Текст книги "Переслідуваний"
Автор книги: Стівен Кінг
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 13 страниц)
– Для тебе це досить небезпечно,– сказав Річардс.
– Та я ж не задарма. Нехай Кессі хоч помре під наркотиком.
– Дай Боже,– обізвалася стара.
– Це однаково небезпечно.
– Хай-но котрийсь лягавий спробує гавкнути на Бредлі – відразу повні штани накладе! – сказав Стейсі, витираючи рота. Він глянув на брата, і його очі захоплено спалахнули.
– Гляди, на сорочку капає, розбишако,– промовив Бредлі й дав Стейсі щигля. – Твоє діло – мовчати. Сисунець ти ще.
– Якщо нас упіймають, тебе посадять надовго,– вів далі Річардс. – Хто тоді за хлопцем догляне?
– Він сам за собою догляне, якщо я вскочу в халепу,– сказав Бредлі. – Та й мати поряд. Наркотиків він не вживає. Га, Стейсі?
Хлоп'як енергійно похитав головою.
– І він знає,– докинув Бредлі,– якщо я знайду в нього на руках сліди від уколів, то в'язи скручу. Правду я кажу, Стейсі?
Стейсі кивнув.
– До того ж, ми матимемо гроші. А поки їх у нас немає, то й досить про це. Я знаю, що роблю.
Річардс мовчки докурював сигарету, а Бредлі поніс ліки до Кессі.
63 проти 100...
Коли він прокинувся, було ще темно, проте внутрішній годинник підказав йому час – десь пів на п'яту. Кессі плакала. Бредлі спав на ліжку в маленькій задній спальні, а Стейсі й Річардс – просто на підлозі. Мати лягла з Кессі.
Крізь рівне з присвистом дихання малого Річардс почув, як Бредлі підвівся й вийшов з кімнати. Дзенькнула ложка об раковину. Крики дівчинки перейшли в переривчасті стогони й поступово затихли. Бредлі нишкнув у кухні, поки мала заспокоїться, потім повернувся, голосно зітхнув і ліг на рипуче ліжко.
– Бредлі! – озвався Річардс.
– Чого?
– Стейсі казав, що їй п'ять років. Це правда?
– Правда. – Голос Бредлі видавався таким дивним, наче Річардс чув його вві сні.
– Який рак легенів у п'ятилітньому віці? Не думаю, що в малих дітей таке буває. Це, мабуть, білокрів'я, а не рак легенів.
З ліжка почувся гіркий смішок.
– Ти з Гардінга, еге? Який рівень забруднення повітря в Гардінгу?
– Не знаю,– відповів Річардс. – У прогнозах погоди тепер цього не повідомляють. Ого, я вже й не пам'ятаю відколи. Віддавна.
– У Бостоні – з дві тисячі двадцятого року,– прошепотів Бредлі. – Бояться. Ти ж не маєш фільтра для носа?
– Не мели дурниць,– роздратовано відказав Річардс. – Ця клята штука коштує двісті доларів, навіть за зниженими цінами. Я вже рік як не бачив двохсот доларів. А ти?
– І я,– тихенько відповів Бредлі. Потім, помовчавши, докинув: – Стейсі має такий фільтр. Я йому сам зробив. Мати, Річ Голеон і ще дехто теж мають.
– Дуриш ти мене,– промовив Річардс.
– Та ні. – Бредлі помовчав, і Річардс раптом зрозумів, що той знає куди більше, проте зважує, чи варто про це говорити. Міркує, чим обернеться така відвертість. Врешті Бредлі знехотя зронив: – Ми трохи начитались. Ці телевізійні теревені розраховані на порожні голови.
– Еге ж,– підтакнув Річардс.
– У нас тут, бач, своя банда,– мовив Бредлі. – Хлопці просто виходять на вулицю шукати пригод. їм аби випустити кишки з якогось блідопикого в суботню ніч. Але є серед них і такі, що вже давно ходять до бібліотеки, років з дванадцяти.
– Хіба в Бостоні пускають до бібліотеки без картки?
– Ні. Картку виписують, якщо хтось у сім'ї має гарантований заробіток у п'ять тисяч доларів на рік. Ми тут узяли були на приціл одного з товстим гаманом та й поцупили в нього картку. До бібліотеки ходимо по черзі, маємо пристойний костюм, один на всіх. – Бредлі несподівано визвірився: – Насміхатимешся – кров пущу!
– Я не насміхаюсь.
