Текст книги "Переслідуваний"
Автор книги: Стівен Кінг
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 13 страниц)
У Річардса пересмикнулися губи.
– З вашого дозволу, я теж шкодую, що опинився тут. Командире, у вас, мабуть, є зв'язок із Маккоуном?
– Звичайно. Через Кіппі Фрідмена, радиста.
– Дайте мені щось, щоб він мене почув.
Голловей дуже обережно подав йому мікрофона.
– Робіть своє діло,– сказав Річардс. – П'ять хвилин на підготовку до польоту.
– Розривні болти на задніх дверях готувати? – запопадливо спитав Данінгер.
– Не суньте носа, куди вас не просять,– холодно відповів Річардс. Час було закінчувати цю гру, робити останню ставку. Розпечений мозок палав, здавалося, голова ось-ось лусне. Оголошуй масть і підвищуй ставку – в цьому полягала гра.
"Ну, Маккоуне, тримайся".
– Містере Фрідмен!
– Слухаю.
– Це Річардс. Я хочу говорити з Маккоуном.
Півхвилини мертвої тиші. Голловей з Данінгером уже не зважали на Річардса: вони готувалися до польоту, знімаючи показання приладів, перевіряючи закрилки, двері, перемикачі. Знову почулося то наростаюче, то затихаюче виття величезних турбін фірми "Дженерал атомікс", але тепер воно було гучніше, пронизливе. Коли нарешті обізвався Маккоун, голос його ледве пробивався крізь оглушливий шум.
– Говорить Маккоун.
– Збирайся, недоноску. Покатаєтесь разом із жінкою на літаку. Через три хвилини щоб ти був у дверях, інакше я висмикну кільце.
Данінгер закляк у кріслі, наче вражений кулею. Коли він знову почав перевірку, голос його тремтів від жаху.
"Якщо в нього стане духу, зараз він оголосить масть. Згадавши про жінку, я виказав себе. Якщо в нього стане духу..."
Річардс чекав.
У голові в нього цокав годинник.
28 проти 100...
Коли Маккоун знову заговорив, у голосі його вчувалися чужі, дратівливі нотки. Страх? Можливо. Річардсові тьохнуло в грудях. Може, тепер усе зійдеться. Може.
– Ти геть здурів, Річардсе. Я не...
– Краще ти послухай,– перебив Річардс, перекриваючи голос Маккоуна. – А поки слухатимеш, пам'ятай, що на нашу хвилю підключились усі радіоаматори в радіусі шістдесяти миль. Жодного слова приховати не вдасться. Ти працюєш не в темряві, чоловічку. Ти на великій арені, в усіх на видноті. І ти полетиш зі мною, бо ти боягуз, який ніколи не наважиться не виконати вказівок зверху, до того ж ризикуючи власною головою. А жінка полетить, бо знає, куди я зібрався.
"Слабо. Бий дужче. Не давай йому отямитись!"
– Якщо ти й житимеш після того, як я смикну за кільце, тебе не поставлять навіть яблука продавати. – Річардс і далі тримав руку в кишені, вчепившись у сумочку Амелії з відчайдушністю маніяка. – Я сказав усе. Чекаю три хвилини. Кінець зв'язку.
– Річардсе, постривай...
Річардс перервав зв'язок, і Маккоун замовк на півслові. Перший пілот узяв мікрофон, його пальці трохи тремтіли.
– Ну й відчайдух із вас,– промовив він поволі. – Що правда, то правда. Такого я ще не бачив.
– Ти ще не те побачиш, якщо він смикне за своє кільце,– сказав Данінгер.
– Закінчуйте підготовку, будь ласка,– нагадав Річардс. – А я піду зустрічати гостей. Виліт – за п'ять хвилин.
Повернувшись назад, він переклав парашута ближче до вікна й сів так, щоб бачити двері між салонами першого та другого класу. Незабаром усе визначиться, подумав він. Незабаром усе визначиться.
Його рука нервовими безпорадними рухами м'яла сумочку Амелії Вільямс.
Надворі майже споночіло.
27 проти 100...
Вони піднялися трапом за цілих сорок п'ять секунд до визначеного часу. Амелія була захекана й налякана, а її зачіска нагадувала розкуйовджену копицю сіна після бурі. Маккоун зовні не змінився: він, як і раніше, був охайний і спокійний, можна сказати, незворушний; лише очі його аж потемніли від зненависті, що межувала зі сказом.
– Ти нічогісінько не виграв, придурку,– спокійно промовив він. – Козирями ми ще й не починали ходити.
