Текст книги "Переслідуваний"
Автор книги: Стівен Кінг
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 13 страниц)
Далі по Ганінгтон-авеню був Північно-Східний університет, а через вулицю навпроти готелю – велика автоматизована книгарня. Рахуючи машини, Річардс водночас стежив, як студенти заходять і виходять з книгарні. Вони дуже різнились од тих, що читали оголошення про роботу: волосся коротше, майже на кожному – картатий джемпер, останній крик студентської моди. Вони протискались крізь натовп з доброзичливим виразом ніякової зверхності, і Річардс дивився на них і гірко посміхався. Щоп'ять хвилин до книгарні підкочували яскраво пофарбовані шикарні машини, часто екзотичних марок. Більшість мали наклейки на задніх шибках: Північно-Східного університету, Массачусетського технологічного інституту, Бостонського коледжу, Гарвардського університету. Люди, що тинялися довкола об'яв, сприймали цю вишукану техніку як невід'ємну частину міського пейзажу; лише дехто кидав на неї тупі жадібні погляди. Від крамниці від'їхав "уїнт", а на його місце став "форд", опустившись на дюйм над асфальтом, поки водій – коротко підстрижений хлопець з довжелезною сигаретою в зубах – переводив його на нейтральну швидкість. Машина осіла на один бік, і пасажир – дженджик у брунатно-білій шкіряній куртці – виліз і шаснув у книгарню.
Річардс зітхнув – рахувати машини стало зовсім нецікаво. "Форд" випереджав найближчого конкурента з рахунком 78:40. Кінцевий рахунок можна було передбачити так само, як і наслідки наступних виборів.
Раптом хтось заторохкав у двері, й Річардс принишк.
– Френкі! Ти тут, Френкі?
Річардс не обзивався. Закам'янілий від страху, він стояв, наче статуя.
– Засранець ти, друзяко Френкі! – За дверима почувся приглушений п'яний смішок, потім кроки. Заторохтіло в сусідні двері. – Ти тут, Френкі?
Річардсова душа почала поволі вибиратися з п'ят.
"Форд" поїхав, його місце зайняв інший "форд", сімдесят дев'ятий. Тьху.
Перейшло за полудень, потім настала перша година. Річардс дізнався про це, почувши далекі церковні дзвони. Він не міг гаяти жодної хвилини, а не мав годинника.
Річардс придумав новий варіант гри. Вартість "форда" – два очка, "студебекера" – три, "уїнта" – чотири. Виграє та марка, яка швидше набере п'ятсот очок.
Десь хвилин за п'ятнадцять він знову побачив молодика у брунатно-білій шкірянці – той стояв за книгарнею, прихилившись до ліхтарного стовпа, й читав якусь афішу. Ніхто хлопця не проганяв; поліція ніби не помічала його.
"Ти вже тіней боїшся, дурню. Скоро ловці ввижатимуться тобі на кожному розі".
Ось "уїнт" з пом'ятим крилом. Жовтий "форд". Старий "студебекер", який хрипить повітряним циліндром і злегка ритмічно пірнає на ходу. "Фольксва– ген" – не годиться, на них уже мало хто їздить. Ще один "уїнт". "Студебекер".
Чоловік із сигарою в зубах стояв у недбалій позі на автобусній зупинці. Крім нього, там нікого не було. Та воно й зрозуміло. Річардс уже вивчив рух автобусів і знав, що найближчий з'явиться лише за сорок п'ять хвилин.
Річардс відчув, як у нього холоне в пахвині.
До зупинки лінивою ходою наблизився старий чоловік у зношеному пальті і знічев'я прихиливсь до стіни будинку.
Двоє юнаків у картатих джемперах вийшли з таксі, жваво розмовляючи, і стали вивчати меню у вітрині ресторану "Стокгольм".
До старого в зношеному пальті підійшов полісмен. Вони перемовилися між собою, і полісмен почовгав далі.
З тупим, ледь відчутним жахом Річардс помітив: ті, що товклися коло газет, значно уповільнили свій рух. їхня одежа й хода в якийсь дивний спосіб були Річардсові знайомі, ніби ці люди вже не раз йому зустрічалися й він лише тепер починав їх упізнавати – невпевнено, насторожено, як ото впізнаєш уві сні голоси померлих.
Полісменів теж побільшало.
"Мене беруть у кільце". Ця думка нагнала млосний, безпорадний жах, що скував його, наче жалюгідного кроля.
"Ні,– поправив його внутрішній голос. – Тебе вже взяли в кільце".
