Текст книги "Переслідуваний"
Автор книги: Стівен Кінг
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 13 страниц)
Річардс ніколи не був соціально активним. Усе, за що доводилось боротися, викликало в нього почуття зневаги та відрази. Хай цими справами займаються несосвітенні дурні й ті, хто має зайвий час і гроші, як ото пришелепуваті студенти з їхніми химерними значками та групами неороку.
Річардсів батько пішов із життя, коли хлопцеві минав п'ятий, тож пам'ять не зберегла нічого, крім окремих епізодів. Ненависті до батька не було. Річардс розумів, що, коли чоловік мусить робити свій вибір, він майже завжди обере гордість – якщо відповідальність позбавляє його чоловічої гідності. Чоловік не може сидіти згорнувши руки й споглядати, як його дружина продає себе, щоб заробити на вечерю. І якщо йому залишається лише роль звідника, розмірковував Річардс, то чи не краще стрибнути з горішнього поверху.
До шістнадцяти років Бен заробляв собі на хліб так само, як його брат Тод. Мати померла від сифілісу, коли йому було десять, а Тодові – сім. Через п'ять років загинув і Тод, вантажачи газети: машина стояла на спуску і в неї раптом відмовили гальма. Місто збуло обох, і матір, і сина, до муніципального крематорію. Діти на вулиці називали його фабрикою попелу або миловарнею. Цей похмурий дотеп свідчив про їхню безпорадність: вони ж бо знали, що, найімовірніше, теж вилетять у димар крематорію. В шістнадцять Річардс лишився сам на світі, працював після уроків повну восьмигодинну зміну прибиральником на "Дженерал атомікс". Ніколи було вгору глянути, а проте Річардс увесь час перебував у полоні панічного страху перед фактом, що він – сам-один, нікому не потрібен, і ріка життя несе його невідомо куди. Часом прокидався вночі, годині о третій, від смороду гнилої капусти, що панував у його однокімнатній орендованій квартирі, прокидався від жаху, що гніздився в глибині його душі: сам-один!..
Отож він одружився. Першій рік Шійла тихо пишалася своїм чоловіком, а їхні колишні друзі, а нині вороги (бо Річардс відмовився нищити й псувати разом з місцевою бандою все, що траплялося під руку на вулиці), чекали на появу потомства. Потомство не з'явилось, цікавість до Річардса й Шійли спала. Про них майже забули, як то часто бувало з молодими подружжями у Південному районі. Коло знайомих не виходило за межі їхнього будинку. Річардс був не проти, його це влаштовувало. Він увесь поринув у роботу, а коли траплялася нагода, то лишався й після зміни. Заробітки були злиденні, шансів на підвищення ніяких, а тут ще й шалена інфляція. Але їм, закоханим, це не так-то й дошкуляло. З роками кохання не згасало, та й чого б йому згасати? Річардс належав до тих самітників, що виявляють невичерпну щедрість у любові й змушують обранку підкорятися цьому. Він до самого одруження зберіг нерозтринькані почуття, отож за одинадцять років спільного життя навіть ні разу по-справжньому не посварився з Шійлою.
2018 року Річардсові довелося залишити роботу, бо з кожною зміною, проведеною за старими свинцевими екранами, які пропускали гамма-проміння, шанси на те, щоб мати дітей, зменшувалися. Все б обійшлося, якби він збрехав, відповідаючи на запитання майстра: "А чого це ти надумав звільнятися?" Натомість Річардс відверто сказав, що він думає про "Дженерал атомікс", і порадив майстрові зібрати всі екрани та й запхати їх собі в гузно. Скінчилося короткою бійкою. Майстер був чоловік дужий і на вигляд не сумирний, а проте від Річардсових ударів верещав, як баба.
Відтоді Річардс потрапив до чорних списків. Небезпечний. Обходити стороною. Якщо дуже потрібна робоча сила, брати на тиждень, не довше. У розумінні "Дженерал атомікс", Річардс став "червоним".
У наступні п'ять років він здебільшого вантажив газети, проте робота траплялася все рідше, а згодом її і зовсім не стало. Безплатне телебачення успішно витісняло друковане слово. Річардс міряв вулиці. Річардса проганяли. Річардс вряди-годи працював поденно.
