Текст книги "Сутінки"

Автор книги: Станіслав Константинов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 13 страниц)

Фінтер

Уже третій місяць Вілен Петрович Шерстохвостов обживається у своєму величезному кабінеті з табличкою «Голова обласної ради», за височенними і широченними дубовими дверима з різьбленими фільонками. Це навіть скоріше, невеликий зал урочистих засідань, ніж кабінет: з довжелезним столом посередині, до якого поперек примикає масивний стіл Вілена Петровича, звідки того майже не видно у важкому вицяцькуваному кріслі з високою фігурною спинкою.

Аби не загубитись у безкрайньому просторі приміщення і якось здійнятися над меблевою величчю, новий голова вже наступного дня наказав завгоспові спорудити за столом підвищення в двадцять сантиметрів заввишки, на кшталт сцени, а ніжки крісла вкоротити на десять сантиметрів. І лише після цього відчув себе хазяїном простору, вписавшись у велич кабінету.

До появи тут Шерстохвостов змінив за минулі чотири роки три посади: заступника директора великого хімічного комбінату у Донбасі, голови міськради у досить великому місті Криму та попрацював майже рік директором однієї з українських АЕС.

Зі всіх посад, задоволення і найбільшу користь для себе мав лише у Криму: там і працював, і відпочивав, там все було якимось південно-святковим та радісним, наче трапилася велика відпустка. Саме в Криму познайомився і поспілкувався з багатьма впливовими людьми з усіх радянських республік; поспілкувався тісно, без офіціозу, теплими компаніями. А з деякими потрібними людьми і заприятелював на досить близькому рівні.

Найбільше ж йому не сподобалося у Донбасі, де навіть дихати не можна було, не те що жити. Не край, а величезний смітник!.. Сама згадка про ті місця ще й зараз викликає судоми тіла і задуху в легенях.

Але і в цьому, жахливому до казковості, краї Шерстохвостов познайомився з дуже цікавим організмом – губастеньким Леонідом Івановичем, одним з другорядних комсомольських вожаків донбаської землі. Цей Леонід, зі своїм півнячим чубком зачесаного назад волосся, увесь якийсь занадто яскравий та пригожий, із смиканими ляльковими рухами тіла, враз нагадав Віленові Петровичу маріонеткового Петрушку, і він так і став його називати подумки.

Навіть Вілену Петровичу, знайомому з багатьма пащекуватими комуністами, такий ще не траплявся: Петрушка умів миттєво підхопити абсолютно будь-яку тему, говорити скільки завгодно довго, моментально з’їхавши з цієї теми і викладаючи ошелешеним співрозмовникам все, що йому хотілося, впевнено і переконливо верзучи нісенітниці й абсолютно не звертаючи уваги на спроби зупинити мутний потік його напруженого словоблуддя.

Як люди бувають природженими музиками, поетами, акторами чи придурками, так Петрушка був природженим комуністом, розвиваючи свій дар майже з народження. Гнучкість його язика була воістину фантастичною: навіть гадюки не могли суперничати своїми тілами з його оральним інструментом, який він використовував у якості ректального суппозиторію.

Після знайомства Вілен Петрович почав стежити за кар’єрою майбутнього комуністичного ватажка, з цікавістю відзначаючи, що той лізе наверх, і доволі швидко та вправно. Коли ж, наче між іншим, сказав про Петрушку Бализі, той посміхнувся краєчками губ:

– Тили треба готувати заздалегідь… Чує моє серце – щось вийде з цього клоуна. Завтрашній день треба готувати. Ти теж… не забувай про це.

– Авжеж, мені двічі повторювати не треба, – теж куточками губ намалював посмішку зять.

…Шерстохвостов натискає кнопку на телефоні-комутаторі. Через мить двері прочиняються і з’являється незбагненне чудо, його секретарка Галина Миколаївна.

Сьогодні вона у важкому оксамитовому костюмі фіолетового кольору, який чітко підкреслює те, що треба ховати, та приховує те, що можна було б і підкреслити. На ногах чорні панчохи та чорні туфлі на невисоких підборах, і весь цей комплект виглядає, наче жінка навмання витягла з бабусиної скрині що трапилося, вдяглася й поперлася на роботу, абсолютно впевнена, що її смак-бездоганний.

