Текст книги "Зона покриття"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 24 страниц)

Джордан похитав головою.

– Не можу.

Том і Ден Гартвік перезирнулися.

– Ну тоді хтось із вас нехай мені розкаже, – нетерпеливився Клай. – Ну ж бо!

Врешті-решт погодився Джордан.

– Вони телепати, тому знають, хто для нас найдорожчий у світі. Клай намагався збагнути, що такого страшного в цих словах, і ніяк не міг.

– Ну?

– У мене є брат у Провіденс, – сказав Том. – Якщо він один із них, то стане моїм катом. Звісно, якщо Джордан має рацію.

– Моя сестра, – сказав Ден Гартвік.

– Наглядач мого поверху. – Джордан пополотнів. – Той, у якого був телефон «Нокіа» з мегапіксельною камерою, що завантажувала і показувала відеокліпи.

– Мій чоловік, – сказала Деніз і розридалася. – Якщо він не помер. Я молю Бога, щоб він був мертвий.

Якусь мить Клай не брав до тями. А потім подумав: «Джон?Мій Джонні?» Побачив Лахмітника, що тримає руку над його головою, почув, як він присуджує вирок: «Ось чоловік – божевільний». І бачив сина, який наближається до нього в бейсболці дитячої ліги, повернутої козирком назад, і улюбленій футболці «Ред Сокс» з ім'ям, прізвищем і номером Тіма Вейкфілда. Джонні, такий маленький, на виду в мільйонів, що дивляться цю передачу завдяки дивовижній кабельній мережі, створеній телепатією зграї.

Крихітка Джонні посміхається. У руках нічого немає.

Озброєний тільки власними зубами.

3

Мовчанку порушив Рей, хоча його з ними й не було.

– Ох, Господи, – донеслося з якогось віддаленого місця за похідною стежкою. – Чорт. – А тоді: – Агов, Клаю!

– Що там таке? – відгукнувся Клай.

– Ти ж у цих місцях все життя провів, правда? – Голос Рея звучав зовсім не так, як у щасливого туриста. Клай подивився на інших, але їхні погляди, крім подиву, не виражали нічого. Джордан знизав плечима і розвів руки, на якусь мить, що краяла серце, перетворившись із жертви «телефонної війни» на хлопчака майже підліткового віку.

– Ну... У центрі штату, але так. – Клай підвівся. – А в чому проблема?

– Тобто ти знаєш, які на вигляд отруйний плющ і отруйний дуб? Деніз страшенно розвеселилася й затулила рота обома руками.

– Так, – підтвердив Клай. Йому самому важко було втриматися від посмішки. Авжеж, він добре знав ці рослини, сам сотні разів попереджав про них Джонні та його ватагу.

– Тоді йди сюди і поглянь, – попросив Рей. – Тільки приходь сам. – І майже не роблячи паузи, додав: – Деніз, я і без телепатії добре знаю, що ти смієшся. Поводь себе стриманіше, дівчино.

Клай залишив за спиною місце для пікніка і, проминувши щит із написом «ІДУЧИ В ПОХІД, НЕ ЗАБУДЬТЕ КАРТУ!», пішов уздовж мальовничого струмка. Осінній ліс дихав красою. Спектр багряних тонів змішувався зі стійкою, вічною зеленню ялин, і Клаю вже не вперше в його житті спало на думку – якщо чоловіки й жінки заборгували Господу Богу смерть, то повертати борг можна було б і в інші пори року, гірші за цю.

Він очікував побачити Рея із розстебнутими або спущеними додолу штаньми, але той стояв на килимі хвої, і помітно було, що штанів не знімав. А навкруги не росло жодного куща, жодного натяку на отруйний плющ. Його обличчя було смертельно блідим. Так пополотніла Аліса, коли вибігла у вітальню Нікерсонів, бо її знудило. Тільки в очах ще залишалася іскра життя. Вони палахкотіли.

– Іди сюди, – пошепки покликав він, наче злочинець іншого злочинця на подвір'ї в'язниці. Струмок дзюркотів так сильно, що Клай ледве чув слова. – Швидко. У нас мало часу.

– Рею, що, чорт забирай...

– Просто слухай. Ден і твій приятель Том, вони надто розумні. Джорді теж. Іноді думки заважають. Деніз – краща кандидатура, але вона вагітна. Вагітній жінці довіряти не можна. Залишаєшся тільки ти, пан художник. Мені це не надто до вподоби, бо ти досі думаєш про свого сина, але твій малий пропав. У глибині душі ти це знаєш. Твій син загинув.

