Текст книги "Зона покриття"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 24 страниц)

Рука Клая мимоволі потягнулася до рукоятки револьвера, якого він підібрав на підлозі кухні Бет Нікерсон.

– Спусковий механізм, – сказав він. Обличчя Джордана пожвавішало.

– Саме так! Спусковий механізм, що викликає мутацію. Без нього ніколи б не сталося чогось типу тотального знищення у великих масштабах. Бо те, що з'являється, накопичується у тих людях. .. тільки вони вже не люди, так от, те, що в них накопичується,—це...

– Це єдиний організм, – перебив його Директор. – Так ми вважаємо.

– Так, але це більше, ніж просто зграя, – сказав Джордан. – Бо те, що вони роблять із CD-програвачами, може бути тільки початком. Так мала дитина вчиться взуватися. Подумайте, на що вони будуть спроможні за тиждень. Або за місяць. Чи за рік.

– Ти можеш помилятися, – сказав Том, але його голос прозвучав сухо, як тріск зламаної хворостини.

– А може, й навпаки, – заперечила Аліса.

– О, я впевнений, що він має рацію, – вставив Директор, попиваючи свій гарячий шоколад з бурбоном. – Звичайно, я старий чоловік, і мені в будь-якому разі вже недовго ряст топтати. Я погоджуся з будь-яким рішенням, до якого ви пристанете. – Повисла нетривала пауза. Погляд неспокійно перебігав то з Клая на Алісу, то з Аліси – на Тома. – Звісно, якщо воно буде правильним.

– Розумієте, зграї спробують об'єднатися, – сказав Джордан. – Навіть якщо вони досі не чують одна одну, то невдовзі все зміниться.

– Дурниці, – стривожено сказав Том. – Історії про привидів.

– Можливо, – мовив Клай, – але є ще дещо, і над цим варто замислитися. Зараз ночі належать нам. А що, як вони вирішать, що їм не потрібно так багато спати? Або що вони не бояться темряви?

Кілька секунд ніхто не мовив ані слова. Надворі посилювався вітер. Клай сьорбав свій гарячий шоколад, який і від самого початку був не більш ніж теплим, а зараз геть вистиг. Коли він знову звів очі, Аліса вже відставила свою чашку і тримала талісман «найкі».

– Я хочу їх знищити, – сказала вона. – Тих, що на стадіоні, – я хочу їх знищити. Я не кажу «вбити», бо думаю, що Джордан правильно говорить, і не хочу робити це, аби помститися за людський рід. Я хочу це зробити за свою матір і за тата, бо його теж немає. Знаю, що немає, я це відчуваю. Я хочу це зробити за своїх подруг Вікі й Тесе. Вони були гарними подругами, але у них були мобільні, вони ніколи з ними не розставалися, і я знаю, як вони зараз виглядають і де сплять: десь у такому місці, як те довбане футбольне поле. – Вона подивилася на Директора і зашарілася. – Даруйте, сер.

Помахом руки Директор відхилив її вибачення.

– Ми можемо це зробити? – спитала вона в нього. – Ми можемо їх знищити?

Чарльз Ардай, що тихо-мирно закінчував свою кар'єру на посаді тимчасового директора Академії Ґейтена, коли настав кінець світу, вишкірив попсовані зуби в усмішці, і Клай би дорого віддав, щоб у нього тільки з'явилася можливість відобразити її ручкою чи олівцем. Та усмішка була абсолютно безжалісною.

– Ми можемо спробувати, міс Максвел, – відповів він.

18

О четвертій годині наступного ранку Том Маккурт сидів на столику для пікніка між двома теплицями Академії Ґейтена, які з часу Імпульсу зазнали серйозних ушкоджень. Ноги в кросівках «рібок», які він взув ще у Молдені, опиралися на одну з лавок, а голова спочивала на руках, складених на колінах. Вітер розвіював його волосся з одного боку в інший. Аліса сиділа навпроти нього, підпираючи руками підборіддя, а жмути світла від кількох ліхтариків кидали химерні тіні на її обличчя. Навіть у безжально-яскравому світлі, незважаючи на очевидну втому, вона виглядала гарненькою – у її віці будь-яке світло все ще прикрашає. Лише Директор, що сидів біля неї, мав змучений вигляд. У теплиці, що була ближче до них, як неспокійні духи, рухалися у повітрі дві гасові лампи.

