Текст книги "Зона покриття"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 24 страниц)

Лахмітник сидів на місці третьокласника якої-небудь ньюфілдської початкової школи і всміхався Клаю, шкірячи зуби через розірвану нижню губу. «Як вам це подобається?» – здавалося, запитувала його усмішка. І Клаю знову довелося нагадати собі, що в цьому оскалі можна прочитати що завгодно.

– А хто сьогодні виступає? Вінс Джил?[44][44]
  Вінс Джил – виконавець музики в стилі кантрі.


[Закрыть] Чи ви, хлопці, зірвали великий куш і запросили Алана Джексона?[45][45]
  Алан Джексон – американський співак і композитор кантрі, що став одним із найпопулярніших виконавців цього стилю в 90-х pp. XX ст.


[Закрыть] – Том намагався жартувати, і Клай подумки високо оцінив його зусилля. Однак у голосі Тома звучав страх.

Лахмітник досі не зводив очей із Клая, але на лобі посередині в нього з'явилася маленька вертикальна складка – наче його щось збентежило.

Клай повільно вів мікроавтобус центральною вулицею до парашутної вишки й мовчазного натовпу, що зібрався за нею. Тут теж подекуди валялися трупи. Вони нагадали Клаю дохлих мух, яких часом знаходиш на підвіконні після раптового похолодання. Він зосередився на тому, щоб розслабити руки. Не хотів, аби Лахмітник побачив, як побіліють кісточки його пальців, які стискають кермо.

«І їдь повільно. Спокійно, неквапом. Він лишень дивиться на тебе. А щодо мобільних, то про що інше може думати людина з першого жовтня?

Лахмітник підняв руку і показав на Клая викривленим скаліченим пальцем.

– Ніякого фо-фо, ти, – сказав Клай чужим голосом. – Insanus.

– Так, ніякого фо-фо-ме-ме для нас, ми ж тут всі козли в цьому автобусі, – переклав Клай. – Але ви з цим розберетеся, правда ж?

Лахмітник вишкірився, наче підтверджуючи: так... але маленька вертикальна зморшка з лоба не зійшла. Наче його й досі щось спантеличувало. Можливо, те, що вирувало в голові Клая Ріддела, не давало йому спокою.

Коли автобус під'їздив до кінця центральної вулиці, Клай подивився у дзеркало заднього огляду.

– Томе, ти питав мене, що таке Норт-Енд.

– Вибач, Клаю, але мені вже не хочеться цього знати, – відповів Том. – Може, тому що мене приголомшив розмах зустрічі.

– Ні, але ж це цікаво, – гарячково наполягав Клай.

– Добре, що таке Норт-Енд? – спитав Джордан. Хай Господь благословить Джордана. Допитливий до самого кінця.

– Ярмарок північних округів ніколи не мав особливого розмаху в двадцятому столітті, – сказав Клай. – Звичайна собі маленька паскудна сільськогосподарська виставка-ярмарок, на якій продавали вироби ремісників, продукти і тварин, і все це в Кашвакамак-холі... куди нас, судячи з усього, й запроторять.

Він подивився на Лахмітника, але той і не підтвердив, і не спростував цей здогад. Тільки вишкірявся. Маленька вертикальна складка з його лоба зникла.

– Клаю, обережно, – напруженим голосом застерегла Деніз.

Він повернув голову, глянув крізь вітрове скло і різко загальмував. Із мовчазної юрби, хитаючись, вийшла літня жінка з гнійними рваними ранами на ногах. Вона обминула парашутну вишку, наступила на кілька елементів конструкції кімнати сміху (яку розмітили, але так і не склали, бо пройшов Імпульс), а тоді незграбно побігла прямо до шкільного автобуса. Добігши, жінка почала повільно барабанити по вітровому склу брудними, скоцюрбленими від артриту руками. На її обличчі Клай побачив не жадібну безтямність, яку звик пов'язувати з фонерами, а вираз переляку і дезорієнтації. Знайомий вираз. «Хто ти? – питала Темна Фея. Темна Фея, яку Імпульс зачепив тільки трохи. – Хто я?»

За літньою жінкою, чиє безумне обличчя було менш ніж за п'ять футів від Клая, рухаючись акуратним квадратом, пішли дев'ять фонерів. Її губи ворушилися, і він почув чотири слова – почув слухом і розумом: «Візьміть мене з собою».

«Навряд чи вам захочеться поїхати туди, куди прямуємо ми», – подумав Клай.

