Текст книги "Переслідуваний"
Автор книги: Стівен Кінг
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 13 страниц)
– А мені ввесь час нагадують, що я ще живий.
– Останні дві години ви прожили тільки тому, що так захотіла Дирекція розважальних телепрограм. Це моїх рук діло. І я пробив схвалення угоди, яку вам пропоную. Стара гвардія страшенно опиралася – такого ще ніколи не було,– проте я свого домігся. Ви запитували, кого варто вбити на самій горі, якщо вам пощастить добратися туди з автоматом. Одним із них був би я, Річардсе. Вас це не дивує?
– Мабуть, дивує. Бо я гадав, що ви просто приручений фірмою чорнопикий.
Кілліан сіпнув головою й засміявсь, але сміх вийшов силуваний – сміх людини, яка зробила високу ставку й тепер страшенно хвилюється.
– Ось яка суть угоди, Річардсе. Ви летите до Гардінга. В аеропорту на вас чекатиме мікроавтобус. Відбудеться церемонія страти – вистава, звичайно. Потім ви приєднаєтесь до нашої команди.
Маккоун аж вереснув од несподіванки:
– Ах ти ж чорнопикий вилупку!..
Амелія Вільямс заціпеніла.
– Чудово,– промовив Річардс. – Я знав, що ви талановитий чоловік, але цей хід був просто геніальний. З вас вийшов би прекрасний продавець старих автомобілів, Кілліане.
– Хіба поведінка Маккоуна свідчить про те, що я брешу?
– Маккоун – чудовий актор. Він міг би навіть здобути премію за комедію, яку розіграв в аеропорту... – відповів Річардс. І все-таки він був спантеличений. Маккоун хутенько відіслав Амелію варити каву, коли відчув, що через неї може статися вибух; Маккоун увесь час виказував свою люту зненависть до нього. Все це якось не пасує до щойно зробленої пропозиції. Чи, може, пасує? Голова в Річардса пішла обертом. – А що, як ви втнули цю штуку без його відома? Розраховуючи на його щиру реакцію.
– Ви розіграли комедію з пластиковою вибухівкою, містере Річардс,– сказав Кілліан. – Ми знаємо – знаємо,– що ви нас просто залякуєте. А от на моєму столі є кнопка – маленька червона кнопочка,– і я вас не залякую. Через двадцять секунд після того, як я її натисну, ракети з ядерними боєголовками рознесуть вашого літака на друзки.
– "Чорний ірландець" – теж не вигадка,– сказав Річардс, одначе відчув у роті кислий присмак. Блеф скис.
– Вигадка. Ви не могли ввійти в літак з пластиковою вибухівкою. Негайно спрацювала б сигналізація. На літаку є чотири спеціальні пристрої для виявлення повітряних піратів. П'ятий обладнали в парашуті, про який ви запитували. Мушу вам сказати, що в диспетчерській вежі аеропорту Войтфілд з великою цікавістю й трепетом ждали, чи не засвітяться сигнальні лампочки, коли ви увійдете в літак. Всі сходилися на тому, що у вас таки, мабуть, є той "Чорний ірландець". Ви виявили таку винахідливість, поки добралися до аеропорту, що це припущення видавалося цілком слушним. Усі відчули неабияку полегкість, коли побачили, що лампочки не засвітилися. Я гадаю, ви не мали жодної можливості дістати вибухівку. Мабуть, ви запізно про неї подумали. Та дарма. Це погіршує ваше становище, але...
Маккоун раптом підскочив до Річардса.
– Приїхали,– сказав він, ошкірившись. – От тепер-то я розчереплю тобі голову к розтакій матері, дурню! – І він приставив Річардсові до скроні свого пістолета.
16 проти 100...
– І загинеш на місці,– озвався з екрана Кілліан.
Маккоун завагався, відступив на крок і з подивом витріщився на телевізор. Обличчя його пересмикувалось і морщилося, губи безгучно сіпались. Коли до нього врешті повернулася мова, він просичав:
– Я можу заарештувати його! Тут! Зараз же! Нам нічого більше не загрожує!..
– Тобі й так нічого не загрожує, бісів йолопе,– роздратовано урвав його Кілліан. – А Донаг'ю міг би давно його заарештувати, якби ми цього хотіли.
– Він карний злочинець! – закричав Маккоун, підвищуючи голос. – Він повбивав полісменів! Порушив закон, учинив акт повітряного піратства. Він... він публічно ображав мене й мою установу!