Біля ближнього краю теплиці вони зійшлися. Клай і Джордан вийшли у двері, хоча у скляних панелях з обох боків зяяли великі отвори. За хвилю Клай всівся поряд із Томом, а Джордан зайняв своє звичне місце біля Директора. Від хлопця пахло бензином і добривами, а понад усе – зневірою. Клай кинув кілька низок ключів на столик, де вони зайняли своє місце між ліхтариками. На його думку, вони могли залишатися там доти, доки якийсь археолог не відкопає їх через чотири тисячі років.

– Мені шкода, – м'яко сказав Директор Ардай. – А на перший погляд усе було так просто.

– Еге ж, – підтвердив Клай. Це справді виглядало просто: наповнити обприскувачі бензином, навантажити їх на пікап, проїхати через Тонні-філд, розливаючи по дорозі бензин на обидва боки, кинути сірника.

Він хотів сказати Ардаєві, що план Джорджа В. Буша щодо нападу на Ірак, мабуть, виглядав так само просто – навантажити обприскувачі, кинути сірник, – але не зробив цього. Виявляти таку жорстокість було б просто безглуздо.

– Ти як, нормально, Томе? – спитав Клай. Він уже зрозумів, що в Тома немає великих резервів життєвої енергії.

– Так, просто втомився. – Він підвів голову і посміхнувся до Клая. – Не звик до нічних змін. Що робитимемо тепер?

– Мабуть, підемо спати, – вирішив Клай. – Хвилин за сорок почне світати. Небо на сході вже світлішає.

– Це не чесно, – сказала Аліса, сердито тручи щоки. – Несправедливо, ми доклали стільки зусиль!

Вони справді доклали чимало зусиль, та все було не так просто. Кожна маленька (і вкрай безглузда) їхня перемога давалася їм дуже тяжко. Такі сильні натуги Клаєва мати називала болючим гемороєм. Частково Клай справді хотів звинуватити у всьому Директора... а також себе, бо слід було поставитися до ідеї Ардая з обприскувачами критично. Тепер він починав думати, що піти на поводі у літнього викладача англійської, який планував випалити стадіон вогнеметами, – все одно що брати ніж на перестрілку. І все-таки... дійсно, ідея здавалася непоганою.

Тобто доти, доки не виявилося, що автопаркова цистерна з бензином замкнена у гаражі. Майже півгодини вони витратили на те, щоб у конторі по сусідству, при світлі ліхтаря, гарячково перебирати на дошці за столом наглядача ключі без позначок. Нарешті Джордан знайшов ключ, що підходив до дверей гаража.

Тоді виявилося, що треба не просто витягти пробку. На цистерні був ковпачок, а не пробка. І так само, як і гараж, у якому знаходилася цистерна, ковпачок був закритий. Ще раз назад у контору; повторне нишпорення у світлі ліхтарів; нарешті ключ, який начебто точно підходив до ковпачка. А потім Аліса звернула їхню увагу на те, що ковпачок – на дні цистерни (це забезпечувало подачу самопливом у випадку, якщо не буде електричного струму) і без шланга чи сифона бензин поллється їм просто на руки. Вони витратили на пошуки шланга годину і не знайшли нічого бодай трохи схожого. Том відкопав десь маленьку лійку, яка збурила у всіх істерику середнього ступеня тяжкості.

І оскільки жоден із ключів до вантажівок не був позначений (принаймні на них не було маркування, яке б зрозуміли люди, далекі від роботи в автопарку), пошук правильної низки став ще одним етапом проб і помилок. Цього разу все пішло швидше, бо за гаражем стояло тільки вісім вантажівок.

І врешті-решт – теплиці. Там вони знайшли не дюжину, а тільки вісім обприскувачів, кожен ємністю не тридцять галонів, а десять. Наповнити їх бензином із цистерни, може, і вдалося б, але в процесі вони 6 промокли до нитки, а в результаті отримали б лише вісімдесят галонів придатного до використання і розбризкування бензину. Саме думка про знищення тисячі мобілоїдів за допомогою вісімдесяти галонів стандартного бензину примусила Тома, Алісу та Директора вийти і сісти на лавку для пікніка. Клай і Джордан трохи поваландались усередині, шукаючи більших обприскувачів, але нічого не знайшли.

