Текст книги "Зона покриття"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 24 страниц)

– Ден мені все пояснив, – сказала Деніз. – Якась терористична група чи, можливо, просто двійко натхненних психів у гаражі розпочала це все, не підозрюючи, до яких наслідків це призведе. Фонери всього лише грають у цьому спектаклі відведену їм роль, ось і все. Вони не відповідали ні за що, коли були божевільними, і тепер не відповідають, бо...

– Вони керуються якимось стадним інстинктом, – підказав Том. – Як під час міграції.

– Це колективний інстинкт, але зовсім не міграція, – заперечив Рей, сідаючи з тарілкою в руках. – Ден вважає, що це інстинкт виживання, й більше нічого. Думаю, він має рацію. Чим би це не було, ми мусимо знайти притулок на час дощу. Розумієте, про що я?

– Ми почали бачити ці сни – після того як спалили першу зграю, – сказав Ден. – Владні сни. Ессе homo – insanus – цілком у дусі Президента Гарварда. Потім, коли ми підірвали зграю в Нашуа, Президент з'явився особисто і привів із собою близько п'ятисот нерозлучних друзів. – Він їв швидко й вправно.

– І залишив на порозі купу розплавлених стереосистем, – сказав Клай.

– Деякі були розплавлені, – відповіла Деніз, – а переважно то були уламки. – Вона посміхнулася одними губами. – Та нічого. У них геть немає музичного смаку.

– Ви називаєте його Президентом Гарварда, а ми – Лахмітником. – Том відставив тарілку вбік і відкрив свій рюкзак. Покопирсавшись у ньому, дістав малюнок, зроблений Клаєм у день вимушеного самогубства Директора. Очі Деніз стали круглими. Вона передала малюнок Рею, і той аж присвиснув.

Останнім малюнок взяв Ден, глянув і з повагою подивився на Тома.

– Це ви намалювали?

Том показав на Клая.

– Ви дуже талановитий, – сказав Ден.

– Колись учився, – відповів Клай. – Малював Пушка[40][40]
  Пушок – монстр із фільму «Калейдоскоп жаху» (1982 рік, режисер Джордж Ромеро, автор сценарію – Стівен Кінг).


[Закрыть]. – Він повернувся до Тома, у якого в рюкзаку лежали карти. – Яка відстань між Ґейтеном та Нашуа?

– Максимум тридцять миль.

Клай кивнув і знову повернувся до Дена Гартвіка.

– Він говорив із вами? Той у червоному «кенгуру»?

Ден глянув на Деніз, і та відвела погляд. Рей повернувся до своєї плитки, вочевидь збираючись її вимкнути та спакувати. І Клай все зрозумів.

– Через кого з вас він говорив?

– Через мене, – сказав Ден. – Це було жахливо. Ви через це пройшли?

– Так. Цього можна не допустити, але тільки не тоді, коли хочеш дізнатися, що йому потрібно. Думаєте, він робить це, аби продемонструвати свою силу?

– Можливо, – сказав Ден, – але, по-моєму, це не все. Думаю, вони не вміють говорити. Вони можуть вимовляти звуки, і (я впевнений) думати – але не так, як вони це робили раніше; було б жахливою помилкою вважати, що в їхніх головах залишилися людські думки – але я не думаю, що вони можуть говорити зв'язно.

– Поки що, – сказав Джордан.

– Поки що, – погодився Ден. Він глянув на свого годинника, і це спонукало Клая подивитися на свій. Була вже за чверть третя.

– Він звелів нам іти на північ, – втрутився Рей. – Сказав «Кашвак=Без-Моб». Попередив, що нам більше не вдасться підпалити їхню зграю, бо вони виставляють вартових...

– Так, ми бачили кількох у Рочестері, – підтвердив Том.

– І ви бачили, що скрізь повно написів «Кашвак=Без-Моб»?

Вони кивнули.

– Як соціолог, я почав досліджувати ці знаки, – мовив Ден. – Не історію їхнього виникнення, бо впевнений, що перші знаки «Без-Моб» почали з'являтися одразу ж після Імпульсу, і їх створили вцілілі, які вирішили, що місце, де немає стільникового покриття, – найкраще на землі і там можна врятуватися. Мене передусім цікавило, як ця ідея і написи могли так швидко поширитися у катастрофічно роздробленому суспільстві, яке втратило всі звичні засоби комунікації – звичайно ж, за винятком безпосереднього спілкування. Відповідь стає очевидною, якщо прийняти гіпотезу, що з'явилася нова форма передачі інформації, доступна тільки для однієї групи соціуму.