– Радий знову вас бачити, місіс Вільямс,– лагідно сказав Річардс.
Його слова ніби послужили сигналом, зачепили якусь невидиму струну, і Амелія заплакала. То не був істеричний плач; то було безпорадне ридання, що шматтям виривалося в неї із живота. Заточившись, жінка безпорадно сіла на килим – неодмінний атрибут салону першого класу,– сіла, затуливши обличчя руками, ніби тримала на них свою голову. Від Річардсової крові на її кофті лишилася шкарубка темна пляма. Широка спідниця опустилась на килим, закривши ноги Амелії, і тепер вона нагадувала зів'ялу квітку.
Річардсові було шкода її. Почуття було не таке вже й глибоке, але на глибше він не здобувся.
– Містере Річардс! – обізвався Голловей по внутрішньому зв'язку.
– Слухаю.
– Ви даєте нам зелене світло?
– Так.
– Тоді я скажу, щоб відкотили трап і загерметизували машину. Тож не хапайтеся за ту штуку.
– Гаразд, командире. Дякую.
– Ти виказав себе тим, що звелів мені привести жінку. Ти, мабуть, і сам це розумієш, га? – Здавалося, Маккоун усміхався й супився водночас; це робило його схожим на безнадійного параноїка. Руки його стискалися й розтискались.
– Невже? – скрадливим голосом відказав Річардс. – А оскільки ти ніколи не помиляєшся, то, звісно ж, накинешся на мене, перш ніж ми піднімемось у повітря. Таким чином і ризику уникнеш, і перед начальством виставиш себе в найкращому вигляді, еге ж?
Ледь розтуливши губи, Маккоун щось тихо прогарчав і знову стулив їх так, що аж побіліли. Він стояв непорушно. Турбіни завивали дедалі пронизливіше, в літаку відчувалася ледь помітна вібрація.
Раптом шум наче віддалився – вхідні двері в салоні другого класу з грюкотом зачинились. Нахилившись, Річардс виглянув крізь ілюмінатор з лівого боку й побачив, як наземна обслуга відкочує трап.
"Тепер ми всі на ешафоті",– подумав він.
26 проти 100...
На табло ліворуч од стереоекрана спалахнув напис: "Пристебнути ремені. Не курити". Підлога під ногами зрушила з місця, літак почав незграбно повертати. Річардс закликав на допомогу всі свої знання про реактивні літаки, почерпнуті з БТБ та книжок – здебільшого пригодницьких історій. Та хоч як пригадуй, а до реактивного літака він зайшов лише вдруге, і той, перший, яким він летів із Гардінга до Нью-Йорка, був проти цього – наче дитяча іграшка. Річардс і далі стояв, і відчуття потужного руху бентежило його.
– Амеліє!
Жінка повільно підвела на нього очі – її згорьованим обличчям збігали патьоки сліз.
– Що? – Вона говорила в ніс тупим, хрипким голосом. Наче не розуміла, де перебуває.
– Ходімо наперед. Зараз злітатимем. – Річардс глянув на Маккоуна. – А ти, недоноску, влаштовуйся де хочеш. Ти ж хазяїн цього корабля. Тільки не заважай екіпажеві.
Маккоун мовчки сів біля дверей, що вели до салону другого класу. Потім, мабуть, передумавши, вийшов із салону.
Тримаючись за високі спинки крісел, Річардс підійшов до жінки.
– Хочу сісти біля вікна,– сказав він. – Я літав літаком лише раз у житті. – Він спробував усміхнутись, але вона дивилася на нього безтямним поглядом.
Річардс опустився в крісло, жінка сіла поруч і застебнула йому ремінь, щоб він не виймав праву руку з кишені.
– Ви наче страшний сон,– сказала Амелія. – Сон, що ніяк не закінчиться.
– Мені жаль, що так сталося.
– Я не... – почала вона, але Річардс затулив їй рота долонею і похитав головою. Потім видихнув їй в обличчя: "Чш-ш-ш".
Літак, завиваючи турбінами, обережно розвернувся й важко покотивсь до злітно-посадочних смуг, наче вайлувата качка, що ось-ось зайде у воду. Машина була така велика, що Річардсові здавалося, ніби вона стоїть на місці, а земля рухається їй назустріч.
"А може, це все облуда? – сяйнула йому в голові шалена думка. – Може, вони поставили за вікнами стереоскопічні кінопроектори?.."
Зусиллям волі він відігнав од себе цю думку.
