Текст книги "Переслідуваний"
Автор книги: Стівен Кінг
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 13 страниц)
Вони загримотіли, перечіплюючись, сходами вниз і за хвилину вискочили на вулицю. Далі Елтон пішов широким нерівним кроком. Він знову почав задихатися.
Згори, крізь розчахнуті двері вихоплювалися пронизливі крики Елтонової матері, які перейшли у вищання, змішались і злилися із завиванням сирен:
– Я зробила це задля те-бе-е-е...
49 проти 100...
Тіні гналися за ними схилом до парку, то видовжуючись, то вкорочуючись біля кожного стовпа з ліхтарем фірми "Дженерал атомікс" у дротяній сітці. Елтон Парракіс пахкав і сапав, наче паровоз, хапаючи ротом повітря й зі свистом видихаючи його.
Вони перетнули вулицю, й нараз фари вихопили їх із темряви на тротуарі. Поліційна машина зблиснула синіми вогнями й, завищавши гальмами, спинилася за сотню кроків од утікачів.
– Річардсе! Бене Річардс!
Голос гримкотів із мегафона.
– Твоя машина... он там, попереду... бачиш? – видихнув Елтон.
Річардс ледве розгледів машину. Елтон добре вибрав місце – над озером, під березами.
Патрульна машина раптом знов ожила, задні колеса шалено закрутилися, з виском чіпляючись гарячими шинами за асфальт і лишаючи на ньому темні смуги. Бензиновий мотор завив, набираючи обертів. Машина перевалилась через бордюр тротуару й, на мить пославши в небо два промені, ринула вниз просто на втікачів.
Річардс обернувся, незворушний, майже заціпенілий. Задкуючи, витяг із кишені пістолет Бредлі. Решти переслідувачів не було видно, лише цю машину. Вона з ревінням наближалася до них по-осінньому оголеним парком, викидаючи з-під задніх коліс груддя чорної землі.
Річардс двічі вистрілив у переднє скло. На склі з'явились дві зірчасті цятки, але воно витримало. Річардс одскочив убік і покотився, відчуваючи обличчям суху траву. Підхопившись навколішки, вистрілив іще двічі вслід машині. Вона круто розвернулась, і сині спалахи перетворили ніч на несамовитий танок тіней. Патруль опинився між Річардсом і його машиню, проте Елтон відскочив у другий бік і тепер гарячково силкувався зняти з дверцят свій електричний пристрій.
Тим часом поліційна машина знову неслася на Річардса, з правого вікна хтось вистромився. Темрява сповнилась хапливим татаканням. Автомат. Кулі впиналися в траву довкола Річардса, вимальовуючи якийсь безглуздий візерунок. Ударило землею по щоках, сипнуло по лобі.
Річардс уклякнув, ніби до молитви, й знову вистрілив. Цього разу куля пробила скло.
Машина вже нависла над ним...
Річардс відскочив ліворуч, але сталевий бампер зачепив ступню. Хруснула кісточка, Річардс простягся долілиць.
Мотор знову завив, колеса зрили землю на крутому повороті. Сліпуче світло фар ударило по очах, усе довкола стало чорно-білим. Річардс силкувався звестись, але пошкоджена нога не тримала.
Із хлипанням хапаючи повітря, він дивився на машину. Це здавалося якимсь фантастичним видивом. Річардс був ніби в адреналіновій лихоманці: все, що він бачив, відбувалось повільно, неквапливо, мов за наперед написаним сценарієм. Поліційна машина видавалася велетенським сліпим бізоном.
Знову заторохтів автомат, куля влучила в ліву руку, відкинула його вбік. Важка машина вихнула за ним, і на мить він побачив чіткий силует водія. Річардс вистрілив, посипалось розбите скло. Завиваючи, машина стала повільно перекидатися, потім підлетіла вгору й, перевернувшись у повітрі, гримнулась кузовом і врешті лягла на бік. Мотор заглух, і в несподіваній тиші гучно затріскотіла поліційна радіостанція.
Неспроможний звестися на ноги, Річардс поповз до своєї машини. Парракіс уже сидів за кермом і намагався завести її, але зопалу, мабуть, забув відкрити кран помпи: за кожним поворотом ключа запалювання мотор лише глухо кахикав.
Нічна темрява почала виповнюватися звуками сирен.
Річардс був ще кроків за п'ятдесят від машини, коли Елтон, зрозумівши, в чім річ, смикнув за важіль крана. Потім крутнув ключем; мотор уривчасто чхнув кілька разів, і машина понеслась до Річардса.
