Текст книги "Переслідуваний"
Автор книги: Стівен Кінг
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 13 страниц)
– Прічард, атож,– покірливо мовив Річардс. Височенний Будинок розважальних телепрограм, що залишився позаду, все меншав і меншав, і здавалося, що його похмура тінь уже не так гнітить душу, незважаючи на невдачу з таксистом.
– Господи, ну й урвиголова з тебе. Що правда, то правда. Та вони ж тебе вб'ють. Ти хоч знаєш про це? Уб'ють к лихій годині. Ні, ти таки урвиголова.
– А ти помацай себе за голову – може, й твою вже урвав?
– Мою! – повторив таксист, що аж не тямився від щастя. – Ото язикатий. Ото сказонув! Ти не проти, якщо я скажу жінці, що підвозив тебе? Вона вмирає за цими телевізійними розвагами. Я мав би донести на тебе, але однаково своєї сотні не одержу. Таксистам треба хоча б одного свідка мати. А тебе, як на те, ніхто не бачив, коли ти в машину сідав.
– Важко тобі доведеться,– сказав Річардс. – Шкода, що не зможеш докласти рук до моєї смерті. А може, тобі записку лишити, що я в твоїй машині їхав?
– Господи, а що, як і справді... Ото було б...
Вони саме перетнули Канал.
– Зупини, я тут вийду,– перебив його Річардс. Він дістав нового долара з конверта, якого дав йому ведучий програми Боббі Томпсон, і кинув на переднє сидіння.
– Господи, та я ж нічого такого не сказав. Я не хотів...
– Приїхали,– промовив Річардс.
– А як же записка?
– Іди к бісу, паскудо.
Річардс виліз із машини й пішов у бік Драммонд-стріт. У присмерку, наче кістяки, бовваніли висотні будинки Південного району. Ззаду долинув розлючений голос таксиста:
– Не довго тобі гуляти, фраєре!
78 проти 100...
Річардс перетнув якийсь двір, проліз дірою в огорожі, що відділяла одну асфальтову пустку від другої, перебрався через покинутий будівельний майданчик, перечекав у зубчастих тінях, поки прореве мимо банда на мотоциклах, світячи сліпучими фарами, наче вовкулаки божевільними очиськами. Нарешті, подолавши останню огорожу (і поранивши собі руку), постукав у задні двері закладу Молі Джернігена, які часто правили за головний вхід.
Молі тримав на Док-стріт щось на зразок ломбарду, де людина грошовита могла купити поліційного кийка, спецрушницю для розгону порушників громадського порядку, автомат, героїн, «колеса з Сан-Франціско», кокаїн, жіноче вбрання (для гомика, що зібрався погуляти з такими, як сам), штучну жінку із стирофлексу, живу повію, якщо не вистачало грошей на штучну, дістати сьогоднішню адресу одного з трьох пересувних підпільних закладів, де грали в кості, або розкішного порноклубу, а також скористатися ще доброю сотнею нелегальних послуг. Якщо ж у Молі не було того, що вам потрібно, він міг його замовити десь-інде.
Навіть фальшиві документи.
Відкривши вічко й побачивши, хто прийшов, Молі сказав з привітною посмішкою:
– Ішов би ти своєю дорогою, друже. Я тебе не бачив.
– Нові долари,– мовив Річардс, ніби ні до кого не звертаючись.
Запала мовчанка. Річардс стояв, уважно вивчаючи комір його сорочки, немов уперше такий бачив.
Потім грюкали засуви й клацали замки – квапливо, наче Молі боявся, що Річардс передумає. Гість відразу опинивсь у квартирі Молі, яка прилягала ззаду до магазину. Приміщення було захаращене старими газетами, краденими музичними інструментами, краденими кінокамерами та коробками з дефіцитною бакалією. Молі доводилось бути таким собі Робін Гудом: у Південному районі гендляр не міг протриматися довго, якщо виявляв надмірну пожадливість. Молі обдирав багатих мерзотників з Північного району, а місцевим продавав майже за собівартістю, часом навіть дешевше, коли хтось опинявся в скруті. Отож репутацію він мав чудову, і всі його оберігали. Якщо полісмен випитував стукача (а в Південному районі їх були сотні) про Молі Джернігена, той повідомляв, що Молі – схибнутий старий чоловік, який потроху заробляє темними оборудками й потроху торгує на чорному ринку. Однак чепуруни з Північного району, які вирізнялися досить дивними сексуальними нахилами, могли б розказати поліції й ще дещо, якби тепер карали за проституцію, азартні ігри й такі інші речі. Та владі було відомо, що там, де є порок, ніколи не виникне справжньої революційної ситуації. Правда, по той бік Каналу не знали, що Молі має скромний зиск і від продажу фальшивих документів, які збуває лише місцевим клієнтам. Річардс розумів, що виготовлення таких паперів для тих, кому поліція наступає на п'яти, як оце йому,– справа надзвичайно ризикована.
