Текст книги "Зона покриття"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 24 страниц)

– Ні, – з нотками незадоволення у голосі відповів пан Рікарді. – Приходячи на роботу, працівники мусять залишати їх у роздягальні. Одне порушення – й вони отримують догану. За дві догани їх можуть звільнити. Я повідомляю про це, коли їх приймають на роботу. – Він підвів одне худе плече, наче хотів наполовину знизати плечима. – Це політика керівництва, а не моя.

– А вона не могла зійти униз, на другий поверх, щоб дізнатися, звідки лунають ці звуки? – запитала Аліса.

– Можливо, – відповів пан Рікарді. – Звідки мені знати? Знаю тільки те, що нічого не чув од неї відтоді, як вона доповіла про займання в смітнику, а на повідомлення, які я двічі посилав їй на пейджер, не відповіла.

Клай не хотів прямо казати: «Бачите, тут теж небезпечно», тому подивився повз Алісу на Тома, намагаючись передати йому основну думку поглядом.

– Як думаєте, скільки людей зараз там, нагорі? – спитав Том.

– Не маю жодного уявлення.

– Ну хоча б приблизно.

– Небагато. Із обслуги, мабуть, тільки Доріс. Ті, що працюють удень, ідуть з роботи о третій, а нічна зміна приходить тільки о шостій. – Пан Рікарді міцно стулив губи. – Це спроба заощадити кошти. Не можна сказати захід, бо він неефективний. Щодо мешканців...

Він завагався.

– Удень у нас тихо, дуже тихо. Зазвичай учорашні клієнти всі виїхали, бо час виїзду в «Атлантик-авеню» – дванадцята дня, а сьогоднішні починають реєструватися не раніше, ніж о четвертій, ближче до вечора. Але нинішній день точно не можна назвати звичайним. Клієнти, що залишаються на кілька днів, здебільшого приїздять у справах. Здогадуюся, що ви теж, пане Рідл.

Клай більше не переймався тим, що Рікарді неправильно вимовляє його прізвище, тож просто кивнув.

– У розпалі дня ділки зазвичай займаються тими справами, що привели їх до Бостона. Отже, ви бачите, що ми тут майже самі.

Наче для того, щоб заперечити ці слова, угорі знову загупали, почулося биття скла і тихе дике гарчання. Вони всі підвели голови.

– Слухай, Клаю, – сказав Том. – Якщо той, що там, нагорі, знайде сходи... Не знаю, чи ці люди здатні думати, але...

– Судячи з того, що ми бачили на вулиці, – завважив Клай, – їх навіть людьми називати не можна. Я б сказав, що той хлопець нагорі більше схожий на жука, який б'ється між шибками у віконних рамах. Якщо такий жук натрапить на отвір, то вилетить. Так само й псих нагорі може знайти сходи, але якщо це й станеться, то лише випадково.

– А якщо він спуститься і побачить, що двері до холу забарикадовані, то скористається пожежним ходом, який веде у провулок, – промовив пан Рікарді властивим йому тоном, у якому бриніло завзяття. – Ми почуємо сигналізацію (вона мусить спрацювати, коли хтось штовхає перекладину) і так дізнаємося, що він пішов. Одним психом стане менше.

Десь на півдні гучно вибухнуло щось велике, і всі зіщулилися. Клай подумав, що тепер знає, як жилося у Бейруті в 1980-х.

– Я намагаюся вам щось довести, – терпляче уточнив він.

– Я так не думаю, – відрізав йому Том. – Ти однаково підеш, бо нервуєш через дружину та сина. А нас хочеш переконати, тому що тобі потрібна компанія.

Клай розчаровано видихнув.

– Звичайно, мені потрібна компанія, але я не тому вмовляю вас йти разом. Запах диму міцнішає, але коли ви востаннє чули сирену?

Ніхто з них не відповів.

– Я теж, – продовжував Клай. – Не думаю, що ситуація у Бостоні зміниться на краще. Навпаки, далі буде тільки гірше. Якщо це пов'язано з мобільними телефонами...

– Вона хотіла залишити повідомлення для татка, – раптом заговорила Аліса. Вона вимовляла слова швидко, наче боячись, що вони зітруться з пам'яті. – Вона просто хотіла, щоб він обов'язково забрав речі з хімчистки, тому що їй треба було вдягти жовту вовняну сукню на зустріч комітету, а мені потрібна була запасна форма для суботньої виїзної гри. Це було в таксі. А потім ми врізалися! Вона напала на таксиста, душила його й кусала, його тюрбан упав, на лиці була кров, і ми врізалися!

