Текст книги "Зона покриття"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 24 страниц)

– Взагалі-то... біля Нашуа, на майданчику для гри в гольф, є земляна доріжка для картингу, і два чи три рази...

– Цього цілком досить. Далеко їхати тобі не доведеться. Тобто за умови, що автобус залишається й досі біля парашутної вишки. І б'юся об заклад, що так воно і є. Гадаю, вони вміють водити не краще, ніж думати.

– Клаю, ти що, з глузду з'їхав? – спитав Том.

– Ні. Нехай влаштовують завтра привселюдну страту винищувачів зграй на своєму віртуальному стадіоні, але нас там не буде. Ми звідси виберемося.

9

Скло в маленьких віконцях було товстим, але Денів лом із ним упорався. Він, Том і Клай працювали по черзі, поки не вибили всі осколки. Потім Деніз зняла із себе светр і накрила ним підвіконня.

– Джордане, ти як, нормально? – спитав Том.

Джордан кивнув. Хлопчик був переляканий – без жодної кровинки в губах, – але тримався спокійно. Колискові фонерів пішли на друге коло: знову звучав «Канон» Пахельбеля, котрий Деніз назвала відлунням спогадів.

– Усе гаразд, – запевнив їх Джордан. – Буде гаразд. Я думаю. Як тільки я почну щось робити.

– Том міг би спробувати протиснутися... – почав Клай. Том глянув на віконце завширшки не більше від вісімнадцяти дюймів з-за Джорданового плеча і заперечно похитав головою.

– Зі мною все буде гаразд, – сказав Джордан.

– Добре. Повтори ще раз, що ти маєш зробити.

– Обійти навколо автобуса і зазирнути в багажне відділення. Переконатися, що там є вибухівка, але не торкатися її. Пошукати другий мобільний.

– Правильно. Впевнися, що він увімкнений. Якщо ні...

– Я знаю, ввімкнути. – Джордан подивився на Клая очима, у яких читалося: «Я не дурень». – Потім завести двигун...

– Ні, чекай, не поспішай так...

– Підсунути крісло водія поближче, щоб діставати до педалей, і тільки тоді завести двигун.

– Так.

– Проїхати між парашутною вишкою і кімнатою сміху. Вести автобус на найменшій швидкості. Під колеса можуть потрапити якісь деталі кімнати сміху, і вони затріщать, але я не повинен зупинятись.

– Правильно.

– Підібратися до них якомога ближче.

– Так, правильно. Потім повертаєшся назад, до цього вікна. Таким чином будівля холу захистить тебе від вибуху.

– Сподіваємося, що вибух таки станеться, – не втримався від зауваження Ден.

Клай міг би спокійно обійтися без подібних коментарів, але промовчав. Просто нахилився і поцілував Джордана в щоку.

– Я люблю тебе, і ти це знаєш, – вимовив він.

Джордан рвучко і міцно обійняв його. Потім Тома. Потім Деніз.

Простягнувши йому руку, Ден сказав: «До біса це» і стиснув Джордана у ведмежих обіймах. Досі Клай не відчував особливої приязні до Дена Гартвіка, але після цього жесту зрозумів, що той йому подобається.

10

Клай зчепив пальці рук, утворивши сходинку, і підсадив Джордана.

– Не забувай, – попередив він, – це буде як пірнання, тільки в сіно, а не у воду. Руки вгору і пішов.

Джордан підняв руки над головою і висунув їх через розбите вікно у ніч. Обличчя під копицею густого волосся ще ніколи не було таким блідим, тому перші червоні плями дорослішання на ньому вирізнялися, як крихітні опіки. Хлопчик боявся, і Клай його чудово розумів. Стрибати доведеться з висоти десяти футів, і, навіть попри сіно, приземлення вочевидь буде твердим. Клай сподівався, що Джордан не забуде, що руки слід тримати вперед, а голову – втягнути в шию. Лежачи біля Кашвакамак-холу зі зламаною шиєю, він нікому не зможе допомогти.

– Порахувати до трьох, Джордане? – спитав він.

– Чорт, ні! Просто виштовхніть мене, поки я не обпісявся!

– Тоді руки вперед і пішов! – закричав Клай і викинув угору зчеплені руки. Джордан кулею вилетів у вікно і зник. Клай не чув, як він приземлився, – музика грала надто гучно.

Інші скупчилися біля вікна, що знаходилося вище рівня їхніх голів.