– Сядь,– сказав Кілліан, і в голосі його почувся холод міжпланетного простору. – Пора вже згадати, хто платить вам гроші, містере головний ловець.
– Я дійду до президента Ради! – шаленів Маккоун, бризкаючи слиною. – Коли це все скінчиться, ти опинишся на плантаціях! Ти, розтакий чорнопикий сучий сину...
– Киньте, будь ласка, пістолета на підлогу,– почувся ще один голос. Річардс злякано озирнувся. Це був Донаг'ю, штурман, і від нього віяло холодом і смертельною небезпекою. Його масне волосся тьмяно полискувало у прихованому світлі салону. В руках він тримав автомат "Магнум-Спрінгстен" із складаним прикладом, націлений на Маккоуна. – Я – Роберт С. Донаг'ю, з контролю Ради розважальних телепрограм. Пістолета – на підлогу!
15 проти 100...
Маккоун зміряв Донаг'ю нищівним поглядом, але за кілька секунд пістолет із глухим стуком упав на пухнастий килим.
– Ти...
– Я гадаю, ми вже наслухались вашого патякання,– перебив його Донаг'ю. – Будьте слухняним хлопчиком – підіть у другий клас і посидьте там.
Загарчавши в безсилій люті, Маккоун ступив кілька кроків назад. Він дивився на Річардса поглядом вампіра з давніх фільмів жахів,– вампіра, який злякався хреста.
Коли він пішов, Донаг'ю, махнувши пістолетом в іронічному привітанні, посміхнувся до Річардса:
– Більше він вам не докучатиме.
– Ти однаково схожий на гомика,– безвиразним голосом промовив Річардс.
Легка усмішка на обличчі Донаг'ю згасла. Він неприязно глянув на Річардса й подався в носовий відсік.
Річардс обернувся до екрана. Пульс у нього був ідеально рівний. Він не задихався, руки не тремтіли. Смерть стала нормою життя.
– Ви слухаєте, містере Річардс? – спитав Кілліан.
– Слухаю.
– Проблему розв'язано?
– Так.
– Добре. Тоді дозвольте мені повернутися до нашої розмови.
– Прошу.
Почувши тон його відповідей, Кілліан зітхнув.
– Як я вже казав, ми все знаємо. Це знижує ваші акції, зате збільшує вашу довіру до нас. Ви розумієте, чому?
– Так,– відчуженим голосом відповів Річардс. – Ви могли зняти цього металевого птаха з неба в будь-яку хвилину. Або Голловей з вашого дозволу посадив би його будь-де на свій розсуд. А Маккоун пришив би мене.
– Саме так. Тепер ви вірите в те, що ваш блеф не є для нас таємницею?
– Ні. Але ви граєте краще за Маккоуна. Підсадити в літак свого хлопця – добрячий хід.
– Ну, Річардсе, ви просто чудо. Рідкісний екземпляр,– засміявся Кілліан. Одначе в голосі його знову вчувалася силуваність. Річардсові спало на думку, що Кілліан приховує від нього таке, про що дуже не хоче говорити. – Якби ви справді мали вибухівку, то смикнули б за кільце тоді, коли Маккоун приставив вам пістолета до голови. Ви знали, що він вас уб'є. А ви сиділи й чекали.
Річардс знав, що це кінець, знав, що вони все знають. На його обличчі промайнула гірка усмішка. Кілліан оцінить його хід. У нього гострий, іронічний розум. Хай заплатять за те, щоб побачити останню карту.
– Я не вірю жодному вашому слову. Якщо ви штовхнете мене на це, все злетить у повітря.
– Не були б ви самі собою, якби не довели свій задум до кінця. Містере Донаг'ю!
– Слухаю, сер. – Діловий, незворушний голос Донаг'ю почувся майже водночас у пристрої для внутрішнього зв'язку у телевізорі.
– Підійдіть, будь ласка, знову до містера Річардса й дістаньте із його кишені сумочку місіс Вільямс. Але сам він при цьому має лишитись цілий і неушкоджений.
– Слухаю, сер.
Річардсові чомусь пригадався перфоратор, що пробивав дірки в його пластиковій картці в Будинку розважальних телепрограм. Клац-клац-клац...
У салоні знову з'явився Донаг'ю і рушив просто на Річардса. Обличчя мав спокійне, холодне, безвиразне. "Запрограмований",– промайнуло Річардсові.
– Стій, хлопче,– промовив він, ворухнувши рукою в кишені куртки. – Твій хазяїн у безпечному місці, на землі. А ти, в разі чого, полетиш на місяць.