Той уже ждав, наполовину звівшись на ноги, а тоді рвонув праві дверцята і впав на сидіння. Парракіс звернув ліворуч на шосе № 77, яке перетинало Стейт-стріт за парком. Машина трималася за дюйм від поверхні; досить було їй опуститися трохи нижче, і їх повикидало б на дорогу.
Елтон сапав так, що губи його тріпотіли, наче віконні штори на вітрі. Позаду з-за рогу, завиваючи, вихопились ще дві поліційні машини й, блискаючи синіми мигавками, погнались за ними.
– Наздоганяють! – вигукнув Елтон. – Наздога...
– Вони ж на колесах! – крикнув у відповідь Річардс. – Давай навпростець, через оту порожню стоянку!
Вони звернули ліворуч. Над краєм тротуару машину труснуло, потім стиснене повітря кинуло її далі вперед.
Позаду знову вигулькнули поліційні машини, з яких почали стріляти. Річардс чув, як сталеві пальці протикають наскрізь кузов їхньої машини. За кілька хвилин розлетілося на друзки заднє скло, їх обсипало скалками.
Елтон закричав і почав кидати машину то ліворуч, то праворуч.
Одна з поліційних машин перескочила через тротуар на швидкості понад шістдесят миль, її занесло, і машина, розтинаючи темряву несамовитими синіми блискавками, гримнула на бік. Вона за інерцією просунулася ще трохи, прооравши гарячу доріжку крізь купи сміття на порожній стоянці, поки до бензобака долетіла іскра. Машина вибухнула сліпучо-білим полум'ям.
Друга машина переслідувала їх дорогою. Елтон перехитрив полісменів. Йому пощастило відірватись од них, проте вони могли незабаром скоротити відстань. Колісні авто з бензиновими двигунами були майже втричі швидші, ніж машини на повітряній подушці. А коли така машина з'їжджала з дороги на нерівну поверхню, її могло й перекинути стисненим повітрям, як це мало не сталося з утікачами при переїзді через тротуар.
– Звертай праворуч! – гукнув Річардс.
Парракіс так крутнув кермо, що в них мало шлунки не повивертало. Виїхали на шосе № 1. Річардс зиркнув перед собою: ще трохи, і їх заженуть на під'їзну дорогу до узбережної автостради. А там вивернутись буде неможливо; там можлива лише смерть.
– Звертай! Звертай, бісова душо! Туди, в провулок! – На мить поліційна машина лишилася за поворотом і її не було видно.
– Ні! Ні! – забелькотів Парракіс. – Там ми будемо, як щури в пастці!
Річардс нахилився й крутнув кермо, збивши Елтонову руку з кнопки газу.
Машину занесло на майже прямокутному повороті, вона стукнулась об бетонний будинок на розі, відскочила від нього й, петляючи, заїхала у провулок, її тупий ніс урізався в купу сміття, помийних баків та потрощених ящиків. Далі була цегляна стіна.
Річардса жбурнуло на приладовий щиток; ніс хруснув, з нього линула кров.
Машина стояла, трохи похилившись набік, один циліндр і далі стиха покашлював. Парракіс безживною купою повис на кермі, але його час іще не настав.
Річардс ударив плечем у погнуті дверцята. Вони відскочили, він вибрався з машини й поскакав на одній нозі назад до повороту. Діставши з прим'ятої коробки патрони, які дав йому Бредлі, він перезарядив пістолета. Патрони були масні й холодні на дотик. Він упустив кілька штук додолу. Руку почало сіпати, мов зіпсований зуб, від болю аж нудило.
Фари освітили порожню автостраду, й стало видно, мов удень. На повороті патрульну машину занесло, задні колеса шалено крутилися, чіплялись за поверхню, в повітрі смерділо смаленою гумою. На бічній щебінковій смузі лишилися дві чорні параболи. В ту ж мить машина рвонула вперед. Прихилившись лівим боком до будинку, Річардс чекав, тримаючи пістолета обіруч. За хвилину вони побачать, що машини попереду немає. Той, що з автоматом, помітить провулок і зрозуміє...
Шморгаючи носом, з якого лилася кров, Річардс почав стріляти. Стріляв майже впритул, і на такій відстані кулі проходили крізь броньоване скло, мов крізь папір. За кожним пострілом Річардс скрикував од болю в пораненій руці.
