Текст книги "Переслідуваний"
Автор книги: Стівен Кінг
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 13 страниц)
Він повиймав із кишень свої „коштовності“ і вкинув сорочку, штани та спідню білизну в проріз. Там шугнув угору язик пожадливого полум'я.
У протилежному кінці кімнати розчинилися двері (у кожній кімнаті доконечно були ще одні двері, і Річардс почувався тут, наче у велетенському лабіринті, що затягав кудись угору; в американському лабіринті, додав він сам собі), і кілька чоловік укотили чималі кошики на колесах, позначені літерами „М“, „С“, „В“, та „ДВ“. Враховуючи свій зріст, Річардс вибрав „ДВ“ і думав, що комбінезон сидітиме на ньому мішкувато, але він прийшовся до міри. Тканина виявилася м'якою, облягала тіло майже як шовк, але була цупкішою від шовку. Застібався комбінезон спереду нейлоновою змійкою. Тепер, коли всі понадягали сині комбінезони з фірмовою емблемою на правій нагрудній кишені, Бен Річардс відчув себе позбавленим власного „я“.
– Сюди, будь ласка,– промовив худий і провів їх до сусідньої кімнати. Тут теж гиготів і горлав всюдисущий телевізор. – Вас викликатимуть по десять чоловік.
І знову над дверима в протилежному кінці кімнати напис „Сюди“, доповнений стрілкою.
Всі посідали. Згодом Річардс підвівся й підійшов до вікна. Дощ не вщухав. Унизу блищали мокрі чорні вулиці. Цікаво, що зараз робить Шійла?
92 проти 100...
Тримаючи піднесені вгору картки, десять чоловік, серед них Річардс, пройшли в двері й побачили перед собою десять тристінних кабін, дещо показніших, ніж попередні. Стінки в них були із звуконепроникних коркових панелей. Невидимі лампи лили зверху м'яке світло. З прихованих гучномовців долинала музика. Річардс мало не перечепився, відчувши під ногами волохатий килим замість звичної плитки.
Худий щось сказав йому.
Річардс розгублено кліпнув очима.
– Що?
– Шоста кабіна,– докірливо повторив той.
– А-а...
Він пішов до шостої кабіни. Там був стіл. Над ним на рівні очей висів великий годинник. На столі лежали загострений олівець та стосик паперу. Дешевенький папір, подумки зауважив Річардс.
А поруч усього того стояла сліпуча красуня, жриця комп'ютерного віку, ставна білява юнона у коротесеньких шортах, що мінилися всіма барвами веселки, обтягуючи опуклий трикутник між ногами. Крізь шовкову сіточку безрукавої блузи зухвало прозирали рум'яні соски.
– Сідайте, будь ласка,– промовила вона. – Мене звуть Рінда Ворд, я вас екзаменуватиму. – Вона подала йому руку.
Вражений Річардс потис її.
– Бенджамін Річардс.
– Ви дозволите називати вас Беном? – Вона усміхнулася спокусливою й водночас стандартною усмішкою.
Оглядаючи звабливу дівчину, що виставляла напоказ своє випещене тіло, Річардс відчув саме те символічне бажання, на яке й було розраховане це видовище. Його почала забирати злість. Цікаво, чи почуває вона задоволення від того, що хизується отак перед убогими бідолахами, на яких чекає м'ясорубка розважальних телепрограм.
– Авжеж,– відповів він. – А циці у вас нічогенькі.
– Дякую,– сказала вона незворушно.
Бен сидів, дивлячись на неї знизу вгору, а вона дивилася на нього згори вниз, і це робило ситуацію ще напруженішою.
– Цей тест має таке саме відношення до ваших розумових здібностей, як медогляд до вашого фізичного стану. Він триватиме досить довго, отже ви обідатимете сьогодні десь близько третьої – якщо витримаєте іспит. – На її вустах грав усміх. – Перший розділ стосується добору слів,– провадила вона. – Ви матимете годину часу від моменту, коли я дам вам оцю брошуру з тестами. Можете звертатися до мене із запитаннями, я відповім у межах дозволеного. Проте це не означає, що допомагатиму вам відповідати на запитання тесту. Зрозуміло?
– Так.
Вона дала йому брошуру. Погляд його уперся в намальовану на обкладинці велику червону руку, обернену долонею до нього. Нижче великими червоними літерами було надруковано: „Заждіть!“ А ще нижче: „Не розгортайте, поки екзаменатор не дасть вам на це дозвіл“.
– Суворі порядочки,– пробурмотів Річардс.