Аліса поглянула на обличчя трьох чоловіків, що незмигно дивилися на неї, затулила обличчя долонями й заридала. Том зрушив з місця, щоб заспокоїти її, але не встиг, бо, на великий подив Клая, пан Рікарді вийшов з-за столу і своєю худою рукою обійняв дівчину.

– Не треба плакати, – сказав він. – Я впевнений, що це було якесь непорозуміння, юна леді.

Аліса подивилася на нього широко розкритими дикими очима.

– Непорозуміння? – Вона показала на висохлу пляму крові, що розтеклася по її сукні спереду. – Це схоже на непорозуміння? Я захищалася від неї прийомами карате – ходила в школі. Я вдарила рідну матір! По-моєму, я зламала їй носа... Це точно... – Аліса несамовито затрясла головою, розтріпавши волосся. – А якби я не встигла відчинити двері машини...

– Вона б тебе вбила, – категорично заявив Клай.

– Вона б мене вбила, – пошепки погодилася Аліса. – Вона не впізнавала мене. Моя рідна мати. – Вона перевела погляд з Клая на Тома. – Це все через мобільники, – так само пошепки сказала вона. – Авжеж, через мобільники.

14

– То скільки цих чортових апаратів тут, у Бостоні? – запитав Клай. – Який ступінь проникнення на ринок?

– Зважаючи на кількість студентів, я би сказав, величезний, – відповів пан Рікарді. Він знову зайняв своє місце за столом і зараз виглядав трохи жвавішим. Чи то втішання дівчини зробило свою справу, чи то питання, пов'язане з бізнесом. – Хоча молодь – не єдиний споживач, звичайно. Місяць чи два тому я читав статтю в журналі «Корпорація», у якій стверджувалося, що в континентальному Китаї стільки ж мобільних телефонів, скільки в Америці населення. Уявляєте?

Клай нічого такого не хотів собі уявляти.

– Гаразд. – Том неохоче кивнув. – Я розумію, до чого ви ведете. Хтось – якесь терористичне угруповання – якимось чином надсилає сигнали на стільникові телефони. Якщо ти комусь дзвониш або приймаєш дзвінок, то отримуєш якесь... що?.. якесь повідомлення, що діє на підсвідомість... я так гадаю... і втрачаєш розум. Схоже на наукову фантастику, але років п'ятнадцять чи двадцять тому більшість людей сприйняли б мобільні телефони у їхньому сучасному вигляді за наукову фантастику.

– Так, сталося щось на кшталт того, я впевнений, – сказав Клай. – Навіть більше: досить просто підслухати телефонну розмову – і тобі каюк. – Він думав про Темну Фею. – А найпідступніше у цьому те, що коли люди бачать, що коїться довкола...

– То їхній перший імпульс – дістати мобільний і спробувати з'ясувати, що ж відбувається, – закінчив Том.

– Еге ж, – підтвердив Клай. – Я на власні очі бачив, як люди це роблять.

Том безрадісно подивився на нього.

– Я теж.

– Але який стосунок усе це має до ваших планів покинути безпечний готель, особливо коли насувається темрява, я не розумію, – сказав пан Рікарді.

Ніби у відповідь, пролунав черговий вибух, якому вторували ще півдюжини: поступово затихаючи, наче кроки велетня, що повільно віддалявся, вони прокотилися на південний схід. Угорі знову гупнуло, і почувся невиразний крик люті.

– Думаю, що психам не вистачить клепки вибратися з міста, так само, як і тому, що нагорі, – знайти сходи, – відповів Клай.

На якусь мить йому здалося, що обличчя Тома спотворив вираз жаху, але потім Клай збагнув, що це щось інше. Можливо, зачудування. І просвіток надії.

– Господи, – сказав він і дав собі справжнісінького ляпаса. – Вони не вибиратимуться. І чому я про це не подумав?

– Може бути щось інше, – додала Аліса. Кусаючи губи, вона дивилася на свої руки, які то спліталися в неспокійний клубок, то розпліталися. Зусиллям волі вона змусила себе звести очі на Клая. – Може, й справді безпечніше піти, коли впаде темрява.

– Чому, Алісо?

