Текст книги "Переслідуваний"
Автор книги: Стівен Кінг
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 13 страниц)
Річардс труснув головою і зареготав.
– Я теж так думаю,– мовив Кілліан, сухо посміхаючись. – Маєте якісь запитання?
– Лише одне,– відповів Річардс, подавшись уперед. На його обличчі й сліду не залишилося від гумору. – Як би ви самі почувалися на місці такого переслідуваного?
І тут справжній сміх напав на Кілліана. Він тримався за живіт, а його регіт, гучний і поважний, як меблі з червоного дерева довкола, котився по кімнаті.
– Ой... містере Річардс... п-пробачте... – І він знову зайшовся сміхом. Нарешті він кілька разів приклав до очей чималенького білого носовичка й, здавалося, заспокоївсь. – Бачите, ви не тільки маєте почуття гумору, містере Річардс. Ви... Я... – Кілліан затамував новий вибух сміху. – Пробачте, будь ласка. Через вас на мене смішки напали.
– Бачу.
– Хочете ще про щось запитати?
– Ні.
– Дуже добре. Перед початком програми у нас буде обговорення. Якщо ваш блискучий розум додумається до ще якихось запитань, будь ласка, притримайте їх до того часу. – Кілліан натиснув кнопку на своєму столі.
– Тільки звільніть мене від кралі,– промовив Річардс. – Я одружений.
Брови Кілліана полізли вгору.
– Ви певні того, що кажете? Вірність викликає захоплення, містере Річардс, але від п'ятниці до вівторка довго чекати. А коли зважити на те, що вам, може, й не доведеться вже побачитися з дружиною...
– Я одружений.
– Чудово. – Він кивнув дівчині, що з'явилася була у дверях, і та відразу зникла. – Ви матимете окремий люкс на дев'ятому поверсі, а кухарі виконуватимуть ваші замовлення в розумних межах. Чим же ми все-таки могли б вам ще прислужитися, містере Річардс?
– Доброю пляшкою віскі „Бурбон“. І телефоном, щоб я міг подзвонити своїй друж...
– Е ні, вибачайте, містере Річардс. Віскі – будь ласка. Але з моменту підписання цієї угоди,– він підсунув її до Річардса разом із ручкою,– ніяких контактів з містом аж до вівторка. То як щодо дівчини? Може, передумаєте?
– Ні,– відповів Річардс, ставлячи недбалий підпис на пунктирній лінії. – Зате нехай принесуть дві пляшки віскі.
– Ухвалено. – Кілліан підвівся і знову простяг руку.
Не потиснувши її й цього разу, Річардс вийшов.
Кілліан дивився йому вслід невидющими очима. На його обличчі не було й тіні усмішки.
86 проти 100...
Коли Річардс повернувся до приймальні, секретарка вигулькнула із свого окопчика й простягла йому конверта. На конверті було написано:
„Містере Річардс!
Маю підозру, що під час нашої співбесіди ви приховали, що вам дуже потрібні зараз гроші. Хіба ні?
Усупереч чуткам, керівництво розважальних програм не видає авансів. Вам не слід вважати себе учасником змагання з усім тим блиском, що стоїть за цими словами. Ви не телезірка, а сірий віл, якому платять надзвичайно багато за небезпечну роботу.
Одначе керівництво не може заборонити мені особисто позичити вам гроші. У конверті ви знайдете десять відсотків вашого авансу. Хочу вас попередити – не в нових доларах, а в сертифікатах Будинку розважальних програм, які підлягають обміну на долари. Якщо вирішите надіслати ці сертифікати дружині – а я гадаю, ви вчините саме так,– вона матиме змогу впевнитись у тому, що вони мають принаймні одну перевагу над новими доларами: поважаний лікар прийме їх як законну платню, а шарлатан – ні.
Щиро ваш Ден Кілліан“
Річардс розірвав конверт і дістав звідти грубеньку книжечку купонів із символом розважальних програм на цупкій обкладинці. Сорок вісім купонів вартістю в десять нових доларів кожен. Річардс відчув, як у ньому здіймається хвиля вдячності до Кілліана, і нещадно придушив це безглузде почуття. Він не мав сумніву, що Кілліан вирахує ці чотириста вісімдесят доларів із його авансу. До того ж, це з біса дешева ціна за те, щоб гарантувати й грандіозне видовисько, й гарний настрій клієнта, й збереження тепленького місця за Кілліаном.