– Ви щось сказали? – Дівчина ледь повела гарно вигнутими бровами.
– Та ні, нічого.
– У брошурі ви знайдете окремий аркуш для відповідей,– говорила вона, мов заведена. – Пишіть чітко, натискайте як слід на олівець. Коли захочете щось виправити, зітріть усе, що написали доти. Якщо не знаєте відповіді, не намагайтесь угадати. Зрозуміло?
– Так.
– Тоді розгорніть брошуру на першій сторінці й починайте. Коли я скажу „досить“, покладіть олівця. Можете починати.
Проте Річардс і далі сидів, неквапливо, нахабно розглядаючи її тіло.
По хвилі вона зашарілася.
– Ваш час минає, Бене. Краще б ви...
– Чому,– спитав він,– вам усім здається, що людина з Південного району – це обов'язково похітливий недоумок?
Вона геть спантеличилася.
– Я... Я ніколи...
– Авжеж, ніколи... – Він усміхнувся і взяв олівця. – Господи, які ж ви тупаки.
Річардс нахилився над тестами, а вона все силкувалася підшукати якусь відповідь на його вибух чи бодай збагнути причину. Мабуть, вона й справді нічого не второпала.
У першому тесті пропонувалося позначити слово, яким можна заповнити пропуск.
„1. Один (одна, одне) .... весни не робить.
а) думка; б) пиво; в) ластівка; г) злочин; д) жодне слово не підходить“.
Річардс писав швидко, рідко зупиняючись, щоб обміркувати відповідь чи ще раз повернутися до неї. Далі йшли вправи на словниковий запас, потім на добір слів, протилежних за значенням. Він закінчив на п'ятнадцять хвилин раніше, проте Рінда не дозволила здати роботу – на цей тест відводилась година, і треба було чекати, поки вона мине. Отож Річардс, відкинувшись на спинку стільця, безцеремонно розглядав майже голе тіло дівчини. Він бачив, що вона воліла б мати на собі халат, і був задоволений з того.
Коли година минула, дівчина дала йому наступний тест. На першій сторінці був зображений карбюратор. А під ним написано:
„Цю річ слід поставити в . . . .
а) газонокосарку; б) телевізор; в) гамак; г) автомобіль; д) не підходить нікуди“.
Третій тест стосувався математичних здібностей. Річардс не дуже тямився на цифрах і, відчувши, що не вкладається в час, став потроху пітніти. І все ж він майже упорався з усіма завданнями. Не вдалося докінчити лише останнього. Рінда Ворд не втрималась і, забираючи в нього брошуру з тестами, всміхнулася ширше, ніж доти.
– З цим ви трохи зашилися, Бене.
– Зате там усе правильно,– сказав Річардс, відповідаючи усмішкою на усмішку. Потім нахилився й легенько поплескав дівчину по крижах. – А тепер прийми душ, рибонько. Ти добряче потрудилась.
Її обличчя спалахнуло від люті.
– Я могла б тебе забракувати!
– Дурниці. Тебе витурили б за це з роботи.
– Забирайся геть. Можеш вертатися в свою чергу,– із злістю промовила вона, відчуваючи, що ось-ось заплаче.
У Бенові зворухнулося щось ніби співчуття, але він притлумив його.
– Бажаю приємно провести вечір,– сказав він. – Візьми свого любчика, чи з ким ти там спиш на цьому тижні, та посидьте гарненько в ресторані, а поки набиватимеш пельку всілякими стравами, згадай про мою доньку, що помирає від грипу в жалюгідній квартирі Південного району, відведеного для таких злиднів, як ми.
Він пішов геть, а зблідла дівчина дивилась услід йому широко розплющеними очима.
91 проти 100...
На лікареві, що сидів через стіл навпроти Річардса у кабінеті, були окуляри з маленькими товстими скельцями. З його обличчя не сходила бридлива самовдоволена посмішка, яка нагадала Річардсові одного знайомого з дитинства недоумка. Той тип діставав задоволення від того, що, забравшись під лави на шкільному стадіоні, заглядав дівчатам під спідниці й рукоблудив. Річардс і собі ошкірився.
– Згадалося щось приємне? – спитав лікар, одним порухом розгорнувши альбом з психологічними тестами. Перша сторінка була геть усіяна різноманітними плямами. Бридлива посмішка розливалася далі по лікаревому обличчі.
– Так. Ви нагадуєте мені одного давнього знайомого.
– Справді? Кого?
– Не має значення.
– Чудово. Що ви тут бачите?