70 проти 100...
Річардс ішов до вбиральні – швидко, але спокійно, нехтуючи небезпекою, мов людина на високому карнизі. Якщо він вибереться з цієї халепи, то лише взявши себе в руки. Якщо ж піддасться паніці, то відразу загине
У душовій хтось був – надтріснутий, деренчливий голос фальшиво співав популярну пісеньку. Біля пісуарів та раковин – нікого.
Ця витівка згадалась йому сама по собі, коли він стояв біля вікна, спостерігаючи, як лиховісні постаті переслідувачів ніби знічев'я сходяться до готелю. Якби йому не сяйнула ця думка, він досі стояв би там, наче Аладдін, що безпорадно дивиться, як дим із його лампи перетворюється на всемогутнього джина. Вони вдавалися до цієї витівки ще хлопчаками, щоб красти газети з підвалів. Потім збували їх Молі, по два центи за фунт.
Річардс одним порухом видер із стіни дротяний гачок для зубної щітки. Гачок трохи заіржавів, та це не мало значення. Річардс попрямував до ліфта, дорогою розгинаючи дріт.
Він натиснув кнопку й цілу вічність чекав, поки ліфт спуститься з восьмого поверху на п'ятий. Кабіна була порожня. Хвалити Бога, порожня.
Він зайшов, тоді визирнув у коридор, потім обернувся до панелі керування. Поруч із кнопкою підвалу був проріз. Двірники мають спеціальні картки, яку туди вставляють. Електронне око зчитує шифр, тоді вони натискають кнопку й ідуть у підвал.
"А що, як дріт не спрацює?"
"Не думай про це. Не думай про це зараз".
З перекошеним обличчям, чекаючи удару струмом, Річардс всадив дротину з проріз і водночас натиснув кнопку.
За панеллю почувся короткий вибух тріскотливої електронної лайки. Руку трохи трусонуло, вона затерпла. Якусь мить нічого не діялось. Потім зімкнулися латунні жалюзі, зачинились двері, й чортів ліфт невпевнено рушив униз. Із прорізу на панелі, звиваючись, виповзала тоненька цівка диму.
Відступивши від дверей, Річардс дивився, як спалахують номери поверхів. Коли кабіна досягла першого поверху, високо нагорі заскреготав мотор, і вона мало не зупинилась. Одначе за хвилю (мабуть, вирішивши, що Річардс уже й так добре наляканий) знову почала спускатись. Минуло ще двадцять секунд, двері розчинились, і Річардс ступив у просторе, тьмяно освітлене приміщення. Десь капала вода, зашарудів потривожений пацюк. Річардс був сам-один на ввесь підвал. Поки що.
69 проти 100...
По всій стелі розповзлася неймовірна плутанина товстих укритих іржею та павутинням труб. Коли раптом запрацювало парове опалення, Річардс мало не крикнув од жаху. Руки, ноги й серце обізвалися болем на надмірну кількість адреналіну, і якусь мить він стояв заціпенілий, немов його розбив параліч.
Тут теж лежали газети. Тисячі газет, складених у стоси й перев'язаних мотузками. І в них жили тисячі пацюків. Цілі сім'ї гризунів повитріщалися на зайду недовірливими рубіновими очима. Річардс рушив углиб підвалу, обережно ступаючи вкритою тріщинами підлогою. Біля великої коробки із запобіжниками на стовпі зупинився. За коробкою лежали різні інструменти. Річардс узяв звідти лома й пішов далі, придивляючись до підлоги.
Ближче до стіни ліворуч він помітив дощовий колектор. Підійшов і почав роздивлятись його, підсвідомо гадаючи, чи знають вони, що він тут, у підвалі.
Решітка колектора була сталева, близько трьох футів упоперек, і мала виріз для лома. Річардс просунув лом у виріз, підважив решітку й наступив на лом ногою, щоб не опустилась. Ухопившись руками за край решітки, він штовхнув її. Решітка так гримнула об бетонну підлогу, що пацюки аж запищали з переляку.
Труба, що починалася під люком, ішла вниз під кутом градусів сорок п'ять, і Річардс подумав, що вона не ширша, ніж два з половиною фути. В ній було дуже темно. На саму думку про замкнутий простір його рот раптом ніби наповнився вовною. І не повернешся, й дихнути нічим. Але іншої ради не було.