Колір свого волосся вона змінює вельми часто і радикально – від жовто-пшеничного до синьо-чорного, а сьогодні воно в неї темно-руде. Та незалежно від кольору її голова завжди нагадує дитячу назву зачіски «Дощ іде, а ми – скирдуємо», бо вічно схожа чи то на очеретяний дах клуні, чи ж на копицю соломи, складену паралізованим колгоспником, з глибокого похмілля.

Галина Миколаївна має досить приємне обличчя: прямий носик, великі, дещо лупаті очі якогось тьмавого кольору, милі ямочки на щоках і підборідді та чуттєві, чітко окреслені губи, якими мабуть гарно цілується – Шерстохвостова не тягло перевірити це, хоча йому вже багато дечого нашепотіли про секретарку, про її прихильність до розваг і винахідливість у них.

Окрім зачіски жінку псує ще й важка хода – вона ступає ногами, наче кінь-ваговоз, а її випираючі великі груди при цьому стрибають у такт крокам, аж приліплюючи до себе погляди чоловіків.

– Я уважно слухаю вас, Білене Петровичу! – сказала секретарка своїм майже контральто, ретельно вимовляючи, аж смакуючи, кожний звук.

– Скажіть, у вас яка освіта? – поцікавився хазяїн кабінету, нахиливши голову і дивлячись спід лоба, поверх окулярів для читання.

– Факультет журналістики університету! – гордо відповіла Галина Миколаївна, стріпнувши своєю копицею. – 3 відзнакою!

– Цікаво, як пишуть ті журналісти, що без відзнаки? – спитав Шерстохвостов самого себе, а вголос поцікавився: – А якою тоді мовою ви написали ось цю фразу: «Підкріплюючи себе на раніше отримані результати, область, звичайно, розвивається по останніх директивам партії»? Я не журналіст, може, саме тому такі вихиляси мені не зрозумілі.

– Можливо, я десь і пропустила щось, текст дуже великий, – зметнула вищипаними бровами секретарка, зробивши губами, як курка задом у момент дефекації. – Давайте, я ще раз перечитаю і виправлю, – вона не розмовляла українською, а гарцювала на ній, підкреслюючи своє щире походження, своє вроджене відчуття мови, неначе акцентуючи недолугість у цьому всіх навколишніх, абсолютна більшість з яких взагалі спілкувалася російською.

– Зробіть вже послугу! – ущипливо погодився Вілен Петрович, простягаючи видрукувані аркуші. – Буду вкрай вдячний. Просто вкрай…

– Як скоро це треба? – примружилася відзначена журналістка.

– Ще вчора! Тому – через півгодини – мені на стіл повністю вичитаний і виправлений текст.

– Добре… Я зараз все зроблю, – вона повернулася і важко закрокувала до дверей, похитуючи стегнами.

Голова дивився услід, скрививши губи і думав про своє.

Перебудова набрала скажених обертів і несла країну кудись, куди ніхто ні шляху не знав, ні карт не мав – навіть радянських, зроблених для ворогів-шпигунів, користуючись якими, людина, що пливла по Волзі, мала потрапити чи до Чорного, а чи й до Балтійського моря, але ніяк не до Каспійського, куди та Волга і впадала насправді…

І в політиці, і в економіці творилося таке, що й очі, від утоми, вже не вилазили з зіниць. Мутні потоки сьогодення винесли назовні все, що ховалося чи було ретельно приховане від яскравого світла дійсності; все, що ще п’ять років тому не побачив би і в жахливому сні. На екрани телебачення вилізали нові ідеологи, пророки, шарлатани і просто біснуваті; газети і журнали друкували такенне, про що й думати страшно.

Усе стало, як після війни: вокзали заповнювалися знедоленими, бічами, бездомними дітьми; людні місця і вагони електричок заповнилися жебраками; закривалися роблено збанкрутілі шахти, заводи і фабрики, викидаючи на смітники життя сотні тисяч робітників. Люди, враз ставши непотребом, збивалися в банди, воюючи між собою і з суспільством, вириваючи один у одного єдиний кусень хліба, що з кожним днем ставав усе меншим і черствішим.

А ті, хто за внутрішнім складом не були злочинцями, збиралися юрбами на мітинги протесту, страйки, піші походи до столиць, масово лягали на асфальт автотрас і залізничні колії, перекриваючи шляхи сяк-так повзучим автомобілям і потягам.

