоч ми звикли спихати наші мовні негаразди на наших недоброзичливців, щоб не сказати відвертих ворогів, однак за деякі мовні ляпи ми не маємо жодних підстав винувати будь-кого, крім самих себе. Жоден “академічний” словник часів УССР – тлумачний чи перекладний – не рекомендує ідіоми посвячувати в таємниці, скороченої “знавцями” нашої мови до форми посвячувати в таїни. Бо українську форму втаємничувати не зуміли (чи прогледіли?) вичистити з нашої лексики навіть академіки з ласки КҐБ. Тому появу форм посвячувати в таїну, посвячений у таїну треба списати виключно на геніяльність наших перодряпів, які, засвоївши кухенну рідну мову та університетську – нерідну, мають себе за великих знавців української мови, всіляко відхрещуючись від своїх “запліснявілих” попередників. У наслідку маємо (на цей раз не те, що розкрадаємо), а те що маємо, а саме недовчених, але без міри амбітних містечкових невігласів з претенсіями на геніяльність. Душа не лежить цитувати ці мовні “шедеври”, зате зацитую дещо старшого сучасника: “Катерина просила родичів, які вже були втаємничені в захворювання Андрія…” (І. Вільде). Генії тут вжили б посвячені в таїни.

ПРОТИВНИЙ чи ВРЕДНИЙ?

Сказати, що слово противний у значенні “неприємний, недружній, несимпатичний” неукраїнське не можна: “Противна, як старцеві гривня” (Номис). Але наша мова знає й синонім до противного – слово вредний. З дитячих літ пам’ятаю: “Не будь такий вредний!”. І цю другу форму не менше, коли не більше, поширено в мові предків. Але в сучасних текстах майже не подибуємо слова вредний. Цю “нішу” – як тепер модно казати – цілком загарбало слово противний. Чому? Бо воно збігається із словом противный у престижнішій для обивателів мові. Вредний же у престижній мові значить шкідливий. І цей факт завдає нокауту нашому вредному. Іншими словами, без жодних заходів з боку ревнителів “общеруського” мовлення іде захоплення нашого мовного простору словами-зайдами або, як у даному разі, іде добір синонімів. І добір, і захоплення – шовкові.

СВИТА чи ПОЧЕТ?

Слово свита у нас – це різновид верхнього одягу. Інших значень це слово не має. Але ж для знавців “украінской мови” закони не писано. Нема-нема, то в одному тексті, то в другому, ці знавці вживають слово свита у значенні почет. А не дуже підкуті редактори допускають таке вживання… Допустять раз, допустять другий, і дивись, уже цей зайда стає ніби й своїм. Читаю якось рецензію на переклад. І там серед хиб перекладу вказано вжиття слова свита у значенні почет. Щойно прочитав, а тоді в іншому тексті натрапляю на свиту, коли йдеться не про одяг, а про “ескорт”. Має це слово, видно, якусь магнетичну силу для знавців “украінской”. Але ж цих знавців не правлять і їхні редактори. Тобто, “яка хата, такий і тин, який писака, такий і редактор”.

КЛЕЙМО чи ТАВРО?

У Грінченка слова клеймо нема. Є клейно. У творах класиків слово клеймо вжито один раз у І. Нечуя-Левицького. Інші класики – включно із совєтськими – вживали виключно тавро, а також похідні від нього таврувати, таврування, затаврувати тощо. Це все свідчить, що клеймо належить до випадково занесених до нашої мови слів за часів гоніння на українську мову та відсутности українського шкільництва й українського словникарства. Сучасники ж мали б розуміти цей факт і віддавати перевагу слову тавро, від якого походить ціла родина однокорінних слів. Тому годі зрозуміти, чому деякі національно підкуті інтелектуали уперто вживають у своїх текстах слово клеймо. Часом навіть незрозуміло, яке значення вкладають вони у це слово. Цитую прочитане: “…мусимо зазначити, що ті з людей війни, які прийняли клеймо лівацько-республіканської ідеологеми, остаточно лишилися надбанням історії”. Щось таке, ніби “Вари, мели, їж!”.

САМИЙ РІЗНИЙ чи ЯКИЙ ТІЛЬКИ ХОЧЕТЕ?

На питання “А у вас удома багато книжок?”, запитаний “значить”: “Багато, причому самих різних…”. Самий різний – граматична форма російської мови. Формально по-нашому треба б сказати найрізніший, аж така заміна – “Багато, і то найрізніших…” – на жаль, належить до “повстяного” мовлення. Мову до мови не так легко “пригнати”. Самих різних ужив той, хто знає і користується російською мовою. Той же, хто не знає, сказав би тут так: “…і то яких тільки хочете…”, або “…і то всяких-превсяких…”, або “…і то різних-прерізних…”, або ще якось. Живу мову не так легко механічно перекладати, або (знавцям “украінской” мови) стилізувати під свій смак.

* * *

А висновок тут такий “бійтесь шовкової асиміляції, хоч з дарами, хоч без”.

48. З ПОСМІХУ ЛЮДИ БУВАЮТЬ

Поширена в усіх мовах світу словоформа о’кей виникла завдяки правописній помилці, що її допустив генерал США, написавши скорочення A.C. (all corect) як O.K. (тобто oll korrect). Цей правописний ляп зразу збагатив іронічну палітру американців, та з бігом часу втратив іронічне забарвлення, набравши значення “гаразд”, ”у порядку” без жодного нюансу. Поширення американського варіянту англійської мови у світі сприяло засвоєнню колишньої помилки а потім прислівника більшістю мов світу. Тобто, лабораторія людської мови не гребує і помилками: “Помилка? Стаєш у пригоді мовленню? Іди до нас – до мовних засобів!”.

