Текст книги "Переслідуваний"
Автор книги: Стівен Кінг
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 13 страниц)
– Річардсе!
Амелія аж підскочила й, одірвавши погляд від літака, перелякано глянула на Річардса. Той лише недбало махнув рукою: мовляв, усе гаразд, матусю; просто я помираю.
– На територію аеропорту вам проїзд заборонено,– застережливо гримнув гучномовець. – Відпустіть жінку. Вийдіть самі.
– Що далі? – спитала Амелія. – Ми зайшли в глухий кут. їм лишається почекати, доки...
– Давайте ще поморочимо їм голову,– сказав Річардс. – Вони теж спробують нас обдурити. Вигляньте. Скажіть, що я поранений і майже себе не тямлю. Скажіть, що я хочу здатися повітряній поліції.
– Що ви хочете зробити?
– Повітряна поліція не належить ні до штату, ні до федерального уряду. За угодою з ООН тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятого року вона є міжнародною організацією. Кажуть, навіть, що вони амністують тих, хто їм здається. Це однаково, що потрапити на безплатну стоянку, коли граєш у "монополію"... Все це, звичайно, теревені. Видадуть ловцям, а ті відразу потягнуть за лаштунки.
Жінка здригнулась.
– Але, може, вони подумають, що я в це повірив,– сказав Річардс. – Або що я сам себе дурю. Ну, говоріть.
Амелія виглянула з машини, і Річардс увесь напружився. Якщо має статись отой "нещасливий випадок", який прибере Амелію зі сцени, то він, мабуть, станеться саме тепер. Її голова та верхня частина тіла були відкриті й добре видні сотням озброєних людей. Один натиск на спусковий гачок – і весь фарс швидко закінчиться.
– Бен Річардс хоче здатися повітряній поліції! – гукнула Амелія. – Він двічі поранений! – Вона кинула нажаханий погляд через плече, і голос її урвався – високий і чіткий в несподіваній тиші після зльоту літака. – Півдороги він був, мов навіжений. Господи, я так боюся... Я прошу... прошу... прошу!..
Телекамери ввесь час знімали; за кілька хвилин Північна Америка й півсвіту побачать, що тут діється. Це добре. Це чудово. Річардс знову відчув, як усе його тіло напружилось, і зрозумів, що починає сподіватись.
Хвилинна тиша: за реєстраційною будкою радились.
– Дуже добре,– тихо промовив Річардс.
Жінка подивилась на нього.
– Гадаєте, так важко було вдавати перелякану? Я – не ваша спільниця, хоч би що ви там подумали. Я просто хочу вас позбутися.
Річардс лише тепер помітив, які гарні груди ховаються під цією закривавленою чорно-зеленою кофтиною. Які гарні і які жадані.
Раптом щось загуркотіло; жінка вереснула.
– Це танк,– сказав Річардс. – Нічого страшного. Просто танк.
– Він від'їжджає,– промовила Амелія. – Вони пропускають нас.
– Річардсе! Заїжджайте на шістнадцяту стоянку. Там чекатиме повітряна поліція, щоб вас заарештувати!
– Гаразд,– промовив він тонким від напруження голосом. – Поїхали. Через півмилі за ворітьми зупиніться.
– Ви хочете, щоб мене вбили,– сказала вона безпорадно. – Мені треба у ванну, а ви хочете, щоб мене вбили.
Машина піднялася на чотири дюйми над дорогою і з тихим вуркотінням плавко рушила вперед. Коли проїжджали крізь ворота, Річардс пригнувся, чекаючи засідки, але її не було. Гладенька доріжка з чорного бітуму заспокійливо звертала до головних приміщень аеропорту. Дороговказ із стрілкою повідомляв, що вона веде до стоянок 16—20. Поліція чекала по той бік жовтої огорожі – хто стоячи, хто опустившись на коліно. Річардс знав, що досить найменшого підозрілого руху – і вони рознесуть машину на друзки.
– Тут зупиніться,– сказав він.
Амелія загальмувала.
Реакція була блискавичною:
– Річардсе! Негайно заїжджайте на стоянку шістнадцять!
– Скажіть, що мені потрібен гучномовець,– тихо промовив Річардс. – Хай покладуть його на дорозі за двадцять ярдів попереду. Я хочу говорити з ними.