– Ми знайшли кілька маленьких обприскувачів для листя, – сказав Клай. – Тих, які називають пирскалками.

– А ще, – додав Джордан, – великі обприскувачі, наповнені якимсь засобом для знищення бур'янів чи добривами для підживлення, чи ще чимось. Для початку нам би довелося їх спорожнити, а це б означало, що треба надягти маски, аби не потруїтися парами.

– Життя жорстоке, – похмуро промовила Аліса. Якусь хвилю дивилася на свою крихітну кросівку, а тоді заховала її в кишеню.

Джордан узяв низку ключів, що підходили до однієї зі службових вантажівок.

– Ми можемо з'їздити у центр міста, – сказав він. – Там є крамниця «Надійне обладнання». У них точно мусять бути обприскувачі.

Том похитав головою.

– Це більш ніж за милю звідси, а головна вулиця забита розбитими й покинутими машинами. Може, деякі з них нам і вдасться оминути, але не всі. А їхати по газонах – це не вихід. Будинки стоять майже впритул. Усі ходять пішки з поважних причин. – Вони бачили кількох людей на велосипедах, але не багато. Навіть велосипеди, оснащені фарами, були небезпечні, якщо їхати на них з хоч якоюсь швидкістю.

– А легка вантажівка змогла б проїхати бічними вулицями? – запитав Директор.

– Гадаю, завтра вночі ми можемо дізнатися, чи це насправді можливо, – сказав Клай. – Спочатку розвідаємо шлях пішки, а тоді повернемося по вантажівку. – Він завагався. – Мабуть, У господарчому магазині є і шланги всіх видів.

– Щось замало ентузіазму в твоєму голосі, – зауважила Аліса. Клай зітхнув.

– Заблокувати проїзд на маленьких вулицях – багато розуму не треба. Усе закінчиться тим, що ми знову робитимемо дурну роботу, навіть якщо завтра нам пощастить більше, ніж сьогодні. Я просто не знаю. Може, треба поспати, і тоді все проясниться.

– Авжеж, так і буде, – погодився Директор, але якось нещиро. – У всіх нас проясниться в голові.

– А як щодо бензозаправки, яка через дорогу від школи? – без особливої надії спитав Джордан.

– Якої заправки? – здивувалася Аліса.

– Він говорить про «Сітґо», – відповів Директор. – Та сама проблема, Джордане, – у цистернах з насосами повно бензину, але немає струму. І я маю сумнів, що там достатньо контейнерів, окрім кількох дво– чи п'ятигалонових каністр. Я справді думаю... – Але він не закінчив свою думку, бо раптово замовк. – Що таке, Клаю?

Клай згадав трійцю, що кульгала повз бензоколонку попереду них, у якій один із чоловіків підтримував жінку за талію.

– «Сітґо на Академічній». Це так вона називається?

– Так...

– Я думаю, що там продавався не тільки бензин. – Він не просто думав, він знав. Бо збоку стояло дві цистерни. Він побачив їх, але не звернув особливої уваги. Принаймні у той час. Бо не було причини.

– Я не знаю, що ви... – почав Директор і замовк. Зустрівся поглядом з Клаєм. Попсовані карієсом зуби ще раз оголилися у тій особливо безжалісній усмішці. – О, – сказав він. – Ох. Це воно. Так, це воно.

Том з дедалі більшим сум'яттям переводив погляд з одного на іншого. Аліса теж. Джордан просто чекав.

– Може, ви двоє поділитеся своєю таємницею з рештою? – спитав Том.

Клай уже розтулив був рота – він чітко уявив, як це все відбуватиметься, до того ж ідея була надто гарною, щоб не поділитися нею, – але тут на Тонні-філді стихла музика. Її вимкнення не супроводжувалося коротким відрубним звуком, як це зазвичай бувало, коли вони прокидалися вранці, – цього разу звук був такий, наче хтось скинув аудіосистему, яка її транслювала, у шахту ліфта.

– Сьогодні вони рано повставали, – тихо сказав Джордан.

Том ухопив Клая за передпліччя.

– Це щось не те, – сказав він. – Один із тих клятих музичних центрів досі грає... дуже тихо, та я чую.