Він не помітив найбільших подій десятиліття, як невіруючий не помічає привидів. Він нічого не чув про розправу з домашніми господарками, влаштовану урядом 2024 року, поки дружина не розповіла йому про неї через три тижні: дві сотні полісменів, озброєних автоматами й електрокийками, завернули назад цілу армію жінок, що йшли маршем до Південно-Західних продовольчих складів. Шістдесят жінок було вбито. Він чув лише краєм вуха про те, що на Середньому Сході поліція застосувала отруйну речовину нервово-паралітичної дії. Проте жодна з цих подій його не зачепила. Протести не допомагали. Насильство не допомагало. Світ був такий, як був, і Річардс легко, мов гостра коса, проходив крізь нього – нічого не просив, тільки шукав роботи. Разів сто йому пощастило найнятися лише на день чи півдня. Він зчищав драглистий слиз із пірсів та каналізаційних рівчаків, поки інші, вештаючись вулицями й щиро вірячи в те, що вони шукають роботи, не робили нічого.
Проходь далі, дурню. Забирайся. Роботи немає. Геть звідси. Катай. Гляди, щоб я не розвалив тобі довбешку к розтакій матері, дядечку. Поганяй далі.
Потім роботи не стало. Принаймні він не міг знайти нічого. Якось увечері, коли Річардс ледве тяг ноги додому після марних цілоденних пошуків, його перестрів п'яний багатій у шовковій куртці й сказав, що дасть десять нових доларів, якщо Річардс спустить штани й покаже, чи справді волоцюги мають лома завдовжки в добрий фут. Річардс добряче турнув його й утік.
Саме тоді, після дев'яти років марних сподівань, Шійла завагітніла. "Він же був прибиральником коло реакторів,– казали люди в їхньому будинку. – І ви вірите в те, що після шести років такої роботи він зробив їй дитину?.. Це ж буде якась потвора,– казали вони,– з двома головами й без очей".
"Радіація, радіація, ваші діти будуть потворами...".
Натомість на світ з'явилася Кеті. Кругленька, абсолютно нормальна крикуха. Приймала її квартальна акушерка, взявши за послуги п'ятдесят центів і чотири бляшанки квасолі.
І ось тепер, уперше після смерті брата, Річардс знову плив за течією. Ніякого зовнішнього тиску (на якийсь час він навіть перестав відчувати, що його переслідують).
Думки повернулися до Мережі безплатного телебачення, і гнів його був спрямований проти неї, її потужних, розкиданих по всьому світі комунікацій, угодованих людців з носовими фільтрами, жевжиків, що проводять вечори з гарненькими лялечками в шовкових трусиках. Кари на них! Кари. Кари. Але до них же не доберешся. Вони сидять так високо, що й не розгледиш.
І все ж він думав про це – й тому, що залишався сам собою, й тому, що самотність змінила його. Сидячи в кімнаті, він не усвідомлював, що відповідає на свої думки страшним вовчим вишкіром, якого досить, аби гнути вулиці й плавити будинки. Того, майже забутого дня він з таким самим вишкіром турнув нахабного товстосума й утік з порожніми, як і раніше, кишенями та палаючим мозком.
55 проти 100...
Понеділок нічим не різнився від неділі – світ тепер працював без вихідних – до шостої тридцяти.
Отець Огден Грасснер замовив собі до кімнати м'ясну запіканку "особливу". Той, хто виріс на чомусь хоч трохи кращому, ніж нашвидкуруч зготований шніцель та концентрати, гидував би кухнею цього готелю, та Річардсові все тут смакувало. Він замовив ще й пляшку вина "сандерберд" і вмостивсь дивитися "Переслідування".
Перша половина програми пройшла так само, як і дві попередні передачі. Звук із Річардсових плівок тонув у ревищі аудиторії. Боббі Томпсон був чемний і жорстокий. У Бостоні обшукують будинок за будинком. Тому, хто переховуватиме втікача, загрожує смертна кара. Коли на екрані з'явилася реклама, Річардс похмуро посміхнувся. Все це не так уже й погано, до певної міри навіть смішно. Він витримає будь-що – аби тільки не показували тих полісменів.
Друга половина програми істотно відрізнялась від першої. Томпсон широко всміхався.
– Після показу останніх плівок, надісланих нам потворою, відомою як Бен Річардс, я із задоволенням перейду до приємних новин...
Вони впіймали Лафліна.