А тоді фонери схопили її та потягли назад до натовпу, що стояв на порослому травою майдані. Вона намагалася вирватися, але вони не мали жалю. Клай упіймав її блискавичний погляд і подумав, що це очі жінки, яка побувала у чистилищі, тільки якщо їй пощастило. Скоріше за все, то було пекло.

Лахмітник знову простер руку долонею догори і вказівним пальцем уперед. «Рушай».

Рука літньої жінки залишила на вітровому склі відбиток, прозорий, але помітний. Клай подивився крізь нього і рушив.

4

– Хай там як, – розповідав він, – до тисяча дев'ятсот дев'яносто дев'ятого року ярмарок нічим особливим не вирізнявся. Ті, хто жили у цій частині світу і хотіли покататися на атракціонах, пограти в ігри й просто розважитися, їхали на фрайбурзький ярмарок. – Власний голос здавався Клаєві записаним на плівку. Розмова заради розмови. Це нагадало йому водіїв бостонських «амфібій», що показували туристам різні видатні місця міста. – Але наприкінці століття бюро штату в справах індіанців провело геодезичну зйомку. Усі знали, що ярмарок проводиться практично по сусідству з резервацією Сокабасін. Але геодезична зйомка показала, що північний край Кашвакамак-холу насправді стоїть на землі резервації. З формальної точки зору – на території індіанців. Організатори ярмарку дурнями не були, як і члени ради племені мікмаків. Вони домовилися, що приберуть крамнички з північного краю холу і поставлять там гральні автомати. Так виник Норт-Енд. І ярмарок північних округів ураз перетворився на найбільший осінній ярмарок штату Мен.

Вони під'їхали до парашутної вишки. Клай хотів різко повернути ліворуч і провести автобус між атракціоном та недобудованою кімнатою сміху, але Лахмітник, опустивши долоні вниз, зробив знак зупинитися. Клай зупинив автобус. Лахмітник підвівся і повернувся до дверей. Клай натиснув на важіль, і Лахмітник вийшов. Тоді повернувся до Клая і зробив широкий жест рукою.

– Що він зараз робить? – спитала Деніз. Зі свого місця вона цього не бачила. Ніхто, крім Клая, не бачив.

– Він хоче, щоб ми вийшли, – відповів Клай і підвівся. Й одразу ж відчув, як мобільний телефон, котрий дав йому Рей, вперся у стегно. Якби він опустив погляд, то побачив би його обриси через синю тканину джинсів. Тому обсмикнув футболку, намагаючись сховати телефон. «Мобільник, то й що, всі про них думають».

– Ми виходимо? – злякано спитав Джордан.

– Схоже, вибору ми все одно не маємо, – відповів Клай. – Ходімо, відвідаємо ярмарок.

5

Лахмітник повів їх до мовчазного натовпу. Юрба розступилася, утворивши зовсім вузький прохід від парашутної вишки до подвійних дверей Кашвакамак-холу. Клай та інші проминули паркувальний майданчик, заставлений вантажівками (на бортах кожної був напис «РОЗВАЖАЛЬНА КОРПОРАЦІЯ НОВОЇ АНГЛІЇ» і логотип із зображенням американських гірок). А потім натовп їх поглинув.

Той перехід здався Клаю нескінченним. Хоча свіжий вітерець і провівав верхній рівень, майже нестерпний сморід все одно бив у ніс і випікав очі. Клай усвідомлював, що його ноги рухаються, бачив червоне «кенгуру» Лахмітника попереду, але подвійні двері холу, на яких висіли червоні, білі й сині гірлянди, від цього не ставали ближчими. Смерділо брудом і кров'ю, сечею і лайном. Бродінням зарази, обпаленою плоттю, тухлим яйцем від просоченого гною. Одягом, що гнив на тілах, які його носили. І ще чимось новим. Назвати це запахом божевілля було б надто простим виходом.

Думаю, це запах телепатії. Якщо так і є, то ми до неї не готові. Вона занадто сильна для нас. Якимось чином вона випалює мозок. Так занадто сильний струм може спалити проводку в електросистемі автомобіля чи...

– Допоможіть! – заволав Джордан у нього за спиною. – Допоможіть, вона зараз зомліє!

Клай повернувся і побачив, що Деніз упала на коліна і впирається руками в землю. Біля неї навколішках стояв Джордан і намагався підвести її, поклавши одну руку Деніз собі на шию, але вагітна жінка була надто важкою для нього. Том і Ден не могли пробратися на допомогу, бо коридор, відкритий фонерами, був занадто вузьким. Деніз підвела голову і на якусь мить зустрілася поглядом із Клаєм. У її очах стояло зачудоване нерозуміння – то були очі підстреленої лані. Її знудило рідкою масою на траву, і голова знову похилилася. Волосся, ніби фіранка, затуляло обличчя.