Докотившись до кінця доріжки, літак незграбно звернув праворуч. Тепер він їхав упоперек злітних смуг, поминув одну, другу. На третій повернув ліворуч і на мить зупинивсь. У переговорному пристрої для внутрішнього зв'язку почувся невиразний голос Голловея:
– Злітаємо, містере Річардс.
Спочатку літак рухався повільно, не швидше, ніж автомобіль на повітряній подушці, а потім раптом порвавсь уперед з такою швидкістю, що Річардс мало не закричав од жаху.
Його вдавило у м'яку спинку крісла, посадочні вогні миготіли із паморочливою швидкістю. Густі чагарі та низькорослі, зачахлі від газів деревця на розколотому навпіл палаючим сонцем небокраї з ревінням понеслись назустріч. Турбіни вили дедалі дужче, дужче, дужче. Знову задрижала підлога.
До Річардса раптом дійшло, що Амелія Вільямс обіруч учепилася за його плече; її обличчя перекосила жалюгідна гримаса страху.
"Господи милосердий, вона теж летить уперше!"
– Летимо,– сказав Річардс. Він упіймав себе на тому, що знову й знову й знову повторює це слово й ніяк не може зупинитись. – Летимо. Летимо.
– Куди? – прошепотіла Амелія.
Річардс не відповів. Він сам лише тепер починав про це здогадуватись.
25 проти 100...
Два полісмени, що чергували на східному в'їзді до аеропорту, стежили, як велетенський лайнер розганяється на злітній смузі, набираючи швидкості. У згуслій темряві блимали оранжевий та зелений вогні, від пронизливого виття турбін позакладало вуха.
– Полетів. їй-Богу, полетів.
– Куди?
Вони дивились, як чорна маса літака відривається від землі. Гуркіт моторів став якимсь дивним і невиразним, нагадуючи артилерійську канонаду холодного ранку. Лайнер круто набирав висоту – річ така ж проста, звичайна, прозаїчна, як ото шматочок масла на тарілці,– і все ж здавалося неймовірним, що він полетів.
– Гадаєш, він таки має вибухівку?
– А біс його знає.
Ревіння літака поступово віддалялось.
– І все ж, скажу тобі одну річ. – Полісмен відвів погляд од вогнів, що чимраз меншали в темряві, підняв комір. – Я радий, що він прихопив із собою того вилупка. Того Маккоуна.
– Можна задати тобі особисте запитання?
– Якщо мені не треба буде на нього відповідати.
– Ти хотів би, щоб йому пощастило?
Полісмен довго мовчав. Звук літака слабнув, слабнув і слабнув, аж поки стишився до уявного бриніння напружених нервів.
– Так.
– А думаєш, пощастить?
У темряві півмісяцем блиснула білозуба усмішка.
– Друзяко, я думаю, що шерех буде добрячий.
24 проти 100...
Земля провалилась униз.
Річардс зачудовано дивився в ілюмінатор і не міг надивитися; він проспав увесь свій перший політ, наче знав, що на нього чекає ще такий, як оцей. Небо потемніло і стало оксамитовим, майже чорним. На нього несміливо викотилися перші зорі. На західному крайнебі від сонця залишилась тільки вузенька оранжева смужка, яка вже неспроможна була освітити землю. Внизу, наче в гніздечку, виднілася жменька вогнів – мабуть, Деррі.
– Містере Річардс!
– Слухаю. – Він підскочив у кріслі, наче його хтось штрикнув.
– Ми перебуваємо в зоні очікування. Тобто виписуємо велике коло над аеропортом. Які будуть настанови?
Річардс замислився. Не можна одразу відкривати всі карти.
– На якій найменшій висоті може летіти ця машина?
Настала пауза – радилися довгенько.
– Дві тисячі футів,– обізвався нарешті Голловей. – Це проти інструкції, але...
– Дарма,– урвав його Річардс. – Певною мірою я віддаю себе у ваші руки, містере Голловей. Я мало тямлю в авіації і певен, що вас про це встигли поінформувати. Але не забувайте, будь ласка, що люди, які знають безліч способів обдурити мене, сидять усі на землі, в безпеці. Якщо ви хоч раз збрешете мені, і я дізнаюся...
– Ніхто тут не збирається вам брехати,– сказав Голловей. – Ми зацікавлені лише в тому, щоб посадити машину так само, як підняли її в повітря.
– Гаразд... – Річардс помовчав.
Амелія Вільямс сиділа поряд, напружено випроставшись і поклавши руки на коліна.