Його засікли в Топіці у п'ятницю, але інтенсивне прочісування міста в суботу й неділю виявилося марним. Річардс вирішив, що Лафлінові пощастило прослизнути через поліційну облогу так само, як і йому. Але сьогодні пополудні Лафліна бачили двоє дітей. Він ховався в будці шляховиків. Десь зламав праву руку в зап'ястку.
Діти – Боббі та Мері Каулзи – широко всміхались у камеру. Малому Боббі бракувало одного зуба. "Цікаво, чи добра фея дала йому за це двадцятип'ятицентову монету",– роздратовано подумав Річардс.
Томпсон із гордістю оголосив, що наступного вечора Боббі й Мері, "найперші громадяни міста Топіки", братимуть участь у передачі "Переслідування", і губернатор штату Канзас пан Гіззонер вручить кожному почесну грамоту, довічне право отримувати кашу від компанії "Фан-Твінкс" і чек на тисячу нових доларів. Аудиторія вибухнула захватом.
Далі йшли плівки: подірявлене кулями, обвисле тіло Лафліна виносять із будки, посіченої на скалки зосередженим вогнем. Студія відгукнулася схвальним ревом, погрозами та свистом.
Річардс відвернувся, його почало млоїти. Тонкі невидимі пальці, здавалося, вп'ялись йому в скроні.
Здалеку долинали слова. Тіло виставили в ротонді Канзаського капітолію. Повз нього вже проходили довгі черги городян. Полісмен, свідок сутички, сказав, що Лафлін не дуже опирався.
"Ех, тобі вже добре",– подумав Річардс про Лафліна, згадуючи його кислий голос і глузливий погляд.
"Зустрів свою знайому".
Тепер залишилось одне грандіозне видовище. Це видовище – Бен Річардс. Йому вже не хотілось їсти запіканку.
54 проти 100...
Тієї ночі йому приснився дуже поганий сон, і це було незвично. Бен Річардс ніколи не снив, хіба що в дитинстві.
А ще дивнішим було те, що себе Річардс у тому сні не бачив. Невидимий, він лише спостерігав.
На середину кімнати падало тьмяне світло, далі все оповивала темрява. Десь наче капотіла вода. Річардсові здавалося, що він у глибокому підземеллі. У центрі кімнати сидів Бредлі, прив'язаний ременями за руки й ноги до стільця. Голова в нього була поголена, мов у розкаяного грішника. Довкола нього стояли люди в чорних каптурах. "Ловці,– подумав із жахом Річардс. – Боже милостивий, це ж ловці!"
– Я не той, кого ви шукаєте,– промовив Бредлі.
– Той, брате,– лагідно сказала одна з постатей у каптурі, проколюючи щоку Бредлі шпилькою.
Бредлі закричав.
– То ти той чи не той?
– Іди ти до розтакої матері!
Шпилька легко проткнула очне яблуко, а коли вислизнула звідти, з неї крапнула безбарвна рідина. Око запало.
– Той чи не той?
– Іди ти в гузно!
До шиї Бредлі доторкнувся електрокийок. Бредлі знову закричав, волосся в нього наїжачилося. В цю мить він нагадував футуристичну карикатуру на чорношкірого.
– Ти той, брате?
– Хай би ви з вашими носовими фільтрами тільки рак заробляли! – відказав Бредлі. – У вас уже всі тельбухи прогнили, блідопика сволото.
Шпилька проколола друге око.
– Той чи не той?
Осліплений Бредлі зневажливо засміявся.
Постать у каптурі дала знак рукою, і з темряви, весело підстрибуючи, виринули Боббі та Мері Коулзи. Вони почали скакати довкола Бредлі, співаючи: "Не страшний нам сірий вовк, сірий вовк, сірий вовк!"
Бредлі закричав, звиваючись на стільці, наче силкувався здійняти вгору прив'язані руки, щоб захиститися. Пісня лунала чимраз голосніше й лункіше. Діти змінювались на очах. Голови їхні видовжувалися, наливались кров'ю. У роззявлених пащеках блиснули гострими лезами зуби.
– Я все скажу! – крикнув Бредлі. – Скажу! Скажу! Я не той, кого ви шукаєте! Шукайте Бена Річардса! Я все скажу! Господи... О-о... Г-г-господи...
– Де він, брате?
– Я скажу! Я скажу! Він...
Пісня заглушила слова Бредлі. Потвори кинулися на нього, намагаючись уп'ястися у витягнуту, з напнутими жилами, шию. В ту ж мить Річардс прокинувся, заливаючись потом.
53 проти 100...