Річардс знову перевернув решітку й підсунув її до люка, так щоб можна було вхопитися за неї знизу, коли вже залізе в трубу. Потім повернувся до коробки із запобіжниками, збив ломом висячий замок і вже збирався викрутити запобіжники, коли йому сяйнула інша думка.
Він підійшов до газет, що здіймалися попід стіною брудно-рудими заметами. Понишпоривши в кишені, дістав сірникову книжечку з відігнутим краєчком. У книжечці залишилось три сірники. Річардс висмикнув із стоса газету й скрутив із неї віхтя; заклавши його під пахву, наче гостроверху шапку, що її колись надягали на голову провинним школярам, черкнув сірником. Перший задуло протягом. Другий випав із тремтячих пальців і з сичанням погас на вогкій бетонній підлозі.
З третім сірником якось обійшлося. Річардс підніс його до паперового скрутня – папір зайнявся жовтим полум'ям. Мабуть, відчувши лихе, через Річардсову ногу перебіг пацюк і зник у темряві.
Тепер Річардс квапився, наче в лихоманці, одначе зачекав, поки вогонь шугне бодай на фут угору. Адже більше сірників у нього не було. Він обережне запхав палаючий скрутень між газетними стосами і впевнився, що вони зайнялись.
У сусідню стіну був умонтований величезний нафтовий бак. Він мав вибухнути. Принаймні так гадав Річардс.
Річардс підтюпцем повернувся до коробки й почав один за одним викручувати циліндричні запобіжники. Поки в підвалі погасло, світло, викрутив мало не всі. Тоді в миготливому світлі полум'я, що охоплювало все більше старого паперу, добрався до колектора.
Річардс опустив ноги в люк і повільно зсунувся вниз. Коли голова сягнула нижче рівня підлоги, він розвів коліна й загальмував, тоді почав вистромляти руки, силкуючись здійняти їх над головою. Це забрало чимало часу – труба виявилася справді затісна. Вогонь нагорі зробивсь яскраво-жовтим і тріскотливим. Нарешті Річардсові пальці намацали край отвору й ковзнули по ньому, поки наткнулись на решітку. Річардс поволі сіпав на себе, й за кожним порухом вона все важче лягала на його потилицю й спину. Коли він вирішив, що решітка ось-ось ляже на місце, він сіпнув востаннє з усієї сили.
Решітка з брязкотом лягла на місце, боляче вивернувши Річардсові зап'ястки. Він розслабив ноги в колінах і зісковзнув ще далі вниз, наче хлопчик, що спускається з гірки. Стінки труби були укриті слизом, і Річардс вільно з'їхав футів на десять, до того місця, де труба ставала горизонтальною. Він боляче вдарився ступнями й зупинився, мов п'яний коло ліхтарного стовпа.
Страх перед замкненим простором навалився на нього, почав душити. "Пастка,– забелькотів у ньому внутрішній голос. – Ось вона – пастка... пастка... пастка..."
Дикий крик уже готовий був вирватися з його горлянки, але Річардс якось таки стримав його.
"Заспокоймося... Звісно, це затерте слово, дуже банальне, та коли ми вже тут опинилися, то повинні будь-що зберігати– спокій. Будь-що. Бо звідси не можна ні вибратися нагору, ні рухатись далі вниз, а ще як і той клятий нафтовий бак бабахне, то ми тут добряче підсмажимось і..."
Звиваючись, Річардс перевернувся на бік. Слиз, наче мастило, полегшував рухи. У трубі посвітлішало й потепліло. Тінь від решітки, що впала на його перекошене обличчя, нагадувала тінь від тюремних гратів.
Отож, прихилившись грудьми та животом до стінки й підібгавши коліна, Річардс зісковзнув ще нижче; тепер ноги опинились у горизонтальній частині труби, а сам він прибрав позу людини, яка зібралася молитись. Одначе й це мало зарадило. В сідниці муляли керамічні плитки.
Крізь тріскотняву пожежі почулися невиразні крики, хоча це могло бути й витвором розбурханої уяви. А вона працювала напружено й аж ніяк не заслуговувала довіри.
М'язи стегон і литок запрацювали ритмічно й натужно, Річардс поволі зсувався все нижче й нижче. Він знову задер руки вгору, щоб тілу стало вільніше. Обличчя ковзнуло по вкритій слизом трубі. Здавалося, він ось-ось посунеться далі. Річардс почав допомагати собі всім, чим міг,– руками, плечима, головою.