Хто мав хоч яку змогу, тікали з цієї клятої країни світ заочі, а ті, хто такої змоги не мав, тікали ще швидше і далі, залишаючи своїх рідних, нажите, збудоване, випестуване своїми руками. І ніхто з тих, що тікали, як і ті, що залишалися, навіть уяви не мав, як надовго це все і чи взагалі буде колись як не краще, то хоч інакше.

Влада немов затаїлася, не роблячи практично нічого, або робила таке, що призводило до ще гірших наслідків.

Здавалося, що вся ця країна, від насуплених Карпат, де у кожного – кулемета на радянську владу заховано під стріхою, до вузькооких Курил, де закушували все, що горить, лише червоною ікрою, лягла під словоблуда Кашпіровського і рукоблуда Чумака, завмерши в чеканні, що все, і вже ось – розсмокчеться само по собі, треба лише почекати, зіщулившись у темряві дійсності, під теплою ковдрою нових казок про світле майбуття, на які влада, як завжди, не скупилася.

Під гасла, постійно гарні і яскраві, великий, розхристаний, знавіснілий від гикавки і завжди п’яно-похмільний СРСР розкрадався та розпродавався направо й наліво своїми вчорашніми керівниками. Створювалися й одразу зникали цілі галузі аферистів, пройдисвітів і маленьких фюрерів, які відривали шматки від великого кусня, засовували у пазуху і стрибали далі, аби відкусити ще, ховаючи закривавлені ікла під масками дбайливців за майбутнє.

Країна здригалася у конвульсіях, наче загнаний старий кінь, що впав на курній дорозі, хриплячи і судомлячи жилавими ногами, вже закочуючи очі до білків із синіми ниточками кровотоків; і білки почали поволі жовкнути у чеканні неминучої скорої смерті…

Навіть загартований повсякденною напругою у боротьбі за виживання мозок Шерстохвостова давав збої, даруючи безсонні ночі і важкі, похмурі ранки.

Якось, ще раніше, Балига наодинці показав йому останнє фото Леніна – абсолютно хвора людина у плетеному кріслі з інвалідними колесами, запнута у сорочку-білизну, наче в гамівну; покрита завеликою для зсохлої голови кепкою, з безумним поглядом пустих очей, вирячених у нікуди:

– Це те, про що досі дуже мало хто знає. Так закінчують усі вожді, доживши до старості. Так закінчують і їхні ідеї, втілені в життя. Всяка комедія, зіграна до кінця, зростає у трагедію. Запам’ятай і – пам’ятай. І ще, дуже важливе… якщо зрозумієш сказане: багато хто вміє прийти вчасно, і майже ніхто – вчасно піти. Найскладніше в житті нашому – вчасно піти, – він помовчав і додав, наче сам до себе: – Я теж… дещо забарився… на керівному шляху, – і задумливо подивився на свою в’язку ключів, яку завжди гойдав на пальці.

Вілен слухав Юрія Івановича, з глибоким внутрішнім жахом вдивляючись у знайоме з дитинства обличчя дідуся Леніна, вражене безумством, відчуваючи, що все летить у прірву: історія, ідеологія, впевненість, завчені цінності, віра, навіть радість від самого життя.

Та ще до всього додавалися сімейні проблеми, від яких теж нікуди не сховатися.

Вілена Петровича не на жарт непокоїло здоров’я дружини. З того чорнобильського квітня вона почала поступово, майже непомітно змінюватися. І ці зміни лякали Шерстохвостова.

За відсутності всяких ніжних почуттів до дружини і доньки – або ж вони спали глибоким летаргічним сном – він просто цінував своє оточення за те, що давало змогу бути у владі, куди й потрапив майже випадково, але – і прижився, і втягнувся, і став отримувати велике задоволення від головних її цінностей: перехитрити, підставити, з’їсти, обійти на кривій, посісти місце вище й вище, аж до найвищого. Як для банкіра гроші – просто папірці, якими він грається у велику фінансову гру, так для справжнього політика люди – всього лише ляльки, якими він забавляється на довгому шляху наверх, жонглюючи ними, їхніми життями й долями, і милуючись результатами, часто жахливими з точки зору нормальної людини.