– Джордане? – покликав Том. – Джордане, ти там?

Якусь мить хлопчик не відповідав, і Клай вирішив, що він справді зламав собі шию. А потім голос, який тремтів:

– Я тут. Ой-йой, як боляче. Я вдарився ліктем. Лівим. Рука заніміла. Чекайте...

Вони стали чекати. Деніз міцно стиснула Клаєву руку.

– Рухається, – нарешті сказав Джордан. – Гадаю, нічого страшного, але, мабуть, доведеться піти до шкільного медпункту.

Від полегшення вони розреготалися.

Том прив'язав автобусний ключ запалювання до подвійної стрічки, яку вирвав зі своєї сорочки, а стрічку – до пряжки паска. Клай знову сплів пальці на кшталт підніжки і підняв Тома.

– Зараз я спущу тобі ключ, Джордане. Готовий?

– Так.

Том ухопився за край вікна, глянув униз і спустив пасок.

– Усе, він у тебе. Тепер слухай мене, – сказав Том. – Ми просимо тебе зробити це, тільки якщо ти зможеш. Якщо не вдасться, ніякого покарання. Зрозумів?

– Так.

– Тоді вперед. Геть! – Том якусь мить вдивлявся у темряву, а потім мовив: – Він пішов. Господи, допоможи цій хоробрій дитині. Спускайте мене.

11

Та стіна будівлі, від якої відійшов Джордан, була дальньою, зграя спала з іншого боку. Клай, Том, Деніз та Ден перейшли до тієї стіни, що виходила на центральну вулицю. Чоловіки втрьох перекинули зламаний автомат на бік і підтягнули до стіни. Ставши на автомат, Клай і Ден тепер могли дивитися у високі вікна, а от Тому для цього доводилося підніматися навшпиньки. Клай поставив ящик, щоб Деніз також могла визирнути, сподіваючись, що вона не впаде і не почнуться перейми.

Вони побачили, як Джордан підійшов до краю скупчення тіл, постояв там хвилину, наче розмірковував, а потім повернув ліворуч. Ще довго після того, як раціональне мислення підказало йому, що Джордан уже зник із поля зору, Клаю здавалося, що він бачить фігурку, яка обходить величезну зграю.

– Як ти думаєш, скільки часу йому знадобиться, щоб повернутися? – спитав Том.

У відповідь Клай похитав головою. Він не знав. Це залежало від багатьох факторів, і розмір зграї був лише одним із них.

– А що, як вони вже зазирнули в багажник автобуса? – спитала Деніз.

– А що, як Джорді зазирне в багажник, а там порожньо? – піддав жару Ден, і Клай ледве втримався, щоб не порадити йому тримати свої погані флюїди при собі.

Час спливав, розтягуючись на кілометри. Маленький червоний вогник на верхівці парашутної вишки блимав. Після Пахельбеля знову почався Форе, після Форе – Вівальді. Клаю чомусь згадався сплячий хлопчик, який випав із магазинного возика, а разом з ним – і чоловік, який його віз (мабуть, це був не його батько), а потім сів з малим на узбіччя дороги, приказуючи: «Ґреґорі поцілує, і все заживе». Згадався чоловік з наплічником, який, слухаючи «Прогулянку слоненяти», сказав: «Для Доджа теж тоді були непогані часи». У пам'яті спливло, як у дитинстві, у наметах для гри у бінґо, чоловік із мікрофоном монотонно вигукував: «Це вітамін щастя», витягаючи номер В-12 з барабана, всередині якого стрибали м'ячики для пінґ-понґу. І не мало значення, що вітаміном щастя був вітамін D.

Тепер здавалося, що час тягнеться нескінченно, і Клай почав втрачати надію. Якби їм судилося почути звук автобусного двигуна, то це вже мало статися.

– Щось пішло не так, як слід, – тихо пробурмотів Том.

– А може, й ні, – озвався Клай. Йому доводилось докладати зусиль, щоб голос не видав, що на душі у нього страшний тягар.

– Ні, Томмі має рацію, – сказала Деніз, ладна будь-якої миті розплакатися. – Я всім серцем люблю його, і він хоробріший, ніж Сатана на своїй прем'єрі в пеклі, але якби все пішло так, як треба, то він вже мусив рушати.

На диво, Ден не підтримав їхнього песимізму.