– Які саме папери? – спитав Молі, глибоко зітхаючи, і ввімкнув старомодну лампу з гнучким стояком, що залила робочу поверхню столу яскравим білим світлом. Він був старий, років під сімдесят п'ять, і його волосся, освітлене зблизька, скидалося на сріблясту пряжу.
– Шоферські права. Військовий квиток. Міську перепустку. Кредитну картку. Картку соціального страхування.
– Це просто. За таку роботу я беру шістдесят зелененьких, але з тебе візьму менше, Бенні.
– Отже, зробиш?
– Задля твоєї жінки – зроблю, задля тебе – ні. Нічого мені голову в зашморга стромляти за таких придурків, як Бенні Річардс.
– А довго чекати, Молі?
Очі Молі глузливо блиснули.
– Коли я вже увійшов у твоє становище, то доведеться поквапитись. Годину на кожен папір.
– Господи, це ж п'ять годин... А може, я тим часом піду...
– Ні в якому разі. Ти що, здурів, Бенні? На тому тижні приїжджав тут один із поліції у ваш район. З конвертом для твоєї жінки. Під'їхав він у «чорному вороні», з ним ще шестеро. Пустомеля Донніген усе бачив – він саме збував деякі дрібнички на розі з Джеррі Генреном. А він усе мені розказує. В цього хлопця не всі дома.
– Знаю, що в Пустомелі не всі дома,– нетерпляче сказав Річардс. – Це я прислав гроші. А вона...
– А хіба хтось щось знає? Хіба хтось щось бачить? – Молі знизав плечима й підкотив очі під лоба, кладучи ручки та чисті бланки в середину світляного кола на столі. – Вони обложили твій будинок, Бенні, у чотири ряди. Кожен, хто спробував би сказати їй слово співчуття, опинився б у підвалі, а там з ним уже поговорили б гумовими кийками. Ніхто не хоче мати діла з тими пройдисвітами, хоча твою жінку й справді відгородили від людей. На яке ім'я виписувати папери?
– Не має значення, аби англійське. Господи, Молі, вона ж мабуть, виходила по харчі. А лікар...
– Вона посилала синка Баджі О'Санчеса, як його пак...
– Уолт.
– Еге ж, Уолта. Ніяк не можу втримати в голові імен цих бісових мексиканців та ірландців. Склероз, Бенні. Та й нерви розшарпані. – Він раптом сердито глипнув на Річардса. – Я ще пам'ятаю Міка Джаггера, його всі тоді знали. Ти навіть не знаєш, хто він був такий, га?
– Я знаю, хто він був такий,– відповів Річардс розгублено і злякано обернувся до вікна, що було на рівні асфальту. Отже, справи гірші, ніж він собі уявляв. Шійла і Кеті теж під ковпаком. Принаймні поки він...
– З ними все гаразд, Бенні,– м'яко промовив Молі. – Ти лишень тримайся від них якнайдалі. Ти для них тепер однаково що отрута. Дійшло?
– Атож,– відповів Річардс. Його раптом пойняв розпач – чорний, страшний. «Я тужу за домом»,– подумав він вражено, але це була не просто туга, це було щось гірше. Все, що з ним діялося, здавалось неймовірним. Його життя йшло під укіс. Перед ним вихором закружляли обличчя: Лафлін, Берне, Кілліан, Янскі, Молі, Кеті, Шійла...
Річардс глянув крізь вікно у темряву й затремтів. Молі працював, наспівуючи давню пісеньку із свого нікому сьогодні не потрібного минулого, щось про очі, як у Бетт Девіс («А це хто в біса така?»).
– Він був ударником,– раптом промовив Річардс. – У тій англійській групі, «Бітлз». Мік Маккартні.