Тому сім’я для Шерстохвостова була просто осередком, що давав змогу жити у великій грі, від якої він був у захваті повсякчасного напруження тіла і мозку, бо виявився створеним саме для цього, і іншого свого буття не уявляв. Тому й оберігав всіма силами близьке оточення, як гарантію свого життя взагалі. Оберігав і цінував, хоча майже не бував вдома, то пропадаючи на роботі з рання до ночі, то гасаючи у відрядженнях.

І от тепер… все зайшло кудись… і йшло не так. І це Вілена Пет-ровича не на жарт хвилювало, бо загрожувало його майбутньому.

Ще тоді, у Закарпатті, Динера занадто уважно дивилася по телевізору все, що було пов’язане з Чорнобилем. Вона просто завмирала перед екраном, прикипівши до нього застиглим поглядом, а з її очей котилися великі, рясні, мовчазні сльози. І шепотіла тихенько, сама собі:

– Недарма… не просто так це трапилося саме в мій день народження… Значить, ця катастрофа пов’язана зі мною, з моєю долею…

Доводилося навіть просто вимикати цей клятий «ящик», забирати дружину, заспокійливо переконувати, що нічого страшного там не коїться, що все ліквідують, що все буде добре, що загинуло зовсім небагато, як могло би статися. І розповідати про Кремешного, про знайомство, про Гєфу з Мисковим, про Городіло.

Дружина на деякий час заспокоювалася, посміхалася, аби потім знову перейматися новими жахами. Вже й Ліляна Семенівна, теж вкрай стурбована, не відходила від доньки, суворо слідкуючи, аби та не залишалася наодинці з думками; навіть часто залишалася ночувати. Але – хіба ж залізеш у голову, навіть і рідній дитині; хіба ж повернеш чужі помисли у потрібному напрямі? Та ще й навколишні мешканці сіяли такі неймовірні чутки, що хоч вішайся… А чуткам у цій країні завжди вірили більше, ніж офіційній інформації. Так уже історично склалося: все, що пишуть газети і говорять в ефірі – майже цілковита брехня, а от те, що на базарі почули – то і є правда. Найвищого гатунку.

Теща, порадившись із чоловіком, і до лікарів-професорів возила Динеру, потім – до якихось бабок-ворожок та дідів-знахарів, але це якщо й допомагало, то зовсім ненадовго.

Час минав, вже й чорнобильське лихо залишилося далеко позаду, а Динері не ставало краще. Вона десь знайшла Біблію і почала її читати, часто застигаючи поглядом на словах, потім ходила сумна, згорьована і невтішна. Коли ж Вілен Петрович питав:

– Що з тобою? Що трапилося? Що тебе гнітить? Може, тобі щось треба, скажи, я знайду… – Вона відповідала, сумно дивлячись на нього:

– Трапилося… Наступив початок кінця Світу нашого. А ви не бачите цього… Ніхто… Мені це відкрилося, бо відлік кінця почався в мій день народження.

– Схаменися, що ти говориш!.. Все нормально, все йде, як треба! – Стискав її плечі Вілен, заглядаючи в очі, чого не робив страшенно давно.

– Не буде… – дивилася крізь нього дружина. – Вже ніколи не буде, як було… Почався відлік часу… – І додала зовсім для Вілена незрозуміле: – Вже зламана перша печатка. І вже був вершник на білому коні… Тільки ти не помітив. Ніхто не помітив…

На роботі її теж не впізнавали: зникла та щира, врівноважена і спокійна Динера Юріївна, яку всі знали і любили, а з’явилася тривожна, напружена, зі сполоханими очима жінка, лише зовнішньо схожа на колишню їхню колегу.

І Балига, і Вілен, і Ліляна Семенівна діставали всілякі путівки, обстежували Динеру у найкращих лікарів, але ніхто нічого у неї не знаходив, всі задумливо похитували головами, кривили губами, виписували якісь ліки і радили почекати: час сам повинен вилікувати, бо в таких випадках час – найкращий лікар. А ще – треба більше відпочивати, читати веселого, дивитися комедії, ходити до оперети, цирку. Треба більше бувати на природі, пити свіже молоко, споживати просту сільську їжу.