Вона прокричала Річардсову вимогу; стали чекати. За хвилину чоловік у блакитній формі підтюпцем вибіг на дорогу й поклав на ній гучномовця. Він постояв трохи, мабуть, тішачись тим, що на нього дивляться п'ятсот пар очей, і знову злився з безликою масою за огорожею.
– Уперед,– сказав Річардс,
Вони повільно під'їхали до гучномовця, і, коли порівнялися з ним, Амелія прочинила ліві дверцята й забрала його. Гучномовець був червоно-білий, збоку, над знаком блискавки, вигравіювані літери Дж. А. – "Дженерал атомікс".
– Добре,– мовив Річардс. – Яка відстань від нас до головного корпусу?
Жінка примружилась.
– Чверть милі, я думаю.
– А до шістнадцятої стоянки?
– Наполовину ближче.
– Добре. Це добре. Атож. – Він відчував, що мимохіть кусає губи, й намагався не робити цього. Голова тріщала, всі м'язи боліли від надміру адреналіну. – Їдьмо далі. До в'їзду на шістнадцяту стоянку. Потім зупиняємось.
– А там що?
Він усміхнувся скупою, сумною усмішкою.
– Там буде останній рубіж Бена Річардса.
36 проти 100...
Не встигли вони зупинитися перед в'їздом на стоянку, як одразу ж загримів гучномовець:
– Не зупинятись! Повітряна поліція чекає на вас у приміщенні. Згідно з домовленістю.
Тепер уже Річардс підніс до вуст гучномовця:
– Дайте десять хвилин. Мені треба подумати.
Знову тиша.
– Невже ви не розумієте, що підштовхуєте їх на крайній крок? – спитала жінка на диво стриманим голосом.
Він захихотів якимсь чудним здавленим смішком, що нагадував сичання пари з чайника.
– Вони знають, що я збираюся пошити їх у дурні. Тільки не знають як.
– Вам це не вдасться,– сказала Амелія. – Невже ви й досі цього не розумієте?
– А може, й удасться...
35 проти 100...
– Ось послухайте...
Коли на телебаченні вперше з'явились розважальні програми, люди казали, що це найкраще видовище, бо такого ще ніколи не було. Але все, що є на світі, вже колись було. У Давньому Римі таку саму роль відігравали гладіатори. А є ще одна розвага – гра в покер. У покері найкращий набір карт – це флеш рояль винової масті. Найсуворіші правила в тому різновиді покеру, де кожен гравець одержує по п'ять карт – чотири лицем догори, одну донизу. Поки ставки утримуються в межах п'яти-десяти центів, грати може будь-хто. Та коли вони підвищуються, ціна закритої карти весь час зростає. Після багаторазового підвищення ставок, коли ви ризикуєте всіма своїми грішми, машиною й будинком, ціна її зростає непомірно – це вже справжній Еверест серед решти карт "Переслідування" багато в чому нагадує цю гру. Тільки за правилами нашої гри мені не належить мати грошей, щоб робити ставки. У них є поліція, зброя, час. Ми граємо їхніми картами, їхніми фішками, в їхньому казино. Якщо мене спіймають, я програв. А що, як я підтасував карти? Я подзвонив до агентства теленовин, що в Рокленді. Ці агентства – моя винова десятка. Мені мусили гарантувати безпеку, бо тепер я у всіх на очах. Після нашої першої зустрічі з дорожнім постом у них більше не було шансів тихенько прибрати мене. Це смішно, бо саме безплатне телебачення робить Мережу такою впливовою. Коли ви щось бачите по БТБ, то ви бачите тільки правду. Отож коли вся країна побачить, як поліція вбиває мою заложницю – заможну громадянку з середнього класу,– то всі цьому повірять. Вони не можуть ризикувати: режимові люди й так не дуже тепер довіряють. Смішно, правда? По дорозі ми вже бачили сутички. Якщо поліція та ловці спробують застосувати проти нас зброю, можуть статися прикрі речі. Один чоловік порадив мені триматися ближче до своїх людей. Він і сам не підозрював, як багато правди в його словах. Одна з причин, чому зі мною так панькаються,– це те, що я весь час серед своїх людей.
Отож ці люди – мій виновий валет.
Ви, жінка, що вскочила в цю халепу,– моя винова дама.
Я, розбійник з мечем,– виновий король.
Оце ті карти, що у всіх на видноті. Засоби масової інформації, можливість справжніх заворушень, ви і я. Навіть усі разом ці карти нічого не варті. Без винового туза це просто мотлох. А з тузом вони непереможні.
