Текст книги "Зона покриття"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 24 страниц)

– Наскільки негативні наслідки це може мати? – спитав він у Клая.

– Ну... Джордан думає, що Директор би давно приєднався до нас, якби з ним усе було добре, а я схильний вважати, що він...

Договорити йому не дали крики Джордана. Це різке сопрано, ніби спис, пронизало голову Клая. Першим побіг Том. Сам Клай три чи навіть сім секунд стояв наче вкопаний, бо його вразила думка: «Так не кричать, коли знаходять людину, що, судячи з усього, померла від інфаркту. Мабуть, старий щось не так зробив. Наприклад, прийняв не ті пігулки». Він уже наполовину подолав коридор, коли почув голос Тома, який на одному подихові випалив: «О Господи! Джордане, не дивись!»

– Зачекай! – покликала Аліса десь позаду, але Клай не зупинився. Двері до кімнат Директора на горішньому поверсі були відчинені: ось кабінет із книжками і тепер уже нікому не потрібною електроплиткою; спальня, крізь прочинені двері якої лилося світло. Том стояв перед письмовим столом, притискаючи Джордана обличчям до себе. За столом сидів Директор. Під його вагою спинка поворотного стільця подалася назад, і тепер старий дивився у стелю єдиним оком, яке в нього залишилося. Сплутане сиве волосся звисало на підголовник. Клай подумав, що він схожий на піаніста, який щойно взяв останній акорд у складній п'єсі.

Він почув, як глухо скрикнула від страху Аліса, але не звернув уваги. Почуваючись пасажиром у власному тілі, Клай підійшов до столу і подивився на аркуш паперу, що лежав зверху на блокноті. Навіть крізь плями крові можна було розібрати написані на ньому слова – у Директора був дуже чіткий і розбірливий почерк. Затятий консерватор, сказав би Джордан.

аlіепе         geisteskrank

insano

elnebajos                     vansinnig       fou

atamagaokashii          gek                dolzinnig

                                                                             hullu

gila                                                                      

meschuge            nebun                                       

dement

Клай володів тільки англійською мовою, а ще трохи вивчав французьку в школі, але значення цих слів було для нього зрозумілим. Лахмітник хотів, щоб вони пішли, і якимось чином дізнався, що Директор Ардай хворий на артрит і надто старий для того, щоб іти разом з ними. Тому його змусили сісти за стіл і написати слово «божевільний» чотирнадцятьма мовами. А потім загнати перо ручки, якою старий інтелектуал написав ці слова, у праве око і далі – у мозок.

– Вони змусили його накласти на себе руки, правда? – затинаючись, спитала Аліса. – Чому його, а не нас? Чому його, а не нас? Що їм треба?

Клай згадав жест, яким Лахмітник показав на Академічну авеню, ту, яка мала іншу назву – нью-гемпширська траса-102. Ненормальні мобілоїди (про яких вже не можна було сказати, що вони несповна розуму, чи це вже було якесь зовсім інше божевілля) хотіли, аби вони знову рушали в путь. Більше нічого на думку не спадало, і, може, це й на краще. Може, все було на краще. Ймовірно, так Господь являв їм своє милосердя.

Троянди в'януть, сад пропав

1

У кінці останнього коридору стояв комод, у якому знайшлося півдюжини тонких лляних скатертин. Одна з них і стала саваном для Директора Ардая. Аліса взялася зшивати його, але не витримала і зайшлася плачем. Вона була не готова шити савани, чи у неї здали нерви перед лицем смерті. Забравши у неї скатертину, Том туго напнув її, склавши для шва вдвоє, і швидкими, майже професійними стібками зшив. Клаю здалося, ніби він спостерігає за рухами боксера, який правою рукою б'є по невидимій легкій груші.

– Тільки без жартів, – мовив Том, не підводячи очей. – Я високо ціную те, що ти зробив нагорі, сам я навіть доторкнутися 6 не зміг, але зараз мені зовсім не до жартів, навіть невинних. Я ледве тримаюся.