Річардс глянув на сторінку. Його праву руку охоплював надутий повітрям манжет для заміру кров'яного тиску, до голови було прилаштовано кілька електродів. Дроти, що тяглися від голови та руки, сходились у контактному гнізді пульту керування за спиною у лікаря. На екрані комп'ютерного пульта бігли хвилясті лінії.
– Дві негритянки. Вони цілуються.
Лікар швидко перегорнув сторінку.
– А тут?
– Спортивний автомобіль. Схожий на „ягуар“.
– Вам подобаються автомобілі з бензиновими двигунами?
Річардс знизав плечима.
– В дитинстві я мав колекцію різних моделей.
Лікар щось занотував і перегорнув ще одну сторінку.
– Хвора жінка. Лежить на боці. Тіні на обличчі нагадують тюремні грати.
– А це що, на останній сторінці?
Річардс голосно засміявся.
– Схоже на купу лайна.
Він уявив собі, як цей лікар, у своєму білому халаті, перебігає з місця на місце під лавами на стадіоні, заглядаючи дівчатам під спідниці й рукоблудячи, і знову засміявся. Лікар, що сидів навпроти, усміхаючись своєю бридкою усмішкою, розпалював Річардсову уяву й ще дужче смішив його. Нарешті сміх зійшов на прискання, потім Річардс гикнув і затих.
– Навряд чи ви скажете мені, з чого регочете...
– Ні,– відповів Річардс,– не скажу.
– Тоді продовжимо. Отже – словесні асоціації.
Лікар не потурбувався пояснити, що це означає. Річардс зробив висновок, що про нього тут уже дещо знають. Це добре – можна заощадити час.
– Готові?
– Так.
Лікар дістав із внутрішньої кишені секундомір, клацнув кульковою ручкою і затримав погляд на списку слів, що лежав перед ним.
– Лікар.
– Чорнопикий,– відповів Річардс.
– Статевий член.
– Лом.
– Червоний.
– Чорний.
– Срібний.
– Кинджал.
– Рушниця.
– Убивство.
– Вигравати.
– Гроші.
– Секс.
– Тести.
– Креслити.
– Викреслити...
Лікар називав слова, поки їх набралося понад п'ятдесят, тоді зупинив секундомір і кинув ручку на стіл.
– Добре,– сказав він. Потім схрестив руки на грудях і подивився на Річардса вже без посміху: – А тепер останнє запитання, Бене. Не скажу, що я сам розпізнаю брехню на слух, але оця машина, до якої вас підключили, чітко покаже, правду ви кажете чи ні. Отже, чи пов'язане ваше рішення взяти участь у розважальних телепрограмах з наміром покінчити життя самогубством?
– Ні.
– Чому ж ви сюди прийшли?
– В мене хвора дитина. Потрібні медикаменти й стаціонарне лікування.
Ручка черкнула по аркуші.
– Інші причини є?
Річардс хотів був сказати „ні“ (яке їхнє діло!), та потім вирішив нічого не приховувати. Може, тому, що цей лікар нагадав йому майже забутого бридкого хлопця з його дитинства. А може, лише тому, що колись треба було про це сказати, зібрати думки й надати їм певної форми, як це буває, коли людина змушує себе висловити свої невиразні почуття.
– Я довго не мав роботи. Хочу знову працювати, навіть якби довелося грати роль простачка в нечесній грі. Хочу працювати, щоб утримувати сім'ю. Я гордий... А ви гордий, лікарю?
– Гордощі – ознака падіння,– відповів лікар і клацнув ручкою, ховаючи стрижень. – Якщо ви не маєте чого додати, містере Річардс... – Він назвав співрозмовника на прізвище й підвівся. Все це означало, що співбесіду закінчено, незалежно від того, чи має Річардс щось додати, чи ні.
– Не маю.
– Тоді вам у ті двері, праворуч. Бажаю успіху.
– Та певне,– відповів Річардс.
90 проти 100...
З тих, із ким Річардс починав свій останній тест, лишилося чотири чоловіка. Кімната, де вони тепер мали чекати, була значно менша. Нарешті, о пів на п'яту, зайшли останні претенденти, на Ю. та Я. Черговий обійшов усіх з тацею геть позбавлених смаку сандвічів. Річардс узяв два і тепер жував, слухаючи чоловіка на прізвище Реттменманд, що неугавно частував товариство сороміцькими анекдотами.
Згодом їх підняли ліфтом на п'ятий поверх. Тут до їхніх послуг була простора кімната, туалет і загальна спальня з рядами ліжок. їх також поінформували, що о сьомій годині в кафетерії даватимуть гарячі страви.
