Текст книги "Сутінки"

Автор книги: Станіслав Константинов

Аби потім вгамовувати, лікувати, годувати, обдаровувати. І – вчити, як жити правильно, по-ленінські, щоб прийти до світлого майбуття всього людства. Бо досі вони там не жили – існували, бидло, не маючи пломенистої мети. І ось, нате!.. – їм майже безкоштовно дарували мету, з щирою посмішкою прищемивши дітородні органи дверима.

Правда, за досягнення цієї мети треба було віддати життя, багато життів, мільйони життів! Але то – дрібниця на дорозі до Великої Мети – щастя ВСЬОГО людства! Разом.

Це вже була навіть не шизофренія, це – набагато глибше… Це – божевільна ідея, втілена у віру.

Для свого народу Партія СС теж не сиділа, склавши руки та схрестивши ноги бубликом: будувала безкоштовне житло, безкоштовно вчила, безкоштовно лікувала і, майже задарма, давала відпочити.

Бо Партії потрібні були нові, свіжі і готові на все люди, а тим людям – потрібно було десь плодитися та розмножуватися.

Людям, які не мали за душею нічого, окрім щирої подяки своїм вождям; людям, потрібним лише, аби створювати нову зброю і воювати, і нести комуністичну правду аборигенам, що ще вчора їли один одного без солі, – у всі куточки світу нести.

Аби вони там їли один одного вже з сіллю. А може, й з гірчичною та хроном…

І радянський народ, майже як один, щиро і гаряче підтримував свою Партію, керуючись простим і ясним гаслом, як віршем: «РАЗ У НАС НЕМА НІЧОГО, ХАЙ І СКРІЗЬ НЕ БУДЕ!»

І заради цього був готовий на все.

За короткий останній проміжок часу, рекламуючи соціалізм, Партія і цілину підняла (аби вдома не орати), і світову ядерну війну майже-майже розв’язала, і людиною захренячила в космос, і про БАМ прокукурікала піснями Пахмутової, і в Афганістані та ще скрізь наробила нових «героїв», прогорлавши про них лисим черепом Розенбаума; і поворот річок запланувала – з півночі на південь, і створила з «радянського народу» «радянську цивілізацію», і ще наробила неосмислено багато всякого, про втрату чого сьогодні так жалкують хворі розумом адепти соціалізмо-комунізму, категорично відмовляючись від паркопану та аміназину з галоперідолом і натираючи крейдою смішні для інших свої медалі з орденами.

І здавалося (а, може, й не здавалося…), вже не було місця на всій планеті, де б ця Партія не випорожнилася; не залишилося в світі нічого, навіть вкрай святого для всього світу, чого б вона не обблювала, не спаскудила, не спотворила, прокладаючи собі шлях. Але як гарно і пафосно робила це!.. Аж сльози набігали!

У кого від захвату, у кого – від жаху…

За більше ніж десять минулих років від того дня, як одружився, Шерстохвостов – щиро, невгамовно та натхненно – допомагав рідній Партії у втіленні її ідей, тому й сам не стояв на місці, а ріс і розвивався разом з нею, досягнувши посади завідуючого відділом важкого машинобудування та хімії ЦК КПУ тої ж партії СС.

Зростав, завдяки розвиненому, майже звірячому, чуттю: кого лизнути, а коли і де – гавкнути.

Хоча… Складного тут наче нічого наче й немає: лизати треба начальство, а гавкати – на підлеглих, ніколи не помиляючись, хто is who. При цьому підлеглих треба вибирати дурніших за себе, аби не обійшли на повороті, а на начальство гавкати… можна… але – коли воно вже обгавкане іншими, та скинуте зі свого крісла. І лежить, зіщулившись та прикривши руками голову і промежину.

А найвищий пілотаж, але й смертельно ризикований – почати гавкати на начальника першим серед усіх, твердо знаючи, що зовсім недовго йому залишилося. Тут моторошнувато: як не вгадаєш, то враз полетиш до самого низу, засмучено гримлячи кістками. Цьому треба вчитися довго і старанно. І у кожному разі, починати гавкотню треба тихенько, майже нечутно, аби ніхто спочатку й не помітив; і прислухатися, чи не змінився напрямок вітру. І все одно… ризик – дуже великий…

Боротьба серед шиплячого клубка однодумців важка і небезпечна. Вона висмоктує здоров’я, тримає у дзвенячій напрузі нерви, трусить серце, цілодобово змушує розум шалено працювати – до перегріву, запаморочення та інсульту. Ціна ТАКОГО життя була дуже висока…

Розслаблявся ж Шерстохвостов, спускав себе з короткого повідця, лише буваючи у частих відрядженнях, контролюючи підприємства. Там він майже завжди ставав Льопою, що виховував бічів та биків, тобто – самим собою. Розмовляв лише тихим криком або ж навіть шепотом, від якого у керівництва великих заводів, фабрик та шахт волосся ставало дибки і починали страшно боліти зуби, всі і одразу.