Вітер був сильним, і Клай знав, що він дме з боку стадіону, через огидні запахи: зіпсованих продуктів харчування, розкладених трупів, сотень немитих тіл. А ще вітер доніс примарний звук мелодії Лоуренса Велька та його «Композиторів шампанського», що грали «Прогулянку слоненяти».

А тоді десь на північному заході – можливо, десь далеко, на відстані десяти чи тридцяти миль звідси, важко було сказати, на яку відстань відніс його вітер, – пролунав примарливий стогін, наче тріпотіння крил нічного метелика. Запала тиша... німа тиша... а тоді істоти на Тонні-філді, що спали і не спали водночас, відповіли тим самим. Вони застогнали набагато гучніше – це було загробне виття привиду, що линуло в чорне зоряне небо.

Аліса прикрила рота рукою. Крихітна кросівка в її руках видавалася вгору, а по обидва боки від неї визирали очі дівчини. Джордан обхопив Директора за пояс і зарився обличчям у бік старого.

– Дивися, Клаю! – вигукнув Том. Він схопився на ноги і непевною ходою побрів до зарослого травою проходу між двома потрощеними теплицями, на ходу показуючи пальцем у небо. – Ви бачите? Господи, ви це бачите?

На північно-західному горизонті, звідки докотився віддалений стогін, пломеніла червонясто-помаранчева заграва. Вона росла У нього на очах, і вітер знову доніс той жахливий звук... і ще раз із Тонні-філду на нього відповіли стогоном, але гучнішим.

До них приєдналася Аліса, а потім підійшов і Директор, який все ще обіймав Джордана за плечі.

– Що там таке? – запитав Клай, показуючи на заграву, яка почала вже помалу зникати з поля зору.

– То може бути Гленс-Фолз, – відповів Директор. – Чи Літлтон.

– Де 6 це не було, але їх таки дістали, – сказав Том. – Вони горять. І наші потвори про це знають. Вони почули.

– Або відчули, – виправила Аліса. Дівчина здригнулася, потім випростувалася і злорадно всміхнулася. – Сподіваюся, так і було!

Наче у відповідь з Тонні-філду донісся черговий стогін: безліч голосів злилося в один жалісний крик і (можливо) спільну агонію. Одна стереосистема – на думку Клая, головна, та, у якій був компакт-диск, – досі грала. За десять хвилин до неї знову приєдналася решта. Музика (тепер це була пісня «Поряд із тобою» у виконанні «Карпентерс») несподівано полинула вгору так само, як раніше раптово пішла вниз. На той момент Директор Ардай, помітно припадаючи на ногу й сильніше спираючись на палицю, відвів їх назад до Читем-лоджу. Невдовзі по тому музика знову обірвалася... але цього разу вимикання супроводжувалося клацанням, як і минулого ранку. Вітер, подолавши бозна-скільки миль, приніс із собою десь здалеку слабкий звук пострілу. А потім світ поринув у мертву тишу, вселяючи забобонний страх у очікуванні миті, коли темрява поступиться місцем дню.

19

Вони спостерігали за мобілоїдами, які з першими червоними сонячними променями, що пронизували крони дерев на східному горизонті, у черговий раз зімкненими лавами почали полишати футбольне поле, прямуючи до центру Ґейтена та прилеглих районів. На ходу вони розгорнулися віялом і попрямували, спускаючись схилом пагорба, вниз до Академічної авеню так, наче перед самим світанком не трапилося нічого поганого. Але Клай не довіряв такій поведінці. Він вважав, що їм краще поспішити й зробити свою справу на станції «Сітґо» сьогодні, якщо вони взагалі збираються здійснювати задумане. Якщо вийти на вулицю при денному світлі, то, мабуть, доведеться застрелити кількох із них. Але, зважаючи на те, що масові переходи відбувалися тільки на початку і в кінці дня, він був готовий до такого ризику.

Спостереження за тим, що Аліса називала «світанком мерців», вони вели з їдальні. Потім Том і Директор вийшли в кухню. Зайшовши, Клай побачив, що вони сидять у смузі сонячного світла і попивають ледь теплу каву. Не встиг він і рота розтулити, щоб пояснити, що хоче зробити пізніше вдень, як Джордан торкнувся його зап'ястя.

– Деякі психи досі там, – сказав він. І, стишивши голос, додав: – Дехто з них ходив разом зі мною до школи.

– А я думав, вони всі пішли по покупки до «Кей-марта» і шукають там місця розпродажу.