– Попервах ми читали тільки про секс. Потім, коли захворіла Кессі, я почав цікавитися забрудненням повітря. У них там, у бібліотеці, є невеликий відділ, де можна знайти книжки й про смог, і про носові фільтри. Ми зробили восковий відбиток і підробили ключа від того відділу. Ти знаєш, у Токіо ще з дві тисячі дванадцятого року почали користуватися носовими фільтрами?
– Ні.
– Річ і Дінк Моран змайстрували лічильник забруднення. Спершу Дінк скопіював схему з книжки, а потім вони вдвох зліпили цей прилад із бляшанок від кави та деяких деталей, що їх повитягали з машин. Він тепер лежить у схованці. В тисяча дев'ятсот сімдесят восьмому році рівень забруднення повітря був від одиниці до двадцяти, розумієш?
– Атож.
– Коли піднявся до дванадцяти, всі заводи та іншу погань, що давала забруднення, довелося позакривати, доки повітря стане чистішим. Цей федеральний закон діяв до вісімдесят сьомого року, а тоді новий конгрес його скасував. – Тінь на ліжку звелася на лікоть. – Я певен, що ти знаєш багатьох людей, хворих на астму, хіба ні?
– Звісно,– обережно відповів Річардс. – Мене самого трохи зачепило. Це все береться з повітря. Господи, хто ж не знає, що треба сидіти вдома, коли парко, хмарно й повітря задушливе.
– Температурна інверсія,– похмуро докинув Бредлі.
– Отоді людей і хапає астма, аякже. У серпні та вересні повітря стає як сироп від кашлю. А от рак легенів...
– Те, про що ти говорив, не астма,– урвав його Бредлі. – Це емфізема.
– Емфізема? – Річардс учепився за це слово. Для нього воно нічого не означало, хоча й було ніби знайоме.
– Тканина легенів розбухає. Ти хапаєш і хапаєш те повітря, а дихати однаково нічим. Ти ніколи не бачив таких людей?
Річардс замислився: бачив. Багато з них уже померло.
– Нам про це нічого не кажуть,– докинув Бредлі, наче прочитав Річардсові думки. – Гарного дня рівень забрудненості в Бостоні – двадцять одиниць. Це те саме, що викурити за день чотири пачки сигарет. У найгірші дні забрудненість піднімається до сорока двох. Тоді старі люди мруть по всьому місту. В свідоцтво причиною смерті записують астму. А суть же в повітрі, в повітрі, в повітрі! У нього викидають всяку погань безперестанно, труби димлять двадцять чотири години на добу. Високому начальству так потрібно.
Бредлі помовчав і повів далі:
– Оті носові фільтри по двісті доларів ні біса не варті. Це просто дві пластинки, а між ними віхтик насиченої ментолом вати. Ото й усе. Добрі фільтри виробляє лише "Дженерал атомікс". Але дозволити собі таку розкіш можуть лише ті, що нагорі. Вони придумали безплатне телебачення, аби ми не вештались по вулицях, а сиділи вдома й дохли без зайвого галасу. Та це ще не все. Найдешевший носовий фільтр фірми "Дженерал атомікс" продають на чорному ринку по шість тисяч нових доларів. А ми почитали книжку, про яку я тобі розказував, і фільтр для Стейсі обійшовся нам усього в десять доларів. Сім із них пішло на слуховий апарат, який ми купили в ломбарді задля однієї крихітної деталі. Як тобі це подобається?
Річардсові аж заціпило.
– Коли Кессі перекинеться, ти думаєш, їй у свідоцтво запишуть рак? Дідька лисого. Астму запишуть. Щоб часом нікого не налякати. Бо можна й бібліотечну картку вкрасти й дізнатися, що з дві тисячі п'ятнадцятого року кількість захворювань на рак легенів зросла в сім разів.
– Та невже?!
– Я прочитав про це в книжці. Вони нас убивають. БТБ нас убиває. Наче той фокусник, що задурює глядачів тістечками, які випадають з-під сорочки його помічника, а сам тим часом виймає з широких штанів кроленят і ховає їх під капелюха. – Після паузи він додав задумливо: – Я пустив би цю машину в повітря, якби мені дали хоч десять хвилин в ефірі. Розповів би й показав, що кожен міг би мати такий носовий фільтр, якби Мережа захотіла.
– А я ще й допомагаю їм,– промовив Річардс.
– Це не твоя провина. Ти мусиш утікати.
Перед Річардсом зринули обличчя Кілліана та Артура Бернса. Йому захотілося роз'юшити ті пики, розтоптати їх, стерти на порох. А ще краще – викинути їх на вулицю, повиривавши з носів фільтри.