– Телепатія, – майже прошепотів Джордан. – Вони. Фонери. Вони хочуть, щоб ми ішли на північ, у Кашвак. – Він повернувся до Клая, і той побачив, що в очах у хлопчика стоїть переляк. – Так це справді клятий жолоб на бійню. Клаю, вам не можна туди йти! Це все придумав Лахмітник!

Перш ніж Клай зміг щось відповісти, втрутився Ден Гартвік, залишаючи за собою прерогативу викладача: читати лекцію може тільки він, і перебивати теж.

– Боюся, мені доведеться припинити цю розмову, вибачайте. Ми хочемо вам дещо показати. Власне, цього від нас вимагав Президент Гарварда...

– У ваших снах чи особисто? – спитав Том.

– У снах, – тихо мовила Деніз. – Ми бачили його особисто тільки один раз: після того як спалили зграю в Нашуа, – та й то на відстані.

– Ми були піддослідними, – сказав Рей. – Я так думаю.

Ден втратив терпець, чекаючи, коли ж нарешті закінчиться цей обмін думками. А дочекавшись, продовжив.

– Ми погодилися, бо ми і так туди йшли...

– То ви йдете на північ? – Цього разу перебив Клай.

Дратуючись все більше, Ден знову зиркнув на свій годинник.

– Якщо ви придивитесь до цього знака, то побачите, що він пропонує вибір. Ми збираємося на захід, а не на північ.

– І це правильно, чорт забирай, – промимрив Рей. – Може, я й дурний, але не божевільний.

– Те, що я вам покажу, більше говорить на нашу користь, ніж на їхню, – продовжив Ден. – І до речі, щодо Президента Гарварда... чи Лахмітника, якщо вам це більше до вподоби... мабуть, він припустився помилки, коли показався нам особисто. І, можливо, серйозної помилки. Насправді він не більше ніж псевдопод-окозамилювач, якого колективний розум, надвелика зграя, висуває, як щит, для того, щоб він розбирався зі звичайними нормальними та з особливо небезпечними божевільними, наприклад, такими як ми. У мене є теорія, згідно з якою в усьому світі зараз є надвеликі зграї, і кожна з них, можливо, висуває такого псевдопода. А може, навіть декількох. Але не дозволяйте ввести себе в оману: розмовляючи з Лахмітником, ви бачите не конкретну людину, а зграю. Ви розмовляєте зі зграєю.

– Чому б вам не показати нам те, що, на його думку, ми повинні побачити? – Клай щосили намагався говорити спокійно, та в голові не вщухав ураган. Залишилася одна-єдина чітка думка: якщо він знайде сина, поки той не дістався до Кашвака, що б там не відбувалося, то, можливо, Джонні вдасться врятувати. Здоровий глузд підказував, що Джонні, напевно, вже давно в Кашваці, але інший голос (і навіть не зовсім ірраціональний) заперечував, кажучи, що його сина й ту групу людей, з якими він ішов, могло щось затримати в дорозі. Чи вони могли злякатися. Такий варіант розвитку подій був можливим. Імовірним було й те, що в ТР-90 усього лише створюють резервацію для нормальних, тому що фонолюди вирішили ізолювати їх від решти світу. По тому йому згадалися слова Директора Ардая, які процитував Джордан: розум може бути розважливим, але душа прагне.

– Ідіть за мною, – сказав Ден. – Це недалеко. Він дістав ліхтарика і пішов узбіччям траси-11 на північ, освітлюючи дорогу.

– Вибачайте, але я не піду, – сказала Деніз. – Я вже бачила. Одного разу з мене досить.

– Гадаю, задум був такий, що вас це мусить потішити, – почав пояснювати Ден. – Авжеж, крім цього, треба було ще нагадати... як вашій маленькій групі, так і моїй... що влада тепер належить фонерам і їх потрібно слухатися. – Він зупинився. – Ми на місці. У тій снограмі Президент Гарварда подбав про те, щоб ми обов'язково побачили собаку і не пропустили потрібний будинок. – Промінь ліхтаря освітив поштову скриньку на узбіччі з зображеною на ній вівчаркою-колі. – Шкода, що Джорданові доведеться це побачити, але, мабуть, цього не уникнути, якщо хочеш знати, з ким маєш справу. – Він підніс ліхтарика вище. Рей увімкнув свій ліхтар, і разом вони освітили фасад одноповерхового дерев'яного будиночка, до якого тулився крихітний газон.

