Текст книги "Сутінки"
Автор книги: Станіслав Константинов
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 13 страниц)
Передмова
В дійсності все інакше, ніж насправді
Станіслав Єжи Лец
ПАСТОРАЛЬ – у європейськім мистецтві ХІV-ХVІІІ віків – літературний або музичний твір, що ідилічно зображує життя пастухів і пастушок на лоні природи.
АВТОР категорично попереджає:
Всі імена, прізвища, посади, звання, клікухи тощо тут – вигадані і всілякі збіги абсолютно випадкові, як випадкова поява на світ кожного з нас.
Коли ж комусь таки захочеться упізнати себе – то вже манія величі і треба якнайшвидше бігти до того лікаря, що ставить клізми.
Книга видана під егідою примарного видавництва «Весела депресія»®
Станіслав Константинов ®
Ене
Десь на відшибі тих безкрайніх і буйних просторів України, де ще на бересті колись-то написали вперше в світі та й забули, аби – лише зараз! – згадати, бо ж – незалежність;
де Кий та Щек, та Хорив зі сестрою Либіддю припливли, та й заклали забагато, а як отямились та прочунялись – то Київ уже став і було геть пізно;
де зародилася, а потім звідки й пішла вся Київська Русь – спочатку «Київська», а лише потім «Русь» (як не крути, а Русь – вторинна, хай там що!);
де ті Київсько-руські люди приймали перше своє хрещення, з-під батогів і катувань кривавих, до смерті, але – свідомо і радісно, як сьогодні стверджують рахубні люди;
де гнобили істинно український люд усілякі недохресті та перехресті, через що й з’явився на вухналь знедолений Шевченко та й пояснив, сидячи у затінку бузини і важко споглядаючи з-під лоба, як тяжко і сутужно «живемо, лани братами оремо і їх сльозами поливаєм», а по тому й зробився улюбленим класиком сьогоднішньої української влади, за якої народ жити краще… мабуть таки не став;
і де потім… якось… збоку, утворилася Гуцульщина, на якій (насправді-таки, як виявилося тілько ось, бидли ми всі неосвічені!) і народився Ісус, та й релігія християнська пішла разом з єврейським народом, а прізвище Мойсея було – Хмельницький (правда, чи він Україну туди завів, досі не второпають);
серед жирних ланів, п’янко-пахучих лугів, на самому березі річки лежить тихе й зіжмакане село Сутінки, про яке як хто й чув, то забув давно.
І то правильно. Бо нічого там – ні цікавого, ні видатного – не траплялося. Село як село…
Так отож…
Лежить воно на самісінькій межі області, а вже ось, поруч – чи то Черкаська… чи то Житомирська… а мо’ й Закарпатська область – чи ж не все одно? Кому воно то треба?!
Чи тому завжди немитому скуйовданому дядькові, що живе в селі безвилазно, знаючи поле, хазяйство – бодай його!.. – та чарку на свята?
Чи ж тій пропітнілій тітці з порепаними п’ятами, що пластується, не розгинаючись, на подвір’ї-городі, не знаючи ні продиху, ні видиху, ні радості, ні «Камасутри» із удовлєтворенієм?
Чи тим замурзаним золотушним гівнюкам, що гасають то на річці, то чинять шкоду, то п’ють з чорнильниць, аби уроків не було?
Чи тим вже геть старим, кульгавим і ногами, і розумом, що до сьогодні святкують «Перемогу», яку собі вигадали, та тужать за Батьком Сталіним, шкірячись гнилими пеньками зубів?..
Отож і воно, що нікому…
І в тих Сутінках, що саме важко отямлювалися після вчорашньої великої війни, серед працьовитих а й лінивих сельчан, жила собі роботяща, спокійна і непримітна сім’я Петра Шерстохвостова, де окрім Петра – ще дружина його Мотря. Та двір. Та хазяйство. Та шестирічний син Дмитро, від першої дружини, що загинула, поки Петро воював на фронті.
І була Мотря важка дитиною, але ж хто буде – Бог знає. Може й помічниця, як дуже сподівалися – тоді УЗІ ще не було, то й виходила правда назовні, лишень як пуповина була перев’язана та одрізана.