Річардс посидів трохи, потім устав і підійшов до полісмена, що охороняв двері, в які вони щойно увійшли.
– Скажи, друже, де тут є телефон? – Він не сподівався, що їм дозволять дзвонити у місто, проте полісмен показав великим пальцем на коридор.
Річардс прочинив двері й виглянув. Справді, онде він – телефон-автомат.
Річардс озирнувся на полісмена.
– Слухай, позич п'ятдесят центів на телефон. Я тобі...
– Відчепись.
Річардс стримався, щоб не відповісти грубістю на грубість.
– Я хочу подзвонити дружині. Вдома дитина хвора. Бога ради, постав себе на моє місце.
Полісмен засміявся. То був короткий, уривчастий, огидний сміх. – Усі ви однакові. На кожен день року – жалісна казочка про запас. Готові кольорові об'ємні фільми на Різдво та на День матері.
– Ти, вилупку... – почав Річардс, і щось у його очах і в тому, як він повів плечима, раптом змусило полісмена відвести погляд. – Хіба ти сам не одружений? Хіба ніколи не знав скрути, не просив позичити, навіть коли просити було однаково, що шматок лайна з'їсти?
Полісмен раптом застромив руку в кишеню куртки й дістав жменю пластикових монет. Він тицьнув Річардсові дві монети по двадцять п'ять нових центів, запхав решту назад у кишеню й схопив його за комбінезон.
– Якщо ти пришлеш сюди ще когось, сподіваючись на щедрість Чарлі Грейді, я тобі, сучому синові, голову розчереплю!
– Дякую за гроші,– спокійно мовив Річардс.
Чарлі Грейді засміявся й пропустив його. Річардс вийшов у коридор, зняв трубку й укинув у телефон обидві монети. Вони глухо стукнули, але апарат мовчав. Господи, все марно! Лише по хвилі почувся гудок. Річардс повільно набрав номер телефону в коридорі на п'ятому поверсі, сподіваючись, що йому відповість не та стара паскуда Дженнер. Бо як тільки вона впізнає його, то відразу закричить, що він набрав не той номер.
Зумер прогудів шість разів, потім обізвався незнайомий жіночий голос:
– Алло?
– Я хотів би поговорити з Шійлою Річардс із п'ятої квартири.
– Здається, вона кудись вийшла,– повідомив голос, у якому вчувалися скрадливі нотки. – Я бачила, як вона прогулюється по вулиці. Сподіваюсь, ви здогадалися, про що йдеться. У них захворіла дитина. А чоловіченько і цента не годен заробити.
– Постукайте до них у двері! – просичав Річардс.
– Зачекайте...
Випущена з рук трубка стукнулась об стіну. Здалеку долинув глухий стукіт і вигуки незнайомки:
– Місіс Річардс! Вас до телефону! Місіс Річардс!..
За півхвилини той самий голос знову почувся в трубці.
– Її нема. Дитина аж захлинається плачем, а її немає. Я ж кажу, вона ходить клієнтів видивляється. – Жінка хихикнула.
Річардс шкодував, що не може вигулькнути на другому кінці дроту, наче лихий джин із чорної пляшки, й душити власницю незнайомого голосу, аж поки в неї вилізуть очі й покотяться по підлозі.
– Передайте їй записку,– сказав він. – Пишіть на стіні, якщо немає на чому.
– У мене нема олівця. Я кладу трубку. Бувайте здорові.
– Почекайте! – заволав Річардс розпачливо.
– Я кладу.. Хвилинку... – знехотя промовив голос. – Ось вона піднімається сходами.
Обливаючись потом, Річардс знесилено прихилився до стіни. За хвилину він почув голос Шійли – насторожений, трохи наляканий:
– Алло?
– Шійло!.. – Він заплющив очі,– не маючи сили відірватись од стіни.
– Бене, Бене, це ти?.. З тобою все гаразд?
– Еге ж. Усе чудово. Як Кеті? їй не...
– Без змін. Жар не дуже сильний, але вона так хрипить, наче в неї круп. Бене, мені здається, в неї набряк легенів. А що, як це пневмонія?
– Усе буде гаразд. Усе буде гаразд.
– Я... – Шійла замовкла. – Я нізащо не залишила б її саму, але я мусила... Бене, я знайшла сьогодні двох клієнтів. Ти вже пробач. Зате дістала деякі ліки в аптеці. Добрі ліки... – Голос її зазвучав натхненно й ритмічно, наче вона проказувала проповідь.