Між вікном вітальні й вхідними дверима висів розіп'ятий Канонір. Окрім поплямованих кров'ю трусів, на ньому не було нічого. З рук, ніг, передпліч і колін стирчали гвіздки, що за розміром нагадували рейкові костилі. Може, це і є костилі, подумав Клай. Під Каноніром, незграбно вивернувши ноги, сидів Гарольд. На його грудях розпливалася величезна пляма крові, як у Аліси, коли вони вперше її побачили, але текла вона не з носа. В одній руці досі виблискував гострий шматок скла, яким він, після того як розіп'яв свого приятеля, перерізав собі горло.

З шиї Каноніра на мотузці звисав шматок картону, на якому великими темними літерами було надряпано три слова: JUSTITIA EST COMMODATUM.

9

– Якщо ви раптом не знаєте латини... – почав Ден Гартвік.

– Щоб прочитати це, мені вистачить того, що я пам'ятаю зі старших класів, – сказав Том. – «Справедливість відновлено». Це за вбивство Аліси. За те що наважилися торкнутися однієї з недоторканних.

– Точно, – кивнув Ден, вимикаючи ліхтарика. Рей зробив те саме. – А ще це попередження для інших. Вони їх не вбивали, хоча могли б це зробити з легкістю.

– Знаємо, – відповів Клай. – Вони влаштували показове масове вбивство в Ґейтені. Після того як ми спалили їхню зграю.

– Те саме було в Нашуа, – похмуро зазначив Рей. – Ті крики я пам'ятатиму до самої смерті. У біса страхітливі. Як і це лайно. – Він зробив жест рукою в напрямку темного обрису будинку. – Вони змусили малого розіп'яти великого, а великому наказали поводитися тихо. А коли справу було зроблено, примусили малого перерізати собі горлянку.

– І з Директором було так, – сказав Джордан і взяв Клая за руку.

– Це надзвичайно великий телепатичний потенціал, – сказав Рей. – Ден думає, що він примушує всіх прямувати на північ, у Кашвак. Може, і нас він підштовхує йти туди, хоча ми і сказали собі: треба показати вам це і переконати, щоб ви приєдналися до нас. Розумієте?

– Лахмітник казав вам що-небудь про мого сина? – спитав Клай.

– Ні, але навіть якби сказав, то щось на кшталт того, ніби він з іншими нормальними й вас із ним чекає щасливе возз'єднання в Кашваці, – відповів Ден. – Слухайте, забудьте про ті сни, у яких ми стоїмо на платформах, а Президент Гарварда каже радісному натовпу, що ми божевільні. Такий кінець не для вас, з вами такого не повинно трапитися. Я впевнений, досі ви обдумували багато різних сценаріїв зі щасливим кінцем, а головний із них – що Кашвак і хтозна скільки інших зон, де немає стільникового зв'язку, є природними заповідниками для нормальних, місцями, де люди, через яких не пройшов Імпульс, здобудуть нарешті довгоочікувану свободу. Як на мене, то версія про жолоб, що веде на бійню (її обговорювали ваші друзі) ближча до реальності. Але навіть якщо припустити, що нормальним дадуть там спокій, ви справді вважаєте, що фонери пробачать таких, як ми? Винищувачів зграй?

На це у Клая відповіді не було.

У темряві Ден знову глянув на годинника.

– Уже по третій, – повідомив він. – Повертаймося. Деніз уже мусила спакувати речі. Настав час, коли нам потрібно або розійтися, або прийняти рішення і вирушати разом.

«Але пропонуючи йти разом, ви просите мене розійтися з моїм сином», – подумав Клай. А так він міг вчинити тільки в одному випадку: якщо Крихітка Джонні мертвий.

Або не такий, як раніше.

10

– Як ви збираєтеся потрапити на захід? – спитав Клай, коли вони йшли до знака на перехресті. – Ночі ще деякий час належатимуть нам, але дні – це їхній час, а на що вони здатні, ви вже бачили.

– У мене практично немає сумнівів у тому, що ми можемо не пускати їх у свої думки, коли не спимо, – відповів йому Ден. – Звичайно, потрібні деякі зусилля, але це можливо. Спатимемо по черзі, принаймні деякий час. Багато залежить від того, чи вдасться нам триматися подалі від зграй.

