Текст книги "Зона покриття"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 24 страниц)

– Ні, – сказав Том.

– Але ми йшли в темряві, – нагадав йому Клай, – а нині ж темно, хоч око виштрикни.

– Так, – погодився Директор. Його голос лунав майже сонно. – Як у le moyen âge. Переклади, Джордане.

– У середні віки, сер.

– Добре. – Учитель поплескав учня по плечу.

– Навіть великі зграї можна було легко пропустити, – сказав Клай. – Їм би навіть ховатися не довелося.

– Ні, вони не ховаються, – заперечив Директор Ардай, складаючи руки дашком. – Принаймні поки що. Вони ходять зграями... нишпорять у пошуках їжі... а їхній груповий розум може слабшати, поки вони шукають їжу... але, мабуть, з кожним разом все менше. Імовірно, з кожним днем дедалі менше і менше.

– Манчестер згорів дотла, – ні сіло ні впало сказав Джордан. – Ми бачили пожежу звідси, правда, сер?

– Так, – підтвердив Директор. – Це було дуже сумне й страшне видовище.

– А це правда, що людей, які хочуть потрапити до Массачусетсу, розстрілюють на кордоні? – поцікавився Джордан. – Так кажуть люди. Подейкують, що треба йти у Вермонт, тільки той шлях безпечний.

– Брехня, – відказав Клай. – Те саме ми чули про кордон Нью-Гемпширу.

Джордан якусь хвилю дивився на нього круглими очима, а тоді розреготався. У цей безвітряний день його чистий сміх дзвенів чудово.

А тоді десь далеко прогримів постріл. А ближче до них хтось закричав, чи то від люті, чи від жаху.

Джордан припинив сміятися.

– Розкажіть нам про той дивний стан, у якому вони перебували минулої ночі, – тихо попросила Аліса. – І про музику. Усі зграї слухають музику вночі?

Директор глянув на Джордана.

– Так, – підтвердив хлопчик. – Сама тільки спокійна музика, ніякого року чи кантрі...

– Мушу висловити припущення, що й ніякої класики також, – вставив Директор. – Принаймні без претензій на щось.

– Це їхні колискові, – сказав Джордан. – Директор і я так думаємо, чи не так, сер?

– Ми з Директором, Джордане.

– Ми з Директором, так, сер.

– Але ми справді так думаємо, – підтвердив Директор. – Хоча, підозрюю, що в цьому може бути закладено якийсь інший сенс. Так, щось геть інше.

Клай був спантеличений. Він не знав, що робити далі. Дивився на своїх друзів і бачив на їхніх обличчях відображення власних почуттів – то було не просто збентеження, а страшне небажання, щоб їх просвітили.

Нахилившись уперед, Директор Ардай сказав:

– Дозвольте мені бути чесним з вами. Я мушу бути чесним – це звичка, вироблена роками. Я хочу, щоб ви нам допомогли зробити жахливу річ. Гадаю, часу на те, щоб це зробити, не так багато, і незважаючи на те, що один такий вчинок може ні до чого не привести, ніколи не знаєш напевно, правда? Ніхто не знає, який зв'язок може існувати між цими... зграями. Хай там як, я не стоятиму осторонь, поки ці... істоти... непомітно прибирають до рук не тільки мою школу, але й денне світло. Я міг би вже здійснити цю спробу, але я старий, а Джордан дуже молодий. Надто молодий. Чим би вони зараз не були, не так давно це були люди. Я не дозволю йому брати у цьому участь.

– Я можу зробити свій внесок, сер! – сказав Джордан. Він говорить так само рішуче, подумав Клай, як і будь-який підліток-мусульманин, що надягає пояс смертника, напханий вибухівкою.

– Вітаю твою відвагу, Джордане, – сказав йому Директор, – але не дозволю цього. – Він з любов'ю подивився на хлопця, але коли його погляд повернувся до інших, то помітно посуворішав. – У вас є зброя – надійна зброя, – а в мене нічого, крім старої рушниці двадцять другого калібру з одним патроном, яка може взагалі не спрацювати, хоча ствол відкритий, я дивився. Та навіть якщо вона й у робочому стані, патрони, які я для неї маю, можуть не вистрілити. Але в нашому маленькому автопарку є бензонасос, і бензин може слугувати гарним засобом для того, щоб покінчити з їхніми життями.