Донаг'ю на мить уповільнив сягнисту ходу, а в очах його прозирнула нерішучість, але він зараз же знову впевнено рушив уперед. Так само він прогулювався б Лазуровим берегом... чи підступав би до гомика, який щось жалісно белькоче, зіщулившись від страху в глухому провулку.
Може, схопити парашута й спробувати втекти? Марна річ. Куди тікати? Далі чоловічого туалета в кінці салону третього класу не втечеш.
– До зустрічі в пеклі,– стиха промовив Річардс і смикнув рукою в кишені. Цього разу реакція була кращою. Не зовсім задовільною, але кращою. Донаг'ю крекнув і скинув руки вгору, захищаючи обличчя,– цьому рухові було стільки ж років, скільки самій людині. Потім, упевнившись, що він ще на цьому світі, опустив руки, збентежений і розлючений.
Річардс дістав із брудної подертої кишені сумочку Амелії Вільямс і пожбурив нею в Донаг'ю. Сумочка вдарилась тому в груди й м'яко впала до ніг, наче підстрелена пташина. Вийнята з кишені рука була слизька від поту. Вона лежала в Річардса на коліні, незвично біла й чужа. Донаг'ю підняв сумочку, недбало оглянув її й подав Амелії. Річардс дивився, як сумочка переходить із рук у руки, і його охопило безглузде почуття смутку. Здалося, ніби він втрачає старого друга.
– Бабах,– стиха промовив він.
14 проти 100...
– Ваш хлопець тримається непогано,– стомлено зітхнув Річардс, коли Донаг'ю вийшов із салону. – Правда, я його трохи налякав, але я думав, що він і штани замочить. – У Річардса почало час від часу двоїтися в очах. Він обережно оглянув рану. Кров на боці знову запікалась, але повільно. – Ну, а що далі? – спитав він. – Поставите камери в аеропорту – хай кожен бачить, що небезпечний злочинець діждався свого?
– Далі – пропозиція,– лагідно сказав Кілліан. На його чорному обличчі нічого не відбивалось. Та хоч би що він там приховував, однак скоро відкриє карти. Річардс це знав. І раптом його знову пойняв жах. Захотілося простягти руку й вимкнути телевізор, не слухати більше нічого. Він відчув, як усередині в нього все починає повільно й загрозливо пульсувати. А вимкнути телевізора він не міг. Звичайно, ні. Зрештою, це ж безплатне телебачення.
– Відступися, сатано,– пробурмотів він сам собі.
– Що? – здивувався Кілліан.
– Нічого. Кажіть, чого хочете.
Кілліан не відразу почав говорити. Він подивився на свої руки. Потім знову звів погляд. Річардс відчував, як від недоброго передчуття стогне якийсь – він не знав який – закуток його мозку. Здавалося, то волають душі бідняків, безіменної маси п'яничок, які сплять у глухих провулках.
– Маккоун вийшов з гри,– стиха промовив Кілліан. – Ви ж знаєте, це ваших рук діло. Ви розчавили його, мов яєчну шкаралупу. Ми хочемо, щоб тепер ви його заступили.
Досі Річардс думав, ніби його вже ніщо не може вразити, та тепер відчув, як рот його широко роззявився від безмежного подиву. Це брехня. Це не могло не бути брехнею. А проте – сумочка ж бо в Амелії. Навіщо їм брехати чи робити облудні пропозиції? Він поранений і самотній. Маккоун і Донаг'ю озброєні. Однієї-єдиної кулі в голову над лівим вухом вистачить, щоб покінчити з ним – без метушні, без бійки, без зайвого клопоту.
Висновок: Кілліан каже щиру правду.
– Ви здуріли,– пробурмотів Річардс.
– Ні. Ви найкращий з тих, кого нам будь-коли траплялось переслідувати. А найкращий переслідуваний найкраще знає, де і як треба шукати. Поміркуйте трохи, і ви зрозумієте, що "Переслідування" має ширше призначення, ніж розважати маси та позбуватися небезпечних людей. Мережа, Річардсе, повсякчас потребує свіжих, нових талантів. Інакше вона не може існувати.
Річардс хотів щось сказати, але не міг. Жах не полишав його, ставав усе відчутнішим, заповнював усі пори тіла.
– Головний ловець ніколи не мав сім'ї,– сказав він нарешті. – Ви самі знаєте чому. Можливість шантажу...
– Бене,– промовив Кілліан щонайлагіднішим тоном,– ваші дружина й дочка загинули. Ось уже десять днів, як їх немає.