– Лайно,– промовив Річардс уголос.
Секретарка запопадливо визирнула зі свого окопчика.
– Ви щось сказали, містере Річардс?
– Ні. Як пройти до ліфтів?
85 проти 100...
Номер люкс виявився розкішним.
Уся підлога у вітальні, спальні й туалетній кімнаті була встелена такими пухнастими килимами, що хоч брасом плавай. Телевізор вимкнений, усюди благословенна тиша. Довкола – вази з квітами, а на стіні біля дверей – кнопка зі скромним написом „Обслуга“. „Чого-чого, а обслуги тут вистачає“,– цинічно подумав Річардс. Двері люкса охороняли два полісмени на той випадок, якби він надумався прогулятись по будинку.
Він натиснув кнопку, і в дверях з'явився полісмен.
– Слухаю вас; містере Річардс,– сказав він. Річардс спробував уявити, як йому кисло в роті від отого „містер“. – Ви замовляли віскі – його зараз...
– Я не про те,– перебив його Річардс і простяг залишену йому Кілліаном книжечку з купонами. – Мені треба надіслати оце.
– Напишіть ім'я та адресу, містере Річардс, а я подбаю, щоб усе було зроблено.
Річардс знайшов у кишені свою квитанцію від шевця й на звороті написав адресу, ім'я та прізвище Шійли. Потім подав полісменові пом'ятого папірця й купони. Той уже був обернувся, щоб іти, коли Річардсові сяйнула нова думка:
– Стривай!
Полісмен спинився, і Річардс висмикнув у нього з руки книжечку з купонами. Розгорнувши її, відірвав уздовж перфорації одну десяту купона: еквівалентна вартість – один новий долар.
– Ти знаєш полісмена Чарлі Грейді?
– Чарлі? – Полісмен кинув на Річардса сторожкий погляд. – Атож, я знаю Чарлі. Він чергує на п'ятому поверсі.
– Передай йому оце. – Річардс простяг полісменові відірвану частину купона. – Скажи, п'ятдесят центів – процент за позику.
Полісмен обернувся, але Річардс знову зупинив його.
– Принесеш мені розписку від дружини й від Грейді. Гаразд?
На полісменовому обличчі відбилася неприхована відраза.
– Не можеш на слово повірити?
– Де ж пак, на слово,– відказав Річардс із ледь помітною усмішкою. – Ваші хлопці показали мені, що таке довіра. Поки я жив за Каналом, ви дали мені добру науку.
– А цікаво буде подивитися,– сказав полісмен,– як вони за тобою ганятимуться. Візьму в обидві руки по бляшанці пива й не відходитиму від екрана.
– Ти краще не забудь мені розписки принести,– сказав Річардс і тихенько причинив двері перед носом у полісмена.
Віскі принесли через двадцять хвилин, і Річардс попросив здивованого служника дістати йому один-два товстих романи.
– Романи?
– Книжки. Ну, щоб почитати. – Річардс погортав уявні сторінки.
– Слухаюсь, сер,– промовив служник недовірливим тоном. – А на обід що замовите?
Господи, це лайно таки починає засмоктувати його. Він уже тоне в ньому. Перед очима в Річардса раптом замиготіло щось наче мультиплікат: чоловік падає в нужник і потопає в рожевому лайні, що пахне, як „Шанель номер п'ять“. Мораль: лайно є лайно.
– Біфштекс із горошком та картопляним пюре. – „Господи, а чим обідатиме Шійла? Протеїновою таблеткою та чашкою сурогатної кави?“ – Молоко. Яблучний пиріг з вершками. Записав?
– Так, сер. А може?..
– Все,– сказав Річардс, відчуваючи, як його охоплює розпач. – Все. Іди геть.
У нього не було апетиту. Ні до чого.
84 проти 100...
Річардс відчув похмуру втіху від того, що посильний зрозумів його так дослівно: він, мабуть, вибирав романи з лінійкою в руці. Годилося все, що було більше ніж півтора дюйми завтовшки. Посильний приніс три книжки, про які Річардс ніколи й не чув: „Бог є англієць“ і „Не бути чужаком“, написані в золотий вік роману, та грубезний томисько трирічної давності під назвою „Радощі праці“. Річардс почав з нього й невдовзі зморщив носа. Бідному хлопцеві ведеться добре у „Дженерал атомікс“. Він посувається вгору від підсобника до кваліфікованого робітника. Відвідує вечірні курси (Що він там робить? Вчиться грати в „Монополію?“). На гулянці закохується в гарну дівчину („Мабуть у неї ще не встиг відгнити ніс од сифілісу“). Блискуче складає іспит, і його переводять на посаду молодшого техніка. Підписує шлюбний контракт на три роки і...
