Текст книги "Сутінки"
Автор книги: Станіслав Константинов
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 13 страниц)
Коли ж Вілен Петрович побачив машиніста, йому стало зовсім зле… То був усохлий, миршавий, наскрізь старезний дідок, з двотижневою сивою щетиною на щоках, сльозавими очима за великими діоптрійними окулярами, екіпірований у форму залізничника царських часів, що висіла на ньому мішком, і з картузом на голові, що просів аж до вух, в одному з яких стирчав величезний слуховий апарат радянського виробництва, з товстим електрошнуром, що тягнувся у кишеню піджака. Машиніст, погойдуючись, з останніх сил висів на двох милицях, своїх ровесницях, обмотаних ізоляційною стрічкою.
«Як же ми їхати будемо і куди заїдемо?!» – з жахом спитав себе подумки командир незвичного загону, знайомлячись за руку з дідусем:
– Вілен Петрович, начальник поїзда…
– Іван Кузьмич! – прошамкав старий, простягаючи мляву руку. – Як зараз пам’ятаю – віз я тоді Леніна, со товариші… І сьонні питаю себе: а на кой хєр я його привіз?! Зараз би зовсім інакше жили, мать би його вйоб, того Леніна… і його компанію. Але ж – не знав я, що там у тіх вагонах, багато ж їх було!.. Дай – запломбовані ж! Хай уже Бог і люди мені простять… Ви не хвилюйтеся, що я старий – у мене добрі, молоді помічники! А ще, свого часу я був чемпіоном Росії з фігурного водіння паровозів!
І ленінський машиніст щиро та приязно посміхнувся беззубим ротом, підморгнувши величезним, крізь скло окулярів, оком.
Супутниками і помічниками Білена Петровича виявилися Петрушка і Галина Миколаївна, що півроку тому пішла з посади секретарки і перебралася до Києва, пірнувши у блуд політичного життя. Такий розклад не потішив Шерстохвостова, але й не напружив-вибір був зверху, значить, усе прорахували, раз узяли саме цих. Партія ніколи не помиляється. Це він добре засвоїв.
Згідно з легендою, Вілен Петрович був директором заводу дитячого харчування, Петрушка – головним технологом, а секретарка-журналістка – санітарним лікарем виробництва. Всі мали відповідні документи, одежину і вивчили свою частку загального міфу.
Перша прикрість сталася одразу, вже на Житомирщині. Коли все завантажили і готувалися до відправлення, виявилося, що паровоз не заправляють ні водою, ні дровами: місцевий начальник станції, неподалік Шепетівки, заборонив. Пішли всі, утрьох.
У маленькому приміщенні, за дверима з табличкою «Коптенко Ю.І. екологічний начальник станції», було троє чоловіків. Головний сидів за окремим столом і пінився чванливим презирством:
– Нехай я тут здохну від вашого смороду, але ви далі не поїдете! Досить, накаталися, кляті комуняки! Всі колії у мене зайняті, то стійте і чекайте… Може, післязавтра й випущу вас. А може, й ні! Бо я чесний українець. Я – борець за екологію! Все дитинство провів на смітниках, вилизуючи їх!
– Ну які ми комуняки?! – примирливо розводив руками керівник по дитячому харчуванню Шерстохвостов, геть нічого не зрозумівши, окрім того, що не випустять. – Ми відкриваємо новий експериментальний завод…
– Знаю я ті заводи! – відрубав рукою кучерявистий сухопарий начальник, з – місцями – приємним обличчям.
– …з дитячого харчування…
– Усі заводи скінчилися! Які заводи?! Що ви верзете?! Зараз триває політична боротьба, не на життя, на смерть! І ми, – він тицьнув пальцем у двох своїх підлеглих, що смакували поглядами
Галину Миколаївну, – як організатори місцевого «Народного Шляху», не дозволимо кудись везти народне надбання! Та ще – у такій упаковці!
– Але ж ось у нас документи, – заплямкав мокрими губами Петрушка, – за установленим зразком.
– Срав я на ваші документи! – аж витріщив очі Коптенко. – Тут – я документ! Найголовніший!
– Юхим Іванович, на два слова! – підвівся один з підлеглих, кивнувши головою на двері.
