Текст книги "Переслідуваний"
Автор книги: Стівен Кінг
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 13 страниц)
44 проти 100...
Вони їхали на північ, крізь багряні смолоскипи осені.
Тут не було мертвих дерев, згублених хмарами отруйного диму, як у Портленді, Манчестері чи Бостоні; дерева й кущі палахкотіли всіма відтінками жовтого, червоного та яскраво-пурпурового кольорів. Це збудило в Річардсові щемливу тугу. Ще два тижні тому він і не подумав би, що в його душі можуть таїтися такі почуття. За якийсь місяць випаде сніг і поховає всю оцю красу.
Осінь – усьому кінець.
Жінка, здавалося, відчула його настрій і мовчала. Рух заповнював мовчанку, вколисував. Перетнули річку під Ярмутом, а далі не було нічого, тільки ліс, та трейлери, та жалюгідні халупи, біля яких тулилися нужники. Зате не було місця, куди б не підвели кабелів безплатного телебачення – Їхні виходи, прикручені під прогнутим облізлим підвіконням чи поряд із зірваними з завісів дверима, переморгувалися на сонці, наче геліографи. Й так до самого Фріпорта.
При самому в'їзді в місто стояли три патрульні машини, біля них товклись полісмени, наче зібралися на якусь придорожню конференцію. Жінка заклякла, обличчя її страшенно зблідло, проте Річардс залишався спокійним.
Коли без пригод проминули полісменів, вона безвладно обвисла.
– Якби вони щось шукали, то миттю накинулися б на нас,– знічев'я сказав Річардс. – Або якби у вас на лобі було яскравою фарбою написано: "Бен Річардс у цій машині".
– Чому ви не хочете мене відпустити? – вибухнула жінка й, не переводячи духу, докинула: – У вас сигарети з марихуаною немає?
"Хто гроші має, той "доукси" вживає". Від цієї думки у горлі в нього забулькотів іронічний сміх. Річардс похитав головою.
– Ви що, смієтеся з мене? – вражено спитала вона. – Ви таки боягузливий, ниций убивця! Налякали мене мало не до смерті – мабуть, хотіли вбити, як повбивали тих бідолашних хлопців у Бостоні.
– їх там був цілий гурт, тих бідолашних хлопців,– промовив Річардс. – І кожен готовий убити мене. Така їхня робота.
– Ви вбиваєте за гроші. На все ладні задля грошей. Хочете перевернути країну. Чому ви не знайдете собі пристойної роботи? Бо надто ледачий! Вам начхати на все, що є порядного в світі.
– А ви самі – порядна? – спитав Річардс.
– Порядна! – скипіла жінка. – Хіба не через те ви обрали мене? Не через те, що я беззахисна й... порядна? Не через те, що вам легко скористатися з цього, принизити мене до свого рівня, а тоді ще й позбиткуватись?
– Якщо ви така порядна, то як же воно виходить, що викидаєте шість тисяч нових доларів на цю розкішну машину, тим часом як моя донька вмирає від грипу?
– Що?.. – Амелія була вражена. Її роззявлений од подиву рот стулився так, що аж зуби клацнули. – Ви – ворог Мережі,– сказала вона. – Про це повідомило телебачення. Я бачила деякі з ваших "подвигів". Це обурливо.
– А ви знаєте, що таке "обурливо"? – спитав Річардс, взявши сигарету з пачки на приладовому щитку. – Я вам скажу. Обурливо, коли тебе заносять до чорного списку, бо ти не хочеш працювати на "Дженерал атомікс" і стати безплідним. Обурливо не мати роботи й сидіти вдома, дивлячись, як твоя дружина заробляє собою на харчі. Обурливо, коли Мережа, отруюючи повітря, щороку вбиває мільйони людей замість того, щоб виробляти носові фільтри й продавати їх по шість доларів за штуку.
– Ви брешете,– сказала жінка. Вона так вчепилася в кермо, аж суглоби на пальцях побіліли.
– Коли це все скінчиться,– промовив Річардс,– ви повернетесь до своєї розкішної двоповерхової квартири, закурите "доукса", а як добре умлієте, то із задоволенням дивитиметесь на своє новеньке срібло, що виблискує в серванті. У вашому районі ніхто не воює щітками з пацюччям, ніхто не вибігає задніми дверима надвір, щоб справити потребу, бо туалети у ваших квартирах завжди працюють. А я бачив п'ятирічну дівчинку, в котрої рак легенів. Як вам це – не обурливо?..
– Годі! – вереснула жінка. – Вас гидко слухати!