Річардс пожбурив книжку через кімнату. „Бог є англієць“ виявилась трохи цікавішою. Він налив собі віскі з льодом і заглибився у читання.
Коли почувся тихий стук у двері, Річардс уже дійшов до трьохсотої сторінки, та ще й добряче залив очі. Одна пляшка стояла порожня. Він підійшов до дверей, тримаючи другу в руці.
– Ось ваші розписки, містере Річардс,– промовив полісмен і зачинив двері.
Шійла нічого не написала, зате передала одну з перших фотографій Кеті. Бен глянув на неї й відчув, як в очах запекли п'яні сльози. Тоді сховав фотографію до кишені й узяв другу розписку. На звороті бланку квитанції про сплату штрафу за порушення правил вуличного руху Чарлі Грейді коротко написав: „Дякую, недоноску. Іди к бісу. Чарлі Грейді“.
Річардс захихотів і кинув папірця на килим.
– Дякую, Чарлі,– промовив уголос. – Саме цього мені й бракувало.
Він ще раз подивився на фотографію Кеті: крихітне червонолице немовля,
якому всього чотири дні, заходиться плачем, купаючись у пошитій Шійлою білій сорочечці. Річардс знову відчув, як на очі йому набігають сльози, й змусив себе думати про записку, що її написав добра душа Чарлі. Цікаво, чи зможе він вижлуктити й другу пляшку, перш ніж у голові йому геть потьмариться? Вирішив спробувати.
Він майже досяг своєї мети.
83 проти 100...
Цілу суботу Річардса мучило глибоке похмілля. На вечір воно майже минуло, і до вечері він замовив ще дві пляшки віскі. Так само видудлив їх і, прокинувшись у неділю вранці, побачив у бляклому світлі дві велетенські гусениці з тупими кровожерливими очима, що повільно спускалися по протилежній стіні спальні. Річардс дійшов висновку, що не в його інтересах геть очманіти майже перед самим вівторком, і припинив пиятику.
Цього разу похмілля минало повільніше. Він довго блював, а коли блювати стало нічим, залишилися самі спазми. Десь близько шостої вечора вони поступово стихли, і Річардс замовив на обід бульйон. Про віскі й не заїкнувся. Потім попросив принести з десяток записів різних виконавців неороку. Одначе музика швидко йому набридла.
Він рано ліг. І спав погано.
Більшу частину понеділка Річардс просидів у крихітній заскленій лоджії спальні. Далеко внизу простягся порт. День був доволі приємний – поперемінно то дощило, то виглядало сонце. Річардс прочитав дві книжки, знову рано ліг і цю ніч спав трохи краще. Йому приснився поганий сон: Шійла померла, він був на її похороні. Хтось підвів їй голову в труні й напхав повен рот нових доларів, спотворивши обличчя. Річардс кинувся до неї, щоб витягти цей гидкий кляп, але його затримали ззаду. То були полісмени, цілий десяток. Серед них – Чарлі Грейді. Він ошкірився й сказав: „Ось що жде тих, хто програє, дурню“. Коли йому приставили до голови кілька пістолетів, Річардс прокинувся.
– Вівторок,– промовив він сам до себе й, перекотившись на бік, устав із ліжка. Модний годинник фірми „Дженерал атомікс“ у вигляді променистого сонця показував дев'ять хвилин на восьму. За менш як одинадцять годин уся Північна Америка дивитиметься в прямому ефірі та об'ємному зображенні перший випуск „Переслідування“. Від страху в Річардса похололо в животі. А через двадцять три години він стане дичиною, на яку дозволено полювати.
Він довго стояв під гарячим душем, потім надяг свій комбінезон і замовив на сніданок яєчню з шинкою. Коли з'явився посильний, попросив його принести пачку сигарет „Блемс“.
До полудня він спокійно читав. Рівно о другій у двері постукали. До кімнати ввійшли три полісмени та Артур Берне, доволі смішний у фірмовій куртці Будинку розважальних телепрограм. Всі три полісмени мали при боці кийки.