– Розумію, – сказав Клай. Жартувати зараз хотілося найменше. А щодо того, що він зробив нагорі... ручку з ока Директора треба було дістати будь-що. Не можна було залишати її там. Клай і дістав. Висмикуючи її, він дивився в куток кабінету, намагаючись не думати про те, що робить чи чому в біса вона так сильно застрягла. Не думати вдавалося добре, але, коли він нарешті висмикнув її з ока, ручка скреготнула по кістці очниці старого і почувся якийсь дивний звук, ніби з кінчика пера зірвався якийсь крихкотілий шматочок, і, якось дивно хляпнувши, упав на блокнот. Клай подумав, що запам'ятає ці звуки на все життя, але йому все-таки вдалося витягти довбану ручку, і це було найголовнішим.

Надворі, між курними руїнами футбольного поля і Читем-лоджем, стояло близько тисячі мобілоїдів. Вони стояли там більшу частину дня після полудня. А тоді, близько п'ятої години, безмовно рушили зграєю у напрямку центру Ґейтена. Клай із Томом винесли тіло Директора, загорнуте в саван, через чорний хід і поклали на задній ґанок. Коли тіні надворі почали видовжуватися, четверо вцілілих зібралися в кухні й пообідали (тепер вони називали це сніданком).

Апетит у Джордана був напрочуд гарним. На щоках палахкотів Рум'янець, а сам хлопчик збуджено розповідав їм про своє життя в Академії Ґейтена, той вплив, який Директор Ардай справив на душу й розум самотнього, відлюдкуватого, схибнутого на комп'ютерах хлопчика з містечка Медісон, штат Вісконсин. Лихоманкове просвітлення під час спогадів Джордана занепокоїло Клая. Зустрівшись поглядами з Алісою та Томом, він зрозумів, що вони відчувають те саме. Джордан був на межі божевілля, але що з цим робити, вони не знали. Навряд чи його можна було відправити до психіатра.

Коли вже остаточно стемніло, Том запропонував Джордану лягти й відпочити. Хлопчик сказав, що ляже, але тільки після того, як вони поховають Директора. «Його можна поховати в саду за будинком», – сказав він і додав їм, що Директор називав свій город «садом перемоги», але ніколи не пояснював чому.

– Там ми й викопаємо могилу, – з посмішкою заявив він. Його щоки пашіли. Очі, що глибоко ввалилися, гарячково променились натхненням, веселощами чи безумом – або й усім разом. – Не тільки тому, що там м'яка земля. Він найбільше любив це місце... з усіх тих, що надворі. Ну, що скажете? Їх немає, вони досі не виходять уночі, це не змінилося, а копати ми можемо при світлі газових ліхтарів. Що скажете?

Запала мовчанка, яку першим порушив Том.

– Лопати є?

– Ще б пак, у сараї. Навіть до теплиць не доведеться ходити. – І Джордан щиро розсміявся.

– Зробімо це, – сказала Аліса. – Поховаємо його, та й по всьому.

– А після цього ти відпочинеш, – сказав Клай, не відриваючи погляду від Джордана.

– Аякже, аякже! – нетерпляче закричав Джордан. Зіскочивши зі стільця, він почав міряти кроками кімнату. – Ну давайте вже, швидше! – Так, наче хотів пограти з ними у піжмурки.

Отож, вони викопали могилу в саду Директора за Читем-лоджем і поховали його серед бобів та помідорів. Том із Клаєм опустили тіло в савані в яму завглибшки приблизно три фути. Працюючи фізично, вони не відчували холоду і лише тепер, завершивши роботу, помітили, як сильно похолодало надворі. У небі яскраво сяяли зорі, але над Академічним пагорбом низько стелився густий туман. Академічну авеню вже оповив білий серпанок, що невпинно розростався, і тільки круті дахи найвищих старих будинків, вкриті черепицею, ще залишалися над поверхнею.

– Якби ж то хтось знав гарні вірші, – сказав Джордан. Його щоки пашіли, як ніколи раніше, але очі запали ще глибше, і хлопчик тремтів, хоч на ньому й було два светри. Від дихання з рота невеличкими клубами йшла пара. – Директор любив поезію, його хлібом не годуй, дай тільки поезію почитати. Він був... – Джорданів голос, такий навдивовижу веселий увесь вечір, нарешті затремтів. – Він був таким затятим консерватором.

Аліса пригорнула його до себе. Хлопчик спочатку пручався, а потім здався.

– Знаєш що? – сказав Том. – Накриймо його... щоб не було холодно... а тоді я прочитаю йому вірш. Добре?

– Ви справді знаєте вірші?

– Авжеж.