– Люди оскаженіли,– промовив Бредлі. – Уже тридцять років, як вони ненавидять блідопиких. Людям треба лиш знати причину. Причину... ту саму причину...
У вухах Річардса знову й знову бриніло це слово, аж поки він поринув у сон.
62 проти 100...
Річардс не виходив надвір цілий день, а тим часом Бредлі домовлявся про машину та про те, щоб один з його товаришів перегнав її до Манчестера.
Стейсі з братом повернулись о шостій, і Бредлі увімкнув телевізор.
– Усе гаразд. Сьогодні вирушаємо.
– Зараз?
Бредлі невесело всміхнувся.
– Хіба ти не хочеш подивитися на себе? Вся країна дивиться, від східного до західного узбережжя.
Річардс погодивсь, і коли почався вступ до "Переслідування", прикипів очима до екрана. З темряви на камеру дивилося яскраво освітлене, непроникне обличчя Боббі Томпсона.
– Дивіться,– почав він. – Це вовк, що блукає поміж вами...
На екрані з'явилося збільшене обличчя Річардса. Його потримали трохи, потім напливом дали іншу фотографію – Річардс одягнений під Джона Гріффіна Спрінгера.
На екрані знову зринув Томпсон – поважний і сумний.
– Я звертаюсь передусім до жителів Бостона. Вчора пополудні п'ятеро полісменів прийняли мученицьку смерть у палаючому підвалі бостонського готелю, що належить Спілці молодих християн. Вони загинули від рук цього вовка, який підготував для них підступну пастку. За кого він себе видає тепер? Де він? Дивіться! Дивіться на нього!
Обличчя Томпсона поступово розпливлось, і на екрані з'явилися кадри першої з двох ранкових плівок Річардса. Стейсі вкинув їх у поштову скриньку аж на Коммонвелз-авеню, у протилежному кінці міста. Камеру тримала стара господиня, меблі та вікно у задній спальні були затулені.
– Я звертаюся до всіх, хто дивиться цю передачу,– повільно промовив Річардс з екрана. – Не до технічної братії й не до тих паскуд, що живуть у розкішних квартирах. Я кажу це тим, хто тулиться в бідняцьких районах, гетто й дешевих хмарочосах; тим, хто промишляє в мотоциклетних бандах; тим, хто не має роботи; тим, кого поліція переслідує за наркотики, яких у них немає, й за злочини, яких вони не вчинили, бо Мережа хоче мати певність, що вони ніде не збираються й нічого не обговорюють. Я хочу сказати всім вам про страхітливу змову тих, хто наміряється позбавити нас навіть можливості дихати...
У телевізорі раптом запищало, заторохтіло, потім він зовсім затих. Річардсові губи ворушились, але безгучно.
– Пропав звук,– почувся спокійний голос Боббі Томпсона,– але чи треба далі вислуховувати маячню цього вбивці, щоб збагнути його душу?
– Ні! – заревла аудиторія.
– Що ви зробите, коли побачите його на своїй вулиці?
– Видамо поліції!
– А що нам зробити з ним, коли ми його знайдемо?
– Вбити!
Річардс торохнув кулаком по підлокітнику єдиного крісла в кухні, яка водночас правила й за вітальню.
– Падлюки,– промовив він у безсилій злості.
– А ти думав, тобі дадуть говорити з екрана такі слова? – насмішкувато спитав Бредлі. – Ні, друже. Я й так дивуюся, що тобі пощастило сказати так багато.
– Я про це не подумав,– сумно промовив Річардс.
– Авжеж, ти не подумав,– сказав Бредлі.
Після першої плівки відразу пустили другу. Тут Річардс мав закликати людей брати приступом бібліотеки, вимагати книжок, дошукуватися правди. Бредлі дав йому перелік літератури про забруднення повітря та води, й він зачитав на плівку ввесь той список.
Проте коли Річардс на екрані розтулив рота, почулося зовсім інше:
– К розтакій матері вас усіх! – Було видно, що губи вимовляють зовсім інші слова, але скільки з двохсот мільйонів глядачів помітять це? – К розтакій матері всіх лягавих. К розтакій матері розважальні програми. Я вбиватиму кожного лягавого, який трапиться мені під руку! Я...
Телевізор наговорив такого, що Річардс ладен був заткнути вуха й вибігти з кімнати. Він не знав, чи це голос імітатора, чи "промову" просто змонтували зі шматочків плівки із записом його власного голосу.