І його око, виправлене завдяки тестю кращим офтальмологом СРСР, в такі моменти знову косило вбік, додаючи присутнім жахіття.

При цьому Вілен Петрович майже не матюкався, а лише підкріплював свої претензії, питання та характеристики кожному влучними, цілеспрямованими словами і цілими фразами, запозиченими з тюркського діалекту. Звертався до всіх на «ви», дещо це «ви» переінакшуючи:

– Тож, я й питаю, виблядку, доки ваше підприємство буде давати 92 % від плану, постійно обділяючи рідну державу на мільйони карбованців, за які вона не може побудувати житло, дитячі садки, об’єкти культури та іншу херню? Вам що, захотілося свиням хвости крутити? Чи корів пасти? У тундрі? Я можу це організувати… Вмить! Вже сьогодні.

І поважні, розумні й талановиті люди біліли обличчями, сивіли скронями і покривалися зморшками, і захлиналися водою, ковтаючи пігулки, і намагалися пояснити, що є вагомі об’єктивні причини, через які вони не можуть зробити те, що від них вимагає Партія.

Та ті причини були вагомими для них, а не для Партії, яку тут уособлював миршавий і великий одночасно Шерстохвостов.

Для Партії було ясним і зрозумілим лише одне: 100 % плану – це мінімальний мінімум, і ніяких причин для його невиконання немає і бути не може! Старе устаткування, малі зарплатні, нестача житла, продуктів і всього потрібного у крамницях – прості відмовки керівників, що не вміють чи не хочуть працювати, а значить – не гідних своєї посади!

Відсутність пістолета Вілен навчився замінювати поглядом, інтонацією, мовчанням, похитуванням головою, постукуванням по поверхні столу. І діяло це не гірше за зброю. Навіть краще.

Його боялися і ненавиділи, з жахом чекаючи на кожну появу, а потім довго відхекувались та ковтали горілку гранчаками – більше нічого не допомагало повернутися до відносно нормального стану. Але – наступного місяця давали 101 % від плану.

А для Віл єна Петровича всі ці люди, що стояли нижче за нього, були і залишалися бічами та биками, яких треба регулярно товкти в пики, як не фізично, то морально. Що він і вмів, і любив.

Бо іншого не знав і не усвідомлював.

Його тесть, пломенистий комуніст Балига, теж ріс, теж поки що в Києві, але вже широко розчепірившись на Москву, пестуваний вірною дружиною, що легенько і твердо штовхала чоловіка в спину – вперед, до нових інфарктів-інсультів. їй дуже хотілося у ту Москву. Чому – й сама не знала докладно, але – ну дуже хотілося, до сверблячки!..

Юрій Іванович сьогодні був відповідальним за ідеологію аж на самому українському верху: у Політбюро ЦК КПУ, змінивши на цьому вкрай важливому посту всіма коханого Маланчука. Він, як і попередник, боровся з дисидентами, націоналістами, українофілами, русофобами та іншими підлими ренегатами радянської віри. Керував і наглядав, аби не заблукали – погань невгомонна! – остаточно самі, та не збили з вірного комуністично-московського шляху всенародно щасливу Радянську Україну.

Зустріч з Балигою нікому з цих недовірків не обіцяла не те що чогось доброго, а навіть спокою, забуття від рідної влади. Після спілкування з хазяїном кабінету митці виходили в приймальню мокрими і виснаженими, назавжди запам’ятавши ці липкі очі, що присмоктувалися просто до мозку, розшукуючи там найменші ідеологічні плями, аби потім, різким і миттєвим ударом напруги комуністичних ідеалів, стерти ті плями один раз і назавжди. Вони вже ніколи не забували ті очі, навіть у наскрізь п’яних снах, коли у безбережжі оковитої топили своє безсилля, свою розпуку, свій талант. Хто ж забував і не ламався, тих гнали в тюрми, в психлікарні, в двірники, в кочегари, гівно качати: хочете правди життя?! – то-нате! їжте, жеріть, не захлиньтеся!..

