Текст книги "Переслідуваний"
Автор книги: Стівен Кінг
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 13 страниц)
Стівен Кінг
Переслідуваний
100
Вона стояла біля вікна і, повернувши термометра до блідого світла, що йшло знадвору, скісно дивилася на шкалу. За вікном, мов сірі тюремні вежі, здіймалися серед мжички інші висотні будинки Південного району. Внизу, наче в колодязі, метлялася на вітрі розвішана драна білизна. На смітнику сновигали пацюки й бездомні коти.
Шійла перевела погляд на чоловіка. Той сидів за столом, бездумно втупившись в екран безплатного телебачення – БТБ. Це тривало вже не перший тиждень і було на нього зовсім не схоже. Загалом Бен ненавидів БТБ – завжди ненавидів. На масивах, де здебільшого жили безробітні, в кожній квартирі був такий телевізор – так належало. Щоправда, екран ще дозволялося вимикати, бо законопроект 2021 року про обов'язкові блага не набрав потрібних двох третин голосів (не вистачило шести). Звичайно Річардси нічого й не дивилися. Та відколи їхня донька Кеті захворіла на грип, Бен не відривавсь од програм, учасники яких мали шанс одержати великі грошові призи. Це наганяло на Шійлу млосний страх.
Навіть пронизливий голос диктора, що читав останні вісті, не міг заглушити безугавного хрипкого плачу Кеті.
– Як, дуже висока? – спитав Бен.
– Та ні, не дуже...
– Не бреши.
– Тридцять дев'ять і п'ять.
Він грюкнув кулаком об стіл. Пластмасова тарілка підлетіла вгору.
– Викличемо лікаря. Не треба так хвилюватися. Ось послухай... – квапливо заговорила Шійла, силкуючись відвернути чоловікову увагу від передачі. Та він уже знову втупився в екран. Вісті закінчились, пішла розважальна програма. Дешевенька денна програма, покликана розворушити глядача. Вона називалася «Доларове колесо». До участі в програмі допускалися лише люди з хронічними хворобами серця, печінки чи легенів. Іноді для сміху запрошували і просто каліку. За кожну хвилину учасник передачі, безперестанку переступаючи ногами на колесі й водночас підтримуючи розмову з ведучим, одержував десять доларів. Щодві хвилини ведучий ставив призове запитання з обраної учасником галузі знань (якраз у цю хвилину він питав сердечника з Гакенсака про щось із історії Америки), і за правильну відповідь давали винагороду – п'ятдесят доларів. Та якщо захеканому гостеві, в якого вже голова йшла обертом, а серце мало не вискакувало з грудей, не щастило нічого сказати у відповідь, то з виграного ним доти вираховували півсотні, а колесо починало крутитися ще швидше.
– Усе буде гаразд, Бене, повір мені. Я... я...
– Що «я»? – Він із злістю глянув на дружину. – Тілом торгуватимеш? Годі, Шійло. Дитині потрібен справжній лікар, а не п'яненька дільнична фельдшерка з брудними руками. Потрібні сучасні ліки. І я про це подбаю.
Не зводячи очей з екрана, що висів на облізлій стіні над раковиною, він перейшов у дальший кінець кімнати й роздратовано зняв з вішалки свою дешеву джинсову куртку.
– Ні! Ні, я не дозволю... не дозволю тобі... – сказала Шійла.
– Чому ж? У найгіршому разі ти одержиш якусь допомогу як мати й дружина, що втратила чоловіка. Так чи так, але матимеш досить грошей, аби дати раду дитині.
Шійла ніколи не була справді гарною, а відколи Бен утратив роботу, ще й страшенно схудла. Але в цю хвилину обличчя її стало рішучим і майже вродливим. – Я цього не допущу. Та я на ту подачку і глянути не схочу, з ходу відішлю їм назад. Хіба ж можна заробляти на смерті власного чоловіка?
Бен похмуро обернувся до неї, підсвідомо вже вхопившись за те, що враз вирізнило його з-поміж інших,– оте невловне щось, на яке так жорстоко розраховувала Мережа БТБ. Він став наче динозавром. Не те щоб справді чимось нагадував оту велетенську потвору – просто в ньому здіймалося щось предковічне, бентежне. А може, й небезпечне. Грозова хмара виростає не зразу.
Він кивнув на спальню.
– Ти хочеш, щоб її поховали в загальній бідняцькій могилі? Як тобі таке?