– Ех, молодь,– сказав Молі, не відриваючись од роботи. – Оце й усе, що ви знаєте.
77 проти 100...
Річардс вийшов од Молі в десять хвилин по півночі, полегшавши на тисячу двісті нових доларів. Гендляр продав йому невеличкий, але досить корисний набір предметів, що мали змінити його зовнішність: сиву перуку, окуляри, ватяні віхті, щоб закладати за губи, та пластикові накладки на щелепи, що змінювали обриси рота. «А ти ще кульгай,– порадив Молі. – Тільки не так, щоб усі озирались, а ледь-ледь. Запам'ятай: цим кульганням можна доброго туману в очі напустити. Мабуть, забув про такі речі, га?»
Річардс таки забув.
Нові папери в його гамані свідчили про те, що він – Джон Гріффін Спрінгер, агент з продажу магнітозаписів біблійних текстів, родом із Гардінга, сорокатрирічний вдівець. Ніякого стосунку до техніки, і це тільки на краще, бо технарі мають свою специфічну мову.
Річардс вийшов на Робард-стріт о пів на першу – у найслушніший час для того, щоб тебе обікрали, відлупцювали, а то й убили, і найнесприятливіший для того, щоб непомітно зникнути. Одначе він усе-таки прожив по цей бік Каналу все своє життя.
Річардс відійшов зо дві милі на захід, майже до озера, й аж там перетнув Канал. Дорогою натрапив на гурт п'яничок, що грілися довкола потайки розпаленого вогнища, побачив кілька пацюків, але жодного полісмена. О чверть на другу він уже простував нічиєю землею з її складами, дешевими ресторанчиками та транспортними конторами. А о пів на другу, коли з барів повисипало чимало гулящого люду, зміг, нічим не ризикуючи, зупинити таксі.
Цього разу водій навіть не глянув на нього.
– Аеропорт,– кинув Річардс.
– Поїхали.
Реактивний двигун зірвав машину з місця, і вони влились у потік вуличного руху. До аеропорту приїхали о першій п'ятдесят. Річардс прокульгав повз кількох полісменів та вартових відомчої охорони, і вони не звернули на нього уваги. Він придбав квиток до Нью-Йорка,– це якось само собою спало йому на думку. Перепустки перевіряли як звичайно, все обійшлося без ускладнень. Швидкісний літак на Нью-Йорк відлітав о другій двадцять. У салоні зібралося понад сорок пасажирів, здебільшого бізнесмени та студенти. Полісмен у куленепробивній кабіні куняв до самої посадки. Річардс посидів трохи і теж задрімав.
Літак приземливсь о третій годині шість хвилин, і Річардс без пригод залишив аеропорт.
О третій п'ятнадцять таксі вже несло його швидкісною спіральною трасою. Перетнувши по діагоналі Центральний парк, Бен Річардс о третій двадцять загубився у найбільшому місті світу.
76 проти 100...
Він обрав пересічний «Брант-готель» у східній частині Манхеттена. В цьому районі, після деякої перерви, знову почали з'являтись ознаки фешенебельного міста. Одначе готель був менш як за милю від центрального Манхеттена з його нетрями – теж найбільшими в світі.
Річардс іще раз згадав прощальні слова Дена Кілліана: «Тримайтеся ближче до своїх людей».
Вийшовши з таксі, він пішов до Таймс-сквер, аби не показуватись у готелі о такій ранній порі. П'ять з половиною годин – від пів четвертої до дев'ятої – Річардс просидів у нічному гомоклубі, дивлячись виставу. Спати хотілося нестерпно, та щойно він починав куняти, як його будив легкий дотик пальців, що добиралися до паху...
– Як довго затримаєтеся в нас, сер? – спитав, уже вранці, адміністратор готелю, заглядаючи в книгу, де Річардс записався як Джон Г. Спрінгер.
– Та ще не знаю,– відповів Річардс, намагаючись надати голосові скромно-люб'язного тону. – Все залежить від клієнтів, самі розумієте. – Він заплатив шістдесят нових доларів за два дні й піднявся ліфтом на двадцять третій поверх. З кімнати відкривався похмурий краєвид брудної Іст-рівер. У Нью-Йорку теж ішов дощ.
Кімната була чиста, мало не стерильна. Вона сполучалася з ванною і туалетом, і в бачку безперестанно чулося лиховісне булькання, якого Річардс не зміг позбутися, навіть поворушивши грушею.