Самих «розумних» і непокірних везли до Сибіру, в Мордовію, на Крайню Північ, Далекий Схід – аби там, серед хронічних кримінальних злочинців, у нелюдських умовах життя концтаборів, ці паскуди-дисиденти, що прагнуть якоїсь «свободи», навчилися цінувати вільне життя за радянської влади і дійсну свободу, яку дає лише усвідомлена необхідність, сформульована для «всього прогресивного людства» Леніним.

Стібаючи понад самою землею батогом марксистсько-ленінського вчення, Юрій Іванович викошував щедрі запашні луки українського розмаїття до акуратного газону стриженої соціалістичної партійності, ще потім – з корінням видираючи миколайчуків, стусів, бикових, Костенків, некрасових, чорноволів, ольжичів. Та пестуючи, поливаючи, підсипаючи добривами гарну запашну клумбу з босюр, горнійчуків, погребельних, грачів, равличків та кірісів.

Митці більш обачливі та вільні від дурного патріотизму тікали до Московії, аби там продертися і видряпатися, аби залишитися самим собою, зберегти своє «я» – хай і без рідної мови, без нелукавої щирої землі під ногами, без пролісково-синього глибокого неба над головою.

Аби потім любити і ненавидіти свою дитячу батьківщину, хотіти назад і боятися, бачити у снах і плакати… від жалю за нею і за собою.

Сподіваючись і не вірячи.

Квінтер

Зрідка, як сьогодні, раніше звичайного повернувшись додому, Вілен брався за книжку. Не тому що так вже подобалося читати – треба було. Посада зобов’язувала.

Книжки добирала Динера, яка зналася на літературі. Поки він працював і ліз нагору, закінчуючи то ВПШ, то Академію профспілок, то Курси Крою та Шиття від КДБ, де навіть із кінчених профспілкових ідіотів робили достойних керівників радянської влади, вона теж не байдикувала: і кандидатську захистила, і докторську, паралельно виховуючи їхню доньку, їхню Мариночку; яку народила рівно через дев’ять місяців після весілля… І тепер викладала в університеті.

Тож зараз, поки Динера готує вечерю, чоловік розвалився у кріслі і читає тоненьку книжечку, силячись осмислити текст:

«Надвечір з єдвабної сизі бундючних, фудульних дощевощо-ких хмар виборсалося, нарешті, змучене довгим полоном червонооке сонце, глянуло на відумерлий для щастя день, сповненим присмертного відчаю, здичавілим поглядом вихопило із чорнуватого фіолету всеосяжної печалі рожеве коло незбагненної надії і впало, знесилене, в коротке червневе забуття спекотної ночі».

– Да-аааааа!.. – уголос сказав сам собі вражений Шерстохвостов, відкладаючи книгу. – Це ж треба, так писати!.. Так завернути! Наче й українською, а спробуй второпати! Навіть Гегель, знай він нашу, заблукав би тут, як дитина у хащах. Ось це і є – талант, натхнення, дар, як то кауть… Як цей шедевр, далебі, зветься?.. – Він глянув на палітурку тоненької книжечки: – «Рябенька Квочечка»… Хм… Цікавий взаємозв’язок… між домашньою птицею та цим описом! Це тобі не вірші класика соцреалізму:

Трактор в полі – дир-дир-дир,

Ми – за мир, за мир, за мир!

Тут набагато серйозніше, глибше, як то кауть… Автор… як його… а, ось, – Володимир Кремешний!.. Треба запам’ятати, може, де зустрінемося. Світ, він тісний. Цікавий хлопець! Можливо навіть винятковий.

– Знаєш, вельми незвичний твір, – сказала Динера, з’явившись у дверях і почувши останні фрази чоловіка. – Так може писати або психічно хвора людина, або ж – геній! Несподіваний автор: тонко длубається у психології героїв брудною палицею… Я читала, аж тіпало. Думаю, це наш майбутній Шекспір. А може, й новий Шевченко…

– Ну, про Шевченка… то ти… занадто. А от Шекспір – можливо. Я читав… якось. Багато схожого з цим… Кремешним. Теж… не все одразу розумієш. А в дещо, так взагалі не в’їдеш. Знаєш, я чи десь читав, чи в ВПШ говорили, що дійсно геніальні люди були психічно хворими. Всі. Особливо, поети і художники. Наче бузини об’їлися…

– У розумінні – потогінного засобу?