Повернулися за три хвилини, і Юхим Іванович скомандував:
– Всім – геть, директору– залишитися! – і, вже наодинці, примружившись, запропонував Шерстохвостову: – Ну, добре… Коли хочеш вирішити питання, залиш нам тут… для переговорів… свою помічницю. Ну і конверта, в якому – тричі по п’ять. Звичайно, зеленими купюрами, бо ж ми – екологи. Поки ми з нею будемо бесіду вести, та й повечеряємо заодно, вас підготують, і години через півтори – поїдете собі. І їй буде приємно, і нам, і тобі… То-як?..
– Так… треба з нею…
– Не клей мені дурня! – перебив начальник, по-дружньому беручи Білена за гудзика. – Або… Або – стійте! Ну?.. Зваж: тобі це дешево обійдеться! Вважай, задарма.
– Думаю, ми владнаємо питання… – всередині Білена Петровича аж тіпало від обурення, люті і бажання вчепитися цьому нахабі в горлянку, та на обличчі зберігав потрібний ситуації вираз. – Вона залишиться… потім повернеться, і ми – поїдемо?..
– Саме так, розумний ти мій! – задоволено посміхнувся Коптенко і поляскав Шерстохвостова по щоці. – Іди зі своїм губастеньким і чекайте. Все буде чікі-чікі! Десь я тебе, одначе, бачив раніше…
Шерстохвостов відрахував п’ятнадцять тисяч доларів, повернувшись спиною до еколога, віддав гроші і, тремтячи від злості, вийшов на вулицю, де чекали помічники. Глибоко вдихнувши повітря, сказав суворим тоном:
– Галина Миколаївна, тепер від вас залежить, як швидко ми поїдемо далі! Залишаєтеся тут, аби поспілкуватися з приводу екологічного становища у країні! Це – завдання Партії, за яке ви ще й премію маєте. А могли б і просто героїчно загинути, ні за цапову душу. То: цінуйте! Ми чекаємо на вас у вагоні.
– Що ж… – навіть не стала пручатися журналістка. – Не перше завдання, а й не останнє!.. Постраждаємо за ідею, раз Партія наказує.
Вона повернулася через майже дві години, коли у приймачі Петрушки лунала пісня:
Несе Галя воду, коромисло гнеться,
А за нею Йванко, як барвінок, в’ється!
Була у пом’ятому одязі, трошки похитувалася, але п’яні очі світилися задоволенням:
– От паскудники!.. – захихотіла, прикладаючи пальчика до губ і мрійливо хитаючи головою з дещо розтрушеною копицею соломи затхлого кольору. – Утрьох, і разом… сперечалися зі мною, соромітники… Яка розпуста в нашій глибинці! Я навіть не уявляла собі… Але – такі вигадливі, особливо начальник!..
– Що ж дивуватися?! – аж підстрибнув на підлозі Петрушка. – Чого можна чекати від цього «Народного Шляху»?! Там же – одні націоналісти, євреї, русофоби та дисиденти! Я б таких…
– Охолонь! – недбало махнула на колегу представниця жіночої статі і почала вилизувати літери: – Вони такі ж «шляхівці», як ми – хунвейбіни. Коптенко – вчорашній КДБіст, вигнаний звідти за жорстокий садизм, любов до доносів і розтління великої рогатої худоби, а двоє інших – нещодавні комуністи місцевого розливу. їх позбавили партквитків бо п’яними співали вночі на цвинтарі «Вставай, проклятьем заклеймённый!», блукаючи з запаленими свічками. От за свічки й турнули з партії. А у «Шлях» встряли тому, що там більшість народу з тюрем і таборів – дисиденти, і їх ще не знають. То й хоче ця трійця зробити нову кар’єру, на новій хвилі. А коли в «Шляху» таких багато, вже недовго той «Шлях» проіснує…
– Це точно… Гарно починають, та… як то кауть… додай до меду гівна… – погодився Вілен Петрович, лежачи на соломі з руками за головою, і подумав, що Балига й тут приклав руку до політичного життя.
На наступній станції, неподалік Тернополя, її начальник, маленький та опецькуватий, був чимось схожий на одного роздобрілого українського гармоніста в гламурних окулярах, який завжди і скрізь стверджує, що має честь, хоча Шерстохвостов знає: там, де у порядних людей честь, у гармоніста – великий обвислий кендюх, до самих помідорів. Але, не від гармошки.
Знає, бо разом з гармоністом закінчили Курси Крою та Шиття при КДБ СРСР.