– Ваша правда,– промовив Річардс, задивившись на краєвид, що пропливав мимо. Розпач, наче холодна вода, виповнив його. З цими вродливими обранцями долі спільної мови не знайдеш. Там, де вони живуть, повітря чистіше. Його раптом охопило бажання спинити машину, збити з цієї жінки окуляри на гравій, виваляти її в землі, нагодувати камінцями, зґвалтувати, потовкти носаком, вибити їй зуби, щоб аж до неба злетіли фортепіановими клавішами, здерти з неї одяг, а тоді спитати, чи зрозуміла вона бодай щось із тієї великої картини, яку показують на першому каналі по двадцять чотири години, де національний гімн грають лише після закінчення всіх передач.
– Ваша правда,– пробурмотів він. – Мене таки гидко слухати.
43 проти 100...
Заїхали далі, ніж дозволяла ситуація, розмірковував Річардс. Добулись аж до Камдена – приємного міста на узбережжі, за сотню миль від того місця, де він підсів у машину до Амелії Вільямс.
– Послухайте,– сказав Річардс, коли в'їжджали до столиці штату, Огасти,– може так статися, що вони нас тут нюхом почують. Я не зацікавлений у тому, щоб вас убити. Дійшло?
– Так,– сказала вона. Потім люто докинула: – Вам потрібна заложниця.
– Правильно. Отож, якщо за нами вчепиться поліція, ви зупинитесь. Негайно. Відчините дверцята й виглянете. Тільки виглянете. Задок від сидіння не відривати. Зрозуміло?
– Так.
– А потім кричіть: "Я – заложниця Бена Річардса. Якщо ви не гарантуєте йому вільного проїзду, він уб'є мене".
– І ви гадаєте, що це спрацює?
– Краще хай спрацює,– сказав він напружено й водночас глузливо. – Твою ж сраку рятуватимем.
Вона закусила губу й нічого не сказала.
– Спрацює. Я так гадаю. Миттю злетиться з десяток незалежних операторів, сподіваючись на винагороду від Мережі, а то й на премію Запрудера. З такою рекламою їм доведеться вести чесну гру. Шкодую, що вам не пощастить улаштувати нашу втечу під градом куль, аби потім оті святенники могли назвати вас останньою жертвою Бена Річардса.
– Навіщо ви все це говорите? – вибухнула вона.
Річардс не відповів, лише зсунувся нижче, так що над приладовим щитком стирчала тільки його голова, й став чекати появи синіх мигавок у дзеркалі заднього огляду.
Одначе сині мигавки в Огасті не з'явились. Подорожні проїхали ще з півтори години, огинаючи затоку. Сонце вже хилилося на захід, і його відблиски на гребенях хвиль миготіли то за полями,"то за мостами, то крізь густі ялини.
Минуло дві години, коли вони побачили за поворотом поліційний пост: дві машини обабіч дороги. Двоє полісменів саме закінчили оглядати старенький пікап якогось фермера й махнули йому, що можна рушати.
– Проїдете ще дві сотні футів і зупинитесь,– сказав Річардс. – Виконуйте все точно, як я сказав.
Жінка зблідла як полотно, але, здавалось, володіла собою. А може, їй уже було однаково. Вона плавко загальмувала, машина, поступово стишивши хід, зупинилась посеред дороги за півсотні футів від поста.
Полісмен з блокнотом владним порухом показав, що треба під'їхати ближче. Машина не зрушила з місця, і він запитально глянув на свого товариша. Третій полісмен, який сидів, задерши ноги, в машині, раптом вихопив з-під приладового щитка мікрофон і почав щось швидко говорити.
"Починається,– подумав Річардс. – О Боже, починається".
42 проти 100...
Світило яскраве сонце (здавалося, від майже безперервних дощів у Гардінгу Річардса відділяють світлові роки), все довкола було видно чітко й рельєфно. Тіні полісменів були ніби намальовані вугіллям. Полісмени почали відстібати вузенькі ремінці зі своїх револьверів.
Місіс Вільямс розчахнула дверцята й вихилилась назовні.
– Не стріляйте, будь ласка... – промовила вона, й Річардс аж тепер помітив, який звучний і добре поставлений у неї голос. Можна було подумати, що вона сидить у вітальні власного дому, коли б не побілілі суглоби пальців та жилка на шиї, що тріпотіла, мов налякана пташина. Крізь розчинені дверцята до Річардса долинав свіжий, підбадьорливий запах сосни й житниці.