– Час для заключного інструктажу, містере Річардс,– сказав Берне. – Чи не будете ви такі ласкаві...
– Звичайно,– відповів Річардс. Він позначив місце, до якого дочитав, і поклав книжку на столик. Жах, який несподівано охопив його, нагадував паніку, і він був дуже радий, що ніхто не помічає, як у нього тремтять пальці.
82 проти 100...
Десятий поверх Будинку розважальних телепрограм був зовсім не такий, як нижні поверхи, і Річардс знав, що вище його не повезуть. Враження безупинного руху вгору по соціальній драбині, яке починалося з брудного вестибюля на першому поверсі, закінчувалося на десятому. Звідси велися телевізійні передачі.
Коридори були широкі, білі, без жодних прикрас. Яскраво-жовті автовізки, що працювали на сонячних батареях фірми „Дженерал атомікс“, снували туди-сюди, розвозячи технічний персонал безплатного телебачення по різних студіях та апаратних.
Біля ліфта на них уже чекав візок, і всі п'ятеро – Річардс, Берне і три полісмени – стали на нього. Зустрічні в коридорах витягали шиї й показували на Річардса. Якась жінка в жовтих фірмових шортах і ліфчику підморгнула йому й послала поцілунок. Річардс стис кулак і зігнув руку в непристойному жесті.
Вони проїжджали коридор за коридором, і здавалося, що позаду лишилась уже не одна миля. Річардс устиг зазирнути в десяток студій. В одній стояло сумнозвісне колесо з не раз баченої передачі. Довкола юрмилися екскурсанти з фешенебельних житлових районів, із хихотінням ставали на диск і пробували, як то воно крутиться.
Нарешті візок зупинився перед дверима з написом: „Переслідування“. Вхід суворо заборонено». Берне махнув рукою вартовому, що сидів у куленепробивній кабіні, потім обернувся до Річардса.
– Опустіть перепустку у проріз між кабіною вартового й дверима,– сказав він.
Річардс виконав наказ. Щойно його картка щезла, в кабіні засвітилась маленька лампочка. Вартовий натис кнопку, двері відсунулися вбік, і вони заїхали у якусь кімнату.
– А де моя картка? – спитав Річардс.
– Вона вам більше не знадобиться.
Кімната виявилась апаратною. Біля пульта нікого не було, крім лисого техніка, що сидів перед темним екраном монітора, проказуючи у мікрофон: «Один, два, три, чотири...». Ліворуч у кінці кімнати, за столом, на якому стояли матові келихи, сиділи Ден Кілліан і два незнайомці. Один, красунчик, мало схожий на техніка, невиразно нагадував Річардсові когось.
– Вітаю, містере Річардс. Привіт, Артуре. Вип'єте чогось неміцного, містере Річардс?
Річардс відчув спрагу; на поверсі було досить жарко, хоча дорогою він бачив чимало кондиціонерів.
– «Руті-Тут»,– сказав він.
Кілліан підвівся з-за столу, підійшов до холодильного бару й відкрив пластикову пляшку. Річардс сів і, подякувавши кивком голови, взяв пляшку.
– Містере Річардс, джентльмен ліворуч від мене – Фред Віктор, режисер програми «Переслідування». А цього добродія, я певен, ви знаєте. Це – Боббі Томпсон.
Ну звісно ж, Томпсон. Ведучий «Переслідування». Куртка мінливого кольору зеленого горіха, грива сріблястого волосся, надто красивого, щоб не викликати підозри.
– Воно у вас фарбоване? – спитав Річардс.
Томпсонові бездоганно вигнуті брови поповзли вгору.
– Що-що?
– Та ні, нічого,– відповів Річардс.
– Вам доведеться зважати на одну особливість містера Річардса,– промовив Кілліан, усміхаючись. – Він часом схильний до грубощів.
– Його можна зрозуміти,– сказав Томпсон і запалив сигарету. – Якщо зважити на ситуацію, в якій він опинився.
На Річардса хвилею накотилося відчуття нереальності всього, що з ним діється.
– Містере Річардс, підійдіть, будь ласка, сюди,– втрутився Віктор. Він підвів Річардса до екранів у протилежному кінці кімнати. Технік уже закінчив перевіряти апаратуру і вийшов.
Віктор натис дві кнопки, і на екранах з'явилися зображення лівої та правої половини сцени.