Він попросив принести сніданок до кімнати: зварене без шкаралупи яйце на грінці, оранж, каву. Коли з'явився посильний з тацею, Річардс дав йому на чай, але не дуже багато, щоб не привертати до себе уваги.
Упоравшись із сніданком, він дістав відеокамеру. Поруч з видошукачем була металева пластинка з написом «Інструкція». Річардс почав читати:
1. Вставте касету в проріз А і тисніть на неї, поки в камері клацне.
2. Наведіть перехрестя видошукача на об'єкт зйомки.
3. Для запису зображення та звуку натисніть кнопку Б.
4. Після дзвінка касета автоматично випаде з камери. Тривалість запису – 10 хвилин".
"Гаразд,– подумав Річардс,– хай подивляться, як я сплю".
Він поставив камеру на столик поруч із Біблією й навів на ліжко. Гола стіна, під якою воно стояло, нічим не вирізнялася, і Річардс не уявляв собі, як це ліжко -и це тло можуть допомогти комусь визначити місце його перебування. Шум із вулиці так високо майже не долинав, але він пустив душ – про всяк випадок.
При всій своїй завбачливості Річардс мало не натис кнопку й не став перед камерою у своєму камуфляжі. Його можна було б зняти майже весь, крім перуки. Він натяг на голову наволочку. Потім натиснув кнопку, відійшов до ліжка й сів обличчям до об'єктива.
– Ку-ку! – сказав він глухим голосом, звертаючись до величезної аудиторії, що з жахом і цікавістю дивитиметься й слухатиме його сьогодні увечері. – Хоч ви цього й не бачите, але я плюю на вас, засрані телефанати.
Річардс випростався горілиць, заплющив очі й спробував ні про що не думати. Коли за десять хвилин касета випала з камери, він уже міцно спав.
75 проти 100...
Прокинувсь він о четвертій пополудні – отже, лови вже почалися. Власне, зони тривали вже три години, якщо врахувати різницю в часі. Від цієї думки в животі у нього похололо.
Заклавши нову касету, він узяв Біблію і, не знімаючи з голови наволочки, став читати та перечитувати Десять заповідей, аж поки й ця касета випала.
В шухляді письмового столу Річардс знайшов конверти, але на них були назва й адреса готелю. Повагавшись, він зрозумів, що однаково не має вибору. Мусив повірити Кілліанові на слово, ніби телебачення не покаже Маккоунові та його ловцям конверти з поштовими штемпелями та зворотними адресами. Без пошти йому не обійтись, а поштовими голубами його не забезпечили.
Поруч з ліфтами були скриньки, і, згнітивши серце, Річардс опустив туди обидві касети. За правилами гри поштовій службі однаково нічого не перепало б, та все ж він страшенно ризикував. А не надіслати касети означало втратити винагороду; цього він теж не міг допустити.
Він повернувся до кімнати, закрутив душ (у ванній парувало, наче в тропічних джунглях) і знову простягся на ліжку.
Куди податися далі? Як найкраще вчинити?
Річардс спробував поставити себе на місце пересічного втікача. Звичайно, найперше спрацював би тваринний інстинкт – зачаїтися. Знайти собі схованку й там дрижати від страху.
Саме так він і вчинив. Він – у "Брант-готелі".
Чи передбачать ловці такий крок? Авжеж. Вони не шукатимуть людини, яка втікає. Шукатимуть людину, яка ховається.
Чи ,знайдуть вони його у цій схованці?
Річардсові дуже хотілося відповісти "ні", проте він не був певен цього. Замаскувався непогано, але поспіхом. Спостережливих людей не так багато, проте хтось завжди знайдеться. А може, за ним уже стежать? Адміністратор. Посильний, що приносив сніданок. Може, навіть хтось із тих невиразних типів, які дивилися з ним порновиставу на Сорок першій вулиці.
Малоймовірно, але можливо.