Бо тоді, В ті повоєнні часи, тяжкі і напружені як завжди в цій країні – до набряклих вен і вирячених очей напружені – тільки й були керівна роль комуністичної Партії СС, та Рудий Панько – Йосип Сталін, який дбав про свій народ, не покладаючи рук, постійно вишукуючи підлих ворогів, що плодилися як таргани; та гноблення, та колгоспи, де народ працював за «палички» пустих трудоднів, стогнучи і пухнучи-здихаючи з голоду; та надія на світле майбутнє, що гріла цих людей вже котре десятиліття. Гріла наскрізь сирими дровами самопожертви.
Дровами, які вже давно лише вдавали, що горять. І жевріли чорним у безпросвітній пітьмі світлого завтра.
Але попіл Клааса не стукав у серце цього убогого, з безнадійно-радісними піснями, народу. І не ревли воли, хоч ясла вже так давно були порожніми!..
І тії ясла, своїми щілястими розсохлими дошками, досі намагалися спіймати завиваючий посвист крижаного вітру змін на краще.
Тих змін, що повинні бути ось, вже завтра. Але – не сьогодні. Ніколи не сьогодні!
Ніколи…
В липні, коли бички скаженіли від мух та шершнів, а шуліка втрачав свідомість у повітрі від спеки і нудьги, Мотря й народила.
Вночі, з неділі на понеділок, між другою та третьою годинами. У Час Бика. Сина. І, що цікаво – хлопчика.
Стигла пика повного місяця на чистому зірчастому небі на тую мить затьмарилася і пішла страшними кривавими плямами.
І плями ті, сутужно зростаючи, поволі сповзли вниз та й застигли – одною краплею крові застигли, на самому краєчку блякло-жовтого таза застигли. Маючи впасти, але не падаючи…
І в дальній терновій балці за селом щось заскавчало і застогнало багатоголосо і страшно, а потім ще довго лунав чийсь безнадійний скорботний плач над затерплою – в очікуванні прийдешнього – землею.
І всі жителі Сутінок – всі одночасно, враз! – прокинулися раптом серед глупої ночі, і заклякли в незрозумілому жаху, витріщившись пустими зі сну очима в низькі стелі, і мить по тому одночасно перехрестилися, наче цим захистили себе від скоєного раніше зла, що розбудило їх саме зараз.
І, заспокоївшись та утішившись, через хвилину поснули, аби зранку творити нове зло, від якого так легко здихатися, наклавши хреста – від лоба до пупа…
І затим, десь лунко, низько і протяжно гримнуло, спалахнувши в півнеба, а по пустельній вулиці, чорній, як прірва, підхоплюючи сміття і мрії, пронісся маленький злий смерч, приречено тужачи від жаху, і все поніс у небуття нещодавнього.
І на величезному яворі біля хати повитухи закуйовдилося щось темне, велике й крилате – чи то птах, а чи чорний ангел.
І злучилося тривожно й смутно, як перед винесенням небіжчика, коли – ось! зараз!.. – завжди так несподівано і безнадійно – заплаче тоскною міддю потерта й пошерхла труба, притиснута до пересохлих, порепаних губ сурмача…
Під час пологів новонароджений двічі вислизнув з рук нетверезої повитухи і двічі ж стукнувся голівкою об підлогу. Неначе хотів цього, чи – вчився вислизати.
І почав косити на одне око.
Говорять – а може й брешуть – що повитуха, жінка вже в добрих літах і багато пережила, прийнявши ці пологи, на ранок повісилася…
І ще довго потім кричав ночами пугач на її спустілому здичавілому обійсті, враз непролазно зарослому чортополохом і дерезою, безшумно змахуючи крилами на самій верхівці того явора, якого вона все життя хотіла зрубати…
То був рік Червоної Собаки. Червоної, як саме життя в цьому комуністичному раю, у кривавих сльозах його недолугих апологетів, що мали себе за апостолів.
Петро, довідавшись про сина, матюкнувся, бо хтів-таки доньку: аби помічниця для матері була та аби потім з зятем можна було посидіти, перехилити по чарці. Але з сусідами випив, сина обмив. І ще раз матюкнувся. На про всяк…
А потім довго думав, як назвати сина. Чомусь не любив він тих простих імен, що були в селі!.. Куди каменя не кинь-не плюнь: то Василь, то Петро, то Федір, то Микола.
Тож і сушив собі голову, аби щось незвичне було, єдине. Не так, як з першим. Бо Дмитрів на селі хоч і не багато, та було.
І Петро не міг второпати: звідки те невігластво, хіба ж не можна своїй, рідній дитині, дати достойне ім’я!?