13 проти 100...
Кілліан усе говорив,– мабуть, уже досить довго,– проте до Річардса його слова долинали наче здалеку, спотворені в мозку якоюсь чудною луною. Здавалося, він упав у глибочезний колодязь і чує, як хтось гукає до нього згори. Його мозок поринув у непроглядну темряву, і на її тлі перед ним зринали спогади, ніби хтось показував слайди. Ось давня фотографія Шійли, знята "кодаком",– вона вихляє задком по залах великого магазину з блокнотом під пахвою. Міні-спідниці тоді саме знову ввійшли в моду. А ось вони вдвох сидять у кінці причалу (вхід вільний), спиною до камери, дивляться на воду. Тримаються за руки. Коричнева фотографія хлопця в бахматому костюмі та дівчини в найкращій материній сукні, з такої нагоди підкороченої. Обоє стоять перед мировим суддею з величезною бородавкою на носі. Потім, весільної ночі, вони ще хихотіли над тією бородавкою. Далі – неприкрашена дійсність: чорно– білий знімок чоловіка з оголеними грудьми, у свинцевому фартусі, який тримається за масивний важіль у великому, схожому на склеп підземному приміщенні, освітленому дуговими лампами. Ще одне, кольорове фото в м'яких тонах (щоб не впадали в око голі обдерті стіни). На ньому жінка з великим черевом стоїть біля вікна й, відхиливши подерту штору, дивиться на вулицю, виглядає чоловіка. На її щоці м'якою котячою лапкою лежить світляна пляма. Остання фотографія, теж давній "кодак": худий молодик тримає високо над головою крихітне немовля; в усій його поставі – світло щастя й кохання, на обличчі – широка, від вуха до вуха, добра усмішка. Зображення замигтіли швидше, швидше, не навіюючи думок ні про горе, ні про кохання, ні про втрати – ні, ще ні,– а лише відчуття холодного заціпеніння, наче від новокаїну.
А Кілліан усе запевняв, що Мережа непричетна до їхньої смерті, що це просто жахливий випадок. Річардсові здавалося, ніби він вірить йому – не тільки через те, що ця історія надто неймовірна, аби не бути правдою, а й через те, що Кілліан знав: якщо Річардс погодиться на цю посаду, він одразу ж побуває в Південному районі, і йому вистачить однієї години, аби з'ясувати, як воно достеменно було.
Грабіжники. Троє. ("А може, "клієнти"?" – шпигонула болісна думка. Голос Шійли по телефону звучав тоді трохи насторожено, наче вона щось приховувала...) Вони були, мабуть, під впливом наркотиків. Може, погрожували малій, а Шійла намагалася захистити доньку. Обидві померли від колотих ран.
Ця думка повернула Річардса до дійсності.
– К бісу твою бредню! – крикнув він раптом, аж Амелія зіщулилась і затулила обличчя долонями. – Що з ними сталося? Кажи, що з ними сталося!
– Мені нема чого більше сказати. На вашій дружині понад шістдесят ножових ран.
– Кеті... – промовив Річардс безживним голосом.
Кілліан здригнувся.
– Бене, може, вам потрібен час, щоб подумати?
– Так. Так, потрібен.
– Мені страшенно жаль, друже. Присягаюся рідною матір'ю, ми до цього непричетні. Якби ви погодились на нашу пропозицію, ми влаштували б це інакше – оселили б їх десь в іншому місці, а ви могли б їх навідувати. Людина неохоче працює на тих, хто так жорстоко знищив її сім'ю. Ми це розуміємо.
– Мені треба подумати.
– Як головний ловець,– лагідно вів далі Кілліан,– ви мали б змогу знайти тих мерзотників і розправитися з ними. Та й з багатьма іншими, такими, як вони.
– Я хочу подумати. До побачення.
– Я ще...
Річардс простяг руку й вимкнув телевізор. Сидів у кріслі, наче закам'янілий, Руки безсило повисли між колінами. Літак і далі гудів крізь пітьму.
"Ну от,– подумав він. – Усе стало на свої місця. Геть усе".
12 проти 100...
Минула година.
"Поговорити,– Морж сказав,– із вами я хотів. Про туфлі, кораблі, сургуч... І чи ведмідь летів".
Перед ним пролітали спогади. Стейсі. Бредлі. Елтон Парракіс з його дитячим обличчям. Кошмари втечі, підпалені останнім сірником газети в підвалі бостонського готелю. Машини з бензиновими моторами, вищання гальм на шаленій швидкості, автомат, що плюється полум'ям. Кислий голос Лафліна. Фотографії тих двох дітей – добрі агенти були б для гестапо.