– Краще будь насторожі, – сказала Аліса з порогу. – Я не впевнена в тому, що це черговий як-там-його еволюційний крок уперед, але все може бути. Мабуть, це він і є.

– Авжеж, це він, – похмуро сказав Джордан.

Мобілоїди, які нікуди не пішли, – за приблизною оцінкою Клая, ця бригада складалася приблизно з сотні, – діставали з-під трибун мертвих. Спочатку вони просто відносили їх на паркувальний майданчик, що розташовувався на південь від стадіону за довгою низькою будівлею з цегли. Назад поверталися з порожніми руками.

– У тій будівлі бігова доріжка, – повідомив їм Директор. – Там також зберігається весь спортивний інвентар. У самому кінці є крутий спуск. Чомусь я думаю, що вони перекидають трупи через край.

– Ще б пак, – страдницьким голосом промовив Джордан. – Там унизу болото. Вони згниють.

– Вони і так вже гнили, Джордане, – м'яко сказав Том.

– Я знаю, – ще з більшою гіркотою в голосі відповів хлопець, – але на сонці вони розкладатимуться швидше. – Повисла пауза. – Сер?

– Так, Джордане?

– Я бачив Ноя Чутські. З вашого гуртка читачів драми. Директор поплескав хлопчика по плечу. Він був дуже блідий.

– Не думай про це.

– Це важко, – прошепотів Джордан. – Одного разу він мене сфотографував. Своїм... своїм... ну ви знаєте.

І тоді вони знову побачили щось нове. Дві дюжини робочих бджіл, не змовляючись, відділилися від основної групи і попрямували до розбитих теплиць, рухаючись клином (усім, хто спостерігав, це нагадало переліт гусей). Серед них був хлопець, якого Джордан назвав Ноєм Чутські. Решта загону прибиральників трупів якусь мить поспостерігала за їхнім пересуванням, а тоді, вишикувавшись у колони по троє, помарширувала назад до пандусів і продовжила видобувати з-під трибун мертві тіла.

За двадцять хвилин тепличний десант повернувся, розтягнувшись у шерегу по одному. У деяких руки досі залишалися порожніми, але більшість тепер мала тачки чи возики, які використовувалися для перевезення великих мішків з вапном або добривами. Скоро мобілоїди почали навантажувати трупи на возики й тачки, і робота пішла жвавіше.

– Це точно крок уперед, – відзначив Том.

– Більше ніж один крок, – додав Директор. – Прибирання будинку, використання знарядь для досягнення цієї мети.

– Мені це не подобається, – сказав Клай.

Джордан підвів на нього погляд, його обличчя було блідим, втомленим, і він виглядав значно старшим за свій вік.

– Ласкаво просимо до клубу, – вимовив він.

20

Вони спали до першої години дня. Потім, переконавшись у тому, що загін, створений для прибирання трупів, закінчив свою роботу і приєднався до решти в пошуках харчів, спустилися до облицьованих булижниками колон, які позначали вхід до Академії Ґейтена. Аліса підняла на кпини запропоновану Клаєм ідею, що, мовляв, вони із Томом мають зробити це самі.

– Тільки не кажіть мені, що хочете погратися у Бетмена та Робіна, – сказала вона.

– Охо-хо, а я ж завжди так хотів побути Диво-хлопчиком, – трохи сюсюкаючи, вигукнув Том, але коли вона суворо поглянула на нього, стискаючи в одній руці свою кросівку (тепер уже трохи обтріпану), його ентузіазм зник. – Вибач.

– До бензоколонки ви можете дійти самі, – проінструктувала їх вона. – У цьому є певний сенс. Але ми стежитимемо за вами з протилежного боку вулиці.

Директор запропонував Джорданові лишитися у Читем-лоджі. Перш ніж хлопчик встиг відреагувати (а заперечити він збирався досить енергійно), Аліса спитала:

– У тебе хороший зір, Джордане?

Він посміхнувся їй, а у погляді знову променіло захоплення.

– Хороший. Відмінний.

– А ти грав у відеоігри? У яких стріляють?

– Аякже, сто разів.

Вона простягнула йому свій пістолет. Клай помітив, що, коли їхні пальці зіткнулися, хлопчик трохи затремтів, наче камертон після легкого удару.