– Чи ж вони не читали святців? Чи вже таке бидло копчене? – чухав замислено потилицю.
Старший ріс мовчазним та відлюдкуватим, іноді за весь день і десятка слів не скаже. Після смерті матері, яку згвалтували і потім застрелили п’яні партизани із загону Сабурова, чотирирічний Дмитрик взагалі більше року мовчав: думали, онімів назавжди.
До повернення Петра з фронту син жив у дальніх родичів, в іншій області. І навіть потім, після повернення батька, що був чужим, з чужою жінкою, хлопчик не відігрівся. Не розтопило йому душу. Ніколи було – ні батькові, ні мачусі – голубити напівсироту. Не стала Мотря для нього мамою: її затягло здичавіле за війну хазяйство, порушена хата, затягли звичайні будні, коли треба просто вижити сьогодні, не відаючи про завтра, а на тепло і ласку вже не залишається ніяких сил. А потім і своє дитя знайшлося, а тут і голод знову стався…
І Дмитро никав, непримітний і тихий, нікому не заважаючи, нікому не докучаючи своїм маленьким життям, назавжди вражений війною, як отрутою.
Через два тижні після пологів пішли у сільраду, до голови.
– Добрий день! – удвох привіталися, як послали.
– І вас туда ж! – відповів той, як оперіщив.
– То… як запісувать будімо? – спитав Сергій, хронічний голова у сільраді, тоскно дивлячись на конаючу муху у вікні, в самому низу його; потім висякався крізь пальці на підлогу та витер руку об волосся, і розгорнув замурзану книгу ЗАГСу на пожмаканій та залитій салом сторінці номер тринадцять.
– Інокентій! – твердо сказав Шерстохвостов і знудився, наче запив самогон брагою. – Так мого друга звали, на фронті…
– Окончатєльно? – підвівши ліву брову, поцікавився голова, чухаючи собі праве вухо двома пальцями і пильно придивляючись до Мотрі з немовлям на руках: е-е-е-ех!.. це б зараз погойдатися з цією молодицею на свіжому сіні, аби не породілля була!.. А ще й аби вдова!..
– Я шо, гунявий? – примружився Петро. – Чи не ясно склав? Чи вже й на друге вухо не чуєш?
Він натякав на перше вухо голови, на ліве, якого той позбувся, коли з Йовменом Сніжком воїлися за красуню Христю, та Йовмен переміг і, відкусивши, виплюнув Серьогине вухо у купу гною, а черв’яки аж заскавчали у захваті. І Христя – ох і дівка ж!.. – дісталася Йовмену.
– Пиши вже! – нагадав Петро, з презирством у голосі. – Чи – ше не опохмелився сьогодні? Так збігай, ми почекаємо. Тілько ногу пристебнуть не забудь…
Голова скрушно похитав головою, подивився на свій протез правої ноги, притулений до стіни: дерев’яний, не живий, назад не приросте, зараза!.. А якби й приріс – що то дасть? Нема ж тої радості, що скінчилася… Та й скінчилася, так і не почавшись: переїхав йому ногу Петрів сусід, Микола Чуб. Гусеничним трактором переїхав, гнида, коли вже з ним упадали за Настею, що сьогодні Миколина дружина – бо хіба ж Настя пішла б за Сергія, що враз став одноногим?! Так, отож…
Тут Микола все правильно прорахував: відсидів рік «за необережний наїзд на пішохода» та й отримав пишну Настю, ще й з добрим приданим. Тепер двійко дітей у них, а Настя цвіте мальвою, хитається пружно, йдучи, і очі блищать живими смарагдами. Не те, що його, Серьогина, Варка… Стала вся худа та кострубата, а при її зрості за два метри, здалеку – наче глиста в непритомності. І очі… як попелом щедро притрушені. І зморшки, як у баби Кошільки, котрій за вісімдесят перевалило ще в поза тому столітті, на самому початку. Да й кашляє – корова лякається і дає кисле молоко. А кинув у те молоко жабу – здохла…
– Ти писати думаєш?.. Чи гадаєш, ми прийшли на тебе побачити, такого красеня? – Знову гримнув Петро, постукавши по столу, яку двері. – Ато я нервений… з учорашнього…
Голова виринув зі спогадів, вмочив перо у чорнильницю і поволі поніс ручкою до паперу, та тут же й підскочив від жаху: пролунав такий пронизливий крик, аж луснула лампочка під стелею – то заверещав новонароджений у Мотрі на руках. Він так пручався, так лементував, пірнаючи звуком від верхів до низів, що заклало вуха…
Серьога завмер, кинув ручку і теж закричав на повен голос:
– Бля, зупініть його, я ньє можу работать за такіх обставін, падло! Вабщє охєрєлі…
Дитя враз змовкло. Та тільки голова вдруге потягнувся до ручки, як знову пролунав жахливий крик. Так вони й гралися деякий час: як голова торкався ручки – всі аж присідали від крику, а як прибирав руку від писалки – немовля й стихало.