– Ми не проводимо репетицій,– пояснив Віктор. На нашу думку, так ви почуватимете себе вільніше. Боббі просто імпровізує, а він своє діло знає з біса добре. Ми вийдемо в ефір о шостій за місцевим часом. Боббі буде в центрі сцени, на отому блакитному помості. Він скаже вступне слово й підготує глядачів до зустрічі з вами. Монітор покаже кілька фотографій. Ви чекатимете за правою кулісою в супроводі двох вартових. Вони вийдуть з вами на сцену, озброєні спецрушницями. Звичайно, на випадок прикрих несподіванок з вашого боку кийки були б практичніші, але рушниці, що застосовуються проти порушників громадського порядку, створюють кращий ефект.
– Та певне,– погодився Річардс.
– Публіка галасуватиме й погрожуватиме вам, але ми навмисне добираємо таку аудиторію, бо це теж викликає належний ефект.
– В мене стрілятимуть холостими? – спитав Річардс. – Можна було б наклеїти мені на груди кілька мішечків з кров'ю і роздушити їх за умовним сигналом. Це теж справило б враження.
– Зверніть, будь ласка, увагу, що ви з вартовими виходите, коли назвуть ваше ім'я. Боббі... е-е... поставить вам кілька запитань. То ви почувайтеся вільно й висловлюйтесь якомога барвистіше. Все це працюватиме на ефект. Потім, близько шостої десять, перед рекламним оголошенням по всіх програмах Мережі, вам видадуть аванс і ви вийдете – без охорони – за ліву кулісу. Зрозуміло?
– Так. А Лафлін?
Віктор насупився й запалив сигарету.
– Він вийде вслід за вами, о шостій п'ятнадцять. Ми організуємо два змагання одночасно, бо здебільшого одному з учасників бракує... е-е... вміння, щоб відірватися від мисливців.
– А третій буде дублером?
– Містер Янскі? Так. Але це вже вас не стосується, містере Річардс. За кулісами вам дадуть відеокамеру завбільшки з коробку від кукурудзяних баранців. Вона важить шість фунтів. Крім того, ви одержите шістдесят касет з плівкою, кожна касета – чотири дюйми завдовжки. Все це вміститься у внутрішню кишеню куртки й навіть не віддиматиме її. Це останнє досягнення сучасної техніки.
– Чудово.
Віктор міцно стулив губи.
– Ден уже казав вам, містере Річардс, що ви – учасник змагання лише для публіки. Насправді ж ви працюватимете на нас, і вам слід добре усвідомити свою роль. Касети з вашими записами можете опускати в будь-яку поштову скриньку; нам негайно пересилатимуть їх, щоб ми встигали закінчити монтаж перед вечірнім випуском. Якщо ви не надсилатимете по дві касети на добу, вас позбавлять винагороди.
– Але на мене однаково полюватимуть?
– Саме так. Тож краще вчасно надсилати касети. По них ніхто не дізнається, де ви переховуєтесь; ловці працюють незалежно від студії.
Річардс не дуже повірив почутому, але змовчав.
– Після одержання техніки вас проведуть до ліфта. Він опустить вас прямо на Ремпарт-стріт. Від цієї хвилини ви – сам собі хазяїн. – Віктор помовчав. – Запитання є?
– Немає.
– Тоді містер Кілліан має погодити з вами ще одне фінансове питання.
Вони повернулися до Дена Кілліана, який про щось розмовляв з Артуром Бернсом. Річардс попросив ще одну пляшку «Руті-Тут» і одержав її.
– Містере Річардс,– почав Кілліан, блиснувши на нього сліпучо-білими зубами. – Як вам уже відомо, ви залишите студію, не маючи ніякої зброї. Але це не означає, що ви не можете її здобути всіма правдами і неправдами. Боже борони! Вам – або вашому спадкоємцю – додатково заплатять сто доларів за кожного ловця чи представника закону, якого вам удасться спровадити на той світ...
– Знаю, можете не розказувати,– перебив його Річардс. – Все розраховано на ефект.
Кілліан задоволено посміхнувся.
– Який же ви проникливий. Так. Одначе не полюйте на безневинних людей. Це вже буде нечесно.
Річардс нічого не сказав.
– Є ще одна особливість цієї передачі...
– Стукачі та незалежні кінооператори? Знаю.