А найголовніше прикриття – фальшива перепустка, котру виготовив для нього Молі? Чи довго буде змога нею користуватися? Таксист, який віз його з Будинку розважальних телепрограм, міг донести, що висадив свого клієнта у Південному районі. А ті ловці в своєму ділі мастаки, такі мастаки, що аж у душі холоне. Вони візьмуть у роботу кожного, хто його знає, починаючи від Джека Крейгера й закінчуючи тією старою сучкою, їхньою сусідкою Ейлін Дженнер. Церемонитись не будуть. Скільки часу мине, поки хтось,– може, отой недоумок, Пустомеля Донніген,– прохопиться, що старому гендляреві трапилась нагода заробити на фальшивих паперах? А якщо доберуться до Молі, то про все дізнаються. Старий протримається досить довго, аби Річардс міг утекти якнайдалі, але не чекатиме, щоб його побили. Та й випадкова нічна пожежа йому ні до чого. А далі? Проста перевірка у трьох аеропортах Гардінга покаже, що Джон Г. Спрінгер нічним рейсом вилетів до Нью-Йорка.
Так буде, якщо вони вийдуть на старого Молі.
Припустімо – вийдуть. Доводиться припускати, що вийдуть.
Тоді треба тікати. Куди?
Цього Річардс не знав. Усе своє життя він прожив у Гардінгу, на Середньому Заході. Він зовсім не знав Східного узбережжя: тут не було жодного місця, де б він почувався як удома. Отже – куди?.. Куди?..
Похмурі думки ятрили мозок, і поступово його оповило страшне марево. Ловці знайшли Молі без особливих зусиль. Вирвали йому два нігті, налили на пуп бензину із запальнички, пригрозили підпалити – й за п'ять хвилин витягли із старого прізвище Спрінгер. Цим зовні пристойним невиразним типам в однакових габардинових плащах досить було зняти телефонну трубку, щоб дізнатися номер рейсу Річардсового літака, і о другій тридцять східного поясного часу вони були вже в Нью-Йорку. Вислані наперед хлопці роздобули його адресу із щоденного комп'ютерного списку мешканців нью-йоркських готелів. І тепер вони вже тут, оточують готель. Попідміняли офіціантів, посильних, клерків, барменів. Десяток переслідувачів піднімаються запасними сходами. Ще півсотні заходять в усі три ліфти. Тим часом машини на повітряних подушках підвозять і підвозять ловців, зупиняючись довкола готелю. Ось вони вже в коридорі, за хвилину виламають двері й удеруться до кімнати, а відеокамера над їхніми кремезними плечами зніматиме й зніматиме для наступних поколінь видовище, як із нього, Бена Річардса, роблять шніцель.
Річардс сів на ліжку, ввесь упрілий. Немає навіть пістолета, ще немає.
Тікати. Мерщій.
Для початку – в Бостон.
74 проти 100...
О п'ятій пополудні Річардс спустився до вестибюля. Адміністратор усміхнувсь променистою усмішкою – мабуть, задоволений, що скоро зміна.
– Добрий день, містере... е-е...
– Спрінгер. – Річардс теж усміхнувся. – Мені, здається, добре повелося – троє клієнтів нібито погодились... на мою пропозицію. Поживу ще два дні у вашому чудовому готелі. Можна заплатити наперед?
– Звичайно, сер.
Долари перейшли з рук у руки, і Річардс із прояснілим обличчям повернувся до своєї кімнати. В коридорі нікого не було. Він накинув на ручку дверей табличку "Не турбувати" й швидко рушив до запасного виходу.
Йому пощастило – нікого не зустрів. Спустився сходами на перший поверх і непомітно вислизнув із готелю бічним виходом.
Дощ ущух, але низькі хмари й далі висіли над Манхеттеном. У повітрі стояв сморід, наче від зіпсованого акумулятора. Річардс ішов швидко, облишивши кульгати, до кінцевої зупинки електроавтобусів. На цьому маршруті ще можна було придбати міжміського квитка без власноручного підпису.
– До Бостона,– сказав Річардс бородатому касирові.
– Двадцять три долари. Автобус відходить о шостій п'ятнадцять.
Річардс подав гроші; тепер у нього залишилось трохи менше трьох тисяч
нових доларів. Треба було якось згаяти цілу годину на цій забитій людьми станції, серед яких товклося чимало солдатів-добровольців: голубі берети, байдужні й жорстокі хлоп'ячі обличчя. Річардс купив порножурнал, сів, затулився ним та так і просидів годину, вряди-годи перегортаючи сторінку щоб не бути схожим на статую.
Коли подали електроавтобус, Річардс у потоці сірої маси пасажирів почовгав до розчинених дверей. Хтось крикнув:
– Гей! Гей, ти!