Далі екран розділився навпіл: на одній половині – Томпсон, на другій – Річардс.
– Придивіться до цього чоловіка,– озвався ведучий. – Він не завагається перед жодним убивством. Він може зібрати цілу армію невдоволених, таких, як сам, і зчинити заколот, ґвалтуючи, палячи та руйнуючи все у вашому рідному місті. Він брехатиме, вбиватиме. Йому не первина! – В холодному, владному голосі Томпсона почувся праведний гнів. – Бенджаміне Річардс! Ти дивишся нашу передачу? Якщо так, то знай – тобі вже сплатили все сповна. По сто доларів за кожну годину перебування на волі,– а вже минуло п'ятдесят чотири години. Й ще п'ятсот доларів – по сотні за кожного з цих п'ятьох.
На екрані з'явилися молоді, з правильними рисами, обличчя полісменів. Фотографували їх, мабуть, на випускному вечорі поліційної школи. Вони здавалися свіжими, повними сил і надій, до болю вразливими. Сурма почала тихо награвати вечірню зорю.
– А це,– заговорив Томпсон тихим, захриплим від зворушення голосом,– їхні сім'ї.
Дружини з надією на усміхнених обличчях. Діти, яких намовили усміхатися до камери. Багато дітей... Річардс, якого вже й морозило, й нудило, опустив голову й приклав долоню до рота.
Тепла, м'язиста рука Бредлі лягла йому на плече.
– Ну годі, годі. Це ж усе вистава, фальшивка. Вони вже, думаю, підтоптані служаки...
– Мовчи,– сказав Річардс. – Ой мовчи. Прошу тебе. Будь ласка, мовчи.
– П'ятсот доларів! – провадив Томпсон, і голос його виповнила безмежна ненависть і зневага. І знову на екрані обличчя Річардса – холодне, жорстоке, позбавлене людських почуттів, лише в очах – кровожерливість. – П'ять полісменів, п'ять їхніх дружин, дев'ятнадцятеро дітей. Виходить десь по сімнадцять доларів двадцять п'ять центів за кожного вбитого, осиротілого, знищеного горем. Дешево ти береш, Бене Річардс. Навіть Іуда одержав тридцять срібняків, а ти й стільки не правиш. У цю хвилину чиясь мати каже своєму синочкові, що татко ніколи вже не повернеться додому, бо жорстокий жадібний дядько з пістолетом...
– Убивця! – скрикнула крізь ридання якась жінка. – Ниций, підлий убивця! Господь скарає тебе!
– Скарає його! – підхопила аудиторія.
– Придивіться до цього чоловіка! – розміреним тоном говорив ведучий. – Йому сплатили за пролиту кров, але той, хто живе насильством, сам згине від нього. І хай жодна рука не здригнеться, піднімаючись на Бенджаміна Річардса!
Окремі голоси, сповнені зненависті й страху, злилися в суцільне пульсуюче ревище. Ні, вони не видадуть його поліції. Вони самі роздеруть його на шматки, тільки-но забачать.
Бредлі вимкнув телевізор і сказав:
– Ось що тебе чекає, друже. Ну як?
– Може, пощастить їх повбивати,– промовив Річардс задумливо. – Може, перш ніж загинути, доберуся до їхнього дев'ятнадцятого поверху й знайду там вилупків, які оце все понабріхували. Може, пощастить усіх їх повбивати.
– Заткнись! – раптом вибухнув Стейсі. – Нащо про це говорити!
У сусідній кімнаті, заспокоєна наркотиками, Кессі спала передсмертним сном.
61 проти 100...
Бредлі не наважився свердлити дірки у дні багажника, тож Річардс згорнувся жалюгідним клубочком, приткнувшись носом і ротом до смужки світла, що проходило крізь шпарину: Бредлі зняв частину прокладки, яка ущільнювала кришку багажника, щоб був хоч сякий-такий протяг.
Машина рвучко піднялася на повітряній подушці – аж Річардс ударився головою. Бредлі сказав, що поїздка триватиме не довше, ніж півтори години, навіть якби довелося двічі або й тричі зупинятися на дорожніх постах. Закриваючи багажник, він дав Річардсові доброго револьвера.
– Мало не кожну десяту машину перевіряють,– сказав Бредлі. – Заглядають і до багажників. Десять проти одного – непоганий шанс. Ну, а як номер не пройде, доведеться тобі вколошкати ще кількох лягавих.