Машина з ревінням вискочила на тротуар, злетіла в повітря і врізалась у глуху стіну на протилежному боці вулиці. "Фірма ЕКО. Ремонт безплатних телевізорів,– повідомляла поблякла реклама на стіні. – Ви дивитеся нас, тож ми не підведемо вас".
Поліційна машина так і не опустилась на землю – вибухнула відразу, тільки-но гахнулася об стіну.
Але зараз над'їдуть інші, машин у них вистачає.
Важко сапаючи, Річардс поскакав до своєї машини. Він страшенно натрудив здорову ногу.
– Мене поранило,– глухо простогнав Парракіс. – Мене дуже тяжко поранило. Де мамуся? Де моя мамуся?
Річардс упав на коліна, тоді перевернувся горілиць, звиваючись, підповз на спині під машину й заходився гарячково очищати від сміття повітряні камери. З перебитого носа щоками струмувала кров, утворюючи під вухами калюжі.
48 проти 100...
Тепер працюватимуть п'ять із шести циліндрів, швидкість не перевищуватиме сорока миль на годину, і машину хилитиме на один бік, наче п'яну.
Річардс перетяг Парракіса на праве сидіння – той мав показувати дорогу. Кермова колонка ввігналась йому в живіт, і Річардс думав, що Парракіс помирає. Ще тепла кров на кермі липла до Річардсових долонь.
– Мені дуже шкода... – промовив Парракіс. – Тут праворуч... Я сам винен. Я мав би це передбачити. Вона... вона неспроможна тверезо мислити. Вона не... – Парракіс кашлянув і байдужно виплюнув собі на коліна згусток крові.
Ніч виповнилася завиванням сирен, але воно долинало здалеку, десь із заходу. Втікачі з'їхали з окружної дороги, і Парракіс направив Річардса на путівець. Виїхали на дорогу № 9, шаснули назад передмістя Портленда, їх змінила сільська місцевість, по-осінньому голі чагарі. Колись тут сараною пройшли лісоруби, і, як наслідок, лишилась дивна суміш порослевого лісу та болота.
– Ти знаєш, куди ми їдемо? – спитав Річардс. Од болю він увесь горів, наче головешка. Кісточка на нозі була напевне зламана, про ніс годі й говорити – дихати стало важче.
– Знаю,– відповів Парракіс і знову харкнув кров'ю. – Вона, бувало, казала мені, що найкращим другом для хлопця є його мамуся. Ти в це віриш? А я вірив. Вони битимуть її? Кинуть до в'язниці?
– Ні,– коротко відповів Річардс, сам не знаючи, що з нею буде, а чого не буде. Зараз двадцять хвилин до восьмої. Вони з Елтоном залишили "Блакитні двері" о сьомій десять. А здавалося, ніби минули десятиліття.
Десь далеко до загального хору приєдналося ще кілька сирен. "Ненависні переслідують не'істівних,– зненацька майнуло Річардсові. – Якщо не витримуєш жару, забирайся з кухні". Він сам упорався з двома поліційними машинами. Додаткова премія для Шійли. Гроші за пролиту кров. А Кеті? Чи не погіршає доньці, чи не помре вона від молока, купленого на гроші, зароблені вбивством отих хижаків? "Вітаю вас, кохані мої. Я люблю вас. Тут, на цій звивистій, урвистій дорозі, яка годиться хіба що для мисливців та для парочок, що шукають затишного місця, я кажу, що люблю вас і бажаю вам солодких снів. Я бажаю..."
– Ліворуч!.. – пробурмотів Елтон.
Річардс крутнув кермо, і вони вискочили на гладеньке гудроноване шосе, що стрілою простяглося поміж голих сумахів та берестів, сосен, ялин і диких чагарникових заростей. У ніс ударив сірчаний дух забрудненої промисловими відходами річки. Поминули вивіску: "Соснова алея. Будівельні роботи. Не підходити! За порушення – карна відповідальність!!!"
Подолавши ще один підйом, вони побачили те, що називалося "Сосновою алеєю". Роботи тут припинили принаймні років зо два тому, подумав Річардс, та й не багато встигли зробити. Лабіринти напівзведених складів і майстерень, жалюгідних халуп та збірних будиночків із гофрованого заліза були захаращені обрізками труб, купами шлакобетону та дощок, і все це поросло кущами ялівцю та лавра, волосовидним просом та колючою ялиною, дикою смородиною, тереном, нечуйвітром. Ці нетрі тяглися милями. Довгасті ями під фундаменти зяяли, наче могили, викопані для римських богів. Подекуди видніли сталеві рами. З напівзведених бетонних стін стиочала арматура, що нагадувала незбагненні криптограми. Розрівняні бульдозерами прямокутники під автостоянки позаростали травою.
