Текст книги "Сутінки"

Автор книги: Станіслав Константинов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 13 страниц)

Вілен завважив собі, що ніякого протирадіаційного захисту у цих хлопців не було, лише накинуті на плечі плащ-намети. Навіть захисних «пелюсток» не мали на обличчях. І це трохи заспокоїло, хоча його водій, непримітний і худий маленький молдаванин Лясандру Городіло, на прізвисько Сашко Клептоман, бо крав скрізь і все, що погано лежало, а що лежало добре – те крав ще з більшим ентузіазмом, сидів весь напружений і наляканий. Але він завжди був полохливим, як заєць, а коли крав, то аж тремтів від страху. До мокрих штанів.

Тому, порівнявшись із першими спорудами атомної, Клептоман та-а-аак натиснув на газ, розминаючись з усім зустрічним, що двигун аж завив, заскигливши одноманітну механічну пісню.

Коли пролітали повз четвертий блок, над і збоку якого кружляв вертоліт, Вілен Петрович побачив таке, від чого майнула дурна, хоч і слушна для нього, думка: «Краще б уже Горбачова застрелили…», і враз задубів тілом та розумом – там було таке, що сам жах виглядав спокоєм.

Проїхали через буденно спокійне, яскраве сонячне місто, по якому гуляли, сміючись, люди, бавилися роздягнені діти, а в центрі блукали щасливі молодята у супроводі друзів і рідних, святкуючи своє весілля. Наче й не трапилося нічого, або ж-ніхто ні про що не знав…

Деякий час Шерстохвостов мандрував по кабінетах міськкому партії та міськвиконкому, прояснюючи ситуацію та намагаючись осягнути те, що трапилося. Нарешті зрозумівши, що тут робити більше нічого, поїхав на атомну, кидаючи погляди на обличчя Клептомана, від страху біле, мов крейда, з синіми губами, зведеними судомою. І не втримався:

– Штани – ще сухі?..

– Сухі… – ледь розтуливши губи, просичав Клептоман, вимучено пробуючи посміхнутися застиглим обличчям.

– Молодець, паця крашанку знесе!.. Тоді купи ще хоча б троє штанів, бо це ще тільки початок…

Загальним штабом для всіх, кого катастрофа витягла сюди, став розташований у підвалі головного адміністративного корпусу бункер цивільної оборони, в якому завжди зберігалося причандалля цієї служби та проводилися навчання.

Пройшовши у бункер, ще крокуючи його коридорами, Шерстохвостов почав задихатися від смороду. Здавалося, тут постійно і масово випорожнювали шлунки, страждаючи при цьому поносом. Він часто бував і на самій атомній, і в цьому бункері, але такого не було ніколи.

Назустріч трапився головний по цивільній обороні станції з якимось пташиним прізвищем, що його Вілен Петрович навіть не намагався запам’ятати, називаючи завжди «Пташкіним».

– Слухай, Пташкін, що за сморід тут у вас? – спитав, простягаючи руку. – Вентиляція не працює чи що? Так увімкніть!

– Тані, працює… Аж гріється… – сумно посміхнувся Пташкін, вітаючись. – Просто товариші, що понаїхали, від жаху бздять набагато швидше, ніж встигає змінюватися повітря… Самі побачите. Як не поповните їхні ряди…

– Не поповню!.. – хижо посміхнувся Шерстохвостов і пішов углиб приміщень.

Він мав підстави для такої впевненості: атомна підпорядковувалася безпосередньо Москві та її ЦК Партії, тому він тут був вельми умовним представником українського верху, тож відповідати за скоєне центром не збирався. Своїм загартованим розумом партійного діяча високого рівня Вілен Петрович передбачав і розумів, що будуть пошуки «стрілочників», але при цьому, виходячи з багаторічного досвіду, був упевнений, що не потрапить до лав винуватців. Хоча б тому, що Партія не здає своїх вірних наближених. І завжди шукає крайніх на більш низьких поверхах.

У найбільшому залі, як і в інших, купчилися люди, було накурено, і смерділо ще більше, до спазмів. І – тут додався запах випитого спирту. Сиділи, стояли, лежали, говорили, сперечалися, дзвонили по телефону, натужно кашляли. Були і знайомі Шерстохвостову, і не дуже, і не знайомі зовсім. Окрім запахів, усе тут було ще наскрізь просякнуте розгубленістю, нерозумінням скоєного, страхом і напруженням.