– Кажіться міньє, ньє хочьє он зваться Інокентієм… – второпав навіть недоумкуватий голова.
– Як то – не хоче? – запсихував Петро. – Що воно розуміє? Воно ще геть не тямить!.. Пиши, давай!
І все повторилося.
– Ви вже как хочетьє, но або вспокойтьє його, або я запісувать ньє буду! Або ві з Мотрею дайотьє йому другоє ім’я, або закриваєм ету лавочку! – твердо заявив Серьога-голова, блимаючи єдиним оком: другого лишився, крадучи в дитинстві кавуни на баштані.
Я тут представнік совєцької власті, а ньє казьол у агароді! – Він аж примружився від насолоди, що обіймає таку посаду, що розумний такий.
– Таки так! – заявила й Мотря, що досі мовчала, і попросила ласкаво, торкнувши чоловіка за руку: – Давай, Петре, якесь інше візьмемо! Чи ж гарних імен мало?
– Наприклад? – вирячився Петро, вже звикши, що сина будуть звати таким цікавим ім’ям.
– Ну… Можна Овксентій… – дитя заверещало. – Або – таких у селі немає – Іполит… – Знову лемент.
– Хай би воно всралося! – махнув рукою Петро. – Давай, пиши – Вілен! – Дитя мовчало. – Це скорочено «Владімір Ілліч Ленін». На честь вождя нашого…
Дитя мовчало.
– Відіш, він ньє проти! – посміхнувся золотими зубами голова, аж засяяло в кімнаті. – Я ж гаварив, воно ньє сабражає, альє розуміє важність моменту!.. Ну, так і пішемо?
– Атож! – кивнув головою Петро, а Мотря ніяково і сумно посміхнулася, ніжно й обережно пригорнувши немовля.
– То й харашо! – голова записав усе що треба до свідоцтва і вдарив його печаткою, довго й ніжно похукавши на неї, витягнувши губи, наче цілував взасос. – Ти, Мотре, іді, а ти, Пьєтро, астанься на пару слів, – і коли Мотря пішла, зашепотів, ворушачи слинявими губами з прилиплим тютюном-самосадом у кутках роту: – Я ньє павинен такоє казать, но скажу: ньє забудь похрестіть дітя! Альє – я тобі нічого ньє гаварив!
– Та вже ж!.. Не забуду, Серьога.
– Ньє Серьога!.. Ньє Серьога! – Аж підстрибнув голова. – І ньє Сергій!.. А– Сергій Поліграфавіч! Да нас, Курлаєвих, завжді только по батькові зверталіся! – І його вуса на масній пиці, трошки більші, ніж у Гітлера були, настовбурчилися войовничо.
– Та по матері посилали!.. Бо весь ваш рід був і є пришелепуватим, – згодився Петро і вийшов, хряснувши дверима.
Голова зло і хитро посміхнувся, вже сам до себе: нехай тільки дізнається, що Петро похрестив сина– одразу ж стукне у райком, а тоді!.. Аж замлоїло на душі від уяви про те, що буде комуністові Петру. Бо вже було його сусідові, Йовмену Сніжку. Ой, було!.. Він подивився на настінний портрет Великого і Найкращого Батька всіх Живих і Новонароджених, що недобре посміхався крізь вуса, і знову вишкірив золоті зуби.
Петро вийшов на ґанок, прижмурився на сонці і помислив: а таки ж здасть він мене, сволота; тільки-но довідається, що охрестили – тут і здасть!.. І будуть тягати у райкомі пикою по підлозі… І ніщо ж цього Серьогу не вчить – вже ж за таке діло лишився всіх зубів, вставив золоті… Ні, таки дійсно весь їхній рід Курлаєвих пришелепуватий. І звідки вони впали на їхнє бідне село?..