– А для цього треба якомога швидше дістатися західної частини Нью-Гемпширу й перейти до Вермонту, – сказав Рей. – Подалі від забудованих районів. – Він посвітив ліхтариком на Деніз, котра сиділа, спершись на спальні мішки. – Ми зібралися, дорогенька?

– Зібралися, – підтвердила вона. – Шкода тільки, що ви не даєте мені хоч щось нести.

– Ти несеш свою дитину, – ніжно заперечив Рей. – Цього досить. А спальні мішки можна залишити.

– Є такі місцини, де ліпше їхати, ніж іти, – сказав Ден. – Рей вважає, що деякі путівці вільні для проїзду протягом дюжини миль, не менше. У нас хороші карти. Він опустився на одне коліно й одягнув свій рюкзак, не зводячи при цьому погляду з Клая. На губах Дена з'явилася ледь помітна гірка посмішка. – Я знаю, що шансів у нас небагато, я не дурень, якщо вас це цікавить. Але ми знищили дві їхні зграї, вбили сотні мобілоїдів, і я не хочу зустріти кінець на одній із цих платформ.

– У нашому арсеналі є ще дещо, – мовив Том. «Чи збагнув Том, що вже перейшов до табору Гартвіка?» – подумав Клай. Мабуть, збагнув. Том далеко не дурень. – Ми потрібні їм живими.

– Авжеж, – кивнув Ден. – Ми можемо врятуватися. Вони ще слабкі, Клаю. І нехай вони розкинули свою мережу, але б'юся об заклад, що у ній повно дірок.

– Чорт забирай, вони й досі ходять у брудному одязі, – додала Деніз. Клай схилявся перед нею. Схоже було, що вона на шостому, а може, й на сьомому місяці, але її так просто не злякаєш. Він дуже шкодував, що Аліса так і не познайомилася з нею.

– Крізь ці дірки ми й прослизнемо, – твердив Ден. – Підемо в Канаду з Вермонту, а може, Нью-Йорка. П'ятеро краще, ніж троє, але шестеро – ліпше за п'ятьох. Троє сплять, троє стоять на варті вдень, щоб протидіяти телепатичному навіюванню. Наша власна маленька зграя. Що скажете?

У відповідь Клай повільно похитав головою.

– Я йду шукати сина.

– Подумай ще раз, Клаю, – попросив Том. Будь ласка.

– Облиште його. Він уже все вирішив, – сказав Джордан, підійшов до Клая і обійняв його. – Сподіваюся, ви його знайдете. Але навіть якщо знайдете, гадаю, нас вам знайти вже ніколи не вдасться.

– Ще й як вдасться. – Клай поцілував Джордана в щоку і відступив назад. – Я впіймаю собі телепата й користуватимуся ним, як компасом. Може, це навіть буде Лахмітник власною персоною.

Повернувшись до Тома, він простягнув йому руку.

Але Том, не звертаючи уваги на руку, стиснув Клая в обіймах і розцілував у обидві щоки.

– Ти врятував мені життя, – прошепотів він своєму другові на вухо. Гарячий подих лоскотав шкіру. Щетина терлася об Клаєву щоку. – Дозволь мені врятувати твоє. Ходімо з нами.

– Я не можу, Томе. Я мушу це зробити.

Том відступив на крок і подивився на нього.

– Знаю, що мусиш. Знаю. – Він витер очі. – Чорт, ніколи мені не вдається як слід попрощатися. Я навіть зі своїм довбаним котом не зміг попрощатися.

11

Клай стояв під знаком перехрестя і дивився, як поступово віддаляється світло їхніх ліхтариків. Він не зводив погляду з променя Джордана, який зник останнім. Секунду чи дві він затримався на вершині першого пагорба на заході, єдина маленька іскорка у пітьмі, так, наче Джордан зупинився, щоб озирнутися. На мить здалося, що промінець хитається з боку в бік. А потім зник, і все поглинула темрява. У Клая вирвалося зітхання, у якому бриніли сльози. Він натягнув на плечі рюкзак і ґрунтовим узбіччям траси-11 рушив на північ. Приблизно за чверть четверта він перетнув межу міста Норт-Бервік, залишаючи Кент-Понд позаду.