Річардс раптом узяв сумочку Амелії із штучної крокодилячої шкіри зі срібним ланцюжком і запхав її до кишені своєї куртки. Тепер кишеня помітно віддималася.
– У мене немає туза,– стиха промовив він. – Я мав би його, якби був трохи завбачливіший. Зате в мене є ота закрита карта, якої вони не можуть побачити. Отож тепер я блефуватиму.
– У вас немає ніяких шансів,– глухо сказала жінка. – Навіщо вам моя сумочка? Може, збираєтесь перестріляти їх губною помадою?
– Вони так довго вели нечесну гру, що в них, зрештою, здадуть нерви. Вони боягузи.
– Річардсе! Десять хвилин минули!
Річардс підніс до уст гучномовця.
34 проти 100...
– Слухайте мене уважно! – загримів Річардсів голос над полем аеропорту. Полісмени напружено чекали, що він скаже далі. – В кишені моєї куртки – дванадцять фунтів динакору – високочутливої пластикової вибухівки ударної дії, відомої під назвою "Чорний ірландець". Дванадцяти фунтів вистачить, щоб на третину милі довкола змести геть усе з лиця землі, а може, ще й підірвати цистерни з пальним. Якщо ви не виконаєте моїх вимог буквально, я пошлю вас усіх до пекла. У вибухівку закладено детонатор фірми "Дженерал атомікс". Я витяг його наполовину. Один посмик за кільце – і ви можете поцілувати себе в гузно!
Здійнявся ґвалт, натовп відринув од загороджень, наче хвиля відпливу. Полісмени раптом побачили, що їм нікого стримувати. Чоловіки й жінки дременули через дороги та поля, бурхливим потоком полилися ворітьми, подерлись на огорожу довкола аеропорту. На їхніх безтямних од панічного страху обличчях відбивалося лиш одне бажання – втекти.
Полісмени збентежено тупцювали на місці, але обличчя їхні були так само рішучі.
– Річардсе! – прогуркотів гучномовець. – Це брехня. Виходь!
– Я вийду, але спочатку виконайте мою вимогу. Мені потрібен повністю заправлений і готовий до польоту літак із мінімальним, але достатнім екіпажем. Це має бути "Локхід-Джі-ей" або ж "Дельта суперсонік". Дальність польоту – щонайменше дві тисячі миль. Готовність – через дев'яносто хвилин.
Телекамери й далі скрекотали. Тріскотіли фотоспалахи. Журналісти теж були неспокійні. Але водночас вони відчували психологічний тиск п'ятисот мільйонів глядачів. Це була реальність. І роботу вони виконували реальну. А Річардсові дванадцять фунтів "Чорного ірландця" могли виявитись простою вигадкою цього гідного подиву злочинця.
– Річардсе! – Від машин, що спинилися за п'ятдесят ярдів од шістнадцятої стоянки, вийшов чоловік. Незважаючи на осінній холод, він був у спортивних штанях та білій сорочці з закасаними до ліктів рукавами. Він тримав гучномовця, більшого ніж у Річардса. На такій відстані Амелія розгледіла тільки невеличкі окуляри, які зблиснули у променях призахідного сонця.
– Я – Івен Маккоун.
Річардсові було відоме це ім'я. Воно мало вселити страх у його серце. І він не здивувався, коли таки відчув цей страх. Івен Маккоун був головний ловець. "Прямий наступник Едгара Гувера та Генріха Гіммлера",– подумав Річардс. Уособлення сталевого осердя в катодній рукавичці Мережі. Страховидло. Пугало, яким лякають дітей. Якщо ти не перестанеш гратися сірниками, Джонні, то я поскаржусь Івенові Маккоуну.
Річардсові пригадався голос, який він чув у тому страхітливому сні: "Ти той чи не той?"
– Річардсе, ти брешеш, і ми про це знаємо. Той, хто не посідає відповідного становища в "Дженерал атомікс", не може дістати динакору. Відпусти жінку й виходь сам. Ми не маємо наміру вбивати її.
Амелія писнула – тихенько, жалюгідно.
Річардс знову загримотів:
– Це казка для дурнів, чоловічку. Динакор можна купити мало не на кожному розі, якщо маєш гроші. І я купив. На гроші дирекції розважальних телепрограм. У тебе залишилось вісімдесят шість хвилин.
– Не буде діла.
– Маккоуне!
– Слухаю.