– Летіть просто на захід,– раптом сказав Річардс. – Висота – дві тисячі футів. Дорогою називайте орієнтири, будь ласка.
– Орієнтири?
– Над чим ми пролітатимемо,– пояснив Річардс. – Мені випало літати лише другий раз у житті.
– Он як,– з полегкістю мовив Голловей.
Підлога під ногами нахилилася, те ж саме зробила темна лінія за вікном, де сідало сонце. Річардс дивився, мов зачарований. Тепер лінія навскіс перетинала грубе скло ілюмінатора, спалахуючи зблисками біля самого скла. "Ми наздоганяємо сонце,– подумав він. – Хіба це не диво?"
Було тридцять п'ять хвилин на сьому.
23 проти 100...
Спинка переднього крісла виявилася для Річардса справжнім відкриттям. Там була кишеня, а в кишені – брошура з правилами безпеки. На випадок бурхливих повітряних потоків застебніть ремінь. Якщо в салоні падає тиск, надіньте повітряну маску, що висить у вас над головою. У разі пошкодження двигунів, дістанете додаткові інструкції від стюардеси... У випадку авіакатастрофи, сподіваємось, у ваших зубах є досить пломб, аби ідентифікувати вашу особу.
На спеціальній панелі був умонтований невеличкий екран БТБ. Напис під екраном застерігав, що при перемиканні каналів зображення на певний час зникатиме. Любителі телебачення могли скористатися кнопковим перемикачем.
Праворуч під екраном, поряд із фірмовим записником авіакомпанії, на ланцюжку висіла тоненька ручка виробництва "Дженерал атомікс". Річардс вирвав аркуш паперу й накарлючив:
"Я впевнений на 99%, що вам учепили якогось жучка, щоб підслуховувати – в черевику, волоссі чи, може, в рукаві. Маккоун зараз наслухає, жде, коли ви прохопитесь, я певен. Закатайте істерику, благайте, щоб я не смикав за кільце. Тоді в нас буде більше шансів. Згодні?"
Річардс показав написане Амелії, жінка кивнула головою, а він, повагавшись, дописав:
"Чому ви їм збрехали?"
Амелія взяла в нього ручку, яка на мить зависла над аркушем, що лежав у Річардса на коліні: "Не знаю. Через вас я почувалася вбивцею. Вигляд вашої дружини... Та й ви самі здавалися таким... – Ручка знову зависла в повітрі. – ...нещасним".
Річардс звів брови й ошкірився – останнє слово боляче вразило його. Він знову запропонував їй ручку, але жінка мовчки похитала головою. Річардс написав: "За п'ять хвилин починайте виставу".
Вона кивнула. Річардс зібгав аркушика, запхав його до попільнички в підлокітнику й підпалив. Папір спалахнув і якусь мить горів ясним полум'ям; у вікні теж зайнявся крихітний вогник. Коли полум'я згасло, Річардс розтовк попіл.
За п'ять хвилин Амелія Вільямс почала стогнати. Все було так щиро, що Річардс навіть злякався. Потім у нього майнула думка, що, може, вона й не прикидається.
– Будь ласка, не треба,– благала вона. – Прошу вас, не випробовуйте його нервів. Я ж вам нічого поганого не зробила. Я хочу додому, до свого чоловіка. В нас теж дочка, їй шість років. Вона ж питатиме, де її мама.
Річардс відчув, як у нього двічі сіпнулась брова. Він не хотів, щоб жінка аж так старалась. Аж так.
– Він дурний,– сказав Річардс, намагаючись говорити не дуже гучно, аби це не здавалося розрахованим на чуже вухо,– але, я сподіваюся, не настільки дурний. Все обійдеться, місіс Вільямс.
– Вам легко говорити. Ви нічого не втрачаєте.
Річардс не відповів. Амелія справді мала рацію. Нічого, бо вже все втратив.
– Ну покажіть йому, хай побачить,– молила вона. – Бога ради, чому ви її не покажете? Тоді він повірить... скаже, щоб відмінили тривогу на землі. На нас увесь час націлені ракети. Я сама чула, як він про це казав.
– Не можу я нічого показати,– заперечив Річардс. – Щоб дістати її з кишені, треба поставити кільце на запобіжник, тобто ризикувати. Нас усіх тут може рознести на шмаття. До того ж,– додав він глузливо,– я однаково не показав би її, навіть якби це було просто зробити. Цьому недоумкові є що втрачати. Тож нехай мліє.