– Ви такий розумний, Томе. Спасибі. – І Джордан втомлено посміхнувся, у черговий раз виразивши цим жахливу вдячність.

Щоб засипати могилу, їм не знадобилося багато часу, хоча наприкінці, аби зробити горбика, довелося взяти землю з сусідніх ділянок городу. На той час, коли вони закінчили, Клай знову спітнів і відчував запах власного поту. У душі він не був вже давно, і не відомо, коли буде.

Аліса щосили намагалася втримати Джордана від допомоги, але він пручався й відразу ж взявся до справи, голими руками вкидаючи грудки землі в могилу. Коли Клай вже закінчив трамбувати землю на могилі лопатою, хлопчик ледве тримався на ногах від утоми, хитаючись, мов п'яний.

І все одно подивився на Тома.

– Ну ж бо. Ви обіцяли. – Клай чекав, що він от-от додасть: «І нехай ваші вірші будуть гарними, сеньйоре, інакше я випущу в вас кулю», – наче який-небудь бандит-убивця з вестерну Сема Пекінпа.

Том зробив крок до краю могили – там мусить бути голова, подумав Клай, але від утоми не міг пригадати. Та він навіть забув, як звали Директора – Чарльзом чи Робертом. Клуби туману вже обвивали ноги і щиколотки Тома, опоясували сухі стебла бобів. Він зняв свою бейсболку, а слідом за ним і Аліса. Клай вже простягнув було руку до голови, а потім згадав, що в нього немає головного убору.

– Правильно! – вигукнув Джордан. Він посміхався, ошалівши від чуйності. – Геть капелюхи! Геть капелюхи на честь Директора! – Сам він був без капелюха, але вдав, що знімає його і підкидає у повітря. І Клая знову почав непокоїти його психічний стан. – А зараз вірш! Ну ж бо, Томе!

– Добре, – сказав Том, – але ти мусиш поводитися тихо. Виявляй повагу.

Джордан приклав пальця до губ, показуючи, що він зрозумів, і погляд убитої горем дитини свідчив про те, що розуму хлопчик ще не втратив. Друга, але не розум.

Клай застиг в очікуванні. Його дуже цікавило, що ж прочитає Том. Він сподівався на вірші Фроста, якийсь уривок із Шекспіра (авжеж, Директор би схвально поставився до Шекспіра, навіть якби це було «Коли ми знов зустрінемось утрьох»), а може, навіть щось із раннього Тома Маккурта. Але натомість почув те, чого аж ніяк не чекав від Тома. Тихо, витримуючи паузи між рядками, його друг почав:

– Не ув'язни милосердя Свого від нас, а милість та правда Твоя нехай завжди нас стережуть. Бо нещастя без ліку нас оточили, беззаконня наші досягли вже нас, так що й бачити не можемо. Вони численнішими стали за волосся на наших головах, і серця наші опустили нас... Зволь спасти нас, Господи, Господи, поспіши ж бо на поміч нам.

Аліса тримала у руці свою кросівку і заливалася гіркими сльозами в ногах могили. Вона зронила голову. Схлипування були сильними і повними туги.

Розпростерши руку із зібраними в кулак пальцями над свіжою могилою, Том провадив далі.

– Нехай посоромлені будуть і хай зганьблені будуть усі, хто шукає наших душ, щоб схопити їх! Нехай подадуться назад і нехай посоромлені будуть, хто бажає для нас лихого! Бодай скам'яніли від сорому ті, хто говорить до мене: Ага! Ага! Ось лежить мертвий, порох землі...

– Мені так жаль, Директоре! – закричав Джордан, його дзвінкий голос тремтів і зривався. – Мені так жаль, це неправильно, сер, мені так жаль, що ви померли. – Підкотивши очі, він повалився на свіжу могилу. Жадібні білясті пальці туману непомітно підкралися до нього.

Клай взяв хлопця за плече і намацав пульс на шиї. Серце билося впевнено і рівно.

– Просто зомлів. Що це ти читав, Томе?

Том хвилювався і почував себе ніяково.

– Досить довільний переказ сорокового псалма. Давай занесемо Джордана всередину...

– Ні, – відповів Клай. – Якщо він не дуже довгий, прочитай до кінця.

– Так, будь ласка, – благала Аліса. – Читай. Він такий гарний. Наче бальзам на душу.

Том знову повернувся обличчям до могили. Можливо, він намагався опанувати себе, а може, згадував, на чому зупинився.