– Допоможіть! – знову закричав Джордан і розплакався.

Клай повернувся і заходився ліктями розштовхувати фонерів, аби пробратися до Деніз з іншого боку.

– Геть з дороги! – грізно закричав він. – Геть, вона вагітна, ви що, кретини, не бачите, що вона вагі...

Спочатку він упізнав блузку. Білу шовкову блузку Шарон з високим комірцем, яку він завжди називав лікарською. І чомусь вважав саме цю найсексуальнішим предметом з усього її одягу, частково завдяки тому високому суворому комірцеві. Вона подобалася йому оголеною, але ще більше він любив гладити і стискати її груди через білий шовк. Він любив пестити її доти, доки соски не ставали досить твердими і починали випирати з-під тканини.

Зараз лікарська блузка Шарон місцями була чорна від бруду, а місцями – поплямована засохлою кров'ю. І порвана під пахвою. «Вона виглядає не так погано, як інші», – написав Джонні. Але й гарно вона теж не виглядала. Авжеж, це була вже не Шарон Ріддел, що пішла на роботу до школи у своїй лікарській блузці і темно-червоній спідниці, поки її чоловік, з котрим вони мешкали окремо, перебував у Бостоні, збираючись укласти угоду, що поклала б край їхнім фінансовим негараздам і змусила її визнати, що причиною всіх нападок на його «недешеве хобі» були страх і недовіра (принаймні про це він мріяв, тримаючи в душі образу на неї). Темно-русяве волосся звисало пасмами. Обличчя було сильно порізане, одне вухо наче наполовину відірване, і на його місці зяяла діра, оточена згустками крові. Вона щось з'їла, щось темне, і в кутиках рота, рота, який він цілував майже щодня протягом майже п'ятнадцяти років, пристали крихти. Вона дивилася на нього, повз нього, з тією ідіотською напівусмішкою, яку він бачив на обличчях інших фонерів.

– Клаю, допоможіть! – майже ридав Джордан.

Клай струсив із себе оману. Шарон там не було – ось що треба було зрозуміти. Шарон не було вже майже два тижні. Відтоді, як вона спробувала скористатися маленьким червоним мобільником Джонні в день Імпульсу.

– Дай пройти, суко, – процідив він крізь зуби і відштовхнув жінку, що колись була його дружиною, вбік. І, поки вона не ступила вперед знову, зайняв її місце.

– Ця жінка вагітна, тож поступися місцем, чорт забирай. – Клай нахилився, поклав другу руку Деніз собі на шию і підвів її.

– Іди вперед, – звелів Том Джорданові. – Дозволь, я її тримаю.

Джордан тримав руку Деніз достатньо часу, щоб Том міг підсунути під неї свою шию. Так вони з Клаєм і несли її останні дев'яносто ярдів до дверей Кашвакамак-холу, де на них чекав Лахмітник. На той час Деніз уже бурмотіла, що вони можуть відпустити її, вона йтиме сама, з нею все добре, але Том не відпускав. І Клай теж. Якби відпустив, то у нього з'явилася б можливість озирнутися на Шарон. А він не хотів цього робити.

Лахмітник шкірився на Клая, і цього разу усмішка здавалася більш осмисленою. Наче обидва потішалися над якимось жартом.

«Шарон? – подумав Клай. – Невже цей жарт – Шарон?»

Але, схоже, йому просто примарилося, бо Лахмітник зробив жест, котрий у старому світі Клай міг би сприйняти як до болю знайомий, але тут він здавався зловісно недоречним: права рука піднесена до правого вуха і великим пальцем притиснута до нього, мізинець приставлений до рота. Імітація телефонної розмови.

– Ніякого фо-фо-те-те, – сказала Деніз, а потім, уже власним голосом, вигукнула: – Годі, не роби цього, терпіти не можу, коли ти так робиш!

Та Лахмітник не звертав на неї уваги. Він і досі тримав праву руку, зображаючи телефонну трубку – великий палець біля вуха, мізинець коло рота, – і дивився на Клая. На якусь мить Клая охопило відчуття впевненості, що він зиркнув і на кишеню, з якої випирав мобільний. А тоді Деніз знову це сказала, потворно спародіювавши його давні розмови з Крихіткою Джонні:

– Ніякого фо-фо-те-те. —Лахмітник зобразив на обличчі сміх – огидну гримасу спотвореного рота. Погляди зграї за спиною наче притискали Клая до землі.