У Манчестері стало небезпечно.
Він не знав, чи на нього так вплинув страшний кінець Лафліна в ковбойському стилі, чи сон, чи то було просто передчуття.
Так чи так, а у вівторок уранці він лишився в готелі й до бібліотеки не пішов. Йому здавалося, що кожна хвилина наближає неминучий кінець. Виглядаючи з вікна, він бачив ловця в кожному старому мексіканцеві й у кожному розімлілому від очікування пасажирів таксистові. Його переслідували видіння озброєних людей, що безгучно скрадаються коридором. Він чув, як у голові його цокає велетенський годинник.
Після одинадцятої години Річардс нарешті зважився. Чекати довше не можна: вони теж усе знають.
Він узяв ціпок і, незграбно постукуючи ним по підлозі, дійшов до ліфтів, спустивсь у вестибюль.
– Ви вже йдете, отче Грасснер? – спитав адміністратор із звично люб'язною й водночас зневажливою усмішкою.
– Сьогодні в мене вихідний,– сказав Річардс, тримаючись на відстані. – Кіно тут десь можна подивитися?
Він знав, що в місті є десяток кінотеатрів і в восьми з них демонструють стереоскопічні порнофільми.
– Гадаю, можна було б піти в "Центр",– обережно відповів адміністратор. – Там, здається, показують фільми Діснея.
– Це мені підходить,– квапливо промовив Річардс і, наче ненароком наткнувшись на вазон, рушив до виходу.
За два квартали від готелю він зайшов до аптеки, купив величезний рулон бинта й пару дешевих алюмінієвих милиць, які йому впакували в довгасту фібролітову коробку, а на наступному розі спинив таксі.
Машина стояла там, де її лишили, і, навіть якщо за ним стежили в гаражі, Річардс нічого не помітив. Він сів за кермо й увімкнув мотор. На хвилину йому стало кепсько – він згадав, що ім'я, зазначене в його шоферських правах, уже відоме поліції, та потім вирішив, що цим не варто перейматись. Новий маскарад навряд чи врятує в разі пильної перевірки. Якщо дорогу перекриють – спробує прорватися. Його вб'ють, але він і сам не збирається віддаватись їм у руки живим.
Річардс кинув окуляри "Огдена Грасснера" в скриньку й виїхав із гаража, недбало махнувши хлопцеві, що чергував біля воріт. Той ледве відірвав погляд од порнографічного журналу.
Виїхавши на автостраду з північної околиці, Річардс зупинивсь, аби заправитися зрідженим повітрям. Заправника так обсипало прищами, що він увесь час намагався не обернутись обличчям до клієнта. Поки що Річардсові щастило.
Із дев'яносто першого шосе він переїхав на сімнадцяте, а звідти – на дорогу без назви й номера. За три милі з'їхав на путівець і вимкнув мотор.
Обернувши до себе дзеркало заднього огляду, Річардс швидко заповив голову бинтом і скріпив вільний кінець. На зів'ялому бересті неспокійно цвірінькнула пташина.
Непогано. Якщо в Портленді буде час перевести дух, він забинтує ще й шию.
Річардс поклав милиці поруч на сидіння й увімкнув мотор. За сорок хвилин він був на розв'язці під Портсмутом. Виїхавши на шосе № 95, сягнув до кишені й видобув зім'ятого папірця, якого дав йому Бредлі. Адреса була написана м'яким олівцем, старанним почерком самоука:
Портленд, Стейт-стріт, 94,
готель "Блакитні двері",
Елтон і Вірджінія Парракіси.
Насупившись, Річардс хвилину дивився на папірець, потім поглянув на дорогу. Над головною трасою повільно їхала чорно-жовта поліційна машина, з нею в парі була ще одна, внизу. На хвилину Річардс опинився між ними, потім вони відстали, петляючи на шести поверхах розв'язки, наче виконували балетний номер. Звичайний дорожній патруль.
За кожною милею в грудях Річардса наростало нудотливе відчуття полегкості. Водночас хотілось і сміятись, і блювати.
52 проти 100...
До Портленда Річардс доїхав без пригод.
Проминаючи передмістя Скарборо (шикарні будинки, чудові вулиці, багаті приватні школи з огорожами під напругою), він відчув, що полегкість його полишає. Вони можуть бути де завгодно. Можуть бути довкола нього. А може, їх у цю хвилину немає ніде.