Мабуть, він побачив на їхніх обличчях жах, бо кивнув. Клаю він більше не здавався добрим містером Чіпсом[29][29]
  Містер Чіпс – персонаж роману «Прощавайте, містере Чіпс», у якому описуються пригоди вчителя школи для хлопчиків, улюбленця своїх учнів. Роман належить перу Джеймса Гілтона, англійського письменника першої половини XX ст.


[Закрыть], а нагадував старого пуританина з картини, написаної олійними фарбами. Такого, що, не змигнувши оком, міг засудити людину до колодок. Або жінку до спалення на вогнищі як відьму.

Його кивок призначався особисто Клаю. Клай був у цьому впевнений.

– Я знаю, що говорю. І знаю, як це звучить. Але насправді це буде не вбивство. Це буде винищення. І я не можу примушувати вас до чогось. Проте, хай там як... допоможете ви мені їх спалити чи ні, ви повинні передати звістку.

– Кому? – тихо спитала Аліса.

– Усім, кого зустрінете, панно Максвел. – Він перехилився через стіл із залишками їхньої їжі і спрямував на неї погляд маленьких, колючих очей судді, що засуджує до страти, очей, що горіли, мов жар. – Ви повинні розповісти, що відбувається з ними – тими, хто почує пекельне повідомлення у своїх переговірних пристроях диявола. Ви мусите передати це далі. Усі, у кого вкрали денне світло, повинні почути – перш ніж стане запізно. – Він провів рукою над підборіддям, і Клай побачив, що його пальці трохи тремтять. Це можна було 6 легко списати на похилий вік, якби не одне «але»: досі він не бачив жодних ознак тремтіння. – Боїмося, що скоро справді буде пізно. Чи не так, Джордане?

– Так, сер. – Джордан точно думав, що він щось знає; вигляд у нього був наляканий.

– Що? Що з ними відбувається? – запитав Клай. – Це має якийсь стосунок до музики та з'єднаних дротами стереосистем, так?

Директор обм'як, ніби страшенно втомився.

– Вони не з'єднані дротами, – сказав він. – Пам'ятаєте, як я вам сказав, що обидва ваші припущення неправильні?

– Так, але я не розумію, що ви м...

– Є одна аудіосистема з компакт-диском усередині – це правда. Один скомпільований диск, ось чому весь час повторюються одні й ті самі пісні.

– Пощастило ж нам, – пробурмотів Том так, що Клай ледве його почув. Він намагався зрозуміти, що тільки-но сказав Ардай – вони не з'єднані дротами. Як таке могло бути? Ніяк.

– Музичні центри – стереосистеми, якщо вам так більше подобається, – розставлені по всьому полю, – продовжував Директор, – і всі ввімкнені. Вночі можна побачити їхні маленькі червоні світлодіодні лампочки...

– Тааак, – протягнула Аліса. – Я справді помітила якісь червоні ліхтарики, просто не звернула особливої уваги.

–  ...але у них нічого немає, ні компакт-дисків, ні касет, і їх не з'єднують ніякі дроти. Це просто підлеглі пристрої, що ловлять і транслюють звук із мастер-диску.

– Якщо у них розтулені роти, то з них теж іде музика, – сказав Джордан. – Зовсім тихо... навіть тихіше за шепіт... але її можна почути.

– Ні, – заперечив йому Клай. – Це все твоя уява, хлопчику. Швидше за все.

– Я сам не чув, – сказав Ардай, – але, звичайно ж, слух у мене вже не той, що раніше, коли я був прихильником Джина Вінсента і «Блу кепс». «Сто років тому», як сказали б Джордан та його друзі.

– Ви дуже консервативний, сер, – сказав Джордан. У його голосі звучала ледь помітна урочистість і очевидна любов.

– Так, Джордане, я такий, – погодився Директор. Він поплескав хлопчика по плечу, а тоді звернувся до інших. – Якщо Джордан говорить, що чув... то я йому вірю.

– Це неможливо, – сказав Клай. – Принаймні без передавача.

– Вони самі є цими передавачами, – відповів Директор. – Здається, цей хист з'явився у них з часів Імпульсу.

– Чекайте! – Том, як патрульний, підніс руку вгору, опустив її, почав говорити, знову підніс. Зі свого сумнівного прихистку біля Директора Ардая за ним уважно спостерігав Джордан. Нарешті Том сказав: – Ми тут що, про телепатію говоримо?

– Гадаю, що це не надто le mot juste[30][30]
  Le mot juste (фр.) – правильне слово.