– Я відпускаю жінку зараз же. Вона бачила в мене того "Чорного ірландця". – Амелія дивилася на нього, заціпенівши від жаху.– А ви тим часом поворушіться. Залишилось вісімдесят п'ять хвилин. Я не лякаю тебе, дурню божий, але від однієї кулі ми можемо всі злетіти на місяць.
– Що? – прошепотіла жінка. За її роззявленим від крайнього подиву ротом майже не було видно обличчя. – Невже ви гадаєте, що я задля вас брехатиму?
– Якщо ви цього не зробите, мені – каюк. Я й поранений, і поламаний, і ледве тямлю, що кажу, але, так чи так, я знаю, що це найкращий вихід. А тепер слухайте: динакор – білий, твердий, масний на дотик. Він...
– Ні, ні! Ні! – Жінка затулила вуха руками.
– Він нагадує брусок мила "Айворі". Але набагато твердіший. А тепер я опишу вам кільце детонатора...
Жінка заплакала.
– Я не можу, невже ви не розумієте? Я маю громадські обов'язки. Маю сумління. Я...
– Ага, ті здогадаються, що ви брешете? – сухо мовив Річардс. – Але не бійтесь. Бо якщо допоможете мені, ті відступлять. І я полечу, як птах.
– Я не можу!
– Річардсе! Відпусти жінку!
– Кільце детонатора виготовлене із золота,– провадив він. – Діаметр – близько двох дюймів. Воно схоже на кільце для ключів, тільки ключів там немає. До нього припасований тоненький стрижень, наче кулькова ручка, із спусковим механізмом фірми "Дженерал атомікс". Механізм нагадує гумку на олівці.
Амелія хиталася взад і вперед, стиха постогнуючи. Вона вхопилася руками за щоки і м'яла їх так, наче місила тісто.
– Я сказав їм, що витяг детонатора наполовину. Отже, ви мали б побачити маленьку позначку над самою поверхнею "Чорного ірландця". Зрозуміло?
Жінка лише плакала, стогнала та хиталася.
– Певно, що зрозуміло,– сказав Річардс лагідно. – Ти в нас тямуща дівчина, еге?
– Я не стану брехати,– відповіла вона.
– А якщо спитають іще про щось – ти нічого не знаєш. Нічого не бачила. З переляку. Лише одне помітила: я тримав у руці те кільце від першого поліційного поста. Ти не знала, що воно таке, але бачила його у мене в руці.
– Краще вбийте мене.
– Ну, виходь,– сказав Річардс.
Жінка подивилася на нього, губи її сіпались, в очах була чорна безодня. Гарненької самовпевненої дамочки в розкішних окулярах більше не існувало. "Цікаво, чи стане вона коли-небудь такою, як була",– подумав Річардс. Він не був певен цього. Повністю їй уже не відродитись.
– Іди,– сказав він. – Іди. Іди.
– Я... я... О Боже...
Амелія порвалася до дверцят і мало не випала з машини. Тоді відразу підхопилась на ноги й побігла. Волосся її розвівалося, в цю мить жінка була прекрасна, мов богиня, а наступної миті вже поринула в міріади холодних фотоспалахів.
Скинулись карабіни й тут же опустились – юрба поглинула Амелію. Річардс ризикнув виглянути крізь ліве вікно, але нічого не побачив. Він знову скулився на сидінні, позирнув на годинник і став чекати кінця.
33 проти 100...
Червона секундна стрілка на годиннику зробила два оберти. Ще два. Ще два.
– Річардсе!
Він підніс гучномовця до уст.
– Сімдесят дев'ять хвилин, Маккоуне!
Грати до кінця – ось єдиний спосіб підтримувати цю гру. Аж до тієї хвилини, коли Маккоун накаже стріляти. Все скінчиться швидко. Та й яке це, в біса, має значення?
Після вимушеної паузи, що тривала цілу вічність, почулося:
– Нам потрібен час. Принаймні три години. На цьому полі немає ні "Локхіда", ні "Дельти". Доведеться пригнати сюди літака.
Відважилась-таки. О, неймовірна великодушність. Ця жінка заглянула в безодню, а потім пройшла над нею. Без підстраховки. Без надії на вороття. Неймовірно.