Річардс озирнувся й побачив полісмена, що бігцем простував до нього. Річардса наче паралізувало. В глибині його мозку стукало: зараз уб'ють, ось тут, просто на цій задрипаній станції, на підлозі, запльованій цятками жувальної гумки, серед оцих брудних стін з надряпаними там і там непристойностями; саме тут він стане випадковою здобиччю тупоголового полісмена.
– Лови його! Лови!
Полісмен повернув трохи вбік. Отже, він гнався не за ним, а за якимось голодранцем, що втікав до сходів, розмахуючи жіночою сумочкою та розкидаючи зустрічних направо й наліво, немов кеглі.
Перескакуючи через три сходинки, злодюжка та його переслідувач зникли з очей. Пасажири якусь хвилину байдужно стежили за ними, а тоді знову повернулися до своїх справ, ніби нічого й не сталося.
Річардс відчув, що його тіпає і морозить.
Він безсило впав на заднє крісло електроавтобуса, який через кілька хвилин завуркотів уздовж платформи й приєднався до загального потоку машин. Полісмен та його жертва лишилися десь позаду, в людському натовпі.
"Якби я мав пістолета – був би поклав його на місці,– подумав Річардс про полісмена. – Господи, о Господи..."
Тоді спало на думку зовсім інше: "Наступного разу ловитимуть не злодія. Ловитимуть мене".
У Бостоні він таки добуде собі пістолета. Так чи так, а добуде.
Річардс згадав слова Лафліна – той нахвалявся хоч кількох сволоцюг зіпхнути з верхотури, поки його самого схоплять.
Електроавтобус котився на північ крізь дедалі густіші сутінки.
73 проти 100...
Бостонський готель Спілки молодих християн містився на Ганінгтон-авеню. Будівля скидалась на почорнілий від часу велетенський ящик. У середині минулого століття тут був один з найпрестижніших районів Бостона, а тепер цей готель стояв, як сумний свідок інших часів, іншої доби, все ще блимаючи старомодними неоновими літерами на грішний район, де скупчилися театри та всілякі інші видовищні заклади.
Коли Річардс увійшов до вестибюля, адміністратор саме сварився з миршавим, неохайним негром у спортивній фуфайці, такій великій, що закривала його голубі джинси аж до литок. Суперечка точилася навколо автомата, що продавав жувальну гумку біля вхідних дверей у вестибюлі.
– У мене пропала монета, блідопикий. Пропала монета к розтакій матері!
– Якщо ти зараз не виметешся звідси, хлопче, я викличу поліцію. Все. Мені ця балачка остобісіла.
– Але ж клятий автомат проковтнув мою монету!
– Годі на мене визвірятися, щеня! – Адміністратор, стриманий чолов'яга років тридцяти, шарпнув негра за фуфайку, під якою десь там мало бути миршаве тіло. – А тепер забирайся звідси, я все сказав.
Хлопець зрозумів, що адміністратор не жартує. Майже комічна маска зненависті й зухвальства на його обличчі під чорним настовбурченим волоссям – зачіска в стилі "афро" – змінилася болісною гримасою образи й докору.
– Та слухай, це ж була моя остання монета, розтуди її. Твій автомат зжер мою монету! Це ж...
– Я вже викликаю поліцію. – Адміністратор обернувся до комутатора.
Поли куртки, що дісталася негрові на дешевому розпродажу, мляво гойднулися довкола худенького заду. Хлопець копнув ногою автомат і кинувся тікати.
– Розтакий ти блідопикий сучий син!
Адміністратор подивився йому вслід, так і не натиснувши справжньої чи уявної кнопки. Він посміхнувся до Річардса, вишкіривши зуби, що нагадували клавіатуру старого рояля, якому бракувало кількох клавішів.
– З цими чорними стало неможливо говорити. Якби я керував Мережею, то тримав би їх у клітках.
– А що, він справді вкинув туди монету? – спитав Річардс, записуючись у реєстраційній книзі як Джон Діген із штату Мічіган.
– Якщо й укинув, то крадену,– сказав адміністратор. – Та, мабуть, укинув. Але якби я повернув її, то сюди до ночі бігали б сотні чорношкірих і вимагали повернути їм монету. І де вони набираються таких словечок – ось що я хотів би знати. Невже батьки зовсім не цікавляться ними?.. Чи довго ви в нас пробудете, містере Діген?
– Не знаю. Залежатиме від того, як підуть справи.