Приголомшена Шійла болісно скривилась, і по її щоках розпливлися
сльози.
– Бене, вони тільки цього й чекають, щоб такі, як ми, як ти...
– Може, мене ще й не візьмуть,– сказав він, відчиняючи двері. – Може, не знайдуть у мені того, що їм потрібне.
– Якщо ти підеш туди, вони вб'ють тебе. А я бачитиму, як вони це роблять. Невже ти справді хочеш, щоб я сиділа перед екраном і дивилася на все те?.. – Її душили сльози.
– Я хочу, щоб дитина була жива. – Бен спробував зачинити двері, але Шійла стала на порозі.
– Хоч поцілуй мене на прощання.
Бен поцілував її. У коридорі прочинилися сусідські двері й виглянула місіс Дженнер. До Річардсів долинув дражливий дух капусти із солониною. Місіс Дженнер велося добре – вона мала роботу контролера в районному розподільнику, де майже непомильно розпізнавала власників фальшивих карток.
– То ти не відмовишся від тих грошей? – спитав Бен Річардс. – Не наробиш ніяких дурниць?
– Не відмовлюся,– прошепотіла Шійла. – Ти ж сам знаєш, що не відмовлюся.
Бен незграбно обійняв її, потім, різко повернувшись, кинувся вниз ледь освітленими стрімкими сходами.
Шійла стояла на порозі, здригаючись від безгучних ридань, аж поки на першому поверсі глухо грюкнули двері. Лише тоді притулила до обличчя краєчок фартуха, й далі тримаючи в руці термометра, яким міряла дитині температуру.
Місіс Дженнер скрадливо підступила до неї і сіпнула за фартуха.
– Голубонько,– прошепотіла вона,– як матимеш гроші, я дістану тобі пеніциліну... Недорого... і якість добра...
– Забирайтесь геть! – крикнула Шійла.
Місіс Дженнер сахнулася й злякано вишкірилась, показавши пеньки почорнілих зубів.
– Я ж тільки хотіла допомогти,– пробурмотіла вона й хутенько подріботіла до своєї кімнати.
Крізь тонкі пластикові стіни чути було плач Кеті, а в кімнаті місіс Дженнер ревів та гикав телевізор. Учасник «Колеса» не зміг відповісти на призове запитання і в нього стався серцевий напад. Його винесли зі студії на ношах під оплески глядачів.
Місіс Дженнер, так само шкірячись, вписала Шійлу Річардс до свого записника.
– Побачимо,– промовила вона сама до себе. – Ми ще побачимо, якої ти заспіваєш згодом, чепурухо.
Вона з виляском згорнула записника й умостилася дивитись наступний тур змагання.
99 проти 100...
Коли Річардс вийшов на вулицю, мжичка перейшла в рівномірний дощ. На тому боці, під рекламою «Покуриш нашої травички – побачиш різні небилички», величезний термометр показував десять градусів. Отже, вдома у них, мабуть, градусів п'ятнадцять. А Кеті грипує...
Через порепаний, пухирчатий асфальт вулиці ліниво перебіг огидний пацюк. Потойбіч світив голими осями поїдений іржею «Гамбер» випуску 2013 року. Він був геть обдертий, зняли навіть підшипники з коліс і моторну раму, одначе поліція не поспішала прибирати це залізяччя. Вона взагалі рідко заглядала на південь від Каналу, в комунальний район, забруднений радіацією рай для пацюків, з безліччю автостоянок, покинутих магазинів, усіляких закладів і асфальтованих дитячих майданчиків. Тут хазяйнували ватаги мотоциклістів, а всі оті повідомлення в останніх вістях про подвиги дільничних полісменів були розраховані на наївних дурнів. Безгомінні вулиці видавалися примарними. Той, хто з'являвся тут, мусив одразу сідати у пневмоавтобус або надягати респіратор.
Річардс ішов швидко, не розглядаючись навколо й ні про що не думаючи. Повітря було насичене сірчаними випарами. Повз нього з ревінням пронеслись чотири мотоцикли, один мотоцикліст жбурнув у нього шматком асфальту. Річардс вчасно присів. Потім проїхали два пневмоавтобуси, обдавши його пругкими хвилями стисненого повітря, але він не зупинив їх. З двадцяти старих доларів, що їх він одержав на тиждень як безробітний, нічого не лишилось. Отож не було за що їхати. Мабуть, розбишаки на мотоциклах здогадувалися, що він злидень, і через те до нього не чіплялись.