– Це не стукачі, це добропорядні американські громадяни. – Важко було сказати, чи в голосі Кілліана звучить справжня образа, чи іронія. – Та хоч би як, а вашої появи вже чекають вісімсот чоловік. За достовірну інформацію про місцеперебування переслідуваного ми платимо сто нових доларів. За інформацію, що потягне за собою його вбивство – тисячу. Незалежні кінооператори одержують десять і більше доларів за фут плівки...
– Заробив на крові – і катай на мальовничу Ямайку! – вигукнув Річардс, широко розвівши руками. – Твій портрет прикрашатиме обкладинки сотень стереоскопічних журналів. Ти станеш ідолом для мільйонів. Аби дав подробиці в об'ємному зображенні.
– Досить,– спокійно мовив Кілліан. Боббі Томпсон полірував нігті; Віктор відійшов і загорлав на когось за те, що не під тим кутом поставив камери.
Кілліан натиснув кнопку.
– Міс Джонс? Чекаємо на вас, голубонько. – Він устав і знову простяг Річардсові руку. – Тепер вас підгримують, містере Річардс. Потім попробуємо освітлення. Ви поки що побудете за кулісами, і до ефіру ми вже з вами не побачимось. Отже...
– Все було чудово,– промовив Річардс. Але руки не потис.
Незабаром по нього прийшла міс Джонс. Була друга година тридцять хвилин.
81 проти 100...
Річардс стояв за лаштунками між двох полісменів, слухаючи, як публіка несамовито аплодує Боббі Томпсону. Він нервувався. Хоч і пробував брати себе на глузи, але що було, те було. Він не міг змусити себе заспокоїтись. Була одна хвилина на сьому.
– Перший учасник сьогоднішнього змагання – чоловік меткий і винахідливий. Походить він з Південного району нашого з вами міста,– говорив Томпсон. На моніторі з'явився неприкрашений портрет Річардса в мішкуватій робочій сорочці сірого кольору, зроблений прихованою камерою кілька днів тому. Фон нагадував приймальню на п'ятому поверсі. Річардс помітив, що фотографія ретушована: очі були запалі, лоб став вужчим, на щоках з'явилися тіні. Ретушер трохи викривив йому рота, надавши обличчю глузливого виразу. Публіка бачила на екрані страхітливого Річардса – міського ангела смерті, брутального, не дуже тямовитого, але примітивно, по-звірячому підступного. Справжнє пугало для добропорядних жителів Північного району.
– Це – Бенджамін Річардс, йому двадцять вісім років,– вів далі Томпсон. – Запам'ятайте його обличчя! Через півгодини він блукатиме на волі. Достовірна інформація про місце його перебування принесе вам сто нових доларів! А якщо після вашого повідомлення його буде вбито, ви одержите тисячу нових доларів!
У ту хвилину думками Річардс був далеко, та страхітливий струс повернув його до тями.
– ...А ось – жінка, яка одержить винагороду за Бенджаміна Річардса, якщо його вб'ють!
На екрані зринула фотографія Шійли. Ретушер і тут попрацював, але рука його виявилася важчою, грубо спотворивши оригінал. Мила, хоч і не дуже гарна жінка перетворилась на банальну повію. Повні, відкопилені губи, пожадливий блиск в очах, натяк на подвійне підборіддя, що поступово переходило в оголені груди.
– Ах ти ж сучий вилупок! – скреготнув зубами Річардс. Тоді порвався вперед, але дужі руки стримали його.
– Не гарячкуй, друже. Це ж фотографія.
За хвилину його майже витягли на сцену.
Публіка зреагувала відразу. Студія наповнилася верескливими голосами: «У-у!.. Бандюга мотоциклетний!.. Геть звідси, мерзотнику!.. Убити його! Убити!.. Геть! Геть!»
Боббі Томпсон, здійнявши руки вгору, добродушно гукнув, щоб усі затихли.
– Послухаймо краще, що він скаже.
Аудиторія знехотя притихла.
Річардс стояв під пекучими юпітерами, опустивши голову, наче бик на арені. Він знав, що випромінює зненависть і зухвалість і що саме цього вони й добивалися, але стриматись не міг.
Він уперся в Томпсона важким поглядом обведених червоними обідками очей.
– За таку фотографію моєї дружини комусь доведеться з'їсти власні яйця... – промовив він.
– Сміливіше, сміливіше, містере Річардс! – вигукнув Томпсон з належними нотками зневаги в голосі. – Ніхто вас не зачепить... принаймні поки що.