Над машиною безгучно пролетіла сова – вибралась на полювання.
– Допоможи мені... сісти за кермо,– сказав Парракіс.
– Ти не зможеш вести машину,– заперечив Річардс, сильним поштовхом відчиняючи дверцята.
– Це єдине, що я можу зробити,– мовив Елтон Парракіс із похмурою впертістю. – Я зіграю роль зайця... Кермуватиму, поки стане сили.
– Ні,– сказав Річардс.
– Облиш мене! – крикнув Парракіс, і його пухкеньке дитяче обличчя кумедно перекосилося. – Я помираю, краще дай мені спок-к-к... – На нього знову напав страхітливий безгучний кашель, і він вихаркнув згустки крові. В машині тхнуло, наче в різниці. – Допоможи,– прошепотів Парракіс. – Я сам не пересяду, надто гладкий. О Боже, та допоможи ж, прошу тебе!
Річардс взявся до діла. Він підпихав і тяг, і руки його ковзали й чвакали в Елтоновій крові. Сидіння перетворилося на справжню калюжу. А Елтон стікав і стікав кров'ю; хто б міг подумати, що її в людині так багато!
Врешті Річардс упхав Елтона за кермо, машина почала розвертатись і, хитаючись, підніматися на повітряній подушці. Блимнувши гальмовими ліхтариками й наткнувшись на кілька дерев, Елтон викермував на дорогу.
Річардс чекав гуркоту, аварії, але ні того, ні того не було. Нерівномірне чахкання повітряних циліндрів оддалялося, відбиваючи передсмертний ритм, який щоразу уривавсь на пошкодженому циліндрі – це означало, що через якусь годину й решта вийдуть з ладу. Нарешті шум поступово втих. Лише далеке гудіння літака порушувало тишу. Аж тепер Річардс згадав, що залишив свої маскувальні милиці на сидінні позад Елтона.
Високо в небі, байдужі до всього, пливли сузір'я.
За кожним віддихом з Річардсових вуст вихоплювалися клубочки пари – цієї ночі похолоднішало.
Він ізсунувся з дороги й покульгав у нетрі будівельних майданчиків.
47 проти 100...
На дні котлована, що мав стати підвалом, Річардс помітив купу ізоляційної тканини й побрався вниз, хапаючись руками за пруття арматури, що стирчало із стіни. Знайшовши якогось дрючка, він уперіщив ним по ізоляції, щоб вигнати пацюків. Винагородою була густа хмара пилу впереміж із волокнами тканини. Він чхнув і скрикнув від раптового болю в переламаному носі. Ніяких пацюків. Усі пацюки в місті. Річардс вибухнув різким сміхом, що скалками розлетівся на всю велику темну яму.
Річардс загорнувся в дрантя ізоляційної тканини й став схожий на ескімоське іглу – зате було тепло. Він прихилився спиною до стіни й поринув у напівдрімоту.
А коли прокинувся, пізній місяць підіймався холодною скибкою над східним крайнебом. І досі нікого не було. Сирен не чути. Тепер десь година третя.
Руку сіпало, але кровотеча припинилася сама собою; Річардс помітив це, коли, витягши руку з-під ізоляції, легенько зняв кілька ниток із струпа. Автоматна куля, мабуть, вирвала добрячий шмат м'яза над ліктем. Добре, що не розтрощила кістку. А от ступню сіпав невгаваючий глибокий біль. У цьому місці Річардс відчував дивну невагомість, ніби ступня була відірвана. Він подумав, що туди слід було б накласти шину.
А подумавши, знову задрімав.
Коли він прокинувся, в голові трохи проясніло. Місяць підбився вгору, але не було жодної ознаки світанку – ні справжньої, ні фальшивої. Він про щось забув...
Ця думка штовхнула його назад до дійсності.
До полудня йому треба відіслати дві касети, якщо хоче, щоб вони опинились у Будинку розважальних телепрограм до початку передачі о шостій тридцять. Треба діяти, інакше пропали гроші.
Але ж Бредлі десь переховується, а може, його вже й піймали.
А Елтон Парракіс так і не назвав йому того хлопця, що в Клівленді.