Ну, а чом би й ні?
Ніякої родини і, звичайно ж, ніякої моралі. Яка може бути мораль у людини без коріння, яка просто пливе за течією? Як мудро подбав Кілліан про те, щоб із спокійною, лагідною жорстокістю показати Річардсові, який він самотній. Бредлі з його пристрасними розмовами про забруднення повітря, що видавалися тепер далекою, нереальною, позбавленою будь-якого значення балаканиною. Носові фільтри. Атож. Був час, коли ця проблема здавалася надзвичайно важливою. А тепер ні.
"Бідняки завжди лишатимуться з тобою".
Це правда. Річардс сам породив жертву смертоносної державної машини. Та настане час, і знедолені пристосуються до нових умов, з'являться мутанти. За десять, п'ятдесят тисяч років їхні легені вироблять свою власну фільтрувальну систему, і ці люди повстануть, повиривають фільтри у своїх гнобителів і дивитимуться, як ті корчаться й конають, задихаючись в атмосфері, де кисень відіграє другорядну роль. А яке ж тоді майбутнє в Бена Річардса? Він сам себе ошукає.
Надійде й час горювання. Вони сподіватимуться цього, все передбачать. Будуть хвилини, коли він лютуватиме, бунтуватиме. Знову спробує розповісти людям про навмисне отруєння атмосфери? Можливо. Але вони подбають, щоб цього не сталося. Подбають про нього, сподіваючись, що колись і він подбає про них. Інстинкт підказував йому, що він здатен на таке. Він навіть підозрював, що має хист до цієї справи. Вони допоможуть йому, зцілять. Мають на те ліки й лікарів. Ті змінять його погляди.
І тоді – спокій.
Інакомислячих виполють, як бур'ян.
Він мріяв про спокій з такою самою жагою, з якою спраглий у пустелі мріє про воду.
Амелія Вільямс плакала ще довго, хоча мала б уже давно виплакати всі сльози. Річардс байдужно думав, що з нею буде далі. Тепер їй навряд чи варто повертатися до чоловіка й родини: просто вона вже не та жінка, яка зупинила свою машину тоді на дорозі, заклопотана думками про кулінарні рецепти та обіди, клуби та зустрічі. В ній з'явилося щось від червоних. Мабуть, тепер їй пропишуть ліки, процедури, терпляче пояснюватимуть переваги існуючого ладу. З'ясують, де розійшлися дві дороги, причину вибору хибного шляху. Справжнє свято для тих, хто полюбляє копирсатися в глибинах людського мозку.
Бенові раптом захотілося підійти до жінки, заспокоїти, сказати, що її не зовсім зламали, що навіть один лікувальний сеанс із застосуванням сучасних засобів психотерапії поверне її до нормального стану, і вона почуватиме себе навіть краще, ніж до цієї пригоди.
Шійла... Кеті...
Ці імена зринули в голові й повторювались, бамкаючи, наче дзвони, поступово втрачаючи значення від безконечного повторення. Повтори своє ім'я двісті разів, і ти зрозумієш, що ти – ніхто. Горе було йому недоступне; його охопило невиразне почуття роздратованості й збентеження: вони впіймали його, перекрили кисень, і тоді, виявилось, що всі його погляди й мідяка не варті. Пригадався хлопець, з яким колись разом училися в школі: коли той підвівся, щоб дати врочисту клятву вірності, з нього спали штани.
Літак гудів і гудів. Річардс знову закуняв. У голові ліниво зринали й згасали образи, розгорталися цілі сцени, але вони не викликали ніяких почуттів.
І ось ще одна фотографія: глянцева, двадцять чотири на тридцять, зроблена знудженим поліційним фотографом, який, мабуть, у ту хвилину жував гумку. Речовий доказ номер такий-то, панове присяжні. Дитяче тіло з колотими та різаними ранами в залитому кров'ю ліжечку. Кров'яні плями та патьоки на стіні та на поламаній грі "Матуся гуска", купленій за десять центів. Липкий згусток крові на іграшковому ведмедику з одним оком.
Видіння вирвало його зі сну, Річардс рвучко підвівся, і з його широко роззявленого рота почали вихоплюватися невиразні крики. Повітря вирвалось із легенів з такою силою, що язик затріпотів, наче вітрило на вітрі. Усе в салоні раптом набуло чітких обрисів і накотилося на нього, мов хвиля морського прибою, гнітюче й жахливе. Ця реальність була така ж страшна, як і та, що її показували в кліпах агентства "Теленовини". Наприклад, мертвий Лафлін, якого витягали з тієї повітки в Гопіці. Все, все там було дуже натуральне і в кольорі.