[Закрыть] для означення цього феномена, – відповів Директор Ардай, – але навіщо дотримуватися термінології? Готовий побитися об заклад на всі заморожені гамбургери, які ще зосталися у моєму холодильнику, що ви вже вживали це слово раніше.

– Ви 6 виграли подвійні гамбургери, – сказав Клай.

– Ну так, але збирання у зграї – це інше, – втрутився Том.

– Тому що?.. – Директор звів угору кошлаті брови.

– Ну, тому що... – Том не зміг закінчити, і Клай знав причину. Воно не було іншим. Збирання у зграї не було людською поведінкою, і вони знали це з моменту, як побачили, що механік Джордж, перетинаючи Томів газон, іде за жінкою в обгидженому брючному костюмі на Салем-стрит. Він ішов так близько позаду неї, що міг би вкусити за шию... але не зробив цього. А чому? Тому що для мобілоїдів кусання було в минулому, почалося збирання у зграї.

Принаймні у минулому вони кусали собі подібних. Якщо не...

– Професоре Ардай, на початку вони вбивали всіх...

– Так, – підтвердив Директор. – Нам пощастило врятуватися, правда, Джордане?

Здригнувшись, Джордан кивнув.

– Діти бігали всюди. Навіть дехто з вчителів. Вбивали... кусалися... мололи нонсенс... Я деякий час переховувався в теплиці.

– А я – на горищі цього самого будинку, – додав Директор. – З маленького віконця я дивився, як університетське містечко – моє улюблене університетське містечко – буквально перетворюється на пекло.

– Більшість із тих, хто не помер, втекли до центру міста, – сказав Джордан. Зараз багато хто з них повернулися. Он туди. Він повів головою у напрямку стадіону.

– Які висновки з цього ми можемо зробити? – спитав Клай.

– Думаю, ви знаєте, пане Ріддел.

– Клай.

– Добре, Клаю. Думаю, те, що відбувається зараз, – не просто тимчасова анархія. Гадаю, це початок війни. Вона буде нетривалою, але запеклою.

– А вам не здається, що ви перебільшуєте...

– Ні. Бо керуюся власними спостереженнями – своїми та Джордановими. У нас тут дуже велика зграя, за якою можна спостерігати, і ми бачили, як вони йдуть і повертаються, а також... відпочивають, так би мовити. Вони перестали вбивати одне одного, але досі знищують людей, яких ми б назвали нормальними. Я вважаю це войовничою поведінкою.

– Ви справді бачили, як вони вбивають нормальних? – спитав Том. Поруч із ним Аліса відкрила свого рюкзака, дістала «бебі-найкі» й затиснула її в руці.

Директор з серйозним виглядом подивився на нього.

– Бачив. Шкода, що доводиться це казати, але Джордан теж бачив.

– Ми не могли допомогти, – сказав Джордан. Він ледь стримував сльози. – Їх було надто багато. Це були чоловік і жінка, розумієте? Не знаю, що вони робили на кампусі перед самим настанням темряви, але, безперечно, вони не могли знати про Тонні-філд. Вона була поранена. Він допомагав їй іти. Вони натрапили, мабуть, на двадцятьох тих, що поверталися з міста. Чоловік намагався нести її на руках. – Джорданів голос перервався. – Сам би він, може, врятувався, але з нею... він зміг добігти лише до Гортон-холу. Це гуртожиток. Там він упав, і вони схопили їх. Вони...

Джордан раптом різко зарився обличчям у пальто старого – сьогодні темно-сіре. Велика рука Директора погладила Джордана по гладенькій потилиці.

– Схоже на те, що вони знають своїх ворогів, – задумливо протягнув Директор. – Ви не вважаєте, що це могло бути закладене у базове повідомлення?

– Можливо, – озвався Клай. Ця думка була жахливою, але логічною.

– Що ж до того, що вони роблять уночі, лежачи там так нерухомо, з розплющеними очима, слухаючи музику... – Директор зітхнув, дістав з однієї кишені пальта носовичок і буденним жестом промокнув хлопчикові очі. Клай бачив, що він був водночас дуже наляканий і дуже впевнений у тому висновку, якого дійшов. – Я думаю, вони перезавантажуються.

15

– Бачите червоні лампочки? – спитав Директор своїм гучним голосом «мене-почують-у-найдальшому-кутку-аудиторії». – Я нарахував щонайменше шістдесят тр...

– Тихіше! – засичав Том. Він мало не затулив старому рота рукою.

Директор спокійно поглянув на нього.