Стейт-стріт пролягла поміж напіврозвалених старих будівель з рудуватого пісковику, недалеко від зарослого, наче джунглі, парку – притулку для розбишак, закоханих, торговців наркотиками та злодіїв з усього цього невеличкого міста, подумав Річардс. Ніхто не зважиться вийти на Стейт-стріт, коли стемніє, без вівчарки на повідку чи десятка супроводжуючих.
Під номером 94 стояв закіптюжений будинок, з якого від часу сипався тиньк, а над вікнами нависли зелені тіні. Усе це нагадувало труп старого чоловіка з катарактою на очах.
Річардс під'їхав до тротуару і вийшов з машини. Вздовж вулиці валялись автомобілі на повітряній подушці, деякі геть з'їдені іржею. Край парку, наче дохлий собака, лежав перекинутий на бік "студебеккер". Поліція сюди, ясна річ, не потикалася. Якщо залишиш машину без догляду, не мине й чверті години, і коло неї збереться зграйка сірооких хлопчаків. Знічев'я прихилившись до машини, вони постоять, байдужно спльовуючи на землю. За півгодини в руках у них з'являться й лом, і гайковий ключ, і викрутка. Хлопчаки постукуватимуть своїми інструментами, порівнюватимуть їх, крутитимуть на всі боки, влаштують невеличку сутичку, в якій це залізяччя правитиме за мечі. Потім то той, то той піднесе свою зброю догори, задумливо дивлячись на неї, ніби визначаючи погоду чи приймаючи якісь таємничі повідомлення з ефіру. За годину від машини лишиться самий каркас – щезне все, від повітрозабірників і циліндрів до керма.
Річардс саме ставав на милиці, коли до нього підбіг малий хлопчина. Половина його обличчя, вкрита лискучими рубцями від опіків, нагадувала монстра, створеного Франкенштейном.
– Героїну не бажаєте, містере? Скуштуйте. Наче в рай потрапите. – Він по-змовницьки захихотів, і рубці почали шарпатися й звиватися, надаючи обличчю гротескного виразу.
– Забирайся к лихій годині! – огризнувся Річардс.
Хлопець спробував вибити з-під нього милицю, Річардс огрів нею малого по задку. Хлопчина, лаючись, побіг геть.
Річардс піднявся вичовганими кам'яними сходами до дверей готелю. Колись вони й справді були блакитні, але тепер вицвіли, облізли й кольором нагадували блякле небо над пустелею. Був тут колись і дзвінок, та про нього вже подбав якийсь вандал із долотом у руках.
Річардс постукав. Ані звуку. Постукав ще раз.
Наближався вечір, вулицю поволі заливало холодне жовтневе повітря. З парку неподалік долинало ледь чутне сумне скреготання майже голих гілок.
Нікого немає. Час іти.
Та Річардс постукав знову, підкоряючись дивному відчуттю, що в домі хтось таки є.
Цього разу він почув повільне човгання капців. Біля дверей кроки стихли, потім озвався голос:
– Хто там? Я нічого не купуватиму. Йдіть собі.
– Мені порадили зайти до вас,– сказав Річардс
У дверях з тихеньким рипом відслонилося вічко, крізь нього визирнуло каре око. Потім вічко клацнуло й заслонилося.
– Я вас не знаю. – Тон був категоричний.
– Мені порадили звернутися до Елтона Парракіса.
– А-а, ви із тих... – буркнув невдоволено голос.
За дверима довго клацало, один по одному відсувалися засуви, бряжчали ланцюжки. Лунко крутнулися циліндри в одному секретному замку, потім у другому. Грюкнула штаба. Врешті гримнув найбільший засув.
Двері відчинились, і Річардс побачив кощаву плоскогруду жінку з широкими вузлуватими руками. Обличчя в неї було без жодної зморшки, наче в херувима, проте мало такий вигляд, ніби в боротьбі з самим часом, де дозволено будь-які засоби, обличчю довелося витримати сотні хуків, коротких прямих та аперкотів. Час, мабуть, таки переважував, проте й жінка була не з тих, хто легко піддається. Навіть у своїх розтоптаних капцях вона сягала майже шести футів, а її напухлі від артриту коліна нагадували пеньки. Голова була обмотана рушником, немов чалмою. З-під навислого лоба (брови чіплялися за нього, мов кущі за край ущелини, намагаючись вижити в горах без води) на Річардса дивилися карі очі, в яких були розум і несамовитість. Страх чи гнів? Потім з'ясувалося, що вона не тямила себе саме від страху.