– Якщо я скажу тобі прицілитися й стріляти або якщо накаже Директор Ардай – ти це зробиш?

– Авжеж.

Коли Аліса подивилася на Ардая, у її погляді поєднувалися виклик та вибачення.

– У нас тепер кожна зайва рука на вагу золота.

Директорові довелося поступитися, і зараз вони були тут, а на тому боці вулиці, трохи позаду, ближче до центру міста, розташовувалася заправна станція «Сітґо на Академічній». Звідси вони бачили іншу, трохи меншу вивіску, напис на якій можна було легко прочитати: «Академічна – зріджений пропан». Біля насосів стояла одна-єдина запилюжена, судячи з вигляду, давно покинута машина, з відчиненими дверцятами водія. Велике дзеркальне вікно заправної станції було розбите. Праворуч від бензоколонки, у затінку кількох в'язів, що якимось дивом збереглися на півночі Нової Англії, стояли дві автоцистерни, які за формою нагадували величезні балони з пропаном. Уздовж їхніх бортів були написи: «Академічна – зріджений пропан» і «Обслуговуємо Нью-Гемпшир із 1982 року». На цій ділянці Академічної авеню мобілоїдів-нишпорок не було видно, та перед більшістю будинків, які бачив Клай, на ґанках стояло взуття. Хоча деякі були вільні. Потік біженців, схоже, помалу вичерпувався. «Зарано ще про це говорити», – застеріг він себе.

– Сер? Клаю? Що то таке? – спитав Джордан. Він показував на середину авеню, яка була ще й трасою-102, хоча про це легко було забути у такий тихий сонячний день, коли тишу порушував тільки спів птахів і шелест вітру в листі дерев. На асфальті в тому місці, куди показував хлопчик, був якийсь напис, зроблений яскраво-рожевою крейдою, але на такій віддалі Клай не міг його прочитати. Він похитав головою.

– Ти готовий? – спитав він Тома.

– Авжеж. – Том намагався надати своєму голосу невимушеності, але його видавала артерія, що пульсувала на неголеній шиї збоку. – Ти Бетмен, я – Диво-хлопчик.

Вони перейшли вулицю, тримаючи пістолети напоготові. Російський автомат Клай залишив Алісі, хоча й не сумнівався, що од віддачі вона закрутиться на місці, мов дзиґа, якщо спробує ним скористатися.

На щебеневому покритті рожевою крейдою був надряпаний напис:

КАШВАК=БЕЗ-МОБ

– Тобі це про що-небудь говорить? – спитав Том.

Клай заперечно похитав головою. Ця формула не мала для нього жодного сенсу, і навіть більше того – йому було до неї байдуже. Йому хотілося тільки якомога швидше забратися з середини Академічної авеню, де він почувався беззахисним, мов мураха у чашці з рисом. Зненацька і вже не вперше йому спало на думку, що він продав би душу, щоб дізнатися, що його син живий, здоровий і перебуває там, де люди не вкладають зброю в руки дітей, які добре вміють грати в стрілялки. Це було дивно. Адже він думав, що його пріоритети усталені й що він діставатиме з персональної колоди одну карту за раз, а тут ці думки – нові й болючі, як роз'ятрена душевна рана.

Тікай звідси, Джонні. Тобі тут робити нічого. Не місце і не час.

Пропанові цистерни були порожні й замкнені, але це не злякало – сьогодні фортуна була на їхньому боці. Ключі знайшлися у конторі, під плакатом із написом «БУКСИРУВАННЯ ЗАБОРОНЕНЕ 3 24.00 ДО 6.00. ЖОДНИХ ПРИВІЛЕЇВ». На кожному ключі був брелок – мініатюрний балон із пропаном. На півдорозі до дверей Том узяв Клая за плече.

Посеред вулиці йшли два мобілоїди, пліч-о-пліч, але не в ногу. Один їв із коробки печиво «Твінкіс» – усе обличчя було перемазане кремом, крихтами та глазур'ю. Його супутниця несла перед собою розкриту книгу, що своїми розмірами нагадувала столик для кави. Клаю здалося, що він бачить хористку, яка тримає величезний псалтир. На обкладинці виднілася фотографія колі, що стрибає у підвішену шину-гойдалку. Той факт, що жінка тримала книгу догори ногами, трохи заспокоїв Клая. Ще легше йому стало від тупих виразів обох облич. Ці двоє блукали самі, а це означало, що в середині дня їхній стадний інстинкт поки що не прокидається. Проте йому не сподобалася ця книга. Геть не сподобалася.