Нажахана Амелія теж скрикнула, зіщулившись у кріслі, з широко розплющеними, схожими на потріскані порцелянові кулі на ручках дверей, очима, силкуючись усунути в рот цілого кулака.
До салону через кухню вдерся Донаг'ю з пістолетом у руці, в очах-намистинах спалахували гарячкові зблиски.
– Що тут діється? Що сталося? Маккоун?..
– Ні,– відповів Річардс, відчуваючи, як серце поволі заспокоюється, тож не доведеться розпачливо виштовхувати з себе слово за словом. – Кошмар наснився. Доньку бачив.
– А-а. – Очі в Донаг'ю пом'якшали від нещирого співчуття. Він не вмів прикидатись. Мабуть, так і залишатиметься тупим найманцем усе своє життя. А може, ще й навчиться чогось?..
Донаг'ю обернувся, щоб іти.
– Донаг'ю! – Той знову сторожко обернувся. – Добряче я тебе налякав, га?
– Ні.
По цій короткій відповіді Донаг'ю відвернувся. На карку в нього зібралася складка. Сідниці, обліплені блакитними форменими штанами, були круглі, наче в дівчини.
– Я міг би й дужче налякати,– зауважив Річардс. – Міг би пообіцяти, що вийму в тебе фільтра з носа.
Донаг'ю вийшов.
Річардс знесилено заплющив очі. В голові знову зринула ота глянцева фотографія двадцять чотири на тридцять. Він розплющив очі. Заплющив. Фотографія більше не з'являлася. Впевнившись, що вона вже не з'явиться, принаймні зараз, він розплющив очі й натис кнопку.
З екрана на нього дивився Кілліан.
11 проти 100...
– Що, Річардсе? – Кілліан нахилився вперед, не приховуючи напруження.
– Я вирішив прийняти вашу пропозицію,– сказав Річардс.
Кілліан відхиливсь назад і всміхнувся самими очима.
– Я дуже радий.
10 проти 100...
– О Боже,– здивувався Річардс, переступивши поріг царства пілотів.
Голловей озирнувся:
– Привіт.
Він якраз був на зв'язку з детройтським радіомаяком УВЧ. Данінгер пив каву.
Обидва пульти управління були полишені самі на себе. Одначе там увесь час щось рухалося то в той, то в той бік, то вперед, то назад, щось оберталося, наче підкоряючись невидимим рукам і ногам. Крутилися диски. Спалахували лампочки. Здавалося, сюди постійно надходив якийсь могутній потік інформації, так само, як і виходив звідси... не знати куди.
– А хто веде машину? – зачудовано спитав Річардс.
– Автик,– відповів Данінгер.
– Автик?
– Автопілот. Незрозуміло? Таке собі жартівливе скорочення. – Данінгер раптом усміхнувся. – Раді бачити вас у нашій компанії. Вам важко в це повірити, але тут дехто неабияк уболівав за вас.
Річардс стримано кивнув головою.
Голловей заповнив ніякову паузу:
– Автик мене й самого часом дивує, а я літаю вже двадцять років. Дуже надійна техніка, хоча й з біса складна. Проти неї старий автопілот – однаково що ящик від апельсинів проти комоду вісімнадцятого століття.
– Та невже? – промовив Річардс, втупившись у нічну темряву.
– Саме так. Настроюєшся на пункт призначення, а далі Автик з допомогою радара сам робить своє діло. Ми вже ніби й не потрібні, хіба що для зльоту й посадки. Або коли щось вийде з ладу.
– І багато ви можете зробити, коли щось вийде з ладу? – спитав Річардс.
– Ми можемо молитися,– сказав Голловей. Може, він хотів пожартувати, але його відверта відповідь якось прикро повисла в повітрі.
– Оці штурвали й ведуть літак? – спитав Річардс.
– Вони змінюють висоту,– пояснив Данінгер. – А педалі – напрям польоту.
– Схоже на дитячий автомобіль.
– Трохи складніше,– втрутився Голловей. – Скажімо, на кілька кнопок більше.
– А що станеться, як ваш Автик схибнеться з розуму?
– Такого не буває,– з усмішкою промовив Данінгер. – А якби колись трапилося, то ми б від нього просто відмовились. Але комп'ютер ніколи не помиляється, друже.