Річардс намагався зобразити солоденьку усмішку, а коли відчув, що досяг мети, всміхнувся вільніше. Адміністратор подумав, ніби десь бачив це обличчя, й теж усміхнувся у відповідь.
– З вас п'ятнадцять доларів п'ятдесят центів, містере Діген,– сказав він і підсунув Річардсові ключа з блискучою дерев'яною грушею. – Кімната п'ятсот дванадцята.
– Дякую. – Річардс одрахував суму. Й цього разу обійшлося без особового посвідчення. Хвалити Бога, що на світі існує Спілка молодих християн.
Йдучи до ліфтів, Річардс заглянув у розчинені двері бібліотеки. В тьмяному світлі закаляних мухами круглих жовтих плафонів сидів старий чоловік у пальті та калошах, який повільно, слинячи тремкий палець, гортав якусь брошуру. Його важке, з присвистом, дихання долинало аж у коридор, і Річардса охопило змішане почуття смутку й жаху.
Ліфт глухо клацнув, двері захрипіли й знехотя відчинилися. Річардс ступив усередину й почув навздогін голос адміністратора:
– Гріх і сором. Я б їх усіх позасаджував у клітки.
Річардсові здалося, що адміністратор звертається до нього. Він озирнувся, та той навіть не дививсь у його бік.
Довкола було порожньо й тихо.
72 проти 100...
На п'ятому поверсі тхнуло сечею.
Коридор був такий вузький, що в Річардса з'явилося відчуття клаустрофобії, а колись червона килимова доріжка посередині – вичовгана до самої основи. Двері кімнат були пофарбовані в похмуро-сірий колір, на кількох дверях видніли сліди ніг і навіть лома. Через кожні двадцять кроків таблички на стінах попереджали: "Згідно з наказом пожежної інспекції палити в коридорі заборонено". Посередині коридора була вбиральня; коли Річардс підійшов, у ніс йому ще дужче вдарив дух сечі. Цей дух щоразу викликав у Річардса відчуття розпачу. З-за сірих дверей долинали бентежні звуки, наче з кліток, де тримали звірів, надто жахливих, щоб їх показувати. Хтось п'яним голосом щось торочив, здається, молитву до Богородиці. За іншими дверима чулося дивне булькотіння. Далі – пісенька в стилі кантрі-вестерн ("На телефон не маю ні цента нині, Тож нуджу світом на самотині..."). Човгання. Рипіння ліжка – хтось узявся до рукоблудства? Схлипування. Сміх. Істеричні вигуки – п'яна сварка. А за цими дверима – тиша. Тиша. Тиша. Якийсь тип із запалими грудьми, в піжамних штанях на очкурі, з милом та рушником у руці пройшов повз Річардса, навіть не глянувши на нього. На ногах у нього були паперові капці.
Річардс відімкнув свою кімнату. Двері зсередини мали засув, і він одразу ним скористався. В кімнаті було ліжко, застелене майже білими простирадлами та армійською ковдрою, шафа, якій бракувало однієї шухляди, зображення Ісуса Христа на стіні, а в кутку – сталевий прут, на якому висіло двоє плічок. Оце і все, коли не рахувати вікна, що дивилося в темряву. Було п'ятнадцять хвилин на одинадцяту.
Річардс повісив куртку, зняв черевики й ліг, здаючи собі звіт у тому, який він нещасний, чужий і вразливий на цьому світі, що вищить, гуркоче й торохтить навколо, немов велетенський розхитаний автомобіль, який летить з гори в безодню, а пасажирам байдуже. Губи в Річардса скривилися, він заплакав.
Річардс нічого не записував на плівку. Просто лежав, утупившись у стелю, помережану безліччю тріщин, наче старий полив'яний горщик. На нього полюють уже більш як вісім годин. І він уже відробив вісімсот доларів із того, що покладено на його рахунок. Господи, цього не вистачить навіть на те, щоб вилізти з боргів!..
А передачу із своїм записом він пропустив. Господи, таки пропустив. Отой спектакль із наволочкою на голові.
Де тепер переслідувачі? Досі в Гардінгу? Чи в Нью-Йорку? А може, на шляху до Бостона? Ні, не може бути, щоб вони кинулися сюди. Адже дорогою не було ніяких перевірок. Йому пощастило вислизнути з найбільшого в світі міста, не називаючи себе, та й тут він живе під чужим ім'ям. Не могли вони натрапити на його слід. Аж ніяк.