Потім подвійні двері Кашвакамак-холу прочинилися самі собою, і звідти вирвалися змішані запахи спецій, варення, сіна і худоби. Хоча й слабкі, як примарний аромат минулих років, вони все одно трохи нейтралізували сморід зграї. Надворі ще не до кінця стемніло, аварійні лампи, що працювали на елементах живлення, світили тьмяно, але ще не згасли остаточно. Клая це вкрай зачудувало, але він сумнівався, що їх не вмикали спеціально, аби приурочити світло до їхнього приїзду. Лахмітник нічого не говорив, тільки посміхався і жестом показав їм зайти всередину.

– Для нас це щастя, потворо, – сказав Том. – Деніз, ти точно можеш іти сама?

– Так. Але спочатку мені треба владнати одну маленьку справу. – Вона набрала в легені повітря і щосили плюнула в обличчя Лахмітнику. – Маєш. Забирай це з собою у Гахвахд, ти, суча мордо.

Лахмітник промовчав. Тільки стояв і шкірився до Клая. Просто двоє хлопців, що знають один анекдот і нікому його не розповідають.

6

Ніхто їм не приніс поїсти, але автоматів із продуктами харчування було повно, а в комірчині для обслуги, на південному краї неозорої будівлі, Ден знайшов лом. Усі скупчилися навколо і дивилися, як він ламає автомат із цукерками. «Хіба ми не божевільні? – подумав Клай. – На обід ми їмо «Снікерси», а завтра снідатимемо «Твіксами». І тут зазвучала музика. І цього разу з великих гучномовців, що кільцем оточували порослий травою майдан, лунало не «Ти світло мого життя» чи «Прогулянка слоненяти». То було щось повільне і урочисте, мелодія, яку Клай колись чув, але відтоді минуло багато років. Вона сповнювала його душу смутком, а ніжна шкіра рук із внутрішнього боку вкрилася сиротами.

– Господи, – тихо пробурмотів Ден. – Здається, це Альбіноні[46][46]
  Томазо Джованні Альбіноні (1671—1751) – італійський композитор доби бароко.


[Закрыть].

– Ні, – заперечив Том. – Це Пахельбель[47][47]
  Йоганн Пахельбель (1653—1706) – німецький композитор і органіст.


[Закрыть]. «Канон ре-мажор».

– Авжеж, – сором'язливо сказав Ден.

– Це наче... – почала Деніз, одразу ж замовкла і почала вивчати свої черевики.

– Що? – спитав Клай. – Кажи. Тут усі свої.

– Це наче відлуння спогадів, – пояснила вона. – Немовби це все, що у них лишилося.

– Так, – погодився Ден. – По-моєму...

– Люди, йдіть сюди! – погукав Джордан. Він визирав у одне з малих віконець, розташованих досить високо, але хлопчик діставав до них, бо стояв навшпиньках. – Погляньте-но!

Усі підійшли до віконець і визирнули на широкий майдан. Надворі вже геть стемніло. Гучномовці і ліхтарні стовпи чорними вартовими бовваніли на тлі темного неба. За ними виднілися обриси парашутної вишки, на верхівці якої самотньо блимав вогник. А попереду, прямо перед очима, навколішках, як мусульмани під час молитви, стояли тисячі фонерів, а музика Йоганна Пахельбеля наповнювала повітря звуками, схожими на замінник спогадів. А коли вони лягли на землю, то зробили це як одна істота, ледь чутно здійнявши вітерець, що розкидав порожні пакети та зім'яті пляшки з-під содової й закружляв ними в повітрі.

– У всієї армії кретинів відбій, – пробурмотів Клай. – Якщо ми збираємося щось робити, то в нас є тільки одна ніч: сьогоднішня.

– Робити? А що ми можемо вдіяти? – недовірливо спитав Том. – Двоє дверей, які я перевіряв, замкнені. Впевнений, що з іншими пощастить не більше.

Ден підняв лома.

– Не варто, – похитав головою Клай. – Для торговельних автоматів ця штука, може, й придатна, але тут же було казино, пригадуєте? – Він показав жестом на північний край холу, встелений килимами і заставлений рядами «одноруких бандитів», хромоване покриття яких тьмяно виблискувало у світлі аварійних ламп, яке ставало дедалі слабшим і слабшим. – Я думаю, ці двері ломостійкі.