Машина понеслась вибоїстими вулицями старого міста. Незабаром почувся глузливий дитячий вигук, і об багажник щось гупнуло. Згодом посилився вуличний рух, почастішали зупинки перед світлофорами.
Річардс лежав скарлючившись у тісному багажнику, стискав револьвер у правій руці й думав про Бредлі, який дуже змінився, надягнувши єдиний на всю банду костюм: скромний і сірий, наче стіни в банку. Довершувала його каштанова краватка із золотою шпилькою, на якій видніли літери НАПКОН1. Хлопцеві вдався стрибок через прірву, що розділяла задрипаного розбишаку й розсудливого чорношкірого бізнесмена, який вміє ладнати з білими.
– У тебе такий солідний вигляд,– захоплено промовив Річардс. – Аж не віриться, хай йому чорт!
– Хвалити Бога,– озвалася стара.
– Я сподівався, вам сподобається моє перевтілення, добродію,– із стриманою гідністю промовив Бредлі. – 3 вашого дозволу, я – керуючий збуту фірми "Рейгон кеміклз". Ведеться нам тут чудово. Гарне місто Бостон. Люди надзвичайно приємні.
Стейсі захихотів.
– А ти краще заткни пельку, чорнопикий! – визвірився на нього Бредлі. – Бо так надаю, що повні штани накладеш.
– З тебе справді вийшов покірний нігер,– знову захихотів Стейсі, анітрохи не наляканий братовою погрозою. – Ото дивина, щоб я так жив!
Незабаром машина звернула праворуч, на рівнішу дорогу, й почала спускатися по спіралі. Отже, вони на розв'язці. Виїжджають на чотириста дев'яносто п'яте шосе або на під'їзну трасу. Через ноги Річардсові ніби хтось пропустив струм.
"Десять проти одного – непоганий шанс".
Машина стала набирати швидкості й ще вище піднялась над дорогою, ввімкнулася передача, потім Бредлі раптом загальмував і вимкнув її. Хтось монотонно вигукував:
– Зупиніться... Приготуйте права та реєстраційне посвідчення... Зупиніться... Приготуйте...
Ось воно. Почалося.
"А тебе ж розшукують по всіх усюдах".
Як розшукують? Перевіряють багажник кожної восьмої машини? Чи кожної шостої? А може, всі підряд?
Машина зупинилась. Річардсові очі заметалися, мов дикі кролики, що потрапили в пастку. Він стис у руці револьвера.
60 проти 100...
– Вийдіть із машини, сер,– промовив знуджений владний голос. – Права та реєстраційне посвідчення, будь ласка.
Дверцята відчинилися й зачинились. Мотор тихо вуркотів, утримуючи машину на дюйм над дорогою.
– ...керуючий збуту фірми "Рейгон кеміклз"...
Бредлі вибріхується. Господи милостивий, а що, коли б він не мав ніяких паперів на підтвердження своєї версії? А коли б на світі не існувало ніякої фірми "Рейгон кеміклз"?
Дверцята відчинилися, хтось почав длубатись на задньому сидінні. Певно, полісмен. "А може, цим займається державна служба безпеки",– мало не втративши тяму, подумав Річардс. Мав таке враження, ніби той "хтось" от-от залізе до нього в багажник.
Хряснули дверцята. Почулися кроки – хтось обходив машину ззаду. Річардс облизав губи й ще міцніше стис револьвера. Перед очима зринули мертві полісмени: вони белькотали щось нерозбірливе, у них були ангельські обличчя й покорчені тіла. Цікаво, чи випустить полісмен чергу з автомата, коли відчинить багажника й побачить його, скрученого, мов саламандра? Чи кинеться Бредлі втікати? Річардс відчував – ось-ось набурить у штани. Такого з ним не траплялося від часів дитинства, коли брат, бувало, так його лоскотав, що сечовий міхур не витримував. Усі м'язи там, унизу, розслабились. Він уліпись полісменові кулю просто в перенісся, шматочки мозку та скалки розтрощеного черепа злетять аж до неба. Зробить ще кількох дітей сиротами. Атож. Гаразд. Господь про мене дбає, мочитись у штани не дозволяє. О Боже, що він там робить, зриває сидіння? Шійло, я так тебе кохаю... Скільки часу ти протягнеш на ті шість тисяч? Мабуть, з рік, якщо тебе не вб'ють за ці гроші. А потім – знову на вулицю, туди-сюди, вийдеш на ріг, похитуючи стегнами й розмахуючи порожньою сумочкою. "Гей, містере, я не повія, але мені треба трохи заробити. Ходімо, я навчу вас дечого...".