Звичайно, вони не повірили їй. Це їхня робота – нікому й нічому не вірити. Зараз вони, мабуть, квапливо ведуть її в окрему кімнату, де вже чекають найкращі слідчі. Тільки-но приведуть, почнуться нескінченні запитання: "Звичайно, ви схвильовані, місіс Вільямс, але для протоколу... Чи не могли би ви ще раз повернутися до... Нас спантеличила одна невеличка деталь... Ви впевнені, що це було саме так, а не навпаки?.. Звідки вам відомо?.. Чому?.. Й що він сказав?.."
Отже, їм важливо виграти час. Морочити цьому Річардсові голову, виправдовуючись то тим, то тим. Проблема з пальним – нам потрібен час. В аеропорту зараз немає екіпажів – нам потрібен час. Над злітною смугою нуль сім з'явилося летюче блюдце – нам потрібен час. До того ж, ми ще не зламали її. Вона ще не зізналася в тому, що твоя "надпотужна вибухівка" – не що інше, як жіноча сумочка із штучної крокодилячої шкіри, напхана паперовими серветками, дрібними грошима, косметикою та кредитними картками. Нам потрібен час.
Ми не можемо зараз убити тебе. Нам потрібен час.
– Річардсе!..
Річардс не став слухати.
– Тобі залишилось сімдесят п'ять хвилин,– відповів він натомість. – Потім усе злетить у повітря.
Ніякої реакції.
Глядачі почали поволі розходитись, незважаючи на багатообіцяючу тінь Армагеддона, що нависла над аеропортом. Очі в них були розширені, блискучі, збуджені. Кілька потужних переносних прожекторів спрямували на невеличку машину з розбитим лобовим склом.
Річардс силкувавсь уявити собі кімнату, в якій допитують Амелію, але це йому ніяк не вдавалося. Пресу туди, звісно, не допустять. Люди Маккоуна постараються залякати жінку так, щоб аж душа в п'яти сховалася, і, ясна річ, досягнуть свого. Але як далеко вони наважаться зайти із жінкою, що не належить до безликої маси бідняцького гетто? Наркотики. Річардс знав: є такі наркотики – і Маккоун негайно накаже їх застосувати. Таке розв'язує язика навіть індіанцеві племені які, і він, наче мала дитина, розповідає про всі події свого життя. Під дією цих наркотиків священик вибовкає все, що почув на сповіді, зі швидкістю машини для стенографічних записів.
А може, застосують силу? Наприклад, модифіковані електрокийки, що так добре зарекомендували себе під час заворушень 2005 року у Сіетлі. Чи обмежаться тим, що таранитимуть її методичним повторенням тих самих запитань?
З цих думок було мало користі, проте Річардс не міг їх позбутись. Із-за будівель аеропорту долинуло виття. Річардс безпомильно вгадав – прогрівають мотори "Локхіда". Його птаха. Шум то посилювався, то спадав. Коли зовсім затихло, Річардс зрозумів, що почалася заправка. Щоб укластися в двадцять хвилин, які залишились, треба було поспішати. Проте Річардс сумнівався в тому, що вони поспішатимуть.
Так, так, так. Дочекався. Всі карти на столі, крім однієї.
Маккоуне! Маккоуне, ти ще копирсаєшся? Ти ще не проник у думки тієї жінки?
Через поле поповзли тіні. Всі чекали.
32 проти 100...
Річардс зробив для себе відкриття: цей давній утертий вираз – брехливий. Час не зупиняється. Хоч іноді було б краще, якби зупинився. Принаймні це поклало б кінець марним сподіванням.
Підсилений гучномовцем голос двічі нагадував Річардсові, що він бреше. Річардс відповів, що коли так, то нехай стріляють. Через п'ять хвилин інший голос повідомив, що закрилки в "Локхіда" позаклинювало від холоду й доведеться заправляти іншого літака. Річардс сказав, що його це влаштовує, але за однієї умови: літак має бути готовий на вказаний час.
Повільно минали хвилини. Залишилось двадцять шість, двадцять п'ять, двадцять дві, двадцять ("Вона ще не зламалася. Господи, може..."), вісімнадцять, п'ятнадцять (знову запрацювали мотори, їхнє ревіння посилюється, переходить у пронизливе виття – наземна обслуга випробовує систему подачі пального, перевіряє агрегати перед польотом). Десять хвилин, вісім.
– Річардсе!
– Слухаю.
– Нам потрібен час. Закрилки геть позаклинювало. Доведеться з ними поморочитись, але на це потрібен час.
– Він у вас є: сім хвилин. Потім я виїжджаю службовим пандусом на поле. Одна рука на кермі, друга – на кільці детонатора. Всі ворота мають бути відчинені. Майте на увазі – я наближатимусь до цистерн із пальним.