– Якщо вони тебе не бачать – якщо ти зможеш десь причаїтися, за щось заховатися, – вони забувають про тебе майже одразу.

– Чому ти так думаєш, дорогенька? – запитав Том.

– Бо я ховалася від чоловіка, який за мною гнався, – стишеним голосом відповіла вона. – Того у жовтій футболці. Це було якраз перед тим, як я вас побачила. Я сховалася в провулку. За одним із тих контейнерів для сміття. Я злякалася, бо думала, що це пастка і я не зможу вибратися, якщо він мене побачить, але не могла придумати нічого ліпшого. Я бачила, що він стоїть біля виходу з провулка, роздивляється довкола, ходить по колу (намотує тривожні кола, як сказав би мій дідусь). Спочатку я думала, що він грається зі мною. Розумієте? Тому що він не міг мене не бачити у провулку, я ж була всього за кілька футів від нього... всього лише кілька футів... він міг простягнути руку і вхопити мене... – Аліса затремтіла. – Але там я була наче... хто йо' зна...

– Як з очей, так і з думки, – сказав Том. – Але якщо він був так близько, чому ти не побігла?

– Бо не могла, – відповіла Аліса. – Просто не могла. Ноги були як ватяні, мене всю так трусило, що я боялася втратити самовладання. Але виявилося, що мені нікуди й не треба бігти. Він ще кілька разів занепокоєно покружляв по тривожному колу, мимрячи свою нісенітницю, а тоді пішов. Я повірити не могла. Подумала, що він точно хоче мене надурити... але водночас розуміла, що він занадто божевільний, аби таке вигадати. – Вона зиркнула на Клая, а потім знову опустила очі на свої руки. – Усе тому, що я натрапила на нього вдруге. Треба було просто лишатися з вами, хлопці. Я буваю такою дурепою.

– Ти була наля... – почав Клай, і тут десь на сході пролунав найбільший за весь цей час вибух, оглушливе БУМ-БАХ!, що змусив їх усіх пригнутися й затулити вуха. Шибки у вікні холу розбилися.

– О... Боже, – тільки й мовив пан Рікарді. «Широко розкриті очі під голомозим черепом надають йому вигляду опікуна сирітки Енні, татуся Ворбакса»[10][10]
  Сирітка Енні (Little Orphan Annie) – американський комікс, що вперше з'явився у газетах 1924 р. і був досить популярний протягом усього XX ст. За коміксом було знято серіал, фільм і поставлено мюзикл на Бродвеї.


[Закрыть], – подумав Клай. – Це могла бути нова гіперзаправка «Шелл», яку нещодавно запустили на Ніланд. Там заправляються всі таксі та амфібії. Це саме в тому напрямку.

Клай не знав, чи мав рацію Рікарді, бо не чув запаху горіння бензину (принаймні поки що), але його внутрішній погляд, привчений сприймати візуально, уже бачив бетонний трикутник міста, що палав, як пропановий смолоскип надвечір.

– А хіба сучасне місто може згоріти? – запитав він у Тома. – Якщо воно збудоване переважно з бетону, металу і скла? Воно може згоріти, як Чикаґо, коли корова місіс О'Лірі[11][11]
  За фольклорними джерелами, винуватицею Великої пожежі 1871 року в Чикаґо була корова місіс Кетрін О'Лірі.


[Закрыть] перевернула ліхтаря?

– Усі ці історії про перекидання ліхтаря – усього-навсього міська легенда, – озвалася Аліса. Вона терла потилицю так, наче в неї починався сильний головний біль. – Так казала місіс Майерс на уроках історії Америки.

– Авжеж, може, – відповів йому Том. – Ти ж бачив, що сталося зі Світовим торговим центром, після того як в нього врізалися ті літаки.

– Реактивні літаки з баками, повними пального, – уточнив пан Рікарді.

Голомозий адміністратор наче в воду дивився: вони почали відчувати запах горіння бензину. Він просяк крізь розбиті вікна холу і, наче злий дух, прослизнув під дверима до кабінету.

– Здається, ви не помилилися щодо заправки «Шелл», – відзначив Том.

Пан Рікарді наблизився до дверей офісу, що виходили в хол. Відімкнув і прочинив їх. Та частина холу за дверима, що постала перед очима Клая, вже виглядала занедбаною, похмурою і якоюсь недоречною. Пан Рікарді гучно потягнув носом, зачинив двері і знову замкнув їх.