– Хлопці, у вас там все добре? – гукнула Деніз, і Клай, хоч який був спантеличений, вловив у її голосі сміх.

– Рею, я не знаю, про що...

– Не знаєш, і хай так і буде. Просто слухай. Те, чого хоче той недоумок у червоній «кенгурушці», не станеться, якщо ви цього не допустите. Ось і все, що тобі необхідно знати.

Рей засунув руку в кишеню своїх полотняних штанів і дістав мобільний телефон та клаптик паперу. Телефон був сірим від бруду, що вкривав його щільним шаром, наче ним з дня купівлі користувалися на будівельному майданчику.

– Поклади це в кишеню. Коли прийде час, подзвони за номером, записаним на тому клапті. Ти відчуєш, коли цей час настане. Мені залишається тільки сподіватися, що ти зрозумієш.

Клай узяв телефон. Вибору він не мав, хіба що впустити мобільний на землю. Клаптик паперу вислизнув з його пальців.

– Підніми його! – несамовито прошепотів Рей.

Клай нахилився і підняв папірець. На ньому було надряпано десять цифр, із них перші три означали телефонний код штату Мен.

– Рею, вони читають думки! Якщо у мене це буде... Рот Рея скривився у жахливій пародії на усмішку.

– Так! – так само пошепки тріумфував він. – Вони зазирнуть тобі у голову і що побачать? Що ти думаєш про довбаний мобільний телефон, от що! А про що ще всі думають з першого жовтня? Ті з нас, хто ще в змозі думати?

Клай дивився на брудний побитий мобільник. Корпус був заклеєний двома наліпками. На верхній Клай прочитав напис: ПАН ФОҐАРТІ. На нижній – ВЛАСНІСТЬ ҐЕРЛЕЙВІЛЬСЬКОЇ КАМЕНОЛОМНІ. НЕ ЗНІМАТИ.

– Негайно поклади це у свою довбану кишеню!

Він послухався не тому, що наказ прозвучав як беззастережний, а через нагальну потребу, що застигла в очах доведеної до відчаю людини. Клай поволі почав засовувати мобільний і шмат паперу в кишеню джинсів, які прилягали до тіла щільніше, ніж полотняні штани Рея. Не встиг він поглянути вниз, щоб трохи ширше відкрити кишеню, як Рей простягнув руку й вихопив револьвер із Клаєвої кобури. Клай звів на нього погляд, але було вже пізно: Рей тримав дуло під підборіддям.

– Ти лише допоможеш синові, Клаю. Повір мені. Бо це не життя.

– Рею, ні

Рей натиснув на гачок. Куля із м'яким кінчиком, яку називали «Захисник Америки», знесла йому півголови. З гущавини дерев із криком здійнялося в небо вороння. Клай навіть не підозрював, що вони там, та зараз своїм карканням вони сколихнули осіннє повітря.

Але на якусь мить навіть їх заглушив крик Клая.

4

Тільки-но вони почали копати могилу в м'якій землі під ялинами, як у їхнє мислення втрутилися мобілоїди. І Клай уперше відчув цю спільну силу. Відчуття було саме таким, як його описав Том: наче в спину штовхає чиясь сильна рука. Тільки і рука, і спина знаходилися в голові. Жодних слів. Тільки той поштовх.

– Дайте нам закінчити! – крикнув він і тут же відповів сам собі трохи вищим голосом, який упізнав одразу. – Ні. Йдіть. Зараз.

– П'ять хвилин, – наполягав він.

Цього разу голосом зграї заговорила Деніз.

– Ідіть. Зараз.

Том скинув тіло Рея (те, що залишилося від голови, загорнули в чохол підголівника, знятий з крісла в автобусі) у яму і трохи прикидав землею. І, скривившись, схопився за голову.

– Гаразд, гаразд, – мовив він і одразу ж відповів: – Ідіть. Зараз.

Похідною стежкою вони повернулися до автобуса. Попереду всіх ішов Джордан. Він помітно зблід, але, на думку Клая, це була не та блідість, що розливалася на обличчі Рея в останні хвилини життя. Зовсім не та. І його останні слова: «Бо це не життя».

На протилежному боці дороги, мов на параді, у шерензі, що простиралася до обох ліній горизонту, на відрізку завдовжки, мабуть, з милю, вишикувалися фонери. Напевно, їх було не менше чотирьох сотень, але Лахмітника серед них Клай не бачив. Тому вирішив, що Лахмітник пішов далі, щоб підготувати їм прийом, бо в його володіннях було багато вілл.