– Томе, невже ви забули, що я вам казав минулої ночі про музичні стільці?

Том, Клай і Ардай стояли одразу за турнікетами, спиною до арочного входу на Тонні-філд. Аліса, за обопільною згодою, лишилася у Читем-лоджі із Джорданом. З футбольного поля приватної школи лилася джазово-інструментальна версія «Дівчини з Іпанеми». Клай подумав, що, як на мобілоїдів, це, мабуть, дуже просунутий музон.

– Ні, – сказав Том. – Поки музика не стихне, нам нема про що турбуватися. Просто я не хочу стати хлопцем, якому перегризе горлянку виняток із цього правила, що мучиться безсонням.

– Цього не станеться.

– Чому ви так впевнені у цьому, сер? – спитав Том.

– Тому що, даруйте за маленький літературний каламбур, їхнє життя вночі – це не сон. Ходімо.

Він рушив униз бетонним пандусом, яким колись спускалися на поле гравці, побачив, що Том і Клай не наважуються, і терпляче подивився на них.

– Рідко яка інформація здобувається без ризику, – промовив він, – а на цьому етапі, так би мовити, інформація – найважливіше, згода? Ходімо.

Вони йшли у напрямку, який їм вказувало неголосне постукування його палиці пандусом униз, до стадіону – Клай випереджав Тома. Так, він бачив червоні індикатори живлення на стереосистемах, розставлених довкола поля. Схоже було на те, що їх там шістдесят чи сімдесят. Музичні центри великого розміру, розташовані на віддалі десяти-п'ятнадцяти футів один від одного, кожен оточений тілами. У світлі зірок ці тіла справляли дивовижне враження. Вони не лежали штабелями – кожне тіло, що належало чоловікові чи жінці, мало своє місце, – але при цьому не був змарнований жоден дюйм. Навіть руки були переплетені, тому виникало відчуття, що поле вкрите паперовими ляльками, ряд за рядом, а в темряву лине музика – схожа на ту, що крутять у супермаркетах, подумав Клай. Звідти линуло ще дещо: хвороботворний запах бруду й гнилих овочів та більш насичений тривкий сморід людських фекалій та трупів, що розкладаються.

Директор обійшов ворота, відкинуті убік, перевернуті та з порваною сіткою. Тут, де починалося море тіл, лежав молодий чоловік років тридцяти, рука якого до самого рукава футболки з написом «Наскар» була вкрита рваними ранами від укусів. Судячи з вигляду укусів, уже почалося зараження. В одній руці він стискав червону кепку, яка нагадала Клаю Алісину улюблену кросівку. Молодик вирячив бездумні очі на зорі, а Бет Мідлер ще раз почала співати про вітер під її крилами.

– Агов! – скрипучим пронизливим голосом закричав Директор. Він спритно тицьнув молодого чоловіка кінцем своєї палиці у живіт і натискав на неї до тих пір, поки у мобілоїда не відійшли гази. – Агов, кажу!

– Припиніть! – мало не застогнав Том.

Директор зміряв його поглядом, сповненим презирства, і підчепив кінцем палиці кепку, яку тримав божевільний. Блискавичним рухом відкинув її геть. Пролетівши у повітрі футів десять, кепка приземлилася на обличчя жінки середнього віку. Клай заворожено спостерігав, як вона трохи сповзла убік, відкриваючи одне око, що зосереджено і незмигно дивилося у небо.

Рухаючись повільно, мов уві сні, молодик підвів руку, у якій тримав кепку, вгору і стиснув її в кулак. А по тому знову опустив.

– Він думає, що знову її тримає, – прошепотів вражений Клай.

– Можливо, – відповів Директор без особливого інтересу. Кінцем палиці він штрикнув чоловіка в одну з запалених ран від укусів. Біль мусив бути просто пекельним, але молодик ніяк не відреагував, просто й далі витріщався собі у небо. Після Бет Мідлер настала черга Діна Мартіна. – Я міг би проштрикнути йому палицею горлянку, а він би навіть не спробував мене зупинити. Так само й ті, що навколо нього, не піднялися б на його захист, хоча вдень вони б, безсумнівно, розірвали мене на шматки.

Том присів навпочіпки біля одного з музичних центрів.

– У ньому є батарейки, – сказав він. – Судячи з його ваги.

– Так. Усі з батарейками. Схоже, елементи живлення їм справді потрібні. – Трохи подумавши, Директор додав (Клай міг би запросто обійтися без цієї інформації): – Принаймні поки що.