– Ті ліки ні к бісу не годяться,– сказав Бен. – Слухай, Шійло, не роби цього більше. Прошу тебе. Я думаю, мене вже зарахували. Правда. Тепер не дуже відсіватимуть, бо людей залишилось мало, а програм багато. Треба ж якось забезпечити їх гарматним м'ясом. Крім того, мені, мабуть, дадуть аванс. А місіс Апшо...
– На неї в чорному аж дивитись було страшно, – перебила його Шійла безбарвним голосом.
– Ти на це не зважай. Головне, пильнуй Кеті, Шійло. І ніяких клієнтів.
– Гаразд. Я сидітиму вдома. – Він не повірив її голосу. (Правду кажеш, Шійло?) – Бене, я кохаю тебе.
– І я тебе ко...
– Три хвилини закінчились,– урвала їх телефоністка. – Якщо бажаєте продовжити, опустіть, будь ласка, нову двадцятип'ятицентову монету або три старі.
– Зачекайте хвилинку! – заволав Бен. – Поклади трубку, суко! Ти...
У відповідь почувся бездушний гудок.
Бен пожбурив трубку. Вона відлетіла на довжину пругкого сріблястого шнура, підскочила вгору, вдарилась об стіну й почала розгойдуватися, наче якась дивна змія, що, вжаливши раз, мусила здохнути.
„Хтось повинен платити, – тупо думав Бен, повертаючись назад. – Повинен“.
89 проти 100...
Вони пробули на п'ятому поверсі до десятої наступного дня, і Річардс мало не збожеволів од люті, тривоги й розчарування, аж поки схожий на гомика тип у форменому комбінезоні, який щільно облягав його молоде тіло, лагідно запросив їх до ліфта. їх лишилось разом чоловік триста; понад шістдесят тихо вирядили вчора ввечері. Серед них був і невтомний оповідач сороміцьких анекдотів.
Групами по п'ятдесят чоловік їх підняли на шостий поверх і завели до невеликого залу. Тут в око впадали неабиякі розкоші – скрізь червоний плюш. Помітивши вмонтовані в підлокітники із справжнього дерева попільнички, Річардс дістав свою прим'яту пачку сигарет і закурив. Одначе попіл струшував на підлогу.
У центрі невеличкої сцени стояла трибуна, на ній – карафа з водою.
Десь о чверть на одинадцяту до трибуни підійшов схожий на гомика тип і сказав:
– Я хочу представити вам Артура М. Бернса, помічника режисера розважальних програм.
– Ура,– сказав хтось кислим голосом за спиною в Річардса.
На сцену широким кроком піднявся тілистий чолов'яга з отороченою сивим волоссям лисиною на маківці. Зупинившись біля трибуни, він скинув головою і мовчки постояв, ніби прислухаючись до оплесків, які лише він один міг почути. Потім усміхнувся до присутніх широкою променистою усмішкою, що, здавалося, перетворила його на товстенького підстаркуватого купідона у піджачній парі.
– Поздоровляю вас,– промовив він. – Ви свого домоглися.
Усі разом зітхнули, як один чоловік, почувся сміх, попліскування по плечах. Задиміло ще більше сигарет.
– Ура,– обізвався той самий кислий голос позаду.
– Невдовзі вам роздадуть назви програм, у яких ви братимете участь, і номери кімнат на сьомому поверсі, де вас поселять. Керівники програм уточнять, що від кожного з вас вимагається. А я хочу ще раз привітати всіх і сказати, що ви – мужні, винахідливі люди, які відмовились від допомоги з безробіття, аби скористатися можливістю показати себе справжніми чоловіками й навіть, на мою думку, героями нашого часу.
– Бредня,– зауважив кислий голос.
– Крім того, я бажаю вам успіху від імені усієї Мережі. – Артур Берне зухвало пирхнув і задоволено потер руки. – Вам, звісно, кортить дізнатися, що кому випало, тож не докучатиму вам більше своєю балаканиною.
В ту ж мить розчахнулися бічні двері, і до залу ввійшло з десяток асистентів у червоних куртках. Вони почали викликати прізвища й роздавати білі конверти, які незабаром, наче конфетті, усіяли підлогу. Люди роздивлялися пластикові картки, обмінювались враженнями. Хтось глухо застогнав, хтось радісно скрикнув, хтось розчаровано присвиснув. З висоти свого подіума Артур Берне споглядав цю сцену з усмішкою благодійника на вустах.
