Текст книги "Зона покриття"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 24 страниц)

Молден

1

Тисячі людей стояли на мосту через річку Містик і бачили, як спалахнуло й загорілося все, що перебувало між Комм-ав[13][13]
  Комм-ав – розмовне скорочення від Коммонвелс-авеню (англ. Commonwealth Avenue).


[Закрыть] та Бостонською затокою. Вітер із заходу навіть після того, як сонце заховалося за обрій, залишився поривчастим та теплим, і пожежа ревіла, немов полум'я у печі, затьмарюючи зорі. Дедалі вище і вище піднімався у небо повний і вкрай огидний місяць. Час від часу його маскував дим, але занадто часто без перешкод мандрувало небом те вилізле з орбіти драконяче око і зиркало вниз, відкидаючи тьмяне помаранчеве світло. Клай подумав, що цей місяць зійшов зі сторінок коміксу жахів, але вголос цього не вимовив.

Не маючи чого сказати, стояли мовчки. Люди на мосту тільки дивилися на місто, яке щойно залишили, спостерігаючи, як полум'я сягає дорогих будівель кондомініумів, побудованих уздовж лінії затоки, і починає пожирати їх. Над водою розносився вереск сигналізацій безпеки: переважно пожежних і автомобільних, – до яких для гостроти смаку додалося ухкання кількох сирен. Через певний проміжок часу один голос через гучномовець інструктував громадян ПОКИНУТИ ВУЛИЦІ, а потім втрутився інший голос, що радив ПОКИНУТИ МІСТО ПІШКИ, ЙДУЧИ ГОЛОВНИМИ МАГІСТРАЛЯМИ НА ЗАХІД І ПІВНІЧ. Ці дві суперечливі поради кілька хвилин змагалися одна з одною, а потім голос, що радив ПОКИНУТИ ВУЛИЦІ, замовк. Приблизно за п'ять хвилин не стало чутно й ПОКИНУТИ МІСТО ПІШКИ. Тепер було чутно тільки голодне ревіння пожежі, яку розносив вітер, сигналізацію й звуки постійного тихого потріскування, з яким, на думку Клая, від величезного жару лопалися віконні шибки.

Він намагався збагнути, скільки людей потрапило там у пастку. У капкан між вогнем і водою.

– Пам'ятаєш, як ти питав, чи може сучасне місто згоріти? – запитав Том Маккурт. У відблисках пожежі його маленьке інтелігентне обличчя здавалося змученим і хворим. На одній щоці була розмазана сажа. – Пам'ятаєш?

– Замовкніть обидва і ходімо вже, – сказала Аліса. Вона була вочевидь спантеличена, але, як і Том, говорила стишеним голосом. («Ми наче у бібліотеці», – подумав Клай. Але потім передумав: – «Ні – у залі, де прощаються з небіжчиком»). – Може, ми вже підемо? Бо це все мене просто вбиває.

– Звичайно, – відповів Клай. – Ще б пак. Томе, до твого дому далеко?

– Звідси менше двох миль, – відповів він. – Не хотілося б про це казати, але в нас іще не все позаду. – Вони вже повернули на північ, і він показав на щось попереду праворуч. Заграву, що розгорялася там, можна було б прийняти за помаранчевий відсвіт натрієвих вуличних ліхтарів у хмарну ніч. Та тільки ніч була безхмарною й ліхтарі не світили. Так чи інакше, над ліхтарями б не здіймалися стовпи диму.

Аліса застогнала й одразу ж затулила рота долонею, наче боячись, що хтось із мовчазного натовпу, який дивився на Бостон у полум'ї, насварить її за те, що вона здіймає забагато галасу.

– Не хвилюйтеся, – з похмурим спокоєм у голосі запевнив їх Том. – Ми йдемо до Молдена, а то схоже на Ревір. Судячи з напрямку вітру, у Молдені все мусить бути гаразд.

«А тепер замовкни», – подумки наказав йому Клай, та Том не послухався.

– Поки що, – додав він.

2

На цьому рівні прогону мосту стояло кілька дюжин покинутих автомобілів і пожежна машина з написом «СХІДНИЙ БОСТОН» на боці авокадово-зеленого кольору, посунута вбік вантажівкою з цементом (обидві покинуті), але загалом цей рівень мосту був вільний для проходу пішоходів. «Тільки тепер їх, мабуть, слід називати біженцями, – подумав Клай і зрозумів, що їх уже немає. – Нас. Це нас слід називати біженцями».