– Я Вірджінія Парракіс,– промовила жінка безбарвним голосом,– Елтонова мати. Заходьте.
51 проти 100...
Жінка не впізнала його, проте запросила до кухні й заходилася заварювати чай. Будинок був старий і темний, умебльований в стилі, що його Річардс одразу визначив як сучасний непотріб.
– Елтона саме немає,– сказала жінка, схилившись над пом'ятим алюмінієвим чайником на газовій плиті. Світла тут було більше, і Річардс розгледів руді плями на шпалерах, дохлих мух на підвіконні – спогад про літо,– пожолоблений, весь у чорних тріщинах старий лінолеум, купу мокрого обгорткового паперу під дірявою мийницею. В кухні стояв дух якоїсь дезинфекції, що нагадував про лікарню.
Жінка понишпорила розпухлими пальцями у вщерть набитій шафці й урешті видобула звідти два пакетики чаю, один уже використаний. Річардсові дістався використаний. Він не здивувався.
– Елтон на роботі,– промовила жінка, і в голосі її вчулося щось ніби докір. – А ви від того хлопця з Бостона, якому Елтон пише про забруднення повітря, еге ж?
– Так, місіс Парракіс.
– Вони познайомились у Бостоні. Елтон там обслуговує торгові автомати,– з гордістю заявила жінка, помовчала, тоді неквапом помандрувала через лінолеумні дюни назад до плити. – Я сказала Елтонові, що Бредлі займається незаконними справами. Сказала йому, що це скінчиться в'язницею або й чимось гіршим, але він мене не слухає. Ні, не слухає своєї старенької матінки. – Вона відгукнулась на власні слова похмурою й водночас лагідною усмішкою. – Елтон завжди щось будував... Ще малим хлопцем зробив хатину на дереві, аж чотири кімнати. Тут колись був берест, його вже зрубали. А побудувати станцію, яка вимірювала б забрудненість повітря в Портленді,– то вже йому підказав отой чорнопикий.
Опустивши пакетики заварки в чашки, вона стояла спиною до Річардса, гріючи руки над плитою.
– Вони листуються. Я казала йому, що листи – річ небезпечна. Запроторять, кажу, за грати або й у якесь іще гірше місце. А він мені: "Мамочко, ми ж пишемо шифром. Він просить десяток яблук, а я відповідаю, що дядькові моєму погіршало". Я кажу Елтонові: "Думаєш, вони не розгадають вашу шпигунську писанину?" А він і слухати не хоче. Давніше слухався. І я була йому найкращим другом. Але потім усе змінилось. Як підріс – усе змінилось. Під ліжком з'явилися порножурнали, і почалось усе, що з цим пов'язано. А тепер десь узявся той чорнопикий. Вас, мабуть, упіймали на тому, що ви заміряли рівень смогу, або визначали вміст канцерогенів, або займалися ще чимось таким, і тепер вам доводиться ховатись.
– Я...
– А мені до того байдуже! – люто крикнула вона в шибу. Вікно виходило у двір, завалений іржавим мотлохом, старими скатами та мокрим осіннім гіллям у пісочниці.
– Мені байдуже! – знову вигукнула вона. – То все чорнопикі... – Жінка обернулася до Річардса і спідлоба вп'ялася в нього злим, спантеличеним поглядом. – Мені вже шістдесят п'ять, а коли все почалося, я була дев'ятнадцятирічною дівчиною. Це було в тисяча дев'ятсот сімдесят дев'ятому, і чорнопикі тоді вешталися всюди! Всюди! – ще раз крикнула вона, наче Річардс їй заперечував. – Атож! Чорнопиких пускали в ті самі школи, що й білих. їм давали високі урядові посади. Радикали, підбурена голота – і заколот. Я не така вже... – Жінка раптом затнулася, наче хтось вихопив у неї з рота всі слова. Вона витріщилась на Річардса, немов уперше побачила його, й прошепотіла: – Господи помилуй...
– Місіс Парракіс...
– Ні! – скрикнула жінка захриплим від переляку голосом. – Ні! Ні! Нізащо! – Вона рушила на Річардса, лише на хвилину зупинившись, щоб витягти з шафи великого кухонного ножа. – Геть звідси! Геть! Геть!
Річардс підвівся й позадкував із кухні в коридорчик і далі – в напівтемну вітальню.