– Мабуть, я далі не витримаю,– тупо сказала Амелія. – Я ладна штурхонути вас і покінчити з цим усім. Нас однаково жде такий кінець, хіба ні?
– Ви не... – почав був Річардс, та в цю мить двері другого класу розчахнулись і до салону майже вдерся Маккоун. Обличчя його було спокійне, зате очі світились дивним блиском, який Річардс одразу впізнав. То був блиск жаху – білий, шалений, палючий.
– Місіс Вільямс,– швидко кинув Маккоун. – Кави, будь ласка. Сім порцій. Мабуть, у цьому рейсі вам доведеться виконувати роль стюардеси.
Жінка підвелась і, не глянувши на жодного з чоловіків, спитала:
– Де?
– Пройдіть уперед,– лагідно сказав Маккоун. – Ніс доведе. – Цей м'який з вигляду чоловічок, який так добродушно кліпав очицями, був готовий кинутися на Амелію Вільямс одразу, тільки-но помітив би, що вона виявляє прихильність до Річардса.
Не озираючись, вона пішла вздовж проходу.
Втупивши погляд у Річардса, Маккоун спитав:
– Ти відмовишся від свого задуму, якщо я пообіцяю тобі прощення, друже?
– "Друже". Таке масне слово в твоїх вустах,– здивовано промовив Річардс. Зігнувши пальці на вільній руці, він обдивився руку. Засохла кров, рани та подряпини нагадали про лісову "прогулянку" в південному Мені із зламаною щиколоткою. – Справді масне. Наче кинув на сковороду два фунти жирних шніцелів – інших у магазинах "Добробут" нашого Південного району не дістанеш. – Річардс глянув на вміло приховане костюмом Маккоунове черевце. – А тут ми бачимо щось зовсім інше. Твоє черевце виросло, мабуть, на біфштексах. З найкращої вирізки. А найкраща вирізка жиру не має, хіба що скраєчку, правду я кажу?
– Прощення,– повторив Маккоун. – Як тобі звучить це слово?
– Як брехня,– посміхнувся Річардс. – Як смердюча брехня. Думаєш, я не знаю, що ти звичайний найманець?
Маккоун почервонів. Не просто зашарівся – його обличчя стало схожим на цеглину.
– А непогано було б потренуватися на тобі у моєму домашньому тирі,– сказав він. – Є такі високочутливі розривні кулі. Після неї голова нагадує гарбуз, що впав на хідник з горішнього поверху хмарочоса. Кулі наповнені газом. Розриваються від зіткнення з будь-яким предметом. А от якщо поцілити в живіт...
– Стережись! Висмикую кільце! – крикнув Річардс.
Маккоун пронизливо вереснув, поточився назад і, вдарившись крижами об м'який підлокітник по той бік проходу, перекинувся в крісло, наче в гамак; його руки несамовито молотили повітря, ніби він захищався од вибуху.
За хвилину, переплівшись пальцями, руки втихли, наче закам'янілі птахи. Обличчя Маккоуна прозирало крізь це химерне плетиво, ніби посмертна гіпсова маска, на яку невідомий жартівник начепив окуляри.
Річардс реготав. Спочатку то був надтріснутий, несміливий звук, чужий для його власного вуха. Як давно він уже не сміявсь отак по-справжньому, щиро, коли сміх вільно, нестримно йде із самого нутра? Мабуть, за своє сіре, сповнене поневірянь чесне життя він ні разу не мав такої нагоди. Й ось нарешті він сміявся від душі.
"Ах ти ж вилупок!"
Маккоун утратив голос, лише ворушив губами. Обличчя його було пом'яте, мов іграшковий ведмедик, якому добряче дісталося від дитячих рук.
А Річардс сміявся. Вчепивсь вільною рукою за підлокітник і сміявся, сміявся, сміявся.
22 проти 100...
Голос Голловея повідомив, що літак перетинає кордон між штатом Вермонт і Канадою. Командир, мабуть, добре знав своє діло. Річардс нічого не бачив унизу, крім темряви, де вряди-годи прозирали грона вогнів. Річардс обережно поставив чашку з кавою й спитав:
– Командире, ви не могли б дати мені карту Північної Америки?
– Фізичну чи політичну? – втрутивсь інший голос. Штурман, подумав Річардс. Тепер саме був час прикинутися заплішеним дурнем і вдати, ніби сам не знає, яка йому потрібна карта. А він таки й справді не знав.
– Обидві,– рішуче відповів Річардс.