Люди й досі майже не розмовляли між собою. Більшість із них просто стояли і мовчки дивилися, як горить місто. Ті, що рухалися, йшли повільно, часто озираючись через плече. Потім, коли вони наблизилися до краю мосту (Клай бачив «Старого панцерника»[14][14]
  «Старий панцерник» (англ. Old Ironsides) – фрегат «Конститьюшн», збудований у Бостоні в 1794—1797 pp. Дістав свою другу назву під час англо-американської війни 1812—1814 pp. У битві з британським фрегатом «Гер'єр» було помічено, що від бортів «Конститьюшн» ядра відлітають, не завдаючи йому шкоди. Нині є кораблем-музеєм.


[Закрыть]– принаймні він думав, що це «Старий панцерник», – який похитувався на якорі в затоці, досі не досяжний для полум'я), він помітив дивну річ. Багато хто з людей зиркав на Алісу. Спершу йому спала на думку параноїдальна ідея, що їх із Томом підозрюють у викраденні дівчини задля здійснення бозна-яких аморальних бажань. Потім він нагадав собі, що ці привиди на мосту Містик шоковані, вирвані з коренем із нормального життя і їм зараз навіть гірше, ніж постраждалим від урагану Катріна (тих нещасних, принаймні, попереджали про наближення стихійного лиха), тож навряд чи вони зараз здатні міркувати на такі складні теми. Більшість із них були надто заглиблені у себе, щоб думати про мораль. Та коли місяць зійшов трохи вище і засвітив яскравіше, Клай збагнув, у чім річ: вона єдиний підліток у натовпі. Навіть сам Клай був молодим порівняно з більшістю біженців. Здебільшого людям, що витріщалися на смолоскип, який донедавна був Бостоном, чи повільно брели у напрямку Молдена або Данверса, було за сорок, а багато хто з решти мав такий вигляд, що вони могли 6 отримати у ресторанах «Денні» знижку для літніх. Він побачив кількох людей з маленькими дітьми і двійко малюків у візках – ось і все молоде покоління.

Трохи далі він помітив іще дещо. На дорозі валялися мобільні телефони. Вони траплялися через кожні кілька футів – і жодного цілого. Їх або трощили машинами, або топтали ногами, поки від них не залишилися самі дроти та уламки пластмаси, ніби отруйні змії, яких треба знищити, поки вони не почали кусатися знову.

3

– Як тебе звати, дитино? – запитала повна жінка, яка, зрізавши кут, перейшла на їхній бік траси. Це сталося приблизно через п'ять хвилин, після того як вони залишили міст. Том підбадьорив їх: іще п'ятнадцять хвилин – і вони будуть біля місця, де закінчується Салем-стрит, а звідти до його будинку всього чотири квартали. Він сказав, що його кіт здуріє з радості, коли його побачить, і на Алісиному обличчі з'явилася слабка подоба посмішки. Клай подумав, що слабка подоба – це краще, ніж нічого.

Зараз Аліса з легкою недовірою дивилася на повняву жінку, що відділилася від мовчазних у більшості своїй груп і маленьких шеренг, де були чоловіки та жінки (майже тіні, деякі з валізами, деякі з господарськими сумками або наплічниками), які перейшли річку Містик і прямували головною трасою-1, що вела на північ, подалі від великого згарища на півдні, а зважаючи на нову пожежу, що розгоряється в Ревірі, – на північний схід.

Товстуха дивилася на Алісу з явною зацікавленістю. У салоні краси з її волосся, у якому вже почала пробиватися сивина, зробили охайну завивку. На ній були окуляри, що своєю формою нагадували котяче око, і куртка, яку Клаєва мати зазвичай називала «напівпальтом». В одній руці жінка тримала господарську сумку, а в другій – книгу. Здавалося, що вона й мухи не образить. Вона, звичайно ж, не скидалася на одну з мобілоїдів – вони не зустріли жодного відтоді, як залишили мотель «Атлантик-авеню» з пакетами провіанту, – проте Клай одразу насторожився. Те, що вона підійшла до них і почала розмову так, ніби вони не тікають з палаючого міста, а спілкуються на вечірці знайомств, здалося йому не надто нормальним. Але що за таких обставин було нормальним? Саме це? Мабуть, він просто щось недостатньо добре розумів. Але в такому разі Том теж, бо й він дивився на цю повненьку, схожу на матір, жінку поглядом, у якому читалося «Йди собі геть».