Час минав, усе робили, як сказано, але краще не зчинялося – Динера ставала все більш задумливою, на всі спроби рідних хоч чимось допомогти, якось оживити, лише повільно похитувала головою, дивлячись у підлогу, сумно посміхалася і говорила дуже тихо, наче сама до себе:

– Ви нічого не розумієте… ви не хочете розуміти. Навколо лише брехня, лише бруд, лише кров… Цей світ загрузнув у гріхах і вже не вирине з них… І я відчуваю, що скоро піду з нього, і мені страшно… за свою і ваші душі страшно… Я молюся за нас, за весь світ прошу у Бога прощення… Але досі не маю відповіді. І досі не маю покаяння… І мені ще жахливіше від цього.

– То сходи до храму, поспілкуйся зі священиками… – ласкаво пропонувала Ліляна Семенівна, гладячи дочку по голові, наче маленьку дитину. – Хочеш, я домовлюся або батько, з кимось із вищих церковних чинів, аби зустрілися з тобою, поговорили? Ти ж розумієш, про це ніхто не повинен зна…

– Не треба… – хитала головою Динера. – Це знову буде неправда… І – я була у соборі, була у Лаврі, говорила зі священиками, дивилася і слухала… І зрозуміла й побачила, що і сама церква нашає гріх… Хіба можна торгувати Словом Божим? А вони – продають Біблію. Хіба не гріх брати гроші за те, що вони називають «таїнством»? За хрещення, вінчання, відспівування? А вони – беруть… Хіба не гріх спілкуватися з гріховною владою та мати щось від неї? А вони – спілкуються і Мають. Хіба не гріх блищати в золоті, коли скрізь розруха і горе, сльози і смерть? Хіба не гріх чекати, коли люди самі прийдуть до церкви, а не йти до людей? Все то – гріх, і вони його колишуть та пестять… Сама церква є блуд. Вона всім торгує.

– То чим же допомогти? – питав стомлений Юрій Іванович. – Хочеш, поїдеш до Італії, до Ватикану? Чи – ще куди? Ти скажи, я все зроблю… Бо ми геть виснажені, не відаємо, що й робити!..

– Дайте мені спокій… Як Бог почує мої молитви, то й дасть просвітління, і я побачу новий шлях, і піду ним… Лише Він може мене врятувати… І – вас… – Вона посміхалася, напружено і з надією.

На роботі Динера перевелася у бібліотеку, бо не могла вчити студентів того, у що сама не вірила, і майже цілими днями сиділа за книжками, читаючи, а потім застигала, вглядаючись у нікуди. Дома завмирала, сидячи біля вікна, що виходило на дахи Лаври, замислено дивилася на краєвид, а з її очей котилися сльози.

Останнім часом сильно схудла, на напівпрозорому обличчі залишилися лише великі, повні смутку очі, що світилися глибоким внутрішнім болем; своє пухнасте волосся стала гладенько зачісувати, стягуючи у вузлик на потилиці і зовсім забула про косметику й дороге вбрання.

Господарство вдома вела Ліляна Семенівна, вона ж опікувалася онукою, яка закінчувала школу, а Юрій Іванович планував, куди Марина піде вчитися далі.

І все гойдалося у стані непевної рівноваги, погрожуючи чи то стабілізуватися, чи геть піти шкереберть…

У сьогоднішній політиці, як і у вчорашній, не можна нічого придумати чи винайти, чого б не було раніше, причому було вже багато і багато – незчисленну кількість! – разів. Незначною мірою змінюючись у формах, від гомерівської Греції до нашого сьогодення, явища залишаються абсолютно ідентичними в суті: вбивства, підкупи, залякування, шантаж, популізм, національна ідея, чорний піар, насильство, викрадення, брутальна брехня, цинізм, зрощення влади з криміналом, постійна психологічна обробка тих, кого сьогодні модно звати «пересічними громадянами», а в більш далекі часи іменували «плебеї» і «бидло».

Головним був, є і назавжди залишиться простий і зрозумілий Перший закон політики: «Роз’єднуй і володарюй». І згідно з цим законом, підбурюються люди і цілі народи, що їх політики весь час розділяють: на патріотів і космополітів, арійців і нацменів, віруючих і безбожників, брюнетів і блондинів, какаючих на унітазі і навпочіпки, східних і західних, біло-блакитних і помаранчевих, україномовних і російськомовних, косооких і лупатих. При цьому владі абсолютно фіолетово, хто є хто і що кому треба. Головне для влади – бути самій. Завжди і над усіма.