…Ще дід Ігнат Шило розповідав, що приїхали Курлаєви вшістьох чи то з Мордовії, чи з-під Казані, ще до народження Леніна. Зачухані, немиті, без скарбу, говорили якоюсь незвичною мовою, яку мали за російську, геть не розуміли тутешніх, як і ті – їх.
Купили хату-розвалюху на краю села, на болоті, майже задарма, та й зажили відлюдькувато, спілкуючись з місцевими лише по крайній потребі. Працювали сяк-так у полі, мали дві гряди під вікнами, де рости нічого не хотіло, хоча земля тут – як сало. А й не стільки працювали, як пили. Крали буряки де можна, гнали самогон і пили. А напившись, співали матюкливих російських пісень, що звалися «частушки», від яких навіть у свиней очі на лоба вилазили, та завивали щось – то про Сибір, то про землю руськую, нещасную.
І так старші й до смерті не навчилися нормальної мови, та й діти їхні говорили так, як потім, вже у «незалежній Україні», розмовляли демократичні політики.
Місцеві ніяк не могли второпати: звідки то таке прізвище, від чого відбулося, то й називали їх «Курваєви», від слова «курва». Та й точніше це було для цієї сімейки…
А вже Серьога, батько якого, Поліграф, згорів від оковитої, бо пив її безпробудно (та й матуся його, Валька, теж вживала, не цуралася), потягнувся уверх, до влади. Бо хоч і дурний був, хоч і тупий, як табуретка, але розумів таки, паскудник мілкий, що керувати краще, ніж працювати. І тишком-нишком, де лизнув де гавкнув, досяг посади голови сільради. І приклеївся, від стільця не відірвеш. Хіба напитися задарма, чи мерзенність яку зробити, або вкрасти щось – луг він біг на одній нозі, аж курява стояла, лише золоті зуби блищали на сонці.
Через три місяці після реєстрації, повезли Білена аж у Полтавську область, у село до родичів: гам мали хрестити, там свої були, не стукнуть і не викажуть. Хрестили не тому, що такі вже віруючі були, а скоріше за звичкою – всі так робили. Та й старі люди казали, що дитя повинно бути похрещене. Па про всяк…
У церкві дитина поводилася тихо, дивилася на все з презирством, тільки обома руками крутила дулі і тикала їх прямо до носа гунявому попу, якого всі називали «батюшкою». Попу то вкрай не подобалося, він кривився, аж шкірив зуби по-вовчи, промовляючи потрібний текст швидко та нерозбірливо і весь час хапаючись за великий хрест, що майже горизонтально лежав на його пузі. А коли взяв малого на руки, той зробив йому таку калюжу просто на рясу, що святий отець вже й вилаявся крізь зціплені зуби. І вилаявся так, аж свічки притухли.
На те Вілен заверещав несамовито, чомусь хрипким басом, і тут у церкві загуло, і смерклося надворі, і здійнявся вітер. Нахилившись майже до землі, застогнали тривожно і гнучко дерева, і десь зовсім поруч гримнуло, важко й утробно, довгою луною покотившись по безхмарному небу.
Піп сполохано прищулився, аж присів, перехрестився, схопившись обома руками за свого хреста, поцілувавши його, і швидко скінчив обряд.
По закінченню таїнства він, нажахано оглядаючись, узяв обумовлені тридцять карбованців, потім, злякано хрестячись, зажадав ще десять – на прання ряси.
Петро скривився, але дав. Хоча й подумав уголос, що колись саме за тридцять один спровадив іншого на хрест.
– Хай вам!.. – скрегонув піп зубами обом.
– Хай і вам! – як плюнули обоє.
Всі потрібні по народженню формальності були закінчені, то й приступив малий Вілен до основного свого призначення на цей час – рости і розвиватися. І почувати себе вільним.
Бо в житті людини є дуже короткий відрізок часу, коли вона насправді вільна: від народження до школи. Далі несилуване життя, як таке, закінчується і починаються лише обов’язки. До самої смерті.
Дехто, правда, думає, що як вийде на пенсію, то спочине і перестане напружено бігти вперед, нашорошивши вуха в піклуванні про завтра. Але так думають ті дурні, що ще не дожили до пенсії.
А й по смерті – чи спочинеш? Ніхто ж не знає…
Суєта суєт… Все – суєта.