У цьому районі жили безробітні. Висотні будинки, огорожі з металевої сітки, порожні автостоянки, на яких можна було побачити хіба що покинуті машини, накарлючені крейдою на асфальті і вже напівзмиті дощем непристойності. Вибиті вікна, пацюки, намоклі мішки від сміття, розкиданого по хідниках та водостічних рівчаках. На шолудивих сірих стінах – кривулясті написи: «Блідолиций, не вилазь на світ, чуєш?.. У кого є своя хата, той на „Доукси“ багатий... Кому кортить?.. Виймай свого лома... Томмі – бахур... Гітлер був хлопець хоч куди... Мері... Сід... Бий жидів!.. Побиті вуличні ліхтарі, встановлені ще в сімдесятих роках минулого століття компанією „Дженерал атомікс“. Електрики тут не з'являлися, бо ніхто не збирався заміняти ті ліхтарі. Для цього потрібні були нові долари. Електрикам вистачало роботи й у Північному районі. Там усе мало бути в порядку. Тишу довкола порушувало тільки то дужче, то слабше сичання пневмоавтобусів та відлуння Річардсових кроків. Це поле бою оживало, власне, лише вночі. А вдень його повивало сіре безгоміння, у якому все завмирало, крім котів, пацюків та жирної білої черви у смітті. Всюди панував дух гнилизни, що просякнув усі пори 2025 року – ще одного ступеня розквіту цивілізації. Кабелі безплатного телебачення були надійно заховані під землею, і спробувати пошкодити їх міг хіба що заплішений дурень чи революціонер. БТБ – це машина мрії, це щоденний хліб. За пакетик героїну треба віддати дванадцять старих доларів, „колеса із Фріско“ йдуть по двадцять за штуку, а БТБ зробить тебе наркоманом задарма. Трохи далі, на тому боці Каналу, „машина мрії“ працювала двадцять чотири години на добу, але... платити доводилося новими доларами, а вони були лише в тих, хто мав роботу. Проте майже всі чотири мільйони, що мешкали на південь від Каналу, були безробітні.
Коли Річардс подолав три милі, почали дедалі частіше траплятися міцно заґратовані магазини, що торгували спиртними напоями та наркотиками. Далі пішли кінотеатри, в яких показували порнофільми (24 збочення: заходьте – й ви нарахуєте всі 24!), ломбарди, торговельні центри. Розбишаки на мотоциклах траплялися на кожному перехресті, а водостічні рівчаки довкола були, наче снігом, засипані недопалками сигарет з марихуаною. Хто гроші має, той „Доукси“ вживає.
Звідси було видно вмиті дощем хмарочоси, що сягали аж до неба. Найвищий, стоповерховий Будинок розважальних телепрограм, наполовину затягло хмарами та смогом. Річардс пройшов іще милю, ввесь час поглядаючи на той хмарочос. Кінотеатри в цьому районі були дорожчі, а магазини, що торгували наркотиками, не мали на вікнах ґрат (зате їх охороняли наймані полісмени з електрокийками при поясі). На кожному розі також стояв полісмен. Аж ось і Народний парк-фонтан – вхідна плата 75 центів. Добре одягнені матері наглядали за дітьми, що весело гралися на моріжку за сітчастою огорожею. Обабіч вхідних воріт стояли два полісмени. А сам фонтан видавався здаля малим і жалюгідним.
Річардс перейшов через Канал.
Що ближче він підходив до Будинку розважальних телепрограм, то вищою ставала ця споруда, вражаючи око своїми розмірами й холодним блиском скла та полірованого каменю. Полісмени не спускали з Річардса очей, готові в будь-яку хвилину прогнати чи відлупцювати його, якби він надумав тинятися тут знічев'я. У Північному районі було одне місце, де такі, як він,– у мішкуватих штанях, з дешевою стрижкою „під казанок“ і запалими очима,– могли шукати собі діла. То був Будинок розважальних телепрограм.
Відбірковий огляд почався рівно опівдні. Хоча Бен Річардс став у чергу майже там, де ледве закінчувалася тінь від будинку, до самого будинку було ще дев'ять кварталів, тобто добра миля. Черга звивалася мов довжелезна змія. За Річардсом ставали інші. Полісмени стежили за ними, тримаючи руку на руків'ї револьвера чи кийка, посміхаючись холодними, зневажливими посмішками. – Поглянь на отого, Френку. Схожий на недоумка, еге?