Чекали на Державну комісію з Москви, яка мала ось-ось приїхати. І Вілен Петрович приєднався до всіх, розпитуючи і прислуховуючись.

Потім настали страшні дні і ночі, коли робилося все, аби зупинити і ліквідувати катастрофу, названу «аварією», з суворою забороною назавжди: вживати слово «катастрофа» у всіх засобах інформації, навіть в усній мові на всіх рівнях. Лише – «аварія».

Бо розуміли: катастрофу ліквідувати не можна, то – нонсенс. Все одно, що грати у більярд кубиками.

Потяглися страшні тижні і місяці, коли велика маса людей, видерта з різних частин державного організму, різної кваліфікації і витримки, різної совісті і відповідальності, поодинці і колективно, вирішували повсякчасно питання, проблеми, непорозуміння, що виникали.

Вирішували одні проблеми, аби автоматично створювати нові, які треба буде вирішувати потім: може, вже завтра, а може, й не за їхнього життя. Ніхто не встигав осмислити всю велич, глибину і масштаби трагедії – не ставало часу, треба було робити те, що не робити було не можна. Ніхто не міг осягнути того, що трапилося, бо це було просто неможливо – не можна осягнути неосяжне.

Радянський Союз, як і завжди, йшов попереду всієї планети. Через нетрі та хащі, по не остиглих трупах свого ж народу, чвакаючи чоботями у його крові, бадьоро намагаючись досягти чогось, чого не буває, але – треба.

Вже дещо пізніше, коли величезна загроза була відсунута на невизначений час у майбутнє, разом з загрозами дрібнішими – задля чого спалили безліч людських життів, кинувши їх у радіаційну прірву ненажерливого реактора; коли змогли перевести подих і зовсім трішки розслабити зведені страшною напругою м’язи і нерви; коли розведений, а то й чистий спирт стали пити не лише, аби задавити жах, а й за якісь успіхи – лише тоді почали думати більш узагальнено, вирішуючи, що робити далі. За великим рахунком.

А оскільки рахунок був страшенно великий, то тут рахувати кількість нових жертв, що треба покласти на його вівтар, знову ніхто не збирався. Та й – чи треба?! Як буде перемога, то все спишеться й забудеться, а як поразка – то рахувати буде і нікому, і нікого. Взагалі.

Бо вся Європа накриється урановим тазом. Та й решті материків… мало не буде.

Взагалі-то, у присутності Шерстохвостова на ЧАЕС нагальної необхідності не було, бо керував і вирішував всі питання, пов’язані з катастрофою, московський кабінет міністрів, даючи потім доручення кабінетам міністрів всіх союзних республік, яких на той момент було аж п’ятнадцять, як хто забув чи не знає.

Паралельно все це узгоджувалося з усіма Верховними радами, аби надати рішенням законну чинність.

Це не означає, що Партія СС була ні при чому, ні!.. Просто вона, як завжди в таких випадках, стояла осторонь, у куточку, в тіні – спостерігаючи, керуючи, вказуючи, поправляючи – тихенько, не висовуючись. І весь час ненав’язливо нагадуючи, що вона – лише скромна партія, а країною керують інші владні структури, приречені Конституцією СРСР.

Це тільки у випадках, коли траплялися досягнення, а ще й великі, Партія СС одразу вилізала на передній план, з широкою білозубою посмішкою і трибуною під пахвою, керуючись лозунгом «ПАРТІЯ ЗАВЖДИ ТАМ ДЕ УСПІХ, ДЕ ПЕРЕМОГА!» Хто має залишки пам’яті, пам’ятає цей лозунг.

І виходило: все найкраще в країні – від Партії, а всі негаразди і нещастя – від усіляких різних гілок влади. Згідно з Конституцією. Хоча абсолютно всі керівники в цій країні були комуністами – некомуністів до влади просто не допускали – а значить робили те, що тихенько, наодинці, на вушко, їм наказувала Партія.

І Вілен Петрович теж – спостерігав і все таке інше, потрібне й не дуже. А ще знаходив момент і на якомусь засіданні або нараді кидав якусь глибокодумну репліку, роблячи це в той час, коли всі стихали, намагаючись знайти рішення виниклої проблеми. Репліку він готував заздалегідь, вона не мала абсолютно ніякого відношення до питань наради: це була просто казна-яка розумна фраза, що підходила до будь-якої ситуації. І у серйозних людей складалася потрібна Шерстохвостову думка. Про нього.