– Аліса, – саме тієї миті, коли Клай вже вирішив, що вона не збирається відповідати, промовила вона. Наче дитина на уроці, що намагається нарешті відповісти на питання, якого вона боїться, можливо, підступне й справді занадто важке для неї. – Мене звати Аліса Максвел.

– Аліса, – повторила гладуха, і її губи скривилися у властивій матері посмішці, такій само солоденькій, як і сповнений зацікавлення погляд. Невідомо чому, але ця посмішка стала тією останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння Клая. – Чудове ім'я. Воно означає «благословенна Господом».

– Ні, пані, воно означає «королівської крові» чи «народжена у королівській сім'ї», – утрутився Том. – А тепер просимо вибачити. Дівчинка сьогодні втратила матір, і...

– Усі ми сьогодні когось втратили, чи не так, Алісо? – не зважаючи на Тома, спитала повнява жінка. Вона не відставала від Аліси; завиті у салоні краси локони підстрибували з кожним кроком. Аліса роздивлялася її зі змішаним почуттям тривоги і зацікавлення. Вони йшли у натовпі: деякі люди крокували, хтось поспішав, а багато хто брів, опустивши голови, – майже безтілесні тіні в цій незвичній темряві. Клай досі не зустрічав молоді, якщо не брати до уваги кількох малюків, кількох дітей, які тільки-но почали ходити, та Аліси. Жодного підлітка, бо більшість підлітків мали мобільні телефони, як Світла Фея там, біля фургона Містера Софті. Або як його рідний син, у якого був червоний «Некстел» з мелодією «Клуб монстрів» і трудомама-вчителька, яка могла зараз бути з ним чи будь-де в ін...

Припини. Не випускай щура на волю. Той щур уміє тільки бігати, кусати і крутитися, намагаючись упіймати себе за хвіст.

Тим часом гладуха й далі кивала, стріпуючи своїми кучерями в такт.

– Так, кожен із нас когось втратив, бо настав час великих випробувань. Про все це сказано тут, у «Одкровенні». – Вона підняла вгору книжку в руці. Звичайно ж, то була Біблія, і Клай подумав, що тепер краще розуміє, звідки цей блиск у очах за скельцями видовжених окулярів товстухи. То не доброзичлива цікавість, а божевілля.

– О, ну все, приїхали, – сказав Том. У його голосі Клай почув суміш огиди (цілком імовірно, що до самого себе, бо дозволив товстусі влізти й почати розмову) та збентеження.

Авжеж, товстуха не звернула на його слова ніякої уваги. Її погляд був прикутий до Аліси, і хто міг стати їй на заваді? У поліції (якщо вона ще й досі існувала) й без того було повно справ. Скрізь сновигали тільки налякані втікачі, і менше за все на світі їх турбувала якась стара божевільна з Біблією та хімічною завивкою, зробленою в салоні краси.

– Чашу безумства вилито на голови грішників і Місто Гріха запалало від смолоскипа Єее-го-ви, що очищає! – закричала товстуха. На її губах лежав шар червоної помади, а зуби були занадто рівні, що свідчило про наявність старомодних протезів. – І тепер ви бачите втечу тих, що не розкаялися, істинно кажу вам, саме тоді, коли черви лізуть з роздертого черева...

Аліса затулила вуха руками.

– Нехай вона замовкне! – закричала вона, але колони примарних обрисів тих, що донедавна були мешканцями міста, проходили повз них. Лише деякі мигцем кидали похмурі байдужі погляди у їхній бік і знову втуплювалися в темряву, у якій десь попереду лежав Нью-Гемпшир.

Товстуха почала пітніти. Біблія піднята, очі виблискують, а салонна завивка киває і коливається.

– Опусти руки, дівчино, і почуй Слово Господнє, поки ти не дозволила цим чоловікам забрати тебе і согрішити з тобою просто біля порогу Пекла! «І я бачив зорю в небі, а ймення тій зорі Полин, і ті, хто пішов за нею, пішли за Люцифером, а ті, що пішли за Люцифером, спустилися просто у горнило...»

Клай ударив її. В останню секунду він стримав удар, але все одно стусан у щелепу вийшов сильним, і він відчув, як рукою до самого плеча прокотилася віддача. Окуляри товстухи піднялися над товстим приплюснутим носом і впали назад на перенісся. Очі за скельцями втратили блиск і закотилися. Її коліна підломилися, і вона почала сповзати на землю, впустивши Біблію, яку міцно тримала у стиснутій в кулак руці. Проте Аліса, яка все ще здавалася приголомшеною й переляканою, досить-таки швидко відвела руки від вух і впіймала книгу. А Том Маккурт підхопив жінку під пахви. Удар і два наступні підхвати були виконані так віртуозно, що їх можна було б використати у постановці балету.