Цей начальник одразу заявив, плотолюбно посміхаючись неголеною щокатою пикою і чухаючи хазяйство під кендюхом:
– Я чув, з вами їде дуже цікава співрозмовниця, та ще й – лікарка за освітою… То ми – домовимося, аби вона нам тут, у тісному колі… розповіла про політично-медичне становище, оголивши важливі деталі?.. Ну і – конвертика дасте. Товстенького, як я…
– А який колектив? – насупився Вілен Петрович. – І – коли ми вирушимо звідси?
– Колектив невеликий, четверо, всі – давно не мали доступу до інформації, хоча дуже полюбляють… свіженьке. А вирушите за розкладом, як і треба.
– Ну, добре… але ж… не ставте жінці запитання всі і одразу, гуртом…
– Ні-ні-ні, ми – поодинці будемо питати, хіба що… хтось, нетерплячий, вклиниться… – розвів гармонійними руками і зареготав начальник.
Цього разу при поверненні Галини Миколаївни з приймача лунало:
Де ж ти, Ґандзю, вродилася,
Де ж ти чарів навчилася,
Що як глянеш ти очима,
То заплачу, як дитина!
Ґандзю, серце-молодичко,
Яке ж твоє гарне личко,
І губоньки, і оченьки,
І ніженьки, і рученьки!
Так вони і їхали, на кожній станції посилаючи Галину Миколаївну залагоджувати всі проблеми: слава про неї впевнено бігла попереду потяга.
У Івано-Франківській області, на перегоні Козова– Рогатин, поїзд серед ночі раптом зупинився, шиплячи парою, гримаючи буферами і скавчачи гальмами. Запала коротка тиша, а потім у двері розмірено і спокійно загупали чимось важким, металевим.
Вілен Петрович мотнув убік головою, і Петрушка хлоп’ям кинувся відсувати важкі двері, а журналістка, вона ж – санлікар, зацікавлено підняла розпатлану голову Горгони.
За дверима, у світлі смолоскипів, серед поля, застигла велика мовчазна юрба неголених і бородатих людей, озброєних від німецького МП-40, якого всі чомусь називають «шмайсером», до старих совєтських ППШ: дехто у військовому, багато – у цивільному. Попереду юрби впевнено стояв досить стрункий чорноволосий чоловік, у поношеному, але охайному одязі, вдивляючись чіпким поглядом у прочинені двері:
– Слава Україні! – гордо, з викликом сказав, неначе провокуючи.
– Слава героям!.. – тихенько дзявкнула з дальнього куточка журналістка.
– Помовч!.. – суворо звелів ватажок. – Не ганьби щирі слова, стерво!.. Бо ти повинна кричати «Слава КП СС!»
– Хто такі будете і звідки взялися? – здивовано зашльопав губами Петрушка, гордим рухом відкидаючи п’ятірнею назад своє густе, пещене волосся: він чомусь засумнівався, чи треба саме зараз говорити про вирішальну роль КПРС у прогресі всього людства.
– Мене звуть Степан Бандера, як чули… А прийшли у ваш світ – з людської пам’яті. І будемо приходити, доки не щезне останній комуніст з нашої землі, – якусь мить він помовчав. – Знаю, що везете партійні скарби… на яких кров мільйонів закатованих, розстріляних, загиблих і померлих від голоду українців, росіян, євреїв – всякого люду. Везете, аби надійно сховати, сподіваючись повернутися колись до влади, що сьогодні вислизає з ваших брудних по плечі, рук… То знайте – не станеться цього! Підете в небуття і згинете у вічності, залишившись у пам’яті людей шакалами і гієнами, чим ви були і є!..
– Що ви таке кажете?! Ми веземо… Самі погляньте що… Які там скарби, у нас – лайно, заглянете, понюхайте… – Петрушка ладен був вистрибнути з самого себе, аби повірили. Йому навіть заціпило від хвилювання. Бо вмить зрозумів, на рівні підсвідомості: тут не жартують, тут – серйозно. До смерті.
– Ми веземо… сировину… – з’явився у дверях і Шерстохвостов, нічого не розуміючи, але відчуваючи небезпеку і шалену напругу. – Для заводу в Одесі… А ви – про якісь скарби… Хіба ми схожі на багатіїв, як то кауть?..