«І на кожній є телефон, підключений до центральної АТС», – подумав Клай.

Коли вони гуртом ішли до мікроавтобуса, він побачив, що із загального строю випало троє фонерів. Двоє одразу ж заходилися кусатися, битися й рвати один на одному одяг, а їхнє гарчання могло бути словами (Клай наче почув вигук «лайно собаче», але це міг бути просто випадковий збіг складів). Третій просто повернувся і побрів геть у напрямку Ньюфілда, тримаючись білої розділової смуги.

– Так, виходь із шеренги, солдате! – істерично заверещала Деніз. – Усі виходьте!

Але цього не сталося. І перш ніж дезертир (якщо його можна було так назвати) дійшов до повороту на південь, за яким траса-160 зникала з поля зору, літній фонер міцної статури різко простягнув руки, вхопив перехожого за голову і скрутив йому в'язи. Подорожній повалився у кювет.

– Ключі були у Рея, – втомлено сказав Ден. Його кінський хвіст майже розпустився, і волосся розсипалося по плечах. – Комусь доведеться повернутися і...

– Я їх забрав, – відповів Клай. – І сам сяду за кермо. – Він відчинив дверцята маленького автобуса, відчуваючи те монотонне стук-стук-стук, поштовх-поштовх-поштовх у голові. Його руки були вкриті брудом і кров'ю. Мобільний телефон відтягував кишеню, і Клая відвідала забавна думка: раптом Адам і Єва перед вигнанням з раю прихопили з собою трохи яблук? Аби було чим перекусити на довгому пильному шляху до семисот телеканалів і бомб у рюкзаках, котрі залишають у лондонському метро. – Усі по своїх місцях.

Том поглянув на нього.

– Не треба веселощів, Ван Ґоґу.

– Чом би й ні? – з посмішкою спитав Клай. Йому стало цікаво, а чи, бува, не схожа його посмішка на Реєву – той моторошний передсмертний вищир. – Принаймні мені не доведеться слухати ваші теревені. Усі на борт. Наступна зупинка – Кашвак=Без-Моб.

Але, перш ніж вони змогли залізти в автобус, їх змусили викинути зброю.

Ніяких телепатичних команд їм не надсилали, і керування тілом не перебирала на себе якась надсила – Клаю не довелося спостерігати за тим, як щось змушує його руку тягнутися і діставати револьвер з кобури. Він мав сумнів, що фонери на це спроможні, принаймні на цьому етапі. Вони навіть не могли примусити когось до черевомовлення, якщо їм це не дозволяли. Натомість він відчув у голові якусь сверблячку, дуже сильну, майже нестерпну.

– О Єзус Марія! – тихо скрикнула Деніз і жбурнула свій маленький пістолет двадцять другого калібру подалі. Він приземлився на дорозі. Після цього Ден викинув власного пістолета, про всяк випадок додавши до нього мисливського ножа. Ніж полетів лезом уперед подалі на узбіччя траси-160, не зачепивши, проте, жодного з фонерів, які там стояли.

Джордан впустив пістолет, який носив із собою, на землю біля автобуса. Потім, скиглячи і сіпаючись, поліз у свій рюкзак, дістав Алісин пістолет і жбурнув його до першого. Том додав сера Швидкого.

До купки зброї, що утворилася біля автобуса, Клай додав свого кольта сорок п'ятого калібру. Від самого початку Імпульсу він приніс нещастя двом людям, і Клай анітрохи не шкодував за ним.

– Маєте, – сказав він, звертаючись до очей і брудних облич (часто спотворених) тих, що стояли, спостерігаючи за ними з того боку дороги, але подумки уявляв собі Лахмітника. – Це все, більше немає. Ви задоволені? – Й одразу ж дістав відповідь із власних уст. – Чому. Він. Це зробив?

Клай глитнув слину. Відповідь на це питання хотіли знати не тільки фонери – на нього очікувально дивилися Ден та інші. Він помітив, що Джордан тримається за пасок Тома, наче боїться відповіді Клая не менше, ніж мала дитина – шумної вулиці. Вулиці, якою на великій швидкості мчать вантажівки.

– Він сказав, що такий спосіб життя, як у вас, – неприйнятний, – відповів Клай. – Узяв мій револьвер і зніс собі голову, перш ніж я зміг його зупинити.

Запала тиша, яку порушувало тільки каркання ворон. Потім монотонно й бундючно заговорив Джордан.

– Наш спосіб. Єдиний.