По багажнику ляснула рука – певно, випадково. Річардс аж закусив губу, тамуючи крик. У багажнику збурилася пилюка, залоскотала в горлі та носі. Урок біології, вони сидять іззаду, він видряпує на старій парті свої та Шійлині ініціали. "Чхання є функція м'язів, що скорочуються мимовільно". Як чхну, то дай Боже, щоб голова на карку втрималась, але стрілятиму впритул, отже вліплю йому кулю в самісіньку пику...
– Що в багажнику, містере?
Бредлі відповів недбалим, трохи знудженим голосом:
– Та запасний циліндр, не зовсім справний. Ключ на кільці, хвилинку, зараз дам.
– Я б сам сказав, якби було треба.
Відчинилися другі задні дверцята; зачинились.
– Проїжджайте.
– Пильнуйте. Сподіваюсь, ви його впіймаєте.
– Проїжджайте, містере. Не затримуйте рух.
Застукотіли спрацьовані циліндри. Машина піднялася вище й почала набирати швидкості. Невдовзі уповільнила хід, але полісмен, мабуть, показав, що можна їхати далі. Річардса труснуло – машина знову піднялася на повітряній подушці, просунулася трохи за інерцією, потім увімкнулася швидкість. Річардс тихенько стогнав за кожним віддихом. Йому вже не хотілося чхати.
59 проти 100...
Поїздка, здається, затяглась, їх зупиняли ще двічі. Одного разу ніби просто перевіряли права, другого полісмен мляво базікав із Бредлі про клятих комуністів, що гасають на мотоциклах і допомагають цьому Річардсові, а може, й тому другому, Лафлінові. Лафлін ще нікого не вбив, але пішла чутка, нібито він зґвалтував жінку в Топіці.
Потім не було нічого, крім монотонного завивання вітру та болю в закляклих од холоду й нерухомості м'язах. Річардс не спав, а перебував у стані напівтями – мозок не витримав напруження. Хвалити Бога, що в автомобілях на повітряній подушці не буває чадного газу.
Після останньої перевірки минула ціла вічність. Нарешті Бредлі зменшив швидкість і по спіралі став підніматися нагору. Річардс із зусиллям кліпнув очима й відчув, що зараз, мабуть, блюватиме. Вперше в житті його захитало в машині.
Коли почалися запаморочливі повороти та спуски, Річардс здогадався, що виїхали на розв'язку. Минуло ще хвилин п'ять, і довкола знову загомоніло місто. Річардс кілька разів силкувався змінити положення тіла, але це було просто неможливо. Врешті він закляк, покірливо чекаючи кінця подорожі. Права рука, на якій він лежав, затерпла ще годину тому. Тепер вона була мов шматок дерева. Річардс торкнувся її кінчиком носа, проте відчув дотик лише носом.
Звернули праворуч, трохи проїхали, потім повернули ще раз. Раптом машина пірнула й ковзнула круто вниз – у Річардса щось наче обірвалося всередині. Циліндри застукали гучніше й лункіше – машина заїхала в приміщення. У гараж.
Річардс полегшено відітхнув.
– Квиток є? – спитав чийсь голос.
– Ось, прошу.
– П'ята секція.
– Дякую.
Звернули праворуч. Машина виїхала нагору, постояла, ще раз повернула праворуч, потім ліворуч. Бредлі вимкнув швидкість, мотор заглух і машина з легким стуком осіла на підлогу. Кінець подорожі.
Якусь хвилину було тихо, тоді відчинилися й м'яко хряпнули дверцята. Бредлі наблизився до багажника, світляна смужечка зникла з-перед очей Річардса.
– Ти тут, Бенні?
– Ні,– буркнув Річардс. – Залишився на поліційному посту. Відчини цю душогубку.
– Хвилинку. Тут зараз нікого нема. Твоя машина стоїть поруч. Ти зможеш вилізти швидко?
– Не знаю.
– Постарайся. Я відчиняю.
Кришка відскочила, впускаючи тьмяне світло. Річардс звівся на руку, переставив ногу через край багажника й завмер. Страшний біль шматував затерпле тіло. Бредлі витяг Річардса за руку. Ноги в нього підтиналися. Бредлі схопив його за поперек і підвів до пошарпаного зеленого "вінта", що стояв праворуч. Відчинивши дверцята, ввіпхнув Річардса в кабіну, тоді й сам опустився на сидіння поряд.
– Господи,– промовив він стиха. – Доїхали. Таки доїхали.