– Уже не такий сильний, – повідомив він.

– Просто вам хочеться так думати, – сказав Клай. – Або ваш ніс починає звикати до запаху.

– Думаю, це справді так, – утрутився в розмову Том. – Надворі сильний західний вітер, тобто дме він у напрямку океану, і якщо ми чули вибух з нової автозаправної станції на розі Ніланд і Вашингтон, біля Медичного центру Нової Англії...

– Так, вона саме там і розташована, – сказав пан Рікарді. На його обличчі застиг вираз похмурого вдоволення. – А скільки було протестів! Та для великих грошей немає перепон, повірте ме...

– ...Тоді лікарня вже зайнялася... а з нею, звичайно, всі, хто там був... – перебив його Том.

– О, ні, – Аліса затулила рота рукою.

– Думаю, що так. А на черзі Центр Вонґа. Вітерець може вщухнути до темряви, але якщо цього не станеться, то всі будівлі на схід від Масс-Пайк[12][12]
  Масс-Пайк (англ. Massachusetts Turnpike) – Массачусетська платна автострада, що починається у міжнародному аеропорту Логан у Бостоні.


[Закрыть] до десятої вечора, швидше за все, перетворяться на плавлений сир.

– Але ми на заході, – звернув їхню увагу пан Рікарді.

– Тоді ми в безпеці, – відповів на це Клай. – Принаймні це нам не загрожує. – Він підійшов до віконця, яке виходило з кабінету пана Рікарді на вулицю, став навшпиньки і визирнув на Есекс-стрит.

– Що ви там бачите? – запитала Аліса. – Там є люди?

– Ні... так. Один чоловік. На протилежному боці вулиці.

– Це хтось із психів?

– Не можу сказати. – Але для себе Клай відзначив, що це псих. Це випливало з того, як той біг і як смикався, озираючись через плече. Один раз, саме перед тим, як повернути за ріг і вибігти на Лінкольн-стрит, хлопець мало не наскочив на лоток із фруктами, виставлений перед бакалійною крамницею. І хоча Клай не міг чути, що той казав, але бачив, що його губи ворушаться. – Усе, він зник.

– Більше нікого? – запитав Том.

– Зараз ні, але там дим. – Клай замовк. – А ще сажа і попіл. Не можу сказати скільки. Усе розносить вітер.

– Гаразд, мене переконали, – сказав Том. – Я завжди повільно засвоював те, що вивчав, але ніколи не було так, щоб я нічого не засвоїв. Місто згорить, і ніхто, крім божевільних, не збирається залишатись у ньому.

– Думаю, це правда, – відказав Клай. А ще він вважав, що це стосується не тільки Бостона, хоча на той час Бостон був єдиним, про що він у змозі був спокійно думати. Можливо, з часом він розширить свій кругозір, але тільки тоді, коли знатиме, що з Джонні все гаразд. А може, повна картина завжди буде йому недоступна, адже він усього лише малює невеличкі картинки, аби заробити на життя. Але попри все, той егоїст, що наче молюск приліпився до його свідомості знизу й жив там, скористався зі своєї нагоди направити йому нагору чітку думку. Забарвлену в синє та темно-золоті іскри. / чому все сталося саме сьогодні? Саме тоді, коли я зірвав такий куш?

– Можна я піду з вами, якщо ви не збираєтеся залишатися? – запитала Аліса.

– Звичайно, – відповів Клай і подивився на адміністратора. – Ви теж приєднуйтесь, пане Рікарді.

– Я залишуся на посту, – проголосив той. Його голос звучав гордовито, але у погляді, яким він подивився на Клая, перш ніж відвести очі, промайнув хворобливий блиск.

– Не думаю, що керівництво сваритиме вас, якщо ви замкнете готель і підете за таких обставин, – спробував переконати його Том. Його делікатна манера говорити подобалася Клаю дедалі більше і більше.

– Я залишуся на посту, – повторив адміністратор. – Пан Донеллі, менеджер денної зміни, вийшов, щоб покласти гроші на депозит у банку, і залишив мене за старшого. Коли він повернеться, то я, можливо...

– Будь ласка, пане Рікарді, – сказала Аліса. – Вам не можна тут залишатися.

Але пан Рікарді, знову схрестивши руки на худих грудях, тільки заперечно похитав головою.