– Ось лежить мертвий, порох землі, а ось ми, живі, нещасні й нужденні. Господи, подумай про нас. Ти – наша надія і наш Спаситель. Господи, не зволікай. Амінь.

– Амінь, – хором повторили Клай і Аліса.

– Давайте занесемо малого в дім, – сказав Том. – Тут від холоду задубіти можна.

– Цього тебе навчили святі сестри у Першій церкві Христа-Відкупителя у Новій Англії? – спитав Клай.

– О так, – відказав Том. – Багато псалмів напам'ять, за деякі Давали додатковий десерт. А ще я навчився просити милостиню на вулицях і за двадцять хвилин забезпечувати листівками на тему «Мільйон років у пеклі без жодного ковтка води» всю автостоянку біля офісу компанії «Сірз». Давайте вкладемо малого в ліжко. Б'юся об заклад, що він проспить до четвертої години завтрашнього дня, а прокинувшись, почуватиметься в сто разів краще.

– А раптом чоловік із порваною щокою прийде і побачить, що ми не послухалися його і досі тут? – спитала Аліса.

На думку Клая, питання було непоганим, але роздумувати над ним довго не варто. Одне з двох: або Лахмітник дасть їм фору в один день, або не дасть. І, несучи Джордана на горішній поверх, щоб покласти у ліжко, Клай зрозумів, що занадто втомився, аби через це непокоїтися.

2

Приблизно о четвертій годині ранку Аліса невиразно пробурмотіла Клаю з Томом «Добраніч» і попленталася спати. Двоє чоловіків сиділи в кухні, пили чай із льодом і майже не розмовляли. Схоже, говорити було нічого. А перед самим світанком з північного сходу крізь туман прорвався ще один сильний стогін, якийсь страхітливий через відстань. Він сколихнув повітря, як вереск мари у старому фільмі жахів, і саме в той момент, коли він почав слабшати, йому відповіли ще сильнішим криком із Ґейтена, куди Лахмітник повів свою нову, значно більшу зграю.

Клай і Том вийшли на ґанок. Щоб спуститися вниз сходами, їм довелося подолати перепону у вигляді гори розплавлених стереосистем, відкинувши їх убік. Надворі нічого не було видно: весь світ оповив туман. Трохи постоявши там, чоловіки повернулися в будинок.

Ані смертельний крик, ані відповідь із Ґейтена не розбудили Алісу та Джордана. Хоча 6 це тішило. Атлас доріг, м'ятий і з загнутими кутиками, лежав на столі в кухні. Погортавши його, Том сказав:

– Можливо, крик долинув із Гуксета чи Санкука. Це два великих міста – тобто великих для Нью-Гемпширу – на північному сході. Цікаво, скількох вони порішили? І яким чином.

Клай похитав головою.

– Сподіваюся, багатьох, – не вгавав Том; на його обличчі з'явилася неприємна сардонічна усмішка. – Сподіваюся, не менше тисячі, і смажили вони їх на повільному вогні. Мені згадалася одна мережа ресторанів, яка рекламувала курей-гриль. То ми рушаємо завтра вночі?

– Якщо Лахмітник дозволить нам прожити цей день, то гадаю, ми муситимемо йти. Ти так не вважаєш?

– Ми не маємо вибору, – відповів Том, – але скажу тобі одну річ, Клаю. Я почуваюся мов бик, якого ведуть на бійню жерстяним жолобом. Мені навіть здається, що я чую запах крові своїх муу-побратимів.

У Клая було таке саме відчуття, але знову поставало питання: якщо груповий розум жадає крові, чому б не зробити це тут? Замість залишати на ґанку розплавлені стереосистеми й улюбленця Аліси, вони могли б влаштувати бійню ще вчора.

Том позіхнув.

– Я йду спати. Ти спроможний посидіти ще години зо дві?

– Може, й так, – сказав Клай. Взагалі-то спати йому не хотілося зовсім. Тіло відчувало знесилення, проте розум працював, як заведений. Коли він починав трохи заспокоюватись, у пам'яті сплив звук, з яким ручка виходила з ока Директора: тихий пронизливий скрегіт металу об кістку. – А чому ти питаєш?

– Бо якщо вони вирішать вбити нас сьогодні, то я вважаю за краще накласти на себе руки, ніж потрапити їм у лапи. Я бачив, як вони це роблять. Згоден?