– А вікна? – спитав Ден, потім придивився ближче і сам відповів на власне питання. – Хіба що Джордан.

– Давайте щось перекусимо, – вирішив проблему Клай. – А тоді просто сядемо і трохи відпочинемо у тиші. Нам цього так бракувало останнім часом.

– І що робитимемо? – поцікавилася Деніз.

– Ви можете робити все, що вам спаде на думку. А я вже майже два тижні не малював, і мені цього дуже не вистачало. Так що я помалюю.

– У вас же немає паперу, – заперечив Джордан.

Клай посміхнувся.

– Коли немає паперу, я малюю подумки.

Джордан якось невпевнено на нього подивився, намагаючись зрозуміти, чи його, бува, не беруть на кпини. Вирішивши, що Клай говорить серйозно, він знову заперечив:

– Але ж це зовсім не те саме, що малювати на папері, чи не так?

– До певної міри це навіть краще. Замість стирати намальоване я просто його перевигадую.

Гучно клацнувши, двері автомата з цукерками розчахнулися.

– Бінґо! – закричав Ден і переможно підняв лом над головою. – Хто казав, що викладачі університетів у реальному житті ні до чого не придатні?

– Дивіться! – жадібно вигукнула Деніз, не звертаючи на Дена ніякої уваги. – Ціла коробка м'ятних батончиків! – І занурила у них руки.

– Клаю? – покликав Том.

– Гммм?

– Гадаю, ти не бачив серед них свого сина, чи не так? Або свою дружину? Сандру?

– Шарон, – виправив Клай. – Нікого з них не бачив. – Він повернувся до автомата і зазирнув до нього з-за широкого стегна Деніз. – А ті – горіхові?

7

За півгодини вони наситилися солодощами і відкрили автомат із напоями. Усі двері, які вони намагалися відчинити, виявилися замкненими. Ден намагався зарадити цьому за допомогою лома, але не зміг вставити його навіть у щілину під дверима. І хоча на перший погляд двері були схожі на дерев'яні, Том вважав, що всередині у них, швидше за все, сталеве осердя.

– А ще вони на сигналізації, – сказав Клай. – Якщо будемо надто довго коло них товктися, приїде поліція резервації і забере нас до в'язниці.

Інші четверо вмостилися маленьким колом на м'якому килимовому покритті казино серед гральних автоматів. Клай сидів на бетонній підлозі, підпираючи спиною подвійні двері, через які їх насмішкуватим жестом {тільки після вас, побачимося вранці) пропустив Лахмітник.

Клай подумки повертався до іншого насмішкуватого жесту – імітації телефонної розмови за допомогою великого пальця й мізинця, але він позбавився цих думок, не дозволяючи прямо завдавати клопоту розуму, в усякому разі не так відверто. З багатого досвіду він знав, що результату в таких справах якнайшвидше можна досягти, тільки користуючись дверима чорного ходу. Тож прихилив голову до дерев'яних дверей зі сталевим осердям, схованим усередині, заплющив очі й уявив сплеш-сторінку коміксу. Не з «Темного Мандрівника» – йому кінець, і кому ж, як не Клаю, це знати? – а з нового коміксу. За браком кращої назви, нехай це буде «Зона покриття» – сага про кінець світу, від якої кров холоне у жилах, де ватаги фонерів йдуть війною на кількох нормальних, що дивом лишилися у живих...

Тільки це не може бути правдою. На перший побіжний погляд все відповідало дійсності (як і двері Кашвакамак-холу, що, здавалося, були зроблені з дерева, а насправді – зі сталі). Армія фонерів зазнала величезних втрат – так мусило бути. Скільки їх загинуло у хвилі насильства, що накрила світ одразу ж після Імпульсу? Половина? Пригадавши несамовитість, якою насильство супроводжувалося, він подумав: «А може, й більше. Можливо, шістдесят чи навіть сімдесят відсотків». Додамо до цього втрати, пов'язані з важкими пораненнями, інфекцією, незахищеністю тіла, подальшими бійками і просто дурістю. Плюс, ясна річ, попрацювали винищувачі зграй – скількох вони відправили на той світ? І скільки тоді лишилося великих зграй, подібних до цієї?

Клай подумав, що завтра їм, можливо, вдасться це з'ясувати, якщо на місце буфонади зі стратою божевільних підтягнуться й ті зграї, що залишилися. Хоча яка користь з цієї інформації?