– Ми не знаємо, яка перешкода могла виникнути на його шляху. Просто дихайте глибше і візьміть свою фантазію в шори.

Клай спробував це зробити, але у нього не вийшло. Тепер краплями спливали секунди. З великих концертних динаміків гриміла Шубертова «Аве Марія». «Душу б продав за дозу гарного рок-н-ролу: «О Керол» Чака Беррі чи «Коли кохання приходить у місто» "U2"», – подумав Клай...

За вікном не було нічого, крім темряви, зірок і самотнього крихітного червоного вогника, що працював на батарейках.

– Підсади мене, – сказав Том, зістрибуючи на підлогу з автомата. – Якось спробую пролізти у те віконце і піду його пошукаю.

– Томе, якщо мій здогад про вибухівку в автобусі був неправильним...

– До біса автобус і туди ж вибухівку! – несамовито вигукнув Том. – Я хочу знайти Джор...

– Гей! – крикнув Ден. – Гей, все гаразд! ДАВАЙ, МАЛИЙ! – і грюкнув кулаком у стіну біля вікна.

Клай повернувся і побачив, як у темряві спалахнули вогні фар. Від ковдри з коматозних тіл, розстеленої на акрах майдану, почав підніматися туман, і фари автобуса сяяли, наче крізь димову завісу. Їхнє світло ставало яскравішим, потім тьмянішало, знову яскравішало, і в уяві Клая постала чітка картина: Джордан сидить у кріслі водія мікроавтобуса і натискає на елементи керування, намагаючись розібратися, який із них за що відповідає.

Зараз фари поволі почали наближатися. Дальнє світло.

– Так, котику, – видихнула Деніз. – Ну ж бо, мій хороший. – Стоячи на ящику, вона з одного боку вхопила за руку Дена, з другого – Клая. – Ти молодець, так тримати.

Фари відвернулися від них і зараз освітлювали дерева на дальньому лівому краю відкритого майдану, який килимом вкривали фонери.

– Що він робить? – мало не застогнав Том.

– З того боку кімната сміху не має стіни, – відповів Клай. – Усе гаразд. – Повагавшись, він додав: – Принаймні я так думаю.

«Якщо його нога не зісковзне. Якщо він не сплутає газ і гальмо, не в'їде у кляту кімнату сміху і не застрягне там».

Вони чекали, а автобус дав задній хід, освітивши фарами стіну Кашвакамак-холу. І в променях дальнього світла Клай побачив, чому Джордан так забарився. Не всі фонери спали. Дюжини їх (тих, що мають погане програмування, припустив він) були на ногах і бродили по майдану. Чорні силуети безглуздо тикалися в різні боки, намагаючись знайти вихід, чіплялись через тих, що лежали, падали, підводилися і знову починали блукати, а нічне повітря наповнювали звуки «Аве Марії» Шуберта. Один із них, молодий чоловік з великою глибокою раною посеред лоба, що надавала його обличчю стурбованого вигляду, підійшов до Кашвакамак-холу і навпомацки, наче сліпий, почав пробиратися уздовж стіни.

– Ти вже досить далеко заїхав, Джордане, – пробурмотів Клай, коли фари наблизилися до стовпів з гучномовцями на дальньому краї майдану. – Став машину і мчи сюди.

І Джордан наче почув. Фари зупинилися. Якусь мить по майдану рухалися тільки неспокійні обриси фонерів, що не спали, та ще туман піднімався від теплих тіл, які лежали на землі. Тоді вони почули ревіння двигуна автобуса, що заглушив навіть музику, і фари стрибнули вперед.

– Ні, Джордане, що ти робиш?! – закричав Том.

Деніз відсахнулася і неодмінно впала 6 із ящика, якби Клай не підхопив її за талію.

Автобус врізався у сплячу зграю і, підскакуючи, покотив по ній. Фари стрибали вгору-вниз: вони то освітлювали тіла, то миттєво піднімалися, то знову опускалися до звичного рівня. Автобус розвернувся ліворуч, потім знову взяв курс, але його занесло праворуч. На якусь мить чотири яскраві вогні дальнього світла вихопили з темряви одну зі сновид – чітку фігуру, наче вирізану з чорного будівельного картону. Клай побачив, як фонер здійняв руки, наче повідомляючи про забитий гол, і зник під радіаторною решіткою автобуса.