Коли він з жахом подумав, що труба для нього затісна, що він отак застрягне в ній, не в змозі посунутись ні вниз, ні вгору, тіло його раптом вилетіло з вузького отвору, наче корок із пляшки. Згином труби його дряпонуло, в попереку заболіло. Сорочка закотилась аж під пахви. Тіло майже повністю з'їхало в горизонтальну трубу, крім голови та рук. Нарешті він проліз увесь і відсапався. Обличчя було все в слизу та пацючому посліді, обдерта шкіра на попереку щеміла.
У цьому місці труба виявилася ще вужчою: за кожним віддихом плечі його терлись об неї.
"Хвалити Бога, що я хоч недоїдав".
Важко дихаючи, Річардс почав поволі просуватися далі ногами вперед.
68 проти 100...
Поволі, наосліп, наче кріт, Річардс проповз горизонтальною трубою з півсотні ярдів. І тоді в підвалі над ним раптом вибухнув нафтовий бак. Звук був такий сильний, що від луни в Річардса мало вушні перетинки не полопалися. Сяйнуло жовто-біле світло, немов хтось підпалив купу фосфору. Потім світло трохи зблякло, стало рожевим і миготливим. За кілька хвилин в обличчя Річардсові вдарило гаряче повітря. Він болісно скривився.
Він почав звиватися швидше, відеокамера в кишені куртки застукотіла об трубу. Від страхітливого вибуху та вогню, що буяв там, нагорі, труба почала нагріватися, наче ручка сковорідки на газовій плиті. Річардс був зовсім не в захваті від перспективи засмажитися на цій сковорідці.
У мерехтливих відблисках полум'я його обличчя, залите потом та брудом, нагадувало обличчя розмальованого перед боєм індіанця. Стінки труби стали гарячими на дотик.
Річардс, наче рак, задкував на колінах та ліктях, за кожним порухом тручись сідницями об трубу. Він хекав, наче собака: дихати гарячим, насиченим випарами нафти повітрям ставало дедалі важче. Від головного болю очі мов голками кололо.
"Засмажусь я тут. Засмажусь".
І раптом ноги його зависли в повітрі. Річардс намагався роздивитись, куди доповз, але там було зовсім темно, а очі засліплювало світлом пожежі. Доведеться ризикнути. Він ще трохи зсунувся, поки коліна вистромились за край труби, і обережно спустив ноги.
Після гарячої труби він був просто ошелешений, шугнувши з черевиками в холодну воду.
Ця труба відходила під прямим кутом од тієї, з якої Річардс щойно виліз, і була значно ширша – зігнувшись, він міг навіть стояти. Вода текла повільно, сягаючи йому кісточок. Річардс постояв трохи, дивлячись назад, на вузьку трубу з бляклим кружальцем відблиску на тому кінці. Те, що світло сягало аж сюди, означало, що в підвалі таки добряче бабахнуло.
Він мусив сам собі визнати: переслідувачі радше вважатимуть його живим, аніж дійдуть висновку, що він загинув у тому підвалі. Може, хоч не відразу второпають, куди він подівся, принаймні поки не загасять пожежу. Це було вірогідно. Одначе вірогідним здавалося й те, що вони не вистежили його в Бостоні.
"А може, й не вистежили? Зрештою, що ти з того вікна бачив?"
Ні, то були вони. Він знав це. Ловці. Від них аж тхнуло лихом, Річардсова душа навіть з п'ятого поверху вловила той дух.
Пацюк, що пропливав мимо, загрібаючи лапками по-собачому, зупинився й вороже блиснув на нього очима.
Річардс незграбно побрів услід за ним, за водою.
67 проти 100...
Річардс стояв під драбиною, дивлячись угору, приголомшений тим, що бачить світло. Звичного вуличного руху не чути – це вже добре; а от світло...
Світло його таки дивувало. Здавалося, він брів каналізаційними трубами бозна-скільки годин, не бачачи нічого й не чуючи нічого, крім дзюрчання води, часом тихенького хлюпотіння пацюка чи примарного клекоту з сусідніх труб. Одного разу з огидою подумав: "А що, як мені хтось на голову спустить воду з туалету?" Тепер він геть утратив відчуття часу.
Дивлячись на люк оглядового колодязя в себе над самою головою, Річардс побачив, що день іще не згас. Крізь дірочки в люці сочилися промінчики світла, завтовшки як олівець, і кружальцями падали йому на груди та плечі.
Відколи він стояв тут, над люком не проїхало жодної машини на повітряній подушці. Лише один раз проторохтів колісний ваговоз та пронеслася зграя мотоциклів. Мабуть, він більше завдячував щасливому випадкові та законові великих чисел, аніж внутрішньому відчуттю напрямку, що дістався до старого міста – до своїх людей.