Не зважай. Відсій усе неважливе. Якщо на титульній сторінці потрібно зобразити передісторію, то всю ситуацію слід переглянути під таким кутом, щоб звести до однієї оповідної серії картинок. Це неписане правило. Ситуацію фонерів можна описати в двох словах: тяжкі втрати. На перший погляд їх було дуже багато, їх до чорта, але ж і мандрівні голуби, напевно, теж до самого кінця справляли таке враження. Бо їхні зграї у небі затьмарювали денне світло до самого кінця. І ніхто не помітив, що цих велетенських зграй ставало дедалі менше й менше. Поки їх якось разом не стало. Зникли. Finito[48][48]
  Finito – кінець (іт., ісп.).


[Закрыть]. Бах – і все.

«Плюс, – подумав Клай, – у них тепер з'явилася ще одна проблема: погане програмування. Хробак. Як бути з цим? Врешті-решт, життя цих істот на планеті може виявитися коротшим, ніжу динозаврів, і ніщо їм не допоможе: ні телепатія, ні переміщення у повітрі, і так далі, і тому подібне».

Добре, досить вже передісторії. Що ти намалюєш на аркуші? Якою буде твоя клята картина, та зачіпка, з якої усе почнеться? Авжеж, на ній будуть Клай Ріддел та Рей Гейзенґа. Вони стоять у лісі. Рей тримає дуло револьвера Бет Нікерсон біля підборіддя, а в руках у Клая...

Ясна річ, мобільний телефон. Той, котрий Рей підібрав у ґерлейвільській каменоломні.

КЛАЙ (перелякано): Рею, ЗУПИНИСЯ! Це безглуздо! Невже не пам'ятаєш? Кашвак – МЕРТВА ЗОНА МОБ...

Не допомогло! БА-БАХ! – нерівними великими жовтими літерами на передньому плані сплеш-сторінки, і пляма[49][49]
  Англійською слово «сплеш» означає «пляма» або «бризки».


[Закрыть] розпливається, бо дбайливий Арні Нікерсон забезпечив свою дружину набоями з м'якими кінчиками, які продають в Інтернеті на сайтах «Американська параноя», і тепер замість голови в Рея – справжній гейзер. На задньому плані (саме завдяки такому детальному опрацюванню Клая Ріддела міг би взнати весь світ – якби не Імпульс) з гілля сосни здіймається у повітря налякана ворона.

У біса гарна сплеш-сторінка, подумав Клай. Ймовірно, занадто кривава, і в старі добрі часи, коли ще існував Коміксовий Кодекс, таку б ні за що не пропустили, але уяву розбурхує одразу. І незважаючи на те, що Клай нічого не казав Рею про мобільні телефони, які не працюють далі пункту навернення, він би обов'язково це зробив, якби вчасно подумав. От тільки часу не вистачило. Рей вчинив самогубство, щоб Лахмітник та його друзі не прочитали в його думках про телефон, і в цьому була гірка іронія. Лахмітник знав усе про телефон, заради якого Рей пішов на смерть. Лахмітник знав, що телефон у Клая в кишені... і йому було байдуже.

Лахмітник стоїть біля подвійних дверей Кашвакамак-холу. Підносить руку з розчепіреними великим пальцем та мізинцем до вуха, скоцюрблені пальці біля розірваної, зарослої щетиною щоки, мізинець прямо перед ротом. Використовує Деніз, щоб знову наголосити, розставити всі крапки над «і»: – Ніякого фо-фо-те-те.

Так. Бо Кашвак дорівнює Без-Моб.

Рей загинув ні за цапову душу... але чому ж тоді Клаю зараз не сумно через це?

Клай розумів, що дрімає, бо часто це робив, малюючи в уяві. Усі образи розпливаються, стають нечіткими. І нічого поганого в цьому не було. Бо так він почувався завжди, коли картина й історія поєднувалися – щастя, яке сповнює людей, що нетерпляче очікують повернення додому, і цей момент уже не за горами. Момент, коли подорож закінчиться возз'єднанням закоханих. У нього не було жодних підстав для таких відчуттів, але вони не зникали.

Рей Гейзенґа застрелився через абсолютно непотрібний мобільний телефон.

Чи, крім телефону, було ще щось? Зараз Клай бачив іншу серію картинок. На ній зображалася подорож у минуле, це було зрозуміло із зубчатих країв.

Рука Рея великим планом, у ній заяложений мобільник і клаптик паперу з надряпаним на ньому номером. Великий палець Рея закриває всі цифри, крім телефонного коду штату Мен.