Раптом Клай відчув, що підступив до межі зриву ближче, ніж будь-коли відтоді, як усе покотилося шкереберть. Чому саме це справило на нього більше враження, ніж дівчина-підліток, що перегризла горло жінці, чи бізнесмен із ножем, чи пан Рікарді, що висів на люстрі з мішком на голові, він не знав, але так було. Він бив бізнесмена з ножем, і Том теж, але божевілля того психа було інакшим. Стара з салонною завивкою була просто...

– Господи, – видихнув Клай. – Вона ж просто схиблена, а я її послав у нокаут. – Його почало трусити.

– Вона тероризувала дівчинку, яка сьогодні втратила матір, – нагадав Том, і Клай збагнув, що в голосі чоловічка звучить не холоднокровність, а надзвичайна ворожість. – Ти все правильно зробив. Але не хвилюйся: таку залізну коняку надовго не вирубити. Вона вже приходить до тями. Допоможи мені перетягти її на узбіччя.

4

Вони дійшли до тієї ділянки траси-1 (часом її називали «Дивна миля», часом – «Брудний завулок»), де автострада з обмеженим доступом переходила у безладне нагромадження торгових точок з продажу спиртного, уціненого одягу, спортивних товарів, а також забігайлівок з назвами на кшталт «Фуддракерс». Тут усі шість рядів були якщо й не зовсім забиті, то захаращені автомобілями, які або зіткнулися, або залишилися без водіїв, коли ті запанікували, дістали свої мобільні й збожеволіли. Мовчазні біженці сновигали різними маршрутами серед цього звалища машин, дуже нагадуючи Клаю Рідделу мурах, що залишають зруйнований мурашник, розтоптаний чоботом якоїсь недбалої людської істоти.

На розі біля низької рожевої будівлі, що зазнала вторгнення мародерів, стояв розбитий зелений знак із дзеркальною поверхнею, на якому було написано «МОЛДЕН. ВИЇЗД ІЗ САЛЕМ-СТРИТ 1/4 МИЛІ». Вітрина була розбита, уламки скла утворювали зубчасту кайму, а охоронна сигналізація з живленням від батарей ще й досі втомлено виводила останні рулади, перед тим як замовкнути остаточно. Клаю достатньо було подивитися на темну вивіску на даху, щоб зрозуміти, чому це місце стало об'єктом набігів після катастрофи, що сталася вдень: СПИРТНЕ ВІД МІСТЕРА Б1ҐА З ШАЛЕНИМИ ЗНИЖКАМИ.

Тримаючи товстуху попід руки, Клай із Томом і Аліса (дівчина підтримувала голову жінки, яка щось бурмотіла) всадовили її на землю, притуливши спиною до однієї з підпорок дорожнього знака про виїзд. Щойно вони це зробили, як товстуха розплющила очі й очманіло втупилася у них.

Том двічі швидко клацнув пальцями в неї перед очима. Жінка змигнула і перевела погляд на Клая.

– Ви... мене вдарили, – затинаючись, промовила вона. Пальці обмацали щелепу: та швидко розпухала.

– Так, мені шко... – почав Клай.

– Йому, може, й шкода, а от мені зовсім ні, – перебив його Том. Він, як і раніше, говорив холодно й різко. – Ви тероризували нашу підопічну.

Товстуха неголосно розсміялася, але в очах стояли сльози.

– Підопічна! Я чула багато слів, якими це називають, але саме це – ніколи. Можна подумати, я не знаю, що таким чоловікам, як ви, треба від таких тендітних дівчат, як вона, особливо в такі часи. <Вони не розкаялися ні у своїх гріхах, ні у содомії, ні в...»

– Заткни пельку, – звелів Том, – або я сам тобі вріжу. І на відміну від мого друга, якому пощастило – він не ріс серед святих сестер і не знає, що ти за фря, тому вдарив не щосили, – я стримуватися не збираюсь. Попереджаю по-доброму – ще одне слово і ... – Він стиснув руку в кулак перед її очима, і хоча Клай вже прийшов до висновку, що Том освічена цивілізована людина і за звичайних обставин, мабуть, не боєць, але він не зміг приборкати тривогу, яку спричинило видовище міцно стиснутого кулачка – наче дивився на погану прикмету прийдешнього століття.