Крім цього, він спілкувався з багатьма і багатьма – десь нашвидкуруч, десь більш ґрунтовно. Говорити Вілен навчився в тестя, тому всі співрозмовники мали його за вельми розумного. Хоч і нічого не могли второпати з розмови. Просто залишалося відчуття: це не глупа людина. Навіть – дуже не глупа!..

А може, так воно й було… Бо хіба ж політиків прорахуєш, роздивишся? Завжди схибиш. Навіть під рентгеном: у них усередині такий морок, як у погребі вночі, під двома ватяними ковдрами, з заплющеними очима, накрившись порожньою діжкою, пофарбованою в чорне…

Коли загальні обставини дещо прояснилися і було складено перші карти радіаційних полів, а ще потім всі ці дані були уточнені, Шерстохвостов став відвідувати територію атомної, суворо уникаючи небезпечних місць.

З собою брав дозиметриста та когось із персоналу, хто знав потрібну ділянку. Все ж недарма він, хай і заочно, мав спеціальність атомника та керував промисловістю. Вже про що, про що, а про радіацію мав повне уявлення! Та й тут… такого надивився… краще б не бачити.

Тому ходив, де було найбезпечніше, а найбільше сидів у добре захищених приміщеннях, спілкуючись з народом. І не світився, хто він є. А де смертельно ризиковано, хай лазять ті, хто раніше високі нагороди отримував, тау благах купався.

Спілкуючись з пересічними трудящими, Вілен Петрович завжди поводився демократично, створюючи образ людини, яка дещо – або й зовсім – випадково потрапила до влади, в душі залишаючись простим чолов’ягою, який розуміє і думки, і сподівання, і бажання, і надії народу. Він ніколи не хизувався, не давав вказівок, не ставив під сумнів авторитет співрозмовника, а коли й не погоджувався або щось доводив, то робив це м’яко, у вигляді роздумів.

Поки Шерстохвостов героїчно «ліквідував наслідки аварії», його водій Городіло, за покликанням клептоман, взагалі не вилізав з якоїсь нори під їдальнею, що стояла вдалині від станції, на острові, поруч з майже добудованими п’ятим та шостим енергоблоками.

Він висаджував Білена Петровича біля адмінкорпусу, на повних газах тікав на острів, аж колеса вищали, і прожогом, тільки вітер свистів у прищулених від страху вухах, біг у ту підземну нору, де й чекав, куняючи біля телефону. І навіть не крав нічого – так боявся радіації!..

І це його хвилювало не менш за саму радіацію: а ну, як красти розучиться!? Що тоді робити?.. І від усього цього ще більше схуд, навіть почорнів обличчям, хоча й раніше не був угодованим та білошкірим.

Того разу Шерстохвостову дали у проводирі слюсаря з реакторного цеху, спеціаліста з насосів: доволі високого, простуватого молодого хлопця, з ледь помітною світлою борідкою і русявим хвилястим волоссям.

– Мене звуть Вілен Петрович, – відрекомендувався Шерстохвостов, не подаючи руки, – я з апарату ЦК КПУ.

– А я – Гєфа! – привітно і щиро, по-доброму посміхаючись,

сказав проводир.

– Це що… прізвисько? – спантеличено застиг Вілен Петрович. – А ім’я як? Я не люблю 'звати людей на прізвисько, це принижує.

– Ні, мене так жфуть – Гєфа! – знову приязно посміхнувся той. – Пофніштю – Геннадій. Профто, я… деякі літери не фимо-фляю. Тому не матюкаюфь.

– Багато? – напружився Шерстохвостов: от тільки Герасима йому тут не вистачало… який Муму свою втопив!..

– Не дуже… – ще щиріше посміхнувся Гефа, не уточнюючи, скільки саме.

При цьому літера «ж» у його вимові кожного разу звучала сукупністю звуків «ж, з, с,ф, ш», що може бути доступним лише аборигену дикого племені «піароа», котрий страждає з важкої форми дизартрії при вивихнутій нижній щелепі, та нанюхався порошку «йопо», аби поспілкуватися з духами. І то! – лише тоді, коли б цей хлопець – ні з того ні з сього! – спробував говорити українською.

Гєфа ішов поруч і трошки позаду, вітаючись із зустрічними так, наче всіх тут знав.