Публіка відповіла новим вибухом галасу та лайки.
Крутнувшись на місці, Річардс раптом обернувся лицем до залу, і всі відразу принишкли, наче їм хтось ляпаса дав. Жінки не могли відірвати від нього переляканих і водночас хтивих поглядів. Чоловіки, ошкірившись, витріщалися налитими кров'ю очима.
– Паскуди! – гукнув він. – Коли вам так хочеться чиєїсь смерті, то чому ви не повбиваєте одне одного?
Його останні слова потонули в дикому ревищі. Декотрі (мабуть, їм заплатили) силкувались видертися на сцену. Поліція стримувала їх. Річардс дивився на них, усвідомлюючи, який страшний у нього вигляд.
– Дякую вам, містере Річардс, за ваші мудрі слова. – Тепер Томпсон говорив з неприхованою зневагою, і натовп, що був майже притих, ще дужче розходився. – Може, ви скажете нашим гостям у студії і телеглядачам, як довго ви думаєте протриматись?
– Я хочу сказати всім у студії і телеглядачам, що то була не моя дружина! Це дешева підробка...
Ґвалт у студії знову заглушив його слова. Увесь зал ревів од шаленої зненависті. Почекавши хвилину, доки лемент стих, Томпсон повторив своє запитання:
– Як довго ви думаєте протриматись, містере Річардс?
– Я сподіваюсь, що мене вистачить на всі тридцять днів,– холодно відказав Річардс. – Навряд чи у вас є люди, здатні впіймати мене.
Знову ревище. Здійняті кулаки. Хтось жбурнув помідором.
Боббі Томпсон обернувся до залу й прокричав:
– Із цими хвацькими словами містер Річардс залишає нашу сцену. Завтра опівдні починаються лови. Запам'ятайте його обличчя! Він може опинитися поруч з вами у пневмоавтобусі... в літаку... перед кінокамерою... на стадіоні. Сьогодні він у Гардінгу. А завтра?.. В Нью-Йорку? В Бойсе? В Альбукерку?
В Колумбусі? А може, зачаїться саме біля вашого дому? Чи повідомите ви про нього?
– Та-а-а-к!!! – ревонув зал в один голос.
Раптом Річардс показав їм рукою ялдака – одною, потім другою. Цього разу не було ніякої гри – глядачі справді посунули на сцену. Річардса миттю спровадили за ліву кулісу, перш ніж публіка встигла розірвати його на шматки перед камерою і позбавити Мережу можливості заробити грубі гроші на запланованих репортажах.
80 проти 100...
Кілліан стояв за лаштунками, мало не падаючи зо сміху.
– Чудова вистава, містере Річардс. Чудова! Господи, як жаль, що я не можу дати вам премії. А оті жести... – це було блискуче!
– Чого не зробиш, щоб потішити публіку,– сказав Річардс. На моніторах зникло зображення сцени – за мить мало початися рекламне оголошення про «Переслідування». – Давайте камеру, а тоді хоч у гузно самі себе трахніть.
– Це фізично неможливо,– відповів Кілліан, і далі посміхаючись. – А камера – ось вона. – І він узяв камеру в техніка, що стояв поруч. – Заряджена й готова до дії. А ось вам і касети. – Від подав Річардсові невеличку, на диво важку довгасту коробку, загорнену в промащену тканину.
Річардс опустив камеру в одну кишеню куртки, а касети – в другу.
– Добре. Де ліфт?
– Не поспішайте,– зупинив його Кілліан. – Ви маєте ще трохи часу... власне, дванадцять хвилин. Відлік дванадцяти годин, які даються вам як фора, офіційно починається о шостій тридцять.
У залі знову здійнялося ревище. Оглянувшись через плече, Річардс побачив на сцені Лафлінга. Бен співчував йому від щирого серця.
– Ви мені подобаєтесь, Річардсе, і я сподіваюсь, вам добре поведеться,– сказав Кілліан. – У вас є примітивний, але свій стиль, який аж за душу хапає. Я, бачте, колекціонер. Захоплююсь печерним мистецтвом та матеріальною культурою Стародавнього Єгипту. Ви стоїте ближче до печерного мистецтва, ніж до моїх єгипетських ваз, та це не суттєво. Мені дуже хочеться зберегти вас – для колекції, якщо дозволите, так само, як я зібрав колекцію азіатських печерних малюнків.