– А мене один спитав, де тут можна вмитися. Уявляєш собі, чого захотів!
– Та вони ж, сучі сини...
– Такі й рідну матір уб'ють за...
– А тхнуло від нього так, наче не мився цілий...
– Сюди самі наркомани сходяться, відколи я...
Нахиливши голови проти дощу, люди бездумно переступали з ноги на ногу, черга поволі рухалась.
98 проти 100...
Було вже по четвертій, коли Бен Річардс став перед розподільним столом, звідки його направили до столу № 9 (від О до Р). Жінка, що сиділа за брязкітливим перфоратором, була стомлена, жорстока й байдужа. Вона звела на Бена невидющі очі.
– Прізвище-ім'я?
– Річардс, Бенджамін Стюарт.
Пальці жінки забігали по клавішах. „Клац-клац-клац“,– обізвалась машина.
– Вік-зріст-вага?
– Двадцять вісім, сто вісімдесят п'ять, сімдесят чотири.
„Клац-клац-клац“
– КРР за Вешлером пам'ятаєте? І в якому віці визначали?
– Сто двадцять шість. У чотирнадцять років.
„Клац-клац-клац“.
Голоси у залі відлунюють, немов у велетенській гробниці. Когось питають, хтось відповідає. Когось виводять, він плаче. Когось витурюють за двері. Хтось хрипко протестує. Хтось кричить. І знову запитання. Запитання, яким немає кінця.
– Останній навчальний заклад?
– Реміснича школа.
– Закінчили?
– Ні.
– Скільки років провчилися і в якому віці залишили?
– Два роки. У шістнадцять.
– Причина?
– Одружився.
„Клац-клац-клац“.
– Ім'я та вік дружини, якщо є.
– Шійла Кетрін Річардс, двадцять шість років.
– Ім'я та вік дітей, якщо є.
– Кетрін Сейра Річардс, півтора роки.
„Клац-клац-клац“.
– І останнє запитання. Тільки не брехати, бо на медогляді однаково все випливе, і тоді вас дискваліфікують. Чи вживали ви героїн або синтетичний імфетамінний галюциноген під назвою „колеса з Сан-Франциско“?
– Ні.
„Клац-клац“.
Машина викинула пластикову картку, і жінка подала її Річардсові.
– Не загубіть, а то наступного тижня доведеться починати все спочатку.
Тепер жінка дивилася на нього.
Худе обличчя, сердиті очі, довготелесий. Непоганий із себе. Та й розум бодай якийсь проглядає. Одне слово, дані пристойні.
Раптом вона забрала в Бена картку, знову вставила у перфоратор – і витягла трохи спотворену, без правого верхнього ріжка.
– Навіщо це?
– Не зважайте. Потім вам скажуть. Може... – І жінка повела рукою на довгий коридор, що тягся до ліфтів. Десятки чоловіків, щойно відступивши від столів, показували полісменам одержані картки і йшли далі. Ось полісмен кивнув на двері жовтолицьому наркоманові, який увесь трусився. Той заплакав, але вийшов.
– Світ жорстокий, чоловіче,– промовила реєстраторка без тіні співчуття. – Проходьте.
Річардс відійшов од столу. А та жінка з безбарвним голосом вже ставила запитання комусь іншому.
97 проти 100...
Не встиг Річардс увійти в коридор, як йому на плече лягла важка мозоляста рука.
– Картку, хлопче.
Річардс показав. Полісмен розслабився, на його підступному обличчі відбилось розчарування.
– Що, подобається виганяти? – спитав Річардс. – Аж розпирає від задоволення?
– А ти, недоумку, захотів назад у свій Південний район?
Річардс пройшов далі. Полісмен не ворухнувся.
На півдорозі до ліфтів Бен обернувся:
– Гей, лягавий!
Полісмен люто глипнув на нього.
– Ти сім'ю маєш? За тиждень, може, й твоя черга надійде.
– Ану, керуй далі! – гарикнув полісмен.
Усміхнувшись, Річардс покерував.
Біля ліфтів зібралася черга, чоловік з двадцять. Річардс показав свою картку одному з чергових полісменів, той зміряв його поглядом.
– То кажеш, синку, ти – твердий горішок?
– Тверденький,– посміхнувся Річардс.
Полісмен повернув йому картку.