Степан зневажливо посміхнувся:
– Як були зажди брехливі, так і… І вже геть засмерділа ваша влада. Як і цінності ваші, наскрізь смердючі! – Бандера з презирством похитав головою і сплюнув убік запашних вагонів. – Думав, заберемо все, бо воно належить нашому народу, але ви, комуняки, увесь набуток наш так спаскудили, так обгидили, так перетравили у своїх крокодилячих шлунках, що… хай вже він вам і залишається! А ми будемо здобувати своє, чисте й незаплямоване. І збудуємо нову державу, на вірі в себе і любові до ближнього. Вірно я думаю, брате Шухевичу? – Степан звернувся до застиглого дещо позаду, молодшого за нього, довгоносого чоловіка у військовому френчі незнаної належності, з тризубами у петлицях, простоволосого і задумливого.
– Думаю, що так, – кивнув головою побратим. – Бо ці скарби ядучі, і будуть вони труїти і нових вождів, і весь народ наш, його й так занапащену душу, непомітно і до скону. Як ракова клітина. Хай залишать свій бруд собі. Для них це – ліки, на які сподіваються, хоча й даремно: комуністична хвороба смертельна. А починати нашу державу треба з чистого аркуша, поклавши його на книжку дійсної, правдивої історії України…
– Чи ж вийде, Романе? – спитав Бандера, дивлячись крізь двері вагона у якусь страшну далечину, крізь простір і час, неначе намагаючись зазирнути в майбутнє.
– То вже – як Бог дасть нашій країні, зваживши на чистоту людських помислів. Відпусти, нехай їдуть у своє пусте і мертве грядуще. Зі своїми, – Шухевич зневажливо посміхнувся, – скарбами. Чи вірно я кажу, браття?! – Він обернувся до мовчазних людей, і ті схвально загули.
Степан махнув рукою у бік паровоза, що через мить зашипів гадюкою, і сказав напівголосно, як спитав:
– Не заблукати би нам і зараз, на шляху до світла і добра. Бо вже так довго ідемо, а попереду – лише пітьма… Лише пітьма!
– Сподівайся, брате! – обняв його Шухевич. – Що ще нам залишається?
І в цю ж мить вся юрба стала якоюсь напівпрозорою і напівреальною, і вже такою – разом – обернулася і втомлено пішла від поїзда, зливаючись у єдину пляму і розчиняючись у темряві. Лише танцюючі в такт ході, яскраві вогні смолоскипів ще довго мерехтіли, віддаляючись і повільно здіймаючись у небо, і гублячись там серед зірок, або – стаючи зірками…
А всі троє у вагоні, що повільно набирав швидкість, стояли в розчинених дверях, застигло дивлячись на ті танучі вогники, враз замерзши почуттями від жаху, наче кожен побачив свою смерть, і вона посміхнулася кожному, пустотливо поплескавши по щоці.
Обростаючи вагонами, потяг поволі, але невпинно, просувався до мети.
Десь через тиждень порошок, який повинен був удесятеро зменшувати сморід, раптом почав удесятеро його посилювати, а затички для ніздрів, як і щонайновітні протигази, з таким отруйним запахом вже майже не справлялися – лабораторії КДБ працювали так же паскудно, як і все в цій країні. Але трійця у теплушці майже не помічала того, звикнувши і до пахощів, і до випарів хімічних сполук – їхні загартовані Партією організми адаптувалися напрочуд швидко.
Пересічний люд, що жив неподалік від залізничної колії – на станціях, у селищах та містечках, дізнавшись про скоре прибуття поїзду, тікав світ заочі, притуляючи немовлят, аби не задихнутися, як це вже бувало з тими, хто не встиг. Вони кидали все нажите, ридаючи і хапаючись за голови, зникали на три і більше днів, доки не вивітриться убивчий сморід.
Там, де проходив потяг, виникала пустота і залишалася спалена земля – з посохлими деревами, з пожовклою до чорноти травою, з висохлими річками й озерами, з трупами загиблих тварин і тілами померлих стариків – бо хто з нас піклується про непотрібних, беззахисних і немічних, рятуючи своє дорогоцінне життя?!
Собаки, залишені на прив’язі охороняти хазяйське майно, з безнадійним жахом люто гризли товсті ланцюги, ламаючи зуби у стікаючих кров’ю яснах, жалібно скиглили, непритомніли, а потім назавжди втрачали нюх і розум.
Навіть гнойові черв’яки і опариші, вирячивши очі, повзли, бігли, котились і стрибали якнайдалі, аж до горизонту, не розбираючи дороги та виючи у жахливому передчутті неминучої смерті, а ліниві або фізично неспроможні з них – конали у страшних муках, довго дригаючись у корчах та гикаючи від згаги.