– Поспішіть скористатися з біострумів мого мозку, сучий ви сину. Вони у вас є записані.
– Я хотів би дати вам одну пораду,– провадив Кілліан, незважаючи на Річардсові слова. – Практично у вас немає ніяких шансів. Та й не тільки у вас, бо на переслідуваного полює вся країна, а ловці – люди надзвичайно треновані й озброєні складною технікою, про яку ви навіть уявлення не маєте. Але якщо ви не наробите шереху, то протримаєтесь довше. Налягайте на ноги, замість того, щоб хапатися за зброю, навіть якщо ви її роздобудете. І тримайтесь ближче до своїх людей,– він покивав пальцем, ніби підкреслюючи сказане,– а не до отих порядних обивателів із середнього класу, з якими ви щойно зустрілися. Вони вас ненавидять. Для них ви – уособлення всіх страхіть у наші похмурі, ненадійні часи. Те, що ви бачили в студії,– не тільки вистава, влаштована на наше замовлення. Вони справді ненавидять вас. Ви це відчули?
– Так,– відповів Річардс,– відчув. Я їх теж ненавиджу.
Кілліан усміхнувся.
– Ось тому вони й готові знищити вас. – Він узяв Річардса під руку; потиск його пальців був на диво міцний. – Сюди.
Позаду було чути, як Боббі Томпсон дрочить Лафліна на втіху публіці.
У білому коридорі глухо відлунювали їхні кроки – Роджерс і Кілліан були самі. Зовсім самі. А в кінці коридора виднів один-єдиний ліфт.
– Тут наші стежки розходяться,– промовив Кілліан. – Це – ліфт-експрес. Дев'ять секунд – і ви на вулиці.
Він учетверте подав Річардсові руку, але той знову не потис її. Одначе на хвилину затримався.
– А що, якби я забрався нагору? – спитав він, кивнувши головою на стелю і всі десятки поверхів, що здіймалися над нею. – Є там кого вбивати? Є кого вбити на тому останньому поверсі?
Кілліан тихенько засміявся й натис кнопку поруч з ліфтом. Двері розчахнулися.
– Оце мені у вас подобається, Річардсе. Ви мислите масштабно.
Річардс ступив у ліфт. Половинки дверей зімкнулися.
– Не робіть шереху,– встиг повторити Кілліан.
Ліфт шугнув униз, і всередині в Річардса наче щось обірвалося.
79 проти 100...
Вихід із ліфта був просто на вулицю. Напроти, біля Меморіального парку Ніксона, стояв полісмен, але він навіть не глянув у бік Річардса, задумливо постукуючи пальцями по кийку і дивлячись перед себе крізь дрібну мжичку, що висіла в повітрі.
Через ту мжичку у місті рано посутеніло. Вуличні ліхтарі таємничо світили в сутіні, а люди, що снували вздовж Ремпарт-стріт попід Будинком розважальних телепрограм, теж видавалися безтілесними тінями, так само, як і Річардс, і він був свідомий цього. Він глибоко вдихнув вологого, з присмаком сірки, повітря. Воно було приємне, незважаючи на той присмак. Річардсові здавалося, ніби його щойно випустили з в'язниці, а не просто перевели в сусідню камеру. Повітря було приємне. Повітря було чудове.
«Тримайтеся ближче до своїх людей»,– сказав Кілліан. Звичайно, він мав рацію. Річардс знав про це й без Кілліана. Як і про те, що завтра пополудні, коли на нього розпочнеться полювання, Південний район стане найнебезпечнішим для нього місцем. Але на той час він уже буде далеко.
Пройшовши три квартали, Річардс зупинив таксі. Він сподівався побачити розбитий екран БТБ – таке часто траплялося,– але в цій машині телевізор працював і саме горлав заключні похвали «Переслідуваному». Лайно собаче.
– Куди їдемо, друже?
– На Робард-стріт. – Це було за п'ять кварталів од того місця, куди він зібрався. Вийде з таксі, а тоді глухими провулками на батьківських добереться до Молі.
Водій збільшив швидкість, і старенький бензиновий двигун на всі лади заторохтів зношеними поршнями та клапанами. Річардс притулився спиною до вінілової подушки, зсунувшись туди, де, як він сподівався, була глибша тінь.
– Слухай, я ж тебе щойно бачив по БТБ! – вигукнув водій. – Це ж ти Прічард!