Під цим оглядом цікаво простежити одиссею одеського виразу две большие разницы, обігруваного не одним поколінням гумористів. На ділі ж вираз две большие разницы сам виник, як іронічне обігрування словесної пари большая разница, яка з огляду мовної чистоти не є цілком бездоганною. Словосполука большая разница – це варіант книжної пари велика невідповідність (большое несоответствие). Цю пару граматично правильно можна подвоїти і сказати дві великі невідповідності. А що в живій мові замість слова невідповідність російськомовці казали разница, то одеські хохмачі й утворили зворот две большие разницы, обігруючи вираз большая разница. Чи так воно було, чи мав вираз две большие разницы іронічний підтекст, сьогодні встановити годі, але “ревнителі русской речи” добачили іронічний нюанс в одеській ідіомі, відчули хохму на свою адресу і стали на захист “великого й могучого”, піддавши глузуванню одеський витвір. “Височайше” становище імперської мови сприяло тому, що адепти мови Пушкіна посадили одеський вираз у калюжу, перероблену іншими хохмачами на калошу. Новотвір две большие разницы, замість глузувати з когось, сам став посміховиськом.

Як бачимо, мовні й лексичні помилки можуть викликати цілком непередбачені наслідки. Тому, не можна зневажливо ставитись до помилок. Ануж якійсь із них судилася доля американського о’кей.

ПОПРИ НА ТЕ чи ПОПРИ ТЕ?

Деякі мовні форми сучасних знавців “украінской мови” часом стають узагальненим ім’ям для цілої категорії мовних ляпів. Так, безграмотні форми української мови цілком слушно іноді кваліфікують, як здібні булочки, використавши форму, вжиту “знавцями” нашої мови замість пари здобні булочки. Сьогодні здібних булочок не бракує ні у пресі, ні у творах геніїв, ні у виступах “друзів народу”. Беру український гороскоп. Усе ніби о’кей. Аж раптом маю “булочку”: “Початок року Свині приніс Левам певні труднощі. Попри на те, що Сатурн усе ще рухається цим сузір’ям, пора неталану поступово минає…”. Ляпсус “попри на те” не поширений, бо мовці й писці віддають перевагу формам, глибше закоріненим у свідомість, як незважаючи на те, що або й не дивлячись на те, що. У нашому ж разі автору забаглося козирнути слівцем, мовляв, “і ми не з пальця роблені”. Та замість козирної ідіоми вийшов ще один приклад для колекціонерів лексичних ляпів. Відштовхнувшись від форми несмотря на то, геній перекладацтва не знав, що робити з прийменником на і втулив його туди, де він непотрібен.

ОБЛИЧЧЯМ ДО ОБЛИЧЧЯ чи ЛИЦЕ-В-ЛИЦЕ (ЛИЦЕ В ЛИЦЕ)?

Є помилки, що переходять з покоління до покоління. Ще десь у середині минулого століття я читав сміховинку про вираз обличчя до обличчя. То було XX століття. Але молоде покоління, що вже вчилося та й учило в незалежній Україні, тих сміховинок не читало, до словників не заглядало, а покладалося на свої мало не геніяльні перекладацькі здібності. І у висліді, як казали галичани, маємо відродження форми обличчя до обличчя у сучасних текстах. Не буду цитувати прикладів, бо сподіваюсь, що той, хто цю форму вживає, читає книжки. А раз читає, то може зробити відповідний висновок, щоб надалі не “сідати в мовно-лексичну калошу”, а взоруватися бодай на “запліснявілих” попередників: “Я… йду просто на нього [сонце], “лице-в-лице” (М. Коцюбинський).

ВДАЛИЙ ЧАС чи СЛУШНИЙ ЧАС?

Натрапляю якось на такий пасаж: “Це вдалий час для вирішення ділових питань…”. Чи ж не відчуває наше вухо у парі вдалий час якоїсь штучности, натягнутости? Відчуває. Чому? Бо подані у словниках як рівнозначні слова двох різних мов часом у лексичних парах або ідіомах не вкладаються у рамки записаного у словниках перекладу. Словники дуже часто не фіксують усіх можливих комбінацій того чи того слова. Автор наведеної цитати “відштовхувався” від російської пари удачное время (не дуже вдалий варіянт пари удобное время). Але в нашій мові у комбінації з часом прижився не прикметник вдалий, а інший епітет. Пари вдалий час у фолклорі та творах нашої літератури не засвідчено. Зате у нас існує пара слушний час: “Вони бояться, що ти… у слушний час повернеш в Україну” (І. Франко).

Саме цю пару і треба було вжити у наведеній цитаті. А укладачам наших РУСів варто додати до перекладу слова удачный прикметник слушний (коли йдеться про час).

ПЛАВЛЕНИЙ чи ТОПЛЕНИЙ?

Дієслово плавити у значенні топити, розтоплювати – накинуто нам ревнителями двомовности за часів “світлого минулого”. Але накинувши цю форму, архітектори лінгвоциду не змогли цілком викорінити слово топити з ряду форм. Такими формами лишилися топлене масло, топлений сир тощо. Тому вживання форми плавлені сирки, яка трапляється в сучасних текстах, є ляпсусом на взір здібних булочок. Різниця в тім, що здібні булочки “кидаються в очі” неофітам українського мовлення, тоді як плавлені сирки лишаються непоміченими, стаючи шовковими зайдами в українській мові.

* * *

Лексичні ляпи варто фіксувати. На сьогодні “найляпішим” лексичним ляпом – свого роду чемпіоном ляпів – слід вважати здібні булочки. Але і серед ляпів має бути конкуренція. Сьогодні ти чемпіон, а завтра, може, я. Не виключено, що десь, колись з’явиться лексичний ляп, що “переляпить” навіть інтелектуальних булочок.