Одначе Річардс не наважувався завидна вибратися з люка. Щоб згаяти час, він дістав камеру, заклав туди касету й почав знімати свої груди. Знав, що плівки дуже чутливі, вистачить і найслабкішого світла, а він не хотів знімати оточення. Цього разу обійшовся без балаканини й без гумору. Надто він стомився.
Коли плівка скінчилася. Річардс долучив її до знятої раніше. Йому не давала спокою підозра, майже певність, що ці плівки якось виказують місце його перебування. Треба щось придумати. Доконче треба.
Річардс вмостився на нижню скобу драбини й став чекати, поки смеркне. Його переслідували вже близько тридцяти годин.
66 проти 100...
Чорношкірий хлопчик років семи курив сигарету за рогом провулка й видивлявся вздовж вулиці
Там, де досі не було ніякого руху, раптом щось наче ожило. Асфальтом поповзли тіні, зупинилися, знову поповзли. Кришка каналізаційного люка трохи піднялася. З-під неї щось блиснуло – очі? – а тоді кришка з брязкотом відсунулася набік.
Хтось (чи щось, із жахом подумав хлопчик) знову заворушився. Може, то диявол вилазить із пекла, щоб забрати сестричку Кессі? Мати каже, що Кессі потрапить на небо й там бавитиметься з Дікі та іншими янголятами. Одначе хлоп'як був певен, що все це брехня. По смерті всі опиняються в пеклі, а там диявол вилами шпигає їх у гузно. Він бачив диявола, намальованого в книжках, що їх Бредлі поцупив у Бостонській публічній бібліотеці. На небо забирають наркоманів. А диявол – справжній чолов'яга.
"Схоже на диявола",– подумав хлопчик, побачивши, як Річардс раптом вихопився з люка й на мить припав до потрісканого асфальту, переводячи дух. Ні тобі хвоста, ні рогів, і не червоний він, як у тій книжці, а проте на вигляд – якийсь наче скажений, лихий.
О, вже насовує кришку на місце і – Господи милосердний! – біжить сюди, в провулок!
Малий крекнув і кинувся втікати, проте зашпортався у власних ногах і впав. Спробував підвестись, рачкуючи, одначе диявол схопив його.
– Не шпигай мене! – заскиглив хлопчик. – Не шпигай мене своїми вилами, бісів ти сину...
– Ш-ш-ш! Мовчи! Мовчи! – Диявол так трусонув ним, аж зуби в хлопця зацокотіли, наче дрібні камінці. Диявол повів довкола поглядом, сповненим тривоги. Страх спотворив його обличчя, надавши блазенського виразу. Це нагадало хлопцеві кумедних типів з телевізійної програми "Верхи на крокодилах", Він навіть засміявся б, якби не був такий переляканий.
– То ти не диявол... – пробелькотів він нарешті.
– Побалакай мені ще, тоді побачиш,* хто я.
– Навіщо? – зневажливо промовив хлопець. – Думаєш, мені так хочеться лишитися без яєць?
– Ти можеш завести мене в якесь тихе місце?
Білки хлоп'ячих очей блиснули в темряві на Річардса.
– Не вбивай мене, у мене нічого взяти!
– Я не збираюсь тебе вбивати.
Малий узяв Річардса за руку й повів крученим, засміченим провулком, потім звернув у ще один. Перед вентиляційною шахтою, між двома безликими висотними будинками, стояла прибудова, зліплена з крадених дощок та цегли. Хлопчина ввійшов туди, Річардс ступив за ним. Одначе халупка була заввишки не більше чотирьох футів, і Річардс стукнувся лобом об одвірок.
Хлопець завісив двері засмальцьованою чорною шматиною (зразок із якоїсь крамниці) й довго з чимось вовтузився. Нарешті кволе світло вихопило з темряви їхні обличчя: малий підключив невеличку лампочку до тріснутого автомобільного акумулятора.
– Цього акумулятора поцупив я,– сказав хлопець. – Бредлі розказав мені, як їх лагодити. У нього є книжки. А в мене є марихуана. Я тобі віддам її, тільки не вбивай мене. Бо тобі це так не минеться. Бредлі – в банді "Довгих ножів". Якщо ти мене вб'єш, він тобі так надає, що ти повні штани накладеш.
– Я нікого не збираюся вбивати,– нетерпляче відповів Річардс. – Тим більше – дітей.