– Вийдіть із машини й закладіть руки за голову,– гукнув полісмен з блокнотом. Він говорив, немов чітко запрограмована машина. (Фірма "Дженерал атомікс", модель 6925-А9, подумав Річардс. Назва виробу – полісмен. Виготовлений у Гіксвіллі. Ціна включає вартість іридієвих елементів. Тільки в білому виконанні.) – Виходьте разом із пасажиром, місіс. Ми бачимо його.
– Мене звуть Амелія Вільямс,– чітко промовила жінка. – Я не можу виконати вашого наказу і вийти з машини. Я – заложниця Бена Річардса. Якщо ви не гарантуєте йому вільного проїзду, він уб'є мене.
Двоє полісменів перезирнулись і майже непомітно порозумілися. Річардс, у якого нерви були напружені так, що він уже керувався сьомим чуттям, відчув це.
– Газуй! – вигукнув він.
Жінка спантеличено глянула на нього.
– Але ж вони не...
Блокнот полетів на дорогу. Обидва полісмени майже водночас припали на коліно, стиснувши револьвер у правій руці, а лівою тримаючи правий зап'ясток. Між ними бігла суцільна біла смуга.
Вітер шалено гортав тоненькі аркушики блокнота.
Річардс гупнув пораненою ногою об ступню Амелії Вільямс, у нозі скреготнула перебита кісточка, його обличчя спотворила гримаса болю. Машина рвонулася вперед.
За мить почулися два глухі удари, машина задрижала. Наступної миті розлетілося на друзки лобове скло, обсипавши їх скалками. Жінка скинула руками, затуляючи обличчя. Річардс метнувся вбік, грубо притиснувши її, й перехопив кермо. Вони проскочили між обома машинами, навіть не вихнувши. Річардс кинув нестямний погляд на патрульних – крутнувшись на місці, ті готові були знову стріляти – й відразу ж зосередився на дорозі.
Вони саме піднялися на перевал, коли ще одна куля з глухим стуком пробила багажник. Машина завихляла задком. Річардс ривками покручував кермо, намагаючись утримати її в покорі. Наче крізь туман, він почув крик жінки.
– Кермуй! – гримнув він на неї. – Кермуй, бісова душо!.. Кермуй!.. Кермуй!..
Амелія Вільямс рефлективним рухом намацала кермо. Річардс відпустив його й помахом долоні збив з жінки окуляри. Вони на мить зависли на одному вусі й упали.
– Зупини!
– Вони стріляли в нас. – Амелія підвищила голос. – Вони стріляли в нас! Вони стріляли...
– Зупини!
Позаду почулося наростаюче завивання сирен.
Амелія загальмувала невдало, машину труснуло й розвернуло назад, з-під неї полетів гравій.
– Я все їм сказала, а вони хотіли вбити нас,– промовила Амелія здивовано. – Хотіли нас убити!
Та Річардс уже нічого не чув: тримаючи пістолета в руці, він незграбно вистрибував по дорозі на одній нозі. Нарешті, втративши рівновагу, важко впав, позбивавши коліна.
Коли перша патрульна машина з'явилася на перевалі, він уже сидів на узбіччі, міцно тримаючи пістолета на рівні плеча. Машина легко йшла на швидкості вісімдесят миль на годину, ще й набирала ходу: якомусь новачкові з провінції попався надто потужний мотор і дуже кортіло слави. Може, полісмени й побачили Річардса, може, й намагалися зупинитись, та це вже не мало значення. На цих машинах не було куленепробивних шин. Ближча до Річардса лопнула з таким гуком, наче туди хтось динаміту заклав. Машина знялася в повітря велетенським птахом і, з виттям перелетівши через узбіччя, врізалась у стовбур могутнього береста. Від удару ліві дверцята відскочили геть. Водія, наче торпеду, викинуло крізь лобове скло, і він, пролетівши ярдів тридцять, з тріском гепнув у зарості вощанки.
Друга машина неслася майже з такою самою швидкістю, тож Річардсові довелося вистрілити чотири рази, перш ніж він поцілив у шину. Поруч з ним пирснули піском дві кулі. Машина задиміла, крутнулася на місці й тричі перевернулась, розкидаючи довкола скло та метал. Зіп'явшись на ноги, Річардс помітив, що на сорочці в нього, трохи вище пояса, повільно розпливається темна пляма. Він пострибав назад, потім упав долілиць: вибухнула друга патрульна машина, і над ним, наче шрапнель, пролетіли уламки.
Річардс підвівся важко дихаючи, з рота його вихоплювалися дивні звуки, що нагадували скімлення. Біль то хапав за бік, то відпускав.