– Ні… У розумінні – проносного й блювотного…

– А-а-ааа… Тоді цей-точно геній… Дзвонили від Дяді Альоші. Він чекає на тебе зранку.

– Знаємо ми той ранок!.. – невдоволено скривився чоловік. – Приходиш, як треба, та й сидиш бідним родичем у приймальні майже до обіду. Наче я не заввідділом ЦК, а сантехнік з ЖЕКу.

– На те він і Голова Верховної Ради. Посядеш його місце, то вже він буде чекати в твоїй приймальні. А що там, на атомній?

– Знаєш, я в захваті – все йде шаленими темпами! Перший блок ось-ось повинні запустити. Або, як там кауть, «пустити»: у них це зветься «пуск блоку». Масштаби, скау тобі, грандіозні! І місто – майже поруч з АЕС – будують просто на очах. І взагалі, місця там – казкові!.. – Він потягнувся, вигинаючись дещо роздобрілим тілом. – Річка чиста – можна воду з неї пити, риба сама плигає у казан, ліси навкруги незаймані, повні грибів, ягід, дичини! Щира тобі казка!.. Наш Тато Вова хоче зробити з цього міста взірець майбутнього, таке от Місто-Сонце. Бо таких міст, як це, ще не було в світі!.. А він – чоловік сурйозний, як то кауть… Хоче, аби все було, як ніде. Бо це ж наша перша атомна!..

– А то нічого, що вона так близько до Києва? Все ж атомні реактори… А ну, як щось трапиться?..

– По-перше, нічого не трапиться. В країні вже багато АЕС, всі працюють тихо й спокійно, наче самовари. По-друге, місце для неї не ми вибирали – Москва. А ти знаєш, сперечатися з Москвою – що мочитися проти вітру. Розмова коротка: «Партквиток на стіл!» Тому, дурних на це немає.

– Ну, ти спеціаліст, у тебе й освіта по цьому напрямку. А місту вже дали назву?

– Так… Назва від річки – Прип’ять, як то кауть…

– Ну, що ж… непогано. Романтично… До речі, мама телефонувала: у Мариночки температура, навіть викликала лікаря. Боїться, що коклюш. То я погодую тебе та й поїду до батьків – на роботі вже попередила.

– Тоді давай вечеряти. Бо зголоднів. А потім спробую таки осилити книжку цього… світового генія Кремешного, – Вілен стомлено потер скроні, потім очі і знову потягнувся, аж у кістках захрустіло. – А що дочка захворіла… – позіхнув, роззявивши рота до вух, – так я в дитинстві всіма хворобами перетрусився, і нічого… Хоч і живу селі. А тут!.. Вилікують, нічого не станеться… Не в Америці живемо.

Динера глянула на чоловіка довгим поглядом і задумливо сказала:

– А ти знаєш, що зовсім не кліпаєш очима? Тобі казали про це?

– Ні, не казали… То й що?..

– Люди так не дивляться…

– А хто так дивиться?

– Не знаю… – вона задумливо стулила губи. – Не знаю…

З часу одруження Вілен покинув усіх своїх коханок, віддаючи себе роботі і сім’ї. І тестя боявся: знав, що зробить обіцяне колись, а ще більше – пам’ятав ту давню розмову зі Свастухом, хоча з ним більше не зустрічався – той вже давно був десь у Москві, у самих верхах. Але ж – був!

Незважаючи на свою неспроможність любити когось або щось взагалі – навіть народження доньки п’ять років тому не розбудило в ньому генетичних батьківських інстинктів – Вілен ставився до дружини з усією повагою, на яку був здатний, хоча його ніколи не цікавило, про що вона думає, що відчуває, на що сподівається, як сприймає світ, що її хвилює, чого прагне. Зацікавлений лише собою, він пропускав пою вуха всі її розмови, скарги, судження, уважно посміхаючись при цьому. Динера просто була його тилом: дочкою його штовхача-начальника, домогосподаркою, теплим тілом уночі.