– Дарма, тут пом'якшаєш. Як заробиш кілька дірок у голові, будеш не такий дотепний, синку.
– Цікаво, який будеш ти, як застукати тебе без револьвера,– відповів Річардс, і далі посміхаючись. – Хочеш спробувати?
Якусь хвилю йому здавалося, що полісмен ось-ось замахнеться на нього.
– Тут тобі швидко роги обламають,– буркнув охоронець порядку. – Доведеться ще й на колінах поповзати, поки здохнеш.
До ліфтів підійшло ще троє, і полісмен поважно ступив їм назустріч, щоб перевірити їхні картки.
Чоловік, що стояв перед Річардсом, обернувся. В нього було нервове, страдницьке обличчя, на лобі великі залисини.
– Ти б краще тримав язика за зубами,– сказав він,– бо тут і стіни вуха мають.
– Та невже? – спокійно озвався Річардс.
Чоловік відвернувся.
Двері ліфта несподівано розчахнулись, і всі побачили череватого негра-полісмена, що охороняв численні кнопки. Ще один полісмен сидів у глибині просторої кабіни в маленькій куленепробивній будці й гортав об'ємний порножурнал. Між колінами він тримав короткоствольного штуцера, поруч стояли вишикувані рядочком патрони.
– Проходьте далі!.. – знудженим голосом наказав черевань. – Проходьте далі!.. Проходьте далі!..
Вони з'юрмилися в глибині кабіни, де навіть дихнути було нічим. Річардс стояв, стиснутий з усіх боків похмурими людьми. На другому поверсі ліфт зупинився, двері знову розчахнулись. Річардс, на голову вищий від усіх, побачив простору кімнату, в якій було безліч стільців, а на стіні висів величезний екран, БТБ. У кутку стояв сигаретний автомат.
– Виходьте! Виходьте! Картки показувати ліворуч!
Всі почали виходити, підносячи картки до байдужого ока фотооб'єктива під наглядом трьох полісменів. Разів із десять у відповідь на показану картку починав гудіти зумер; тих людей витягли з черги й повели геть.
Річард теж підніс угору свою картку, і полісмен махнув рукою, щоб він пройшов далі в кімнату. Річардс попростував до автомата, взяв собі пачку сигарет і сів якомога далі від екрана. Припаливши, відразу закашлявся. Минуло майже півроку, відколи він востаннє курив.
96 проти 100...
Літеру „А“ викликали на медогляд майже відразу. Зо два десятки чоловіків підвелися й почали виходити в двері за телеекраном. Над дверима висів напис „Сюди“, а стрілка під ним теж показувала на двері: ті, що претендували на участь у розважальних телепрограмах, не завжди могли прочитати напис.
Кожні хвилин п'ятнадцять починали нову літеру. Бен Річардс підрахував, що до нього черга дійде десь близько дев'ятої. Він шкодував, що не прихопив із собою книжки, але й так обійдеться. Книжка щонайменше викликає підозру, а надто коли її тримає в руках хтось із Південного району. Краще вже гортати порножурнал.
Трохи нервуючись, Річардс о шостій годині подивився новини – в Еквадорі посилились бої; в Індії знову вчинили заколот дикі племена; „Детройтські тигри“ виграли в „Гардінгських рисей“ з рахунком 6 : 2... Коли о шостій тридцять почалася перша вечірня суперпризова програма, він роздратовано відійшов до вікна. Тепер, нарешті зважившись на цей крок, Річардс знову пройнявсь огидою до розважальних телепрограм. Одначе більшість присутніх з настороженим захопленням стежили за передачею „Весела стрілянина“. Наступного тижня вони самі могли стати її учасниками.
За вікном, відступаючи перед сутінками, поволі згасав день. На рівні другого поверху грюкотіли швидкісні поїзди надземки, розтинаючи присмерк потужними променями прожекторів. Унизу вулиці були заполонені людьми – здебільшого, ясна річ, робітниками та службовцями Мережі. Вони й собі никали в пошуках вечірніх розваг. На розі хтось торгував по ліцензії наркотиками. В одного молодика на кожній руці повисло по кралі в соболиних хутрах; усі троє йшли, голосно сміючись.
Річардса раптом охопила страшенна туга за Шійлою і Кеті. От якби він міг їм подзвонити! Та навряд чи йому дозволять. Звичайно, можна й піти звідси зовсім; кілька чоловіків так і зробили. З невиразними посмішками на обличчях вони подалися через усю кімнату до дверей з табличкою „Вихід“. Додому, до своєї доньки, що аж пашить у гарячці? Ні. Він цього не зробить. Не зробить.