– Я – не дитина! Я сам украв цього бісового акумулятора!
Побачивши щиру образу на його обличчі, Річардс мимохіть ошкірився.
– Гаразд. То як тебе звати, хлопчику?
– Я не хлопчик. – Потім похмуро відповів на запитання: – Стейсі.
– Гаразд, Стейсі. За мною женуться. Ти віриш мені?
– Певно, що вірю. Навряд чи ти виліз із того колодязя, щоб купити тут порнолистівки. – Він підозріливо придивився до Річардса. – Ти що – блідопикий? Такий замурзаний, що й не розбереш.
– Стейсі, я... – Річардс не докінчив і провів рукою по голові. А коли знову заговорив, то, здавалося, звертався до самого себе. – Я мушу комусь довіритись, навіть якщо це дитина. Дитина. Господи, хлопче, тобі ж, мабуть, і шести ще нема.
– У березні вісім буде! – сердито відповів хлопчик. – У моєї сестри, Кессі, рак,– додав він. – Вона ввесь час плаче, тож мені більше подобається сидіти тут. Я сам поцупив цей бісів акумулятор. Сигаретки з марихуаною не хочете, містере?
– Ні, й тобі не раджу курити. Хочеш заробити два долари, Стейсі?
– Хочу, їй-Богу! – В очах його відбилася недовіра. – Тільки звідки в тебе ті долари, коли ти щойно з каналізації виліз? Брешеш.
Річардс дістав нового долара й подав хлопцеві. Той витріщився на папірець з благоговійним острахом, мало не з жахом.
– Якщо приведеш сюди брата, одержиш іще одного,– сказав Річардс і, помітивши зляканий вираз на обличчі хлопчини, швидко додав: – Я тобі дам долар так, щоб він не бачив. Але більше нікого не приводь.
– Не здумай убивати Бредлі, це тобі не вдасться. Він тобі так надає, що...
– ...що я повні штани накладу. Чув уже. Біжи й приводь його сюди. Тільки щоб ніхто не знав.
– Три долари.
– Ні.
– Та послухай же, за три долари я зможу купити для Кессі ліки в аптеці. Тоді менше вереску буде.
Річардсове обличчя раптом пересмикнулося, ніби його хтось ударив.
– Гаразд. Три.
– Три нових долари,– нагадав хлопчик.
– Та звісно, Господи, звісно. Давай сюди брата. Але як приведеш поліцію, то нічого не одержиш.
Хлоп'як, який уже майже вибрався із свого барлогу, зупинився.
– Дурний ти, якщо так думаєш. Я ненавиджу розтаких лягавих дужче, ніж будь-кого. Навіть ніж диявола.
Він пішов. Тепер життя Річардса було в брудних, укритих струпами руках семирічного хлопчиська. Річардс надто стомився, щоб боятися. Він вимкнув світло, прихилився до стіни й задрімав.
65 проти 100...
Тільки-но Річардс поринув у сон, як його щось розбуркало. Він ще хвилю перебував у полоні кошмару: вві сні на нього стрибала поліційна вівчарка – страхітлива жива зброя футів із сім заввишки. Він мало не скрикнув, коли Стейсі повернув його до дійсності, засичавши:
– Якщо цей сучий син поламав мого ліхтаря, то я його...
На хлопця хтось шикнув. Запона гойднулася. Річардс увімкнув світло й побачив Стейсі, а поруч з ним ще одного чорного, з вигляду років на вісімнадцять, одягненого в шкіряну куртку. Він дивився на Річардса з ненавистю й цікавістю.
У руці в Бредлі щось клацнуло – зблиснуло лезо ножа.
– Викинь зброю, якщо маєш.
– Не маю.
– Не бре... – Молодик затнувся й вирячив очі. – Еге! То це тебе по БТБ показували? Ти пустив з димом готель Молодих християн на Ганігтон-авеню.– Мимовільна білозуба усмішка розділила навпіл похмуру чорноту його обличчя. – Вони оголосили, ніби ти засмажив п'ятьох полісменів. Мабуть, це означає всі п'ятнадцять.
– Він виліз із каналізаційного люка,– поважно промовив Стейсі. – Я відразу побачив, що він ніякий не диявол. Я здогадався, що він – блідопикий. Ти його заріжеш, Бредлі?
– Стули пельку й дай чоловікам побалакати. – Бредлі вліз до халупи й незграбно сів на хисткий ящик від апельсинів навпроти Річардса. Тоді здивовано глянув на ножа, якого й досі тримав у руці, і склав його.