Мобільне бінґо

1

Тепер Клай міг спокійно повернутися до нормального життя і мандрувати вдень, бо знав, що фонолюди не чіпатимуть його. Він був аутсайдером, до того ж, вони самі хотіли, аби він ішов у Кашвак. Але була одна проблема: він уже призвичаївся до нічного існування. «Усе, що мені потрібно, – це труна і плащ із каптуром, яким я, лягаючи, зможу вкритися», – думав він.

Холодний червоний світанок наступного дня після розставання з Томом та Джорданом застав Клая на околиці Спрінґвейла. Поряд зі спрінґвейльським музеєм лісу розташовувався невеликий і затишний на вигляд будиночок, який, мабуть, належав доглядачеві. Зламавши замок на бічних дверях, Клай увійшов і з радістю побачив, що в кухні є й пічка, і ручний насос. Була тут ще й повна харчів маленька комора, до якої не дісталися мобілоїди, що нишпорили в пошуках їжі. Цю знахідку він відсвяткував великою тарілкою вівсянки, приправивши страву розведеним з порошку молоком, а ще з цукром та родзинками.

На полиці в коморі, притулені один до одного, мов книжки в паперових обкладинках, знайшлися пакети з фольги, у яких виявився концентрат яєчні з беконом. Одну порцію він підсмажив, а решту пакетів запхав у рюкзак. Їжа була кращою, ніж він очікував, тож Клай заснув одразу, як тільки його голова торкнулася подушки в спальні.

2

По обидва боки траси тягнулися довгі намети.

То була не траса-11 з її фермами, містечками й відкритими полями (на якій приблизно через кожні п'ятнадцять миль траплялася цілодобова крамниця з бензозаправкою), а магістраль, прокладена у глухих місцях. Густий ліс підступав аж до кюветів обабіч дороги. По обидва боки білої розділової смуги стояли людські черги.

«Праворуч і ліворуч, – інструктував чийсь голос через гучномовець. – Ліворуч і праворуч, ставайте у дві шеренги».

Він був схожий на голос закликальника біля шатра для гри у бінґо на Ейкронському ярмарку, але підходячи все ближче уздовж центральної смути, Клай зрозумів, що цей гучний голос звучить у нього в голові. То був голос Лахмітника. Тільки Лахмітник – це лише (як там його називав Ден?) окозамилювач, і Клай чув голос зграї.

Ліворуч і праворуч, шикуйтеся у дві шеренги, правильно. Так-так.

«Де я? Чому ніхто не визвіряється на мене з криком: "Куди прешся, ставай у чергу!?"»

Попереду дві шеренги, як спуски з магістралі, розходилися в два боки: одна – у намет ліворуч, друга – у таке саме шатро з правого боку дороги. У таких наметах постачальники зазвичай ставили столи для фуршетів, щоб затінити їх у жаркий полудень. Клай бачив, що перед тим, як кожна черга заходила у намет, люди розділялися на десять чи дванадцять коротких черг. Вони були схожі на фанатів, що нетерпляче чекають, поки білетер відірве корінці їхніх квитків і пропустить до зали.

Посеред дороги, там, де подвійна черга розходилася праворуч та ліворуч, стояв сам Лахмітник, досі у своєму пошарпаному червоному «кенгуру».

Праворуч і ліворуч, пані та панове. Губи не ворушаться. Сама тільки телепатія, підсилена міццю зграї. Просуваємося, не стоїмо. У всіх буде можливість зателефонувати тому, кого ви любите, а далі на вас чекає зона без мобільного покриття.

Почуте вразило Клая, але це був шок од відомого, наче він щойно почув кінець смішного анекдоту, який вперше хтось розповідав років десять-двадцять тому. «Де це? – спитав він у Лахмітника. – Що ви робите? Що, чорт забирай, відбувається?»

Але Лахмітник навіть не глянув у його бік, і, звичайно ж, Клай розумів чому. У цьому місці траса-160 вела у Кашвак, і він бачив його уві сні. А щодо того, що відбувалося...

«Це мобільне бінґо, – подумав він. – Це мобільне бінґо, а то намети, у яких грають в цю гру».

Проходимо, проходимо, пані та панове, – навіював Лахмітник. – У нас дві години до заходу сонця, і ми хочемо обробити якомога більше людей, перед тим як зачинимося на ніч.

Обробити.

Чи це був сон?