15

Вони відсунули один зі стільців, зроблених у стилі доби королеви Анни, і пан Рікарді відімкнув для них двері парадного входу. Клай визирнув на вулицю. Він не бачив, щоб хтось прямував у той чи інший бік, але не зміг би сказати напевно, тому що в повітрі було повно дрібної темної пилюки від золи, що танцювала на легенькому вітерці, як чорні сніжинки.

– Ходімо, – сказав він. Для початку їм треба було всього лише зробити вилазку до сусіднього «Метрополітан-кафе».

– Я знову замкнуся і поставлю стілець на місце, – сказав пан Рікарді, – але вслухатимуся. Якщо ви вскочите у халепу, наприклад, якщо в «Метрополітані» ховається хтось із цих... людей... і вам доведеться відступати, просто гукніть «Пане Рікарді, пане Рікарді, ви нам потрібні!» Так я знатиму, що можна відчинити двері. Зрозуміло?

– Так, – відповів Клай і стиснув худе плече пана Рікарді. Адміністратор здригнувся, але потім випростався, хоча й не виказав жодного знаку задоволення від такого прояву поваги. – Ви молодчина. Раніше я так не вважав, але тепер знаю, що помилявся.

– Я докладаю всіх зусиль, – сухо відказав лисий чоловік. – Просто пам'ятайте...

– Ми не забудемо, – запевнив його Том. – У кав'ярні ми пробудемо хвилин десять, тож, якщо у вас тут щось трапиться, ви теж кричіть.

– Добре.

Але Клай подумав, що він цього не зробить. Хоч і не знав чому. Вважати, що людина не закричить, аби врятуватися з біди, було безглуздям, але Клай справді так подумав.

– Будь ласка, змініть свою думку, пане Рікарді, – благала Аліса. – У Бостоні небезпечно, ви самі вже переконалися.

Але пан Рікарді тільки відвів погляд. І Клай не без здивування подумав: «Ось як дивиться людина, коли вирішує, що краще ризикувати життям, ніж щось у ньому змінити».

– Ходімо, – покликав Клай. – Зробимо кілька бутербродів, поки не вимкнулась електрика.

– Вода в пляшках теж не завадила б, – додав Том.

16

Електричний струм зник саме у той момент, коли в охайній маленькій кухні «Метрополітан-кафе», обкладеній білими кахлями, вони загортали останній бутерброд. На той час Клай вже тричі спробував додзвонитися до штату Мен: один раз до свого колишнього будинку, другий – до початкової школи Кент-Понда, де вчителювала Шарон, і востаннє – до середньої школи Джошуа Чемберлена, яку нині відвідував Джонні. І щоразу дзвінок зривався, коли він набирав 207 – код штату Мен.

Коли в «Метрополітан-кафе» згасло світло, Аліса закричала, і Клаєві спочатку здалося, що цей крик звучить у повній темряві. Потім увімкнулося аварійне освітлення, але Алісу це не дуже заспокоїло. Однією рукою вона міцно трималася за Тома, а другою погрозливо розмахувала ножем для нарізання хліба, за допомогою якого перед тим робила бутерброди. Її широко розкриті очі були якісь неживі.

– Алісо, поклади ножа, – дещо різкіше, ніж йому б цього хотілося, сказав Клай. – А то поріжеш когось із нас.

– Або сама поріжешся, – як завжди м'яко і заспокійливо сказав Том. Скельця його окулярів тьмяно виблискували під світлом аварійних ламп.

Аліса послухалася, але одразу ж знову вхопила ножа.

– Він мені потрібний, – повідомила вона. – Я хочу взяти його з собою. У тебе є ніж, Клаю. І я теж хочу мати.

– Гаразд, – погодився він, – але у тебе немає паска. Ми зробимо тобі пасок із скатертини. Але поки що будь обережна.

Половина бутербродів була з ростбіфом і сиром, друга – з шинкою і сиром. Аліса позагортала їх у харчову плівку. Під касовим апаратом Клай знайшов гору пакетів із написами ДЛЯ СОБАК з одного боку і ДЛЯ ЛЮДЕЙ з іншого. У два пакети вони з Томом вкинули бутерброди, а в третій поклали три пляшки з водою.

Столи були накриті до обіду, який уже ніколи не відбудеться. Два чи три з них були перевернуті, але більшість стояли ідеально впорядковані, виблискуючи келихами та сріблом у скупому аварійному освітленні. У цій спокійній упорядкованості було щось таке, від чого Клаєві стало не по собі. Чистота складених серветок і маленькі лампи на кожному столі. Зараз вони не горіли, і Клай подумав, що мине багато часу, перш ніж лампочки всередині знову засяють.