Гладуха поглянула і нічого не сказала. По її нарум'яненій щоці покотилася велика сльоза.

– Усе, годі, Томе, я в порядку, – сказала Аліса.

Том кинув господарську сумку з пожитками жінки їй на коліна. Клай навіть і не здогадувався, що вона у нього.) Потім забрав у Аліси Біблію, взяв руку товстухи, унизану перснями, і рвучко вклав у долоню книгу корінцем уперед. Намірився йти, але, не зробивши й кількох кроків, повернувся назад.

– Томе, годі тобі, ходімо, – сказав Клай.

Та Том не звертав на нього уваги. Він нахилився до жінки, яка сиділа, спершись спиною об підпірку знака. Руки він тримав на колінах, і для Клая обоє – повна жінка в окулярах, що дивилася вгору, і малий чоловічок в окулярах, який нахилився, впершись руками у власні коліна,– були схожі на персонажів пародії якогось божевільного на ранні ілюстрації до романів Чарльза Діккенса.

– Хочу тобі дещо порадити, сестро, – сказав Том. – Поліція більше не захищатиме тебе, як тоді, коли ти і твої лицемірні святенниці-подруги йшли стіною на центри планування сім'ї або на клініку Емілі Кеткарт у Волтемі...

– Та фабрика абортів! – бризкаючи слиною, випалила вона й одразу ж підняла свою Біблію, наче затуляючись від стусана.

Том не вдарив її, але на його губах з'явилася зловісна усмішка.

– Не знаю, як щодо чаші безумства, але сьогодні ввечері скрізь бродить beaucoup[15][15]
  Багато (фр.).


[Закрыть]божевільних. Ви дозволите мені пояснити свою думку? Левів випустили з кліток, і може статися так, що першими вони зжеруть велемовних християнок. Сьогодні приблизно о третій годині дня хтось скасував ваше право на свободу слова. Мудрій голові досить і двох слів. – Він перевів погляд з Аліси на Клая, і той побачив, що верхня губа під вусами у Тома трохи тремтить. – Ходімо?

– Так, – відповів Клай.

– Ого, – гукнула Аліса, коли вони знову прямували до похилого спуску з Салем-стрит, залишивши позаду «Спиртне від містера Біґа з шаленими знижками». – Ти виріс із кимось схожим на неї?

– Моя мати та обидві її сестри, – відповів Том. – Перша церква Христа-Відкупителя у Новій Англії. Вони вважали Ісуса своїм персональним спасителем, а церква мала їх за персональних дуреп.

– Де твоя мати зараз? – спитав Клай, Том метнув на нього блискавичний погляд.

– У раю. Якщо ті виродки хоча б у цьому її не надурили. Я впевнений, що так і сталося.

5

Неподалік від знака «Стоп» в кінці похилого спуску з Салем-стрит двоє чоловіків билися через барильце пива. Якби йому довелося вгадувати, Клай би сказав, що його, мабуть, вкрали з запасів «Спиртного містера Біґа з шаленими знижками». Зараз барильце покинули біля поручнів, з його продавленого боку капала піна, а чоловіки, обидва здоровенні й закривавлені, гамселили один одного кулаками. Зіщулившись, Аліса притислася до Клая, і він обійняв її, але в цих забіяках було щось майже заспокійливе. Вони були сердиті, навіть розлючені, але не божевільні. Не такі, як люди там, у місті.

На одному з них (лисому) була куртка з емблемою «Селтикс»[16][16]
  «Бостон Селтикс» (англ. Boston Celtics) – професійна баскетбольна команда Бостона.


[Закрыть]. Його рука описала дугу в повітрі, і він завдав своєму супротивникові такого сильного удару, що чоловік розпластався на землі, а його губи перетворилися на місиво. Коли чоловік у куртці «Селтикс» пішов у наступ на побореного, той поповз назад і зіп'явся на ноги, все ще задкуючи. Він сплюнув кров'ю.

– На, забирай, суче кодло! – прогорлав він із сильним плаксивим бостонським акцентом. – Шоб тебе вдавило!

Лисий у куртці «Селтикс» зробив рух, наче хотів напасти, і його противник припустив бігом угору похилим спуском, у бік траси-1. Чоловік у куртці «Селтикс» почав нахилятися, щоб узяти свій трофей, помітив Клая, Алісу і Тома й знову випростався. Їх було троє, а він один, з підбитим оком, кров цівкою стікала по щоці з сильно розірваної мочки вуха, але в його очах Клай не помітив страху, хоча бачив цього чоловіка тільки у скупому світлі відблисків пожежі в Ревірі. Йому спало на думку, що його дідусь сказав би: «У хлопцеві прокинувся ірландець», і це мало сенс, бо на спині його куртки був зображений великий зелений трилисник.