РЕЙ: Коли настане час, подзвони за номером, записаним на тому клапті. Ти зрозумієш, коли цей час прийде. Мені залишається тільки сподіватися, що зрозумієш.

У Кашвакамак-холі не можна подзвонити з мобільного, Рею, бо Кашвак=Без-Моб. Спитай хоча б у Президента Гахвахда.

З'являється ще одна серія картинок з минулого, наче для того, щоб розставити всі крапки над «і». Це траса-160. На передньому плані – маленький жовтий автобус із написом «ШКІЛЬНИЙ ОКРУГ 38 НЬЮФІЛД ШТАТ МЕН» на боці. Весь середній план займають букви «КАШВАК= БЕЗ-МОБ», написані фарбою поперек дороги. І знову вражають деталі: порожні банки з-під содової у стічній канаві, викинута футболка, що лежить на гілках куща, а вдалині – намет зачепився за дерево і тріпоче на вітрі, мов довгий коричневий язик. Над мікроавтобусом чотири контури для слів, схожі на кульки. Таких слів ніхто з них в реальності не казав (навіть дрімаючи, він це усвідомлював), але це було не головне. Достовірність не мала значення, принаймні тепер.

Клай подумав, що зрозуміє, у чому суть, коли підійде до неї.

ДЕНІЗ (У КОНТУРІ): Це тут вони?..

ТОМ (У КОНТУРІ): Тут вони перетворювали нормальних на фонерів, так. Нормальний стає в чергу, дзвонить, а до зграї на ярмарку йде вже одним із НИХ. От і все.

ДЕН (У КОНТУРІ): Чому тут? Чому не на території ярмарку?

КЛАЙ (У КОНТУРІ): Невже не пам'ятаєш? Кашвак=Без-Моб. Їх вишикували у чергу на дальньому краї зони покриття. Далі лежить простір без мобільного зв'язку. Nada [50][50]
  Nada – нічого (ісп.).


[Закрыть] . Нуль. Немає мережі.

Чергова серія картинок. Лахмітник у всій смердючій красі великим планом. Усмішка на весь понівечений рот і підбиття підсумків будь-якої справи одним жестом руки. У Рея з'явилася якась блискуча ідея, втілення якої залежало від мобільного телефону. Ідея була настільки грандіозною, що він геть забув про відсутність покриття в Кашваці. Щоб мати бодай риску сигналу на телефоні, який він мені дав, мені, мабуть, довелося б іти до Квебека. Це смішно, але знаєте, що найсмішніше в усій цій історії? Я взяв телефоні Ну й ідіоті

Отже, ідея, заради якої Рей пішов на смерть, виявилася безглуздою? Можливо, але в уяві художника вже поставала інша картина. Надворі після Пахельбеля зазвучав Форе[51][51]
  Ґабріель Урбен Форе (1845—1924) – французький композитор, органіст і піаніст.


[Закрыть], а після нього – Вівальді. Стереосистем більше не було: музика лилася з гучномовців. Чорних гучномовців на тлі згаслого неба. На задньому плані недобудовані атракціони, на передньому – Кашвакамак-хол із його гірляндами та копицями сіна для дешевої ізоляції. І завершальний штрих, невеличка деталізація, завдяки якій Клай Ріддел вже помалу ставав відомим...

Раптом він широко розплющив очі і випростався. Інші досі сиділи кільцем на килимі північного краю будівлі. Клай не знав, скільки часу провів, притулившись спиною до дверей, але, мабуть, довго, бо його зад геть занімів.

Люди, спробував покликати він, але з вуст не зірвалося ані звуку. У роті пересохло. Серце шалено калатало в грудях. Клай відкашлявся і повторив спробу.

– Люди! – сказав він, і всі повернулися на звук його голосу. Щось у ньому змусило Джордана схопитися на ноги, а слідом за ним і Том не змусив себе довго чекати.

Клай підійшов до них на задерев'янілих ногах, бо ще до пуття не прокинулися, на ходу дістаючи мобільник із кишені. Той телефон, заради якого помер Рей, зопалу забувши про найхарактернішу особливість Кашвакамаку: тут, на ярмарку північних округів, немає стільникового покриття.

8

– Якщо він не працює, то яка з нього користь? – спитав Ден. Клаєве збудження передалося і йому, але так само швидко і зникло, коли він побачив, що предмет у руці Клая – не дозвіл на звільнення із в'язниці, а всього лише черговий триклятий мобільник. Брудна стара «Моторола» з тріснутим корпусом. Інші дивилися на телефон зі страхом і цікавістю.