– Ви пришлете по них жінку?
– Як тебе звуть, друже?
Той мовчав, приголомшений тим, що на нього звернули увагу.
– Донаг'ю.
– Так от, Донаг'ю, ти маєш ноги. То, може, трохи ними попрацюєш і принесеш сам ті карти?
Донаг'ю попрацював ногами й приніс. У нього було довге, зачесане на мексиканський манір волосся, а штани так тісно облягали ноги, що між ними виразно вимальовувалося щось подібне до сітки з м'ячами для гри в гольф. Карти були в м'яких пластикових планшетах. У чому було добро Донаг'ю, Річардс не знав.
– Я не хотів вас образити,– знехотя промовив Донаг'ю.
Річардсові здалося, що цей тип йому декого нагадує. Ось такі грошовиті молодики, не знаючи, куди подіти свій час, тинялись озброєними ватагами по злиденних злачних місцях великих міст, іноді пішки, здебільшого на мотоциклах. То були гомики. А гомиків треба викорінювати. Очистити від них наші демократичні громадські туалети. Такі, як Донаг'ю, воліли обмежуватись цими кублами розпусти й рідко потикалися в нетрища гетто. А коли потикались, їх там стирали на мак.
Не витримавши важкого погляду Річардса, Донаг'ю ніяково затупцяв на місці.
– Вам більше нічого не потрібно?
– Ти часом не гомик, друже?
– Що?
– Нічого. Йди. Допомагай своїм хлопцям.
Донаг'ю квапливо подався геть.
Річардс швидко зорієнтувався, що політична карта – це та, на якій нанесено міста й дороги. Приклавши до неї пальця від Деррі в західному напрямку, до кордону між Канадою й Вермонтом, він приблизно визначив точку, в якій перебував літак.
_ Командире!
– Слухаю.
– Повертайте ліворуч.
– Як? – У голосі Голловея чулося щире здивування.
– Я хотів сказати – на південь. Просто на південь. І пам'ятайте...
– Я пам'ятаю,– урвав його Голловей. – Не турбуйтесь.
Літак нахилився. Маккоун так і сидів, скарлючившись у кріслі, в яке щойно впав, і витріщався на Річардса хижими очима.
21 проти 100...
Річардс відчував, що вряди-годи впадає в дрімоту, й це лякало його. Монотонне гудіння моторів підступно заколисувало. Маккоун здавав собі звіт у тому, що діялось із Річардсом, і все більше нагадував лиса, який, затаївшись, чекає свого часу. Амелія теж усе бачила. Скулившись жалюгідним клубочком у кріслі біля кухні, вона стежила за обома чоловіками.
Річардс випив ще дві чашки кави. Марно. Йому ставало дедалі важче зосереджуватись і знаходити на карті пункти, які називав безвиразний голос Голловея.
Зрештою Річардс усадив собі кулака в бік, де його дістала куля. Його пронизав нестерпний біль, але в обличчя наче хтось линув холодною водою. З кутиків міцно стулених губів, немов із стереоколонок, вихопилось тихе сичання. Кров розпливлась гарячою плямою на сорочці, просочилася крізь полотно на руку.
Амелія застогнала.
– За шість хвилин пролітатимемо Олбані,– обізвався Голловей. – Його можна буде побачити з ілюмінатора ліворуч.
– Спокійно,– промовив Річардс, ні до кого не звертаючись, хіба що до себе. – Спокійно. Тільки спокійно.
Господи, чи скоро це все скінчиться? Так. Скоро.
Була за чверть восьма.
20 проти 100...
Усе те скидалося на страшний сон, що виповз із мороку й проник у напіврозбуджений мозок, а може, то було видіння або галюцинація. Одна половина свідомості Річардса зосередилась на маршруті польоту й на постійній небезпеці з боку Маккоуна. Друга передчувала якесь лихо. В мороці не припинявся таємничий рух.
"Стежити далі. Дозвіл одержано".
У темряві ночі завивали потужні сервомотори. Палали невидимі інфрачервоні очі. Блідо-зеленим світлом яскріли циферблати, по екранах радарів бігали промені індикаторів.
"Захват. Переходжу на режим автоматичного супроводу".
Путівцями глухо вуркотали машини, на їхніх трикутних платформах, за двісті миль одна від одної, зводилися в нічне небо чаші мікрохвильових антен. Невидимими кажанами летіли безконечні потоки електронів. Зіткнення, луна. Сильний спалах відбитого імпульса й бліде залишкове зображення, на мить підсилене променем індикатора в точці, що трохи південніше.