Джордан виїхав на середину майдану і зупинив автобус. Фари горіли, з радіаторної решітки стікали краплі. Прикривши очі рукою, щоб їх не сліпило світло, Клай зміг роздивитися маленьку темну фігурку, що відрізнялася від решти живістю і цілеспрямованістю. Джордан вискочив у бічні двері автобуса і почав пробиратися до Кашвакамак-холу. Потім хлопчик упав, і Клай подумав, що йому кінець. Але буквально наступної миті Ден вигукнув: «Он він, он!», і Клай знову побачив Джорданів силует – він уже був на десять ярдів ближче, встиг забрати набагато лівіше від того місця, де його не стало видно. Мабуть, перш ніж підвестися на ноги, Джордан певну відстань проповз по тілах.

Коли хлопчик знову потрапив у сніп приглушеного світла від фар автобуса, пришпилений до ніг сорокафутової тіні, вони вперше змогли його добре роздивитися. Джерело світла знаходилося у Джордана за спиною, тож обличчя не було видно. Але впадало у вічі те, що тіла фонерів він перестрибував з якоюсь нестямною грацією. Ті, що лежали, залишалися байдужими до світу. Фонери, які блукали по майдану, але перебували далеко від Джордана, не звертали на нього жодної уваги. А от ті, що були поблизу, намагалися його схопити. Від двох Джордан викрутився, але втретє не пощастило: якась жінка вчепилася в його густу чуприну.

– Дай йому спокій! – закричав Клай. Йому було не видно її, але його охопила якась божевільна впевненість у тому, що це саме та жінка, яка колись була його дружиною. – Відпусти його!

Вона не відпускала, але Джордан спромігся схопити її за зап'ястя, вивернув жінчину руку, впав на коліно і поповз від неї накарачках. Вона знову потягнулася рукою, щоб вхопити його за комір сорочки, схибила і врешті-решт почвалала в напрямку, відомому тільки їй самій.

Клай побачив, що багато заражених фонерів зібралося довкола автобуса. Схоже, їх притягувало світло фар.

Клай зістрибнув з автомата (цього разу від падіння Деніз урятував Ден Гартвік) і схопив лома. Швидко вилізши назад, він розтрощив вікно, через яке дивився.

– Джордане! – на повний голос закричав він. – Заходь ззаду! Біжи на той бік!

Джордан підвів голову на голос Клая і перечепився через щось – ногу, руку чи, може, шию. Поки він підводився, з темряви, що дихала, матеріалізувалася рука і вхопила його за горло.

– Господи, тільки не це, – прошепотів Том.

Джордан різко рвонув уперед, наче захисник, що хоче вирвати м'яча у гравця команди-суперника, відштовхнувся ногами і вирвався з мертвої хватки. Спотикаючись, він рушив далі. Клай бачив, як широко розкриті його очі та як важко здіймаються груди. Коли Джордан наблизився до Кашвакамак-холу, Клай почув схлипування: хлопчик робив глибокі вдихи.

«Нічого не вийде, – подумав Клай. – Він не зможе. Але ж він уже так близько, так близько».

Проте Джордан зміг. Двоє фонерів, що непевним кроком брели уздовж стіни, коли він промчав повз них і завернув за ріг будівлі, не звернули на нього уваги. Четверо його друзів миттю зіскочили з перевернутого автомата і під проводом Деніз та її живота, як група підтримки, побігли через весь хол.

– Джордане! – закричала Деніз, спинаючись навшпиньки й знову опускаючись. – Джордане, Джорді, ти там? Заради всього святого, хлопчику, скажи, що ти там!

– Я... – він шумно втягнув у себе повітря, – тут. – Знову вдих. Клай, наче крізь туман, чув сміх Тома і відчував, як той колотить його по спині. – Ніколи 6 не подумав... – Хуууу-уууух! – ...що бігти по людях так... важко.

– Ти взагалі чим думав, коли це зробив? – нагримав на нього Клай. Він дорого б віддав за те, щоб стиснути малого в обіймах, добряче потрусити, а потім знову розцілувати нерозумного відчайдуха. Але він навіть не бачив хлопця. – Я ж сказав під'їхати поближче до них, а не на них!

– Я зробив це... Хууу-ух!.. .за Директора! – У голосі Джордана, крім браку дихання, вчувався виклик. – Вони вбили Директора. Вони та їхній Лахмітник. Вони та їхній тупий Президент Гарварда. Я змушу їх за це заплатити. Я хочу, щоб він заплатив.