Клай подумав, що коли Директора змусив всадити ручку собі в око колективний розум, представником якого був Лахмітник, то варіант самогубства для чотирьох мешканців Читем-лоджу, що залишилися в живих, відпадає. Але дати змогу Томові піти в ліжко з цією думкою йому зовсім не хотілося, тож він просто кивнув.

– Я візьму всю зброю нагору. У тебе ж є той здоровенний старий револьвер сорок п'ятого калібру?

– Красунчик Бет Нікерсон? Так.

– Тоді добраніч. І якщо побачиш – чи відчуєш – що вони йдуть, кричи. – Том зробив паузу. – Звісно, якщо у тебе буде на це час. І якщо вони дозволять.

Клай дивився, як Том виходить з кухні, й думав про те, що Том завжди на крок попереду нього. Думав, як сильно йому подобається Том. Думав, що йому хотілося б взнати його краще. Але шанси не надто великі. А Джонні та Шарон? Вони ще ніколи не здавалися такими далекими.

3

О восьмій годині ранку Клай сидів на лавці в «саду перемоги», як називав його Директор, переконуючи себе у тому, що, якби не страшна втома, він би підняв свій важкий зад і зробив би для старого щось на зразок надгробної таблички. Багато часу це б не забрало, а Директор заслужив це – хоча б за турботу про свого останнього учня. Але насправді Клай просто не знав, чи зможе підвестися, непевною ходою зайти у будинок і розбудити Тома, щоб той прийняв варту.

Невдовзі настане чудовий прохолодний осінній день – у такий гарно збирати яблука, робити сидр і грати в тач-футбол на задньому подвір'ї. Поки що туман густою пеленою вкривав землю, але ранкове сонце вже пробивалося крізь нього, і крихітний світ, у якому сидів Клай, став сліпучо-білим. У повітрі зависли роздрібнені суспендовані краплини води, і перед його втомленими очима мінилися сотні маленьких веселок.

І раптом із цієї сліпучої білизни матеріалізувалося щось червоне. Якусь секунду пуловер Лахмітника, здавалося, плив у повітрі сам по собі, а потім, коли він переміщувався садом у напрямку Клая, над ним матеріалізувалося темно-коричневе обличчя, під ним – руки власника. Цього ранку каптур був натягнутий на голову й облямовував усміхнене понівечене обличчя й очі живого мерця.

Високе чоло вченого, спотворене рубцем.

Брудні безформні джинси, з порваними кишенями, які він не знімав уже цілий тиждень.

Напис «ГАРВАРД» на вузьких грудях.

Револьвер Бет Нікерсон висів на поясі в кобурі. Клай навіть не торкнувся його. Лахмітник зупинився футів за десять від нього. Він – воно – стояв на могилі Директора, і Клай знав, що це не випадковість.

– Чого тобі треба? – спитав він у Лахмітника і тут же відповів на власне питання. – Сказати. Тобі.

Клай витріщився на Лахмітника, від несподіванки йому відняло мову. Це можна було пояснити лише телепатією. Лахмітник всміхнувся (наскільки взагалі здатний був усміхатися з розірваною нижньою губою) і розвів руками, наче промовляючи: «Пусте, воно того не варте».

– Тоді кажи, що хотів, – відрізав Клай і спробував приготуватися до того, що його позбавлять голосу вдруге. І зрозумів, що до такого підготуватися неможливо. Ти почуваєшся усміхненим поліном на коліні в черевомовця.

– Ідіть. Увечері. – Клай зосередився і відповів: – Годі, припини це!

Лахмітник – уособлення абсолютного терпіння – чекав.

– Думаю, що зможу тобі опиратися, якщо докладу зусиль, – сказав Клай. – Не впевнений, але думаю, що зможу.

Лахмітник чекав, його обличчя промовляло: «Ти все сказав?»

– Ну давай, – сказав Клай і продовжив: – Я міг привести. Інших. Я прийшов. Сам.

Клай подумав, а чи не пов'язана воля Лахмітника з усією зграєю, і дійшов висновку, що так і є.

– Йдіть. Сьогодні. На північ. – Клай чекав. Але коли зрозумів, Що Лахмітник більше не позбавлятиме його голосу, принаймні поки що, то запитав: – Куди? Чому?