– У тебе земля під ногами горить,– промовив він нарешті.
– Горить.
– Куди думаєш податись?
– Не знаю. Треба якось вибратись із Бостона.
Бредлі замислився, а згодом проказав:
– Доведеться тобі піти з нами до нас додому. Треба поговорити, а тут не вийде. Халупа в усіх на очах.
– Гаразд,– стомлено погодився Річардс. – Мені однаково.
– Підемо задвірками. Лягаві патрулюють усі вулиці. Тепер мені зрозуміло чому.
Щойно вони вийшли надвір, Стейсі боляче копнув Річардса в гомілку. Річардс здивовано витріщився на нього, та потім згадав про свою обіцянку. Він крадькома тицьнув хлопцеві в руку три нових долари, і той одразу сховав їх.
64 проти 100...
Жінка була старезна; Річардс подумав, що вперше бачить людину, якій пощастило дожити до таких літ. Вона готувала вечерю з продуктів, куплених на Річардсові гроші, й крізь широку проріху в ситцевому халаті, що репнув під пахвою, він бачив, як за кожним порухом гойдається її зморшкувата стареча грудь. Пожовклі від нікотину пальці невтомно різали, чистили, кришили. Плескаті натруджені ступні баби нагадували химерні човни й були засунуті в рожеві махрові капці. Зачіска мала такий вигляд, наче рука, тримаючи плойку, весь час тремтіла; вгору волосся здіймалось пірамідою, а ззаду було запхане в сіточку. Час добряче попрацював над обличчям старої: воно вже стало не брунатним і не чорним, а сіруватим, усіяним цілою мережею зморщок, складок та мішків. Беззубий рот управно катав сигарету, пахкаючи димом, що тягся за нею букетиками блакитних клубочків. Баба шастала туди-сюди, виписуючи трикутник між кухонною шафкою, каструлею та столом. Над відкоченими під коліна бавовняними панчохами, наче пружини, синіли набряклі вени. У приміщенні стояв задавлений дух капусти.
У сусідній кімнаті заплакала Кессі, потім розкашлялась і врешті стихла. Бредлі з сердитою сором'язливістю сказав Річардсові, щоб той не зважав на це. В дівчинки був рак обох легенів, а недавно метастази пішли в горло та шлунок. Дівчинці минав п'ятий рік.
Стейсі кудись подався.
Поки Річардс розмовляв із Бредлі, в кімнаті смачно запахло вареним м'ясом з овочами й томатним соусом. Ці пахощі розігнали дух капусти по кутках і нагадали Річардсові, який він голодний.
– Я міг би здати тебе в поліцію. Спершу вбити, вичистити кишені, а потім заявити в поліцію, одержати ще тисячу зелененьких і жити на повну губу.
– Гадаю, ти не зміг би так зробити,– сказав Річардс. – Принаймні я знаю, що я не зміг би.
– А якого ж ти біса!.. – роздратовано кинув Бредлі. – Нащо клюнув на їхній гачок? Невже такий жадібний до грошей?
– Мою доньку звати Кеті,– сказав Річардс. – Вона ще менша за Кессі. У неї грип і запалення легенів. Теж увесь час плаче.
Бредлі мовчав.
– Її ще можна вилікувати. Не те, що... Кессі. Запалення легенів не страшніше від застуди. Аби тільки ліки та лікар. А це дорого. Я не маю іншого способу заробити грошей.
– Однаково ти дурень! – сказав Бредлі з якимось моторошним притиском. – Щовечора о шостій тридцять блазнюєш на втіху половини світу, а всі плюють тобі в душу. В цьому світі твоїй доньці гірше, ніж нашій Кессі.
– Я з цим не згоден.
– Тоді ти сміливіший за мене. Я тут одного хлопця був підрізав, до лікарні забрали. Багатий. Лягаві за мною три дні ганялися. Але ти ще сміливіший. – Він дістав сигарету й закурив. – А може, ти цілий місяць протримаєшся? Мільярд доларів, розтуди його... Доведеться тобі купити поїзда, щоб вивезти таку купу грошей.
– Краще Бога хвалив би, ніж лаятись,– обізвалася стара, кришачи моркву.
Бредлі пустив її слова повз вуха.
– Отоді ти, й твоя дружина, й донька заживете! Два дні в тебе вже позаду.