– „Вам не жарко?“ І треба ж, щоб мені таке попалось! Господи, я жару терпіти не можу.
– Та ця передача й мідяка не варта – іде одразу після мультиків...
– „Колесо“! Оце маєш... Не думав, що в мене так кепсько із серцем...
– Мав надію потрапити в цю передачу, але щоб так і вийшло...
– Гей, Джейку, ти бачив коли-небудь „Верхи на крокодилах“? Я думав...
– От уже не сподівався...
– Навряд чи ти зможеш...
– Кляті мерзотники...
– „Мерщій до зброї“ – та це ж...
– Бенджамін Річардс! Бен Річардс!
– Тут я!
Йому дали білий конверт. Річардс розірвав його й тремкими пальцями лише за другим разом дістав звідти пластикову картку. Насупившись, якусь хвилю спантеличено дивився на неї. Замість назви програми там було надруковано: „Ліфт № 6“.
Він засунув картку в нагрудну кишеню разом із своєю перепусткою і вийшов із залу. П'ять ліфтів у кінці коридора працювали безупинно, піднімаючи на сьомий поверх тих, що мали брати участь у передачах наступного тижня. Біля шостого ліфта вже стояло четверо, серед них і власник кислого голосу.
– Що це означає? – спитав Річардс. – Нас забракували?
Власникові кислого голосу, досить пристойному на вигляд молодикові, було років двадцять п'ять. Одна рука в нього усохла, мабуть, від поліомієліту, що поширився 2005 року, особливо в Південному районі.
– Аби ж то,– сказав він і засміявся безбарвним голосом. – Я так думаю, що нам дісталися програми, де можна заробити великі гроші. Там не обходиться серцевим нападом, втраченим оком чи ампутацією однієї або й обох рук. Там закінчують смертю. Зате нас показуватимуть у найкращий час, друже.
Невдовзі до них приєднався шостий учасник – симпатичний хлопчина, який здивовано кліпав на все, що бачив.
– Привіт, юначе,– обізвався до нього власник кислого голосу.
Об одинадцятій, коли біля решти ліфтів уже нікого не було, двері шостого ліфта нарешті розчахнулися. У куленепробивній будці знову сидів полісмен.
– Ось бачиш? – сказав власник кислого голосу. – Ми – небезпечні типи. Вороги суспільства. Тому нас треба порішити. – Він скорчив страхітливу гангстерську міну й зробив вигляд, ніби поливає з автомата куленепробивну будку, в якій сидів полісмен. Той дерев'яно витріщився на нього.
88 проти 100...
Приймальня на восьмому поверсі була дуже маленька, вся у плюші, дуже інтимна й дуже затишна.
Не встигли вони піднятися ліфтом, як троє полісменів вихопили трьох із них і квапливо кудись повели коридором по плюшевій доріжці. А Річардса, власника кислого голосу й хлопчину, що ввесь час кліпав очима, привели сюди, до цієї кімнати.
У приймальні їх зустріла усмішкою секретарка. Вона нагадувала котрусь із давніх телевізійних секс-зірок (Ліз Келлі? Грейс Тейлор?), яких Річардс бачив на екрані ще в дитинстві. Секретарка сиділа за письмовим столом у ніші, оточена такою кількістю рослин у вазонах, що здавалося, ніби вона виглядає з окопу десь в охопленому війною Еквадорі.
– Містере Янскі,– промовила секретарка, сліпуче всміхаючись,– заходьте.
Хлопчина, що весь час кліпав очима, ввійшов до святая святих. Річардс і чоловік з кислим голосом, Джіммі Лафлін, завели стриману розмову. Річардс дізнався, що Лафлін живе всього за три квартали від нього, на Док-стріт. До минулого року працював неповний робочий день підсобником у фірмі „Дженерал атомікс“, а потім його звільнили за участь у сидячому страйку проти застосування захисних щитів, які пропускали радіацію.
– Так чи так, а я ще живий,– провадив Лафлін. – А все інше, якщо послухати тих кретинів, мало важить. Ясна річ, я не можу мати дітей. Але це вже не суттєво. Це просто невеличкий ризик, одна з тих неприємностей, на які погоджується заради симпатичної суми – сім нових доларів на день.
Коли „Дженерал атомікс“ показала йому на двері, з усохлою рукою важко було розраховувати на якусь роботу. Дружина захворіла два роки тому, хвороба прикувала її до ліжка.