Бен Річардс постояв ще трохи біля вікна й повернувся на своє місце. Телебачення саме почало наступну розважальну програму „Викопай собі яму“.
Чоловік, який сидів поруч, нервово сіпнув рукою.
– Це правда, що на медогляді добру третину відсівають?
– Не знаю,– відповів Річардс.
– Господи,– вів далі чоловік. – У мене хронічний бронхіт. Може, хоч на „Колесо“ візьмуть...
Річардс мовчав, не знаючи, як розрадити сусіду. Його дихання нагадувало надсадне завивання мотора, коли машина береться на крутосхил.
– У мене ж сім'я,– мовив чоловік з тихим розпачем.
Річардс удав, ніби його зацікавило те, що діється на екрані.
Чоловік довго мовчав. Коли о пів на восьму почалася наступна програма, він обернувся до другого сусіда й знову заговорив про медогляд.
Надворі зовсім стемніло. „Цікаво, чи перестав дощ“,– подумав Річардс. Вечір тягся страшенно довго.
95 проти 100...
Минуло вже пів на десяту, коли „літера Р“ пройшла крізь двері з червоною стрілкою. На той час загальне хвилювання вляглось: одні, забувши про страх, з цікавістю стежили за екраном, інші куняли. Прізвище чоловіка, у якого грало в грудях, починалося на Л, і його викликали годину тому. „Цікаво, відсіяли чи ні“,– байдужно подумав Річардс.
Довгасту, викладену кахлями кімнату, де відбувся медогляд, заливало штучне денне світло. Знуджені лікарі розташувались один за одним, наче робітники на конвеєрі.
„А може б, котрийсь і мою доньку оглянув?“ – гірко подумав Річардс.
Всі знову підносили картки до вмонтованого в стіну фотооб'єктива, а потім вишикувались, як їм було велено, перед довгим рядом вішалок. Підійшов лікар у білому халаті, тримаючи під пахвою великого блокнота.
– Роздягайтесь,– сказав він. – Одежу вішайте на ці гачки. Запам'ятайте номер над своїм гачком і скажіть його черговому після огляду. Про свої цінності можете не турбуватися. Нікому вони тут не потрібні.
„Цінності! Нівроку собі жарти“,– подумав Річардс, розстібаючи сорочку. Порожній гаманець – у ньому було лише кілька фотографій Шійли та Кеті, квитанція – півроку тому замінив підошву на черевикові, кільце з одним-єдиним ключем від квартири, дитяча шкарпетка, що не знати як опинилась у кишені, та пачка сигарет „Блемс“, яку видав йому автомат. Ото й усе.
На ньому були хоч латані труси – Шійла наполягала, щоб він їх носив,– а інші й того не мали під штаньми. Невдовзі всі стояли голі, схожі один на одного, мов близнюки, а те, що теліпалось у них між ногами, було наче й не їхнє. Кожен тримав у руці свою картку. Декотрі тупцювали на місці, хоча підлога була не холодна. Слабкий запах спирту викликав тужливі спогади.
– З черги не виходити,– настановляв їх лікар з блокнотом. – Картки тримати напоготові. Дотримуватись інструкції.
Черга зрушила. Річардс глянув перед себе: біля кожного лікаря стояв полісмен. Він опустив очі й став покірно чекати.
– Картку.
Річардс подав картку. Перший лікар записав його номер, потім сказав:
– Розкрийте рота. – І натис йому на язик.
Інший, присвічуючи собі тоненьким промінчиком, зазирнув йому у зіниці, заглянув у вуха.
Ще один прикладав до грудей холодне кружальце стетоскопа.
– Покашляйте.
Річардс покашляв. Попереду когось витягали з черги. Той кричав, що йому потрібні гроші, що вони не мають права так чинити, що він звернеться до адвоката.
Лікар пересунув стетоскопа.
– Покашляйте.
Річардс знову покашляв. Лікар повернув його й приклав стетоскопа до спини.
– Глибоко вдихніть і затримайте видих. – Стетоскоп пересунувся на інше місце. – Видихніть.
Річардс видихнув.
– Проходьте далі.
Усміхнений лікар з перев'язаним оком зміряв йому тиск. Статеві органи оглядав ескулап з великими плямами на лисій голові.