Над вагонами заклубилися зграї ворон, вкриваючи чорною ковдрою розпластаних крил півнеба. Вони пронизливо і потойбічно кричали хрипкими зірваними голосами, вбиваючи в душу іржаві цвяхи безмірної туги від безглуздості всього навколо.
Рейки, по яких котилися вагони, враз покривалися коростою і чорніли, а дерев’яні, просякнуті креозотом шпали миттєво починали гнити і скоро розсипалися в порох.
На всіх станціях ешелон більше ніхто не затримував, аби «поспілкуватися» з привітною лікаркою, а миттєво завантажували. Радянські генерали, що завжди жаліли і берегли своїх солдат, одягнувшись у хімзахисні костюми повного профілю, працювали не розгинаючись, і відразу відправляли потяг далі – бо коли траплялася затримка, то костюми розповзалися просто на тілі, яке на очах покривалося виразками, і героїчні генерали самозабутньо корчилися в останніх болісних судомах, хриплячи порепаними вустами прощальні слова: «Хай живе КПРС!..» і закінчували подумки, вже згасаючою свідомістю: «…на Чорнобильській АЕС!» ‘
Зажурена без спілкування з аборигенами, Галина Миколаївна нудьгувала у своєму куточку, а поруч неї заливався губатим соловейком Петрушка, посмикуючи голівкою і акуратно розвішуючи на вухах моложавої дами середніх літ локшину своїх фанаберій, аж закочуючи від задоволення безсоромні чесні очі вірного бійця Партії СС.
Так тривало, доки потяг не в’їхав на територію Донбасу. Тієї ж миті все враз змінилося навколо нього: рейки під колесами бралися сяяти блискучою новітньою чистотою, шпали наливалися свіжими соками – ледь не лопалися; трава й дерева починали світитися флуоресцентною зеленню, донбаські черв’яки з опаришами вилізали на сонечко і ніжилися, потягуючись мускулистими тілами, замріяно посміхаючись та підморгуючи один одному; кури істерично-радісно закудкудакали, а півні почали швидко нарощувати виробництво дієтичних яєць.
Усе навкруги відроджувалося, розквітало, починало кохатися і розмножуватися; оживали засохлі пеньки і пускали бруньки старі паркани, від народження не фарбовані; починали наввипередки бігати паралізовані каліки і оклигували невиліковно хворі; всі безплідні жінки разом завагітніли, а чоловіки-імпотенти вмить стали гіперсексуалами і почали збиратися за кордон, аби стати зірками у порнофільмах. Навіть облізлі чаморошні коти верещали і томно стогнали, неначе був березень.
Що ж до простих жителів Донбасу, то вони масово ломонули до ешелону, у захваті принюхувались і захоплено вигукували, аж закочуючи очі від задоволення:
– Як пахне!.. Ні, ви тільки внюхайтеся: які пахощі! Це вам не якась там примітивна «Chanel № 5», або, не при дітях буде сказано, «True Star Gold» задрипаний! Майже так пахнув одеколон «Тройной», доки його не попили кляті алкаші, та ще хіба духи «Красная Москва»!..
І аж притулялися носами до вагонів, шумно втягуючи всередину легенів якнайбільше повітря.
Що далі по Донбасу просувався потяг, тим більші юрби людей його зустрічали: на станціях, полустанках і простих переїздах – жінки у білих святкових одежах, які так популярні в цих краях, з охайними зачісками і чистенькими діточками біля грудей. І діточки тримали в маленьких руцях сині прапорці з написами «СССР – да! NATO – по!» та «АЕРОБОЛОЇД – наше майбутнє!» на синьо-червоних кульках, і смачно посміхалися перекошеними беззубими ротиками, з насолодою дихаючи на повні рахітичні грудоньки і підгинаючи покручені ніженьки.
Чоловіки, з шахтарськими і хімічними обличчями, теж у світлому, майже не розмовляли матюками, лише сім слів з десяти!.. – були практично тверезими – всього по 0,7 на брата!.. – грали на гармошках і співали щирих, веселих пісень про світле завтра:
Мы бежали с тобою зеленеющим маєм,
Когда тундра надела свой весенний наряд.
Мы бежали с тобою, опасаясь погони,
Чтобы нас не настигнул пистолета заряд.
По тундре, по железной дороге,
Мчится поезд курьерский «Воркута – Ленинград».
І всі щиро раділи, бо в Донбас приїхало велике, яскраве, запашне свято!..