Наступним був Ден. Повторив слова так само монотонно.

«Якщо вони не розлючені, то не відчувають нічого», – подумав Клай. – Сідайте в. Автобус.

Вони послухалися. Клай пробрався за кермо, запустив двигун і рушив на північ трасою-160. Не минуло й хвилини, як він помітив якийсь рух ліворуч. То були фонери. Вони рухалися на північ узбіччям – власне, понад узбіччям – рівною шеренгою, наче стояли на невидимому конвейєрі, що рухався дюймів на вісім вище від рівня землі. А потім, попереду, де дорога піднімалася на схил, вони здійнялися значно вище, десь футів на п'ятнадцять, утворивши людську арку на тлі похмурого, затягнутого хмарами неба. Спостереження за фонерами, які зникали за вершиною пагорба, нагадувало спостереження за людьми, що з'їжджають з незначного підвищення на невидимих американських гірках.

Аж ось елегантна симетрія порушилася: одна з фігур, що піднімалися, впала на узбіччя, як підстрелена качка з висоти семи футів, не менше. То був чоловік у рваному шматті, яке колись було спортивним костюмом. Він дзиґою закрутився на землі, відштовхуючись однією ногою і тягнучи другу. Коли автобус проїжджав повз нього на швидкості п'ятнадцять миль за годину, Клай побачив, що обличчя чоловіка перекошене від люті, а губи рухаються: він вочевидь випльовував із себе свою передсмертну заяву.

– Отже, тепер ми знаємо, – глухо сказав Том, що сидів із Джорданом на задньому сидінні, перед відділенням для багажу, куди вони покидали свої рюкзаки. – Із приматів вийшла людина, з людини вийшли фонери, з фонерів – літаючі телепати з синдромом Туаре. Кінець еволюції.

– Що таке синдром Туаре? – спитав Джордан.

– Хай мені грець, синку, якщо я знаю, – відповів Том, і неймовірно, але всі розсміялися. А невдовзі вже реготали (навіть Джордан, який не розумів, з чого сміється), поки маленький жовтий автобус повільно котив на північ – повз фонерів, що піднімалися й піднімалися вгору, і здавалося, що цій процесії не буде кінця.

Кашвак

1

Через годину, після того як вони від'їхали од місця пікніка, де Рей застрелився Клаєвим револьвером, автобус проїхав повз щит, на якому було написано:

ЯРМАРОК ПІВНІЧНИХ ОКРУГІВ

5-15 ЖОВТНЯ

ПРИХОДЬТЕ ВСІ, ПРИХОДЬТЕ КОЖНИЙ!!!

ВІДВІДАЙТЕ КАШВАКАМАК-ХОЛ І НЕ ЗАБУДЬТЕ ПРО УНІКАЛЬНИЙ «НОРТ-ЕНД»

* ГРАЛЬНІ АВТОМАТИ

(У ТОМУ ЧИСЛІ ДЛЯ ГРИ В ПОКЕР)

* «ІНДІАНСЬКЕ БІНҐО»

ВИ БУДЕТЕ У ЗАХВАТІ!!!

– Господи, – пробурмотів Клай. – Ярмарок. Кашвакамак-хол. Ісусе. Кращого місця для зграї не знайдеш.

– Що це за ярмарок? – спитала Деніз.

– Звичайнісінький окружний ярмарок, – відповів Клай, – тільки більший за деякі інші й менш впорядкований, бо відбувається у місцині, де немає самоуправління. А ще бізнес у Норт-Енді. Усі мешканці штату Мен знають про Норт-Енд на ярмарку північних округів. До певної міри він має таку саму погану славу, як і мотель «Сутінковий».

Том зажадав дізнатися, що таке Норт-Енд, але перш ніж Клай зміг пояснити, їх перебила Деніз.

– Он іще двоє. Маріє, Ісусе, я знаю, що це фонери, але мене все одно нудить.

У пилюці на узбіччі лежали чоловік і жінка. Вони померли чи то в обіймах, чи то від жорсткої сутички. От тільки обійми начебто були не в стилі фонерів. Дорогою на північ вони бачили з півдюжини мертвих. Практично не залишалося сумніву в тому, що це постраждалі зі зграї, що приходила за ними до автобуса. Удвічі більше фонерів безцільно брели на південь, часом по одному, часом парами. Одна з таких пар, вочевидь не розуміючи, куди прямує, спробувала спинити автобус, коли він проїжджав повз них.

– Правда, було б добре, якби вони всі до здійснення того, що запланували для нас на завтра, або повипали зі зграї, або попадали мертвими? – спитав Том.