Ще й кісточка перебита.
Нараз Річардс аж підскочив: щось велике продиралося крізь хащі праворуч. Олень? Хіба вони ще є тут, на Сході? Тканина спала з нього, та Річардс, відчувши себе нещасним, одразу знову загорнувся в неї, шморгаючи перебитим носом.
Він, городянин, сидить отут, у цьому покинутому будівельниками, занедбаному, Богом забутому котловані. Ніч раптом ніби ожила, стала зловорожою, страхітливою, виповнилась стукотом та рипінням, від якого можна було збожеволіти.
Дихаючи ротом, Річардс подумки перебирав усі варіанти та можливі наслідки.
1. Не робити нічого. Просто сидіти, поки все якось утихне. Але – наслідок: гроші, що йдуть на його рахунок, по сотні доларів за годину, конфіскують сьогодні ж о шостій вечора. Він тікатиме далі, але вже задарма, і ловів не припинять, навіть якби йому пощастило протриматись усі тридцять днів. Лови триватимуть, аж поки його понесуть уперед ногами.
2. Надіслати касети до Бостона. Ні Бредлі, ні його рідним це вже не зашкодить, бо їх викрито. Наслідки: 1) ловці, які переглядають пошту Бредлі, напевне перешлють плівки до Гардінга, проте—2) вони однаково матимуть змогу стежити за ним безпосередньо, хоч би звідки він надсилав свої касети.
3. Надіслати плівки безпосередньо до Гардінга, до Будинку розважальних телепрограм. Наслідки: переслідування триватиме, але його, мабуть, упізнають у першому-ліпшому місті, де є поштова скринька.
Усі варіанти нікчемні.
Дякую, місіс Парракіс. Дякую.
Він устав, скинув із себе ізоляційне шмаття й жбурнув на нього вже не потрібну головну пов'язку. Тоді, подумавши, заховав її під ізоляцію.
Згодом почав шукати чогось, що могло б правити за милицю. Це ж просто ідіотизм – залишити справжні милиці в машині, знову подумалось йому. Він знайшов дошку, яка сягала йому майже під пахву, перекинув її через край ями й почав важко вибиратися нагору, чіпляючись за арматуру.
А коли виліз, спітнілий і тремтячий, виявилося, що він уже бачить свої руки. Крізь темряву пробивався сірий світанок. Річардс обвів тоскним поглядом безживний недобудований масив і подумав: "Тут можна було б так добре заховатися..."
Та нічого з того не вийде. Він не має права ховатися; він мусить утікати. Хіба не це робить програму цікавою?
Густий туман, чіпляючись за землю та безлисті чагарі, клуб'ям насувався на нього, наче катаракта на очі. Річардс постояв, намагаючись зорієнтуватися, потім покульгав на північ, до лісу, що бовванів за "Сосновою алеєю".
Лише раз він зупинився, щоб підкласти куртку на торець дошки, яка правила йому за милицю.
46 проти 100...
Уже дві години тривав ясний день, і Річардс був майже певен, що рухається по великому колу, як раптом крізь густі зарості ожини й низьких чагарів почулося завивання машин на повітряній подушці.
Він сторожко пройшов ще трохи й незабаром побачив вимощену щебенем дворядну дорогу. Машини шугали туди й сюди через досить рівні проміжки часу. Десь за півмилі попереду виднілося кілька будинків – мабуть, станція для заправки машин на повітряній подушці або старомодний універсам, а біля нього – дві помпи.
Вряди-годи падаючи, він кульгав далі, рівнобіжно з дорогою. Обличчя й руки були поколоті до крові, а на одежу начіплялися руді реп'яхи. Він уже й не намагався їх оббирати. На плечах зібравсь пух молочаю, ніби Річардс бився з кимось подушками. Він був мокрий з голови до ніг: через два струмки перебрів благополучно, а на третьому його "милиця" ковзнула й він сторчголов полетів у воду. Камера, звичайно, лишилась неушкоджена. Вона була водонепроникна й протиударна. Ще б пак...
Нарешті кущі та дерева почали розступатися. Річардс присів і порачкував. Коли вирішив, що далі посуватися небезпечно, зупинивсь і розглянувся довкола.