Цього разу слів не було, але натомість перед ним постала картинка. Вона була такою чіткою, що Клай не зрозумів, чи то вона в його свідомості, чи то Лахмітник якимось чином примудрився показати її на блискучому екрані туману. Це був той напис рожевою крейдою, який вони бачили посередині Академічної авеню:

КАШВАК=БЕЗ-МОБ

– Не розумію, – сказав він.

Але Лахмітник вже йшов геть. Ще якусь мить Клай бачив його червону кофту, яка, здавалося, знову ліниво пливла у сліпучо-білому тумані, але скоро зникла й вона. Клаю залишалося тільки втішати себе тим, що вони все одно збиралися на північ. Крім того, їм подарували ще один день. А це означало, що не потрібно вартувати. І він вирішив піти спати і дати виспатись іншим.

4

Джордан прокинувся в цілком нормальному стані, нервове збудження минулося. Він гриз половину твердого, мов камінь, рогалика і понуро слухав розповідь Клая про вранішню розмову з Лахмітником. Дослухавши до кінця, Джордан взяв їхній дорожній атлас, переглянув предметний покажчик у кінці й розгорнув сторінку, на якій була зображена західна частина Мену.

– Ось, – сказав хлопчик, показуючи місто трохи вище Фрайбурґа. – На схід – Кашвак, на захід – Літл-Кашвак, майже на кордоні з Нью-Гемпширом. Знайома назва, я це одразу зрозумів. Бо там озеро. – Він тицьнув пальцем у те місце, де було озеро. – Завбільшки майже як Себаґо.

Аліса нахилилася ближче, щоб прочитати назву озера.

– Каш... Кашвакамак, здається, так.

– Це муніципальна квазікорпорація. Вона називається ТР-90, – сказав Джордан і теж тицьнув пальцем у карту. – У такому разі можна сказати, що слова «Кашвак дорівнює Без-Моб» мають якийсь сенс, як ви гадаєте?

– То це мертва зона? – спитав Том. – Ніяких ретрансляторів і веж надвисоких частот?

Джордан примусив себе посміхнутися.

– Ну, мабуть, супутникових тарілок там вистачає, але в усьому іншому... ти вгадав.

– Не доганяю, – сказала Аліса. – Навіщо їм відправляти нас у зону без стільникового зв'язку, де люди, мабуть, у більшості своїй не божевільні?

– Так само можна спитати, чому вони залишили нас у живих, – сказав Том.

– Мабуть, вони хочуть скористатися нами як живими керованими снарядами, щоб вразити у слабке місце, – висловив припущення Джордан. – Відразу позбутися і нас, і їх. Одним пострілом бити двох зайців.

Вони замовкли, обмірковуючи цю можливість.

– Давайте підемо і з'ясуємо все, – сказала Аліса, – але я нікого не збираюся вбивати.

Джордан поглянув на неї із сумом.

– Ти ж бачила, що вони зробили з Директором. Якщо до цього дійде, думаєш, матимеш вибір?

5

На відкритих ґанках більшості охайних будиночків, що стояли навпроти колон, які позначали собою вхід до Академії Ґейтена, досі стояли черевики, але двері або стояли розчинені настіж, або були зірвані з петель. Вирушивши на північ і проходячи повз газони перед тими будинками, четверо людей бачили трупи мобілоїдів, але частіше траплялися тіла безневинних подорожніх, які просто опинилися не в тому місці не в той час. На них не було взуття, але Дивитися на їхні ноги не було потреби: багато кого з жертв помсти буквально розірвали на шматки.

Сліди кривавої бійні тяглися ще на півмилі по обидва боки Академічної авеню, яке за школою знову перетворилося на трасу-102. Аліса крокувала, міцно заплющивши очі й дозволивши Тому бути її поводирем, наче була сліпою. Те саме Клай запропонував Джорданові, але хлопчик лише заперечно похитав головою і байдуже рушив уздовж розділової смуги – худюща дитина з рюкзаком на спині й дуже густим волоссям. Кинувши кілька побіжних поглядів на вбитих, він знову втупився у свої кросівки.

– Та тут їх сотні! – не втримавшись, вигукнув Том. Була восьма година вечора, впала темрява, але їм досі було видно більше, ніж хотілося б. На розі Академічної авеню й Спофорд лежала, обхопивши знак зупинки, дівчинка у червоних брюках і білій матросці. На вигляд їй було не більше дев'яти років. Боса. За двадцять ярдів звідти стояв будинок із розчиненими настіж дверима. Звідти її, мабуть, і витягли, не звертаючи уваги на її благання. – Сотні.