Амелія Вільямс, мабуть, могла б утекти, але вона навіть не зробила такої спроби. Жінка ніби вросла в сидіння, витріщившись на палаючу поліційну машину. Коли Річардс сів поряд, вона сахнулась.
– Ви повбивали їх. Ви повбивали цих людей.
– Вони хотіли вбити мене. І вас також. Поїхали. Швидко.
– Вони не хотіли вбивати мене!
– Газуй!
Вона натисла на газ.
Від її маски молоденької заможної домогосподині, що повертається додому з покупками, лишилися самі клапті. З-під маски визирало печерне створіння, в якого сіпалися губи і яке дико зиркало на всі боки. А може, те створіння завжди там сиділо.
Миль за п'ять під'їхали до придорожньої крамниці та заправної станції для машин на повітряній подушці.
– Зупиніться,– сказав Річардс.
41 проти 100...
– Виходьте.
– Ні.
Річардс тицьнув їй пістолета під праву грудь, вона запхикала.
– Не треба. Будь ласка...
– Вибачайте. Але в нас замало часу, щоб ви могли розігрувати роль примадонни. Виходьте.
Жінка вийшла; Річардс зісковзнув із сидіння вслід за нею.
– Дозвольте спертися на вас.
Він обхопив Амелію за плечі й кивнув пістолетом на телефонну будку поряд з морозивним автоматом. Вони почовгали до будки, наче кумедна водевільна пара. Річардс скакав на одній нозі. Він страшенно стомився. Перед його очима знову розбивалися машини, летіло торпедою чиєсь тіло, вибух розкидав уламки, і все повторювалось, мов на плівці.
Власник крамниці, підтоптаний добродій з білим волоссям і прикритими фартухом кощавими ногами, вийшов і стривожено витріщився на них.
– Гей,– гукнув він несміливо,– чого вам тут треба? В мене сім'я. Ідіть собі далі. Будь ласка. Я не хочу неприємностей.
– Зайди до хати, старий,– сказав Річардс.
Чоловік пішов.
Річардс упхався в будку, важко сапаючи, вкинув п'ятдесят центів до автомата. Тримаючи пістолета й трубку в одній руці, набрав "0":
– Який це комутатор, операторе?
– Місто Рокленд, сер.
– З'єднайте мене з вашими "Теленовинами", будь ласка.
– Ви можете набрати самі, сер. Номер...
– Наберіть ви.
– Ви бажаєте...
– Набирайте!
– Гаразд, сер,– промовив незворушний голос.
У Річардса в вусі заклацало й затріщало. Кров на сорочці потемніла й набрала брудно-пурпурового кольору. Він одвів погляд. Так почувався краще.
– Роклендські "Новини",– пролунало в трубці. – Таблоїд БТБ номер шістдесят дев'ять сорок три.
– З вами говорить Бен Річардс.
Запала довга мовчанка. Потім почулося:
– Слухай, придурку, всі ми любимо пожартувати, але ця історія затяглась, і людям уже не до...
– Заткни пельку. Щонайбільше через десять хвилин ти матимеш підтвердження моїх слів. А якщо ви підтримуєте з поліцією радіозв'язок, то можеш запитати хоч зараз.
– Я... одну хвилинку...
Стукнула покладена трубка, почулося далеке завивання. Коли трубку знову взяли, голос був твердий, діловий, хоча й трохи збуджений.
– Де ви там, чоловіче? Половина поліції східного Мену щойно проїхала через Рокленд... приблизно о тринадцятій десять.
Річардс витяг шию й подивився на вивіску над крамницею.
– Це місце на околиці. Тут є крамниця Джілла, а поряд – повітрянозаправна станція на шосе номер один. Знаєш, де це?
– Атож...
– Тепер слухай ти, придурку. Я не для того подзвонив, щоб розповісти свою біографію. Вишліть сюди репортерів. Негайно. І дайте повідомлення в ефір. Сенсаційна новина. Я захопив заложницю. Її ім'я – Амелія Вільямс. Вона із... – Він подивився на жінку.
– Із Фалмута,– пробелькотіла жалюгідним голосом Амелія.
– Із Фалмута. Гарантія безпеки – або я її вбиваю.
– Господи, за таке можна одірвати премію Пулітцера!
– Ні, можна просто накатати в штани, та й годі,– сказав Річардс. У нього почало паморочитись у голові. – Головне, щоб усі знали. І хай лягаві штату теж знають – усім має бути відомо, що я не один. Троє патрульних уже пробували нас зупинити.