Він був на невисокому півострові, порослому чагарями, які щойно подолав. Унизу простяглося шосе й виднілось кілька схожих на ранчо будинків, магазин та дві повітряні помпи. Біля них стояла машина, а водій у замшевій куртці тим часом базікав із заправником. Коло магазину, поруч із кількома автоматами з жувальною гумкою та автоматом для продажу марихуани, стояла блакитно-червона поштова скринька. До неї було всього зо дві сотні ярдів. Річардс із гіркотою подумав, що якби він дістався сюди ще вдосвіта, то міг би непомітно зробити своє діло.
Дарма. Що з воза впало... Якби знав, де впадеш, то соломки підстелив би.
Річардс повернувся трохи назад, шукаючи місця, де б прилаштувати камеру й непомітно зробити зйомку.
– Я вітаю всіх шановних глядачів країни безплатного телебачення,– почав він. – До вас звертається ваш добрий друг Бен Річардс і запрошує на чергову екскурсію. Якщо ви уважно придивитесь до своїх екранів, то побачите безстрашну чорно-червону танагру, чи волову пташку, а може, й ще якусь рідкісну істоту. – Він помовчав. Цю частину вони пропустять, а от решту – ні. – Якщо ви глухі й можете читати з губ, запам'ятайте, що я скажу. Передайте далі сусідові чи другові. Розповсюджуйте все, про що довідались. Мережа БТБ отруює повітря, яким ви дихаєте, й відмовляє вам у дешевих засобах захисту, бо...
Він записав обидві плівки й поклав їх у кишеню штанів. Гаразд. А що далі? Є лише єдиний спосіб: спуститися вниз із пістолетом у руці, вкинути касети в скриньку – і драла. Можна було б і машину вкрасти. Ловці однаково знатимуть, де він перебуває.
Цікаво, чи далеко від'їхав Парракіс, перш ніж його скосила куля. Річардс уже дістав пістолета, коли раптом почув голос мало не над самісіньким вухом.
– Ходімо, Рольфе!
Річардс аж сіпнувсь од гучного гавкоту й ледве встиг подумати: "Вівчарки! Господи, вони з вівчарками",– коли щось велике й чорне вихопилось із кущів і стрілою кинулось на нього. В одну мить пістолет відлетів у кущі, а Річардс опинився на спині. На ньому стояв величезний пес, видимий покруч вівчарки з дворнягою, і лизав йому обличчя, заслинюючи сорочку. Собака чимдуж метляв хвостом, виявляючи несамовиту радість.
– Рольфе! Гей, Рольфе! Роль... О Боже!
Крізь гущавину замиготіли ноги в блакитних джинсах, і за хвилину малий хлопчина відтяг свого пса.
– Ой, вибачте, містере. Він не кусається, він надто дурний, щоб кусатися, він пустує, він не... Боже, ну й вигляд у вас! Ви заблукали?
Тримаючи Рольфа за нашийника, малий із щирою цікавістю розглядав Річардса. Гарний хлопчина, добре збитий, років, мабуть, одинадцяти, на обличчі ні блідості, ні плям, як у міських дітей. В його рисах прозирало щось підозріливе, чуже й водночас знайоме. За хвилину Річардс зрозумів: то була наївність.
– Так,– промовив він сухо. – Я заблукав.
– Ой, ви, мабуть, тільки те й робили, що падали.
– Що правда, то правда. Глянь-но на моє обличчя – не дуже подряпане? Сам я не можу побачити.
Хлопець слухняно нахилився й почав придивлятися. В його очах не з'явилося нічого нового – не впізнав. Річардс заспокоївся.
– Колючками все поколоте,– сказав хлопець. Він ледь помітно гугнявив, як це властиво жителям Нової Англії, але говорив енергійно і трохи насмішкувато. – Та дарма, житимете. – Потім, насупившись, хлопець додав: – Ви часом не з Томастона втекли? Бачу, що ви не з Пайнленда, бо не схожі на розумово відсталого.
– Нізвідки я не тікав,– сказав Річардс, сам не знаючи, правда це чи брехня. – Я подорожую автостопом. Маю таку погану звичку, друже. Ніколи не пробував?
– Та ні,– щиро відповів хлопець. – Тепер по шосе ганяють усякі придурки. Мені тато казав.
– Правильно казав,– погодився Річардс. – Але мені дуже треба добратися до... як його... – Він клацнув пальцями: мовляв, просто вискочило з голови. – Ну, аеропорт...
– Войтфілд, мабуть?
– О, правильно!
– Ой, та це ж за сотню миль звідси, містере. Аж у Деррі.