Річардс хотів іти, та ніяк не міг відірвати погляду від усіх тих штурвалів, педалей та перемикачів, що ввесь час ледь помітно й, здавалося, довільно рухались. Голловей з Данінгером повернулися до свого діла – почулися незрозумілі цифри, пішла якась інформація впереміш із атмосферними перешкодами.
Один раз Голловей озирнувсь і ніби здивувався, побачивши Річардса й досі в кабіні. Ошкірившись, махнув рукою в темряву.
– Скоро Гардінг.
– Як скоро?
– Хвилин за п'ять-шість на горизонті побачимо заграву.
Коли Голловей озирнувся вдруге, Річардса вже не було, Командир звернувсь до Данінгера:
– Я буду радий, коли ми нарешті випустимо цього хлопця на землю. Він трохи з дуринкою.
Данінгер похнюпивсь, на обличчя йому впав зелений відсвіт од приладів.
– Йому не сподобався наш Автик. Ви це помітили?
– Помітив,– відповів Голловей.
9 проти 100...
Річардс повертався назад вузьким коридором, де ледве міг пройти один чоловік. Фрідмен, радист, навіть не підвів на нього очей. Донаг'ю теж. Річардс зайшов у кухню й зупинився.
Запах кави був міцний і приємний. Річардс наповнив чашку, додав трохи вершків, сів у крісло, де звичайно перепочивали стюардеси. Кавоварка булькотіла й парувала.
Прозорий холодильник був забитий розкішними розфасованими обідами, бар – теж заставлений фірмовими пляшечками авіакомпанії.
"Тут можна було б добряче піддати",– подумав Річардс.
Він сидів, сьорбаючи каву,– міцну, смаковиту. Кавоварка все булькотіла.
"Ну от я й тут",– подумав він і знову сьорбнув. Авжеж, ніякого сумніву. Він тут, сидить і п'є каву.
Кухонне причандалля було акуратно прибране. Раковина з нержавіючої сталі виблискувала, наче оздоба гарнітуру "Форміка". І, звичайно ж, на електроплитці булькотіла й парувала кавоварка "Сайлекс". Шійла завжди хотіла придбати собі таку. "Сайлекс" – річ міцна й довговічна",– казала вона.
Річардс заплакав.
Був тут і крихітний туалет, призначений лише для задків стюардес, Крізь прочинені двері Річардс бачив навіть блакитну, дезинфіковану для тих чепурух воду в унітазі. Сідай собі й роби своє на висоті п'ятдесят тисяч футів, серед цих витончених розкошів.
Річардс пив каву, дивився, як булькотить і парує кавоварка, й плакав. Плач був спокійний, безгучний і скінчився разом із кавою.
Річардс підвівсь і поставив чашку в раковину. Потім узяв кавоварку за коричневу пластикову ручку й акуратно вилив каву. На товстому склі виступили намистинки пари.
Він витер сльози рукавом куртки й знову вийшов у вузький коридор. Тримаючи кавоварку в руці, вступив до кабіни Донаг'ю.
– Кави не хочеш? – спитав Річардс.
– Ні,– коротко відповів Донаг'ю, не підводячи погляду.
– Певно, що хочеш,– сказав Річардс і з усієї сили, на яку тільки був здатен, опустив важку посудину на схилену над столом голову Донаг'ю.
8 проти 100...
Від напруги рана в боку втретє роз'ятрилась, але кавоварка не розбилася. Мабуть, скло з домішками якогось там вітаміну, щоб не тріскалось від сильної вібрації, подумав Річардс. На кавоварці лишилась пляма крові. Донаг'ю, навіть не зойкнувши, ткнувся головою в розкладені на столі карти. Кров цівкою потекла через верхній планшет на підлогу.
– Борт сі дев'ятнадцять вісімдесят чотири, прийнято п'ятірку в порядку,– жваво обізвалося радіо.
Річардс і далі тримав у руці кавоварку. До неї прилипло пасмочко волосся Донаг'ю.
Річардс упустив її додолу, але звуку не почув. Тут підлога теж була встелена килимом. Із скла зринула вгору водяна бульбашка й, перетворившись на налите кров'ю око, підморгнула Річардсові. Потім він знову побачив перед собою глянцеву фотографію Кеті в залитому кров'ю ліжечку й здригнувся.