– Можна взятися до справи одразу ж, правда? – спитав Клай. – Ми могли 6 стерти їх з лиця землі, як мисливці винищили всіх мандрівних голубів у 1880-х.

Директор кивнув.

– Вибивали з них маленькі мізки, коли вони сиділи на землі, так? Непогана аналогія. Але своєю палицею я багато не зроблю. Боюся, що навіть з вашим автоматом справа просуватиметься повільно.

– Хай там як, у мене не вистачить набоїв. Їх тут, мабуть... – Клай знову обвів поглядом скупчені тіла. Від цього видовища запаморочилося в голові. – Тут шістсот, якщо не сімсот чоловік. Не враховуючи тих, що лежать під трибунами.

– Сер? Пане Ардай? – гукав Том. – Коли ви... як ви вперше?..

– Як я визначив глибину цього трансового стану? Ви це маєте на увазі?

Том ствердно кивнув.

– У першу ніч я вийшов на розвідку. Безперечно, тоді зграя була меншою. Мене тягнуло до них через просту, але непереборну цікавість. Джордана зі мною не було. Боюся, що перехід на нічний спосіб існування виявився для нього досить важким.

– Але ж ви ризикували життям, – мовив Клай.

– У мене не було вибору, – відповів Директор. – Чимось це нагадувало гіпнотичний стан. Я швидко збагнув, що вони непритомні, хоча у них і були розплющені очі, а кілька простих перевірок з використанням кінчика палиці підтвердили припущення про глибину їхнього стану.

Клай згадав, що Директор кульгає, хотів спитати його, чи брав він до уваги можливі наслідки, якби припустився помилки і божевільні накинулися на нього, але прикусив язика. Ясна річ, Директор знову повторив би сказане раніше: не можна здобути інформацію, не ризикуючи. Джордан мав рацію – це був дуже консервативний старий... піжон. Клаю не хотілося б повернутися у свої чотирнадцять і дістати від нього прочухана за порушення дисципліни.

Тим часом Ардай хитав головою, звертаючись до нього.

– Шістсот-сімсот – це замала кількість, Клаю. Це стадіон стандартного розміру. Тобто його площа – шістсот квадратних ярдів.

– То скільки ж їх?

– Зважаючи на те, як вони скупчилися? Я б сказав, щонайменше тисяча.

– Але вони насправді зовсім не тут, правда? Ви в цьому впевнені?

– Так. А ті, що повертаються... щодня їх стає трохи більше, і те саме каже Джордан, а він дуже педантичний спостерігач, повірте... вони вже не такі, як раніше. Тобто не людські істоти.

– Може, повернемося до Читем-лоджу? – спитав Том. Судячи з голосу, йому було зле.

– Авжеж, – погодився Директор.

– Секундочку, – сказав Клай. Він став навколішки біля парубка у футболці «Наскар». Йому не хотілося цього робити, бо не міг позбутися думки, що рука, яка стискала червону кепку, зараз ухопить його, але він пересилив себе. Тут, на рівні землі, смерділо ще гірше. Він вважав, що помалу починає звикати до Цього, але це було помилкою.

– Клаю, що ти... – почав Том.

– Тихо. – Клай нахилився до напіврозтуленого рота хлопця. Повагавшись, він змусив себе нахилитися ще нижче, доки не зміг розгледіти тьмяний блиск слини на нижній губі чоловіка. Спочатку йому здалося, що це гра уяви, але ще два дюйми – зараз він перебував на відстані, цілком достатній для того, аби поцілувати несплячу істоту з Рікі Крейвеном на грудях, – внесли ясність.

Зовсім тихо, як сказав Джордан. Навіть тихіше за шепіт... але її можна почути.

І Клай почув. Якимось дивом вокал на один-два склади випереджав той, що йшов зі з'єднаних стереосистем: Дін Мартін співав «Кожен колись закохується».

Він підвівся, ледь не скрикнувши від тріску власних колінних суглобів, що прогримів як пістолетний постріл. Том високо підняв свого ліхтаря, уп'явшись поглядом у Клая.

– Що? Що?. Ти ж не хочеш сказати, що малий...

Клай кивнув.

– Ходімо. Повертаємося.

На півдороги пандусом він грубо вхопив Директора за плече. Ардай повернувся до нього обличчям, і його вочевидь не стурбувало таке поводження.