– Чого вилупилися? – спитав він.

– Нічого, просто проходили повз вас, та й усе, – м'яко відповів Том. – Я мешкаю на Салем-стрит.

– Можете забиратися на Салем-стрит чи до дідька, а я чхати хотів, – відрізав лисий у куртці «Селтикс». – То як, країна ще вільна?

– Сьогодні ввечері? – спитав Клай. – Аж занадто вільна.

Лисий подумав і сказав «ха-ха», що мало означати сміх.

– А шо за херня приключилася? Хтось, мо', зна?

Йому відповіла Аліса:

– Це все через мобільні телефони. Вони зробили людей божевільними.

Лисий підняв барильце. Легко перевернув його, щоб пиво не витікало.

– Кляті штуки, – сказав він. – Ніколи не хотів купляти. Перенесені хвилини – шо то за херня?

Клай не знав. Це міг знати Том, у нього ж був мобільний, але Том не відповів. Мабуть, не хотів заводити довгу дискусію з лисим і, мабуть, ідея була непогана. Клай подумав, що у лисому є щось спільне з гранатою, яка ось-ось вибухне.

– Місто горить? – запитав лисий. – Еге?

– Так, – сказав Клай. – Не думаю, що «Селтикс» цього року гратимуть у «Фліті»[17][17]
  «Фліт Центр» – колишня назва спортивного комплексу «ТД Бенкнорт Ґарден», розташованого у Бостоні.


[Закрыть].

– Ну то й хрін з ними, – відказав чоловік. – Док Ріверс не здатен тренувати навіть дворову команду. – Він стояв і дивився на них, тримаючи на плечі барильце, а по його щоці стікала кров. Та попри це виглядав він досить миролюбно, майже безтурботно. – Ідіть, – сказав він. – Та на вашому місці я б ушивався подалі від цього міста. Швидше стане гірше, а не краще. Будуть ще пожежі, багато пожеж. Думаєте, усі, хто, задравши хвоста, побіг на північ, додумалися вимкнути газові плити? Чорта з два!

Усі троє рушили з місця, але потім Аліса зупинилася і показала на барильце.

– Це було ваше?

Лисий подивився на неї з докором.

– Ніякого «було» в такі часи, цукерочко. Ніякого «було» вже немає. Є тільки «зараз» і, може, «завтра». Зараз вона моя, і коли там шось ше лишиться, то, мо', буде моя – завтра. Ну йдіть. Геть звідси.

– Бувай, – попрощався Клай, піднісши руку.

– Не сконай, – відказав лисий без посмішки, але теж підніс тору руку на прощання. Вони проминули знак зупинки і вже майже дісталися протилежного боку вулиці, яка, за припущенням Клая, називалася Салем-стрит, коли лисий гукнув: – Агов, красунчику!

Клай і Том одночасно повернулися на звук його голосу й сором'язливо перезирнулися. Лисий з пивним барильцем тепер був тільки темною фігурою, що бовваніла на підйомі, і легко зійшов би за троглодита з палицею.

– Де всі придурки зараз? – запитав голомозий. – Ви ж не скажете, що вони всі здохли, еге? Бо я, бля, у це не вірю.

– Це дуже гарне питання, – сказав Клай.

– Ти, бля, діло кажеш, точно. Стережіть ту свою цукерочку. – , не чекаючи їхньої відповіді, чоловік, що виграв битву за барильце з пивом, розвернувся і розтанув у пітьмі.

6

– Ми на місці, – сказав Том хвилин за десять по тому. І тут (наче вусатий чоловічок в окулярах подав «небесному режисерові з освітлення» сигнал) вийшов місяць, що протягом останньої години чи десь близько того ховався за пошматованою хмарою та завісою диму. Його промені – тепер сріблясті, а не жахливі вірусно-помаранчеві, як раніше, – освітили будинок, який міг бути темно-синім, зеленим чи навіть сірим: без світла вуличних ліхтарів важко було сказати напевне. Точно Клай міг сказати тільки те, що будинок був охайний і гарний, хоча, мабуть, і не такий великий, як могло здатися спочатку. Місячне сяйво теж сприяло цій омані, та головним винуватцем були сходи, що вели з доглянутого газону Тома Маккурта до єдиного ґанку з колонами на всій вулиці. Ліворуч був кам'яний димар. Над ґанком на вулицю виходило вікно спальні.