Дитина і росла. Мотря скоротила «Вілен» до «Линок», бо завжди мокрим був, а Петро, який так і не змирився з не тим ім’ям – звав «Воно», або «Гей, ти!». Ну не подобалося те «Вілен», хоч і вождя нагадує, і сам наче й запропонував – а не до душі… І все придивлявся задумливо і тривожно: що ж воно росте?
А ріс Вілен енергійним та розумним. І розмовляти навчився дуже рано – вже в чотири роки чітко говорив «та» і «ма», що значило «тато» і «мама», а в п’ять міг відповісти, що собачка «гав», кішечка «няв», а корівка «му», хоча й частенько плутав.
Та й ходити почав дуже рано: у три роки вже повзав, а ще через півроку і пішов. Та так пішов, що зупинити не могли!.. Прудкий такий!..
Ще до школи він перехворів на кір, вітрянку, свинку, вірусний гепатит, дизентерію, пташиний грип, коров’ячий сказ, запалення фаллопієвих труб та церебральний арахноїдит.
За вдачею був природжений веселун і постійно вигадував щось таке, аби всі сміялися. То вночі стальний дріт натягне понад землею, в людному, але темному місці, сам заховається в кущах і верещить радісно, як хтось луснеться пикою об землю, вибиваючи зуби й заюшуючись кров’ю. То пізньої осені розбирав товсті дошки містка через річку, а натомість клав тоненьку стару фанеру і щиро потішався, як хто провалювався та летів у студену, вже замерзаючу воду, лементуючи від жаху і прагнучи хоч не втопитися – бо там було глибоко. То влітку кидав комусь у вбиральню пачку дріжджів, вкрадену у матері, і скоро та вбиральня підіймалася над землею на гівні, що спінено забродило, а вітерець розносив такі запахи, що мухи непритомніли.
Сельчани розуміли, чия то робота, приходили до Петра й скаржилися на сина, обурено горлали, обіцяючи десь придушити цього недоробленого пацюка. Петро, й так заклопотаний, бо в селі лише Курваєви жили-не тужили, зранку випивши, а увечері занюхавши, на скору руку і поров синочка, і бесіди проводив, і книжки змушував читати, і роботою спантеличував – але минав час, і Вілен придумував щось ще смішніше, що й калікою будь кого могло зробити.
Дуже веселий був! А ще – напрочуд ввічливий.
Вже як пішов та заговорив, то одразу стало зрозуміло: ну вкрай ввічлива дитина! Завжди з усіма вітався, часто по кілька разів на день, навіть коли його стали обходити десятою дорогою: оббігав, аби знову зустрітися, і верещав вітання, радісно стрибаючи від збудження.
Особливо любив вітатися з високим, худим, сивобородим дідом Вікентієм Матречею, що невідомо звідки взявся та жив у напіврозваленій хаті біля болота. У тій самій хаті, де колись мешкали Курваєви, доки нишком, серед ночі, не вселилися у велику й простору хату розкуркуленого Миколи Шила, сім’ю якого повезли до далекого Сибіру, де вона й згинула безвісно, як і сотні тисяч інших українських сімей, під сокирою рідної Партії, яку так любимо до сьогодення, і прагнемо її повернення. Як скажені.
А може, й не згинула сім’я та, хто відає?..
Може, змінив Микола Шило своє прізвище на Єльцин, та й жив собі десь у Свердловську, чекаючи слушної години, аби син його поквитався за все зі своєю тричі клятою Батьківщиною, розваливши ненависний Радянський Союз? Та скасувавши шосту статтю тої радянської конституції про керівну роль тої Партії СС? Та пропивши-просравши половину Росєї?
Хто знає, хто знає…
… Вгледівши Вікентія, Вілен підкрадався ззаду, майже впритул, і горлав несамовито:
– Драстуйте, діду!.. – від чого той підстрибував, задихаючись судорожно на вдиху, застигав у повітрі, вирячивши очі, матюкався, і біг відчайдушно, не розбираючи дороги, аж земля гула під босими порепаними п’ятами, а довгі чорні нестрижені нігті кресали іскри з твердого, як камінь, чорнозему.
І лементували жаби, булькаючим своїм співом в блякло-зеленому очереті над прогнилою водою, наче сміючись. Або плачучи.