"Зображення чітке?"
"Так. Двісті миль на південь від Ньюарка. А може, над Ньюарком".
"Наказ про утримання від пуску ще діє?"
"Так".
"Над Олбані він був наш".
"Спокійно, друже".
Машини гуркотіли порожніми вулицями міст, із полатаних картоном вікон визирали перелякані, повні зненависті очі. Здавалося, в нічній темряві через ці міста з ревінням проходять якісь доісторичні страховиська.
"Відкрити шахти".
Потужні мотори, виючи, зрушують з місця важезні бетонні ковпаки (вони нагадують ті, що їх у давні часи надівали на голову тупим учням) і відсувають їх убік по блискучих сталевих рейках. Круглі отвори шахт зяють, наче входи до підземного царства уеллсівських морлоків. У повітря вихоплюються випари рідкого водню.
"Ведемо. Ми ведемо його, Ньюарк".
"Прийнято, Спрінгфілд. Тримайте нас у курсі".
Від гуркоту проїжджаючих машин п'янички в глухих провулках прокидалися й очманіло втуплювались у вузенькі смужки неба між будинками, що тулились один до одного. Очі в тих людців вицвіли й пожовкли, з рота капала слина. Старечі руки за звичкою тяглися до газет, щоб захиститись від осіннього холоду, але газет не було – їх остаточно витіснило безплатне телебачення. БТБ правило світом. Алілуя. Хто гроші має, той "доукси" вживає. Високо в небі жовті очі помітили якісь миготливі вогники. Блим, блим... Червоний – зелений, червоний – зелений. Гуркіт машин завмер удалині, а його відлуння ще металося в кам'яних ущелинах вулиць, наче по них молотили кулаками вандали. П'янички знову засинали, невдоволено бурмочучи.
"Ми засікли його на захід від Спрінгфілда".
"Перевірка "так-ні" через п'ять хвилин".
"Із Гардінга?"
"Так".
"Ми взяли його в лещата, тримаємо".
Цілу ніч літали невидимі кажани, снуючи павутину над північно-східною Америкою. Сервомотори, керовані комп'ютерами фірми "Дженерал атомікс", працювали бездоганно. Тисячі ракет непомітно оберталися за червоним і зеленим вогниками, що блимали, мандруючи небом. Вони були наче сталеві отруйні змії, які чекають свого часу.
Усе це бачив Річардс, водночас не забуваючи, де він є. Хоч як це дивно, але така роздвоєність мозку заспокоювала. Викликала відчуженість, що межувала з божевіллям. Його палець, на якому вже запеклася кров, посувався по карті все далі й далі на південь. Зараз вони в районі Спрінгфілда, тепер на захід від Гартфорда, а тепер...
"Ведемо".
19 проти 100...
– Містере Річардс!
– Слухаю.
– Ми над Ньюарком, штат Нью-Джерсі.
– Знаю,– відповів Річардс. – Я слідкую по карті. Голловей!
Голлоїзей не відгукнувсь, але Річардс знав, що він слухає.
– Вони ввесь час тримають нас на прицілі, так?
– Так,– сказав Голловей.
Річардс подивився на Маккоуна.
– Мабуть, вирішують, чи варто пожертвувати професійним людоловом, який оце серед нас. Уявіть собі, що вони вирішать це питання позитивно. Вигодують собі іншого.
Маккоун загарчав, і Річардс подумав, що це підсвідомий відгук, притаманний усім Маккоуновим предкам аж до тих неандертальців, які воліли непомітно підкрадатися до ворога з важким каменем, аніж, не вдаючись до підступу, зійтися з ним у чесному смертельному двобої.
– Коли ми будемо над відкритою місцевістю, командире?
– Не будемо. Принаймні поки летимо на південь. Зате, коли пролетимо над буровими вишками в Новій Кароліні, опинимося над морем.
– Все, що далі на південь – передмістя Нью-Йорка?
– Приблизно так,– відповів Голловей.
– Дякую.
Внизу світився вогнями Ньюарк, наче жменя жіночих прикрас, недбало кинутих у чорний оксамитовий футляр.
– Командире!
– Слухаю... – Голос у Голловея звучав стомлено.
– А тепер курс просто на захід.
Маккоун підскочив, наче йому хтось дав штурхана. Амелія від переляку аж закашлялась.