І вирячивши очі від власної вищості, юрби ідуть стінкою: арійці на брюнетів, патріоти на нацменів, віруючі – на какаючих навпочіпки. Бо тут спрацьовує вже Другий закон політики: «У юрби багато голів, але мало мозку». І завжди перемагає та частина влади, юрба якої більша. Інша річ – як надовго вона перемагає.

Взагалі, влада є найстрашнішим породженням людства, хоча без неї і не можна. Такий собі от парадокс, чотирикутний трикутник…

Тож немає сенсу деталізувати весь широкий спектр вчинків і думок Вілена Петровича Шерстохвостова на довгому, звивистому, вибоїстому шляху по дорозі влади, аби це хоч комусь було цікаво. А тому – лише незвичні епізоди з того шляху, в які, можливо, догматикам і повірити буде важко.

І ще: коли уважно продивитися, влада і бандити – сіамські близнюки. Але чомусь влада постійно переконує свій народ, що вона – біла й пухнаста, а бандити – невгамовне зло. Хоча і ті, і інші – звичайні захисники. З усіма недоліками. Просто захищають різні верстви суспільства.

Влада, разом з міліцією, судами, прокуратурою, в’язницями, податковою, митницею, військами, спецпідрозділами, пожежниками – захищає саму себе і всіх, хто присмоктався до неї. І тільки бандити, в масовій самоті, постійно піклуються про бідний народ, лише зрідка його грабуючи, ґвалтуючи і вбиваючи.

Проте коли подлубатися у статистиці, обов’язково виявиться, що владні структури грабують, калічать, ґвалтують і вбивають набагато більше населення, ніж професійні злочинці, бо більшість злочинів (влада приховує це) скоюється випадково, звичайними громадянами: з перепою-похмілля, голодухи, сексуальних сплесків, цікавості, заздрості, задумливості.

Якщо копнути ще глибше, знову виявиться, що моральний кодекс бандитів – на щабель вищий, ніж будь-якої з гілок влади, та й самої влади в цілому.

Головні і найстрашніші сьогоднішні злочини бандитів, що їм закидають: поширення розпусти, наркотиків, торгівля зброєю, підробка продуктів і горілки. Але ж це – дрібниці, коли згадати, як наша влада нас годує, лікує, учить і розважає. То краще б вона поширювала наркотики!.. Бо і зброєю торгує, і розпусту курує… та й з того ж обігу наркотиків має процент, і вельми непоганий, хто цього не знає?.. То – в чім різниця??

Лише втім, що влада все це робить, прикриваючись бандитами. Тому й цінує їх, як свою тінь, бо без них існувати не зможе.

Що цікаво: жодне з бандитських угруповань за всю історію людства не інспірувало жодної не те що світової, навіть серйозної регіональної війни! І не тому що не мало можливості – просто розуміло її безглуздя, бачило інші, розумніші способи досягнення поставленої мети.

Навіть за всіх етнічних чи релігійних розбіжностей серед бандитів, між ними ніколи не відбувалися кровопролиття на суто національному ґрунті – тільки через гроші, порушення внутрішнього кодексу жадібність або перехрещення інтересів у сферах впливу.

Звідси можна сміливо зробити проміжний висновок: влада – більш злочинна, ніж бандити.

Зважаючи ж на незаперечний факт, що сьогодні практично всі видатні бандити – у владі, а влада не прийняла їхні правила гри і не стала кращою, слід зробити остаточний висновок: наша влада безнадійно, невиліковно хвора і злочинна, у найжорстокішій і збоченій формі, якщо навіть бандитів примушує жити за своїми принципами, ламаючи їхні традиції, кодекси честі, правила і мораль.

Тобто – розбещує навіть уже розбещених.

Тому: не будемо про нашу владу, та ще – проти ночі. Бо присниться бабай. Поганий.

Поїзд повільно сунув літнім нічним безкраєм, ліниво постукуючи на стиках рейок. У темному, занедбаному вагоні-теплушці, колись переробленому з вантажного, під стелею висів лише ліхтар «летюча миша» і тягло з усіх щілин сирим нічним повітрям. Особливо ж задувало з круглої дірки в підлозі, у кутку вагона, що служила за відхоже місце, з мокрими загидженими краями і клаптями «відпрацьованого» паперу.