Зі станції Байрак, що неподалік вкрай квітучого і затишного донбаського міста Дебільцеве, потяг повернув на бокову колію і, попирхуючи парою, тихенько покотив до Калинівки, у «зону» для особливо небезпечних злочинців – саме в ній зберігалися місцеві «запаси Партії».
Відчинилися величезні ворота, і смердючий поїзд заїхав на територію. На численних височенних вишках було пусто, лише кулемети ДШК втупили свої дірчасті стволи у землю. Ніде не було ніякої охорони, взагалі – нікого!.. – а все навкруги робилося якось саме, автоматично.
З великих динаміків-дзвонів пролунало неголосно і спокійно, добре поставленим чоловічим голосом:
– Начальник ешелону, вас чекають за дверима з табличкою «Керівництво установи», зліва від напрямку руху потяга.
За масивними, зі скла і чавуну дверима, Вілен Петрович побачив темноволосого амбала, у відпрасованій смугастій робі з доброї англійської тканини, що сидів за великим письмовим столом, не меншим, ніж у Шерстохвостова в обласній раді. Під робою виднілася білосніжна сорочка, розстебнута до пупа, а на грудях читалося татуювання: «Ми прийдемо, куди йдемо!» під зображенням Спаської вежі Кремля.
– Сідайте, братане! – запросив хазяїн цього досить великого кабінету, показавши рукою на зручне м’яке крісло збоку столу. – В цій зоні керую я, у нас тут самоврядування. Бо вся охорона розбіглася – мало платять… Тож самі себе і охороняємо, і перевиховуємо.
Він дістав сигарету «Davidoff:» і прикурив її від золотої запальнички «Anchor» у чохлі з гадючої шкіри, блиснувши платиновим годинником «Longines» серії Flagship Automatic Chrono.
– Раніше мене звали Пахан Зони, але у зв’язку з Перебудовою ми відмовилися від старого й образливого жаргону, тепер мене кличуть Педагог, з двома літерами «д», щоб розумілася різниця між професією і моїм званням. Каву, чефір, гашиш, героїн? Чи, може, томатний сік з морфієм? Чи – когось з опущених, для гостроти відчуттів: побалуватися, побешкетувати з ним? Є дуже цікаві екземпляри – співаки, актори, літератори…
– Ні, дякую… – насторожено відмовився гість. – Коли можна, кави, будь ласка… Але не розчинної, бо то – помиї.
– Ображаєте!.. – розвів руками Педдагог і скривив обличчя. – Кава у нас – бразильська, сімнадцяти сортів, вищого ґатунку, отримуємо разом з героїном, з Колумбії, прямі постачання: у мішки з кавою ховають «товар». Митниця про це знає, але… там теж люблять гроші.
– Тоді кави. Але… без героїну, коли ваша ласка… Мене від героїну дещо… пучить. А в дорогу, самі розумієте… – Шерстохвостов відчував ногами, що враз стали босими, холодну гладеньку гостроту леза небезпечної бритви.
– А зробимо так… – Хазяїн прищулив привітні льодяні очі. -Каву я вам дам із собою, по мішку кожному, та й усякого смачного відсиплю. І кожному – кавоварку-еспресо, на подарунок – у нас тут умільці роблять, по ліцензії фірми «Morphy Richards», але більш якісно. А ви покуштуєте наш, фірмовий чефір, зварений за моїм особистим рецептом – такого більше ніде не роблять. Бояться. Один зварив, так стрибнув з причалу у Жданівському порту, спочатку на дві доби зануривши ноги в таз з бетоном… І чого його потягло купатися, з бетоном на ногах? Не уявляю… А інший – відмовився пити мій чефір, так йому одразу…
– З задоволенням спробую! – швидко погодився Вілен Петрович, часто закивавши головою. – Ще ніколи не пив…
– От і добре, бо ви мені сподобалися, і було б жаль… – і він захрустів пальцями, а потім гукнув, ледь повернувши голову вбік: – Сержант Козарьов!
Звідкись вистрибнув, як м’ячик на рибальській гумці, невеличкий опецькуватий хлопчина, з чорненьким кучерявим волоссям, у формі з погонами:
– Я тут, мій бос! – і широко посміхнувся ротом з залізними зубами. – Закипає! Через хвилину подам. Щось іще?
– Ні, не будемо псувати враження від чефіру під назвою «Прем’єр». Можливо, пізніше.
– Слухаюсь! – виструнчився Козарьов і миттєво зник, як і з’явився.