– Чому ти так забарився? – спитала Деніз. – Ми так довго чекали!

– Вони не всі сплять, бродять дюжинами, – відповів Джордан. – А може, й сотнями. Хай там що з ними коїться поганого... чи доброго... чи просто зміни відбуваються... це дуже швидко поширюється. Вони розбрелися по всіх усюдах, ходять, наче остаточно заблукали в лісі. Мені доводилося змінювати маршрут, щоб не потрапити їм на очі. І до автобуса я підібрався з боку центральної вулиці. А потім... – Він видихнув із себе повітря, сміючись. – Він не хотів заводитися! Можете собі уявити? Я крутив ключ туди-сюди, але, крім клацання, нічого не чув. Я ледь не збожеволів, але потім опанував себе. Бо знав, що Директора б це дуже засмутило.

– Ох, Джорді... – видихнув Том.

– А знаєте, чому він не заводився? Я мусив пристебнути пасок безпеки. На пасажирських місцях вони не потрібні, але автобус не заведеться, якщо водій не пристебне свого паска. Мені шкода, що це забрало так багато часу, але все-таки я тут.

– І ми можемо припустити, що відділення для багажу не було порожнє? – спитав Ден.

– У цьому можете навіть не сумніватися. Воно напхом напхане штуками, схожими на червону цеглу. Їх там незліченна кількість. – Дихання Джордана вже прийшло у норму. – Вони накриті ковдрою. Зверху лежить мобільник. Рей прив'язав його до двох цеглинок за допомогою еластичного шнурка. Телефон увімкнений, і в ньому є порт для підключення до комп'ютера і передачі даних, наприклад факсом. Шнур живлення йде під цеглинки. Я сам не бачив, але голову даю на відсіч, що детонатор усередині. – Він знову глибоко вдихнув повітря. – А на дисплеї телефону були риски. Три риски сигналу.

Клай кивнув. Він не помилився. Вважалося, що Кашвакамак – мертва зона мобільного зв'язку, що починається якраз за бічною дорогою, яка веде на ярмарок північних округів. Фонери дістали цю інформацію з голів деяких нормальних і скористалися нею. Графіті «Кашвак=Без-Моб» поширилися, як віспа. Але чи намагався хто-небудь із фонерів хоч раз скористатися мобільним телефоном на ярмарковому майданчику? Авжеж, ні. Навіщо їм це? Телепатам телефони не потрібні. А коли ти член великої зграї – частинка цілого, – телефон двічі не потрібен, якщо тільки таке може бути.

Але на цьому невеликому п'ятачку стільникові телефони все ж працювали і чому? Бо тут працювали робочі – ось чому. Робітники компанії під назвою «Розважальна корпорація Нової Англії». А у двадцять першому столітті робочим, що займалися спорудженням павільйонів (для рок-концертів, турів зірок і кінозйомок), потрібен був мобільний зв'язок, особливо у віддалених від цивілізації місцях, де стаціонарних телефонів як кіт наплакав. А як бути, коли немає веж-ретрансляторів, що передають сигнал? Це не проблема. Вони користуються піратським методом встановлення програмного забезпечення і привозять власне обладнання. Незаконно? Ще б пак, але, судячи з тих трьох рисок на дисплеї, про які повідомив Джордан, дієво. А оскільки живляться ці ретранслятори від батарей, то обладнання досі працює. Його встановили на найвищій точці ярмарку.

На верхівці парашутної вишки.

12

Ден знову перейшов через увесь зал, заліз на автомат і визирнув у вікно.

– Троє оточили автобус, – доповів він. – Перед фарами четверо. Збоку здається, ніби всередині ховається якась поп-зірка першої величини. Ті, на яких вони стоять, мабуть, вже розчавлені. – Він повернувся до Клая і кивком голови показав на брудну «Моторолу», котру Клай уже тримав у руці. – Кращого моменту, щоб це зробити, годі й чекати, бо поки ви роздумуєте, один із них вирішить залізти в той клятий автобус і відігнати його подалі.

– Мені слід було заглушити двигун, але я подумав, що фари погаснуть, якщо це зробити, – виправдовувався Джордан. – А мені потрібне було світло, щоб їх бачити.

– Усе гаразд, Джордане, – відповів Клай. – Нічого страшного. Зараз я... – Але в кишені, з якої він витяг «Моторолу», не було нічого. Клаптик паперу з телефонним номером зник.