Вони пройшли повз облицьовані булижником колони. Клай бачив Алісу, Джордана і Директора, що з нажаханими очима визирали з-за колон. Двоє психів перейшли через загадковий напис КАШВАК=БЕЗ-МОБ, зроблений рожевою крейдою, і жінка потягнулася до коробки свого супутника, явно бажаючи взяти «Твінкіс». Чоловік відвів коробку вбік, подалі від неї. Жінка викинула книжку, і та впала на землю обкладинкою догори, тож Клай побачив, що вона називається «100 найулюбленіших порід собаку світі», і знову потягнулася до коржиків. Чоловік дав їй досить сильного ляпаса, від чого її жирне волосся розлетілося у повітрі, а од звуку в тиші дня пішла гучна луна. І весь цей час вони не стишували ходи. Жінка промовила: «Ав!» Чоловік відповів (для Клая це прозвучало як відповідь): «Іін!» Жінка знову простягнула руку до коробки «Твінкіс». Вони саме проминали «Сітґо». Цього разу чоловік навідліг врізав їй по шиї, а потім знову запустив руку в коробку з ласощами. Жінка зупинилася. Подивилася на нього. За якусь мить став і чоловік. Він устиг пройти трохи вперед, тож його спина опинилася майже у неї перед носом.

І раптом у німій тиші нагрітої сонцем контори заправної станції Клай щось відчув. «Ні, – подумав він, – це не у конторі, а в мені. Дух перехопило, так, наче надто швидко піднявся сходами».

Однак у конторі теж щось відбулося, бо...

Том став навшпиньки й прошепотів йому на вухо:

– Ти це відчуваєш? – Клай кивнув і показав на стіл. У конторі не було ні вітру, ні відчутного протягу, але папери злегка тремтіли. Попіл у попільничці ліниво почав крутитися по колу, наче вода, що стікає у злив ванни. Два – ні, три – недопалки раптом заворушилися, немовби їх підштовхувало попелом до середини.

Чоловік повернувся обличчям до жінки. Подивився на неї. Вона теж вирячилася на нього. Обоє втупилися одне в одного поглядами. На обличчях не було жодного виразу, але Клай відчув, як волосся на руках стає сторч, і почув тихий дзенькіт. То були ключі, що висіли на дошці з гвіздками під плакатом «БУКСИРУВАННЯ ЗАБОРОНЕНЕ». Вони теж ворушилися, тихенько дотикаючись і дзеленькаючи.

– Ав! – сказала жінка і простягнула руку.

– Іін! – відповів їй чоловік. На ньому були вицвілі залишки костюма. На ногах – чорні запорошені пилом черевики. Можливо, шість днів тому він був менеджером середньої руки, комівояжером або адміністратором квартирного комплексу. Тепер його цікавила тільки одна нерухомість – коробка печива. Притискаючи її до грудей, він ворушив липкими губами.

– Ав! – наполягала жінка. Замість однієї руки вона тепер простягала обидві, у незабутньому жесті, який означає «Дай!», і ключі задзвеніли гучніше. Над головою з дзижчанням зблиснули лампи денного світла (хоча струму не було вже давно) і так само миттєво вимкнулися. З середнього насоса злетів пістолет і з металевим стукотом упав на бетон, з якого був відлитий центральний острівок.

– Ав! – сказав чоловік. Плечі враз опали, і вся напруга покинула його. Повітря теж перестало бути наелектризованим. Ключі на гвіздках затихли. Сповільнюючи рух, попіл зробив останнє коло у своїй металевій урні і зупинився. «Ніхто б і уявлення не мав, що щось трапилося, – подумав Клай, – якби не заправний пістолет, який валяється на бетоні, та ще акуратна купка недопалків у попільничці на столі».

– Ав! – сказала жінка. Її руки досі залишалися простягнутими. Її супутник підійшов ближче, щоб вона могла дотягнутися. Взявши по коржику в кожну руку, вона заходилася їх їсти – разом із обгорткою. Такі дії знову заспокоїли Клая, але тільки трохи. Повільно, човгаючи ногами, двоє рушили до міста. Лиш на мить жінка зупинилася, аби виплюнути з рота шматок целофану, до якого пристали мокрі крихти печива. Книга «100 найулюбленіших порід собак у світі» її більше не цікавила.