– Ви маєте, сер. Ми мусимо їх позбутися. Знищити стільки, скільки зможемо, і якомога швидше. Це може бути нашим єдиним шансом. Чи думаєте, я помиляюся?

– Ні, – відповів Директор. – На жаль, я так не думаю. Як я вже сказав, це війна – принаймні, я так вважаю – а на війні займаються тим, що вбивають ворогів. Давайте обговоримо це, коли повернемося. Можемо випити гарячого шоколаду. Такому варварові, як я, подобається пити шоколад із краплею бурбону.

Зійшовши пандусом нагору, Клай кинув останній погляд назад. Стадіон Тонні-філд був темний, але у яскравому сяйві північних зірок все-таки можна було розрізнити килим тіл, розстелений від краю до краю та з боку в бік. Він подумав, що, наступивши на нього, можна відразу й не збагнути, що в тебе перед очима, але коли вже зрозумієш... коли зрозумієш...

Його очі зіграли з ним злий жарт, і на мить йому здалося, що він бачить, як вони дихають – усі вісім сотень чи тисяча – наче один організм. Це дуже його налякало, тож він повернувся і майже бігцем наздогнав Тома й Директора Ардая.

16

Директор приготував гарячий шоколад у кухні, й вони випили його у залі для офіційних прийомів, яку освітлювали два газові ліхтарі. Клай думав, що старий запропонує їм пізніше піти на Академічну авеню, щоб завербувати нових добровольців у лави Армії Ардая, але Директор, схоже, вдовольнився тим, що мав.

Бензонасос у автопарку, сказав їм Директор, працює від напірної цистерни ємністю чотириста галонів, тож їм доведеться тільки витягти пробку. А в теплиці є розпилювачі ємністю тридцять галонів кожен. Як мінімум дюжина обприскувачів. Вони можуть навантажити їх на пікап і спуститися одним із пандусів...

– Зачекайте, – перебив його Клай. – Перш ніж ми почнемо обговорювати стратегію, я хотів би почути вашу версію, сер, якщо вона у вас є.

– Нічого офіційного, – відказав старий. – Але у нас із Джорданом є результати спостережень, інтуїція і чималий досвід на двох...

– Я фанат комп'ютерів, – заявив Джордан, тримаючи чашку шоколаду біля рота, і Клаєві здалося, що в цій похмурій самовпевненості дитини є якийсь дивний шарм. – Як то кажуть, повний програміст. Усе життя був на них схиблений, правда. Ці штуки перезапускаються, це точно. На їхніх лобах бракує тільки напису «ТРИВАЄ ВСТАНОВЛЕННЯ ПРОГРАМНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ, ЗАЧЕКАЙТЕ».

– Я тебе не розумію, – зізнався Том.

– А я розумію, – сказала Аліса. – Джордане, ти думаєш, що Імпульс справді був Імпульсом, так? Ті, що його почули... їхні жорсткі диски постирали.

– Еге ж, – відповів Джордан. Ввічливість не дозволяла йому сказати «А то!»

Збентежений, Том подивився на Алісу. Тільки Клай знав, що Том не тупий, і не вірив, що Том може так повільно переварювати інформацію.

– У тебе ж був комп'ютер, – почала пояснювати Аліса. – Я бачила його у твоєму кабінетику.

– Так...

– І ти встановлював програми, правильно?

– Ясна річ, але... – Том замовк і подивився Алісі просто у вічі. Вона не відвела погляд. – Їхні мізки? Ти маєш на увазі їхні мізки?

– Як ти думаєш, що таке мозок? – спитав його Джордан. – Великий старий жорсткий диск. Органічні мікросхеми. Ніхто не знає, скільки у ньому байтів. Мабуть, ґіґ у енному ступені. Нескінченна кількість байтів. – Він приклав руки до своїх маленьких акуратних вушок. – Ось тут, прямо всередині.

– Я у це не вірю, – сказав Том, але його голос звучав слабо, а обличчя виглядало хворобливо. І Клай подумав, що він все ж таки вірить. Подумки повернувшись до божевілля, що паралізувало Бостон, Клай був змушений визнати, що ідея переконлива. І, до того ж, страхітлива: пам'ять мільйонів, може навіть мільярдів, стерто в одну мить. Так можна було б вивести з ладу стару дискету, приклавши до неї потужний магніт.

Йому згадалася Темна Фея, подруга дівчинки з телефоном кольору перцевої м'яти. «Хто ти? Що відбувається? – крикнула Темна Фея. – Хто ти? Хто я?» І після цього почала бити себе у чоло ребром долоні й з усього розгону врізалася у ліхтарний стовп, і не раз, а двічі, перетворивши роботу дорогого ортодонта на гострі уламки.