– Не розраховуй на це, – відповів йому Ден. – На кожну жертву і на кожного дезертира, яких ми бачили, припадає двадцять-тридцять таких, котрі мають незіпсовану програму. І тільки Господь Бог відає, скільки їх чекає на нас у тому Кашваці.

– На це теж не варто розраховувати, – трохи різкувато відповів Джордан, що сидів поруч із Томом. – Баг у програмі – хробак – це вам не абищо. Усе може початися з маленької неприємності, а потім раптом раз – і все повисло. Я граю в одну гру, називається «Стар Маг». Ну, тобто, колись грав у неї. Так один чувак у Каліфорнії сильно розсердився, бо весь час програвав, до того розізлився, що запустив хробака в систему, і той за тиждень зжер усі сервери. Практично півмільйона ґеймерів через цього придурка повернулися до комп'ютерного пасьянсу.

– У нас немає тижня, Джордане, – нагадала йому Деніз.

– Знаю. І також знаю, що не всі вони можуть за одну ніч накритися.. . але це можливо. Тому я не полишаю сподівань. Я не хочу померти, як Рей. Він втратив... надію. – По Джордановій щоці скотилася сльоза.

Том обійняв його.

– Ти не помреш, як Рей, – сказав він хлопчику. – Ти виростеш великим... як Біл Ґейтс.

– Я не хочу бути таким, як Біл Ґейтс, – насупився Джордан. – Б'юся об заклад, у Біла Ґейтса був мобільник. Ціла дюжина мобільників, взагалі-то. – Він випростувався. – Але я багато віддав би, щоб дізнатися, як така кількість цих бісових ретрансляторів може досі працювати, якщо немає електроенергії.

– ФЕМА[43][43]
  ФЕМА – Федеральна агенція США з надзвичайних ситуацій.


[Закрыть], – глухо сказав Ден.

Том і Джордан, мов за командою, повернули до нього голови. На губах Тома з'явилася обережна посмішка. Навіть Клай подивився у дзеркало заднього огляду.

– Гадаєте, я жартую? – спитав Ден. – На жаль, це не жарт. Я читав про це статтю в журналі, поки сидів у приймальні лікаря, в очікуванні огидного огляду, коли доктор натягає рукавички і потім лізе тобі...

– Будь ласка! – вигукнула Деніз. – Усе й так погано. Цю частину можна було б і пропустити. Що було в тій статті?

– Після одинадцятого вересня ФЕМА зажадала від Конгресу й отримала-таки велику суму грошей – не пригадую точно, скільки, але йшлося про десятки мільйонів, – для того, щоб оснастити вежі-ретранслятори стільникового зв'язку в масштабах усієї країни аварійними генераторами тривалої дії, аби забезпечити зв'язок у країні на випадок координованих терористичних атак. – Ден помовчав. – Схоже, все у них вийшло.

– ФЕМА, – повторив Том. – Не знаю, сміятися мені чи плакати.

– Я би порадила тобі написати листа своєму конгресменові, але він, мабуть, збожеволів, – похмуро пожартувала Деніз.

– Він був божевільним ще до Імпульсу, – неуважно відповів Том, потираючи потилицю і дивлячись у вікно. – ФЕМА. А знаєте, це навіть логічно. Довбана ФЕМА.

– А я би багато дав за те, щоб дізнатися, навіщо вони влаштували таку грандіозну акцію, аби тільки схопити нас за барки й доставити туди, куди їм треба, – сказав Ден.

– І не дозволити, щоб решта наслідувала приклад Рея, – додала Деніз. – Не забувайте про це. – Вона помовчала. – Але я б і так цього не робила. Самогубство – це гріх. Тут вони можуть робити зі мною все, що їм заманеться, але я й моя дитина – ми збираємося потрапити до раю. Я вірю в це.

– Латина – ось від чого мені стає моторошно, – вів Ден. – Джордане, а чи могло так статися, що фонери взяли стару інформацію, ту, якою володіли до Імпульсу, і вставили її в нову програму? Якщо вона потрібна була... гм, не знаю... для їхніх довготермінових цілей?

– Гадаю, так, – відповів Джордан. – Не можу сказати точно, бо ми не знаємо, які команди були закладені в Імпульс. Хай там як, але це не звичайна комп'ютерна програма. Вона сама себе створює. Органічно. Як модуль навчання. Гадаю, це і є модуль навчання. «Це відповідає визначенню» – як сказав би Директор. Тільки навчаються вони разом, бо...