– Я знаю,– розчаровано промовив Річардс і провів рукою по Рольфовій шерсті. Собака послужливо перекотився на спину й прикинувсь мертвим. Річардсові стало бридко, але він узяв себе в руки. – На кордоні штату Нью-Гемпшір я підсів у машину до трьох типів. Справжні розбишаки. Вони мене відлупцювали, забрали гаманця та й викинули з машини в безлюдному місці.
– Ага, я знаю, де це!.. Ой, Господи, чого ж це я стою! Може, зайдете до нас поснідати?
– Я б залюбки, друже, та ніколи. Сьогодні ще треба якось дістатися до аеропорту.
– Знову голосуватимете? – Очі в хлопця округлились.
– Доведеться. – Річардс почав був підводитись, потім знову сів, наче йому в голові зненацька сяйнула дуже слушна думка. – Чуєш, друже, а ти не міг би зробити мені послугу?
– А чого ж... – нерішуче відповів хлопець.
Річардс дістав обидві записані плівки.
– Ось тут – кредитні картки на одержання грошей,– промовив він з удаваною щирістю. – Якщо ти вкинеш цей пакет у поштову скриньку, то в Деррі на мене чекатиме купа доларів і життя моє тоді стане веселішим.
– А хіба без адреси можна?
– Воно відразу потрапить куди треба,– сказав Річардс.
– Ага. Добре. Біля Джарролдової крамниці є поштова скринька. – Хлопець підвівсь, і на його дитячому обличчі було чітко написано: цей дядько нахабно бреше. – Ходімо, Рольфе.
Не встиг малий відійти на кільканадцять кроків, як Річардс гукнув:
– Стривай!
Хлопець обернувся й потяг неслухняні ноги назад до Річардса. На обличчі в нього застиг переляк. Звичайно, у Річардсовій вигадці далеко не все трималося купи.
– Мабуть, краще розповісти тобі все як є,– промовив Річардс. – Я сказав не всю правду, друже. Не хотів ризикувати, боявся, що ти розплещеш.
Вранішнє сонце так приємно гріло спину й шию, що йому захотілося нікуди не йти з цього пагорба, а проспати цілий день солодким сном, розкошуючи в скороминущому осінньому теплі. Він підтяг пістолета до себе й залишив його в траві. Хлопець аж очі витріщив.
– Службовий,– спокійно пояснив Річардс.
– Бож-же! – прошепотів хлопець. Рольф сидів поряд, недбало звісивши набік рожевого язика.
– Я переслідую небезпечних злочинців, друже. Касети, що я тобі дав, доконче мають потрапити куди слід.
– Я вкину їх,– видихнув хлопець. – Ой, зачекайте тут, я піду розповім...
– Ти нікому нічого не розповіси,– спинив його Річардс. – Нікому ні слова двадцять чотири години. Мені можуть помститися,– додав він лиховісним голосом. – До цієї самої години завтра ти мене не бачив. Зрозумів?
– Аякже! Звісно!
– Ну, тоді поганяй. І дякую тобі, друже. – Він простяг руку, і хлопець з побожним тремом потис її.
Річардс дивився, як вони підтюпцем спускаються з пагорба – хлопчисько у червоній картатій сорочці, а поряд з ним – собака, що весело продирався крізь кущі. "Чому моя Кеті не може так жити?"
Він не знав, що його обличчя спотворила гримаса люті й зненависті, і прокляв би самого Бога, якби в похмурому закутку мозку не зринула краща ціль – дирекція розважальних телепрограм. А за нею, наче тінь ще лихішого бога,– і вся Мережа БТБ.
Річардс стежив за хлопцем, аж поки той укинув касети в скриньку. Потім підвівся, насилу випроставши заклякле тіло, й, спираючись на "милицю", знову подерся крізь чагарі, наближаючись під кутом до дороги.
Отже, аеропорт. І, мабуть, декому ще доведеться розплатитись; поки все це скінчиться.
45 проти 100...
Прокульгавши з милю, Річардс вийшов із лісу там, де раніше примітив був перехрестя, й почав незграбно спускатися гравійним насипом до дороги.
Він сидів з виглядом людини, яка вже втратила надію зупинити машину й просто грілася під теплим осіннім сонечком. Перші дві машини він пропустив: в обох сиділо по двоє, ризик був би завеликий.
Але коли третя машина на повітряній подушці почала наближатись до знаку зупинки, Річардс підвівся. Він знову відчув, що зашморг стягається. Тут його вже мусять шукати, хоч би як далеко встиг від'їхати Парракіс. У наступній машині може бути поліція, а це означатиме початок нової вистави.