Хто ти? Хто я?

Це був не її мобільний. Вона тільки вслухалася у нього і тому не дістала повної дози.

Уява Клая, думки якого досить часто формувалися не зі слів, а з зображень, намалювала яскраву картину. Екран комп'ютера, на якому суцільним потоком ідуть слова: ХТО ТИ ХТО Я ХТО ТИ ХТО Я ХТО ТИ ХТО Я ХТО ТИ ХТО Я, і нарешті, у самому низу, страшний і невблаганний, як доля Темної Феї, напис:

ЗБІЙ СИСТЕМИ

Темна Фея – частково стертий жорсткий диск? Жахливо, але схоже на жорстоку правду.

– Я здобув спеціалізацію з англійської, але в молодості читав багато літератури з психології, – розповів їм Директор. – Почав я, звісно, з Фройда, бо з нього починають усі... потім був Юнґ... Адлер... звідти я черпав знання, щоб досягти високого фахового рівня. Серед всіх теорій про роботу мозку виокремлюється найвидатніша – Дарвінова. У лексиконі Фройда ідея виживання як первинної настанови виражається через концепцію «ід», несвідомого. У Юнґа знаходимо ширшу ідею колективної свідомості. Ніхто, на мою думку, не сперечатиметься з тим, що якби все свідоме мислення, всю пам'ять, усю здатність до логічного мислення в одну мить стерли з людського розуму, то у ній залишилося б тільки первісне і жахливе.

Зробивши паузу, він озирнувся, щоб вислухати зауваження. Але всі мовчали. Схоже, вдоволений, Директор кивнув і продовжив свою розповідь.

– І хоча ні фройдисти, ні юнґіанці не виступили з такою заявою, вони рішуче висовують як можливе припущення, що у нас може бути ядро, єдиний базовий носій для всіх, або, кажучи мовою, близькою Джорданові, – один рядок написаного коду, який неможливо витерти.

– ПД, – озвався Джордан. – Первинна директива.

– Так, – погодився Директор. – В основі нашого єства, як бачите, ми зовсім не Homo sapiens. Наша сутність – божевілля. Первинна директива – вбивство. Чемність не дозволила Дарвінові таке сказати, друзі мої, але ми стали володарями землі зовсім не тому, що були найрозумнішими чи навіть найбільшими у світі скнарами, а тому, що завжди були найбожевільнішими, найкровожернішими виродками у джунглях. Саме це п'ять днів тому і продемонстрував нам Імпульс.

17

– Я нізащо не повірю, що ми спочатку були психами і вбивцями, а потім вже стали іншими, – сказав Том. – Господи, чоловіче, а як же Парфенон? А «Давид» Мікеланджело? А дощечка на Місяці, на якій написано «Ми прийшли з миром для усього людства»?

– На тій дощечці також ім'я Річарда Ніксона, – сухо нагадав йому Ардай. – Квакера, так, але навряд чи миротворця. Пане Маккурт... Томе... я зовсім не зацікавлений у тому, щоб звинувачувати все людство. Якби мені це було потрібно, то, напевно, я згадав би, що на кожного Мікеланджело знайдеться свій маркіз де Сад, на кожного Ґанді – свій Ейхман, а на Мартіна Лютера Кінга – Осама бін Ладен. Сформулюємо це таким чином: людина почала домінувати на планеті завдяки двом основним ознакам. Перша – це розум. А друга – абсолютна готовність вбити будь-кого, хто стане на заваді.

З блиском в очах він нахилився уперед, розглядаючи їх.

– Інтелект людства врешті-решт переміг інстинкт убивці, і розум почав керувати найбожевільнішими імпульсами людини. Це теж було виживання. Гадаю, вирішальний поєдинок між ними відбувся у жовтні 1963 року на Кубі через невелику кількість ракет із ядерними боєголовками, але це тема для окремої розмови. Справа в тому, що більшість із нас сублімувала найгірше, що є в людині, доти, доки не пройшов Імпульс і не позбавив людей усього, крім тієї кривавої сутності.

– Хтось випустив тасманського диявола з клітки, – пробурмотіла Аліса. – Але хто?