Він помітив старий телефон-автомат, що висів на стіні ще відтоді, коли тут справді був готель "Блакитні двері". "Коли ж це було? – подумав Річардс. – Двадцять років тому? Сорок? Ще до того, як чорнопикі відбились од рук, чи після?"
Річардс уже задкував коридором до виходу, коли в замку скреготнув ключ. Обоє заклякли, наче на кінострічці, яку раптом зупинила чиясь рука.
Двері відчинились, і ввійшов Елтон Парракіс. Він був страшенно гладкий, а зачесане назад русяве волосся відкривало кругле дитяче лице, на якому застиг спантеличений вираз. На Елтоні була блакитна із золотою прошвою форма компанії торгових автоматів "Вендо-спендо". Елтон проказав:
– Поклади ножа, мамусю.
– Ні! – зойкнула стара, проте на її обличчя вже лягли перші знаки поразки.
Елтон зачинив двері й рушив до матері. Перевальцем, коротенькими кроками.
Стара відсахнулася.
– Нехай він іде звідси, сину. Це той самий Річардс, лихий чоловік. Для тебе це скінчиться в'язницею або чимось іще гіршим. Я не хочу втратити тебе! – Вона заголосила й, випустивши ножа, впала синові на руки.
Елтон підхопив її, почав легенько колисати, а вона все плакала.
– Не буде ніякої в'язниці,– приказував Елтон. – Заспокойся, мамусю, не плач. Ну не плач, прошу тебе. – Він ніяково всміхнувся до Річардса через її плече, що здригалося від схлипування.
Річардс чекав, що буде далі.
– Розумієш, мамусю,– сказав Парракіс,– містер Річардс – близький друг Бредлі Трокмортона й побуде в нас кілька днів.
Стара знову заверещала. Елтон затулив їй рота й зморщився, наче від болю.
– Так, мамусю, побуде. Я віджену його машину на автостоянку й поставлю під напругу. А ти завтра вранці відішлеш поштою пакуночок до Клівленда.
– До Бостона,– поправив Річардс. – Плівки мають бути надіслані до Бостона.
– А тепер до Клівленда,– сказав Елтон Парракіс, терпляче всміхаючись. – Бредлі викрили.
– О Боже!..
– Тебе теж викриють! – крикнула синові місіс Парракіс. – І впіймають! Ти надто гладкий!
– Мамусю, я проведу містера Річардса нагору й покажу йому кімнату.
– Містера Річардса?.. Містера Річардса?.. Скажи краще – свою погибель!
Елтон лагідно вивільнився від матері, і Річардс слухняно рушив за ним напівтемними сходами.
– У нас нагорі багато кімнат,– захекано промовив Елтон, насилу ворушачи величезними клубами. – Багато років тому тут був готель, я тоді ще був зовсім малий. Звідси можна стежити за вулицею.
– Може, мені краще піти геть? – мовив Річардс. – Якщо Бредлі виказали, то, мабуть, твоя мати має слушність.
– Ось ваша кімната,– сказав Елтон, розчахнувши двері до давно не прибираної вогкої кімнати. Здавалося, він навіть не чує Річардсових слів. – Це, звичайно, не бозна-які апартаменти, але... – Він обернувся до Річардса з терплячою чемною усмішкою. – Можете жити тут, скільки захочете. Бредлі Трокмортон – мій найкращий друг. – Усмішка трохи пригасла. – Мій єдиний друг. Я наглядатиму за мамусею. Не турбуйтесь.
Річардс лиш повторив:
– Мені краще піти звідси.
– Та ні, це неможливо. Навіть мамусі небагато часу знадобилось, щоб розгледіти вас під тією пов'язкою. Я припаркую вашу машину в безпечному місці. Потім поговоримо.
Елтон вийшов квапливо-вайлуватою ходою. Його формені штани ззаду блищали. Здавалося, після Елтона в кімнаті лишився ледь відчутний вибачливий дух.
Одсунувши трохи стару зелену штору, Річардс побачив Елтона, що вийшов на потрісканий тротуар і сів у машину. За хвилю він виліз із неї й швидко пішов назад до будинку. Річардсові кольнуло в серце.
Важкі кроки на сходах. Двері відчинились, і Елтон усміхнувся до Річардса.
– Мамуся правду каже,– мовив він. – Поганенький з мене конспіратор: я забув ключі.