13

Клай із Томом шукали на підлозі, гарячково нишпорячи всюди, а Ден, стоячи на перевернутому автоматі, із сумом у голосі доповідав, що ось уже перший фонер заліз у автобус, коли Деніз заволала: «Годі! ЗАМОВКНИ!»

Кожен із них відірвався від своєї справи, і всі глянули на неї. Серце Клая розривалося. Він не міг повірити у власну недбалість. «Заради цього Рей пішов на смерть, ти, тупий шматок лайна! – кричала половина його душі на іншу половину. – Він помер заради цього номера, а ти його загубив!»

Деніз заплющила очі, похилила голову і молитовно склала руки перед собою. А потім дуже швидко проспівала: «Тоні, Тоні, поможи, де загублене, скажи».

– Що це в біса таке? – уражено спитав Ден.

– Молитва до святого Антонія, – спокійно відповіла вона. – Мене навчили в парафіяльній школі – завжди спрацьовує.

– Ой, тільки цього нам бракувало, – мало не застогнав Том. Деніз не звернула на його слова ніякої уваги – її погляд був прикутий до Клая.

– На підлозі папірця нема, так?

– Думаю, нема, ні.

– Іще двоє забралися в автобус, – повідомив Ден. – Блимають сигнали повороту. Схоже, хтось із них сидить у...

– Прошу тебе, Дене, замовкни, – обірвала його Деніз. Вона впритул дивилася на Клая. І досі зберігала спокій. – І якщо ти загубив його в автобусі чи десь надворі, то вже не знайдеш, так?

– Так, – тяжко зітхнув він.

– Отже, ми знаємо, що його там немає.

– Звідки ми це можемо знати?

– Тому що Господь цього не допустив би.

– Здається... моя голова цього не витримає і вибухне, – прокоментував Том на диво спокійним голосом.

І знову Деніз його проігнорувала.

– Тож у котрій з кишень ти ще не дивився?

– Я перевірив кожну... – почав Клай і замовк. Не відводячи погляду від Деніз, він поліз у маленьку кишеню, пришиту до великої передньої правої кишені джинсів. І намацав папірець. Він не пам'ятав, як його туди поклав, але клапоть лежав там, і Клай витяг його. На ньому були ретельно виведені рукою покійного цифри: 207-919-98-11.

– Подякуй від мене святому Антонієві, – сказав він.

– Якщо цей номер спрацює, я попрошу святого Антонія подякувати Богові, – відповіла Деніз.

– Дені... – озвався Том. Вона повернулася до нього.

– Подякуй Йому і від мене.

14

Усі вчотирьох сіли під подвійними дверима, через які ввійшли, сподіваючись, що сталеве осердя захистить їх. Джордан припав до землі біля задньої стіни будівлі, під розбитим вікном, через яке виліз.

– Що робитимемо, якщо після вибуху в цих стінах не з'явиться жодної дірки? – спитав Том.

– Щось придумаємо, – відповів Клай.

– А якщо Реєва бомба не вибухне? – уставив свої п'ять копійок Ден.

– Відступиш на двадцять ярдів назад і впадеш, – відрізала Деніз. – Давай, Клаю. Не треба чекати на потрібну мелодію.

Він відкрив кришку мобільного, подивився на темний дисплей і зрозумів, що треба було спершу перевірити, чи ловить він сигнал, а потім вже відправляти Джордана на завдання. Про це він якось не подумав. І ніхто з них не подумав. Яке безглуздя. Так само по-дурному, як і забути, що поклав клаптик паперу з номером у кишеньку на джинсах. Клай натиснув кнопку живлення. Телефон пискнув. Якусь мить на дисплеї нічого не було, а тоді в кутку з'явилися три риски, рівні й чіткі. Клай набрав номер і обережно поклав палець на кнопку ВИКЛИК.

– Джордане, ти готовий?

– Так!

– А ви? – звернувся Клай до трьох людей, що стояли поруч.

– Зроби це, поки в мене не стався серцевий напад, – відповів Том.

І раптом в уяві Клая постало зображення, дуже чітке й від того жахливе: Крихітка Джонні лежить біля автобуса, набитого вибухівкою. Лежить на спині з розплющеними очима, склавши руки на грудях, в улюбленій футболці «Ред Сокс», і слухає музику, поки його свідомість реорганізується якимось дивним новим способом.