Засунувши Річардсові в пахвину холодну руку, він сказав:
– Покашляйте.
Річардс кашлянув.
– Проходьте далі.
Потім йому зміряли температуру, наказали сплюнути в чашку. Половина кімнати була позаду. Половина. Двоє чи троє вже пройшли огляд, і санітар з брезклим обличчям та кривими передніми зубами, що стирчали, як у кроля, ніс їм одежу у дротяному кошику. Ще десяток чоловіків витягли з черги й показали їм на двері.
– Нахиліться й розсуньте сідниці.
Річардс нахилився й розсунув. Затягнутий у пластик палець увігнався в задній прохід, промацав його, вислизнув назад.
– Проходьте далі.
Він зайшов у тристінну будку, що нагадувала давню кабіну для голосування – одинадцять років минуло, відколи їх витіснила електроніка,– й помочився у блакитну мензурку. Лікар узяв її й поставив на дротяну поличку.
Далі Річардс зупинився перед таблицею для перевірки зору.
– Читайте,– сказав лікар.
– Е... а... ел... де, ем, фе... ес, пе, ем, зе... ка, ел, а, це, де... у, ес, ге, а...
– Досить. Проходьте далі.
Річардс вступив у ще одну подобу кабіни для голосування й надів навушники. Почувши щось, він мав натиснути білу кнопку, а не почувши нічого – червону. Звук був ледь чутний, лише трошки нижчий від посвисту, яким кличуть собаку. Річард натискав на кнопки, аж поки його зупинили.
Далі його зважили. Потім оглянули ступні. Річардс став перед флюороскопом і надяг на себе свинцевого фартуха. Лікар, жуючи гумку й мугикаючи щось собі під ніс, зробив кілька знімків і занотував номер картки.
Група, в якій був Річардс, налічувала близько тридцяти чоловік, але кімнату з кінця в кінець пройшло тільки дванадцятеро. Деякі вже вдяглися й чекали ліфта. Ще з десяток вивели із черги. Одного, що кинувся був на лікаря, який його забракував, полісмен щосили огрів кийком. Чоловік упав, мов підтятий.
Ставши перед низьким столом, Річардс почав відповідати на запитання, чи хворів він на те чи те. Лікар назвав півсотні всіляких захворювань, здебільшого з ураженням органів дихання. Коли Річардс згадав, що в домі є хвора на грип людина, лікар підвів голову:
– Дружина?
– Донька.
– Вік?
– Півтора роки.
– А вам вакцинацію робили?.. Тільки не брехати! – гарикнув раптом лікар, ніби вже зловив Річардса на брехні. – Ми однаково перевіримо.
– Вакцинацію робили в липні дві тисячі двадцять третього року. Вдруге – у серпні того ж року. В квартальній поліклініці.
– Проходьте далі.
Річардсові раптом захотілось перегнутися через стіл і ляснути того бевзя по пиці. Та він мовчки пройшов далі.
На закінчення сувора лікарка з коротко підстриженим волоссям і встромленим у вухо дротом від чогось на зразок електричної сокочавилки – спитала, чи Річардс не гомосексуаліст.
– Ні.
– Чи були під слідством за карний злочин?
– Ні.
– Чи непокоять вас якісь сильні фобії? Я маю на увазі...
– Ні.
– Ви краще послухайте, про що йдеться,– сказала лікарка з ледь помітною зверхністю в голосі. – Це означає...
– Чи відчуваю я несвідомий імпульсивний страх, як ото акрофобія чи клаустрофобія? Ні.
Лікарка міцно стулила губи й, здавалося, ось-ось скаже щось уїдливе.
– Чи вживаєте ви, чи вживали, галюциногенні або наркотичні препарати?
– Ні.
– Чи маєте родичів, які перебували під слідством за злочини проти уряду або Мережі?
– Ні.
– Підпишіть цю присягу на вірність і оцей дозвіл на участь у розважальних телепрограмах, містере... е-е... Річардс.
Бен розписався.
– Покажете санітарові свою картку й назвете номер...
Не дослухавши лікарку, Річардс тицьнув великим пальцем на санітара:
– Номер двадцять шостий, студенте.
Санітар приніс його речі. Річардс поволі вдягся й подавсь до ліфта. Йти було неприємно, в задньому проході після безцеремонного огляду пекло й відчувалася слизька мазь, якою користувався лікар.