Ні, зрідка він стрибав у блуд, але потім мав такий жах, що скоро відмовився геть – ціна була зависокою. Знав: щось трапиться – і його закопають. Мале-е-е-енькою лопаточкою, з дитячого набору для пісочниці.

Назавжди.

Вілен Петрович з Динерою поверталися до Києва з Москви. У м’якому вагоні.

М’який вагон тих часів відрізнявся від звичайного купейного лише тим, що мав двомісні купе, більш пружні дивани, більш чисті вікна, більш свіжу білизну, більш незатоптані килимові доріжки та більш охайні туалети – з милом і без купи людей в черзі зранку, з рушниками через плече.

Тобто це були просто нормальні вагони. І ніяких додаткових вибриків не мали. Бо створювалися радянськими людьми для радянських людей. Хоча й будувалися в Німецькій Демократичній Республіці.

Як хто забув або не знає: так колись, вже тепер давно, називалася східна частина сьогоднішньої Німеччини, що її загарбав миролюбний СССР в результаті Другої світової війни, розірвавши цю країну на два шматки і один – привласнивши на правах переможця та побудувавши там квітучий соціалізм. Катуючи-вбиваючи потім всіх німців, які поривалися втекти з соціалістичного раю в сусіднє капіталістичне пекло. Просто зайцями стрибали через височенну стінуогорожу! А їх – били вліт, чергами з кулеметів. Та палили вогнеметами.

Шерстохвостови поверталися додому, з «Олімпіади-80». Поверталися, вщерть насичені враженнями і почуттями, бо побували у завтрашньому комунізмі. Побували, понюхали, лизнули, відкусили від того майбутнього, якого так чекають усі в цій країні вже стільки десятиліть!..

То дрібниці, що для створення в Москві цього «комунізму» з неї виселили «за 101-й кілометр» майже третю частину жителів, а ще третині наказали сидіти вдома і не рипатися навіть у двір, за хлібом; що в саму Москву впускали лише за перепустками, які спочатку треба було десь дістати по блату-знайомству; що всі електрички, поїзди, літаки, пароплави, дирижаблі, велосипеди і дитячі коляски перевіряли стрункі міліцейсько-цивільні хлопці з червоними пов’язками на рукавах; що з магазинів вилучили все, що горіло і могло бути випитим несвідомими будівниками комунізму.

Також дрібниці, що для створення десятиденного благоденства лише в одному місті, були витрачені майже всі запаси «засік Батьківщини» – радянська влада широко гульнула, пускаючи світу пилюку в очі. А насамперед – своїм, що вже й зневірилися в очікуваному.

І, вражені всім побаченим, з’їденим та випитим, пересічні радянські люди щиро плакали на закритті цього свята для своїх, коли символ «Олімпіади», величезний Мишко на прізвище Талісман, приязно і по-дитячому посміхаючись, почав підійматися вгору, зникаючи в нічному небі Москви під ляскіт тисяч голубиних крил і людських долонь.

Весь стадіон ридав; вся країна обливалася світлими сльозами, навпіл із соплями, в єдиному пориві не бажаючи розлучатися з казкою «Кубанських казахів», реально створеною рідною Пар тією у столиці, на цілих десять днів…

І Вілен з Динерою теж щиро плакали, на ті хвилини геть забувши, хоч знали: всередині Миші Талісмана був добрий запас хлорпікрину з галюциногеном – достатній, аби «відключити» всіх на цьому стадіоні. За необхідності. А ще там був трошки менший пакуночок, з нервово-паралітичним газом, яким можна на кілька годин, а чи й назавжди, покласти весь стадіон без ознак життя. За ще більшої необхідності. І два пристрої були, якими пакуночки, по черзі, можна було привести до дії. Дистанційно. В разі потреби.

Знали, бо їхню делегацію від ЦК КПУ спеціально знайомили з багатьма заходами безпеки, розробленими саме для «Олімпіа-ди-8о». Знайомили, навчаючи, як треба працювати, аби передбачити все і навіть більше. їх привезли заздалегідь, за тиждень до початку. І показали багато чого. Від чого очі вилазили, дивуючись, а серце наповнювалося високою гордістю за рідну систему. Особливо коли побачили й поторгали електронно-механічне опудало Брежнєва, що при натисканні кнопки виступало, наче справжній Генсек, плямкаючи і ковтаючи літери.

Показали наприклад, яку басейні, де будуть змагатися плавці, з якихось щілин, за командою вмить з’являлися бойові водолази у повному спорядженні, з електрошоковими пристроями і з автоматами АПС для підводної стрільби.