Він побачив, що Аліса і Том роздивляються довкола з такими самими нещасними обличчями, яке (він відчував це) було і в нього, і його охопило непереборне, майже маніакальне за своєю невідкладністю, бажання розважити їх. Згадався фокус, який він показував своєму синові. Мобільний телефон Джонні знову сплив у пам'яті, випустивши щура-паніку, і той не забарився скористатися з нагоди вкусити. Клай усім серцем сподівався на те, що проклятущий телефон валяється зараз під ліжком Крихітки Джонні у клубках пилюки, з дохлою-дохлою-дохлою батарейкою.

– Уважно дивіться сюди, – промовив він, відкладаючи вбік свій пакет із бутербродами, – і зауважте, будь ласка, що мої руки весь час залишатимуться на видноті. – Він ухопив край скатертини, що звисав донизу.

– Зараз не час для салонних фокусів, – зауважив Том.

– Я хочу побачити, – сказала Аліса. На її обличчі вперше за весь час, відколи вони її зустріли, з'явилася посмішка. Слабенька, але все-таки посмішка.

– Ця скатертина нам потрібна, – пояснив Клай. – Багато часу це не забере, а крім того, дама хоче подивитися. – Він повернувся до Аліси. – Але ти мусиш сказати чарівне слово. Шазам підійде.

– Шазам! – промовила вона, і Клай обома руками спритно смикнув на себе скатертину.

Він не виконував цей фокус років зо два, а може, навіть зо три, тому він майже не вдався. Але водночас його помилка (поза сумнівом, це був дещо невпевнений рух руками) додала всій витівці шарму. Предмети на столі мали лишитися на своїх місцях після того, як скатертина якимось дивом з-під них зникне, та вони усі зсунулися приблизно на чотири дюйми праворуч. Найближчий до Клая келих перекрутився на круглій ніжці і тепер стояв на столі тільки наполовину, а наполовину виступав за край.

Аліса розсміялася й заплескала у долоні. Виставивши руки вперед, Клай уклонився публіці.

– Чи ми можемо вже йти, о великий Вермішеллі? – запитав Том, але на його губах теж грала посмішка. У світлі аварійних ламп Клай бачив його дрібні зуби.

– Підемо, як споряджу вас усім необхідним, – відповів Клай. – Вона нестиме ніж з одного боку і пакет із бутербродами – з другого. Ти можеш нести воду. – Він склав скатертину трикутником і швидко згорнув, перетворивши на пасок. Тримаючи пакет з бутербродами за ручки, притулив його до паска, а тоді обкрутив його навколо тонкої талії дівчини. Щоб пасок тримався міцно, довелося обкрутити його півтора рази і зав'язати на вузол. Справу довершив ніж-пилка, вставлений з правого боку.

– Це ж треба, який ти вправний, – сказав Том.

– Вправний, та нестравний, – відповів Клай, і тут на вулиці прогримів ще один вибух, цього разу так близько, що кав'ярня здригнулася. Келих, що стояв на столі тільки наполовину, втратив рівновагу, впав на підлогу і розбився. Усі троє втупилися у нього поглядами. Клай хотів було сказати їм, що не вірить у погані прикмети, але це 6 тільки долило оливи у вогонь. До того ж він у них вірив.

17

Клай мав свої причини на те, щоб повернутися до мотелю «Атлантик-авеню», перш ніж вони остаточно вирушать у путь. По-перше, він хотів забрати свій портфель, який залишив у холі. По-друге, треба було пошукати, чи не знайдеться чогось на зразок імпровізованих піхов для Алісиного ножа – навіть футляр від набору для гоління, на його думку, згодився б, аби тільки він був Досить довгим. По-третє, він хотів дати панові Рікарді ще один шанс приєднатися до них. Він із подивом зрозумів, що хоче цього навіть більше, ніж забрати забутий портфель із малюнками. Дивно, але цей чоловік йому подобався, хоча Клай і не надто хотів це визнавати.

Зізнавшись у цьому Тому, він із подивом побачив, що той киває на знак згоди.

– Для мене це як піца з анчоусами, – сказав Том. – Переконую себе, що у поєднанні сиру, томатного соусу і мертвої риби є щось огидне... але іноді просто не можу опиратися цьому ганебному бажанню.