Клай пішов за чергою, що звивалася у напрямку намету, схожого на павільйон, на лівому боці дорозі, наперед знаючи, що він там побачить. На чолі кожної короткої шеренги стояв один з фонолюдей, цих знавців Лоуренса Велька, Діна Мартіна та Дебі Бун. Кожному, хто опинявся попереду, білетер у брудному одязі (багато хто з них за останні одинадцять днів боротьби за виживання був покалічений сильніше, ніж сам Лахмітник) простягав мобільний телефон.

На очах у Клая найближчий до нього чоловік узяв запропонований телефон, тричі потикав у кнопки і жадібно підніс до вуха. «Алло, – мовив він. – Алло, ма? Ма? Ти там...» – І замовк. Очі стали бездумними, вираз обличчя – тупим. Телефон біля вуха трохи опустився. Посередник (кращого слова Клай дібрати не міг) забрав телефон, підштовхнув чоловіка, щоб той проходив, і жестом показав наступній людині, що можна підходити.

«Праворуч і ліворуч, – гукав Лахмітник. – Не зупиняємося».

Хлопець, який намагався додзвонитися до матері, ледве тягнучи ноги, вийшов із павільйону. За ним Клай бачив натовп із сотень людей, що безцільно блукали довкола. Часом хтось комусь заважав пройти і отримував за це легенького ляпаса. Але такого, як раніше, не було. Тому що...

Тому що сигнал змінився.

Праворуч і ліворуч, пані та панове, не зупиняємося, вас багато, роботи повно, а скоро впаде темрява.

Клай побачив Джонні. На хлопчику були джинси, кепка дитячої ліги й улюблена футболка «Ред Сокс» із ім'ям Тома Вейкфілда і номером на спині. Він саме опинився у голові черги за два відрізки од того місця, де стояв Клай.

Клай рвонув до нього, але йому вперше заступили шлях. «Геть з дороги!» – закричав він, але, ясна річ, чоловік, що застував йому шлях, нервово переминаючись з ноги на ногу, наче хотів у туалет, не міг його чути. Це ж був сон, і на додачу до цього Клай був нормальним і не мав здібностей телепата.

Він кинувся у проміжок між неспокійним чоловіком та жінкою, яка стояла за ним. Прорвався крізь наступну шеренгу, думаючи тільки про те, щоб дістатися до Джонні, і тому не звернув уваги на те, чи справжні ті люди, яких він штовхає. Він опинився біля Джонні саме у ту мить, коли якась жінка (з нестримним жахом він побачив, що це невістка Скоттоні, досі вагітна, але вже без одного ока) простягнула хлопчикові мобільний телефон «Моторола».

«Просто набери 911, – сказала вона, не розтуляючи рота. – Усі дзвінки йдуть через 911».

«Ні, Джонні, ні! – закричав Клай і спробував вирвати телефон із рук Крихітки Джонні, коли той почав набирати номер, за яким його давно навчили дзвонити у разі неприємностей. – Не роби цього!»

Джонні ухилився ліворуч, неначе збираючись приховати номер, який він набирає, від тупого погляду єдиного ока вагітної посередниці, і Клай промахнувся. Напевно, йому б усе одно не вдалося зупинити Джонні. Врешті-решт, то був тільки сон.

Його син закінчив набирати номер (натиснути три кнопки – це не довго), натиснув клавішу «ВИКЛИК» і приклав телефон до вуха. «Алло? Тату? Тату, ти мене чуєш? Чуєш мене? Якщо чуєш, будь ласка, прийди й забери м...» – Зі свого місця Клай бачив тільки одне око свого сина, але й цього йому вистачило, щоб зрозуміти: світло згасло. Плечі Джонні поникнули. Телефон опустився. Невістка Скоттоні брудною рукою вихопила трубку й грубо штовхнула Джонні в шию, щоб той ішов у Кашвак, разом з іншими, тими, хто прийшов сюди, сподіваючись знайти безпечне місце. І жестом показала наступній людині в черзі підходити й телефонувати.

«Ліворуч і праворуч, ставайте у дві черги», – прогримів у голові Клая голос Лахмітника, і з криком «Джонні!» він прокинувся. У спальню в котеджі доглядача музею проникали останні скупі промені надвечір'я.