– Не заживемо,– заперечив Річардс. – Тут усе передбачено. Бачив оті дві штуки, що я попрохав Стейсі надіслати поштою, коли він з твоєю матір'ю ходив по харчі? Я маю відсилати ті штуки щодня до півночі. – Він розповів Бредлі про умову, яка передбачала невиплату грошей в разі її невиконання, та про свою підозру, що саме поштовий штемпель привів його переслідувачів до Бостона.
– Цьому легко зарадити,– сказав Бредлі.
– Як?
– Потім скажу. Як ти думаєш вибиратися з Бостона? Тебе по всіх усюдах шукають. Вони наче показилися після того, як ти підірвав лягавих у готельному підвалі. Сьогодні ввечері про це говорили по БТБ. І тебе показували з торбою на голові. Досить круто вийшло... Ма! – гукнув роздратовано Бредлі. – Коли твоє вариво буде готове? В нас животи до спини поприсихали!
– Вже домліває,– відповіла стара. Вона накрила покришкою густе кипляче вариво й почалапала до спальні посидіти з малою.
– Сам не знаю, як виберуся звідси,– сказав Річардс. – Спробую дістати машину. Я маю фальшиві документи, але боюся скористатись ними. Трохи зміню зовнішність – надіну темні окуляри – й виберуся з міста. Я вже думав, чи не податись до Вермонту, а звідти – до Канади.
Бредлі крекнув і пішов по тарілки.
– Вони вже перекрили всі виїзди з міста. Темні окуляри лише привернуть до тебе увагу. Не встигнеш проїхати кілька миль, як з тебе кишки випустять.
– Тоді не знаю,– сказав Річардс. – Але якщо лишуся тут, тебе заарештують як співучасника.
Бредлі почав розставляти тарілки.
– Припустімо, ми дістали машину. В тебе є зелененькі папірці, а в мене – ім'я, яке поки що не цікавить поліцію. На Мілк-стріт живе знайомий мексіканець, він продасть мені "вінта" за три сотні. Я попрошу когось із наших хлопців перегнати його до Манчестера. Там ти будеш як у Христа за пазухою, бо вони впевнені, що заблокували тебе в Бостоні... Вже зварилося, ма?
– Атож, хвалити Бога. – Стара вийшла перевальцем із спальні. – Сестричка твоя заснула.
– Це добре. – Бредлі насипав у три тарілки тушкованого м'яса і спитав: – А де Стейсі?
– Пішов до аптеки,– задоволено промовила стара, блискавично закидаючи їжу в беззубий рот, наче в прірву. – По ліки.
– Якщо влипне, я йому голову скручу,– сказав Бредлі, важко сідаючи.
– Не влипне,– втрутився Річардс. – Має гроші.
– А може, нам не потрібно милостині від блідопикого?
Річардс засміявся й посолив страву.
– Якби не він, мене, мабуть, уже давно підрізали б,– промовив він. – Отже, я гадаю, Стейсі заробив ті гроші.
Бредлі зосереджено схилився над тарілкою. До кінця вечері ніхто не зронив ані слова. Річардс і Бредлі з'їли по дві порції, стара господиня – три. Коли закурили, у замку шкрябнув ключ, і всі заклякли, аж поки ввійшов Стейсі – винуватий і наляканий. Він дістав з рудої торби пляшечку й подав старій.
– Найкращі ліки,– сказав він. – Старий Керрі спитав, де я взяв два долари сімдесят п'ять центів, щоб купити такі добрі ліки, а я послав його к розтакій матері.
– Не лайся, бо диявол таки штрикне тебе вилами,– обізвалася стара. – Сідай вечеряти.
Хлопець вирячив очі.
– Господи, м'ясо?!
– Ні, то ми наклали туди купу, щоб густіше було,– сказав Бредлі.
Хлопчина скинув головою, побачив, що брат жартує, захихотів і накинувся на їжу.
– А той аптекар часом не побіжить до поліції? – спокійно спитав Річардс.
– Керрі? Ні. Хіба що ми знову поткнемося до нього із зелененькими. Він знає, що для Кессі потрібні сильнодіючі ліки.
– А як щодо Манчестера?
– А-а!.. У тім-то й річ, що Вермонт не годиться. Наших там замало. Та й поліція крута. Отож я попрошу надійного хлопця, скажімо, Річа Голеона, перегнати того "вінта" до Манчестера й поставити в гаражі-автоматі. А тебе завезу туди іншою машиною. – Він погасив сигарету. – В багажнику. Собак вони використовують лише на путівцях. А ми поїдемо чотириста дев'яносто п'ятим шосе.