Піднявши за волосся важку голову Донаг'ю, він лапнув у внутрішній кишені його блакитної форменої куртки. Пістолет був на місці. Річардс уже майже відпустив мертву голову, та, передумавши, задер її ще вище. На обличчі Донаг'ю застиг ідіотський косий погляд, у роззявлений рот бігла кров.
Річардс протер мерцеві одну ніздрю й заглянув усередину.
Ось він – малесенький, крихітний фільтр. Блискуча сіточка.
– Борт сі дев'ятнадцять вісімдесят чотири, підтвердіть ваш час прибуття,– знов обізвалося радіо.
– Гей, це до тебе! – гукнув Фрідмен через коридор. – Донаг'ю!..
Річардс покульгав у коридор. Він відчував страшенну кволість. Фрідмен підвів на нього погляд.
– Скажіть, будь ласка, Донаг'ю, хай підніме свою гепу й підтвердить...
Річардс поцілив його трохи вище від верхньої губи. Зуби розлетілися, наче розірване намисто дикуна. Кривава каша з мозку та волосся обліпила плямами вирвану з журналу об'ємну фотографію дівчини, що навіки розсунула ноги в ліжку червоного дерева.
З кабіни пілотів долинув приглушений вигук – Голловей відчайдушно рвонувся з місця, намагаючись зачинити двері. Річардс устиг помітити в нього на лобі малесенький шрам, схожий на знак запитання. Мабуть, ще коли був малим бешкетником, грався в пілота й упав з дерева.
Річардс вистрілив йому в живіт. Голловей вигукнув протяглим голосом:
"О-о-о-о-о-х!" Ноги висковзнули з-під нього, він упав долілиць.
Данінгер обернувсь у кріслі з обрезклим, блідим, наче місяць, обличчям.
– Не стріляй, а?.. – встиг він сказати, і йому перехопило подих.
– Ось тобі,– лагідно промовив Річардс і натис на гачок.
Данінгер вивалився з крісла, позад нього щось луснуло й на мить спалахнуло.
– Борт сі дев'ятнадцять вісімдесят чотири, підтвердіть розрахунковий час прибуття.
Річардс раптом гикнув і з його рота ринув струмінь кави й жовчі. Від напруження рана в боку ще дужче роз'ятрилася, відгукнувшись нестерпним шпиганням.
Річардс покульгав до пілотських крісел; штурвали та важелі так само похитувалися, ковзали – складний тандем працював безустанно. Як багато тут шкал і важелів...
Чи є в них постійний зв'язок із землею? Адже політ незвичайний. Напевне є.
– Підтверджую,– наче в приватній розмові відповів Річардс.
– Борт сі дев'ятнадцять вісімдесят чотири, у вас там працює телевізор? У нас на прийомі якісь незрозумілі перешкоди. У вас усе гаразд?
– П'ятірка в порядку,– відповів Річардс.
– Скажіть Данінгеру, що з нього пляшка пива,– загадково промовив голос. Далі чувся тільки тріск атмосферних перешкод.
Машину вів Автик.
Річардс повернувся в салон – діло треба було довести до кінця.
7 проти 100...
– Господи милосердий,– простогнала Амелія Вільямс.
Річардс недбало глянув на себе. Весь його правий бік, від ребер до литки, яскрів багрянцем.
– Хто б міг подумати, що в старого так багато крові,– промовив він.
Раптом до салону першого класу вдерся Маккоун. Одного погляду на Річардса йому було досить, аби зрозуміти, що сталося. Пістолета він тримав у руці. Два постріли прогриміли одночасно.
Маккоун зник за шторою, де починався салон другого класу. Річардс важко опустивсь у крісло. Він відчував страшенну втому. В животі з'явилася велика дірка, крізь яку було видно кишки.
Амелія кричала безперестанку, вчепившись руками за щоки, відтягуючи їх донизу з такою силою, що обличчя її стало схожим на пластикову маску відьми.
До салону, заточуючись, знову ввійшов Маккоун. Він усміхався. Куля знесла йому півчерепа, але страшний вискал не сходив з обличчя.
Він вистрілив двічі. Перша куля пролетіла в Річардса над головою. Друга пройшла під ключицею.
Річардс теж вистрілив. Маккоун, заточуючись, двічі обкрутився на місці, наче виконував безглуздий танок. Пістолет випав з його руки. Здавалося, він розглядає грубий шар пінопласту на стелі, порівнюючи його з тим, який був у салоні другого класу. Нарешті Маккоун гримнувся на підлогу. В салоні стояв дух пороху та смалятини, свіжий і міцний дух, мов ото запах яблук, коли з них чавлять сидр.