– Ви, мабуть, не розумієте, що ми...
– Розмову закінчено, хлопці. Шість хвилин.
Секундна стрілка, як звичайно, робила оберт за обертом. Лишилось три хвилини, дві, одна. Ось зараз вони із шкури вилазять, щоб зламати Амелію в тій кімнаті, яку він ніяк не міг собі уявити. Річардс намагався викликати в своїй уяві образ Амелії, і не зміг. Її обличчя злилося з іншими, тепер воно було одне, спільне для Стейсі й Бредлі, Елтона й Вірджінії Парракісів, і для того хлопчини з собакою. Він лише запам'ятав, що Амелія ніжна й гарненька. Такі обличчя бувають у багатьох жінок завдяки сучасній косметиці та пластичним операціям – хірурги знають, що в такому випадку треба підрізати, підшити чи підтягти. Ніжна. Ніжна. А проте в глибині душі – тверда. Де ж це так затверділа її протестантська душа? Та й чи вистачить тієї твердості? А може, в цю хвилину гру вже програно?
Річардс відчув, як щось тепле збігає підборіддям – то він попрокушував собі губи.
Річардс недбало втерся – на рукаві лишилась кривава пляма – й увімкнув передачу. Машина завуркотіла, слухняно підносячись над поверхнею доріжки.
– Річардсе! Якщо ви зрушите з місця, ми відкриємо вогонь! Жінка заговорила! Ми все знаємо!
Ніхто не зробив жодного пострілу.
Річардс був майже розчарований.
31 проти 100...
Похила смуга пандуса дугою оперізувала прозорий футуристичний корпус аеропорту, куди прибували літаки з північних штатів. Обабіч доріжки стояла поліція, тримаючи напоготові ввесь свій арсенал – від кийків та балонів із сльозоточивим газом до важкої бронебійної зброї. Обличчя в усіх були сірі, бездумні, на один штиб. Річардс їхав повільно, сидів рівно, не ховаючись, і вони дивилися на нього з тупим, мало не побожним страхом. Мабуть, так само, подумав Річардс, корови дивилися б на божевільного фермера, якби той ліг у хліві на підлогу й почав репетувати, сукаючи руками та ногами.
Ворота перед зоною обслуговування ("Увага! Тільки для службових осіб. Не курити! Стороннім в'їзд заборонено") стояли отвором, і Річардс спокійно проїхав далі, повз цистерни з високооктановим пальним та невеличкі приватні літаки на гальмових башмаках. За ними чорніла гудроном широка доріжка з температурними швами. А он і його птах чекає – велетенський білий аеробус, чути спокійне гудіння всіх дванадцяти турбін. За літаком простяглись у вже згуслий вечірній присмерк злітно-посадочні смуги; здавалося, на горизонті всі вони сходяться. Четверо чоловіків у комбінезонах підкочували трап. Річардсові той трап нагадав сходи, що ведуть на ешафот.
Ніби доповнюючи картину, з величезної тіні літака дрібними кроками вийшов і сам кат – Івен Маккоун.
Річардс розглядав його з цікавістю людини, яка вперше бачить перед собою кінозірку: хоч би скільки разів бачив її на об'ємному екрані, ніяк не можеш повірити в реальність її існування, поки вона не постане перед тобою во плоті; от тоді дійсність, хоч як це дивно, починає видаватися галюцинацією, ніби реальна людина не має права існувати окремо від створеного нею образу.
Маккоун був невисокий на зріст, в окулярах без оправи, з натяком на черевце, майже приховане за бездоганно скроєним костюмом. Ходили чутки, нібито Маккоун носить черевики з високою устілкою, та коли це було й так, то не впадало в око. На вилозі піджака в нього був приколотий значок-прапорець. Загалом, він аж ніяк не скидався на монстра, цей продовжувач традицій ФБР та ЦРУ – страхітливих організацій з назвами неначе у фігурних макаронів. Він не був схожий на людину, яка знається на чорних машинах для нічних їздок, на кийках та на підступних запитаннях про родичів заарештованого. Не був схожий на такого, що оволодів усіма засобами вселяння страху в людські душі.
– Бен Річардс? – Тепер, без мегафона, виявилось, що в Маккоуна чиста вимова і м'який голос, який, проте, зовсім не скидався на жіночий.
– Так.