– Що з патрульними?!
– Я їх постріляв.
– Усіх трьох?.. Чорт забирай! – Голос, уже не в трубку, зарепетував: – Дікі, підключайся до національного кабелю!
– Якщо вони стрілятимуть, я уб'ю її,– сказав Річардс, намагаючись надати щирості своєму голосові, як ото в старих гангстерських фільмах, які бачив у дитинстві. – Якщо вони хочуть урятувати цю жінку, хай пропускають мене.
– Коли...
Річардс повісив трубку й вибрався з будки.
– Допоможіть мені.
Жінка обійняла його за поперек і, побачивши кров, поморщилась.
– Ось у яку халепу ви вскочили...
– Еге ж.
– Це божевілля. Вас уб'ють.
– їдьте на північ,– пробелькотав він. – Тільки на північ.
Важко дихаючи, він усунувся в машину. Так уже ведеться на цьому світі: завжди мусиш кудись заходити й звідкись виходити. У вухах його тоненько задзижчала якась безладна мелодія. Амелія Вільямс виїхала на дорогу. Її гарна кофтина в чорно-зелену смужку замазалась Річардсовою кров'ю.
З усіх боків чулося наростаюче завивання сирен.
40 проти 100...
Вони проїхали п'ять миль, перш ніж люди почали вибігати з будинків, щоб подивитися. В багатьох у руках були фотоапарати. Річардс відчув полегкість.
– Патрульні стріляли в кришки циліндрів,– спокійно промовила Амелія Вільямс. – Це була помилка. Атож, помилка.
– Якщо той придурок цілився в кришки циліндрів, а влучив у лобове скло, то приціл на його пістолеті, мабуть, заввишки футів зо три.
– Це була помилка!
Вони в'їхали в якесь місто. "Мабуть, Рокленд",– подумав Річардс. Котеджі. До будинків, що вишикувались уздовж пляжу, ведуть доріжки.
"Готель "Бриз". "Приватна дорога". "Для нас із Петті". "Вхід заборонено". "Елізабет на відпочинку". "У порушників межі стрілятимуть". "Під хмарами". "Напруга 5000 вольт". "Чарівне гніздечко". "Охороняється дресированими собаками".
Хворобливо цікаві очі та жадібні, від вуха до вуха усміхнені обличчя виглядають із-за дерев. Крізь розбите вітрове скло чути галас телевізорів, що працюють на батарейках. Все це нагадує якийсь дивовижний, безглуздий карнавал.
– Цим людям – аби кров,– промовив Річардс. – І що більше, то краще. Вони залюбки подивилися б і на наші з вами рани. Ви згодні зі мною?
– Ні.
– З чим вас і поздоровляю.
Вже геть немолодий чоловік з акуратно підстриженою сріблястою чуприною, в смугастих шортах нижче колін, підбіг до самої брівки, тримаючи в руках величезний фотоапарат з телеоб'єктивом, який робив його схожим на кобру. Нагинаючись та присідаючи, він почав гарячково клацати затвором. Ноги в нього були білі, мов черево рибини. Річардс раптом вибухнув таким різким сміхом, що Амелія аж підскочила.
– Чого ви?..
– Він не зняв кришки з об'єктива,– сказав Річардс і знову зайшовся сміхом.
Подолавши довгий підйом, вони побачили забиті машинами узбіччя й почали спускатися до центру Рокленда з кетягами будинків, що тяглися вздовж дороги. Мабуть, колись це було мальовниче рибальське селище, в якому жили персонажі картин Вінслоу Гомера в жовтих цератових дощовиках; рибалки випливали в море невеличкими човнами ловити хитрих омарів. Якщо так і справді було, то ті часи вже давно минули. Обабіч дороги простягся величезний торговельний центр. На головній вулиці – дешеві нічні клуби, бари, магазини-автомати. З пагорбів дивилися чепурні будиночки тих, хто належав до середнього класу, а внизу – нетрі, що тяглися вздовж протухлого узбережжя. Океан на обрії ще був таким, як завжди. В його вічній блакиті під промінням надвечірнього сонця виблискували танцюючі цятки та світляна павутина.
Вони спускалися туди, де на них уже чекали дві патрульні машини, стоячи поперек дороги. Сині мигавки спалахували несинхронно, з якоюсь знавіснілістю. Ліворуч, на набережній, виднівся бронеавтомобіль, і короткий обрубок гармати стежив за їхньою машиною.
– Тепер вам кінець,– сказала жінка тихо, майже співчутливо. – Невже й мені з вами тут умирати?