– Що це було? – тихим тремтячим голосом запитав Том, коли тієї пари вже майже не було видно.

– Не знаю, але мені це не сподобалося, – відповів Клай. У руках у нього були ключі від вантажівок з пропаном. Одну низку він простягнув Томові. – Упораєшся з механічною коробкою?

– Я вчився водити машину з механічною коробкою. А ти?

Клай посміхнувся, демонструючи свою терплячість.

– У мене нормальна орієнтація, Томе. Чоловіки з нормальною орієнтацією без інструктора знають, як водити машини з механічними коробками передач. У нас це вроджене.

– Дуже смішно. – Насправді Том не слухав. Він проводжав поглядом дивну пару, і жилка на шиї пульсувала дедалі швидше і швидше. – Кінець світу, відкритий сезон полювання на гоміків, усе дозволено, правда?

– Правильно. Сезон полювання буде відкритий і на хлопців з нормальною орієнтацією, якщо психи навчаться керувати тим лайном. Ходімо, у нас справи.

Він був уже на порозі, але Том затримав його.

– Слухай, наші могли це відчути, але могли й не відчути. Якщо ні, то, може, ліпше нічого їм поки що не говорити. Як думаєш?

Клай подумав про Джордана, який ніколи не випускав Директора з поля зору, про Алісу, що завжди тримала моторошну крихітну кросівку напохваті. Подумав про темні кола під їхніми очима і про те, що вони задумали зробити сьогодні вночі. Мабуть, Армагеддон – це надто сильне слово, але сенс передає точно. Ким би вони не були тепер, колись мобілоїди були людськими істотами, і спалити їх живцем (цілу тисячу) означало взяти важкий тягар на душу. Навіть думка про це ятрила його уяву.

– Я не проти, – сказав він. – Піднімайся схилом на малій швидкості, добре?

– Спробую знайти найменшу, – відповів Том, коли вони вже прямували до великих вантажівок у формі балонів. – Як ти гадаєш, скільки передач у такої вантажівки?

– Однієї передньої буде цілком достатньо.

– Зважаючи на те, як вони стоять, думаю, доведеться нам почати з пошуку задньої.

– До біса задню, – вирішив Клай. – Навіщо тоді кінець світу, якщо навіть довбаний дощатий паркан не можна проломити?

Так вони і вчинили.

21

Довгу пологу лінію пагорба, що спускалася від університетського містечка до головної дороги, Директор Ардай та його тепер вже єдиний учень називали Академічним схилом. Трава тут ще й досі яскраво зеленіла і лише подекуди була прикрита безладно розкиданим осіннім листям. Коли на зміну дню настав ранній вечір, а Академічний схил все ще був безлюдним, бо не було жодних ознак мобілоїдів, які 6 поверталися з міста, Аліса почала занепокоєно міряти кроками великий хол Читем-лоджу, на кожному колі затримуючись, щоб подивитися у вікно вітальні. З нього поставала чудова панорама самого схилу, двох головних лекційних корпусів та Тонні-філду. Кросівка знову була прив'язана до зап'ястя.

Інші сиділи в кухні, попиваючи кока-колу з банок.

– Вони не повернуться, – сказала їм Аліса, подолавши чергове коло. – Вони якось рознюхали про наші плани, думки прочитали, чи що, і не повернуться.

Зробивши ще два кола довжелезним холом на першому поверсі, щоразу підходячи до великого вікна у вітальні, вона знову зазирнула до кухні.

– Або, може, це всезагальна міграція, ви про це не думали? Що, як на зиму вони відлітають у вирій, як довбані вільшанки?

Не дочекавшись відповіді, вона зникла. Ходила туди-сюди по холу. Йшла вперед і повертала назад.

– Вона наче капітан Ахав, який шукає свого Мобі Діка, – відзначив Директор.

– Хай навіть Емінем і був придурком, але щодо того хлопця мав рацію, – похмуро озвався Том.

– Перепрошую, Томе, але я вас не розумію, – здивувався Директор.

Але Том тільки махнув рукою. Джордан глянув на годинника.

– Учора ввечері вони повернулися на півгодини пізніше. Я піду скажу їй про це, якщо хочете.