– Бо володіють телепатією, – закінчив його думку Том.

– Так, – погодився Джордан. Він виглядав стурбованим.

– Чому вам стає моторошно від латини? – спитав Клай, дивлячись на Дена у дзеркало заднього огляду.

– Том зауважив, що латина – це мова правосуддя, і, гадаю, це правда, але як на мене, то зараз вона більше скидається на мову помсти. – Він нахилився уперед. Очі за скельцями окулярів були втомлені і стурбовані. – Хай там чим вони користуються, латиною чи ні, думати вони не можуть. У цьому я впевнений. Принаймні поки що не можуть. Замість раціонального мислення вони покладаються на якийсь розум вулика, що виник з чистої люті.

– Заперечую, ваша честь, фрейдистське припущення! – з веселими нотками в голосі вигукнув Том.

– Може, це й за Фройдом, а можливо, за Лоренцом, – відповів Ден, – але я маю право на сумнів. Хіба вас здивує той факт, що ця єдина істота – істота, що жадає помсти, – плутає акт правосуддя і помсту?

– А хіба це має значення? – спитав Том.

– Для нас, може, й має, – відповів йому Ден. – Як людина, що колись читала курс про суди Лінча в Америці, авторитетно заявляю, що помста завдає більше болю, ніж правосуддя.

2

Невдовзі після цієї розмови вони приїхали до місця, яке Клай впізнав. І це його стривожило, бо раніше він у цій частині штату не бував. Хіба що раз – уві сні про масове навернення.

Поперек дороги широкими мазками яскраво-зеленої фарби йшов напис «КАШВАК=БЕЗ-МОБ». Автобус перетнув ці слова на швидкості тридцять миль на годину, а потоку фонерів досі не було кінця: вони рухалися ліворуч своєю величною зачарованою процесією.

«То був не сон, – подумав Клай, дивлячись на сміття, що застрягло в кущах обабіч дороги, на банки з-під пива й содової у стічних канавах. Під шинами маленького автобуса хрускотіли пакети, у яких колись були чіпси «Дорітос» і сирні кільця. – Нормальні стояли тут у шерензі по двоє, їли чіпси, запивали їх пивом, відчуваючи ту дивну сверблячку в голові, поштовхи руки в мозку, чекаючи, поки підійде їхня черга зателефонувати рідній людині, яка загубилася під час Імпульсу. Вони стояли і слухали, як ними керує Лахмітник: «Праворуч і ліворуч, шикуйтеся в дві шеренги, правильно, ви молодці, проходимо, не затримуємося, до настання темряви нам потрібно обробити якомога більшу кількість людей».

Трохи далі попереду дерева, що росли обабіч дороги, закінчилися. Поле, котре якийсь фермер ледве відстояв для своїх корів чи овець, тепер було геть витоптане й сплюндроване тисячами ніг, що по ньому пройшлися. Майже таким самим воно було б і після рок-концерту. Один з наметів зник (його здуло вітром), а ще один зачепився за гілля дерев і тріпотів у тьмяному світлі надвечір'я, мов довгий коричневий язик.

– Мені снилося це місце, – напруженим голосом сказав Джордан.

– Справді? – вигукнув Клай. – Мені теж.

– Написи «Кашвак дорівнює Без-Моб» привели нормальних сюди, – провадив далі Джордан. – Це було схоже на контрольно-пропускні пункти, правда, Клаю?

– Щось на зразок того, – озвався Клай. – Дуже схоже на КПП.

– У них були великі картонні коробки, вщент заповнені мобільниками, – додав Джордан. Цієї деталі зі свого сну Клай не пригадував, але не мав сумнівів, що так і було. – Цілі гори мобільників. І кожен нормальний мав змогу зробити один дзвінок. Стадо щасливих баранів.

– Коли тобі це снилося, Джорді? – спитала Деніз.

– Минулої ночі. – Джордан зустрівся поглядом із Клаєм, який дивився у дзеркало заднього огляду. – Вони знали, що не розмовлятимуть з тими людьми, з якими хотіли поговорити. У глибині душі знали. Але все одно дзвонили. Брали телефони. І слухали. Більшість із них навіть опору не чинили. Чому, Клаю?

– Гадаю, тому що вони втомилися боротися, – озвався Клай. – Утомилися бути іншими. Хотіли слухати «Прогулянку слоненяти» по-новому.