– Зупиніться за п'ятдесят ярдів од поста й робіть своє,– відповів Річардс і зсунувся нижче. Обличчя його почало нервово сіпатись.
Амелія зупинила машину й розчинила дверцята, проте не виглянула. В повітрі панувала мертва тиша. "Над натовпом зависла мовчанка",– іронічно подумав Річардс.
– Я боюсь,– промовила жінка. – Зрозумійте, будь ласка, я так боюсь.
– Ніхто в вас не стрілятиме,– сказав Річардс. – Тут забагато людей. Заложників не вбивають при свідках. Такі правила гри.
Якусь мить вона дивилася на нього, і йому раптом захотілось випити з нею кави. Він уважно слухав би, що вона каже, помішуючи справжні вершки в гарячій каві,– все, звісно, за її рахунок. Потім вони поговорили б про соціальну несправедливість і про те, що шкарпетки чомусь завжди спадають, коли взуваєш гумові чоботи, і про те, як важливо бути щирим.
– Дійте, місіс Вільямс,– мовив Річардс, і в його напруженому голосі почулися ледь помітні глузливі нотки. – На вас дивиться світ.
Вона виглянула з машини.
Десь за тридцять футів позаду з'явилися ще шість поліційних машин і бронеавтомобіль, відрізаючи дорогу до відступу.
Річардс подумав: "Тепер один вихід – просто на небеса".
39 проти 100...
– Мене звуть Амелія Вільямс. Я – заложниця Бенджаміна Річардса. Якщо ви не гарантуєте нам безпеку, він каже, що вб'є мене.
На мить стало так тихо, що Річардс почув далекий гудок невидимої яхти.
Потім різкий металевий голос загримотів через підсилювач:
– Ми хочемо говорити з Беном Річардсом!
– Ні,– швидко сказав Річардс.
– Він каже, що не хоче говорити.
– Вийдіть із машини, місіс.
– Він уб'є мене! – дико скрикнула жінка. – Хіба ви не чули? Нас уже й так мало не вбили, там! Він каже, що вам однаково, кого вбивати. Господи, невже це правда?
Хрипкий голос із натовпу зарепетував:
– Пропустіть її!
– Виходьте з машини, а то стрілятимем!
– Про-пу-стіть її! Про-пу-стіть її! – почав скандувати натовп, наче юрма завзятих уболівальників на стадіоні.
Всіх заглушив голос із гучномовця. Хтось кинув каменем – на лобовому склі поліційної машини лишилася зірочка.
Нараз заревли мотори, дві машини попереду почали роз'їжджатися, даючи вузьку щілину для проїзду. Натовп вибухнув вітальними криками й знову затих, чекаючи, що буде далі.
– Всім цивільним особам звільнити територію,– монотонно загримів гучномовець. – Можливо, тут стрілятимуть. Усім цивільним особам звільнити територію, непокірних буде звинувачено в порушенні громадського порядку та незаконному зібранні. Покарання за порушення громадського порядку та незаконне зібрання – десять років у виправному закладі штату, або штраф десять тисяч доларів, або те й те. Звільніть територію! Звільніть територію!
– Аякже, щоб ніхто не бачив, як ви вб'єте жінку! – вереснув істеричний голос. – К розтакій матері лягавих!
Натовп не ворухнувся. Над'їхав жовто-чорний мікроавтобус із написом "Теленовини"; ефектно виснувши гальмами, зупинився. З нього вискочили двоє й заходились налаштовувати камеру.
До них кинулися двоє полісменів. Жорстока сутичка тривала недовго. Один із полісменів вихопив камеру й, тримаючи її за триногу, торохнув об асфальт. Репортер спробував дотягтися до полісмена, але його тут же уперіщили кийком.
З натовпу вихопився хлопчина й жбурнув каменем ззаду в голову якомусь полісменові. На дорогу бризнула кров, полісмен упав. Кілька його товаришів накинулися на хлопця й потягли геть. Далі сталося неймовірне: тут і там почали спалахувати жорстокі бійки між добре вдягненими городянами та злиденними мешканцями нетрів. Жінка у роздертому вицвілому халаті накинулася на повну поважну матрону й почала тягати її за коси. Обидві гепнулись на дорогу й покотилися, копаючи одна одну ногами та лементуючи.
– Господи! – слабким голосом пробелькотіла Амелія.
– Що там таке? – спитав Річардс. Він не наважувався -виглянути з-за приладового щитка.
– Б'ються. Поліція б'є людей. Хтось потрощив телекамеру.