У цьому готелі можна безпечно просидіти зо два дні. А потім – на північ, штат Нью-Гемпшір чи Вермонт, або на південь, до Гартфорда, чи Філадельфії, навіть до Атланти. Далі на схід – океан, а за ним – Англія, Європа. Ідея приваблива, проте навряд чи здійсненна. На літак без особового посвідчення не сядеш, у Франції – воєнний стан. Хоча можна й зайцем спробувати, але коли вже викриють, тоді відразу всьому кінець. А про захід нічого й думати. На заході пече найдужче.
Якщо не можеш терпіти жару, забирайся геть із кухні.
Хто це сказав?
Молі, мабуть, знає. Річардс тихенько засміявся, і йому відлягло від серця.
Десь обізвалося радіо.
Добре було б дістати пістолета цього ж вечора, проте Річардс надто стомився. Стомила подорож. Стомило те, що він – переслідуваний. Тваринне чуття підказувало йому краще, ніж розум, що, можливо, дуже скоро доведеться ночувати в по-жовтневому холодній дренажній трубі чи в порослій бур'яном та закиданій сміттям водостічній канаві.
Отже, пістолет – завтра.
Він вимкнув світло й заснув.
71 проти 100...
Знову настала пора знімати.
Річардс стояв голим задом до камери, наспівуючи мелодію, що супроводжувала передачу "Переслідуваний". Голову він знову встромив у вивернуту наволочку, щоб не було видно штампу з назвою готелю.
Відеокамера надихнула Річардса на творчий гумор, про існування якого він у собі й не підозрював. Завжди вважав себе досить похмурою людиною, яка дивиться на речі майже або й зовсім без усміху, тепер же, під загрозою смерті, відкрив у собі прихований комедійний хист.
Коли касета випала з відеокамери, Річардс вирішив, що другу запише пополудні. Бути самому в кімнаті страшенна нудота; може, згодом спаде на думку щось цікаве. Він неквапливо вдягся й виглянув у вікно.
Зранку того четверга на Ганінгтон-авеню панував жвавий рух. По тротуарах теж повільно сунув людський натовп. Декотрі перебігали очима яскраво– жовті літери факсових об'яв під рубрикою "Розшукуються". На кожному розі стояв полісмен. Річардс ніби чув їхні голоси: "Проходь. Невже тобі нікуди податись? Ворушись, дурню!"
І він подумки переходив на той бік, але там повторювалось те саме і його знову проганяли. Хотілося розсердитись, але в п'яти так пекло, що й на місці не встояти.
Річардс почав зважувати всі "за" й "проти" того, щоб прийняти душ. Врешті вирішив, що все обійдеться добре. Він вийшов у коридор з рушником через плече й до самої вбиральні не зустрів нікого.
В ніс ударив сморід сечі, екскрементів та блювоти упереміш із духом якогось дезинфікуючого засобу. Всі двері в кабінах були, звичайно, позривані. Над пісуарами хтось надряпав великими літерами: "К розтакій матері Мережу!" Мабуть, вона добре йому допекла. В одному з пісуарів Річардс побачив купу лайна. "Хтось до краю набрався",– подумав він. По купі ліниво повзали мухи. Все це не викликало відрази в Річардса: картина знайома. Добре, що прийшов сюди в черевиках.
У душовій теж нікого не було. Кахляна підлога й стіни були потріскані, над цоколем поклякли патьоки давнього бруду. Річардс пустив воду із заіржавлено– го душу й терпляче, хвилин п'ять, чекав, поки з гарячої вона стала теплуватою. Потім швидко вмився, знайшовши на підлозі змилок: йому або забули видати, або його мило забрала собі покоївка.
Дорогою назад якийсь чоловік із заячою губою тицьнув йому в руки брошуру.
Річардс заправив сорочку в штани, сів на ліжко й запалив сигарету. Хотілось їсти, але він вирішив дочекатися вечора й аж тоді пошукати чогось підживитися.
Нудьга знову погнала його до вікна. Він почав рахувати різні марки автомобілів: "форди", "шевроле", "уїнти", "фольксвагени", "плімути", "студебе– кери", "ремблер-сюпріми". Виграє та, де рахунок швидше дійде до сотні. Гра примітивна, та краще така, ніж зовсім ніякої.