– Авжеж,– сказав Річардс. – Тепер тобі можна й додому. З мене дві сотні за послугу.
Вони сиділи й мовчки курили; сигарети в напівтемряві жевріли, ніби очі.
58 проти 100...
– Ми мало не влипли біля першого поста,– сказав Бредлі, поки Річардс розтирав руку, намагаючись повернути їй чутливість. – Той полісмен уже хотів був відчинити багажника. – Він випустив великий клубок диму.
Річардс не відгукнувся.
– Як ти себе почуваєш? – спитав Бредлі.
– Краще. Вийми в мене гаманець. Рука ще погано слухається.
Бредлі відмахнувсь.
– Потім. Зараз я розповім тобі, як ми з Річем усе влаштували.
Річардс прикурив од недопалка ще одну сигарету. Руку поволі відпускало.
– Для тебе замовлено кімнату в готелі на Вінтроп-стріт. Готель називається "Вінтроп гаус". Звучить розкішно, проте ніяких розкошів там немає. Тебе звуть Огден Грасснер. Запам'ятав?
– Атож. З таким ім'ям мене відразу впізнають.
Бредлі сягнув рукою назад, узяв із заднього сидіння коробку й кинув Річардсові на коліна. Коробка була довгаста, брунатна, перев'язана шворкою; в таких коробках звичайно видавали напрокат мантії студентам-випускникам. Річардс запитально глянув на Бредлі.
– Розкривай.
На чорній одежині лежали масивні окуляри з темними скельцями. Річардс відклав їх на щиток і розгорнув одежину. Це була священицька ряса. Під нею, на дні коробки, лежали чотки, Біблія та пурпуровий орар.
– Священик? – спитав Річардс.
– Атож. Перевдягайся, я допоможу. Он там, на задньому сидінні, ще є ціпок. Прикидатимешся не те щоб сліпим, а так, підсліпуватим. Натикайся на все, що по дорозі траплятиметься. Ти приїхав до Манчестера на скликану Радою церков конференцію з питань зловживання наркотиками. Затямив?
– Аякже,– відповів Річардс. Одначе, розстібаючи сорочку, завагався. – А штани під цей балахон надягають?
Бредлі розреготався.
57 проти 100...
Везучи Річардса через місто, Бредлі пояснював:
– У багажнику лежить валіза, а в ній – коробка з поштовими етикетками. На етикетках написано: "Через п'ять днів повернути компанії "Брікгіл", Манчестер, штат Нью-Гемпшір". їх надрукував Річ іще з одним хлопцем. У нас на Бойлстон-стріт, де ми збираємось, є друкарський верстат. Щодня надсилатимеш мені дві свої плівки в коробочках із цими наклейками, а я з Бостона пересилатиму їх до Будинку розважальних телепрограм. Користуйся екстреною поштою. Вони нічого не зможуть уторопати.
Машина притулилася до краю тротуару навпроти готелю.
– Я віджену машину назад у гараж. Якщо виїжджатимеш з Манчестера, обов'язково зміни цей маскарад. Доведеться тобі стати хамелеоном, брате.
– Скільки, на твою думку, я буду тут у безпеці ? – спитав Річардс, а сам подумав: "Моє життя в його руках". Здавалося, він уже не міг вирішувати сам за себе. Річардс відчував, як виснажився мозок, так само, як відчував запах власного тіла.
– Кімнату зарезервовано на тиждень. Може, тебе це влаштує. А як ні – зорієнтуєшся на місці. У твоїй валізі є адреса одного хлопця з Портленда, штат Мен. Тебе переховають на день чи два. Не задарма, звичайно. Але люди надійні. Ну, мені пора. Заплачено за п'ять хвилин. Довше тут стояти не можна.
– Скільки з мене за все? – спитав Річардс.
– Шість сотень.
– Ти здурів? Ці гроші навіть видатків не покриють.
– Покриють. Ще й для сім'ї кілька доларів залишиться.
– Візьми тисячу.
– Тобі самому гроші знадобляться. Я знаю, що кажу.
Річардс безпорадно глянув на нього.
– Господи, Бредлі...
– Надішлеш нам ще, як заробиш. Надішлеш мільйон. Влаштуєш на нашій вулиці свято.
– І ти в це віриш?
Бредлі лише всміхнувся лагідною, сумною усмішкою.
– Тоді навіщо ти так багато робиш для мене? – спитав Річардс навпростець. – Я ще розумію, коли ти мене переконував. Я сам би так учинив. Але ж і твої дружки, мабуть, без грошей лишились.