– Потерпіть трошки, – попросив Клай. – Зможете?

– У нас ціла ніч попереду, – відповів Ден і заходився полірувати скельця своїх окулярів. – Усе одно її треба якось скоротати.

– Ви зупинилися біля «Ньюфілдської факторії», збираючись пошукати харчів та напоїв, і знайшли жовтий шкільний автобусик.

– То було наче трильйон років тому, – зітхнула Деніз, прикусивши нижню губу, вона здмухнула волосся з лоба.

– Рей знайшов автобус, – наголосив Клай. – У ньому було приблизно дванадцять місць...

– Узагалі-то, шістнадцять, – виправив Ден. – Так було написано на щитку. Схоже, школи тут у них крихітні.

– Шістнадцять місць, за заднім сидінням багажне відділення для рюкзаків або легких сумок для виїзних екскурсій. Далі ви поїхали автобусом. А коли дісталися ґерлейвільської каменоломні, то хто запропонував зупинитися біля неї? Б'юся об заклад, що Рей.

– Так і було, – з подивом підтвердив Том. – Він сказав, що непогано було б приготувати якусь гарячу їжу і відпочити. А звідки ти знаєш, Клаю?

– Знаю, бо намалював, – відповів Клай, і це майже скидалося на правду: розповідаючи, він змальовував картину в уяві. – Дене, ви з Деніз та Реєм знищили дві зграї. Першу за допомогою бензину, а от для другої в хід пустили динаміт. Рей знав, як це зробити, бо використовував шашки, коли працював на прокладанні доріг.

– Бля! – видихнув Том. – Він знайшов динаміт на тій каменоломні, правда ж? Поки ми спали. Не дивно, що ми нічого не помітили – бо спали як убиті.

– Розбудив нас саме Рей, – продовжила Деніз.

– Не знаю, динаміт то був чи якась інша вибухівка, але я майже впевнений, що, поки ви спали, він зробив із того маленького автобуса бомбу на колесах, – сказав Клай.

– Це ззаду! – вигукнув Джордан. – У багажному відділенні.

Клай кивнув.

Руки Джордана стислися в кулаки.

– І скільки там, як ви думаєте?

– Поки не вибухне, не знатимемо, – відповів Клай.

– Давай з'ясуємо, чи правильно я тебе зрозумів, – утрутився Том. З гучномовців уже лунав не Вівальді, а Моцарт, «Легка вечірня музика». Той етап еволюції фонерів, на якому вони могли слухати Дебі Бун, вочевидь закінчився. – Він заклав бомбу в заднє відділення автобуса... а тоді якимось чином налаштував мобільний телефон, щоб той спрацював як детонатор?

Клай кивнув:

– Це я так думаю. Гадаю, у конторі каменоломні він знайшов два стільникових. Наскільки мені відомо, там могло виявитися й півдюжини – для робочих, апарати ж нині такі дешеві. Але важливо не це. Він під'єднав детонатори до вибухівки. Це так повстанці раніше підривали придорожні бомби в Іраку.

– І все це він зробив, поки ми спали? – спитала Деніз. – І нічого нам не сказав?

– Він тримав це в таємниці, щоб інформація не потрапила у ваші думки.

– І застрелився, щоби стерти це зі своєї голови, – сказав Ден і нервово розсміявся. – Та він герой, хай йому грець! Одне тільки забув: стільникові телефони не працюють далі того місця, де стояли довбані намети! Та готовий битися об заклад, вони навіть там ледве тягнули!

– Правильно, – кивнув Клай. На його губах грала посмішка. – Тому Лахмітник і дозволив мені залишити цей телефон у себе. Він не знав, що я з ним робитиму. Я не впевнений, чи здатні вони насправді думати...

– Так, як ми, не можуть, – запевнив його Джордан. – І ніколи не зможуть.

–  ...але йому було начхати, бо він знав, що телефон не працює. Я навіть не можу пропустити крізь себе Імпульс, бо Кашвак дорівнює Без-Моб. Ніякого фо-фо-те-те.

– Тоді чому ти посміхаєшся? – спитала Деніз.

– Бо я знаю те, що йому невідомо. Те, що їм не відомо. – Клай повернувся до Джордана. – Ти вмієш водити машину?

Джордан здивовано звів брови.

– Та мені ж тільки дванадцять років. Тобто як я можу це вміти?

– Ти ніколи не сидів за кермом карта? Чи всюдихода? Чи снігохода?