– Ми не мусимо цим перейматися, – відповів Директор. – Підозрюю, що вони гадки не мали, що роблять... або якими виявляться масштаби цих дій. Очевидно, виходячи з результатів поспішних експериментів за останні кілька років (а може, й місяців), вони гадали, що здіймуть руйнівну хвилю тероризму. А натомість здійняли цунамі незбагненного насильства, яке зараз зазнає мутацій. Тепер нам може видаватися, що нинішні дні жахливі, але пізніше, можливо, доведеться визнати, що вони були затишшям між двома бурями. Може, нині – наш єдиний шанс щось змінити.

– Що ви маєте на увазі під мутаціями? – спитав Клай.

Але Директор не відповів. Натомість він повернувся до дванадцятилітнього Джордана.

– Будьте так ласкаві, поясність, молодий чоловіче.

– Так. Добре, – Джордан замовк, щоб зібратися з думками. – Ваша свідомість використовує тільки крихітний відсоток потенціалу мозку. Ви ж це знаєте, правда?

– Так, – трохи поблажливо погодився Том. – Я про це читав.

Джордан кивнув.

– Навіть якщо скласти разом усі автономні функції, які вони контролюють, всі підсвідомі штуки – сни, інтуїцію, статевий потяг, всю цю лабуду, – наші розумові здібності ледве топчуться на місці.

– Холмсе, ви мене вражаєте, – сказав Том.

– Не клей із себе розумника, Томе! – сказала Аліса, і Джордан обдарував її сонцесяйною посмішкою, у якій явно читалося обожнювання.

– Нічого подібного, – сказав Том. – Хлопець каже розумні речі.

– Це справді так, – сухо зауважив Директор. – Можливо, час від часу в Джордана й виникають проблеми з літературною англійською, але свою стипендію він отримував не за те, що відмінно ловив ґав. – Він побачив, що хлопчик сидить ні в сих ні в тих, і з любов'ю скуйовдив Джорданове волосся своїми кістлявими пальцями. – Будь ласка, продовжуй.

– Ну... – Слова давалися Джорданові важко (Клай це бачив), однак йому вдалося віднайти ритм оповіді. – Якби мозок справді був жорстким диском, то місце на ньому гуляло б. – Він побачив, що це зрозуміла тільки Аліса. – Сформулюємо це таким чином: у його властивостях було б написано, що 2 відсотки зайнято, 98 відсотків вільно. Ніхто насправді не має уявлення, навіщо потрібні ті дев'яносто вісім відсотків, але у них великий потенціал. Наприклад, люди після інсульту... щоб знову ходити і розмовляти, вони іноді відкривають у своєму мозку бездіяльні області. Це наче їхні розумові здібності оминають уражену зону. Світло вмикається у подібній області мозку, але з іншого боку.

– Ти таке вивчаєш? – спитав Клай.

– Я знаю це тому, що зацікавлюся комп'ютерами і кібернетикою, – знизав плечима Джордан. – А ще я читав багато кіберпанку. Вільяма Ґібсона, Брюса Стерлінга, Джона Ширлі...

– Ніла Стівенсона? – підказала Аліса. Джордан просяяв.

– Ніл Стівенсон – бог!

– Ближче до справи, – з докором, але м'яко пробуркотів Директор.

Джордан знизав плечима.

– Якщо стерти все з жорсткого диска комп'ютера, то дані не відновляться спонтанно... таке може бути хіба що у романі Ґреґа Беара. – Він знову всміхнувся, але цього разу побіжно і, як здалося Клаю, досить нервово. Частково винуватицею цього була Аліса, яка вочевидь приголомшила малого. – Але з людьми все інакше.

– Але між тим, щоб навчитися знову ходити після інсульту, та здатністю вмикати купу стереосистем силою телепатії – величезний перехід, – зауважив Том. – Квантовий стрибок, можна сказати.

Коли слово «телепатія» злетіло з його вуст, він обвів усіх збентеженим поглядом, наче боявся, що його піднімуть на кпини. Але ніхто не засміявся.

– Так-так, але жертва інсульту, навіть людина, яку він уразив дуже сильно, перебуває на відстані багатьох світлових років від того, що трапилося з тими, хто розмовляв по мобільному під час Імпульсу, – відказав Джордан. – Я і Директор – ми з Директором – думаємо, що Імпульс не тільки зменшив потенціал розуму людини до одного рядка коду, який не стерти, але й щось зачепив. Щось таке, що, ймовірно, перебуває у нас всіх глибоко всередині протягом мільйонів років, приховане у тих пасивних дев'яноста восьми відсотках жорсткого диска.