– Але я всусь прафильно фимовляти слофа-храю в Народному театрі! – гордо додав насосний спеціаліст, посміхаючись, наче включив кіловатну лампу.

– Ну, вчись, вчись… – зрозумів цього разу супутник. – Ти, мабуть, і книжки читаєш? – Спитав автоматично, аби не мовчати, йдучи довжелезним коридором, і тут же пожалкував, що ляпнув.

А Гєфа розповів, роблячи з половини слів чудернацьку абракадабру, що дуже любить читати книжки, але читає лише казки. Для молодшого шкільного віку. І ще – до сліз любить «Гімн СРСР» на музику Александрова, слова Михалкова, з яким і лягає, і встає. Хоча дружину Наталю від цього тіпає. А з «дорослих» книжок, то уже сім років читає «Возрождєніє» письменника Брежнєва – дуже глибока книжка, досі й дна не видно!.. Планує дочитати, якщо залишиться час від розгадування кросвордів, до яких він великий прихильник.

– Ясно… – покивав головою, пережовуючи і перекладаючи на нормальну мову сказане, водночас згадуючи і саму мову, Вілен Петрович, коли Гєфа закінчив. – То, значить, ти не читав мого улюбленого автора – Кремешний його прізвище… Дуже сильно пише!

– Се– Фолодька?.. – здивувався Гєфа, аж очі витріщив. – Так ми прасюємо порусь! Я снаю, со фін пифе, але не ситав…

– Як то, працює тут?.. – аж розгубився Шерстохвостов. – Де?

– Та ось, у хімісьному сефу, – посмішка Гєфи аж затопила все навколо сонцем. – Можемо жайти, він якраж на вафті. Тут, порусь!..

– Веди! – наказав Вілен, ще не прийшовши до тями від несподіванки: зараз він познайомиться з самим Кремешним!.. Це ж треба!? Хто б сказав – не повірив би! Письменник Кремешний працює тут, у хімічному цеху!..

Скоро вони постукали і зайшли у залізні двері, потрапивши у досить велике приміщення, де за столом сидів зовсім молодий хлопець, з нахабною посмішкою на приємному, трішки лисячому обличчі, з прилизаним волоссям, щось записуючи у журнал.

– Опа!.. А де Кремефний? – застиг Гєфа. – Фін фо, не на фафгі?

– Зараз прийде, Левітан ти наш… На горщок побіг. З ким приперся і якого… буя?.. – Спід лоба позирнув хлопчина, метнувши погляд на Шерстохвостова. – Здається мені, ви хочете спиртику? Так це не проблема… По скільки? Ато пики у вас – ну ду-у-уже пом’яті… Особливо, у твого друга.

– До речі, я – заввідділом ЦК КПУ, – вимушено засвітився Вілен Петрович, аби пригальмувати пащекуватого робітника. – І дуже радив би не ляпати язиком. А за такі пропозиції можу ще сьогодні викинути к… матері, по статті… Тут ядерний об’єкт, а не корчма, якщо не знаєш!

– Пропозиція, вона ж оферта, злочину ще не є злочином, – майже щиро, хоч і кисло, посміхнувся молодик, прибираючи руку від сейфа. – Тому може підлягати лише моральному покаранню.

«Розумний, паскуда!..» – з неприязню продумав Шерстохвостов, розглядаючи несподіваного співрозмовника.

– А ще, – продовжував пащекуватий, – як виганяти за пиття спирту, то тут залишаться лише будівлі, оскільки п’ють усі, включаючи тарганів, і п’ють постійно. Вірніше, не п’ють– виганяють з організму радіонукліди, коли у вашому ЦК чули про таких супутників радіації.

– А ти хто таке, нівроку кмітливе? – прижмурив очі представник ЦК.

– Мене звуть Іллюша, а кличуть – Хімік, хоча моє прізвище Мисков. Я, взагалі, з Чукотки, з селища Нутепєльмен, – поблажливо і гордовито посміхнулося дитя східної півночі, немов приїхало з Рима чи Парижа, – а тут, у вас, недавно, два місяці…

– А як ти, аж з Чукотки, добираєшся сюди?.. І – навіщо?.. – Спробував зрозуміти ситуацію партійний керівник.