– Зрештою я вирішив помірятися силою з тими розбійниками, що нами керують,– сказав Лафлін, гірко посміхаючись. – Може, пощастить бодай кількох сволоцюг зіпхнути з верхотури, поки до мене доберуться Маккоунові хлопці.
– Ти справді вважаєш, що йдеться про...
– „Переслідування“? Та звісно, хай я з цього місця не зійду. Дай-но мені своєї отрути, друже.
Річардс подав йому сигарету.
Двері відчинились, і з кабінету вийшов хлопчина, що весь час кліпав очима. Тепер він тримав під руку прикрашену двома косинками і шаллю кралечку. Нервово усміхнувшись до Річардса й Лафліна, він пройшов мимо.
– Містер Лафлін? Заходьте, будь ласка.
Так Річардс залишився сам, коли не рахувати секретарки, яка знову пірнула у свій окопчик.
Річардс підійшов до автомата з безплатними сигаретами. Лафлін, мабуть, мав рацію, подумалось йому: машина видавала дорогі „Доукси“. Отже, тут ішлося про серйозні речі. Він сів і запалив.
Хвилин за двадцять із кабінету вийшов Лафлін, тримаючи під руку попелясту блондинку.
– Зустрів оце знайому,– сказав він Річардсові, показуючи на блондинку. Та ввічливо усміхнулась, і на щоках у неї з'явились ямки. З обличчя Лафліна не сходила болісна гримаса. – Принаймні цей вилупок нічого не приховує,– додав він. – Бувай.
Щойно Лафлін вийшов, секретарка висунула голову із свого окопчика.
– Містере Річардс, заходьте, будь ласка.
Річардс увійшов до кабінету.
87 проти 100...
Кабінет був просторий, хоч м'яча ганяй. Вражало широке, на всю стіну, вікно, що виходило на захід – на район, заселений представниками середнього класу, на портові склади, нафтові цистерни та озеро Гардінг. Небо й вода були однакового блакитно-сірого кольору; дощ не вщухав. Удалині зліва направо плив великий танкер.
Невисокий чоловік, що сидів за столом, був неймовірно чорний. Такий чорний, що Річардс подумав, ніби це йому привиділось. Здавалося, цього добродія загримували негром.
– Містере Річардс! – Він устав і простяг руку через стіл.
Річардс не потис її, проте хазяїна кабінету це не дуже засмутило. Він просто забрав руку й знову сів.
Поруч із столом стояло крісло. Річардс і собі сів і загасив сигарету в попільниці з емблемою розважальних телепрограм.
– Мене звуть Ден Кілліан, містере Річардс. Ви вже, мабуть, здогадалися, чому вас сюди привели. Результати ваших тестів свідчать про те, що ви хлопець тямущий.
Річардс мовчки слухав, схрестивши руки на грудях.
– Ми відібрали вас для змагань у передачі „Переслідування“, містере Річардс. Це наша найпопулярніша програма: вона найприбутковіша – і найнебезпечніша. У мене на столі – текст вашої остаточної згоди. Я не сумніваюсь у тому, що ви її підпишете, але спершу поясню, чому ми обрали саме вас. Крім того, я хотів би, щоб ви повністю усвідомили, що вас чекає.
Річардс і далі мовчав.
Кілліан дістав досьє і поклав його на ідеально чисту стільницю. На теці Річардс прочитав своє прізвище. Кілліан розгорнув теку.
– Бенджамін Стюарт Річардс. Вік – двадцять вісім років, народився восьмого серпня тисяча дев'ятсот дев'яносто сьомого року в місті Гардінг. З вересня дві тисячі одинадцятого року по грудень тринадцятого навчався у Ремісничій школі Південного району. Був двічі тимчасово виключений за неповагу до керівництва... Здається, ви вдарили помічника директора у стегно, коли він стояв до вас спиною?
– Брехня,– сказав Річардс. – Я дав йому копняка в гузно.
Кілліан кивнув головою.
– Хай так, містере Річардс. У шістнадцять років ви одружилися з Шійлою Гордон. Постійний шлюбний контракт старого зразка. Бунтарський дух у вас, га? Членом профспілки ви не стали, бо відмовились підписати присягу на вірність профспілці та акт про контроль над заробітною платою. Наскільки мені відомо, ви назвали керівника вашого району Джонсбері самогонником і сучим сином.
– Назвав,– погодився Річардс.
– Ви постійно міняли місце роботи, і вас звільняли... хвилинку... шість разів... за такі речі, як непокора, образа керівництва та критика влади з брутальною лайкою.
Річардс знизав плечима.