Клай відігнав від себе зображення.

– Тоні, Тоні, поможи, – чомусь сказав він, натиснув кнопку і подзвонив на телефон, що лежав у задньому відділенні мікроавтобуса.

У нього ще був час, аби почати відлік: Міссісіпі один, Міссісіпі два, – а потім увесь світ за стінами Кашвакамак-холу, здавалося, вибухнув, і «Адажіо» Альбіноні потонуло в голодній ударній хвилі. Весь ряд віконець, розташованих на тому боці будівлі, біля якого лежала зграя, вилетів усередину. Крізь отвори в зал проникало яскраве темно-червоне світло, а потім південну стіну будівлі зірвало – градом посипалися дошки, осколки і здійнявся вихор із сіна. Двері, на які вони спиралися, наче ввігнулись. Деніз обійняла свій живіт, затуляючи дитину. А ззовні залунали несамовиті крики болю. Якусь мить ці звуки циркулярною пилкою врізалися в голову Клая. А потім звук стих. Але крики у його вухах не припинялися ні на мить. То були крики людей, що живцем горять у пеклі.

Щось впало на дах, і під вагою вся будівля здригнулася. Клай схопив Деніз і поставив її на ноги. Вона боязко поглянула на нього, наче забула, хто він такий.

– Ходімо! – Він кричав, але власного голосу майже не чув. Наче у вухах були ватні тампони, що не пропускали звуку. – Ходімо, треба звідси вибиратися!

Том уже був на ногах. Ден наполовину підвівся, але не зумів встати і впав, повторив спробу, і цього разу йому це вдалося. Він ухопив Тома за руку, а Том, у свою чергу, взяв за руку Деніз. Тримаючись так, вони вервечкою подалися до пролому в стіні залу. Там, поряд із купою палаючого сіна, вже стояв Джордан і широко розкритими очима дивився на результат одного-єдиного телефонного дзвінка.

15

Нога велетня, що, здавалося, наступила на дах Кашвакамак-холу, виявилася величезним шматком шкільного автобуса. Дах уже зайнявся. Прямо перед їхніми очима, за маленьким стогом підпаленого сіна, валялися два перевернутих сидіння, що теж горіли. Сталеві каркаси буквально перетворилися на спагеті. З неба, як лапатий сніг, падав одяг: сорочки, капелюхи, штани, шорти, бандажі, палаючий бюстгальтер. Клай побачив, що вони вчасно вийшли з будівлі: ізоляційний прошарок сіна невдовзі перетвориться на вогняний рів.

Увесь майдан, на якому колись проводилися концерти, дискотеки просто неба і різні змагання, тепер перетворився на море, у якому плавали острівці вогню, але шматки автобуса розлетілися на значно більшу відстань: Клай побачив вогонь у кронах дерев, що росли як мінімум за триста ярдів від центру майдану, де стався вибух. Точно на південь від того місця, де вони зараз стояли, зайнялася недобудована кімната сміху, а в каркасі парашутної вишки він побачив щось охоплене вогнем, – можливо, людський торс.

Сама зграя перетворилася на сирий м'ясний рулет із мертвих і помираючих фонерів. Телепатичний зв'язок обірвався. (Хоча слабкі потоки тієї дивної психічної сили ще й досі час від часу напливали на нього. Від цього волосся ставало сторч, а тіло вкривалося сиротами.) Але вцілілі ще могли кричати, і їхні крики лунали у нічному повітрі. Навіть якби Клай міг собі уявити вповні, який жах на них чекає (у перші кілька секунд він не завдавав собі клопоту і не вводив себе в оману), то його рука все одно 6 не здригнулася. Але те, що розгорталося перед їхніми очима, годі було змалювати в уяві.

Полум'я давало досить світла, щоб вони могли побачити навіть більше, ніж їм би хотілося. Куди не кинь оком, лежали розчленовані і обезголовлені трупи, стояли калюжі крові, валялися відірвані кінцівки, – але розкиданий одяг і черевики справляли ще гірше враження – наче вибух мав таку силу, що частина зграї просто випарувалася. Просто на них ішов чоловік, що затискав руками горло, марно намагаючись зупинити потік крові, яка лилася між пальців і у світлі палаючого даху Кашвакамак-холу здавалася помаранчевою. Його кишки теліпалися туди-сюди на рівні паху. Коли чоловік з широко розкритими невидющими очима проходив повз них, із живота вивалилося ще кілька вологих кілець.