– Бо я – хімік! За фахом! – Сказав Іллюша з такою самоповагою, з якою клієнт психіатра не проголошує себе Наполеоном. – Як добираюся? А дуже просто: добу – оленями, ще дві – собаками, півдоби – всюдиходом, потім – вертольотом, далі – літаком, літаком і знову літаком, а вже з Києва – автобусом чи на таксі. Дорого звичайно, але мені все сплачує держава, тому це її проблеми… А– навіщо?.. Так я ж стану тут героєм! Та ще за такі гро-о-оші!.. – Він поблажливо посміхнувся своїм зовсім не чукотським обличчям і широко розвів короткими руками.

– А що, своїх, місцевих хіміків віднині не вистачає що треба аж з Чукотки тягти сюди таких… рахубних та самовдоволених?

– Таких, як я – немає. А повернусь на Чукотку – стану великим начальником. У нас так: всі, хто вчився і працював на Великій Землі, а потім повернувся, стають начальниками і мають все! – Вже майже відкрито засміявся Мисков. – Та й… хіміки там непотрібні. Хіба що, самогон гнати… Там працювати треба. А мені керувати подобається. До речі, зі мною сюди їздять-літають ще семеро: три слюсарі, посудомийка, дві прибиральниці і – одна праля.

– Отакої!.. Тоді… – Розвів руками Шерстохвостов, розкривши навіть рота від почутого. – Тоді я взагалі, геть не розумію… Окрім того, що ти – хлопець хитрожопий…

– Філен Петрофиф снає Кремефного як пифьменника! – вставив свого п’ятака зануджений Гєфа. – То ми прийфли, аби пожнайомитифя.

– А-ааа, тоді ясно, Цицерон ти наш… – скривився Іллюша. – Я теж читав, але мені не подобається, як він пише: дуже вже… авторський стиль… надто багато від себе, та й гумор… вельми специфічний, мені не подобається – треба тонкіше… Я ж знаю, як треба: без зайвого словоблуддя… зовсім інакше треба… У нас, на Чукотці, так не пишуть.

– Ти що ж, літературний критик чи спеціаліст з літератури? – глузливо і зло поцікавився Шерстохвостов. – Маєш відповідного диплома?..

– Та ні… – якось відразу, опадаючи крутим чукотським норовом, скособочився Мисков. – Я хімік… Але навчався у Ленінграді, а це – колиска світової культури, тому я маю вишуканий смак.

– То й не гавкай!.. А просто – читай! Літератор з Чукотки!.. – Аж вишкірився розлючений Вілен Петрович. – Майбутнього класика читай. Бо Кремешний – наша грядуща гордість, запам’ятай це, культурно вишуканий хімік Іллюша з Чукотки!..

В цю мить, жалісно вискнувши іржавими петлями, навстіж розчинилися важкі двері і до приміщення увійшов парубок: зростом нижчим від середнього, статурою… більш астенічною, ніж дистрофічною. Ні!.. Він не увійшов – він увірвався: стрімкий і цілеспрямований, весь у білому-як і всі тут, але із пошкрябаною, розхристаною всьому світу душею.

Увірвався, схожий у своєму невпинному пориві чи то на враженого поліомієлітом лелеку, що злітає, чи на оленя, хворого на нирки, з капота «Волги» ГАЗ-21.

Його непокірне рідкувате кучеряве волосся вибивалося з-під шапочки-чепчика і майоріло в зустрічному потоці радіоактивного повітря; вибалушені очі за майже чорними сонцезахисними окулярами дивилися на людей і крізь них; дещо кривуваті ноги ступали впевнено, твердо топчучи підлогу, а ребристі нашорошені вуха ловили пульсуючий ритм постійних змін на краще.

– Вітаю ваші тупі пики! – зметнув він жартівливо руку, з напівстислою у кулак долонею, у вітанні: чи то «N0 pasaran!», чи то «Sieg Heil!», але – ну дуже смішно, наче Гальцев, багато пізніше, виблювався гумором у «Кривому дзеркалі»!.. – 3 полегшенням мене!.. Був страшенний запор, але я продавив його поносом!.. Кайф – на рівні сексу!

– Се фін так футкує! – аж зайшовся від реготу Гєфа. – От фже ж, хуморист туалетний!..

– «Закрой хайло, Демосфен ущербний!» – как говорят наши братья-россияне! – ласкаво поляскав по Гєфиній щоці «хуморист». – Ти маєш справу з Кремешним, а це – я! А ти… якого тут… тиняєшся?