3

Опівночі Клай, що брів під неприємним холоднющим дощем, часом із мокрим снігом (таку погоду Шарон колись називала «дощовою сльотою»), дістався маленького містечка Норт-Шеплі. Почувши шум моторів, який наближався, він зійшов з траси, старої доброї траси-11, а не дороги зі сну, і ступив на бетонований майданчик перед крамницею «З сьомої до одинадцятої». Світло фар, у якому пелена мжички здавалася сріблястою, належало автомобілям двох спринтерів, що мчали бік у бік, влаштувавши перегони у темряві. Божевілля. Клай став за бензиновим насосом, не те щоб ховаючись, а просто уникаючи сторонніх поглядів. Він дивився, як вони проносяться повз нього, наче картина зниклого світу, здіймаючи невеликі фонтани бризок. Йому здалося, що один із автомобілів – старомодний «корвет», але у світлі єдиної аварійної лампочки на розі крамниці він міг легко помилитися. Перегонники промчали під цілою системою контролю транспорту в Норт-Шеплі (згаслим сигнальним апаратом), деякий час неонові вишні сяяли у темряві, а потім зникли.

«Божевілля, – знову подумав Клай. А коли повернувся на узбіччя, спало на думку: – Хто б казав про божевілля».

Правда. Тому що його сон про мобільне бінґо зовсім не був сном чи був не зовсім сном. Щодо цього він не мав сумнівів. Телепатичні здібності фонерів день у день зростали, і вони прагнули тримати у полі зору якомога більше винищувачів зграй. Тільки цим усе могло пояснюватися. З такими групами, як у Дена Гартвіка, що справді намагалися опиратися їм, могли виникнути ускладнення, але з ним навряд чи були якісь проблеми. Дивним було те, що телепатія нагадувала телефонний зв'язок, тобто обмін повідомленнями відбувався з обох боків. Завдяки цьому він перетворився на... що? Привида в машині? Щось на зразок того. У той час, як вони не спускали з нього очей, він теж міг стежити за ними. Принаймні поки спав. У снах.

Невже на кордоні Кашвака справжні намети, перед якими нормальні шикувалися у черги, очікуючи, поки їх позбавлять мізків? Клай схилявся до думки, що стояли, і не тільки в Кашваці, а й у багатьох подібних до нього містечках по усій країні та в цілому світі. Роботи вже, мабуть, значно менше, але самі КПП – контрольні пункти перетворення – можливо, й досі на місці.

Фонери застосовували групову телепатію, щоби вмовити нормальних прийти. Щоби навіяти їм цей прихід уві сні. Чи завдяки цьому можна було вважати фонерів розумними, розважливими? Бо тоді можна й павука назвати розумним, бо він уміє плести павутину, чи алігатора – розважливим, тому що він уміє застигати непорушно, вдаючи з себе колоду. Крокуючи на північ трасою-11 в напрямку до траси-160, дорогою, яка приведе його в Кашвак, Клай думав про те, що телепатичний сигнал, який фонери посилали, наче тихий поклик сирени (чи то пак імпульс) мусить містити у собі як мінімум три окремих повідомлення.

Приходь – і ти будеш у безпеці й зможеш припинити боротьбу за виживання.

Приходь – і ти опинишся в компанії з такими самими, як ти, на своєму місці.

Приходь – і зможеш поговорити з тими, кого любиш.

Приходь. Так. Це основне. А щойно ти наблизився на достатню відстань, тебе одразу ж позбавляють вибору. Телепатія й мрія про безпеку надурили тебе. Ти став у чергу. Слухав, як Лахмітник наказує тобі проходити, всі зателефонують тим, кого вони люблять, але вас багато, а нам потрібно обробити якомога більше, поки не сіло сонце і ми не ввімкнули Бетті Мідлер з її піснею «Вітер під моїми крилами».

Але як їм вдавалося продовжувати почате, адже світло зникло, міста згоріли, а цивілізація провалилася в криваву безодню? Яким чином вони й досі поповнювали мільйонні лави фонерів, щоб компенсувати втрату тих, що загинули в перші дні та під час винищення зграй? Їм це вдавалося, тому що передача Імпульсу досі тривала. Десь у підпільній лабораторії чи гаражі божевільного досі працював на елементах живлення якийсь пристрій, якийсь модем, що безупинно передавав свій неперервний божевільний сигнал на супутники, які літали довкола планети, чи на вежі-ретранслятори надвисоких частот, що скували її сталевим поясом. А який номер ти міг набрати, щоб гарантовано мати відповідь на свій дзвінок, хай навіть це буде запис на автовідповідачі?

Авжеж, 911.

І швидше за все, саме це й сталося з Крихіткою Джонні.

Клай знав. Він запізнився.