Вже Вікентій і ходив різними шляхами, і обирав різний час, і перевдягався, і гримувався, і шкутильгав, і горбився, і стріляв з потертого маузера – нічого не допомагало!.. Вілен чув його нюхом, впізнавав, підкрадався, ховаючись, підстрибував якнайвище і горлав майже у вухо:
– Драстуйте, діду!!! – викликаючи у старого судоми і тремтіння від жаху в усьому великому старечому тілі.
Ночами Вікентій не спав, тяжко ворочався на продавленому, занедбаному, іржавому, затхлому ліжку, згадував свою дурну, дику й безглузду молодість, страчену на боротьбу за Революцію, на погоні за бандами то в Україні, то в Тамбовщині, то в Туркестані, і приходив до думки, що це дитя-садист з його страшним «драстуйте, діду!» – є помста від вищих сил, в які він ніколи не вірив, за його помилки, гріхи та невіру. І нікуди від цього виродка не сховатися, ніякою кулею його не дістати, ні в якому відхожому місці його не втопити, бо й там випливе!.. Бо таке – не тоне.
І плакав Вікентій, зануривши посічене часом обличчя в подушку. До задихання зануривши. До судом. До стогону.
Плакав важко, невміло, з завиванням і хрипами, кашляючи і пускаючи старечу слину. І благав невідомо кого, незримого але сутнього, аби відчепилася від нього ця мала потвора, цей нетопир, цей кажан глупої ночі, це породження Сутінок!..
Але наставав ранок, ставало на день, і десь на шляху Вікентія знову з’являвся цей невгомонний виплодок, підкрадався і вітався… І знову діда тіпало від зустрічі, до трясця душі і тіла…
І так – з дня в день…
Урешті-решт старий сивий Вікентій Матреча, матрос Революції, що не лякався нікого й ніколи, і поклав у сиру землю не одну сотню ворогів радянської влади, а декого задушив голими руками та загриз зубами, не витримав такої напасті і зник.
Казали, що оселився в іншому селі, що поїхав аж до Москви, то казали, що пішов у монастир, але насправді так ніхто ніколи й не довідався, куди щез той великий суворий дідуган з блакитними, як весняне небо, очима, якого всі на селі так поважали за його маузера, особисто подарованого колись вічноживим Рудим Паньком…
Взимку, коли до школи Білену залишалося вже менше року, він любив лежати на печі та слухати, що говорять дорослі, збираючись вечорами в хаті і ведучи неспішні бесіди під потріскування гніту у гасовій лампі, скло якої Мотря регулярно протирала зсередини газетою, попередньо плюнувши просто в портрет лисого Микити-кукурузника на першій сторінці, що шкірився незнано з яких радощів та обіцяв комунізм уже ось, от-от! Як і сьогодні обіцяють те світле «завтра», яке ну ніяк не може статися сьогодні, бо «завтра» буває лише завтра.
Він прислуховувався: маленький, неохайний, миршавий, зі скуйовдженим кучерявим волоссям неіснуючого у природі кольору – чи то руде, чи попелясте, чи землисте; з вічними соплями до підборіддя, із золотушними щоками та очима, що завжди сльозилися, а одне ще й дуже косило вбік.
І мріяв: як виросте та навчиться читати-писати, то й напише книжку – ні, багато книжок! – про своє село, про людей у сьому селі, та про Вікентія Матречу, суворого здорованя з лагідними очима кольору весняного неба, якого встиг полюбити геть-чисто. І будуть люди читати його книжки і дивуватися по-доброму, до нестями: ти ба, така погань, а ше й книжки пише, шоб йому руки покорчило і очі повилазило!..
А потім він видасть ще одну – велику та товсту, яку назве незвично й оригінально, щось на кшталт «Легке пір’я». Хоча як подумати: а чи буває пір’я важким? Але в тому ж і цікавість! Хіба погана назва: «Мокра вода»? Або – «Солодкий цукор»? Це ж так незвично!.. А ще краще – «Тяжкий хрест». Солідніше.
Соплі лізли до рота, але він не помічав, захоплений своїми світлими думками…
Ех, жаль, немає вже Чапаєва, він би й про нього написав!
Але ще є Будьонний, цей вже не відкрутиться, товстий та вусатий!.. А як там на Марсі? Чи не пора революцію робити?
І бачилося Білену: він на баскому коні, з шаблюкою у руці і волає, як Павка Корчагін у виконанні сиплоголосого Баська Ланового: «Дайо-о-о-о-ош!..», – ганяючись по селу за прищавим Вітькою Ємцем, що тікає, затуляючи руками вуха від гострої шаблі, і верещить по-дівчачому…
І розумів Вілен: аби то все трапилося, треба швидко навчитися читати й писати. І він старався. Ой як стара-а-ався!..