У протилежному кутку вагона світився вогниками шкали транзисторний приймач «Меридіан», з якого злагоджено горлали ситими комсомольськими голосами підтоптані хлоп’ята:

 
Мы там, где ребята толковые,
Мы там, где плакаты «Вперед!»,
Где песни рабочие, новые Страна трудовая поет.
Заботится сердце, сердце волнуется:
Почтовый пакуется груз —
Мой адрес не дом и не улица,
Мой адрес – Советский Союз!
 

Біля приймача, на великій розстеленій купі соломи примостилися троє пасажирів цього незвичного потяга – два чоловіки і жінка.

Наприкінці літа Балига призначив зятю несподівану термінову зустріч у Києві, і Вілен Петрович, покинувши всі свої справи голови обласної ради, поперся до столиці. Тесть чекав його вдома, мовчки привітався, одразу ж повів на вулицю, до машини, за кермо якої сів сам, і повіз за місто, у чудовий листяний ліс.

На всі спроби Білена заговорити Юрій Іванович прикладав пальця до рота і заперечливо хитав головою.

Коли ж вони вже зупинилися далеко від міста, Балига вийшов, поманив зятя за собою, уважно оглядаючись навкруги. І лише як відійшли з галявини у гущавину і посідали в непролазних кущах, один проти одного, старший пояснив усі перестороги:

– Ти знаєш, що вже більше року я відійшов від справ і веду тихе життя. Але це не означає, що мене викинуто на смітник історії. Просто я зник з очей занадто цікавих політиків… нової формації. Так треба було. Зараз настав саме мій час. І твій. Я – керівник важливої місії, а ти – її головний виконавець.

– Я слухаю. Уважно, – кивнув головою Вілен.

– Так от… – тесть майже впритул нахилився обличчям і заговорив тихо, але чітко. – Настала пора, на яку ми не сподівалися, але передбачали: треба сховати золото Партії…

– Всієї?! – аж скинувся зять, напружившись.

– Ти що?! – Юрій Іванович зневажливо посміхнувся. – Ти навіть не уявляєш, скільки це… Ні, лише золото нашої, української Партії, її частку. Мовчи і слухай! Всі папери, все потрібне буде в тебе, ти керуєш всім і відповідаєш за все. Я ж – здійснюю всю підготовку, взаємозв’язок, загальне керівництво: твоя справа лише везти вантаж і контролювати все на шляху. Будуть два помічники, з яких одна – жінка. Ти їх знаєш.

– Хто?..

– Побачиш… Так от: оскільки золото зберігається частками, у всіх областях, на випадок будь-яких провокацій або зради ваш маршрут буде через усю Україну. Поїдете потягом, у тому броньованому вагоні, в якому Леніна з компанією завозили з Німеччини до Росії колись: це і Конспірація буде, і продовження наших традицій. Машиніст теж буде той, що віз тоді Леніна. Потяг причеплять до паровоза, що зараз стоїть у Боярці, символізуючи міф про подвиг комсомольців з роману «Як гартувалася сталь». Тому що цей паровоз, за винятком деяких частин – з чистого золота, пофарбованого багато разів. Ваш вагон буде одразу за ним, потім – вагони із золотом у злитках і коштовностями в мішках.

– І що, про цей паровоз ніхто не знав і не здогадувався?.. – Шерстохвостов навіть забув, що давно розучився дивуватися.

– Хто знав, – Юрій Іванович поблажливо посміхнувся, – той уже забув давно… А хто намагався згадати – став на голову коротший. Так же й цікаві. Ти що, свою Партію за зборище дурнів маєш? Ми навіть космонавтів на Сонце планували запустити. Вночі, щоб не згоріли… Та не встигли. Краще слухай уважно. Паровоз – то лише частина золотого запасу на Київщині. Залишки будуть завантажені у пульманівські відкриті залізні вагони, із завареним низом. Золото кладуть на третину вагона – більше не можна, воно важке дуже, а на дві третини – засипають сміттям, відходами скотобоєнь, заливають зверху п’ятьма машинами фекалій з вигрібних ям. І так – у всіх вагонах, що ви їх зберете на шляху.