– Може, ти перебільшуєш, – сказав Клай. – Дехто з нормальних, як і ми, був озброєний. Вони перестріляли немало кретинів. А ще кількох зарізали. Я навіть бачив одного зі стрілою, що стирчала у...

– Це все через нас, – перебив Том. – Думаєш, ми можемо все ще вважати себе нормальними?

Відповідь на це питання вони дістали, коли за чотири години зупинилися на узбіччі, у місці, відведеному для пікніків, і сіли підобідати. На той момент вони вже вийшли на трасу-156 і, якщо вірити дороговказу, перебували зараз у мальовничій місцевості, з якої відкривався краєвид історичного Флінт-Гіллу, що на заході. Клай подумав, що цим пейзажем, мабуть, можна милуватися, якщо приїхати сюди на пікнік опівдні, але аж ніяк не опівночі, у світлі газових ліхтарів, розставлених на обох кінцях столика.

Коли вони вже переходили до десерту – черствого печива «Орео», – на трасі з'явився гурт, який складався з шести людей, переважно літнього віку. Троє з них штовхали магазинні візки, набиті всякою всячиною. Усі шестеро були озброєні. Це вперше відтоді, як вони вийшли з Ґейтена, їм трапилися на шляху інші мандрівники.

– Агов! – заволав Том і привітно помахав рукою. – Якщо хочете перепочити, гайда до нас і займайте інший столик!

Вони повернули голови. Найстарша з двох жінок, бабуся-кульбабка з сивим, пухнастим волоссям, яке блищало у сяйві зірок, теж махнула один раз рукою і раптом застигла.

– Це вони, – сказав один із чоловіків, і Клай почув у його голосі відразу і страх, які ні з чим не можна було переплутати. – Ґейтенські головорізи.

– Іди до біса, хлопче, – порадив Томові інший чоловік. Вони рушили далі і навіть прискорили ходу, незважаючи на те, що бабуся кульгала і чоловіку, який ішов поруч, довелося допомогти їй обминути «субару», який врізався бампером у покинутий «сатурн».

Аліса підскочила, мало не перекинувши один із ліхтарів. Клай ухопив її за руку.

– Не зважай, дитинко.

Проігнорувавши його, вона закричала їм услід:

– Ми хоча б щось зробили! А ви? Що в біса зробили ви7.

– Я скажу тобі, чого ми точно не робили, – відповів один із чоловіків. Їхня групка вже проминула місце для пікніка, і йому довелося повернути голову назад, щоб розмовляти з Алісою. Він міг робити це не боячись, бо на кілька ярдів попереду на дорозі не було жодної покинутої машини. – Через нас не вбивали нікого з нормальних. Їх більше, ніж нас, якщо ви цього не помітили...

– Дурня, ви зовсім не переконані у цьому! – закричав Джордан. На думку Клая, це були перші слова, які він промовив після того, як вони вийшли за межі Ґейтена.

– Може, й так, а може, й ні, – відповів чоловік, – але в них є якась надприродна сила. Щоб це зрозуміти, багато розуму не потрібно. Вони кажуть, що дадуть нам спокій тільки в тому разі, якщо ми облишимо їх... і вас. Ми згодні.

– Якщо ви вірите у те, що вони вам говорять – або навіюють, – то ви бовдур! – спересердя вигукнула Аліса.

Чоловік повернувся обличчям до дороги, підніс руку в повітря, потряс нею і зробив жест, у якому поєднувалось «бувайте» та «пішли ви на...», і більше не мовив ані слова.

Усі четверо провели поглядами людей із магазинними возиками, поки ті не зникли з поля зору, потім перезирнулися над столиком для пікніка, на якому колись давно чиїсь ножі повиводили ініціали.

– Отже, тепер ми знаємо, – сказав Том. – Ми ізгої.

– Може, й ні, якщо фонолюди хочуть, аби ми пішли туди, куди йде решта – як він їх назвав? – решта нормальних, – сказав Клай. – Можливо, ми – не ізгої, а щось інше.

– А хто ж ми тоді? – спитала Аліса.

Клай мав щодо цього одну ідею, але озвучувати її не захотів. Якщо це й робити, то тільки не опівночі.