У машині сиділа жінка, сама. Вона навіть не глянула на Річардса: люди, що голосували на дорогах, викликали в неї відразу, і вона на них просто не зважала. Він рвонув праві дверцята й устиг заскочити всередину, хоч машина вже рушила. Його кинуло вбік; він розпачливо вхопився рукою за раму дверцят, здорова нога тяглася по дорозі. Гальма глухо засичали, машина різко вихнулася вбік.
– Що... хто... як ви...
Річардс наставив на жінку пістолета, знаючи, що зблизька, мабуть, має жахливий вигляд людини, яку перепустили крізь м'ясорубку. Та цей вигляд мав допомогти. Річардс утяг ногу всередину й хряпнув дверцятами, не зводячи з жінки пістолета. Вона була одягнена строго, половину обличчя затуляли темні окуляри. Начебто гарненька.
– Поїхали,– сказав Річардс.
Вона зробила те, чого слід було чекати: вперлась обома ногами в педаль гальма й закричала. Річардса кинуло вперед, перебиту кісточку на нозі пронизав нестерпний біль. Машина затряслась і спинилася на узбіччі, проїхавши за перехрестя футів п'ятдесят.
– Ви той самий... ви... Р-р-р...
– Бен Річардс. Забери руки з керма. Поклади їх на коліна.
Жінка виконала наказ, конвульсійно здригаючись. Вона уникала дивитися на нього. Мабуть, боїться обернутись на камінь, подумав Річардс.
– Як вас звати, місіс?
– Ам... Амелія Вільямс. Не стріляйте. Не вбивайте мене. Я... я... заберіть гроші, тільки, Бога ради, не вбивайте мене-е-е...
– Чш-ш-ш,– заспокійливо просичав Річардс. – Чш-ш-ш... – А коли жінка трохи заспокоїлася, сказав: – Я не стану вмовляти вас, щоб ви змінили про мене думку, місіс Вільямс. Ви заміжня?
– Так,– механічно відповіла жінка.
– Але я не маю наміру заподіяти вам шкоди. Ви розумієте мене?
– Так,– заговорила вона з несподіваним запалом. – Вам потрібна моя машина. Вони впіймали вашого дружка, і тепер вам потрібна машина. Можете її забрати, машина застрахована, я навіть нікому не скажу. Присягаюся. Скажу, що її вкрали на стоянці...
– Потім про це,– сказав Річардс. – Рушайте. Виїжджайте на шосе номер один, там поговоримо. Поліційні пости є?
– Н-н... так. Сотні. Вас схоплять.
– Тільки не брехати, місіс Вільямс. Добре?
Спочатку машину нервово сіпало, потім вона попливла рівніше. Рух, здавалося, заспокоював жінку. Річардс повторив запитання про пости.
– Довкола Льюїстона,– сказала вона приреченим голосом. – Там вони впіймали того, другого злоч... чоловіка.
– Це далеко?
– Миль за тридцять, а то й більше.
Річардс навіть не припускав, що Парракіс заїде аж так далеко.
– Ви мене зґвалтуєте? – спитала Амелія Вільямс так несподівано, що Річардс мало не вибухнув реготом.
– Ні,– відповів він. Потім сухо докинув: – Я одружений.
– Бачила я її,– сказала жінка з такою ноткою сумніву в голосі та самовдоволеною посмішкою на обличчі, що Річардсові захотілося дати їй добрячого ляпаса. "А ти порийся в смітті, суко, коли їсти хочеться. Вбий пацюка, що ховається в хлібниці; вбий його щіткою, а тоді побачимо, що ти скажеш про мою дружину..."
– Можна мені тут вийти? – спитала вона благально, і Річардсові стало трохи шкода її.
– Ні,– сказав він. – Ви – моя захисниця, місіс Вільямс. Мені треба дістатися до Войтфілда, це в Деррі. Ви маєте подбати про те, щоб я туди доїхав.
– Це ж сто п'ятдесят миль! – зойкнула жінка.
– А мені сказали —сто.
– Вони помиляються. Ви нізащо туди не добудетеся.
– А може, мені пощастить,– промовив Річардс, глянувши на жінку. – Й вам заодно, якщо не схибите.
Місіс Вільямс затремтіла й нічого не відповіла. Вона нагадувала людину, що спить і не хоче прокидатися.