Коли всі зібрались біля ліфта, він відчинився. Цього разу в куленепробивній кабінці нікого не було. Всередині стояв тільки один кощавий полісмен з великим вугром коло носа.
– Проходьте далі,– завів він монотонним голосом. – Прошу проходити далі.
Коли двері вже зачинялися, Річардс устиг побачити в кінці коридора тих, чиї прізвища починались на С. До них підходив лікар з блокнотом.
На третьому поверсі ліфт зупинився просто перед великою спальною кімнатою. Ряди вузьких залізних ліжок з напнутим полотном замість матраца, тяглися, здавалось, у безконечність.
При виході з ліфта стояли два полісмени, вручаючи кожному номерок на ліжко. Річардс одержав дев'ятсот сороковий. Ліжко, застелене брунатною ковдрою, плеската подушка. Він скинув черевики й ліг. Ноги звисли через спинку ліжка – ну, та нічого не вдієш.
Річардс схрестив руки на грудях і втупивсь у стелю.
94 проти 100...
Рівно о шостій ранку гучний зумер вирвав його зі сну.
Річардс ніяк не міг уторопати, де він є. Шійла придбала будильника, чи що? Нарешті утямив, що до чого, підвівся й сів у ліжку...
Групами по п'ятдесят чоловік їх заводили у велику туалетну кімнату. При вході знову підносили свої картки до фотооб'єктива, що його охороняв полісмен. Річардс вступив до викладеної блакитними кахлями кабіни: дзеркало, раковина, душ, туалет. На поличці над раковиною – кілька загорнутих у целофан зубних щіток, електробритва, брусок мила та напіввичавлений тюбик зубної пасти. З-за дзеркала стирчала табличка з написом: „Бережіть власність Мережі!“ Нижче хтось надряпав: „Я бережу лише власне гузно!“
Річардс прийняв душ, витерсь одним з рушників, що лежали стосиком на туалетному бачку, поголився й зачесав щіткою волосся.
Потім їх повели до кафетерію – і знову перевіряли картки. Річардс узяв тацю й посунув її по прилавку з нержавіючої сталі. Йому дали кукурудзяних пластівців, смаженої картоплі на масній тарілці, омлет, грінку, холодну й тверду, наче мармуровий надгробок, півлітра молока, чашку каламутної чорної кави, пакетик цукру, пакетик солі та шматочок штучного масла на крихітному квадратику промащеного паперу.
Річардс ум'яв геть усе, так само, як і решта людей. Вперше за бозна-який час, після вбогої піци та казенних концентратів то була справжня їжа. Та водночас вона була прісна, ніби ненажерливий кухар виссав із неї все, що могло надати їй смаку, залишивши самі поживні речовини.
А що вони там їдять сьогодні на сніданок? Концентрати з водоростей. А дитині – штучне молоко. Раптом серце Бенові залила хвиля розпачу. Господи, коли ж вони побачать ті гроші? Сьогодні? Завтра? На тому тижні?
А може, все, що з ним оце діється,– просто лихий жарт, приваблива пастка? Може, тут і не пахне ніяким заробітком, не кажучи вже про великі гроші?
Він сидів, втупившись у порожню тарілку, аж поки о сьомій годині почувся зумер і їх повели до ліфтів.
93 проти 100...
На четвертому поверсі всю групу завели до великої порожньої кімнати з цілим рядом щілин у стінах, наче для пошти. Виходячи з ліфта, знову показували картки, а коли всі вийшли, двері з сичанням зачинилися.
Невдовзі з'явився худий чоловік із залисинами, одягнений у халат з фірмовою емблемою розважальних телепрограм (обрис людської голови на тлі смолоскипа).
– Прошу роздягатися й вийняти з кишень цінні речі,– сказав він. – Потім опустіть ваш одяг у прорізи печі. А вам видадуть фірмові комбінезони. – Він великодушно посміхнувся: – Ви зможете лишити їх собі, незалежно від того, як вирішиться доля кожного з вас.
Почулися невдоволені голоси, проте всі підкорились наказові.
– Швидше, будь ласка,– сказав худий і двічі плеснув у долоні, наче вчитель, який нагадує першокласникам, що перерва закінчилась. – У нас ще багато роботи.
– Ви теж братимете участь у програмах? – спитав Річардс.
Чоловік спантеличено глянув на нього. Ззаду хтось хихотнув.
– Не зважайте,– мовив Річардс і зняв штани.