– Мій денщик, – пояснив власник кабінету. – Єдиний, хто залишився з охорони. А чому? Бо взяв у свого товариша п’ятдесят карбованців, а через півроку заявив, що вже віддав, відправивши поштою. А брат цього товариша – у нас, тут. За грабунок. І поскаржився мені. Звичайно, це – не сума, але ж… принцип є принцип. Я нарахував проценти: на суму, на хамство, на брехню, на непорядність – вийшло п’ятдесят тисяч карбованців.
– Цікава у вас бухгалтерія, – здивовано хмикнув гість, хитнувши головою.
– Нормальна! – посміхнувся Педдагог. – Перевиховує враз і назавжди. Так от, платня у цього хлопця – три тисячі карбованців на рік, то років через двадцять він і розрахується, як доживе, бо тут… складні умови. Іноді відпускаю його додому, у коротку відпустку, до дружини. До речі, в нього це – вже шоста. Спритний хлопець!..
– Авжеж, я бачу… – Вілен Петрович посміхнувся. – Меткий…
– Ну а ми поговоримо про справи наші скорботні, – розвів руками Педдагог, коли через хвилину чефір у чорних закопчених алюмінієвих кружках, що покоїлися на кришталевих блюдцях, стояв на столі. – Зважте: мій-чефір повинен бути саме в таких кружках! – Шерстохвостов кивнув головою і посміхнувся. – Так от… У нас тут зберігаються двадцять вісім вагонів з… товаром. Але вам ми причепимо лише сім…
– Не зрозумів!.. – напружився начальник ешелону. – 3 якої дивини так?
– … а двадцять один – ми залишимо собі. Чому? Ну, по-перше, двадцять одно – то «очко», самі розумієте…
– Та те – я розумію, але не розумію, на яких підставах ви взагалі збираєтесь залишати щось собі? Це, як ви знаєте…
– Авжеж, знаю! – посміхнувся Педдагог морозно. – Це золото вашої Партії, а вашу Партію, в далекі дореволюційні часи, створювали саме ми!
– Тобто, як?.. Що ви…
– А згадайте, – перебив хазяїн, подавшись тілом до гостя, – хто добував тоді гроші для цих ваших марксистів-ленінців? То були Камо, Коба, Красін, Берзіньш, Бухарін, Дибенко, Єнукідзе, Петерс, Троцький, Свердлов – всі вони були теж з криміналу, всі рецидивісти, як і сотні тисяч інших, що полізли в політику, грабуй ючи банки, організовуючи афери, вбивства, заколоти, страйки. Це вже потім, вилізши нагору, до влади, вони віддалилися від свого кола, зробили себе чистими і незаплямованими. Але згадайте: ніколи, я підкреслюю! – ні-ко-ли! – комуністична влада не пресувала кримінал так, як своїх політичних опонентів! За вбивство або грабунок могли дати десять років, а от за політику – розстріл або вічне поневіряння по таборах і тюрмах.
– Але…
– Так от, – продовжив Педдагог, не звертаючи уваги на репліку Шерстохвостова, – той двадцять один вагон, що ми залишаємо собі, і є проценти з наших вкладів у вашу Партію. І – доволі скромні, запевняю вас, проценти. До речі, це питання узгоджено на самому верху вашої Партії. І документи ви отримаєте, як годиться. Бо Партія і надалі буде спиратися на нас у своїх політичних ігрищах – їй зараз конче потрібні союзники. Адже треба буде вбивати, залякувати, купувати опонентів тощо… Тому– питання вичерпане. Сім вагонів саме зараз причіпляють до вашого потягу, скоро й поїдете… Ще чефіру?..
– А знаєте, мені ваш фірмовий напій сподобався! – здивовано зізнався Шерстохвостов, відчуваючи скажене калатання серця у грудях, якесь радісне піднесення у голові і відзначаючи, що все навкруги стало занадто об’ємним і чітким. – Але чи не забагато буде… ще одна доза?
– Все прораховано! – задоволено посміхнувся Педдагог і клацнув пальцями, піднісши правицю вгору.
Миттєво виник усміхнений Козарьов, тримаючи в руках тацю:
– Приємного смаку! – і одразу ж зник, наче розчинився у повітрі.
– А що, коли ви поспілкуєтеся з нашою Галиною Миколаївною? – запитав Шерстохвостов, відсьорбуючи гарячий чефір і згадуючи далекосхідну тайгу. – Вона дуже гарно розповідає про медичні цікавості… Можливо, додасте декілька вагонів?..