Вони проминули сплюндроване поле, на якому стояли намети. Попереду траса розгалужувалася, й від неї відходив брукований бічний шлях. Ця об'їзна дорога була ширшою і рівнішою за саму трасу. Потік фонерів повертав на неї та зникав у лісовій просіці. Над верхівками дерев десь на відстані приблизно півмилі височіла споруда, схожа на підйомний кран, яку Клай теж упізнав, бо бачив уві сні. І подумав, що це, мабуть, якийсь атракціон – можливо, вишка для стрибків із парашутом. На перетині траси й об'їзної дороги стояв рекламний щит, на якому було зображено цілу родину – тата, маму, синочка й маленьку донечку, – що з посмішками на задоволених обличчях прямувала в казкову країну атракціонів, ігор і сільськогосподарських експонатів.

ЯРМАРОК ПІВНІЧНИХ ОКРУГІВ

ГАЛАКОНЦЕРТ ІЗ ФЕЄРВЕРКАМИ П'ЯТОГО ЖОВТНЯ

ВІДВІДАЙТЕ КАШВАКАМАК-ХОЛ

«НОРТ-ЕНД» ВІДЧИНЕНИЙ ЦІЛОДОБОВО

З 5 ДО 15 ЖОВТНЯ

ВИ БУДЕТЕ У ЗАХВАТІ!!!

Під щитом стояв Лахмітник. Піднявши одну руку, він жестом звелів їм зупинитися.

«Ісусе, – подумав Клай і припаркував мікроавтобус поряд із ним. Погляд очей Лахмітника, які Клай так і не зміг правильно передати на малюнку в Ґейтені, був водночас холодним і сповненим недоброзичливого зацікавлення. Клай переконував себе у тому, що таке поєднання просто не можливе, але так і було. Здебільшого холодна тупість була єдиним їх виразом, але лише секунда – і їй на зміну приходить навдивовижу неприємна ненажерливість. – Не може бути, щоб він хотів сісти до нас у автобус».

Але саме цього, схоже, й хотів Лахмітник. Склавши долоні разом, він підніс їх до дверей і розвів у різні боки. Жест був досить кумедним: схожим жестом люди показують, що пташка полетіла. Та самі руки темношкірого були чорними від бруду, а мізинець на лівій зламаний у двох місцях.

«Це і є нові люди, – подумав Клай. – Телепати, яких треба купати».

– Не впускай його, – благально мовила Деніз. Її голос тремтів. Клай уже помітив, що конвеєр фонерів, який рухався ліворуч від автобуса, зупинився, тож у відповідь покачав головою.

– Немає вибору.

«Вони зазирнуть тобі у голову і що побачать? Що ти думаєш про довбаний мобільний телефон, от що!– сказав йому Рей... майже пирхнув. – А про що ще всі думають з першого жовтня?»

«Сподіваюся, це так, Рею, – подумав він, – бо до настання темряви ще залишається півтори години. Як мінімум півтори години».

Він смикнув за важіль, що відчиняв двері, і Лахмітник із порваною губою, що звисала, перетворюючи рот на сардонічну посмішку, зайшов у автобус. Вкрай худий, брудна червона кофта висить на плечах, як на вішаку. Ніхто з нормальних у автобусі чистотою не вирізнявся, бо особиста гігієна з першого жовтня втратила значення, але від Лахмітника ішов такий важкий і сильний сморід, що у Клая почали сльозитися очі. Такий дух ішов би від гострого сиру, якби його залишили в теплій кімнаті на видержку.

Лахмітник опустився на сидіння біля дверей, обличчям до крісла водія, і подивився на Клая. Якусь мить він просто дивився своїми тьмяними очима, у яких прозирало моторошне зацікавлення.

Мовчанку порушив Том. Він заговорив тонким голосом, у якому звучала лють. Такі нотки Клай чув тільки одного разу, коли Том казав повнявій жінці – біблійній проповідниці: «Ну все, приїхали», коли та почала відправляти перед Алісою службу про кінець світу.

– Чого вам від нас треба? У вас є цілий світ, яким би він не був. Чого вам треба від нас?

Спотворений рот Лахмітника почав рухатися, але слово вимовив Джордан. Тільки одне слово, сказане монотонним, позбавленим емоцій голосом.

– Справедливості.

– Якщо вже йдеться про справедливість, – сказав Ден, – то навряд чи вам відомо, що це таке.

Лахмітник відповів жестом. Підніс руку долонею догори, показуючи вказівним пальцем на бічну дорогу: Їдь далі.

Щойно автобус рушив з місця, як почала рухатися й конвеєрна стрічка фонерів. Ще декілька впали на землю і заходилися дубасити один одного, а в зовнішньому дзеркалі Клай побачив і інших, що брели бічною дорогою в протилежному напрямку, до траси.