– О, Томе, він прекрасний! – вигукнула Аліса аж занадто захоплено. Клай відчув, що у її голосі бринять нотки, які свідчать про те, що вона змучена і перебуває на межі істерики. Власне Клай не вважав будинок прекрасним, але визнав, що виглядає той як оселя людини, у якої є мобільний телефон та всі інші неодмінні атрибути двадцять першого століття. Такими були й інші будинки у цій частині Салем-стрит, і Клай засумнівався, а чи багатьом мешканцям цих будинків так само неймовірно пощастило, як і Томові. Він нервово озирнувся. Усі будинки стояли темні, адже світла не було, і могло б здатися, що люди покинули їх, якби він не відчував на собі погляди тих, хто за ними стежить.

Очей божевільних? Мобілоїдів? Він подумав про Бізнес-вумен і Світлу Фею, про психа у сірих штанах і пошматованій краватці, чоловіка у діловому костюмі, який відірвав зубами вухо в собаки. Про голого чоловіка, який біг, змахуючи взад і вперед автомобільними антенами, так, ніби завдавав коротких прямих ударів. Ні, спостереження не в репертуарі мобілоїдів. Вони просто нападають. Але якщо в цих будинках сховалися нормальні люди – хоча 6 хтось із них, – то куди поділися мобілоїди?

Клай не знав.

– Не знаю, чи можна його назвати прекрасним, – промовив Том, – але він ще стоїть, і мені цього досить. Я вже серйозно налаштувався на те, що коли ми прийдемо, то побачимо тільки яму в землі, з якої йде дим. – Він засунув руку в кишеню і дістав звідти невелику низку ключів. – Прошу заходити в мою скромну оселю, і нехай вона такою залишається назавжди, і все таке інше.

Вони почали підніматися: вже зробили десь шість кроків, коли Аліса скрикнула:

– Стійте!

Клай круто розвернувся, відчуваючи водночас тривогу і перевтому. Здавалося, він починає потроху розуміти, що таке виснаження під час бойових дій. Навіть його запаси адреналіну вже вичерпувалися. Але там нікого не було – ні мобілоїдів, ні лисого з обличчям, заюшеним кров'ю, що стікала з розірваного вуха, ні навіть старушенції з її блюзом на тему апокаліпсису. Тільки Аліса, що опустилась на одне коліно на тротуарі біля сходів.

– Що там таке, люба? – спитав Том.

Вона випросталася, і Клай побачив, що в руці вона стискає крихітну кросівку.

– Це «бебі-найкі», – сказала вона. – У тебе...

Том похитав головою.

– Я живу сам. Тобто, якщо не брати до уваги Рафа. Але він усього лише кіт, хоч і вважає себе королем.

– Тоді хто її залишив? – Вона перевела розгублений, втомлений погляд з Тома на Клая.

У відповідь Клай похитав головою.

– Хтозна, Алісо. Ти б краще викинула її.

Але Клай знав, що вона цього не зробить, бо це було дежа вю в його найгіршому, дезорієнтуючому прояві. Усе ще тримаючи кросівку в руці, яку притисла до талії, вона вирушила до Тома, що стояв на східцях, намацуючи в тьмяному освітленні потрібний

«Зараз ми почуємо кота, – подумав Клай. – Рафа». І справді, за дверима почулося радісне нявкання кота, якому Том Маккурт завдячував своїм порятунком.

7

Том нахилився, і Раф, чи Рафер (обидва імені були скороченням від Рафаеля), стрибнув йому на руки, голосно муркочучи й витягаючи шию, аби обнюхати охайно підстрижені вуса господаря.

– Еге ж, і я за тобою скучив, – сказав Том. – Я тобі все пробачив, віриш? – Тримаючи Рафера на руках і погладжуючи його по голові, він перетнув закриту веранду. Аліса не відставала. Останнім ішов Клай. Він повернув ручку замка й замкнув двері, а потім приєднався до інших.

– Йдіть за мною коридором до кухні, – сказав Том, коли вони опинилися всередині будинку. Тут витав приємний запах поліролі для меблів і, як здалося Клаю, шкіри. Цей запах асоціюється з чоловіками, що ведуть спокійний спосіб життя, у якому не обов'язково мусять бути присутні жінки. – Другі двері праворуч. Тримайтеся ближче. Коридор широкий, на підлозі нічого немає, але по обидва боки стоять столики, а темно хоч в око стрель. Та ви й самі бачите.