– Прифіф сьолофіка, с СеКа. Насої партії. Хосє поснайомитися с тобою… Ситаф ссьось тфоє… Касе – дусе харно!

– Погано пишуть всі, окрім мене! – поблажливо посміхнувся, як оскалився, Кремешний, оголюючи мілкі зуби. – Бо я – не вмію погано. Не виходить, я пробував…

– Це – точно! – голосно, аби почули всі, заявив Мисков, навіть без тіні посмішки. – Я у захваті від твоїх творів! – І аж очі заплющив, підкреслюючи своє захоплення.

– Володимир! – простягнув письменник свою руку Вілену. – Для друзів – просто Володимир.

– Вілен Петрович, – стиснув руку апаратник ЦК, занотовуючи у пам’яті цей визначний істеричний момент. – Я читав вашу «Рябеньку Квочечку», був у захваті, як і моя дружина! Думаю, ви – геній!.. Згадалося дитинство, наш сарайчик з курячими кублами, чомусь – як сусідська собака вкусила за ера… Багато згадалося!.. Ой, бага-а-а-ато!..

– Тим і цікавий визначний, геніальний письменник: пише про своє, особисте, а читач – бачить своє. І тягнеться душею до світла, а світло – то душа письменника, розчинена в словах. Так і трапляється єднання душ людей. «Рябенька Квочечка» – то моє раннє, ще незріле… Зараз я працюю над великою повістю: про те, що тут сьогодні коїться. Називається– «Мені не повилазило». Впевнений, це буде епохальна річ!

– Ви… того… не переборщіть, пам’ятайте про соцреалізм, – суворо, але м’яко попередив Вілен Петрович, з повагою посміхаючись. – Треба буде допомога – звертайтеся, завжди буду радий. Можливо, якось зустрінемося поза межами роботи, сім’ями. Сім’ю маєте? Домівку?

– Так, маю і дружину, і… – Володимир плотолюбно вищирився і чмокнув губами, маючи на увазі одне, та закінчив зовсім іншим – …дітей, і батьків, дякувати Богові. А домівка моя, – він застиг, поетично закинувши голову вгору, – у мертвому тепер, назавжди загубленому місті… То – мій біль, мій смуток, мій тяжкий хрест… Не ліг поперек шляху крокуючої біди, не закрив грудьми своїми амбразуру жаху, не спинив ядерне страхіття, не загриз лихо малим, ще в колисці!.. І тепер мої скупі чоловічі сльози скапують на сплюндровану землю мою… – Він прищулив свої і так невеликі очі, купаючись у самокоханні. – Колись я напишу ще один твір, і назову його «Ми – птахи з одного гнізда», і ніколи не зраджу тих, з ким жив у тому прекрасному загиблому місті… і вони обіпруться на моє плече, і ми підемо по життю далі… у світле майбуття.

Усі слухали, роззявивши роти, мов зачаровані, Гєфа навіть двічі голосно гикнув, правильно вимовляючи всі літери, а Мисков з Чукотки від напруги зламав у пальцях ручку з титану.

«Гарно бреше!.. – подумав Шерстохвостов. – Такі люди погрібшу владі, треба мати його на увазі». А вголос запевнив:

– Про це – не хвилюйтесь, я собі занотую, буде вам домівка. У Києві, у якомусь гарному районі, можливо, навіть у Харківському, біля очисних колекторних споруд… Хороші люди повинні жити в гарних, чистих та запашних місцях! Пишіть, Володимире, я буду напружено чекати зустрічі з вашою повістю «Мені не повилазило». Вже сама назва – вражає і напружує… Я вас знайду. На все добре!

– Запевню скромно: це буде геніальний шедевр! – розхрестуючи руки і знову закидаючи голову, гримнув Кремешний услід Шерстохвостову і Гєфі. А Мисков тихо заплакав від заздрощів льодяними чукотськими сльозами, рукавом стираючи з-під носа снігові соплі…

Таки Кремешний був великим письменником – навіть чукчу примусив плакати!

На початку ночі Вілен Петрович стояв на площі, біля адмінкорпусу, чекаючи на свою машину, що ось-ось мала під’їхати. Все вже якось ішло-шкутильгало, і напруження перших місяців – далеко позаду, і укриття-саркофаг будують шаленими темпами, а всередині, у нутрощах, якась… чи то тривога, чи тягуче чекання чогось. Раніше такого не було і саме це його хвилювало.