– Вони знають, що до чого.
– Це ти про що?
– А про те, що нам втрачати нічого. Якщо ми ніколи не зважимось на ризик, то нам усім кінець. Марно чекати, що повітря стане чистішим. Це однаково, що провести трубу від плити до себе в кімнату, ввімкнути телевізор і чекати, що буде далі.
– Пропадеш ти,– сказав Річардс. – На тебе донесуть, і все скінчиться десь у підвалі; там тобі й бебехи відіб'ють. Або Стейсі. Або матері.
Очі у Бредлі тьмяно зблиснули.
– Страшний день наближається. Страшний день для всіх виродків, у яких черева напхані ростбіфом. Я бачу кров на місяці. Зброю та смолоскипи. Віщуна, який ходить і пророкує.
– Люди бачать усе це вже дві тисячі років.
Загудів автомат – п'ять хвилин минули. Річардсова рука почала намацувати ручку дверцят.
– Спасибі,– сказав він. – Я навіть не знаю, як тобі ще дякувати.
– Ти добалакаєшся, поки мене оштрафують,– сказав Бредлі. Його міцна чорна рука схопила Річардса за рясу. – А якщо вони до тебе таки доберуться, прихопи хоч кількох із собою на той світ.
Річардс відчинив багажника й дістав звідти чорну валізу. Бредлі мовчки подав йому брунатно-жовтий ціпок.
Машина плавно влилась у вуличний рух. Річардс, підсліпувато мружачись, провів її поглядом. Перед поворотом спалахнули червоні вогники, і машина зникла з очей. Бредлі залишить її в гаражі, а сам тією, другою машиною повернеться до Бостона. Річардс відчув дивну полегкість і зрозумів, що це співчуття: "У нього, мабуть, гора з плечей упала, коли він мене позбувся!"
Річардс умисне не потрапив ногою на першу сходинку, і швейцар допоміг йому піднятися до дверей готелю.
56 проти 100...
Минуло два дні.
Річардс грав свою роль добре – від цього ж бо залежало його життя. І першого, й другого дня вечеряв у себе в кімнаті. Прокидавсь о сьомій, читав Біблію у вестибюлі, потім рушав на свою "конференцію". Готельна обслуга ставилася до панотця з поблажливою люб'язністю – так вона взагалі ставилась до підсліпуватих, незграбних духовних осіб, якщо вони справно оплачували рахунки. Й це було не диво за часів, коли закон нерідко виправдовував убивство, коли в Єгипті та Південній Америці тривала бактеріологічна війна, а в штаті Невада діяв горезвісний закон про обов'язкові аборти. Дев'яностошестирічного папу римського сприймали як старого буркуна, а про його слиняві едикти, якими він намагався впливати на події, повідомляли в кінці семигодинного випуску новин задля розваги.
Річардс відбував свої "конференції" на самоті, в платній бібліотечній кабіні за замкненими дверима, де читав літературу про забруднення повітря. Після 2002 року інформації на цю тему було дуже мало, а те, що з'являлось, дуже погано в'язалося з опублікованим раніше. Уряд, як завжди, вів ефективну політику перебріхування.
Опівдні Річардс пішов до закусочної на розі неподалік готелю, вряди-годи натикаючись на перехожих та вибачаючись. Декотрі відповідали: "Пусте, отче", більшість байдужно лаялась і відтручувала його з-перед себе.
Другу половину дня Річардс сидів у своїй кімнаті, а за вечерею дивився "Переслідування". За два ранки він дорогою до бібліотеки опустив у поштову скриньку чотири касети. Скидалося на те, що з Бостона касети без особливих пригод доходили до місця призначення.
Ті, хто робив програму, почали застосовувати нову тактику, аби звести нанівець ефект від Річардсових промов про забруднення повітря. Річардс і далі виголошував їх із якимсь веселим шаленством – хай дійде хоча б до глухонімих, які вміють читати з губ. Телевізійники топили його слова в морі глузливих вигуків, погроз та лайки. Галас ставав дедалі несамовитішим і врешті перетворювався на потворне ревище божевільних.
Довгі години минали у роздумах про мимовільні зміни, що сталися з ним за п'ять днів переслідування. Причиною цього був Бредлі – Бредлі та його сестричка. Тепер він, Річардс, не сам по собі, не самотній борець за виживання своєї сім'ї, якого чекає неминуча загибель. Тепер вони об'єдналися разом, бо всім їм немає чим дихати – і його близьким теж.