– Ви втрачаєте бійців, – зауважив Клай.

Лахмітник не відповів – зграя мовчала. Його очі, то тьмяні, то зацікавлені, то водночас тьмяні й зацікавлені, незмигно дивилися на Клая, якому цей погляд лоскотав шкіру. Скрючені пальці Лахмітника, сірі від бруду, лежали на колінах заяложених синіх джинсів. А тоді він ошкірився. Можливо, то й була відповідь. Врешті-решт виявилося, що Ден мав рацію. На кожного фонера, що випадав зі зграї (говорячи словами Джордана, накривався), припадала маса інших. Але Клай навіть гадки не мав, наскільки численною може бути ця маса, аж поки через півгодини, коли ліс обабіч дороги розступився, і вони проїхали під дерев'яною аркою з написом «ЛАСКАВО ПРОСИМО НА ЯРМАРОК ПІВНІЧНИХ ОКРУГІВ».

3 

– Господи помилуй, – пробурмотів Ден.

Почуття, яке пережив сам Клай, краще виразила Деніз: вона тихо скрикнула.

Сидячи через прохід на першому пасажирському місці, Лахмітник просто зирив на Клая з тупим злорадством недоброї дитини, що збирається відірвати кільком мухам крильця. «Як вам це подобається? – здавалося, промовляла його усмішка. – Це щось, чи не так? Уся банда зібралася!» Авжеж, цей оскал міг говорити що завгодно. З таким самим успіхом він міг означати: «Я знаю, що у тебе в кишені».

За аркою починалася центральна вулиця і розташовувалися атракціони, які, судячи з вигляду, у той час, коли пройшов Імпульс, перебували ще у стані підготовки й збирання. Клай не знав, скільки наметів уже встигли встановити працівники фірми, що займалася обслуговуванням ярмарку, але деякі віднесло вітром (як ті павільйони на пропускному пункті, котрі вони проминули за шість чи вісім миль звідси), і тепер на майданчику стояло приблизно півдюжини. Боки наметів піднімалися й опускалися, наче вони дихали свіжим вечірнім вітерцем. «Скажені чашки» були зібрані тільки наполовину, як і кімната сміху навпроти (по єдиній встановленій частині фасаду йшов напис «СТРАШНО ДО», над словами танцювали скелети). Тільки чортове колесо і вишка для стрибків з парашутом на дальньому кінці недобудованої центральної вулиці були ніби готові, але без веселих електричних ліхтариків здавалися Клаю жахливими, більше схожими на гігантські знаряддя тортур, ніж на атракціони. Але один вогник блимав, і він це бачив: крихітний червоний маячок на верхівці парашутної вишки, що, ясна річ, працював на батарейках.

Далеко за вишкою стояла біла будівля з червоним цоколем. Судячи з довжини, вона запросто могла вмістити дюжину комор. Уздовж стін снопами лежало сіно. З цієї дешевої сільської ізоляції через кожен десяток футів стирчали американські прапори, що лопотіли на вечірньому вітерці. Будівлю задрапірували сувоями патріотичних транспарантів і прикрасили написом, зробленим яскраво-синьою фарбою:

ЯРМАРОК ПІВНІЧНИХ ОКРУГІВ

КАШВАКАМАК-ХОЛ

Але їхню увагу привернули зовсім не ці принади. Парашутну вишку від Кашвакамак-холу відділяло кілька акрів відкритого простору. Клай здогадався, що саме на цьому майдані збирався великий натовп, коли відбувалися виставки худоби, покази тракторів, завершальні концерти ярмаркового дня і, ясна річ, шоу з салютом, що влаштовувалося як у перший, так і в останній день ярмарку. Довкола стояли ліхтарні стовпи й гучномовці. Тепер на цій величезній порослій травою площі яблуку ніде було впасти через фонерів. Вони стояли пліч-о-пліч, стегно до стегна, повернувши обличчя туди, звідки мав виїхати маленький жовтий автобус.

Будь-яка надія Клая на те, що він все-таки побачить Джонні (чи Шарон) зникла в одну мить. На перший погляд під цими ліхтарними стовпами, від яких тепер було мало користі, зібралося не менше за п'ять тисяч фонерів. Але потім Клай побачив, ще вони наводнили ще й порослі травою автостоянки поряд із основним ярмарковим майданчиком, і змінив свою думку. Вісім. Як мінімум вісім тисяч.