– Досить, Річардсе! Виходь!
– Поїхали,– тихо звелів Річардс.
Машина шарпнулася вперед.
– Вони стрілятимуть по кришках циліндрів,– промовила жінка. – Вам однаково доведеться вийти.
– Вони не стрілятимуть,– заперечив Річардс.
– Чому?
– Бо дурні.
Вони справді не стріляли.
Амелія з Річардсом повільно їхали повз поліційні машини та юрбу людей з витріщеними очима. Юрба підсвідомо розділилася навпіл. По один бік дороги стояли ті, що належали до середнього та вищого класів: жіночки, які робили собі зачіски в перукарнях, чоловіки в дорогих сорочках фірми "Ерроу" та черевиках з м'якої шкіри; люди в комбінезонах з назвою фірми на спині та власним прізвищем, вишитим золотистою ниткою над нагрудною кишенею; жінки, що виїхали за покупками й були вдягнені, як Амелія Вільямс. У цих людей були різні обличчя, але одне їх об'єднувало: всім їм чогось не вистачало, вони скидалися на портрети з проймами замість очей чи на головоломку, в якій бракувало незначної деталі, щоб скласти цілісну картину. В них немає відчаю, думав Річардс. їм ніколи не смокче в животі. Вони не тішать себе дурними мріями чи божевільними надіями.
Ці люди стояли праворуч від дороги, там, де був і заклад, який поєднував у собі морський і заміський клуби для багатої публіки, що його Амелія з Річардсом саме проминали.
На другому, лівому боці дороги зібралася біднота. Червоні носи з полопаними судинами. Пласкі, обвислі груди. Рідке волосся. Білі шкарпетки. Простудні нариви. Прищі. Безтямно одвислі губи ідіотів.
Тут було більше поліції, підкріплення ввесь час прибувало. Річардса не дивували ні швидкість реакції, ні жорстокість, із якою полісмени застосовували силу, хоча його поява була для них несподіванкою. Навіть тут, далеко від промислових центрів США, охоронці порядку тримали кийки та пістолети напохваті, а собак – голодними. Біднота вдирається до вілл, що стоять порожні восени та взимку, Бідняцькі діти ватагами штурмують універсами. Злидні пишуть милом, з граматичними похибками, непристойності на вітринах магазинів. Голота завжди шукає пригод на свою голову, а коли бачить тканину з вініловим покриттям, чи хромовану річ, костюм за дві сотні доларів, а чи велике черево, їй хочеться люто харкнути. Біднякам просто необхідно мати свого Джека Джонсона, свого Мухаммеда Алі, свого Клайда Берроу. Отож вони стояли й чекали.
"Праворуч – людці, які влітку відпочивають,– подумки звертався до телеглядачів Річардс. – Гладкі та сентиментальні, зате захищені зброєю. Ліворуч – супротивники вагою всього в сто тридцять фунтів, зате сміливі забіяки з підступним і диким поглядом. Це – голодні блідопикі. Вони й живуть за законами голодних: за фунт ковбаси вони хоч самого Христа пограбують. Отже, ми й тут маємо два протилежні табори. Одначе придивімося ближче до головних учасників нашої зустрічі. На рингу ми їх ніколи не бачимо: вони воліють змагатися в десятидоларових кріслах для глядачів. То чи ж знайдемо ми козла офіри – суддю, який влаштував би обидві сторони?"
Поволі, зі швидкістю тридцять миль на годину, Бен Річардс проїхав між двома юрмами.
38 проти 100...
Минула година. Була вже четверта пополудні. Дорогою поповзли тіні.
Річардс сидів, зсунувшись так, щоб його не було видно. Свідомість легко залишала його й так само легко поверталася. Він висмикнув сорочку із штанів, щоб оглянути нову рану. Куля зробила глибоку борозну в боці, і рана дуже кривавила. Кров запеклась, але погано. Якби довелось різко повернутися, рана роз'ятрилася б і кривавила ще дужче. Дарма. Вони однаково знищать його. Проти їхнього арсеналу його зусилля видавалися просто жартом. Він робитиме своє, заповнюватиме порожні графи власної долі, аж поки станеться "аварія", і від машини залишаться погнуті болти та шмаття бляхи ("...жахлива аварія... полісмена тимчасово усунуто з посади до повного розслідування... сумуємо з приводу безневинно загиблих..." – і все це заховають у заключному випуску новин, між повідомленням про біржові ціни та останньою заявою папи римського). Однак це було просто реакцією на те, що він бачив. Зараз його більше непокоїла Амелія Вільямс, яка зробила велику помилку, обравши для свого виїзду по магазинах ранок тієї середи.