– На захід? – перепитав Голловей. У його голосі вперше почулися тривога і страх. – Ви самі напитуєте собі лиха. Ми летітимемо над досить відкритою місцевістю. Вся Пенсільванія між Гаррісбургом і Пітсбургом – це фермерські землі. На схід від Клівленда немає жодного великого міста.
– Ви що, збираєтесь визначати мою стратегію, командире?
– Та ні, я...
– Просто на захід,– коротко повторив Річардс.
Ньюарк хитнувся і зник із очей.
– Ти геть здурів,– сказав Маккоун. – Вони рознесуть нас на друзки.
– Разом з тобою і ще п'ятьма безневинними? І це в нашій шляхетній країні?
– Це буде помилка,– різко промовив Маккоун. – Навмисна помилка.
– Ти хіба не дивишся "Національного вісника"? – посміхнувся Річардс. – Ми не помиляємось. Принаймні з тисяча дев'ятсот п'ятдесятого року не припустилися жодної помилки.
Під крилом проплив Ньюарк, і знову внизу не було нічого, крім темряви.
– Чогось тобі вже не до сміху,– сказав Річардс.
18 проти 100...
За півгодини почувся голос Голловея. Він був схвильований.
– Річардсе, ми одержали екстрене повідомлення з Гардінга. Дирекція розважальних програм хоче встановити з нами прямий зв'язок. Мені сказали, що у ваших інтересах увімкнути БТБ.
– Дякую.
Річардс подивився на екран і мало не ввімкнув телевізор, але відсмикнув руку, немов спинка переднього крісла була гаряча. Його охопило дивне відчуття жаху і того, що все воно вже було. Це ж однаково, що почати все спочатку: Шійла з її змарнілим обличчям, дух капусти з квартири місіс Дженнер. Галасливі трансляції розважальних програм. "Доларове колесо". "Верхи на крокодилах". Плач Кеті. Ясна річ – про другу дитину не могло бути й мови, навіть якби це все кудись подіти й почати все наново. Навіть народження Кеті було чимось неймовірним.
– Увімкни,– сказав Маккоун. – Може, вони хочуть запропонувати нам... тобі... якусь угоду.
– Заткни пельку,– огризнувся Річардс.
Він чекав, поки все його тіло наповнилося жахом, наче важкою водою. В ньому прокинулось недобре передчуття. Все тіло страшенно боліло. Рана в боку досі кривавила, ноги охляли, ніби їх відібрало. Він не був певен, що зможе підвестися, коли надійде час закінчити цю безглузду виставу.
Крекнувши, Річардс знову нахилився вперед і натис кнопку. На екрані відразу з'явилося напрочуд чітке, яскраве зображення. То було обличчя, на якому застиг вираз терплячого очікування, дуже чорне й дуже знайоме. Ден Кілліан. Він сидів за письмовим столом червоного дерева із символом Дирекції розважальних телепрограм.
– Вітаю,– стиха промовив Річардс.
Він мало не випав з крісла, коли Кілліан випростався й, ошкірившись, сказав:
– І я вас вітаю, містере Річардс...
17 проти 100...
– Я вас не бачу,– вів далі Кілліан,– зате чую. Ваш пристрій для внутрішнього зв'язку підключено до рації в пілотській кабіні. Мені сказали, що вас поранено.
– Все не так страшно, як здається,– відповів Річардс. – У лісі трохи подряпався.
– Ну звісно,– сказав Кілліан. – Славетна втеча лісом. Боббі Томпсон уже розтрубив про неї сьогодні ввечері. Ну й, певна річ, про ваш останній подвиг. Завтра в той ліс набіжить тьма людей, які будуть раді знайти бодай клаптик вашої сорочки, а якщо пощастить, то, може, й гільзу.
– Оце вже погано,– зауважив Річардс. – Я там зайця бачив.
– Ви найвидатніший учасник нашої передачі, Річардсе. До цього спричинилося й те, що вам щастило, та й ваша особиста винахідливість. Хоч би там що, а ви, безперечно, досягли неабиякого успіху. Отож ми хотіли б запропонувати вам угоду.
– Яку угоду? Показати на всю країну, як мене розстрілюватимуть?
– Захоплення літака – найефектніше з того, що ви звершили, але й найбезглуздіше. Знаєте чому? Бо ви вперше одірвались од своїх людей. Ви залишили їх на землі. Це стосується навіть жінки, яка вас захищає. Може, ви думаєте, що вона з вами заодно. Може, вона й сама так думає. Але це не так. Там, у літаку, є тільки наші люди, Річардсе. Ви вже труп. Ви приречений. Остаточно.