– Я маю офіційний дозвіл дирекції розважальних телепрограм, уповноваженої діяти від імені комітету телевізійної мережі, на те, щоб заарештувати вас і стратити. Чи визнаєте ви правомірність цього документа?
– Хіба курку питають, чи її різати?
– Чудово сказано,– задоволено промовив Маккоун. – Але формальностей слід дотримувати. Я вірю у формальності, а ви? Ну звісно, ні. Ви були надзвичайно далекі від того, щоб керуватись будь-якими правилами, поки ми вас переслідували. Через те ви й досі живі. Вам відомо, що дві години тому ви побили рекорд програми "Переслідування" – вісім днів і п'ять годин? Звичайно, ні. Проте це факт. А ваша втеча з готелю в Бостоні – просто високий клас. Як мені відомо, популярність програми, за шкалою Нільсена, підскочила на дванадцять пунктів.
– Чудово.
– Звичайно, ви майже були в наших руках, коли розігрували свою інтерлюдію в Портленді. Але нам не пощастило. Парракіс перед самою смертю присягався, що в Оберні ви сіли на корабель. Ми йому повірили – він справді здавався переляканим і жалюгідним.
– Справді,– луною озвався Річардс.
– Ну, а останню сцену ви розіграли просто блискуче. Я, можна сказати, шкодую, що гру доводиться закінчувати. Навряд чи я вже колись матиму такого винахідливого супротивника.
– Таки шкода,– промовив Річардс.
– Кінець, розумієте? – сказав Маккоун. – Жінка зламалася. Ми застосували пентотал натрію. Препарат давній, зате надійний. – Він дістав невеличкого пістолета. – Вийдіть з машини, містере Річардс. Я хочу зробити вам останню послугу. Це станеться тут, де ніхто не зніматиме. Ви приймете смерть майже без свідків.
– Тоді й ти приготуйся,– ошкірився Річардс.
Він одчинив дверцята й вийшов із машини. Вони стояли один проти одного, розділені лише смугою бетону.
30 проти 100...
Маккоун перший порушив напружену мовчанку. Він скинув головою і засміявся.
Сміх був дуже приємний, м'який, оксамитовий.
– О, ви – чудовий гравець, містере Річардс. Par excepience. – Підвищуєте ставку, оголошуєте масть і знову підвищуєте ставку. Я щиро вас вітаю – жінка не зламалася. Вона вперто твердить: те що віддимає вашу кишеню, і є "Чорний ірландець". Ми не можемо штучно пришвидшити хід подій. Досить однієї енцефалограми, аби зрозуміти, що ми з нею робили. Нам мають підкинути літаком з Нью-Йорка три ампули каногіну. Він не залишає слідів. Через сорок хвилин ампули будуть тут. На жаль, це запізно, щоб вас зупинити.
Маккоун помовчав, тоді докинув:
– Вона таки бреше. Якщо ви не заперечуєте проти того, що ваші товариші полюбляють називати елітарними поглядами, я дозволю собі висловити одне спостереження про людей середнього класу: вони вміють брехати, лише коли йдеться про секс. І ще одне спостереження. Ви дозволите? Звичайно, дозволите. – Маккоун усміхнувся. – Я гадаю, то її сумочка. Ми помітили, що вона нічого не має в руках, хоча й їздила за покупками. Ми досить спостережливі, як бачите. Де ж тоді бути тій сумочці, як не у вашій кишені, Річардсе?
Річардс не зробив ходу у відповідь.
– Стріляй, якщо ти такий впевнений.
Маккоун сумно розвів руками.
– Я б залюбки! Та хіба можна ризикувати людським життям, навіть коли шанси – п'ятдесят проти одного? Це вже скидається на російську рулетку. Життя людини певною мірою священне. Уряд – наш уряд – усвідомлює це. Ми – гуманісти.
– Авжеж, авжеж,– промовив Річардс, приречено всміхаючись.
Маккоун кліпнув очима.
– Отже, як бачите...
Річардс здригнувся. Цей чоловік гіпнотизує його. Хвилини збігають, а тим часом із Бостона вже летить вертоліт з трьома ампулами такого наркотика, що розв'яже язика будь-кому (якщо Маккоун каже – сорок хвилин, то йдеться про двадцять), а він стоїть отут і слухає дешеву патріотичну пісеньку. Господи, цей Маккоун – таки справді монстр.