На вулиці й поміж будинками панував буревій із чорного попелу та сажі. Автомобільна сигналізація заливалася трелями, пронизливим плачем заходилася охоронна, дзеленчала пожежна. Спеки у повітрі не відчувалося, але Клай чув, як на півдні й заході потріскує пожежа. І чадний сморід посилився теж. До них долинали крики, та звучали вони десь позаду, біля Коммон, там, де Бойлстон-стрит розширювалась.

Коли вони вже були біля «Атлантик-авеню», Том допоміг Клаю відсунути один зі стільців стилю доби королеви Анни від розбитих скляних дверей. Хол за дверима потопав у темряві, тож стійка пана Рікарді та диван здавалися тільки темними силуетами, і якби Клай їх раніше не бачив, то зараз геть не розумів би, що це за тіні. Над ліфтами поволі згасала одинока аварійна лампочка, а під нею, як сліпень, дзижчав акумулятор у коробці.

– Пане Рікарді! – покликав Том. – Пане Рікарді, ми прийшли дізнатися, чи ви, бува, не передумали.

Відповіді не було. За мить Аліса почала обережно вибивати скляні зубці, що й досі стирчали з рами.

– Пане Рікарді! – знову крикнув Том, але відповіді, як і раніше, не було, тож він повернувся до Клая. – Ти хочеш зайти всередину, так?

– Так. Треба забрати портфель. У ньому мої малюнки.

– У тебе немає копій?

– Там оригінали, – відповів Клай, наче це все пояснювало. Принаймні для нього це було так. А крім того, там був пан Рікарді. Він же сказав: «Я вслухатимуся».

– А що, як до нього добралося те Гупало з горішнього поверху? – запитав Том.

– Якби це сталося, то ми б чули, як воно гупає тут, унизу, – відповів Клай. – І якщо вже на те пішло, то воно б вибігло на звук наших голосів, белькочучи, як той, що хотів зарізати нас біля Коммон.

– Звідки вам знати? – спитала Аліса, закусивши нижню губу. – Ще надто рано думати, що вам відомі всі правила.

Авжеж, вона мала рацію, та стояти на місці й обговорювати це було не варто.

– Я буду обережним, – сказав Клай і однією ногою переступив через нижній край вікна. Воно було вузьке, але місця, щоб протиснутися всередину, вистачало. – Просто засуну голову в двері його кабінету. Якщо його там немає, то я не збираюсь полювати на нього, як маніяк на дівчину у фільмі жахів. Я просто вхоплю портфель, і ми звідси заберемося.

– Не переставай кричати, – порадила Аліса. – Просто говори «О'кей, все о'кей» абощо. Весь час.

– Добре, але якщо я замовкну, одразу ж тікайте. Не заходьте за мною.

– Не хвилюйся, – сказала вона серйозно. – Я теж дивилася всі ті фільми. У нас удома є кабельне телебачення.

18

– Зі мною все о'кей, – крикнув Клай, піднявши портфель і поклавши його на стійку адміністратора. «Для початку непогано», – подумав він. Але на душі все одно неспокійно.

Обходячи стійку, він подивився через плече і побачив, що одне розблоковане вікно тьмяно мерехтить і наче пливе у сутінках, а в ньому на тлі останніх променів дня чітко вирізняються два силуети.

– Зі мною все о'кей, досі о'кей, зараз зайду в його кабінет і подивлюся там, досі о'кей, о...

– Клаю? – У голосі Тома прозвучала тривога, але на якусь мить слова застрягли у горлі і Клай не міг змусити себе відповісти, навіть щоб його заспокоїти. Посеред високої стелі кабінету стирчала арматура для люстри. До неї було прикріплене щось на зразок портьєрного шнура, а на ньому висіло тіло пана Рікарді. На голову було натягнуто білий мішок. Такі поліетиленові мішки готель видає постояльцям, щоб вони складали туди брудні речі для прання і хімчистки. – 3 тобою все добре, Клаю?

– Клаю! – пронизливо, на межі істерики, кричала Аліса.

– Нормально, – почув він власний голос. Здавалося, що його рот розтуляється і стуляється довільно, не контролюючись розумом. – Я досі тут. – Він думав про погляд пана Рікарді, з яким він казав «Я залишуся на посту». Слова лунали пихато, але очі видавали переляк і якесь приниження. Це були очі маленького єнота, загнаного в куток гаража здоровенним злим псом. – Я виходжу.