Він стояв, стомлений біганиною дня, що давно скінчився, в очікуванні близького відпочинку. Скоро буде у своїй кімнаті, в готелі, вип’є чарку доброї горілки і впаде на чисте ліжко, аби забутися до завтра. І нічого не буде снитися, бо він ніколи не бачить снів.

Чому ж так тоскно?… Адже зроблено багато, а до чогось і він доклав, хай не руки, але своєчасну добру пораду.

Саме він, як луснула затія з роботами, натякнув керівникам, що не буде нічого страшного, коли вояків захистити свинцевими пластинами, аби лопатами поскидали той, шалено випромінюючий радіацію, графіт з покрівлі – просто випускати треба на короткий, жорстко фіксований проміжок часу. І зробили саме так, і послали людей туди, де не витримало залізо, хоч це й ніяк не знизило рівень радіації, а молодих хлопців спалили невидимим вогнем. Все повинна була знати наука, яка не знала нічого, бо ніколи не розглядала подібних неможливих можливостей. Наука лише прогнозувала варіанти розвитку подій, і всі ті прогнози були жахливими.

Коли ж вичистили і покрівлю машзалу, і всі майданчики вентиляційної труби, і територію навкруги, скинувши графіт у зруйнований блок, ШерстохвоСтов відчув, що потрібен якийсь символ, якийсь видимий знак – хай і сумнівної, але перемоги. Щоб підняти, надихнути, запалити згаслі від внутрішнього відчаю очі людей. І якось тихенько, наодинці подарував ідею меткому чорнявому молодику, що мав тут досить великі повноваження. Той, сприйнявши ідею як власну, вилучив трьох «добровольців», курсантів-пожежних, і відправив їх «водрузити» величезний червоний прапор на самій верхівці вентиляційної труби. Щоб було як над Рейхстагом, у сорок п’ятому.

Один, правда, не доліз – знепритомнів по дорозі наверх, а два інших – доповзли і «водрузили». І відключилися, вже спустившись донизу, і їх забрала «швидка», обліпивши крапельницями. Нічого, що потім вони помруть у нелюдських муках. Усі троє, хоч і в різний час. Забуті своєю Батьківщиною, тою, яка – з Великої літери. Зате зараз – прапор майорить у височині, символом спалених тут життів, символом понівеченої комуністами совісті.

А по закінченні всього той меткий молодик отримає звання Героя СРСР. За всіх. Один.

Он він, цей прапор, навіть вночі колишеться яскравою кривавою плямою: Шерстохвостов підняв важку голову і глянув у той бік, де колись був четвертий блок, а зараз, у світлі прожекторів, серед стріл височенних будівельних кранів «Demag», зводилося захисне укриття. Аби під ним – не поховати, ні!.. – заховати! – залишки реактора, якого люди своїми діями довели до сказу: проектуючи, будуючи, експлуатуючи, експериментуючи… Заховати, як подарунок нащадкам.

Він підняв голову і завмер, миттєво вражений незнаним жахом: над усім хаосом споруд і механізмів, над усім монументальним тілом атомної, застигла незбагненно величезна, худа людська постать у довгому білому савані, ногами торкаючись залишків четвертого блоку, а головою здіймаючись у страшенну височину темного неба.

Вона була зіткана з живого печального світла, що переливалося, перетікало, мінилося. Постать завмерло височіла, затуливши обличчя руками і повільно похитуючись вперед та назад, наче важко плакала, або – молилася у відчаї.

Вона була неосяжно великою і одночасно – до щему маленькою, тоненькою і беззахисною. І стільки туги та горя стікало від неї в навколишній світ, принишклий і застиглий у чорнобильському відчаю, що світ цей напружився у жагучому очікуванні милосердя.

Постать повільно відірвала руки від обличчя і важко підняла їх угору, закинувши голову, потягнувшись молитвою до неба…

Чи був це перший вершник Апокаліпсису, що мав лише перемагати, але – вжахнувся своїх перемог і не жадав їх більше, і просив звільнення та прощення.

Чи, може, єдина Душа всіх загиблих тут, що хотіла покаяння.

Чи – Матір всіх живих людських душ, яка возносила свій стогін до Батька, благаючи захисту.

І мить сягнула вічності, а вічність ущільнилась до миті.