– Слухай, чоловічку, що я тобі скажу,– різко перебив Маккоуна Річардс. – Я багато не говоритиму. Після уколу вона заспіває тієї самої, що й співала. Попереджую – вибухівка в мене. Дійшло? – І, дивлячись просто в очі Маккоунові, Річардс пішов на нього. – Прощавай, засранцю.
Маккоун відступив. Минаючи його, Річардс навіть не озирнувся, хоча вони тернулися рукавами.
– І ще одне застереження. Мені пояснили, що коли видно позначку "три", то кільце витягнуте наполовину. А я зупинився десь на двох з половиною.
Він із задоволенням почув пришвидшений віддих Маккоуна.
– Річардсе!
Річардс озирнувсь аж із трапа: Маккоун дивився на нього знизу вгору, поблискуючи позолоченими окулярами.
– Якщо ти полетиш, ми зіб'ємо літака ракетою. А народові буде сказано, що в Річардса здали нерви й він смикнув за кільце. Хай йому земля пером.
– Ти цього не зробиш.
– Не зроблю?
Річардс посміхнувсь і вирішив дещо пояснити.
– Ми летітимемо дуже низько, над густозаселеними районами. Якщо де дванадцяти баків пального додати ще й "Чорного ірландця", то неважко здогадатися, як воно бабахне. Забагато шуму. Ти пішов би на це, якби знав, що все тобі зійде з рук, а так – нічого не вийде. – Річардс помовчав. – Ти такий тямовитий. Парашута дія мене часом не припас?
– Ну звісно,– спокійно відповів Маккоун. – Він у передньому пасажирському салоні. Старий трюк, містере Річардс. А може, ви ще щось затіваєте?
– Я певен, що в тебе вистачило розуму не псувати парашута.
– Звичайно. Це було б білими нитками шито. А ти підірвеш свою пластикову бомбу перед самим стрибком, я так розумію. Ефектний вибух у повітрі.
– До побачення, чоловічку.
– До побачення містере Річардс. Bon voyage. – Він хехекнув. – Ви таки заслуговуєте на відвертість. Отже я відкрию вам ще одну карту. Лише одну. Перш ніж уживати заходів, ми зачекаємо, поки привезуть каногін. Щодо ракети, то маєте цілковиту рацію. Поки що це просто блеф. Оголошуй масть і підвищуй ставку, еге? Але я можу дозволити собі трохи зачекати. Я, бачте, ніколи не помиляюсь. Ніколи. І я знаю, що ви нас просто залякуєте. Отже, ми можемо дозволити собі почекати. Одначе, я вас затримую? 'Уоіг2, містере Річардс. – Він помахав рукою.
– До скорого,– пробурмотів Річардс так, щоб Маккоун не почув його. І ошкірився.
29 проти 100...
Салон першого класу був довгий і широкий, на три проходи, стіни були обшиті панелями із справжньої витриманої секвойї. Підлогу встеляв пухнастий бордовий килим. На дальшій стіні, що відділяла салон від кухні, збоку від проходу висів стереоекран. На кріслі № 100 лежала громіздка парашутна сумка. Річардс поплескав по ній рукою і пройшов у кухню. Тут хтось навіть каву поставив варитися.
Річардс вийшов іншими дверима й опинивсь у короткому вузькому коридорі, що вів до кабіни пілотів. Праворуч сидів радист – чоловік років тридцяти із сумними зморшками на обличчі; він кинув гіркий погляд на Річардса й знову втупився у свої прилади. Трохи далі, ліворуч, схилився над своїми таблицями, координатами та картами в пластикових планшетах штурман.
– Хлопці, ось іде той, що зібрався нас усіх занапастити,– сказав він у ларингофон і зміряв Річардса холодним поглядом.
Річардс промовчав. Зрештою, цей чоловік сказав майже правду. Він покульгав далі, до кабіни пілотів.
Першому пілотові було років п'ятдесят, коли не більше: ветеран з червоним носом людини, яка частенько заглядає в чарку, але чистий цупкий погляд свідчив про те, що до п'янички цьому чоловікові ще далеко. Другий пілот був років на десять молодший, з розкішним рудим чубом, що вибивався з-під кашкета.
– Вітаю, містере Річардс,– промовив перший пілот, кинувши швидкий погляд на відстовбурчену кишеню пасажира. – Вибачайте, що не можу потиснути руку. Я – командир корабля, Дон Голловей. А це – другий пілот, Вейн Данінгер.
– У такій ситуації не дуже радий вас бачити,– сказав Данінгер.