Вже в третьому класі без зупинок читав слова «рама, мама, баба» і «педикульоз». А в п’ятому й писати навчився. Правда, друкованими, але для книжок то й краще – не треба буде на друкарській машинці переганяти. Мав ще вивчити таблицю множення, та це залишив для сьомого класу.
Ще десь у другому класі, коли Вілен вилізав з танка (а танки стояли на всіх площах кожного міста Радянського Союзу), йому на голову впав відчинений люк того танка. Одразу три рази підряд. І тут він точно зрозумів: буде поетом! Або ще кимось… А від тої події виросла гуля, з якою не беруть ні в яку армію. Окрім Радянської.
Найбільше ж любив високоінтелектуальне зайняття – футбол. І сам любив грати до нестями, бігаючи якнайдалі від того місця, де був м’яч: аби по ногах не вдарили чи не збили на землю. І слухав по радіо репортажі, роззявивши рота. І горлав, де треба, теж до нестями: «Го-ою-о-олллл!!!»
Коли по радіо йшов футбол, Вілен забував про все, навіть про вірші, які почав складати потай від усіх – хотів таки вразити тих, хто має його за балахманного. А таких було бага-а-а-ато… Ой бага-а-а-ато…
Петро на те дивився сумно, розуміючи: треба виховувати, лозиною треба доброю стібати, чи й батогом вже, але – коли?! Коли?? Як весь день у колгоспі, рачки, а ще дома яке-не-яке хазяйство, та й хата, гляди, завалиться, і Мотря слабка, ніяк не набере тіла, все щось точить її.
Добре, хоч з Дмитром немає клопоту: мовчить собі, вчиться тихенько, і не видно й не чутно його. А од меншого – лише шкода. Лише шкода!.. Мотрі б зараз більше курятини та сметани, та молока, та масла вершкового – а де те взяти, як перебиваються з хліба на воду?.. Козу завели – здохла, кури ростуть повільніше, ніж їх треба їсти. Та й – яйця ж несуть, що теж не зайві. І що воно за життя таке прокляте? Здавалося колись: закінчиться війна, заживуть так, як бачив за кордоном. А воно… Аби до завтра дожити якось…
То й бігав менший де бажав, робив що заманеться, але – нічого доброго. Одну мерзенність.
А ще любив Вілен копати. І не просто так копав – город чи палісад Мотрин з квітами. Ні, він копав ями. Глибокі, великі, акуратні. Скрізь копав.
Як вгледить лопату, то й копає. Як натрапить на лома – то вже й гупає.
– І шо воно ото робить, анахтема, чорти б його вхопили?! – тіпався Петро, дивлячись, як син копає під стіною клуні, углиб та вшир.
– Та нехай, аби шкоди не робив! – заспокоював сусід, блиндо-окий циганкуватий Йовмен Сніжко. – Мо’ на міну наткнеться, що з війни залишилася, то й буде тобі менше клопоту…
– Та воно так… – згоджувався Петро, заспокоюючись. – Ну, тоді хай копає… Мо’, геологом стане, або шахтарем… – Мріяв. – Як міну не знайде… І в кого воно, таке безалаберне?..
А що через тиждень клуня все ж завалилася, ледве не задавивши Петра, то той щиро натовк Білену пику, примовляючи:
– А не копай, поганець, під своїми стінами, копай під чужими! Он хоч у Курваєва, у нього дуже гарна клуня, та й сам він людина достойна, шоб його розірвало, паскуду мерзотну!.. Іди да й копай собі, як так подобається, гівнюк косоокий!
Вілен таки пішов копати до голови, але там був дуже великий кудлатий собака. Ну дуже великий!.. Єдиний у селі собака, якого Вілен не міг перекусати. Поки що.
Тож аби все-таки зробити дядькові Сергію Курваєву щось приємне, Вілен почав кожного дня ловити його сина Захара, що був молодший і миршавіший за Шерстохвостова, та квасити йому пику до юшки. Захар весело верещав, пручаючись під Віленом, і обіцяв, як виросте, то стане літературним критиком і знищить Білена як поета.
– То я тобі пальці поламаю! – нервувався Вілен. – Аби ти писалки тримати не зміг! – І таки ламав, але сил ще не вистачало.