Він позадкував, наче боячись, що тієї ж миті, як він повернеться спиною, пан Рікарді звільниться зі свого саморобного зашморгу й нападе на нього. Зненацька він відчув щось більше, ніж просто страх за Шарон та Джонні. Він затужив за ними так сильно, що з пам'яті виринув спогад про перший день у школі, коли мати залишила його біля хвіртки, яка вела на майданчик для гри. Інші батьки заводили своїх дітей усередину. Але його мати сказала: «Йди, Клайтоне, твій клас – це перша кімната, з тобою все буде гаразд, хлопчики мусять справлятися з цим самотужки». Перед тим як виконати її наказ, він стояв і спостерігав, як вона йде, повертаючись на Кедрову вулицю. У синьому пальті. Тепер, стоячи тут у пітьмі, він знову відчув, що туга за домом називалася так неспроста.

Аліса і Том – це чудово, але йому потрібні були люди, яких він любив.

Вийшовши до стійки адміністратора, він повернувся обличчям до дверей і перетнув хол. Уже підійшовши до дверей достатньо близько, щоб побачити налякані обличчя своїх нових друзів, він згадав, що знову забув свого довбаного портфеля і мусить повертатися. Тільки-но він простягнув руку, як його охопило дивне відчуття впевненості у тому, що рука пана Рікарді ось-ось вирине з темряви, що згущувалась за стійкою, і вхопить його. Цього не сталося, та нагорі знову гупнуло. Щось і досі перебуває там, щось навмання блукає у пітьмі. Щось, що ще сьогодні, до третьої години пополудні, було людиною.

Цього разу, коли він був уже на півдорозі до дверей, єдина лампочка, яка живилася від акумуляторів і освітлювала хол, мигнувши востаннє, погасла. «Це порушення правил пожежної безпеки, – подумав Клай. – Я мушу про це доповісти».

Він простягнув свого портфеля, і Том взяв його.

– Де він? – запитала Аліса. – Його там не було?

– Мертвий, – відповів Клай. Йому спало на думку збрехати, але він був неспроможний на це. Надто вже шокувало його побачене. Як ця людина могла повіситися? Він навіть не уявляв, яким чином це можна було здійснити. – Самогубство.

Аліса розплакалася, а Клай згадав, що вона не знає: якби все залежало від пана Рікарді, то вона, мабуть, зараз сама була б мертва. Але насправді йому й самому хотілося трохи поплакати. Тому що нагодився пан Рікарді. Мабуть, більшість людей хоче заплакати, якщо їм випадає такий шанс.

На захід від них, десь у районі парку Коммон, з темряви, що помалу огортала вулицю, долинув занадто сильний для людських легенів крик. Для Клая він пролунав майже як сурмління слона. У ньому не було ні болю, ні радості. Тільки божевілля. Аліса притислася до нього, і він обійняв її однією рукою. Її тіло було наче дріт, через який проходить сильний електричний струм.

– Якщо ми збираємося звідси вшиватися, то давайте зробимо це зараз, – сказав Том. – Якщо на нашому шляху трапиться не надто багато перешкод, то ми зможемо дістатися до Молдена, це на півночі, й переночувати в мене вдома.

– А це в біса гарна ідея, – сказав Клай.

Том обачливо посміхнувся.

– Ти справді так гадаєш?

– Правда. Хтозна, може, офіцер Ешленд уже там.

– Хто такий офіцер Ешленд? – поцікавилася Аліса.

– Полісмен, якого ми зустріли біля Коммон, – відповів Том. – Він... так би мовити, витяг нас із халепи. – Зараз вони втрьох, обсипані попелом, що падав згори, й у супроводі звуків сигналізації уже прямували на схід від «Атлантик-авеню». – Але ми його не зустрінемо. Клай просто хотів пожартувати.

– А, – сказала вона. – Я рада, що принаймні хтось намагається жартувати. – На тротуарі біля сміттєвої урни валявся синій мобільний телефон, через увесь корпус якого проходила тріщина. Не стишуючи кроку, Аліса ударом ноги скинула його ногою в канаву.

– Оце так гол, – захоплено сказав Клай. Аліса знизала плечима.

– П'ять років футболу, – сказала вона, і тієї ж миті засяяли вуличні ліхтарі, ніби сигналізуючи, що не все ще втрачено.