Тоді навіщо ж він і досі бреде на північ у сльотавій темряві? Попереду, не так далеко, лежав Ньюфілд, а там він зійде з траси-11 і рушить далі трасою-160. І він підозрював, що варто трохи пройти трасою-160 уперед, і дні, коли йому доводилося читати дорожні знаки (чи щось інше), закінчаться. То навіщо?

Але Клай знав причину так само добре, як і те, що означають віддалений гуркіт і тихий короткий автомобільний гудок, які долинули до нього з дощової пітьми: один зі спринтерів зійшов з дистанції. Він ішов далі через записку на дверях, що трималася на невеличкому шматочку скотча, готова будь-якої миті відірватися. Він ішов, бо на дошці оголошень в муніципалітеті була друга записка, наполовину схована під сповненим надії листом, який Айріс Нолан адресувала своїй сестрі. Обидва рази його син написав великими літерами одні й ті самі слова: БУДЬ ЛАСКА, ПРИЙДИ І ЗАБЕРИ МЕНЕ.

І якщо він запізнився, щоб забрати Джонні, то, може, у нього ще є час побачити його і сказати, що він прагнув. Раптом йому вдасться протриматися досить довго, щоб зробити це, хай навіть його й змусять скористатися одним з мобільних телефонів?

Що ж до платформ і тисячного натовпу перед ними...

– У Кашваці немає футбольного поля, – сказав він.

І тут же голос Джордана у голові прошепотів: «Це віртуальний стадіон».

Клай відкинув цю думку. Позбувся її. Він уже прийняв рішення. Ясна річ, це було божевілля, але весь світ теж з'їхав з глузду, тож у Клая з ним була повна гармонія.

4

Коли до третьої ранку залишалася чверть години, Клай вийшов на перехрестя трас 11 та 160. Ноги боліли, а сам він промок, не допомагала й куртка з каптуром, яку взяв у будиночку доглядача музею в Спрінґвейлі. На перетині доріг утворилося величезне звалище автомобілів, до якого приєднався й той «корвет», що промчав повз Клая у Норт-Шеплі. З добряче пом'ятого лівого вікна головою й руками донизу звисав водій. Коли Клай спробував підвести йому голову, аби дізнатися, чи він ще живий, верхня половина тіла впала на дорогу, тягнучи за собою м'ясисте кільце кишок. Клай відсахнувся до телефонного стовпа, притулився до дерева лобом, що раптом став дуже гарячим, і блював доти, доки шлунок не звільнився.

На другому боці перехрестя, там, де траса-160 повертала на північ, стояла невелика крамниця під назвою «Ньюфілдська факторія». Напис на вітрині обіцяв: ЦУКЕРКИ ПАТОКА ВИРОБИ ІНДІАНЦІВ «НІК-НАКИ». Схоже було на те, що засмічена крамничка зазнала набігів грабіжників, але у ній можна було заховатися від дощу і того випадкового переляку, з яким він щойно зіткнувся. Клай зайшов усередину. Сидів, низько опустивши голову, доки не перестав відчувати млості. У крамниці були трупи, він відчував сморід, але хтось їх накрив брезентом. На видноті залишалося тільки два тіла, і принаймні вони не були розчленовані. Холодильник для пива стояв розбитий і порожній, автомат з напоями – тільки розбитий. Він узяв банку імбирного пива і вицідив його довгими повільними ковтками, перестаючи пити тільки тоді, коли підступав відриг. І мало-помалу його самопочуття поліпшилося.

Він страшенно сумував за своїми друзями. Той бідолаха надворі та його напарник з перегонів були єдиними спринтерами, яких він бачив за всю ту ніч, а гурти біженців узагалі не зустрічалися. Усю ніч він провів на самоті, наодинці зі своїми думками. Можливо, через погану погоду люди вирішили поховатися під дахи або ж тепер мандрували вдень. Тепер ніщо не стояло їм на заваді, бо фонери перейшли від вбивства до вербування.

Йому спало на думку, що цієї ночі не було чутно «музики зграй», як називала її Аліса. Можливо, всі зграї ночували на півдні, крім однієї великої (за його припущенням, це могла бути тільки велика зграя), що керує кашвацьким пунктом перетворення. Це не надто турбувало Клая. Навіть попри самотність, він усе одно сприймав відпочинок від «Сподіваюсь, ти танцюєш» та «Теми з "Літнього будинку"» як маленький подарунок.