Або – на поверхні акваторії, де будуть вітрильні регати, раптом виростала рубка атомного підводного човна з балістичними ракетами, класу РПКСН проекту 701 – «Hotel-ІІІ» згідно класифікації НАТО.

Чи як під кожним п’ятим стільцем на стадіонах було змонтовано кулеметні гнізда, жодного з яких ніхто не помітив за всі Ігри, хоча там сиділи кулеметники зі зброєю; а під кожним сьомим – був вибуховий заряд потужністю чотири кілотонни, з дистанційним керуванням.

Показали і деякі снайперські точки, як у місцях змагань, так і по всьому місту – з туалетом і буфетом всередині – по чотири снайпери в кожній, п’яних у геть, обмотаних радіокерованою вибухівкою.

Також попередили, що кожний шостий скрізь – офіцер КДБ у цивільному, який пройшов спецпідготовку і має при собі все необхідне, включаючи самовибух, а кожний дев’ятий – з підрозділу «Альфа», і теж – не з порожніми руками та кишенями.

І що всі судці на змаганнях будуть судити як треба. Бо знають про снайперів.

Та все одно, від усього святкового навкруги, Шерстохвостови забули про бачене й отримали величезне задоволення!

Єдине, що зіпсувало їм свято – нагла смерть цього хрипучого горлопана Висоцького.

І тут він плюнув в обличчя всій країні, навіть – усьому прогресивному людству! І тут зробив не як усі, і тут написав по лінійованому паперу поперек! Не міг не вкусити: навмисне помер просто посеред свята!..

І на день похорон стадіони спорожніли, а вся – наскрізь сонячна, квітуча, яскрава – Москва якось вмить стала сірою і похмурою. І лунав звідусіль його, стогнучий приголосними літерами, пронизаний болем крик, як реквієм по «розвинутому соціалізму»:

 
В церкви – смрад и полумрак, дьяки курят ладан.
Нет! И в церкви все не так, все не так, как надо…
Я – на гору, в попыхах: чтоб чего не вышло.
А на горе стоит ольха, а под горою – вишня.
Хоть бы склон увить плющом, мне б и то отрада,
Хоть бы что-нибудь еще… Все не так, как надо!
Где-то кони пляшут в такт: нехотя и плавно.
Вдоль дороги все не так, а в конце – подавно.
И ни церковь, и ни кабак – ничего не свято!
Нет, ребята… все не так… все не так, ребята!..
Нет, ребята – все не так! Все не так, ребята!..
 

Вже за одну ЦЮ пісню його треба було знищити, ще до того, як він написав її! Проґавили, проморгали, проляскали!.. Стільки років, бля, розводили антимонію, цяцькалися! От він і віддячив, у найяскравіше свято!

І тихенько, непомітно поховати його не вдалося б – тут же такий шалений галас здійметься, що вся Олімпіада стане собаці до сраки! Тут жартувати не можна! Раніше треба було його кінчати, набагато раніше!.. Любив же він швидко їздити, от і міг би доїздитися…

Білена Петровича аж тіпало від люті. Він і на змагання не пішов, відправив дружину саму, і вікна щільно зачинив, і зробив телевізор на повну гучність – аби не бачити й не чути!

І все одно чи то звідкись, чи вже просто в голові лунало:

 
Сгину я, меня пушинкой ураган сметет с ладони,
И в санях меня галопом повлекут по снегу утром.
Вы на шаг неторопливый перейдите, мои кони —
Хоть немного, но продайте Путь к последнему приюту!
Чуть помедленнее, кони, чуть помедленнее!
Не указники вам кнут и плеть…
Но что-то кони мне попались привередливые,
И дожить – не успеть, мне допеть – не успеть!..
 

Тоді дістав з холодильника пляшку «Сибірської», налив майже повну склянку, завмер, піднісши до рота, і ледь не ковтком випив. Глибоко й шумно втягнув повітря і ліг спати – сьогодні свята вже не буде… Споганили йому свято. Ладно би, Брежнєв помер… Чи Андропов. Ато… цей…

І навіть не дійшло, що таким чином пом’янув Висоцького.