– Зараз мене більше цікавить Кент-Понд, – сказав він натомість. – Я хочу... мені потрібно дізнатися, чи знайду я дружину і сина.

– Навряд чи вони й досі там, правда? – дуже тихо і м'яко спитав Том. – Тобто, хай там як для них все склалося, нормальні вони чи ні, швидше за все, їх немає в місті.

– Якщо з ними все гаразд, то вони мусять залишити вісточку, – сказав Клай. – У будь-якому разі, треба йти саме туди.

І поки він не дістанеться до свого дому і не з'ясує все, то не замислюватиметься над тим, навіщо Лахмітнику було відсилати їх у безпечне місце, якщо люди там ненавидять їх і бояться.

Або над тим, чому Кашвак=Без-Моб – безпечне місце, якщо про нього знають фонолюди.

6

Вони повільно пробиралися на схід, у напрямку траси-19, шосе, що мусило привести їх до штату Мен, але тієї ночі перейти кордон штату не змогли. Усі дороги в цій частині Нью-Гемпширу, схоже, проходили через невеличке містечко Рочестер, а воно згоріло дотла. Епіцентр пожежі досі тлів, і від нього в усі боки розходилося сяйво, яке нагадувало радіоактивне. Аліса впевнено повела їх в обхід найстрашніших руїн напівколом на захід. Кілька разів вони бачили напис «КАШВАК=БЕЗ-МОБ», надряпаний на тротуарах. В одному місці він був виведений за допомогою балончика з фарбою на поштовому ящику.

– Штраф у квінтильйон доларів і довічне ув'язнення в Ґуантанамо, – насмішкувато сказав Том.

Їхній маршрут пролягав через величезну автостоянку біля торговельного центру Рочестера. Ще задовго до того, як вони потрапили туди, до їхніх вух долинула надто гучна музика. Джазове тріо у стилі нью-ейдж без особливого натхнення виконувало якусь композицію, під яку, на думку Клая, добре робити покупки. Автостоянка була похована під сміттям – машини, що залишалися на ній, занурились у нього по колеса. Вітер поширював сморід гнилого м'яса, що йшов від мертвечини.

– Зграя десь недалеко, – прокоментував Том.

Це було на цвинтарі поряд із торговельним центром. Ідучи своїм маршрутом, вони мусили обігнути його з півдня й заходу, але, покинувши автостоянку, підійшли так близько, що побачили крізь дерева червоні вічка стереосистем.

– Може, нам їх прикінчити? – зненацька запропонувала Аліса, коли вони знову ступили на Норт-Мейн-стрит. – Десь тут точно мусить бути нікому не потрібна цистерна з пропаном.

– Так, бебі! – вигукнув Джордан. Уперше пожвавішавши відтоді, як вони покинули Читем-лодж, хлопчик підніс угору обидва кулаки й потрусив ними. – За Директора!

– Думаю, не варто цього робити, – сказав Том.

– Боїшся, що їм увірветься терпець? – спитав Клай. Він зі здивуванням відзначив, що божевільна ідея Аліси припала йому до душі. У тому, що підпалити іншу зграю – це безум, він навіть не сумнівався, проте...

«Я готовий, бо це найгірша версія «Місті»[36][36]
  «Місті» – джазова композиція, написана 1954 року піаністом Еролом Гарнером.


[Закрыть], яку я чув за все своє життя, – подумав він. – Вона мене вже до печінок дістала».

– Та ні, – замислившись, відповів Том. – Бачиш он ту вулицю? – Він показав на запруджену машинами дорогу, яка пролягала між торговельним центром і цвинтарем. Майже всі автомобілі стояли так, що можна було зрозуміти: вони намагалися від'їхати від торговельного центру. Клай з легкістю уявив собі, як ці машини, переповнені людьми, намагаються дістатися додому після Імпульсу. Люди хочуть дізнатися, що трапилося, чи з їхніми рідними все гаразд. Без задньої думки вони тягнуться до своїх телефонів у машинах, мобільних телефонів.

– А що з нею? – не розуміючи, спитав Клай.

– Давайте пройдемося нею трохи. Тільки дуже обережно.

– Що ти там побачив, Томе?

– Краще я поки що помовчу. Може, й нічого. Тримайтеся проїжджої частини, йдіть під деревами. Затор такий, що аж страшно. Там точно будуть трупи.