– Якщо можна так висловитися, – ввернув Клай.

– Ха-ха.

– У тебе є ліхтарики? – запитав Клай.

– Ліхтарики й гасова лампа, яка навіть краще за них, але спочатку давайте дістанемося кухні.

Вони йшли за Томом по коридору: Аліса посередині, двоє чоловіків по боках. Клай чув, як часто вона дихає, намагаючись зберігати спокій в незнайомому оточенні, але, звісно, це було нелегко. Чорт, йому теж було важко. Він погано орієнтувався. Бодай промінець світла, і було б легше, а так...

Він наштовхнувся коліном на один зі столиків, про які попереджав Том, і почувся дзенькіт, що нагадував цокотіння зубів, дзенькіт предмета, який от-от мав розбитися. Клай подумки приготувався почути звук розбитого скла і крик Аліси. Він майже не сумнівався, що вона закричить. Але те, що стояло на столику (ваза чи якась дрібниця), вирішило прослужити трохи довше й знову стало на місце. Коридор здавався нескінченним, але нарешті Том спитав:

– Усі живі? Повертайте праворуч.

У кухні стояла та сама темінь, що й у коридорі, і Клай на якусь мить замислився про все те, чого йому бракує і, мабуть, ще більше бракує Томові: цифр на дисплеї мікрохвильової печі, заспокійливого бурмотіння холодильника, можливо, світла з сусіднього будинку, що проникає крізь вікно над кухонною мийкою і відбивається на хромованому крані.

– Ось стіл, – сказав Том. – Алісо, зараз я візьму тебе за руку. Ось стілець, сідай. Вибачайте, що я говорю так, наче ми граємо у піжмурки.

– Усе га... – почала вона і тут же тихо скрикнула, від чого Клай аж підстрибнув. Його рука намацала рукоятку ножа (тепер він вважав його своїм) ще до того, як він зрозумів, що потягнувся за ним.

– Що? – різко запитав Том. – Що таке?

– Нічого, – відповіла вона. – Нічого... страшного. Кіт. Його хвіст... на моїй нозі.

– Ох. Вибач.

– Усе нормально. Дурепа, – додала вона з таким презирством до самої себе, що Клай здригнувся у темряві.

– Ні, – сказав він. – Не картай себе, Алісо. Сьогодні був важкий день.

– Був важкий день! – повторила Аліса і засміялася. Клаю цей сміх дуже не сподобався. Такі самі нотки звучали в її голосі, коли вона назвала Томів будинок .прекрасним. Він подумав: «У неї буде істерика, і що тоді робити? У кіно істеричці дають ляпаса, і це завжди приводить її до тями, але в кіно принаймні видно, де вона».

Йому не довелося ні бити її по щоках, ні трусити, ні міцно тримати (це він, мабуть, зробив би в першу чергу). Аліса почула дивне звучання власного голосу, може, вхопила його і приборкала: спочатку це було здушене горлове булькання, тоді важке дихання, а потім настала тиша.

– Сідай, – сказав Том. – Ти, мабуть, дуже втомилася. І ти, Клаю. Піду по світло.

Клай намацав стілець і сів за стіл, якого майже не бачив, незважаючи на те, що очі вже повністю призвичаїлися до темряви. Щось прошурхотіло об холошу його штанів і затихло. Тихе «няв». Раф.

– Вгадай що? – почав він, звертаючись до ледь помітного обрису постаті, коли Томові кроки стихли. – Друзяка Рафер і мене налякав до чортиків. – Хоча насправді Клай зовсім не злякався.

– Ми мусимо його пробачити, – сказала вона. – Якби не цей кіт, Том був би так само божевільний, як і решта. Ото було б прикро.

– Це точно.

– Мені так страшно, – провадила вона далі. – Думаєш, завтра, при денному світлі, буде ліпше? Цей страх минеться?

– Не знаю.

– Ти, мабуть, місця собі не знаходиш через свою дружину та малого.

Клай зітхнув і потер обличчя.

– Найважче – змиритися з безпорадністю. Ми розлучилися, розумієш, і... – Він замовк і похитав головою. І не продовжував би, але вона подалася вперед і взяла його за руку. Її пальці були міцні й прохолодні. – Ми розійшлися навесні. Досі мешкаємо в одному маленькому містечку, моя мати назвала 6 це «солом'яним шлюбом». Моя дружина – вчителька початкових класів.

Він нахилився, намагаючись роздивитися її обличчя в темряві.