.. Але потім нові дні і свіжі події витіснили прикру випадковість, і наостанок вони підспівували, вслід за сурмачем Партії – Пахмутовою, махаючи Талісману через пелену сліз:

 
До свиданья, Москва, до свиданья!
Олимпийская сказка, прощай!
Пожелай исполненья желаний,
Новой встречи друзьям пожелай.
 

А ось зараз вони вже повертаються додому, де їх чекають Динерині батьки з Маринкою, яка приїхала з відпочинку, з Куби – їздила з групою обдарованих дітей і зустрічалася зі самим Фіделем Кастро. Тож, зібравшись разом, будуть вони ділитися враженнями, знову переживаючи приємне і пропускаючи погане та прикре.

Незважаючи на щільний графік роботи, на всю «перебудовну» вакханалію, яку запустив у маси цей плямистий популіст Горбачов вже рік тому, Вілен Петрович попередив і начальство, і підлеглих, що цієї суботи його на роботі не буде, і шукати не треба: у дружини ювілей, то вони поїдуть на дачу до її батьків. І хай не смикають, бо завжди споганять вихідні якоюсь дрібницею, яку й без нього можна вирішити. Тільки в крайньому випадку!

Динері виповнювалося тридцять п’ять. Здуріти можна!.. Здається, ось, вчора вони зустрілися, і їй було двадцять один, а вже сьогодні – тридцять п’ять… А йому у цьому році – сорок виповниться. Ні, це просто жах: жити не жив, а вже – сорок!

Коли і як вони пролетіли?.. Куди зникли?

Хоча… як подумати, то він не прохвиськав практично жодного дня: зернятко до зернятка складав, уважно слідкуючи, щоб не трапилося зіпсованих. Навіть Юрій Іванович, що спочатку довго й уважно приглядався до зятя, майже заспокоївся, лише зрідка поправляючи чи підказуючи, хоч і не зводячи з Білена очей.

А взагалі, як помислити, то уже сьогодні мав ТАКЕ, про що не міг і мріяти раніше. Не міг, бо навіть не уявляв, що воно – таке – буває; бо ні в якій уяві, ні в якій казці таке уявитися не могло! Те, що він мав, не могло навіть наснитися абсолютній більшості людей у цій країні! А ті поверхи, на яких зараз існував, той рівень, якого досяг?.. Хто коЛись раніше, міг би допустити, що дурнувате, балахманне дитя з Сутінок стане… хоча б рахівником у потребкооперацїї?! Вже не кажучи про голову колгоспу… Але ж…

І все це – лише завдяки рідній Партії та її вірному сину – комсомолу! Ну і, звичайно ж, тестю, Юрію Івановичу, хай живе довго і не нездужає на аневризму аорти чи хворобу Альцгеймера, обтяжену гемороєм!..

Балига, в свою чергу, теж мав дуже волохату руку нагорі – колись вчився і товаришував з одним, який і досі, незважаючи на всі зміни-перебудови, зумів утриматися на самому верху. З двома інфарктами, але – зумів! І вже все було готове, аби і Юрій Іванович туди перестрибнув, у головне ЦК Партії, оселившись у Головній Столиці, однак тут пішов з життя «наш дорогий Леонід Ілліч», просто випав з нього у черговій комі, і в країні почалася така чехарда, що у всіх голови пішли швидким обертом, і очі роз’їхалися в різні боки…

А ось уже більше року щось визрівало й булькало в цьому великому болоті, але – що?.. Знати би наперед, ех і підстрибнув би!.. Ех, і скочив би! Але… Не дано того нікому Тож – краще сидіти тихо і вичікувати. Ріка часу тече і головне – аби у вир не затягло. Хоча… і далеко відпливати не можна, бо викине на берег, або в очерет.

І тут Вілен Петрович брав приклад із тестя, придивляючись до його вчинків – брав для подальшого вжитку Особливо подобалося головне: Балига був обережнішим за найобережнішого. Юрій Іванович сімдесят сім разів подумає, як сім разів відміряти, аби раз – відрізати. Навіть перед тим, як пукнути – і озирнеться, і обдивиться, і під дивани позаглядає, і визначить, куди вітер дме: аби ніхто – ніхто! – не прошохав, що в нього всередині! Лише тихий брязкіт ключів, що їх постійно колихав на пальці, видавав його непомітну присутність. І навіть Вілен так і не зміг з’ясувати: що то за ключі, звідки, і чому тесть не розлучається з ними, похитуючи зв’язкою на лівому вказівному пальці.