– Чули про неї… чули… Але, знаєте… – задумливо схилив голову хазяїн, – ми тут звикли до чоловічої компанії… Тому… ви краще пришліть свого помічника, Леоніда Івановича, прочитати нам лекцію. Дуже вже в нього губи гарні… Козарьов! – І той враз виник. – Хочеш свіжого хлопчика, поспілкуватися?
– Та… Ви ж… Самі знаєте… – Засоромився сержант, нахиливши голову і томно чиркаючи носком чобота по підлозі.
– Бачте, – звернувся Педдагог до гостя. – По натурі – закінчений садист-самоучка, а такий тендітний у почуттях!.. Такий ніжний!.. А ще – вірші дуже любить. Ану, Юрко, почитай, мого любимого! Про горлицю…
– З охотою! Це й мій улюблений. Поета Олекси Холодного, – і почав читати, заплющивши очі і розгойдуючись тілом, як єврей на молитві:
Там горлиця тужить на вишні з любові,
І ластівка двором в турботах снує,
Немовби із матір’ю в лагідній змові,
Що бачити – бачить, а не впізнає.
Це – свято Зелене. Чебрець на долівці,
У кожного щастя і горе своє,
І тепла рука на дитячій голівці,
І дивиться мати, а не впізнає…
– Як напрочуд гарно і точно, бля!.. – Педдагог витирав рукавом рясні сльози, шморгаючи носом і зажурено відвернувшись до заґратованого вікна. – Я завжди, як слухаю, згадую маму і плачу: ну чому, чому я, мудак, не робив так, як вона мені казала?! Не потрапив би сюди… – І зайшовся у гикаючих риданнях. – Давайте вже, відсилайте до нас свого помічника… Хоч він розрадить трішки, та звеселить…
– Але ж… – розвів невдоволено руками Вілен Петрович. – Як же я його… Він же…
– Ні, як хочете, то можете замість нього залишитися! – враз скінчилися сльози в амбала, і він приязно посміхнувся, як вишкірився.
– Ні-ні-ні! – злякано замахав руками Шерстохвостов. – Я вже… пришлю його… Ви ж… того… акуратно! Багато не розпитуйте… Бо у нас ще справи попереду. Мені інваліди не потрібні.
– Фірма гарантує мінімальні ушкодження! – підвівся і розвів руками господар. – Козарьов! Готуй мило, вазелін! Ви ж, поки там вантажать, а ми тут… спілкуватися будемо, теж можете відпочити: подивитися порнушку, з Кларою Цеткін і Троцьким, чи постріляти з «Калаша», чи покидати гранати у натовп.
– Ні-ні, я просто відпочину!
– Тоді – чекаю на вас перед від’їздом! Пригощу своїм напоєм, на доріжку…
У вагоні Вілен Петрович сказав Петрушці, дивлячись убік:
– Там головний просив тебе зайти, хоче чимось пригостити чи що… Але не барися! Скоро час їхати.
– А мене?! – ображено протягла, як маленька дівчинка, лікарка, нахиливши скирту вбік.
– Сьогодні – не твоє свято! – як одрізав Шерстохвостов. – Відпочивай! Ато… звикла!..
Петрушка задумливо постояв, відкопиливши нижню губу, а потім поволі почвалав до дверей, нахиливши голову.
Хвилин через десять здалеку почулися несамовиті, аж завиваючі, горлання:
– Ні-і-і-і!.. Не треба!.. Я не хочу!.. Що ви робите?! Ні-і-і-іі-іііі-іііііі-ііііііііі!!!
– Чим це його пригощають, що він так лементує? – здивовано зметнула бровами Галина Миколаївна. – Не отрутою ж… Так чого ото волати?
– Може, забагато наклали, а може – дуже гаряче… – припустив Вілен Петрович, стинувши плечима.
Петрушка повернувся хвилин через сорок, плюючись в усі
боки, тримаючи обома руками штани і не дивлячись ні на кого:
– Там ще на тебе чекають! – він ткнув пальцем у бік журналістки. – Аби документи забрала…
– А чому ти горлав так несамовито? Чимось несмачним пригощали, чи гарячим? – Але Петрушка лише зиркнув косо і сплюнув у відповідь.
Галина Миколаївна повернулася швидко, і теж невдоволена:
– Ось, передали документи, на одинадцять вагонів, – і жбурнула папери на табуретку, що правила їм за стіл.