– У них же й танки є,– заторохтіла раптом жінка безтурботно-істеричним голосом. – Уявляєте?.. – Вона заплакала.
Річардс не зразу спитав:
– Як називається це місто?
– Ві... Вінтерпорт, так написано на д-д-дороговказі. Ой, не можу! Не можу більше чекати, поки вони почнуть! Не можу!
– Гаразд,– мовив Річардс.
Жінка поволі кліпнула очима, ледь помітно труснувши головою, ніби силкувалася збагнути те, що почула.
– Що ви сказали? – перепитала вона.
– Зупиніться. Виходьте.
– Вони ж уб'ють вас...
– Так. Зате не буде крові. Ви її не побачите. У них досить зброї для того, щоб від мене разом з машиною тільки мокре місце залишилось.
– Ви брешете. Ви уб'єте мене.
Револьвер погойдувався в його руці між колін. Річардс розвів пальці, й зброя з глухим стуком упала на гумову мату.
– Мені хочеться марихуани,– ні сіло ні впало промовила жінка. – О Боже, як мені хочеться забутись. Ну чому ви не сіли в іншу машину?.. Господи! Господи!..
Річардс засміявсь. Він сміявся хрипким неглибоким сміхом, і кожен порух його грудей відлунював болем у пораненому боці. Він заплющив очі й сміявся, поки з-під повік у нього виступили сльози.
– В машині холодно – скло ж розбите,– раптом сказала Амелія. – Ввімкніть обігрівач.
Її обличчя біліло невиразною плямою.
37 проти 100...
– В'їжджаємо до Деррі,– сказала Амелія.
На вулицях було аж чорно від людей. Вони перегиналися через карнизи на дахах, сиділи на балконах та верандах, повиносивши звідти всі літні меблі. Вони жували сандвічі та смажених курчат, тримаючи їх у масних пластикових мисочках.
– Аеропорт видно?
– Так. Я стежу за ним. Вони зачинять ворота.
– А я знову пригрожу, що вб'ю вас, якщо вони це зроблять.
– Ви збираєтеся захопити літак?
– Спробую.
– У вас нічого не вийде.
– Ваша правда,– сказав Річардс.
Вони звернули праворуч, потім ліворуч. Гучномовці монотонними голосами вмовляли натовп розійтись.
– То справді ваша дружина? Ота жінка на фотографіях?
– Так. Її звуть Шійла. Нашій дитині, Кеті, півтора року. В Кеті грип. Може, їй уже краще. Задля неї я й пішов на це.
Над ними оглушливо заджеркотів вертоліт, і на дорогу попереду впала величезна, схожа на павука тінь. Голос, підсилений потужним гучномовцем, почав умовляти Річардса відпустити жінку. Коли вертоліт полетів і вони знову могли чути одне одного, Амелія сказала:
– Ваша дружина має вигляд повії. Їй не завадило б подбати про свою зовнішність.
– Фотографії підмалювали,– незворушно пояснив Річардс.
– Вони й на це здатні?
– Вони й на це здатні.
– Аеропорт. Під'їжджаємо.
– Ворота зачинені?
– Не бачу... Стривайте... Відчинені, але заблоковані. Танком. Гармата націлена на нас.
– Під'їдьте на тридцять футів і зупиніться.
Вони повільно їхали чотирирядною дорогою між рядами поліційних машин, крізь безугавний гомін та крики натовпу. Над ними височіла вивіска: "Аеропорт Войтфілд". Обабіч дороги, на певній відстані, через болотисте пустище тяглась огорожа – дротяна сітка під напругою. Просто перед ними, на острівці безпеки, стояла довідкова будка, що правила також за реєстраційний пункт. Далі були головні ворота, заблоковані танком А-62, що стріляв снарядами потужністю у чверть мегатонни. Ще далі виднілися будівлі й автостоянки; там відбувалась посадка на літаки. Злітно-посадочних смуг за будівлями не було видно. Над усім тим, наче марсіянин з роману Герберта Уеллса, здіймалася масивна диспетчерська вежа, її вікна палахкотіли у променях призахідного сонця. Працівники аеропорту й пасажири, стримувані поліцією, з'юрмилися біля найближчої стоянки. Раптом почулося потужне пульсуюче виття: відірвавшись од злітної смуги за будівлями аеропорту, сталево-сірий "Локхід/Дж. А. Суперберд" здіймався в небо, повільно набираючи висоту.