– Але ж… Це ж які пахощі будуть!.. – Аж прикрив рота рукою Вілен, уявляючи собі. – Воно ж тхне так, що… Як же ми дихати будемо?!

– Ну, по-перше, отримаєте носові фільтри, остання розробка лабораторій КДБ, по-друге – будуть щонайновіші протигази у достатній кількості, по-третє – зверху вагони притрусять спеціальним порошком, що зменшує запахи у десять разів, а по-четверте – швидко звикнете, бо людина за необхідності звикає до всього. До того ж ця робота не безкоштовна, кожен з вас трьох отримає свій процент, залежно від відповідальності. Тобі випадає близько двох тон у золоті, плюс коштовне каміння, платина… Але я вирішив, що твою частку краще мати в доларах. То вийшло близько мільярда американських президентів.

– Оце… Ніхера собі… – Аж заклякнув Вілен, не в змозі осягнути і навіть уявити такий обсяг особистих грошей. -1… що мені з ними робити?.. Куди покласти?.. В банк? У який?.. Не в ощадкасу ж нести… вірніше – везти… Це ж, мабуть, добрий самоскид…

– Та ти – зовсім очманів!.. Прийди до тями! Малу частину я вже сховав, а більша – в банках Цюриха, Женеви, Берна. Так що, охолонь. А робота їм буде, цим грошам, чує моє серце…. Але – до справи. Маршрут зараз уточнюють, явки, паролі, зв’язок – все, що треба. Кінцева ціль – Одеса, там будуть чекати. Вже готуються. На вас трьох розроблена легенда, у ГРУ СРСР. Згідно неї, ви збираєте по Україні спеціальне сміття і відходи для нового заводу в Одесі, де з усього цього будуть виробляти дитяче харчування.

– Що?! – аж задихнувся Вілен, давно звиклий до всього. – Як… як то – дитяче харчування?! Хто ж у це повірить: зі сміття, з такого бруду, з блювотини, з фекалій?..

– От якраз в таке й повірять, – насварився пальцем Юрій Іванович, – бо наш народ вірить лише у неможливе. До того ж багато хто знає і звик, що харчується або відходами, або зробленим із субпродуктів: вим’я, легенів, нирок, жил, кісток, хрящів, вух, хвостів, копит. Бо радянський народ, в оточенні звірів-капіталістів, повсякчас готувався до війни за наш спосіб життя, а значить – його тренували в усьому, загартовуючи і мозок, і м’язи, і шлунок. До того ж, усі ці рецепти розроблені ще для ГУЛАГу, пройшли довгочасне первісне випробування на в’язнях і лише тоді були затверджені для всіх радянських людей! Що ж ми, звірі чи що, аби ставити під загрозу життя і здоров’я свого народу?! Ми ж не фашисти, ми – комуністи!

– А що… В цьому є сенс… – Задумливо погодився Вілен Петрович. – Тим більш, як це вже випробувано…

– Сам знаєш, що так, – знизав плечима тесть.

– Охорони, звичайно, не буде?..

– Ну, яка ж тут охорона? Гівно охороняти? Від кого? Наш народ ще не настільки зголоднів за останній час, аби на ТАКЕ кидатися. Бони вчаться гордо вмирати голодними! – І Балига, поляскавши зятя по спині, щиро зареготав, від чого посипалося листя з дерев.

– Коли від’їжджаємо?

– Про це – окремо. Побудь поки з сім’єю, в потрібний час я тебе знайду. Погуляй з Динерою… – Тесть враз став засмученим. – Бо їй… краще не стало…

– Добре. Спробую розрадити.

Смердючий ешелон покинув Боярку через три доби, уночі. Нагорі вирішили, що пересуватися треба лише по-темному, пильнуючи обставини, а вдень, у глухих закапелках маленьких станцій, вантажитися приготованим заздалегідь.

Побачивши «броньований вагон», Шерстохвостов геть очманів: це була старезна теплушка зі студії Довженка, яку знімали у фільмах про Революцію – обшарпана, брудна, з розсохлими, проламаними дошками стінок, посічених кулями, з проржавілим дірчастим дахом. На її широких зсувних дверях красувався великий неакуратний напис білою, давно пожовклою фарбою: «ТИФ!» Вже від цього слова ішов мороз по шкірі!..