Річардс подав йому ключі й навіть спробував пожартувати:
– Краще мати поганенького конспіратора, аніж не мати ніякого.
Річардсові слова зачепили не ту струну: вади Елтона Парракіса були надто очевидні...
– Я тобі дуже вдячний,– лагідно мовив Річардс.
Парракіс вийшов, і невдовзі автомобіль, яким Річардс приїхав із Нью-Гемпшіру, покотився до автостоянки.
Річардс стяг покривало з ліжка і обережно ліг, дихаючи неглибоко, дивлячись просто в стелю. Ліжко ніби тримало його в дивних вогких обіймах, що відчувалися навіть крізь ковдру та одежу. Все в кімнаті тхнуло пліснявою, і від цього духу нікуди було подітись, наче від причепливої безглуздої рими.
Знизу долинав плач Елтонової матері.
50 проти 100...
Він трохи подрімав, але так і не зміг заснути. Вже майже споночіло, коли на сходах почулася важка Елтонова хода. Річардс з полегкістю спустив ноги на підлогу.
Парракіс, постукавши, ввійшов, перевдягнений у спортивну сорочку та джинси.
– Все гаразд – сказав він. – Машина на стоянці.
– А її не обдеруть?
– Ні,– відповів Елтон. – На це в мене є пристрій – батарея й два зубчасті затискачі. Хай лізуть хоч голіруч, хоч ломом – однаково вдарить струмом і загуде сирена. Спрацьовує безвідмовно. Я сам цю штуку зробив. – Він сів, важко зітхнувши.
– А до чого тут Клівленд? – вимогливо спитав Річардс (виявилося, з Елтоном легко бути вимогливим).
Елтон знизав плечима.
– Є в Клівленді один хлопець знайомий. Зійшлися ми в бостонській бібліотеці, коли я був там із Бредлі. В нас утворився такий собі екологічний гурток. Мамуся вам, мабуть, дещо розповідала... – Елтон потер долоні й невесело всміхнувся.
– Дещо розповідала,– потвердив Річардс.
– Вона трохи... стуманіла,– вів далі Парракіс. – Не розуміє багато чого з того, що відбулося за останні років двадцять. Увесь час боїться. Я – це все, що вона має.
– Бредлі впіймають?
– Не знаю. У нього своя... е-е... агентура. – Елтон уникав дивитись Річардсові в очі.
– Ти...
Двері відчинились, і на порозі стала місіс Парракіс. Вона всміхалася, схрестивши руки на грудях, але очі в неї були сповнені жаху.
– Я викликала поліцію,– промовила вона. – Тепер вам доведеться піти.
Кров відринула з Елтонового обличчя, воно стало жовтаво-білим, наче пергамент.
– Ти брешеш,– сказав він.
Річардс схопився на рівні, але не втікав, лише схилив набік голову, наслухаючи.
Було чути сирени: спочатку ледь-ледь, але дедалі голосніше.
– Вона не бреше,– сказав Річардс. Його аж занудило од відчуття марноти. Знову все спочатку. – Веди мене до машини.
– Вона бреше,– наполягав Елтон. Він підвівся й, майже торкнувшись Річардсової руки, відсмикнув свою, наче боявсь обпектися. – Це пожежні машини.
– Веди мене до машини. Швидко.
Сирени наближалися, завиваючи то голосніше, то тихіше. Цей звук виповнював Річардса таким жахом, який відчуваєш хіба що в кошмарному сні: він сидить отут із цими двома шизофреніками, а тим часом...
– Мамо... – На перекошеному обличчі Елтона було благання.
– Я викликала їх! – крикнула стара якимось телячим голосом і схопила сина за товсту руку, наче хотіла труснути ним. – Я мусила! Задля тебе! Це той чорнопикий уплутав тебе в цю історію! Скажемо, що він вдерся до нас, іще й дістанемо винагороду...
– Ходім,– буркнув Елтон до Річардса, силкуючись посмиком вивільнитися від матері.
Але вона вчепилася в нього, немов шавка у велетенського коня-ваговоза.
– Я мусила. Ти повинен кинути ці ризиковані справи, Елті! Ти повинен...
– "Елті"! – аж вереснув він. – "Елті"!.. – Й грубо відтрутив матір. Стара заточилась і впала на ліжко.
– Швидше! – сказав Елтон Річардсові. Обличчя в нього було спотворене жахом і стражданням. – Ой, швидше...