Джордан щось говорив. Через крики, виття і тріск пожежі, що з кожною секундою ставала дедалі сильнішою, Клай не міг розібрати слів, тому нахилився ближче.

– Ми мусили це зробити, це був єдиний вихід, – мов заклинання, повторював Джордан. Він дивився на жінку з відтятою головою, чоловіка без ноги, рештки чийогось тіла, настільки роздерті, що нагадували каное, вщерть наповнене кров'ю. Трохи далі ще два автобусних сидіння приземлилися на пару жінок, що померли, обійнявшись, і тепер горіли яскравим полум'ям. – Ми мусили це зробити, це був єдиний вихід. Ми мусили це зробити, це був єдиний вихід.

– Правильно, котику, притулися до мене обличчям та так і йди, – сказав Клай, і Джордан одразу ж зарився головою у його бік. Іти так було незручно, але про це зараз не думалося.

Вони обійшли край майдану, прямуючи до виходу з недобудованої центральної вулиці, яка могла б стати веселим парком атракціонів, якби не втрутився Імпульс. Тим часом Кашвакамак-хол розгорявся все сильніше й сильніше, освітлюючи яскравою загравою майдан. Довкола, спотикаючись і ледве тягнучи ноги, бродили темні силуети, часто оголені чи напівоголені (одяг зірвало вибухом). Клай не мав жодного уявлення, скільки їх залишилося. Ті, що пройшли повз їхній маленький гурт, не виявляли до них жодної цікавості: вони прямували чи до центральної вулиці, чи до лісу, що підступав до західного краю території ярмарку. «Якщо не вдасться відновити свідомість зграї, – подумав Клай, – то в лісі на них чекає смерть». Але в поверненні стадного інстинкту він сумнівався. Частково через вірус, але переважно завдяки Джордановому рішенню поставити автобус прямо в центрі майдану, що допомогло створити максимальну кількість жертв (так само вони вчинили з пропановими цистернами).

«Якби вони знали, до чого це призведе, то ніколи б і пальцем не зачепили старого... – подумав Клай. – Але звідки їм було це знати?»

Вони наблизилися до засміченої галявини, на якій робочі залишили свої вантажівки і будинки-автопричепи. Тут на землі лежали електричні кабелі, схожі на змій, а проміжки між будинками на колесах були заповнені предметами побуту сімей, що постійно знаходилися в дорозі: приладами для барбекю, газовими грилями, шезлонгами, був тут і гамак, а також колесо для сушки, на якій білизна висіла вже, мабуть, тижнів зо два.

– Знайдімо машину, у якій є ключі, і забираймося звідси до дідька, – сказав Ден. – Бічну дорогу розчистили, і якщо просуватися обережно, то, готовий побитися об заклад, ми зможемо досить далеко проїхати трасою-160 на північ. – Він повів рукою в тому напрямку. – Туди, де закінчується без-моб.

Клай помітив вантажний автофургон із написом «ЛЕМ – ФАРБУВАННЯ І САНТЕХНІКА» ззаду на причепі. Дверцята відчинилися одразу, як тільки він натиснув на ручку. Весь простір усередині був забитий ящиками із різними інструментами сантехніка, але в одному з них Клай знайшов те, що шукав: балончики з фарбою. Переконавшись, що вони повні чи майже повні, він узяв із собою чотири штуки.

– Навіщо вони тобі? – здивувався Том.

– Побачиш, – загадково сказав Клай.

– Їдьмо звідси, будь ласка, – стала благати Деніз. – Я вже не можу. Мої штани вже промокли від крові. – І розплакалася.

Вони вийшли на центральну вулицю й стали між «Скаженими чашками» та наполовину зібраним дитячим атракціоном – паровозом «Чарлі Чу-Чу».

– Подивіться, – сказав Том, показуючи на щось рукою.

– Ох... Господи... Боже, – промимрив Ден.

На гострій верхівці даху квиткової каси паровозика лежали залишки обвугленого червоного пуловера (такий часом називають «кенгурушкою»), із якого й досі йшов дим. Навколо дірки спереду, можливо, зробленої великим уламком шкільного автобуса, розпливалася величезна пляма крові з нерівними краями. І поки кров не встигла розійтися далі, закриваючи решту літер, Клай зміг розібрати три букви, що звучали як останній сміх Лахмітника: ГАР.