І Вілен став ще ненародженим і значить – безгрішним. І здобув можливість торкнутися чогось, безмежно великого і важливого, може, навіть, Істини, яка була ось, тут, поруч, і він тягнувся рученятами до її м’якого, доброго, пульсуючого сяйва, жадаючи і боячись того, що звало; відчуваючи і страхаючись безмірної відповідальності за грядущі знання.

Але радісно і широко посміхнувся, готовий до дива, до народження вдруге, чистого та світлого, без первісного гріха…

І раптом все зникло… і він стояв, застигло простягнувши перед собою руку… і приходив до тями від короткого сигналу своєї машини, що стояла біля нього, напружено тремтячи тілом.

Вілен стріпнув головою, скинув очима на постать, але… Там височіли лише стріли кранів, зруйновані стіни і промені сотень прожекторів, що освітлювали страшну новобудову.

І – чи була постать, чи то була гра світла, чи гра уяви, а чи гра розуму – Вілен так і не збагнув, сновидою сідаючи в машину і відчуваючи всередині безкрайню порожнечу, що з’явилася раптом та, стискаючи серце холодом, поволі опускалася вниз, заливаючи тіло наркозом безпорадної безнадійності.

Майже всю дорогу до Чорнобиля він сидів, дивлячись і не бачачи, не сприймаючи навколишнє.

Городіло теж мовчав, приклеївшись до керма та напружено вдивляючись у темряву, пронизану світлом фар, з миттєво виникаючими метеликами, що засліплено стрибали в лобове скло, залишаючись на ньому розмазаними білими плямами.

…Уже й літо скінчилося, а Клептоман досі не мав навіть уявлення, скільки ще йому тут доведеться крутитися, стрибати зайцем, ховаючись від радіації. Хоч і розумів: йому пощастило!.. Йому – страшенно пощастило, на відміну від тих же «партизанів», що їх відновили військкомати по всій країні і кинули сюди, живим м’ясом, на півроку.

А тут усе просто – браві полковники-генерали, що завжди дбали лише про себе, весело і впевнено пропонували:

– Ну, хто хоче повернутися додому не через півроку, а через місяць? Крок уперед!

А хто ж у нас не хоче?! Де живуть такі недоумки?! Та де завгодно, тільки не у нас…

І всіх охочих гнали туди, де вони за день мали піврічну дозу опромінення, а за місяць – набирали п’ятнадцятирічну, спалюючи себе назавжди: швидко, непомітно і бездумно. Бо радіація – не гавкає, не кусає, не смердить, не димить, навіть брудом не осідає на білих одежах, чи захисних пелюстках на обличчях.

Вона тихо приходить потім, аби повести цих людей у довгий чи короткий, але важкий і страшний незворотній шлях болю, страждань і смерті. Повести одинокими і нікому не потрібними, бо наша Батьківщина любить лише тих, хто йде на подвиг, а не тих, що повернулися звідти… та ще й живими… Такі їй не потрібні, такі – заважають, своїми стогонами заглушаючи нові заклики Батьківщини до нових подвигів.

Шерстохвостов, ще й досі застиглий розумом у видінні над четвертим енергоблоком, в якомусь тоскному відчаї, що могло трапитися, але так і не трапилося неосяжно-велике, став повертатися до дійсності вже на КПП, в селі Лелів, де Клептоман, зупинившись, спілкувався з охороною і дозиметристами. Він, не прислухаючись, повернув голову і просто спозирав за обличчям водія.

Вілен Петрович не любив цього Лясандру Городіла, який возив його вже більше двох років, з’явившись у Києві з невідомо яких закапелків чи то Одеської, чи Миколаївської області – він не цікавився деталями, знав лише, що той був молдаванином, бо це й на пиці було написано.

І не любив не з національних причин і навіть не за те, що той крав усе, що бачив, роблячи виняток лише в цій машині, бо саме сюди й складав крадене, аби потім завезти в потрібне місце, щоб ще потім або продати, або поміняти, або сховати до кращих часів, коли прийде потреба на вкрадене.

Також не за те, що наприкінці п’ятниці Клептоман ішов у дводобовий запій, яків кожну чергову відпустку, впродовж якої просто не вилізав зі своєї окремої кімнати в гуртожитку, попередньо придбавши пійла «на весь сезон», залишаючи лише три останні дні на «спочинок», аби прийти до тями і з’явитися біля машини придатним до роботи.