– Одне слово, ви вважаєтесь особою небезпечною для авторитарної системи й суспільства. Ви антисоціальний тип, у якого вистачило розуму уникнути в'язниці й неприємностей з владою і який не має згубних пристрастей. Наш психолог повідомив, що у показаних вам комбінаціях плям ви побачили лесбіянок, екскременти й автомобіль з бензиновим двигуном, який отруює повітря. Він також звернув увагу на вашу незрозумілу схильність до веселощів.
– Він нагадав мені хлопця, якого я колись знав. Йому подобалось ховатися під лавами на шкільному стадіоні і займатись онанізмом. Тому хлопцеві, звичайно. Уподобань вашого лікаря я не знаю.
– Зрозуміло. – Кілліан усміхнувся, ошкіривши на мить сліпучо-білі зуби на тлі неймовірно чорного обличчя, тоді знову повернувся до паперів. – Тести виявили у вас наявність деяких поглядів, заборонених актом дві тисячі четвертого року про міжрасові відносини. Кілька словесних асоціацій свідчать про вашу схильність до насильства.
– А у вас тут без насильства не обійдешся,– сказав Річардс.
– Звісно. І все-таки – я кажу це не тільки як представник керівництва розважальними телепрограмами, а й як громадянин нашої країни – ми надзвичайно занепокоєні вашими відповідями.
– Боїтеся, що настане ніч, коли всю вашу систему хтось із димом пустить? – ошкірився Річардс.
Кілліан задумливо послинив пальця й перегорнув сторінку.
– На наше щастя, у вас зв'язані руки. Ви маєте доньку на ім'я Кетрін, їй півтора роки. Що це – похибка? – Він холодно усміхнувся.
– Ні, ми хотіли мати дитину,– відповів Річардс незлобиво. – Я тоді працював у „Дженерал атомікс“, але якось ще лишилося трохи живої сперми. Може, то Господь Бог так пожартував. Як подумаєш, у якому світі живемо, то часом здається, що ми тоді з глузду зсунулись.
– Хоч би там як, а ви прийшли сюди,– мовив Кілліан. З його обличчя не сходила холодна усмішка. – І наступного вівторка з'явитесь у „Переслідуванні“. Ви коли-небудь бачили цю програму?
– Бачив.
– Отже, ви знаєте, що „Переслідування“ – центральна програма на БТБ. Вона створює широкі можливості для глядачів – як для співпереживання, так і для безпосереднього втручання у події. Я – керівник цієї програми.
– Це просто чудово,– промовив Річардс.
– Наша програма – найнадійніший для Мережі засіб позбуватися таких потенційних порушників порядку, як ви, містере Річардс. Ми виходимо в ефір уже шість років, і поки що жодному з наших героїв не вдавалося вижити. І коли бути брутально відвертим, то ми сподіваємось, що й вам не вдасться.
– Тоді ви граєте міченими картами,– різко кинув Річардс.
Скидалося на те, що Кілліана це зауваження більше потішило, аніж злякало.
– Аж ніяк. Ви ввесь час забуваєте, що ви – анахронізм, містере Річардс. Ні ті, хто дивитиметься передачу в барах чи в готелях, ні ті, хто дрижатиме на холоді перед вуличними екранами, не вболіватимуть за вас. Навпаки. Вони будуть за те, щоб знищити вас, і посприяють нам у цьому чим зможуть. Що жорстокіше це буде зроблено, то краще. До того ж, вам доведеться змагатися з Маккоуном. Івеном Маккоуном та його ловцями.
– Це скидається на назву якоїсь неорокгрупи,– зауважив Річардс.
– Маккоун ніколи не програє,– сказав Кілліан.
Річардс крекнув.
– Ви вийдете в прямий ефір у вівторок увечері. Надалі ми монтуватимемо програму з окремих записів, сюжетів і прямих включень, якщо буде така нагода. Нам траплялося й переривати заплановані передачі, коли винятково винахідливий герой опинявся, скажімо, на краю свого особистого Ватерлоо... Правила гри надзвичайно прості,– вів далі Кілліан. – За кожну годину на свободі ви – або ті з вашої родини, хто залишиться живий,– одержите сто нових доларів. Ми кладемо на ваш поточний рахунок чотири тисячі вісімсот доларів, виходячи з того, що вам пощастить дурити ловців протягом сорока восьми годин. Якщо ж ви загинете раніше, то решта, звичайно, підлягає поверненню. Ми даємо вам дванадцять годин фори. Якщо протримаєтесь тридцять днів, виграєте Великий приз – один мільярд нових доларів.