Але коли Балига сходив на трибуну, то говорив так щиро, яскраво, з такою впевненою шаленістю, вкладаючи в кожне речення всього себе, що всі слухали його, затамувавши подих, не рипнувши кріслом, готові зараз же встати і піти за ним, куди б не покликав, куди б не вказав!

Правда потім, намагаючись згадати, куди звав головний ідеолог України, всі впадали в прострацію: виступ був, були гарні яскраві слова, були щире хвилювання і біль оратора за порушені питання, а от що він пропонував, до чого закликав, чого прагнув, куди звав – ніхто ні згадати, ні второпати не міг. Ніхто, ніколи!.. І навіть мотали зачудовано головами, наче струшуючи мозок, що видавав такий фантастичний висновок. І розводили руками, так і не збагнувши напрямок вказаного шляху. І чекали нових вказівок, які – хоч якось!.. – можна зрозуміти.

На дачу приїхали в п’ятницю надвечір. Тесть був на лікарняному, то вже тиждень відпочивав тут разом з Ліляною Семенівною, пораючись на ділянці, саджаючи всяку всячину. Вони радісно зустріли дочку з онукою та зятем, хоча сторонньому спостерігачу помітити їх радість було би неможливо.

Свою «Волгу» Вілен Петрович відпустив, бо у дворі стояла службова машина тестя, а його водій теж мав тут дачу, зовсім поруч, де й проводив весь час, поки «хазяїн» відпочивав. Тому, за необхідності не було проблем повернутися до Києва, або й поїхати куди заманеться.

Всією родиною походили по ділянці, роздивляючись, що і як росте, що потребує ремонту, а що треба вже й переробити. Потім Маринка побігла до подружки, мати з дочкою заходилися готувати вечерю і накривати стіл, а Вілен з тестем взялися перекопати зарослий бур’яном куточок, аби не марнувати час та нагуляти на свіжому повітрі апетит.

Потім вечеряли, розмовляючи про легке та неістотне, дивилися телевізора – аж цілих три програми! – і вже запізно полягали спати, вимившись у літньому душі під нагрітою за надзвичайно теплий квітневий день водою.

Вілен прокинувся в повному мороці ночі, від чиїхось м’яких штурханів.

– Швидко й тихо вставай! – почув він голос Юрія Івановича, що стояв біля ліжка.

На кухні в слабкому світлі настінного бра Вілен не впізнав тестя: той виглядав ошелешеним, яким його ніхто й ніколи не бачив.

«Горбачова застрелили чи революція в Москві?!» – майнула думка у ще зовсім сонній голові зятя.

– Буди тихенько Дилеру з Маринкою, Ліляна Семенівна вже прокинулася – і збирайтеся, треба їхати.

– Що трапилося?.. – нічого не розумів Вілен.

– На нашій атомній – дуже велика аварія. Дуже… Можливо, навіть катастрофа. Нас з тобою чекають у ЦК – мені подзвонив черговий: спішний виклик, рівня початку війни. А жінок вже сьогодні треба відправити у Мукачів, якнайдалі звідси: я вже домовився, їх там зустрінуть і влаштують. Бо що буде далі, я навіть не передбачаю…

– Але ж… Сьогодні у Динери день народження… – Пробелькотів Вілен. – Може, там… щось незначне. Вже бувало, й не раз, ви ж знаєте…

– Ти що, несповна розуму?! – тихо гримнув Балига. – Слухай, що кажу, і роби!..

– Але ж… Звідси до атомної – більше двохсот кілометрів навпростець.. – Говорив уже сам собі Шерстохвостов, йдучи будити дружину з дочкою. – Між нами – Київ… І чого метушитися?..

У Прип’ять Вілен Петрович приїхав своєю службовою машиною, двадцять шостого квітня, близько обіду: поки прояснював ситуацію, отримував вказівки, поки їхали.

Тесть відправляв жінок, залишаючись у Києві: для загальної координації по лінії ЦК.

У селі Копачі, вже перед самою атомною, незважаючи на увімкнену синю «блимавку», причеплену на даху, на спецномери, їх усе ж зупинив патруль, перевіряючи, хто, звідки й навіщо. І втомлені міліціонери порадили, довідавшись, що вони прямують у місто: повз ЧАЕС проїхати якнайшвидше. А вже зупинятися – ні в якому разі! Ні в якому разі, боронь Боже!..